рефераты конспекты курсовые дипломные лекции шпоры

Реферат Курсовая Конспект

Розділ і. Раннє Середньовіччя

Розділ і. Раннє Середньовіччя - раздел Философия, ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ Патристика (Від Лат. Раїег - Отець) - Філософія І Теологія Отців Цер­к...

Патристика (від лат. раїег - отець) - філософія і теологія Отців цер­кви, тобто духовно-релігійних керманичів християнства - охоплює період до VIII ст. За змістом у межах цих семи століть розрізняють два періоди. Першим - це час «апостольських отців», що приєднувалися безпосередньо до апостола Павла, тобто ті, що слухали, або були поставлені христовими учнями на єпископство. Серед них Климент Римський (бл. І ст.), Ігнатій Антіохійський (бл. І ст.), Герма (І-ІІ ст.). Другий визначає діяльність Отців-апологетів (захисників) II ст., котрі намагались надати певним положенням християнства філософського обґрунтування, інколи подаючи віровчення у вигляді нової філософії. Серед них - Іустин (Юстин) (бл. 100 - бл. 167), Афінагор (друга половина II ст.), Татіан (друга половина II ст.), Тертулліан (155-220). Третій період - це власне патристика. її початок відносять до III ст. Вона характеризується першими спробами систематизації в області теології та філософським вирішенням питань про Єдиного Бога і Бога як Трійцю, про місце і роль Христа, божественне творення, свободу волі тощо. У свою чергу це висунуло на передній план методологічні питання, які ви­магали свідомого звернення до античної філософської спадщини і ґрун­товного переосмислення останньої. Характер переосмислення і запозичення теоретичної спадщини виявив різні підходи і точки зору на трактування основних християнських догматів. Релігійні суперечки, що намагались з'ясовувати на Вселенських Соборах, часто мали філософську сутність.

Перші спроби систематизування нової філософії зробили засновни­ки катехізисної школи Климент Александрійський та його учень Оріген у


Частина II. Середньовічна філософія та філософія доби Відродження

II—III ст. Вони запозичили з грецької філософії її понятійну базу, розгор­таючи неоплатонівську методологію на християнському підґрунті. Нікей-ський собор (325) надає фундаментальної інтерпретації догмату про Трій­цю, приймаючи афанасієвську версію. Після цього починається пошук довершеного формулювання цього догмату. Каппадокійці - Василій Ке-сарійський (бл. 329-379), Григорій Назіанзін (бл. 330-390), Григорій Ніс-ський (бл. 335 - бл. 394), - що знаходились під впливом Платана і Оріге-на, продовжили роботу над дослідженням християнських положень. Вони розробляли логіку, понятійний апарат, онтологічні, антропологічні, етичні філософські і загальнокультурні теми.

З кінця IV ст., тобто із завершенням процесу формулювання догма­тів і з посиленням церкви, патристика набирає політичного характеру. Після Гіларія Пуатьє (310-367), якого називали «Афанасієм Заходу», Ав-густин Аврелій (354-430) висуває на перше місце практичну церковну теологію та її претензії на керівництво людськими душами і святе посере­дництво. Своїм вченням про Божий Град він заклав фундамент історичної метафізики. Авґустин робить спробу осмислення історії людства у христи­янському контексті. Філософські розвідки Августина зробили внесок у ро­зуміння людської і Абсолютної особистостей, у гносеологію, етику тощо.

На Сході до патристики належали близькі до неоплатонізму Сінезій Кіренський (370-450) та Немезій Емеський (ІУ-У ст.) - відомий система­тизатор, що розробляв антропологічну тематику. Гідне місце посідає зага­дкова постать Діонісія Ареопагіта (імовірно, ІУ-У ст.) - автора «Ареопа-гетичного корпусу». Це вища сходинка християнського неоплатонізму: розвиток апофатичного і катафатичного вчення про Бога, про можливості богопізнання і індивідуального сходження до Нього; обгрунтування ідеї небесної і земної ієрархії. Послідовником Діонісія був візантійський мисли­тель Максим Сповідник, який завершує грецьку патристику.

Особлива постать - Северин Боецій (бл. 480 - бл. 525), християнсь­кий філософ, наслідувач грецької культурної спадщини, глибокий знавець Платона і Арістотеля, теолог, логік, політичний діяч, з ім'ям якого пов'язу­ють початки схоластичної проблематики - проблему універсалій. Завер­шення патристичного філософування знаходимо у Іоанна Дамаскіна (бл. 700 - бл. 777) - видатного систематизатора і християнського апологета.

Отже, християнська філософія пов'язана з рефлексією над Святим Писанням, з роздумами над Словом. Слово розглядається як Бог, що пере­вищує собою усе суще, перед яким усі «боги» є або слугами, або забобона­ми. І водночас, Він для віруючого в нього постає як «власний», «особис­тий» Бог, якому я належу у тій самій мірі, в якій Він належить мені. Це ди­вовижне (філософи б сказали - діалектичне) поєднання найвищого і най-


Історія філософії

нижчого, коли найвище не розведене у нескінченності з нижчім, а навпаки, ближче за все до нього. Слово як Початок, який усвідомлюється не стільки як часова категорія, темпоральна точка відліку, а як онтологічний принцип, підґрунтя, цільова і дієва причина усього сущого. Воно є Першообразом усіх наступних першообразів і Ціль цілей. І, нарешті, Слово взяте як Од­кровення і Текст. Для християн Одкровення - то є також і Слово Бога про Самого Себе у діалозі з Власним творінням. Але в якій формі відбувається цей акт? Для іудеїв та мусульман - це Книга, де Одкровення раз і назавжди матеріалізовано у Тексті Тори або Корану. Тому теологи ісламу поділили все людство на дві частини - «люди книги» і язичники. До першої категорії вони відносять і християн. Справа в тім, що останні також вірують у Святе Письмо. І не випадково Ісус говорить своїм гонителям, що не можна пору­шити Писання, і Новий Заповіт наполягає на виключному значенні Біблій­ного Переказу. Проте, тут справа не у формальному поклонінні Тексту, як це випливає з настанови ісламу, за яким Текст (Коран) випереджає наро­дження ісламської спільноти. Християнство виходить з посередництва Ісу-са Христа, тобто Лиця. І Божий Дух, за ап. Павлом, пише «не на таблицях камінних, але на тілесних таблицях серця» (2 Кор. 3:3). Отже, коли ап. Пав­ло наголошує, що «буква вбиває, а дух оживляє»(2 Кор. 3:6), він підкреслює що Божественне Одкровення - це не простий факт Божого Гласу. Це є стан діалогу Бога з власним творінням, що передбачає живий досвід святих, тоб­то тих, хто відкрив свої серця Богові. Запорукою відкритості Богу є їх вір­ність, що доведена мучеництвом. Тому, якщо Ісус переводить безмовність Отця у Слово, стаючи явленим образом невидимого Бога, то буття Його у якості Слова передбачає, у свою чергу, відкритість і чистоту сердець, яким воно адресоване, тобто сердець, що відкривають, народжують у собі Бога, перетворюючись на «християн».

Саме у цьому стані звичаєва людська мова стає здатною прийняти в себе Слово Боже, долаючи власну скінченність. І тут відбувається диво «подвійності» Одкровення: Бога - людині і людини - Богові, коли вони суть одне. Людське слово, не позбавлене своїх обмеженостей, є єдино можливим способом бування і вербалізованого усвідомлення первісного Слова. І тим самим воно перетворюється на дещо більше, ніж звичайне слово. Людське слово як Одкровення - це не простий дискурс, а дійовий імпульс внутрішнього перетворення особистості, що змінює саму людину, уподібнюючи її Божественному образу. Це є перетворення, що прояснює людині смислові рівні Писання, перериваючи її ілюзорну самодостатню укоріненість у поцейбічності. Але потяг людини до сакральної глибини християнства має бути підготовленим. Отже, не дивно, що перше пришес­тя Ісуса було не тільки не помічено багатьма, але й навіть його обранця-


Частина II. Середньовічна філософія та філософія доби Відродження

ми, близькими учнями - апостолами - не одразу усвідомлено. Згодом ті, хто усвідомив Бога, відкривши власні серця Христу і відчувши себе носі­ями божественної істини, присвятили життя формуванню душевного під­ґрунтя у інших людей для сприйняття останніми ідей християнства. У першу чергу, йдеться про апостольських отців перших віків.

Повчання апостольських отців

Діяльність апостольських отців припадає на початок нової ери. Біб­лійний Переказ цікавить їх не як простий документ, або «літера», що під­тримується одними і відкидається іншими, і яка може бути препарована з метою відстороненого наукового дослідження. На думку Олів'є Клемана, Переказ постає перед читачами як «дух юності», який містить у собі живу пам'ять про натхнення, про Велике Воскресіння, про перехід Боголюдини до Боголюдства і універсуму. Перші кроки на шляху осмислення христи­янства зроблені людьми, які не були філософами у академічному сенсі слова, проте, християнське натхнення дозволило їм закласти засади нової етики і означити деякі висхідні принципи побудови християнської Церк­ви. Коротко зупинимось на здобутках деяких з них.

г .„ . . .„ „ Ігнатій Антіохійскій (7-100/117 рр.) -

Ігнатш Антюхшськии„ ...... гг '

перший єпископ Антіохії після перебу­вання в цьому місті, де учнів Ісуса впе­рше нарекли християнами, апостола Пе­тра. У період гонінь за часів імператора Траяна його засудили до смерті і відправили в Рим до місця страти. Ця остання трагічна подорож перетворилась на тріумф християнської ідеї в його особі. Навіть найвіддаленіші християнські громади посилали до ньо­го своїх посланців зі словами підтримки. Перед тим, як сісти на корабель, щоб плисти через Егейське море, Ігнатій написав шість листів до христи­янських громад, а також натхненне послання до римських християн з проханням не заступатися за нього перед владою, бо він відчуває в собі внутрішню здатність прийняти мучеництво за християнську віру.

