КуЛЬТурНО-фіЛОСОфСЬКе -. .. /1тт іпіоч -г є с

■ ,„ * . України (1917-1918) було багато зроб-

піднесення 20-х років ^г \ ' ■' . .. ^г

, . . _ч лено для відродження національної куль-

(«розстріляне відродження») ^г тт „., .. ^ „

^{4 г г г} ' тури - створено Державний Український

Архів, Галерею Мистецтв, Історичний Музей, Національну Бібліотеку, Українську Академію Наук з трьома відді­лами: історично-філологічним, фізико-математичним і соціально-економіч­ним на чолі з професором Володимиром Вернадським (1863-1945), Україн­ський театр драми і опери, Українську Державну Капелу під проводом О. Кошиця, Державний Симфонічний оркестр під проводом О. Горілого, 150 українських гімназій. У 1918 р. Київський університет св. Володимира був відкритий як перший Державний Український Університет, в Кам'янець-Подільському був відкритий другий Український Державний Університет (в жовтні 1918 р.).

Але вже у 1922 р. Україна втрачає незалежність, ввійшовши до складу СРСР. Відбувається різкий поворот до створення нової системи, основою якої є ідея вірності марксизму-ленінізму (термін «ленінізм» ви-

Частина VIII. Історія української філософії

никає у працях Сталіна та Зінов'єва на початку 20-х років). Для реалізації цього завдання в Україні ліквідовуються університети, на їх місці ство­рюються інститути «народної освіти», організовуються «робітничі факу­льтети» (з 1921 по 1926 р. кількість останніх в Україні зросла з 7 до 31), призначаються до вузів та технікумів комісари з широкими повноважен­нями, проводяться регулярні «чистки» серед студентів та викладачів. Від­бувається «технізація» освіти шляхом обмеження та ліквідації гуманітар­них спеціальностей. Та це й зрозуміло. Адже «технократизм» цілком від­повідав меті створення покірних виконавців мало обізнаних в проблемах соціальних. Адже партійна еліта, як відомо, лише в повоєнний час на 80-90% складалася з вихідців з інженерно-агрономічного середовища. Відпо­відним чином склалася традиція обирати президентами Академії наук, ректорами університетів тощо майже виключно представників природни­чих і технічних наук.

І все ж між 1922 і початком 30-х років відбувається період так зва­ної «відлиги», яка в Україні збіглася зі сприятливим для вітчизняного від­родження процесом, яким була так звана «українізація». У ній активну участь взяли письменники та літературні діячі України, найпослідовні­шим вираженням якої було гасло, висунуте М. Хвильовим - «Геть від Москви!»: «Від Котляревського, Гулака, Метлинського, через «братчиків» до нашого часу включно українська інтелігенція, за винятком кількох бу­нтарів страждала і страждає на культурне позадництво. Без російського диригента наш культурник не мислить себе. Він здібний тільки повторю­вати вади, мавпувати. Він ніяк не може втямити, що нація тільки тоді зможе культурно виявити себе, коли знайде їй одній властивий шлях роз­витку¹. Характеризуючи позицію Хвильового М. Зеров відзначає той факт, що відбувається відродження шляхом повернення України до Захо­ду відновляючи віковічні зв'язки з Західною Європою. Це є за визначен­ням В. Юринця «глибока неусвідомлена інтуїція в поклику Хвильового до Європи. Це заклик до створення в нас героїчної, конструктивістської ясної психіки на місце нашої плаксиво-сентиментальної, рабськи-поетичної. Це протест проти нашої розмазаності, безініціативності, пагубний наслідок нашого поневолення в минулім»².

Повірили в цей процес відродження і філософи. У столиці тогочасної України, у Харкові відбувається організаційне оформлення ідей та позицій. У 1922 р. організовується Комуністичний університет імені Артема, ство­рюється також кафедра марксизму і марксознавства, на базі якої в 1924 р. виникає Український інститут марксизму-ленінізму (УМЛ). У 1931 р. УІМЛ

' Хвильовий М. Думки проти течії // Твори: В 2 т. -К., 1990.-Т. 2. -С. 471.

² Юринець В. З нагоди нашої літературної дискусії // Комуніст. - 1926. - 28 квітня.

Історія філософії

входить до складу Всеукраїнської асоціації марксистсько-ленінських інститу­тів - ВУАМЛШ. З 1927 р. починає виходити теоретичний журнал «Прапор марксизму» (пізніше - «Прапор марксизму-ленінізму», в 1934-1936 рр. -«Під марксо-ленінським прапором»). До УЖЛ входив філософсько-соціологічний відділ. Керівником його була Президія - С. Семковський (го­лова), В. Юринець (заступник голови), Р. Левік, Я. Блудов, Н. Білярчик, В. Беркович, О. Бервицький, Е. Фінкельштейн, С. Генес, Ф. Беляев, Г. Ов-чаров, Ю. Мазуренко. Відділ же складався з кафедри філософії (С. Семков­ський - зав. кафедри, В. Юринець, В. Асмус, Р. Левік, Я. Розанов) і кафедри соціології (В. Юринець - завідувач кафедри, С. Семковський, Т. Степовий, ЮМазуренко, А. Хвиля, П. Демчук).

С. Семковський (1882-1937) виділявся з поміж інших глибоким знанням історії філософії, філософських проблем природознавства, П. Дем­чук (1900 - р. смерті невідомий) - новітніх тенденцій зарубіжної філософії. Особливо яскравою постаттю був В. Юринець (1891-1937), відомий свої­ми працями з гусерліанства, феноменології, фройдизму, знавець багатьох іноземних мов. Відкидаючи ідею популярності наукового та художнього творчих процесів, Юринець відстоював ідею принципової нерозривності логічного та інтуїтивного моментів в пізнанні, розглядаючи це питання в ряді літературознавчих праць про творчість В. Винниченка, М. Бажана, П. Тичини.

Феномен культурного відродження знайшов своє відображення в фі­лософському спрямуванні творчості діячів української літератури 20-х ро­ків. При цьому вони ні в якому разі не були опозиційними щодо державно­го партійного марксистсько-ленінського світогляду. Адже літературних діячів, знищених в 30-х роках (М. Хвильовий (1893-1933), М. Зеров (1890-1937), М. Яловий (1891-1934), О. Досвітній (1892-1934), Є. Плужник (1898-1936), М. Вороний (1871-1940), М. Драй-Хмара (1889-1939), В. Підмогиль-ний (1901-1937), М. Куліш (1892-1937), Г. Косинка (1899-1934), Д. Фаль-ківський (1898-1934) та багато інших були навіть членами КП(б)У. Повіри­вши в проголошений Леніним принцип «творчого» характеру марксистсь­кої позиції та в ленінську тезу про національну суверенність радянських республік, вони намагаються зберегти та навіть творчо розвинути українсь­ку національну культуру.

При цьому були розроблені певні світоглядні орієнтації. У першу чергу заклик змінити орієнтацію української культури з Росії на Європу, західний ідеал «громадянської людини», як активно-діяльної істоти. Це було сформульовано М. Хвильовим як «романтичний вітаїзм» від лат. уііа - життя), який разом з Тичининим «кларнетизмом» («світлоритмом») ста­новив змістовне ядро відродження. При цьому основним є формування не

Частина VIII. Історія української філософії

тільки економіки, скільки нових громадянсько-психологічних характерис­тик людського буття. «Жива людина є громадська людина Класичний тип громадської людини вироблено Заходом... Отже, не можна мислити соці­ального критерію без психологічної Європи»¹.

Починаючи з 1924 р. Сталін продовжив творення тієї тоталітарної системи, яку розпочав Ленін. Почалося це з репресій щодо української інтелігенції (в 1924 р. судовий процес над так званим «Центром дії» в Ки­єві та над спеціалістами Кадіївського рудоуправління; в 1925 р. - процес над спеціалістами Дніпровського заводу; в березні 1930 р. - процес над спілкою визволення України та ін.).

Філософські кадри в Україні були розгромлені в кілька етапів. У 1930 р. на зустріч з партосередком Московського інституту «червоної професури» Сталін указав на існування двох ворожих «ухилів» щодо марксизму-ленініз-му - механіцизму та «меншовиствуючого ідеалізму». У січні 1931 р. знайшли представників цього ухилу - Семковського та Юринця. У 1937 р. було за­раховано до «націоналістів-фашистів» Я. Білика, П. Демчука, Є. Гірняка, В. Юринця, Т. Степового, Г. Овчарова, М. Логвіна, до «контрреволюційної групи меншовистсько-зінов'євських елементів» О. Бервицького, Р. Левіка, Я. Блудова, О. Андріанова, Н. Білярчика, О. Милославіна, Д. Ігнатюка; до «болота», яке йшло за троцкістами та націоналістами» С. Семковського, Г. Єфіменко та Ф. Гофмана. Всі вони були репресовані, а філософські уста­нови розформовані. В 1937 р. припинив існування ВУАМЛІН. Так трагічно обривається українське відродження 20-х років, яке отримало назву - «роз­стріляного відродження» (за висловом Ю. Лавріненка).