Послання Ігнатія Антіохійського дозволяють сформувати уяву про світогляд перших християн. У них ми знаходимо розгляд таїни Ісуса Хри-ста. У своїх розмірковуваннях він відмежовується від поглядів як докетів, котрі вважали Христа не реальною людською істотою, а Месією, який тільки набрав вигляду людини, так і від гностиків, які вбачали в Ісусі ли­ше свідка таємного знання, доступного тільки визначеним обранцям (тоб­то гностикам). За Ігнатієм, «Божественний гнозис є Ісус Христос», тобто


9 — 2-3048



Історія філософії

Слово, «яке вийшло з безмовності», щоб, ставши плоттю, воскресити її. Прийнявши смерть плоттю і воскресивши її Духом, Христос відтворює справжню духовну повноту, яка стає доступною віруючому в Євхаристії (причетності до Бога).

Ігнатію належить спроба визначення поняття «християнин», для чого він вживає термін «богоносець». Християнином є не той, хто форма­льно відправляє церковні обряди, а той, хто своєю вірою і своїм життям відкриває Бога у власній душі, хто стає живою Євхаристією, смиренно і любовно ототожнює себе із страждаючим і перемагаючим Христом.

Одним з перших серед християнських мислителів єпископ з Антіо­хії усвідомив смисл історії, яка постає як важкий і довгий шлях людства в ім'я воскресіння во Христі.

Як церковний діяч Ігнатій формулює деякі настанови з приводу це­ркви, її організації і значення як інституту. Так, він вперше називає хрис­тиянську Церкву «кафолічною», тобто «всезагальною» з точки зору істи­ни і життя.

_. Наступним джерелом ранньохристиян-

ської думки постає книга, що має повну назву «Вчення Господа через дванад­цять апостолів до язичників», або коро­тко - «Дідахе». її знайшли у Констан­тинополі у 1875 році, і вона стала у нагоді для кращого усвідомлення життя і світогляду перших християн. Зміст книги приписують апостолам, і тому вона увійшла до канонічних і літургійних збірників. «Дідахе» є своєрідним підручником для потреб християнської громади. За стилем і змістом цей твір постає як повчання і порада «отця» «дітям». Його метою було не тільки внести у свідомість християн ідеї есхатології і сподівання на друге пришестя Месії, але й навчити їх очікуванню. Останнє передба­чало формування в свідомості правил гідного сподівання.

«Дідахе» складається з трьох частин, як ідейного, так і організаційно­го спрямування. Саме перша частина містить засади християнської етики, або сукупний погляд на християнський спосіб існування як на шлях життя, що веде до спасіння, на противагу шляху смерті. Отже, треба навчити роз­пізнавати шлях життя як шлях спасіння, який є станом любові до Бога, що, в свою чергу, передбачає не тільки любов до ближнього, що є типовим ети­чним гаслом і для язичників, але, на відміну від останніх - й до ворогів. Етичні засади християнства передбачають слідування і біблійним запові­дям, і виконання настанов Нагорної проповіді. Головне - це усвідомлення дійсних цінностей, які не можна зводити до цінностей поцейбічності. Бо


Частина II. Середньовічна філософія та філософія доби Відродження

якщо орієнтуватись тільки на «цей світ», то це буде «шлях смерті», «шлях друзів брехні», «що спотюрили образ Божий» і «не визнають воздаяння за праведність», тобто воскресіння во Христі. Як бачимо, в «Дідахе» ідея спа­сіння приймає чіткі моральні орієнтири, де попередні етичні надбання люд­ства оцінюються через призму ідеї кінцевої мети людського буття.

Критерієм будь-якого повчання, на думку авторів книги, виступає єдність слова і дії, бо «будь-який пророк, що повчає істині, але сам не ро­бить того, чому вчить, є лжепророк». Текст «Дідахе» будується за прин­ципом жорсткої антитетичності: це - добро, а це - зло. І, зрештою, про співвідношення «віри» і «розуму» у християнському світогляді. Автори вважають, що «віра» не виключає «розум», бо «треба мати здоровий глузд, щоб розрізняти праве і ліве».

Жанр перших християнських творів можна визначити як жанр по­слань, а за формою, завдячуючи якій можна було донести християнську ідею спасіння, то були батьківські умовляння, напучення, повчання, притча.

„ _, Ще один крок у формуванні етичного

КлиментРимський . ґ ; тг .

підґрунтя християнського світогляду зро­бив Климент - третій християнський єпископ у Римі (бл. 91-101 рр.). Відоме його «Послання до коринфян». З метою подолання церковного розколу, воно надає обґрунтування християнській ідеї спасіння. «Обґрунтування» містить у собі, по-перше, проповідь етичних імперативів (безумовних положень), що мають увійти в свідомість кожної віруючої людини. Наприклад, «віддавати перевагу слугуванню перед пове­лінням», «намагайся робити добро», «справджування життя через любов і віру», «любов є підґрунтям віри». По-друге, «Послання» формулює низку етичних правил, що ведуть до доброчинності, яка виступає запорукою спа­сіння («виконання заповідей», «повага до старших», тощо). По-третє, пере­лічуються процедури позбавлення зла («каяття», «покора» тощо). Цікаво, що необхідність і правильність цих процедур не доводиться, а лише де­монструється на прикладах.

Обгрунтування ідеї спасіння виводить автора за межі дидактики у площину теорії цього питання, коли усвідомлення цільової ідеї пов'язується з визначенням суміжних понять, серед яких - «воскресіння». І хоча Кли­мент був християнином елліністичної культури, тобто поділяв деякі античні філософські уявлення, наприклад, щодо гармонії світоустрою, розуміння їм «воскресіння» відбувається виключно у християнському контексті. Він унаочнює різницю між античним і християнським тлумаченням «воскре­сіння» прикладом з чарівним птахом Фенікс. Климент згадує, що при всієї


9*



Історія філософії

різноманітності переказів античної легенди, незмінним було те, що наро­дження, життя, смерть і наступне відродження птаха з попелу - акти бага­торазового, нескінченного чудесного дійства. На відміну від цього «воскре­сіння» в християнстві одноразове і передбачає божественну жертву. Отже, і жертва Христа, і воскресіння - одноразові. Тому для християн «воскре­сіння» також відбувається один раз, щоб постати перед праведним судом.

В «Посланні» можна відзначити суттєвий момент, що характеризує часову (історичну) приналежність цього твору - античність на межі хрис­тиянства. Отже, він полягає в значному впливі античної свідомості на пе­рші спроби інтерпретації християнства. Тому зрозуміла певна логічна не­послідовність, що викликана суперечкою між християнським станом душі і антично вихованим інтелектом. Климент вважає, що душа стала христи­янкою раніш за інтелект, який ще певний час залишався язичником, тобто не вмів розмовляти мовою, адекватною віруючій душі. І знову наголошу­ється на взаємопокладанні віри і розуму, коли не тільки віра не заперечує розум, а саме в ній розум знаходить силу для пізнання. То є сила відчуття особистого зв'язку з Богом, зв'язку «скінченного» з «нескінченним». Бо­жественне Слово часто визнають межею для людського розуму. Проте, «межа» тут не простий знак відстороненості і незбагненності для людини Божественної трансцендентності, але і символ можливого єднання в стані Одкровення. Тому християнин має готувати себе для того, щоб стати від­критим Богові і тим самим виконати своє призначення. Ось чому перева­жна більшість апостольських послань спрямована на формування христи­янських етичних максим, що ведуть до спасіння.

_ _ Останнім прикладом «послань», до яко-

«Пастир» Гермиг - '

г го хотілося б звернутись, є «Пастир

Герми» - апокріфичний апокаліпсис, що датується II ст. Його автор Герма (або Єрм) належав до римського кола і використовував документи попередньої епохи, що мали відбиток впливу іудаїзму, особливо, традиції єссеїв (тема «двох шляхів»). Цей твір написа­ний у формі Одкровення. Свою назву він отримав від опису видінь, в яких у вигляді пастиря діє ангел, що напучує автора. Ця книга довгий час вша­новувалась християнами як священна, а у IV ст. входила до складу Си-найського кодексу - найстарішої збірки книг Нового Заповіту. Разом з тим, в остаточний текст канону вона не увійшла, бо не вважалась Церк­вою ортодоксальною у достатній мірі. Проте, для дослідників релігійних настроїв того часу праця завжди викликала величезний інтерес, тому що текст містить у собі важливі світоглядні свідчення перших християн.


Частина II. Середньовічна філософія та філософія доби Відродження

Одна з центральних тем апокріфу - ідея єдиної Церкви, що буду­ється. За переконанням автора, Церква передіснує в думці Бога; вона була створена раніш за всі речі і являла собою містичне підґрунтя світу та істо­рії. Але, хоча Церква перебуває одвічно, її дійсне існування реалізується в активній діяльності віруючих. Тому її символізує жінка - водночас і стара, і молода. Церква будується з живих каменів і спирається на Христа як на скелю в оточенні вод хрещення. Вона об'єднує усіх християн, незважаю­чи на час їх життя. Серед її членів є і пророки, і праведники усіх часів, і ти, хто у майбутньому, прийнявши каяття, увійде до неї. Коли Церква бу­де побудована, здійсниться Друге Пришестя Христа і настане кінець сві­ту. Поки ж Церква будується, у грішників є надія на спасіння каяттям, але з завершенням добудови каяття буде марним. Отже, людина має обрати власний шлях або з силами добра, або з силами зла. Вибір шляху добра, тобто шляху Сина Божого, означає подолання роздвоєння душі, яке ста­лося в наслідок гріхопадіння.