На довгі роки (до 60-х років) на території СРСР запанувала філосо­фія, зміст якої був достатньо чітко сформульований словами секретаря ЦК КП(б)У П. П. Постишева - «Показати роль т. Сталіна в подальшому розвитку й розробленні філософської спадщини Маркса, Леніна».

За передвоєнне десятиріччя (1931-1941) в результаті масових реп­ресій було знищено три покоління філософів, а ті, які залишилися, вже не були здатні до творчої самостійної думки.

І все ж, починаючи з 1944 р., коли було відкрито філософський фа­культет в Київському університеті та у створеному в 1946 р. Інституті фі­лософії АН України, почалося відродження філософії. До цього спричи­нилися смерть Сталіна у 1953 р. та критика культур особи Сталіна на XX з'їзді КПРС М. С. Хрущовим.

Почалася так звана «відлига» (за виразом письменника І. Еренбур-га), яка завершується в 60-х роках «другим» відродженням, значною мі-

¹ Хвильовий М. Камо грядеши // Твори. - Т. 2. - С. 466,469.

Частина І. Історія Стародавньої філософії

писаних людьми світу міфологічних богів. Вочевидь, що філософський розвиток цих ідей шляхом їхньої раціоналізації ми знаходимо у Парменіда.

„ . Власні філософські погляди Парменід

Р (бл. 540-470) виклав у роботі «Про при-

роду», яка розподіляється на дві части­ни: перша стосується вчення про істин­но-суще, друга - про гадане. Також Па­рменід досліджує питання шляху пізнання, який веде до істинно-сущого, а не до гаданого. Ще філософ вперше порушує проблему співвідношення методу пізнання та предмету пізнання.

За Парменідом існує два шляхи пізнання: перший - шлях істини, шлях дійсної віри, чи божественного пізнання; другий шлях - це шлях гад­ки, оманливого неістинного знання: «Отож я тобі кажу, - а ти послухай мо­го слова і візьми собі до серця - про те, які єдині дороги розсліду пізнання існують. Одна: > є, а небуття нема < Це шлях переконання, бо супроводить він правду. А друга дорога: > не є, і небуття потрібне <. Заявляю тобі, що ця дорога зовсім незбагненна. Бо ані не можеш пізнати того, чого нема, - це ж невикональне завдання! - ані висловити» (М. С, С. 562). Правильна думка визнає лише «буття», неправильна є та, яка припускає небуття: «Треба го­ворити і думати, що є те, що є; бо буття існує, небуття нема» (М. С, С. 562). Варто наголосити на тому, що такі логіко-філософічні та лінгвістичні впра­ви Парменіда і призвели до появи положення про справжнє буття як про «те, що є» - «он», тобто суще. Саме від цього поняття згодом утворилося широко вживане у філософії поняття «онтології».

Принциповий зміст вчення Парменіда про буття переданий у фраг­менті, збереженого Сімпліцієм: «Єдиний тільки залишається шлях думки, що існує те, що є. Для нього маємо дуже багато познак, що воно ненаро­джене, то й не згине ніколи, бо воно суцільне, непорушне, без кінця. Воно ніколи не > було < і ніколи не > буде <, тому що воно тепер є все вкупі, одне, суцільне» (М. С, С. 562).

Наступний фрагмент Парменіда цікавий з двох причин. По-перше, у ньому відтворюється згадана у Ксенофана стратегія доведення «віч­ності» божества, а, по-друге, у твердженні Парменіда спостерігається вже чітке орудування поняттями і словами, які набули філософського змісту. Проблема породження, поставання буття аналогічна проблемі породжен­ня та поставання єдиного божества. Те, що суспіль не має родоначальни­ків і не має загибелі (бо боги Гомера та Гесіода мають родоначальників, але не мають загибелі) перебуває поза часовими та просторовими, антро­поморфічно означеними вимірами. Для Парменіда найбільшого усклад-

Історія філософії

рою ініційованим діяльністю визначного філософа П. Копніна (1922-1971), який з 1959 р. очолив кафедру філософії Київського університету, а з 1964 р. став директором академічного Інституту філософії.

Завдяки Копніну починають відроджуватися українсько-ментальні традиції філософії - екзистенційне та логіко-аналітичне спрямування (так званий «червоний екзистенціалізм» та «червоний позитивізм»).