Автор намагається донести до кожної людини суть Божественного Слова, ніби перекладаючи останнє на мову людську. Тут він вдається до різних методів і форм переконань співбесідника, бо розуміє, що кожному Біблійне Слово відкривається по-різному в залежності від душевного стану і духовних зусиль. Ось чому в книзі зустрічається дещо нав'язлива деталі­зація (наприклад, притча про вербові гілки), щоб кожен, хто шукає шлях до Бога, знайшов його у відповідності до свого стану та індивідуальних мож­ливостей. Показовим є й приклад побудови Церкви, підґрунтя якої було закладене апостолами, проте, далі взяти участь у ньому зможе кожен, хто щиросердо відкритий Богові. Кожен приносить свою цеглину, яка є відбит­ком християнської зрілості його душі, а вже доглядачі відбирають з них «матеріали», що гідні Божого храму. Тут цікавою є ідея рівності усіх перед Богом, бо кожна цеглина вагома: і наріжне каміння першоапостолів, і цег­лини простих віруючих. Це сучасний автору погляд «єдності віруючих», який ще не знає ієрархічності церкви як соціального інституту. І ще цікавий момент. Деякі «каміння», що були забраковані колись, можуть стати у при­годі після певної «обробки». Так, наприклад, у ті часи гостро поставало пи­тання, чи може християнин мати багатство? Як відомо, канонічні євангелія схиляються до негативної відповіді. Герма також, засуджуючи прагнення до розкоші і, закликаючи до благодійності, пояснює, що зайве багатство лише укорінює людину у цьому світі і заважає її духовній спрямованості до Бога. Ось чому великі й округлі каміння (символ багатства) за своєю фор­мою поки ще не здатні стати надійною цеглиною у Храмі, але, отримавши певну обробку, тобто роздавши зайве майно бідним, такі люди як христия­ни отримають бажану якість. Бідні ж, у свою чергу, молитвами за своїх до-


Історія філософії

бродіїв допоможуть спасінню останніх. Проводячи думку обопільного спа­сіння, Герма малює характерний образ взаємної підтримки сильного, але неродючого дерева (багатій) і родючої виноградної лози (бідний), в якому долається ідеологічна непримиренність перших християн, що проповідува­ли повну аскезу, і здійснюється спроба усунення соціального протистояння у справі залучення до християнства всіх прошарків суспільства на ґрунті нових більш поміркованих етичних засад.

Герма напрацьовує систему етичних вимог до християн, які мають слідувати основним чеснотам, що в «Пастирі» постають у вигляді дів, які супроводжують праведників всередину Церкви. До таких чеснот він від­носить віру, аскезу, силу духу, терпіння, простодушність, бадьорість, пра­вдивість, любов тощо.

Поряд з етичною проблематикою твору автор не може уникнути питання про єдність Бога, отже, входить до царини теорії: «...един єсть Бог, все сотворивший и совершивший, приведший все из ничего в бьггие. Он все обьемлет, будучи необьятен, и не может бьпь ни словом опреде-лен, ни умом постигнут»1. Як бачимо, в наведеній заповіді ще немає тако­го розуміння догмату про Трійцю, як він буде поданий на Нікейському Соборі у 325 р., згідно з яким Бог єдиний за своєю сутністю, але постає у трьох іпостасях як Бог-Отець, Бог-Син і Бог-Святий Дух. На час написан­ня «Пастиря» основні суперечки між християнами велись головним чи­ном з приводу сутності Ісуса Христа і його відношення до Бога-Отця. У «Пастирі» образ Ісуса Христа складається з уявлень перших християн, що походили з іудеїв, яким була чужою ідея народження Богом Сина від зем­ної жінки; і гностиків, що сприймали Ісуса як містичне Слово Боже, Ло­гос; а дехто, наприклад, докети, взагалі вважали перебування Христа на землі ілюзорним. Такий ще неусталений спосіб розуміння фундаменталь­них ідей християнства ми знаходимо у деяких притчах. Показовою є при­тча про володаря винограднику, його сина і його раба. Раб, якому хазяїн наказав подбати про виноградник у його відсутність, не тільки виконав усі настанови володаря, але й доклав додаткових зусиль у догляді за лозою. Узнавши про це, володар, за погодженням свого сина, зробив раба спад­коємцем. Тут господар - Бог, син - Святий Дух, раб - Син Божий, тобто Ісус, а виноградник - народ. І хоча тут присутні всі лиця Трійці, але сприйняття їх ще далеко від ортодоксального. Ісус не виступає як іпостась Бога-Отця. Він - Його Син, і водночас (як, до речі, і в «Дідахе») - раб, якого Бог зробив своїм спадкоємцем за труди по спасінню людей. Іноді у «Пастирі» Ісуса ототожнюють з ангелом. Отже, хоча Герма проводить

1 Пастьірь Гермм // Апокрифические тексти. - М, 1997. - С. 33


Частина II. Середньовічна філософія та філософія доби Відродження

думку про могутність Сина Божого, проте, рабський образ його тут є сві­тоглядно досить показовим.

«Пастир» Герми» - це видатне творіння ранньохристиянської доби, де за допомогою «видінь», «заповідей» і «подоб», або «притч», автор до­помагає усвідомити суттєві положення християнства і вказує на різнома­нітність шляхів до Бога тим, хто дійсно того прагне.

Підсумовуючи, відмітимо, що праці апостольських отців вирізняє, по-перше, особливість жанру - послання; по-друге, форма думки: батьків­ські напучування, повчання, притчі; по-третє, зосередженість на форму­люванні етичних максим, пов'язаних з ідеєю спасіння. З філософського боку їм бракує теоретичної послідовності, але ж їх автори не мали належ­ної освіти. Проте, вони - християнські святі, що отримали Божественне Одкровення і духовні сили для його інтерпретації і розповсюдження. У ті важки для християн часи вони власним прикладом несли ідеї своєї віри, переконуючи сучасників і словом, і дією.

Християнські апологети

За апостольськими отцями в історії християнської думки слідують діячі, що відомі під ім'ям апологетів.

Християнство з самого початку розповсюдження свого в світі зустрі­ло ворожість та гоніння, спершу серед іудеїв, а потім по всіх усюдах Римсь­кої імперії. Навіть сама держава, що була відома своєю толерантністю до релігійних вірувань підкорених нею народів, постала проти християнства, заборонивши останнє, а його носіїв і послідовників піддаючи всім жахам тортур і страт. Почалась велика боротьба, у якій протягом трьох віків язич­ництво вичерпало свої сили і аргументи, боротьба, що скінчилась перемо­гою християнства У ці часи християни відбивали удари ворожого світу не стільки за допомогою зовнішніх зусиль, але силою духу. Захистом і випра­вданням їм слугували їх високоморальнісне життя, жертовна відданість і готовність вмерти за віру. Саме ці аргументи в очах нехристиян привертали їх серця до Благої Звістки Христа. Згодом до християнської церви стали переходити не тільки знедолені на теренах імперії, але й люди освічені, обі­знані в античній філософії та літературі. Обравши нову віру, вони ставали її захисниками, або апологетами, спрямовуючи свої твори-аполопї проти на­клепів та гонінь на християнство і християн з боку язичників та іудеїв. Так, до християнського подвигу життя і терпіння, що вирізняли місію апостоль­ських отців, приєдналось вільне слово, тверде силою переконання, озброєне доводами знання. Роль апологетів була не в побудові абстрактно-методо­логічних споруд і навіть не в систематизації християнського вчення, а у


Історія філософії

захисті його ґрунтовних підвалин за допомогою усіх доступних теоретич­них засобів, у тому числі тих, що були здобуті античними філософами. Спростовуючи язичників їх же філософською зброєю, апологети стверджу­вали, що деякі положення християнської релігії можуть бути знайдені в творах античних мислителів, особливо у Платона, його послідовників, і стоїків, які у свою чергу запозичили їх зі Старого Заповіту. Серед згаданих положень - ідеї незримого Бога і Логоса, про можливість Богопізнання, про безсмертя душі тощо, але вони подані в античному ідейному вбранні і по­требують ґрунтовного ідеологічного переосмислення. Такі думки ми зу­стрічаємо у грекомовних (східних) апологетів II ст. - Іустина Флавія, Татіа-на, Афінагора, Теофіла, а також у латиномовних (західних) апологетів, се­ред яких - Мінуцій Фелікс, Тертулліан тощо.

т -*» •- ,-*.* ч Відомим представником християнської

Іустин Флавін (Мученик)ґ К. ,-

■' ' апологетики, видатною особистістю був

Іустин (Юстин) Флавій, або Мученик (? - 165 рр.). Він походить з родини гре­цьких колоністів, які заселили палес­тинське місто Сіхем. Відомо, що під час іудейських війн місто було зруй­новано. Згодом, за наказом імператора Флавія Веспасіана, місто було від­новлено і отримало іншу назву - «Флавій Неаполь». Заможні батьки змо­гли дати сину гідну освіту, тим паче, що юнак гаряче прагнув знань і іс­тини. Не випадково Іустин звертається до філософії, відкриваючи для себе різні школи пізньої античності. Минали роки шукань, натхнення і розча­рувань, аж поки ним не здійснилося обрання християнської віри. Отже, Біблія привела його до Христа. Іустин здійснює мандри, під час яких він викладає, але вже не античну філософію, а християнство, яке перетворю­ється в його розумінні на філософію надсущого. Згодом Іустин засновує в Римі школу християнської мудрості. Проте, зла доля спіткала його. Один сучасний йому кінік, якого Іустин піддав критиці як невігласа, і який за­здрив успіху останнього, доніс на Іустина в імперську поліцію (як відомо, християн у ті часи не розшукували спеціально, а засуджували за доноса­ми). У 165 р. Іустин був страчений разом з шістьма учнями. Після нього залишилися дві «Апології», що були спрямовані проти язичників і«Діа­лог з Трифоном іудеєм», листи, послання тощо.

За основним змістом «Діалог з Трифоном іудеєм» є також апологе­тикою, яка спрямована проти опонента християнства - іудаїзму. Проте, нас цікавлять не стільки історія взаємовідношень релігійних вчень, скіль­ки філософський рівень дослідження ґрунтовних положень християнської догматики. Зупинимось на деяких аргументах, які не тільки свідчать про


Частина II. Середньовічна філософія та філософія доби Відродження

філософську освіченість Іустина, що має античне підґрунтя, але й нову духовну спрямованість. Його роздуми над християнською тематикою сприяли дослідженню процесу пізнання (гносеологія), пошуку першопо-чатків буття (онтологія), осмисленням людського призначення (антропо­логія), чим зробили свій внесок в усвідомлення і поглиблення предмету філософії. Але спершу - як Іустин розуміє філософію.

Почнемо зі ставлення до філософії. Так склалось, що основними тео­ретичними опонентами перших християнських мислителів були античні фі­лософи. Тому мужі апостольські сформували негативно упереджене став­лення як до античної філософії, так і до філософування взагалі. Але вже християнські апологети, будуючи теоретичний захист християнського вчен­ня, не могли ігнорувати філософію як стиль мислення і, навіть, вважали себе філософами, вивчаючи і з нових позицій досліджуючи спадщину ста­родавніх любомудрів. Та щоб відрізняти себе від представників платонізму, стоїцизму тощо, визнавали за краще називати себе - «християнами». Для таких «християн» філософія була не просто стилем мислення, яким нама­гаються пізнати початки і кінці речей, як її розуміли греки. Для них вона була станом душі і рівнем духу, відкритим Богу як Істині. Ось чому Іустин вважав, що, хоча без здорового розуму жоден не може оволодіти мудрістю, але він є тільки необхідною, а не достатньою умовою дійсно глибинного пізнання. До речі, в молоді роки він також поділяв античне ставлення до філософії і розумів філософування як довершений акт суто розумової дія­льності, аж поки не зустрів старого, який змусив його критично переосмис­лити традиційно античні світоглядні позиції. Цю зустріч Іустин описує в «Діалозі» і наводить переконливі аргументи незнайомця про необхідність пошуку Єдиного Бога. Бо пошук першооснов, чим займаються філософи, з необхідністю виводить нас до визнання Надсущого. Глибина процесу пі­знання залежить від тих завдань, що ставить перед собою дослідник. Навіть звичайне пізнання оточуючого передбачає визнання його чуттєвого підґру­нтя. А хіба проникнення у глибини буття не приводить нас до визнання надсущих божественних початків, що непідвладні ані чуттям, ані розуму? Більш того, виникає впевненість у наявності таких початків! За яких умов у людини складається така впевненість? Мабуть, тільки коли вона наставлена Святим Духом, і тільки у того, в кому говорить Святий Дух. Саме такій лю­дині відкривались «початок і кінці речей, «равно як і те, що повинен знати філософ» . Люди ці звуться пророками, яких окрім розуму вирізняло праве­дне життя, чистота і сила духу. «Они одни и знали, и возвестили людям

1 Див.: Се. Иустин. Диалог с Трифоном иудеем // Св. Иустин: философ и мученик. - М., 1995. -С. 145.


Історія філософії

истину, несмотря ни на кого, не боясь, не увлекаясь славою, но говорили только то, что сльшіали и видели, когда бьіли исполненьї Святого Духа» .

У своїх промовах пророки не звертались до доказів, бо вони як пев­ні свідки істини були вище за будь-який доказ. Тому і ранньохристиянсь­ка філософія, яка не тільки керується розумом, але й базується на правед­ності носіїв християнського духу і дивних одкровеннях, є філософією сві­доцтв, що гідні абсолютної довіри мислителів-теоретиків. Отже, для хрис­тиянського філософа «философия по истине єсть величайшее и драгоцен-нейшее в очах Божиих стяжание: она одна приводит нас к Богу и делает нас угодньїми Ему, и подлинно святьі те, которьіе устремили свой ум к философии и для какой цели она ниспослана людям...» . Як бачимо, фі­лософія постає і як рівень мислення, і як стан душі, відкритий Богові, і як спосіб життя. Вона - і щабель до Бога-Істини, і водночас розумна рефлек­сія над Божественною Істиною.

Апологети взагалі, та Іустин особисто, розробили і заклали страте­гію розгортання християнського захисту, а тому коло питань, що цікавили апологетів, було дещо іншим, у порівнянні з античною філософською проблематикою. Аналізуючи спадщину Іустина з рівня остаточно сфор­мованої ортодоксії, можна знайти неусталеність термінології, ненапра-цьованість методології, і все це - як загальну етапність в історичному фо­рмуванні християнського мислення. Так, Іустина цікавлять питання, що є «Бог», «Проведіння (Божественна воля)», «Син - Логос - Слово», Трій­ця», «Творення», «Втілення», «Воскресіння» тощо.

Філософське осмислення Бога приводить до висновку, що Бог -єдиний, ненароджений, безіменний. Він - Отець усього, але Він транцен-дентний і невичерпний. Він - початок всього, але сам початку не має. А тому він не має власного ім'я. Такі означення Бога, здається, нам вже ві­домі з алегоричних натяків Платона з приводу Єдиного, відвертих думок гностика Василіда (II ст.), послідовних обгрунтувань Першоединого в не­оплатонізмі III—VI ст. Проте, і за часом, і ідеологічно, і теоретично хрис­тиянські монотеїстичні обгрунтування Іустина самостійні і новаторські. В «Апології II» Іустин пише наступне: «...Отцу всего, не рожденному, нет определенного имени. Ибо если бьі Он назьівался каким-нибудь именем, то имел бьі кого-либо старше себя, которьій дал Ему имя. Что же касается до слов: Отец, Бог, Творец, Господь и Владика, - зто не суть имена, но названия, взятме от благодеяний и дел Его»3.

1 Св. Шусти». Диалог с Трифоном иудеем. - С. 145.

2 Там само.-С. 134.

3 Там само.-С. 110-111.


Частина II. Середньовічна філософія та філософія доби Відродження

За Іустином, Єдиний благий Бог троїстим способом являє власну силу. У якості Отця Він - творець світу. Але трансцендентність прита­манна саме (і тільки!) Отцю. У світ Бог з'являється як Син і Св. Дух. Отець надсилає Сина у світ, щоб передати божественне вчення людям як пророцтво через Св. Духа. Кожен з них має свою божественну місію, про­те, божественність їх розрізняється ієрархійністю. Тому, хоча Іустин на­магається осмислити троїчність Бога як діалектичну єдність, нового мето­дологічного досвіду йому ще не вистачає. А відомий йому філософський досвід античності (Платон) ідеологічно переводить діалектику єдності, розробки якої прагне християнська ідеологія, у площину субординації.

В християнстві Божественне життя абсолютно приховано (на відміну від античної традиції) від людини. Разом з тим, зв'язок між ними існує. Ним є Син, або Слово, Логос. За Іустином, це вже, на відміну від Бога, - ім'я, бо надане від народження. У той же час, за Іустином, Бог (тобто Отець) - «не єсть имя, но мьісль, всаженная в человеческую природу о чем-то неизьяс-нимом» . Таким чином, «несказанність», «невичерпність» - то є прерогати­ва Отця. Ісус вже має ім'я та значення і людини, Спасителя. Отже, «.. .мьі знаєм, что Он Сьш Самого истинного Бога, и почитаєм его на втором месте. А Духа пророческого на третьем»2. Згодом таку ідеологічну непослідов­ність визнають за єресь, проте, ми будемо відзначати в ній жагуче прагнен­ня найти вербальний вираз несказанному, тобто спробу перекладу задуму Божественного Слова на мову скінченного людського розуміння.

Цікавою є інтерпретація ідеї «Божественної передвизначеності». На перший погляд, вона нагадує античні «необхідність», «рок», «фатум». Але Іустин розрізнює їх і акцентує, що передвизначеність у християнстві є лише задум, який отримує уточнення свободою людської діяльності. Лю­дина на відміну від інших творінь була створена такою, що може вільно обирати, тому «доля» для неї не є неминучою. Остання є «гідною нагоро­дою», що очікує людину по воскресінні.

Для того, щоб філософськи осмислити «Воскресіння», Іустин нама­гається усвідомити Слово і перекласти його у площину людської історії. Іустин розрізняє у Слові ракурси розуміння. По-перше, Слово ще невира­зне: Слово, яке належить Богу-Отцю до творення. По-друге, Слово, виго­лошуванням якого Бог творить світ. По-третє, Слово, що посіяно всюди (у світі) своєю присутністю. По-четверте, Слово втілене, або Христос, що є максимальним виразом Бога у тварному світі.

Саме за допомогою Слова Іустин намагається поєднати обидва сві­ти: світ Божественний і світ тварний. Божественне Слово несе в собі не

Се. Иустпин. Диалог с Трифоном иудеем. - С. 111. Там само. - С. 42.


Історія філософії

тільки гносеологічний сенс, але й онтологічний початок, силу, нескінчен­ні можливості. Проте, стаючи «початком» під час творення, воно реалізує собою певний задум, певну реальність, яка переводить божественну віч­ність, у часову і просторову скінченність, зазнаючи розподілення в тілах. Саме безмірність Слова відкрила безмежність словесних інтерпретацій, з якої людина має обрати свою. І внаслідок цього обраний шлях є доленос­ним, що веде людину або до смерті, або до спасіння. Отже, наш світ на­лежить і Слову, і плоті. В існуючому світі Слово лише розпізнається, за­вдячуючи чому світ пов'язується з Богом і трансцендентно, і іманентно. Світ, який відпав від Бога, має шанс повернення до своїх джерел, якщо людина вільно обере шлях спасіння і воскресіння з Ісусом Христом, тобто на християнському шляху.

т . Цікавою постаттю серед апологетів був

учень густина Татіан (П - початок Ш ст.) - сірієць за походженням, людина дуже освічена, відомий філософ, полеміст. Своєю теоретичною і практичною дія­льністю він намагався зміцнити філософію єдності слова і діла, проте, його палкість часто спричиняла ухили в єресь. Відомо, що наприкінці життя Татіан дещо відійшов від християнського вчення, повернувся на Схід і заснував аскетичну секту гностичного напряму, де показовою була ідея докетів про примарність плоті Христа. З трьох творів, до яких зага­лом схвально ставились сучасники Афінагор, Климент Александрійський, Тертулліан та ін., до нас дійшла «Промова проти еллінів».

Зрозуміло, що по суті Татіан не міг заперечувати значення грецької античної спадщини, проте він намагався, з одного боку, продемонструвати еллінам, що своєму успіхові вони мають завдячувати не тільки власному генію, але й досвіду вавілонян, персів, єгиптян, фінікійців тощо, який вони талановито транслювали у свою філософію. А з іншого, - що християнство, порівняно з античністю, закладає нові підвалини філософського світобачен­ня, яке переконливо вирізняється своїми етико-гносеологічними перевагами.

З багатьох філософських ідей Татіана згадаємо декілька. Централь­ною постає ідея зв'язку двох світів. Важливо, що вона має подвійну аргу­ментацію. По-перше, з боку божественного творення: «Бог бьш в начале; а начало єсть, как ми приняли, разумная сила. Господь всего, будучи осно-ванием всего, прежде сотворения мира бьш один; поелику же Он єсть си­ла и основание видимого и невидимого, то вместе с Ним бьшо все; с Ним существовало, как разумная сила, и Само Слово, бьівшее в Нем. Волею Его простого существа произошло Слово, и Слово произошло не напрас-но - оно становится перворожденньїм делом Отца, Оно, как ми знаєм,


Частина II. Середньовічна філософія та філософія доби Відродження

єсть начало мира»1. Отже: 1. Бог існує до всякого творіння. 2. Він є почат­ком, силою, принципом буття. 3. Бог актом волі надає напрямок власному зусиллю. 4. Це стає можливим за допомогою Слова, яке було потенцією Господа, як самопізнання Бога. Але й потенцією, яка може перетворитися на вихід за межі божественного, тобто покладає співставлення Бога і тва-рного. «Я» і «не-Я». Далі Татіан нібито попереджує, що Слово, на відміну від створеного, народжується шляхом повідомлення, а не за допомогою відсікання. Бо те, що відсічено, те відділено від першопочатку, а те що виникло через повідомлення і прийняло свободне служіння, то не змен­шує того, від кого походить. Як ми побачимо далі, коли звернемось до дискусій Вселенських Соборів про статус Сина у Божественній Трійці, це зауваження не тільки було прозорливим і ідеологічно-слушним. Воно та­кож свідчило про глибину осмислення християнських ідей Татіаном і ви­тонченість його філософського мислення.

У Татіана божественний «початою) є запорукою «воскресіння». Адже як тільки Бог постає у якості початку, ним приводяться до актуально­сті протилежності «час-вічність», «скінченне-нескінченне», «смертне-безсмертне», «дух-матерія», «кінець-воскресіння» тощо. Бо до творення Бог - Єдиний; це одиничність невимовного, ненародженого, безіменного, де не мають сенсу будь-які визначення. Але з початком, як визнавав ще Платон, Єдине вже повертається такою іпостассю, яка покладає множинне, тобто тварне, скінченне, смертне, проте таке, що піддається пізнанню. Твориться світ протилежний світу божественному. Та протистояння світів не є остато­чним. Так, Словом покладається скінченне, і в останньому нібито зникає шанс безсмертя, коли «час» своїм бігом наближує тварне до його власного кінця. Проте, смерть викорінює саме скінченне, надаючи творінню шанс повернення до божественних витоків. Отже, ми створені не для того, щоб остаточно вмерти. Але, з іншого боку, ми створені, можливо, саме для того, щоб скінчитись як скінченне і увійти, повернутись знов у божественну си­лу. «Пусть огонь истребит моє тело, но мир примет зто вещество, рассеяв-шееся подобно пару; пусть погибну в реках или морях, пусть буду растер-зан зверями, но я скроюсь в сокровищнице богатого Господа. Человек сла­бий и безбожник не знает, что сокрьгто, а Царь Бог, когда захочет, восста-новит в прежнее состояние сущность, которая видима для него одного» . Таким чином, тут смерть залучає до безсмертя. Людина - це повідомлене Слово, тому вона має дослуховуватись Слова, знаходити нескінченне у скі­нченному, а божественне у собі. Тільки за таких умов воскресіння стане для неї поверненням до витоків. Але зв'язок з божественним був ускладнений

1 Ранние отцьі церкви. - Брюссель, 1988. - С. 373-374.

2 Там само. - С. 374-375.


Історія філософії

тим, що люди наслідували ангелу, що постав проти закону Божого. За те могутність Слова втратила для них своє значення: «могущество Слова от-лучило человека от общения с Собой»1. Тому людина має повернути собі втрачену ним можливість і слухати, і наслідувати Божественному Слову. Це і буде умовою «повернення» і воскресіння.

Розуміння матерії у Татіана красиве і елегантне. Матерія не є без­начальною як Бог, але виведена з небуття Словом. Матерія - це Слово, але не таке, що упокоєне в Собі, а таке, що приведене у рух. Словом як процесом творення матерія переведена з потенціального стану в актуаль­ний. Матерія - то своєрідний образ звуку, подібно до того, як людина є образ Бога, або «образ безсмертя». Слово... «произвело наш мир, создав-ши Само Себе вещество»2.

Філософія патристики

Загальною рисою християнської патристики є те, що вона, на відмі­ну від головної мети апологетів - захисту християнства, переходить до побудови універсальних систем християнського світогляду, свідомо вико­ристовуючи античну спадщину. Патристику, яка охоплює період з III по VIII ст., розподіляють на грецьку і латинську, на донікейську (II—III ст.) і післянікєйську - зрілу (ІУ-У ст.) і пізню (УІ-УПІ ст.).

„ . . „ В східній, або так званій «грецькій» (бо

Східна дошкеиська* \ • -

була писана грецькою мовою) донікеи-
патристика... . .

г сьюи патристиці видатне місце належить

Александрійській богословсько-катехі-

зисній школі, що була заснована Панте-

ном у середині II ст., але широкого визнання здобула за часів керівництва

нею Климентом Александріським і, особливо, його учня і наступника Орі-

гена. Саме вони намагались максимально залучити теоретичні здобутки

античності (філософій Платана, Арістотеля, стоїків, Філона Александрій-

ського) до побудови християнської теологічної системи.

.. . „ Перший християнський релігійний фі-

Климент Александріиський г , _. л •- т/ /0

г лософ Тип Флавш Климент (? -

211/216 рр.), єпископ Римський, наро­дився, вірогідно, в Афінах, у сім'ї язич­ників. Отримав ґрунтовну класичну освіту. Його вважають знавцем античної літератури і праць перших христи-

' Ранние отцьі церкви. - С. 375. 2 Там само. - С. 374.


Частина II. Середньовічна філософія та філософія доби Відродження

янських письменників. Климент довгий час мандрував у пошуках мудрості. Він подорожує Грецією, відвідує Сіцілію (де приймає християнство), Малу Азію і врешті решт - Єгипет. Саме у Єгипті він знайомиться з вченням хри­стиянського гностика Пантена і вступає у його школу. Згодом Климент сам стає духовним наставником (напутником), що проповідує своє вчення і язичникам, і християнам. За деякими свідченнями, Климент приймає сан священика. Біля 210/215 р. він заступає на службу до єпископа Ієрусалімсь-кого, а кілька років по тому вмирає.

Климент вважав, що Логос - то Великий Розум, що втілений во Христі, творить та організує світ, а також просвітлює людський розум. Тому обов'язок кожного - увібрати в себе всі релігійні традиції людства і всі його філософські та наукові пошуки. Сам же Климент, завдячуючи прекрасному знанню грецької культури й обізнаності з іудейською та іу-део-християнською екзегезою, зміг новаторськи їх синтезувати в спекуля­тивну теологію. Мета останньої - захист віри за допомогою філософії. Отже, Климент свідомо шукає гармонійного поєднання віри і знання. По­чатком і підґрунтям філософії є віра, але філософія укріплює її. «Якщо не вірите, не здобудете пізнання». Проте, і віра без знання нагадує, на думку Климента, будинок без фундаменту. Віра є також критерієм пізнання. От­же, і віра, і знання постають як різні прояви однієї і тієї ж універсальної сили, що пронизує світ - сили розумності.

Мислитель поглиблює розуміння Логоса-Сина, бо для нього саме Логос постає конструктивним принципом християнської доктрини: по-перше, Логос є креативним початком світу; по-друге, Логос є початком будь-якої форми мудрості, що надихає пророків і філософів; по-третє, Вті­лений Логос є початком і умовою спасіння. Отже, Логос - то і Вчитель, і Спаситель. Климент, таким чином, поєднує античну мудрість з християн­ським віровченням.

Ці ідеї Климент викладає в своїх творах. Так, у «Напучуванні еллі­нів» (або «Протрептик») філософ переконує язичників і закликає останніх звернутися до нового Орфея - Христа, тобто до одкровення космічного та історичного Логоса. У роботі «Педагог» він пропонує новим християнам моральне вчення, ідея якого полягає в очищенні духу з метою підготовки до прийняття християнства. У наслідок перебудови етики стоїків тут об­стоюється християнський гуманістичний мотив - мирний, спокійний, з його помірною суворістю, що означає не розрив з оточуючим світом, а внутрішню свободу. «Ми створені подібними до Бога; отже, працюй, не втрачаючи мужності, і тоді будеш таким, яким і не міг би себе уявити». Твір «Стромати» (букв. «Килим з лоскутів») екзегезою (тлумаченням) текстів вводить читача у таїну космосу, а потім - у таїну Бога. Климент


Історія філософії

ототожнює пізнання і любов, примикаючи до містичної традиції, що іде від апологетів. Сповнене любові пізнання є нескінченним рухом уперед як у цьому, так і у майбутньому житті, тому що Бог, віддаючи Себе, у той самий час «безперервно відступає вдалину від того, хто до Нього йде». У багатьох відношеннях Климента можна вважати засновником «апофа-тичної», або «негативної» теології. Він стверджував, що знати можна ли­ше те, чим Бог не є. Отже, Бог не має початку; Він нескінченний, позбав­лений виду; ім'я Його несказанне. Наочним втіленням Бога є Син Божий -Логос, посередник між Богом-Отцем і світом, що створений за допомогою Логосу. Все те, що створене, тобто отримало існування від Бога, є благим. Людина - вінець творіння. Щодо зла, то воно походить не від Бога, а від людської недосконалої волі. Тому, за Климентом, людина має свідомо розгортати в собі Образ, за яким вона створена, позбавляючи світ зла, щоб досягти подібності Богові реально.

„ . Найбільш могутнім генієм раннього

Оріген•'.. ґ

християнства, чиї твори живили духов­ність і екзегезу як на Сході, так і на За­ході, був Оріген (185-253/254 рр.). Він народився в Александрії, в родині пал­ких прибічників християнства. Його батько, вчитель за фахом, досить ра­но залучив сина до вивчення Писання. Згодом Оріген сам став займатись викладацькою діяльністю. 18-ти річний юнак водночас і навчається у школі Климента Александрійського, і веде катехізацію майбутніх христи­ян. Філософську освіту він отримує у школі Аммонія Саккаса - засновни­ка неоплатонізму і майбутнього вчителя геніального Плотіна. Але Орігена спалює спрага мучеництва, мрія подвижницького життя. (Під час черго­вих гонінь на християн, коли влада заарештовує його батька, юнак був сповнений бажання безпосередньо розділити його долю, чим продемонст­рувати свою відданість Христу. І тільки умовляння матері відмовитись від цього вчинку заради майбутнього своїх молодших братів і сестер, утри­мує юнака від безкомпромісного вчинку.)

У 202 р. Оріген очолює Александрійську катехізисну школу. Його вчення, зрозуміле всім, зацікавило язичників, і Оріген отримує запрошен­ня викласти свої погляди правителю Аравії і матері імператора. У 231 р. він оселяється в Кесарії Палестинській, де отримує сан священика. Тут він продовжує вдосконалювати власне вчення. Але мучеництво, що з моло­дого віку було невід'ємним від його покликання, наздоганяє Орігена: за часів гонінь імператора Декія на християн він був кинутий до в'язниці, де зазнав жорстоких тортур і незабаром помер.


Частина II. Середньовічна філософія та філософія доби Відродження

Оріген започаткував майже всі необхідні форми християнської ду­мки: релігійну філософію, богослов'я, аскетику, містику, проповіді, бесіди (гомілії), схолії (примітки на полях), але перш за все, - невтомне вивчення Біблії. Він розпочинає написання великих біблійних коментарів з деталь­ними примітками. Він співставляє різні переклади Біблії з оригіналом, ви­вчає та аналізує коментарі до них. Оріген фактично сформував остов Ново­го Заповіту, систематизуючи декілька списків Євангелій з різних християн­ських центрів узбережжя Середземного моря. Ця праця дозволила йому скласти християнські «збірки». Одна із збірок містила в собі чотири Єван­гелія, Діяння Апостолів, 13 послань ап. Павла, послання ап. Іоанна, послан­ня ап. Петра і Одкровення Іоанна і була визнана у якості канону Святого Писання усіма церквами Середземноморського басейну. Застосовуючи філософію в проповідях для народу, Оріген послідовно вводить слухача (і читача) у складне релігійне життя свого часу. В його екзегетичних працях привертає увагу науковий підхід і ґрунтовний допоміжний апарат. Його роботи тримаються на духовному динамізмі і розумінні того, що усвідом­лення Писання потребує аскези і споглядання. Писання містить у собі таї­ну Христа, яка, насичуючи душу, послідовно розкриває нові аспекти і нові імена Слова. Оріген відкриває у Писанні три смислові рівні: «букваль­ний» смисл, що відповідає тілесному; «моральніший» - душі; «духовний» - духу. При цьому моральніший смисл часто виявляється більш широким за етичний сенс, бо він виводиться з містичного смислу і відображає жит­тя Божественного Слова в людській душі.

Отже, Оріген - видатний систематизуючий розум донікейської пат­ристики - запропонував першу струнку теорію християнського віровчен­ня, що базувалась на досягненнях античної думки і мала багато спільного з платонізмом. Тому деякі з положень офіційною церквою не були визнані канонічними, внаслідок чого Оріген не вважається ортодоксом.

Зразком теоретичного мислення для Орігена був Платон, і він нама­гається якнайширше використовувати його методику доведення і логіку аргументації. Саме в цьому міститься як сильний бік вчення Орігена, так і недосконалість та методологічна непослідовність його християнського філософування. Наприклад, до безперечних надбань Орігена в справі осмислення Бога належить глибоке усвідомлення і переживання Бога як трансцендентного цьому світу. Це зближує його з платонівським «над-сущим Єдиним», що, у свою чергу, повертає до апофатичного способу богослов'я. Другим відкриттям Орігена є ствердження, проте, не завжди послідовне, Трійці як незаперечної Єдності. Але, разом з тим, у орігенів-ську інтерпретацію «єдності» уплітаються мотиви античної (тобто плато-нівської) діалектики з ідеями еманації і субординації, що, зрозуміло, шко-


10 — 2-3048



Історія філософії

дить християнській ментальності. Все це можна прослідкувати, звернув­шись безпосередньо до його творів. Відомо, що Орігеном написано багато творів, проте, значна частина була, за наказом церкви, знищена, і до нас дійшли тільки деякі з них. Серед них «Про початки» і «Проти Цельса».

В трактаті «Про початки» Оріген накреслює контури великого фі­лософсько-богословського синтезу. Основні теоретичні положення по­стають у чотирьох книгах праці, де за допомогою серії пояснюючих гіпо­тез автор намагається осягнути віру розумом. У першій книзі йдеться про Бога - довічне джерело усього сущого. Друга книга розповідає про світ і його творення. Третя книга присвячена людині і розкриває призначення останньої. Четверта книга містить у собі певні положення Одкровення і способи його отримання.

Бог для Орігена - могутня, надсуща, а тому непізнавана «монада». Бог може відкриватися лише у творінні. Він усе в собі містить, усе охоплює, але й усе перевищує. Бог - проста, безтілесна, духовна природа, що існує поза простором і часом, перебуваючи у власному безначальному довічному житті = «вічне сьогодні». Тому Оріген не намагається доводити божествен­не буття, але закликає переконатися в ньому шляхом духовного сходження.

Син Божий - довічний Логос, який походить від Отця подібно до променя світла, що сходить з першоджерела. Але, щоб підкреслити єдність з Отцем, Оріген використовує термін «вічнонароджуваний», наголошуючи, що не було часу, коли б Сина не було. Бо Син-Логос - то сама Премудрість, або Слово, тому не було Отця, Який би не народжував власну Премудрість. Отже, Син - співвічний Отцю. Він є «неспотворене дзеркало Отчої енергії». Проте, визначаючи єдність Отця і Сина, Оріген підкреслює, що як іпостасі вони не рівноправні і не єдиносущі. Син є посередником між Богом і світом як первообраз, «ідея ідей». Більше того, у Орігена Син - не символ мно­жинності світу, а сама множинність, що непослідовно наближує Сина до тварного і демонструє субординацію між Отцем і Сином.

Святий Дух в ієрархії божественних іпостасей займає третє місце. Його призначення полягає в завершенні світу: освятити святих, одухотво­рити пророків, об'єднати і створити Церкву. Акт творення Оріген розуміє позачасово, але створений світ існує у часі. Створені Богом духи були рів­ними і прозорими. Вони були наділені свободою волі. Бажання випробува­ти «свободу волі» привело до того, що деякі з духів віддалились від Бога і один від одного. Таке віддалення привело до «охолодження» духів і виник­нення душ, появи матеріальності як наслідку, а не причини гріхопадіння. Так, у своєму бажанні випробувати долю від Бога відпали люди і дияволи. Лише ангели залишились вільними від матерії, бо лишились з Богом. Інші ж впали у зло, що слід розуміти як втрату повноти буття і часткове повер-


Частина II. Середньовічна філософія та філософія доби Відродження

нення до небуття. З'єднання з матерією - то кара для душі. Завдання люди­ни і світа в цілому - спасіння, «відновлення» і повернення до Бога. Повер­нення до Бога неминуче для усього світу, отже і для злих душ і диявола включно. Для аргументації такого положення Оріген, потрактовуючи Святе Писання, визначає шляхи повернення до Бога душ, що відпали. Для різних душ - і шляхи різні. Душі мають пройти через багато станів універсуму, які неначе сходинки поступово повертають душу до Бога. Таким чином, Оріген визнає ідею реінкарнації, тобто переселення душ у відповідні тіла, аж поки вони не досягнуть досконалості. У кожній душі живе прагнення Абсолюту, задовольнити яке може тільки Бог. Поступово все тварне приречене повер­нутись до Бога і отримати, але вже цілком свідомо, первісну повноту. Це й буде апокатастасис, або «відновлення» всіх речей.

Як бачимо, деякі положення Святого Писання досить своєрідно трактуються Орігеном. Тому низка положень орігенізму - про передісну-вання душ; про причину грехопадіння; про відсутність власного буття матеріального світу; про всезагальне спасіння, що з необхідністю випли­ває з загальної системи Божественного світоустрою - була засуджена на П'ятому Вселенькому соборі (553 р.). До речі, і після Орігена духовність християнського Сходу повертається до теми універсального спасіння, яке усвідомлюється вже не як доктрина, а як надія і молитва.

г» . , ч Тертулліан - перший з визначних хрис-

Західна (латинська)г } _. к . . . . ґ

. ~ тиянських богословів і моралістів, що

дошкеиська патристика.хг ту а

т . писав латиною. Уродженець Карфагена

Квінт Септімій Флоренс Тертулліан (бл. 115 - бл. 225 рр.) для латинської патристики має таке ж значення, як Оріген для грецької. Походить Терту­лліан з язичницької родини; вивчав право і риторику в Римі, де заробив собі репутацію майстерного адвоката. У 193 р. під впливом свідчення християнських мучеників він приймає християнську віру і оселяється у Карфагені. У великому місті, де стикались і змішувались всі відомі течії «нової релігійності», а само християнство було ще мінливим і неустале-ним, він намагається достеменно окреслити контури християнської віри, захищаючи її від язичників, іудеїв, єретиків, гностиків тощо. Але його власний максималізм спонукав його приєднатись (бл. 207 р.) до монтаніз-му - харизматичного руху, представники якого виступали проти церков­ної ієрархії і очікували у найближчому майбутньому другого пришестя Христа. Члени секти закликали до відмови від власності і до умертвіння плоті. Цей заклик мав гарячий відгук серед бідних прошарків населення.

В теоретичному плані Тертулліан був близьким до ранніх апологетів, але йому не був притаманний системотворчий пафос Орігена. Проте, він


10*



Історія філософії

багато зробив для становлення християнської догматики і тому може вва­жатись творцем латинської теологічної лексики. Серед трьох десятків тво­рів, що дійшли до нас, особливу увагу привертають: «Апологетик», «Про свідчення душі», «Про душу», «Про плоть Христа», «Проти Маркіона».

Тертулліан - пристрасний, парадоксальний, безкомпромісний, коли йдеться про християнську віру. Він майстер епатажу. Інколи складається враження, що він заперечує можливість філософського осмислення хрис­тиянства, намагаючись акцентувати на ірраціоналізмі віри. Та чи так це? Можливо, на відміну від Климента і Орігена, які намагались осмислити релігійні догмати, тобто перекласти положення віри на мову логіки і раці­онального філософування, Тертулліан впевнений, що абсолютно адекват­ний переклад взагалі неможливий. Він переконаний: віра і розум не є то­тожними поняттями, і, навіть співпадаючи в чомусь, вони достатньо са­мостійні і не вичерпують одне одного, бо належать різним станам свідо­мості. Розглядаючи процеси народження, смерті і воскресіння Божого Сина, Тертулліан порівнює різні ідеологічні погляди на ці явища. Те, що постає можливим в одній ідеологічній координатній сітці, - незрозуміло і абсурдно в інших обставинах. Так, у трактаті «Про плоть Христа» Терту­лліан наводить три порогові ситуації, які намагається прокоментувати в язичницькій і християнській традиціях: «(1) Родился Сьш Божий: не стьщно, тогда как достойно стьща; и (2) умер Божий Сьш: вполне досто-верно, тогда как нелепо; и (3) погребенньїй, воскрес: несомненно, тогда как невозможно»1. На перший погляд - дійсно абсурд, бо народження і смерть - речі можливі для того, що має початок і кінець, але ж Син (Ло­гос) - Божественний Лік, і йому притаманні нескінченність і безсмертя. За яких умов можливе таке поєднання? Логіка гностиків зі свого ідеологіч­ного підґрунтя (нагадаємо, що, на їх думку, Ісус - звичайна людина, яка тільки надала свого тіла небесному Христу, тому і божественна плоть Ісу-са - ілюзорна) наполягає, що таке неможливо. А християнство підкрес­лює, що «Ісус є Богом во плоті», тому може «поводити» себе і як людина, і як Бог: тобто і народитись, і бути одвічним; і вмерти, і залишитись без­смертним; і бути похованим, і воскреснути. Саме такий Ісус для християн є Бог-Спаситель. (У методологічному плані таке розуміння містить діале­ктичний потенціал, що постає як єдність протилежностей).

Проте, для Тертулліана філософський зміст тлумачень християнства лежить поза його дослідницьким інтересом. Для нього філософія язичницт­ва є матір'ю єресей, а тому вона несумісна з християнством. Тому запитан­ня: «Що спільного між Афінами і Ієрусалімом, Академією і Церквою?» -

1 Тертуллиан. Избранньїе сочинения. - М., 1994. - С. 144.


Частина II. Середньовічна філософія та філософія доби Відродження

для Тертулліана цілком риторичне. Він впевнений, що розум має зупини­тись там, де починається віра, бо пізнавати Бога може лише сама душа, яка є християнкою за природою і водночас заступницею віри. У праці «Про свідчення душі» Тертулліан зауважує, що душа є першою щаблиною пі­знання, безпосередньо дарованого Богом. Всі наступні сходинки опосеред­ковані нею, або одухотворені. Витоком знання є не просте незнання, а від­критість істини. Ось чому «душа старіша за букву, слово - за книги..., і са­ма людина - старіше за філософа і поета»1. Отже, до появи літератури люди не були німими, бо говорила душа, як близька за природою до Бога. Тому душа інтуїтивно містить у собі усю премудрість, яка потім частково може бути розгорнута розумом. Для Тертулліана пріоритет Єрусалиму над Афі­нами цілком природний, як пріоритет «простоти серця» над «стоїчним, пла­тонічним і діалектичним» розумом. Розум - то є інструмент пошуку неві­домої істини, у той час, коли вона вже (серцем) відома християнам.

Фраза, яка для багатьох стала візитною карткою Тертулліана і до якої зводили переважну більшість парадоксів мислителя - «вірую, тому що абсурдно» - часто редукують до суцільного ірраціоналізму. Але у філософ­ському сенсі тут ми зустрічаємось з перспективною думкою про свідоме обмеження розуму як такого, що має межі у власній природі. Тому не слід нехтувати знанням як природи будь-якого явища, так і межами його засто­сування. При усіх своїх перевагах, розум не є кращий за відчуття або інтуї­цію - він просто у порівнянні з ними інший, а тому не має підстав претен­дувати на свою самодостатність. Інтуїтивно дологічне знання усього надано душі Богом, тому, намагаючись вербалізувати його, розум стикається з тим, про що сказати не вміє і може тільки свідчити, бо тут він стикається з «ме­жею», яка закладена Богом, з метою, щоб людина вірила2. Тому у справед­ливість пошуків треба вірити, бо «знайшов тоді, коли повірив». Отже, пі­знання, що йде від душі, повертається в душу, або у простоту серця. Душа, яка вийшла з простоти і повернулась у простоту - рятується.

Цікаві роздуми Тертулліана про людину, з яких зупинимось на тако­му. У «Воскресінні плоті» він пише, що людина є «буття, яке шляхетніше за своє походження і щасливіше завдяки змінам, що в ньому відбулися»3. Змі­на, яку Тертулліан кваліфікує як народження «особистості», з'являється в акті особистого дотику Бога до людини. Отже сенс особистості полягає в ідеї першої зустрічі, що

– Конец работы –

Эта тема принадлежит разделу:

ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ

Філософський факультет кафедра історії філософії... ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ... Підручник...

Если Вам нужно дополнительный материал на эту тему, или Вы не нашли то, что искали, рекомендуем воспользоваться поиском по нашей базе работ: Розділ і. Раннє Середньовіччя

Что будем делать с полученным материалом:

Если этот материал оказался полезным ля Вас, Вы можете сохранить его на свою страничку в социальных сетях:

Все темы данного раздела:

ЧАСТИНА І. ІСТОРІЯ СТАРОДАВНЬОЇ ФІЛОСОФІЇ
Розділ і. Філософія в Стародавній Індії та Стародавньому Китаї Становлення індійської філософії „ .. „ Індійська філософія - одна з унікальні- Специфіка сприйнятт

Розділ 3. Антична філософія
г, . .. Даний розділ є продовженням вивчення Загальні риси античної^ .. г Ф .... ... антично

Середня класика
_ .. Софісти як явище античної філософії * (У-ІУ ст. до н.е.) цікаве і суперечливе. З одного боку, з ними пов'язують добу грецького просвітництва, називаючи їх «вчителями мудрості

Філософія високої класики. Платон
У походженні Платона (427-347 рр. до н.е.) поєднались дві видатні і дуже поважні гілки античної аристократії: рід батька сягає останніх ца­рів Аттіки - Кодридів; рід матері пишався видатним

Латинська патристика
ристика представлена низкою видатних діячів, серед яких особливе місце за­ймає постать Авґустина. Його творчість - то вершина латинської патристики, проте, поява такої визначної особистост

Розділ 2. Середнє Середньовіччя. Від патристики до схоластики
Кінець п'ятого століття для Західної Європи ознаменувався падінням Римської імперії під натиском остготів. Історично - це час остаточного за­непаду античності, життєві сили якої вже були підірвані.

Розділ 3. Пізнє Середньовіччя. Філософія схоластики
Схоластика (від лат. зспоіа - школа) - шкільна наука, шкільний рух у період західнохристиянського середньовіччя; релігійно-філософські вчен­ня, що на противагу містиці, вбачали шлях осягненн

Середня схоластика
Свідчення про століття, що розпочалось з понтифікату папи Іноке-нтія III (1198-1216 рр.) досить суперечливі, як, певно й сам історичний час. З одного боку, XIII сторіччя було ознаменоване тріумфом

Розділ 4. Філософія доби Відродження
¥ . та. Здається, важко знайти таку історичну Історичне місце Відродження_ .. _ _ . ■> г ■' . „

ЧАСТИНА III. ФІЛОСОФІЯ НОВОГО ЧАСУ ХУІ-ХУПІ СТ.
т .. , Філософія Нового Часу є терміном, який Історико-філософське * є •- г т Т. широко застосовується в наближеній нам означення

СТаВЛеННЯ ДО ДІЙСНОСТІ л ~ тлл гг и,с
^ Ф. Бекона є дослідження Ю. П. Михале- нко (Бзкон и его учение. - М., 1975), ос­новні тези та порядок висвітлення про­блеми якого ми покладемо в основу з'ясування зазначеного питання.

Рацюналізм Декарта
г ленням до визначення істини: вона му- сить бути абсолютною, повною, вічною і незмінною. їй властивий всезагальний і обов'язковий характер. Тому ідеаль­ним для подібного знання

Філософія оказіоналізму. А. Гейлінкс та Н. Мальбранш
. _ „ . Засновником оказіоналізму, досить по- Арнольд Геилшкс,. , •' тужного філософського напрямку у XVII ст., є Арнольд Гейлінкс. Він вин

Теорія історичного пізнання Д. Віко
Джамбаттпіста Шко народився в Неаполі 13 червня 1668 р. у сім'ї бібліотекаря. Після закінчення школи він розпочинає вивчення філософії. Проте, втративши інтерес до класичного для університет

Феномен Німецького Просвітництва та його основні риси
„ й . Історично епоха Просвітництва для Ні- Культурна обумовленістьу „_ гттт ^ . 7, _ : .... _•». меччини це XVIII

М0ЖЛИВ1 СВІТИ
кавим, оскільки в ньому переплітаються практично всі щойно розглянуті пробле­ми щодо субстанції, пізнання, необхід­ності, можливості і т. д. Для того аби розпочати цю тему, варто згадати

Постать X. Вольфа у розвитку Німецького Просвітництва
Кажучи про початковий етап Німецького Просвітництва у філосо­фії, крім імені Ляйбніца слід обов'язково згадати ще постать Християна Вольфа (1679-1754). Проте, як не дивно в радянських підруч

Філософія І. Канта
З постаті Канта не лише розпочинається один з найважливіших пері­одів у розвиткові історії філософії - німецька класична філософія, - але й формується новий стиль філософського мислення. Так само я

Розділ 2. Німецький ідеалізм
Філософія Й. Г. Фіхте Приступаючи до розгляду філософії Йоганна Готпліба Фіхте, ми маємо відзначити, що у вітчизняній традиції історії філософії це, мабуть, одна з найменш досліджен

Становлення китайської філософії
т- . . Намагаючись зазирнути у таємниці ки- Культурно-соціальш „ „ .. ^ . *ґ таиської найвищої мудрості, ми не по- передумови ,_ ^ г

Розділ 3. Антропологічна філософія Л. А. Фоєрбаха
Безумовна сила та завершеність форми, яку надав філософії Геґель породила в Німеччині ЗО-40-х років XIX століття надзвичайно специфіч­ну ситуацію, коли велика кількість адептів філософії, здійснююч

Криза новочасної філософської парадигми
Розділ і. Позитивізм Позитивізм О. Конта ™ . . Огюст Конт народився 19 січня 1798 р. Життя і творчість., г . у Монпельє; навча

Розділ 2. Другий позитивізм
Друга історична форма позитивізму, відповідно позитивної філосо­фії, що прагнула здійснити перетворення філософії у науку шляхом мак­симального зближення її з конкретними науками, була представлена

Емпіріокритицизм Р. Авенаріуса
ю„„„ „ . Поняття «емпіріокритицизм» було вве- ОЧЄННЯ Про «ЧИСТИЙ ДОСВІД» г. л • /г ~ дено Р. Авенаріусом, буквальний смисл - «критика досвіду». Авенарі

Розділ 3. Неокантіанство
Неокантіанство, або неокритицизм, виникає і формується у другій половині XIX ст. Основна його мета - розвиток і перетворення трансцен­дентальної філософії Канта. Неокантіанський рух розпоч

Баденська школа. Філософія В. Віндельбанда
Представники Баденської школи неокантіантсва - то славетні німе­цькі філософи: Вільгельм Віндельбанд (1848-1915), засновник цієї школи, Генріх Ріккерт (1863-1936), найталановитіший уч

Історія філософи
г т т зку важливих теоретико-методолопчних проблем історико-філософського пізнан­ня, зокрема: предмет, характер, смисл, призначення історії філософії, факт

Розділ 4. Неогеґельянство
Зародження неогеґельянства в Англії відноситься до 60-х років XIX ст., коли була опублікована книжка Дж. X. Стірлінга «Секрет Гегеля» у 1865 р., який перший ознайомив англійців із гегелівською філо

ЖИТТЯ 1 ТВОРЧІСТЬ і£оо ті / -1г ч
1788 р. у Данцигу (нині Гданськ) у сім і комерсанта. Навчався у гімназії Вайма-ра, де вивчав класичну філологію - гре­цьку мову, латину, античну літературу. У 1809 р. А. Шопенгауер вступає до Ґетгі

ФІЛОСОФІЇ
Парадигма сучасної філософії, що прийшла на зміну філософській парадигмі Нового часу, починає формуватись у 30-40-ві роки XIX ст. Криза моністичного матеріалізму і моністичного ідеалізму, які були

Розділ і. Неопозитивізм
Основи філософії позитивізму, як відомо, були закладені у 30-ті роки XIX ст. французьким філософом О. Контом та його молодшими сучасни­ками Дж. Ст. Міллем та Г. Спенсером. Всупереч всій попередній

Розділ 2. Постпозитивізм та аналітична філософія
,-,. . Карп Раймунд Потер (1902-1994) - Філософська доктрина _ ^ і ,. , .« ¥. _ британський філософ австрійського по- Карла Поппера г

Розділ 3. Прагматизм
Основні ідеї прагматизму були сформульовані американським мис­лителем Ч. С. Пірсом (1839-1914) у доповіді, прочитаній на засіданні «Метафізичного клубу» у 1872 р. у Кембриджі, пізніше опублі

Розділ 4. Філософія марксизму
., . . .. Засновник марксизму - Карл Маркс Марксів різновид сучасної/1010 100,ч ^ ] к ■ ,.

Маркс К. Критики Готської програми. - С. 19.
4 Там само. Історія філософії долана приватна власність, і тому робітники у ньому вже «раціонально регулюють свій обмін речовин з природою», ставл

Розділ 5. Філософія тоталітаризму
_,. Наприкінці XIX ст. на шлях активної Більшовизм діяльності стає В. І. Ленін (1870-1924). У 1895 р. він об'єднує робітничі марксист­ські гуртки Петербурга в «Союз бороть­

Ленін В. І. Матеріалізм і емпіріокритицизм // Повне зібр. творів. - Т. 18. - С. 351.
Частина VI. Розвиток сучасної світової філософи певний (прогресивний або реакційний) суспільний клас зі своєю політич­ною програмою та політичними інтересами. Ленін відв

Розділ 6. Екзистенційна філософія
Тоталітарна свідомість XX ст. була своєрідною «бічною гілкою» (то­чніше - навіть патологічною аберацією) новочасного раціоналістичного абсолютизму, переломленого крізь призму російського орієнтальн

ІЬМ.8. 132.
__________ Частина VI. Розвиток сучасної світової філософії________ Екзистенція свободна, власне вона і є сама свобода. Але це - транс­цендентальна свобода, тобто абсолю

ІЬМ.8. 132.
__________ Частина VI. Розвиток сучасної світової філософії________ Екзистенція свободна, власне вона і є сама свобода. Але це - транс­цендентальна свобода, тобто абсолю

Особливості філософи
поняття ніж «постмодернізм», яке ви- постмодерну_ . . * ' кликало б таку велику кількість тракту- вань, інтерпретацій та оцінок. Як ствер­джує відомий

Розділ і. Докласичний розвиток російської філософії
т Вихідною формою людської суспільнос- Історичне передпостання . . ^ ґ ... ... , ч •« » ті на світанку людської історії є племінна («пролог»)

Розділ 2. Класичний період російської філософії
Починаючи з Володимира Соловйова російська філософія вступає в новий етап, який має всі ознаки розквіту. Він продовжується з кінця XIX до середини XX століття і пов'язаний з низкою імен, які за рад

КОСМ13М тл • — . .„ . .
телями. Всі вони в тій чи іншій мірі до­давали їй неповторного колориту. Зок­рема, непоказний бібліотекар Микола Федорович Федоров (1829-1903), майже нічого не друкуючи при житті,

ЧАСТИНА VIII. ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ФІЛОСОФІЇ
Українська філософія, існування якої налічує більше тисячі років, лише в наші дні набула статусу національної філософії. Адже протягом сторіч українська духовна культура та її здобутки привласнювал

Антология мировой философии: В 6 т. - М., 1969. - Т. 1. - С. 622.
Історія філософії Софії-Мудрості в Київській Русі було присвячено три її головні собори: в Києві, Новгороді та Полоцьку, а хрещення Русі змальовується одним із перших ки

Могилянськии колегіум
•' новленню освітньо-культурного проце- су сприяє і той факт, що в ХУ-ХУІ ст. українське юнацтво отримувало освіту в західно-європейських, у першу чергу італійських університетах. -

КуЛЬТурНО-фіЛОСОфСЬКе -. .. /1тт іпіоч -г є с
■ ,„ * . України (1917-1918) було багато зроб- піднесення 20-х років г \ ' ■' . .. г , . . ч лено для відродження

ЗАТ"ВШОЛ",ДК№15 03151, Київ-151, вул. Волинська, 60.
Пропонуємо сучасні філософські видання вітчизняних авторів 1. Горський В. С. Філософія в українській культурі. — К.: "Центр практичної філософії", 2001. — 240

Хотите получать на электронную почту самые свежие новости?
Education Insider Sample
Подпишитесь на Нашу рассылку
Наша политика приватности обеспечивает 100% безопасность и анонимность Ваших E-Mail
Реклама
Соответствующий теме материал
  • Похожее
  • Популярное
  • Облако тегов
  • Здесь
  • Временно
  • Пусто
Теги