рефераты конспекты курсовые дипломные лекции шпоры

Реферат Курсовая Конспект

Латинська патристика

Латинська патристика - раздел Философия, ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ Ристика Представлена Низкою Видатних Діячів, Серед Яких Особливе Міс...

ристика представлена низкою видатних

діячів, серед яких особливе місце за­ймає постать Авґустина. Його творчість - то вершина латинської патристики, проте, поява такої визначної особистості була підготовлена всім попере­днім розвитком як античної і християнської філософських традицій, так і безпосередньо працями Марія Вікторіна і Амвросія Медіоланського.


Історія філософії

Марій Вікторій (IV ст.) - відомий ритор, перекладач, знавець Арісто-теля і Порфірія, що прийняв християнство вже у зрілому віці, стає неопла­тонічним наставником Авіустина. Його історичне значення полягало в тім, що він одним з перших став свідомо наближувати Першоєдине неоплатоні­зму з християнською Особистістю єдиного Бога, а також у спробах розгля­дати Божество не в ізоляції від світу, але у Його вічній рухливості.

Амвросій Медіоланський (бл. 334-397 рр.) з усіх латинських отців це­ркви був найгармонійнішим у своєму мисленні. Він поєднав у собі чесноти римського громадянина з глибокою вірою, грецьке знання богослов'я з ла­тинським пасторським почуттям. Походить з сім'ї патриціїв. У молоді роки вивчав право і риторику; обіймав державні посади. У 374 р. приймає хре­щення і посвячення в єпископи, яке розцінює як умову служіння знедоле­ним. Займається філософським самовдосконаленням і поглиблює свої бого­словські знання в ім'я проповідницької діяльності (відома його роль у наве­рненні Авіустина). У своїх творах («Про віру», «Про душу», «Шестоднєв» тощо) він продовжує традицію каппадокійців і використовує методи Оріге-на для тлумачення Писання. З іншого боку, трактат «Про обов'язки свя­щеннослужителів» увібрав у себе вплив Цицерона і стоїчну традицію. Поет і композитор, він стає творцем латинських церковних гімнів - співів, що об'єднували у богослужінні увесь віруючий народ.

Діяльність Марія Вікторина і Амвросія сприяла трансформації не­оплатонічних ідей у християнську філософську свідомість, побудові ла­тинської богословської лексики. Все це було духовно-теоретичним під­ґрунтям для становлення найвидатнішої фігури латинської патристики -Авіустина Аврелія.

. _ . .„ Авґустин Гіппонський (354-430 рр.) на-

Авґустин Авреліи' . . ч ґґ...

_,. г „. родився у місті Тагаст на території су-

(Гіппонськии)к * . ,.. к * ■'

у ' часного Алжиру в сім і римського чи-

новника. Батько був язичником, а мати - християнкою. Отримав класичну літе­ратурно-юридичну освіту в Карфагені, що був на той час римською мет­рополією у Північній Африці. Вісімнадцятирічним юнаком, знаходячись під впливом Вергілія, Цицерона, відкриває в собі покликання до філосо­фії. Він і вчиться, і викладає, відкривши школу в Тагасті. У цей час його захоплюють пошуки вічного, пошуки істини, духовні митарства, які при­страсно зображені в «Сповіді». Так, Авґустин шукає вирішення проблеми добра і зла і знаходить досить переконливу і просту відповідь у віровченні маніхеїв, для яких світ постає ареною протиборства двох субстанційних сил - світлої і темної. Для спасіння людині досить аскези, тобто максима­льного звільнення від «темного» як синоніма матеріального. Послідовни-


Частина II. Середньовічна філософія та філософія доби Відродження

ки Мані (III ст.) для спасіння не вимагали ані глибокої віри, ані інтимного релігійного досвіду. Поряд з розвиненим і витонченим філософським осмисленням християнських догматів, що на той час вже був накопиче­ний у працях отців церкви, маніхейство мало вигляд еклектичного сурога­ту християнства. Дев'ять років життя Августин був адептом цього вчення. Проте, неминуче розчарування привело до розриву з маніхеями і прагнен­ня радикальних змін у власному житті. Продовжуючи вивчення філософії Августин спрямовує свій шлях до Риму, а потім до Медіолана (383-387 рр.), де працює придворним ритором. Саме тут у віці тридцяти двох років стала­ся зустріч Авґустина з єпископом Амвросієм Медіоланським. Почувши проповіді св. Амвросія і ознайомившись з неоплатонізмом, він свідомо і остаточно переходить у християнську віру, з якою був знайомий давно, але на той час ще не визначив свого відношення. У 386 р. Августин захоп­люється Посланнями ап. Павла, які разом з проповідями духовного наста­вника склали на нього дуже велике враження. У пасхальну ніч 387 року хрещення приймає Августин, його син Адеодат і його друг Аліпій.

Повертаючись до Тагасту, Августин припиняє будь-який зв'язок зі світом, і з 388-391 р. вдається до замкненого способу життя в оточенні однодумців. Проте, з часом, у відповідь на прохання жителів міста Гіп-пон, він відмовляється від своєї самотності і погоджується стати їх єпис­копом. Перебуваючи на такій посаді, Августин поєднує богословську, проповідницьку і філософську діяльність. Пише багато творів. Його літе­ратурна спадщина нараховує 113 трактатів, що присвячені полеміці з язи­чниками і єретиками, теорії християнства і моральній теології, 218 листів і більш ніж 500 проповідей. Але світову відомість Августину принесли «Монологи», що були створені в період безпосереднього обрання ним християнства; «Сповідь», дивне творіння, де визнання людиною власних слабкостей поєднується з захопленою подякою Господу за Його таємничу присутність у житті людини; трактати «Про християнське вчення» і «Про Град Божій», що містять апологію християнства і філософію нового хрис­тиянського суспільства у процесі становлення.

Августин помер, коли полки вандалів штурмували Гіппон. То була дивна людина, пристрасна, емоційна, яка ніколи не зупинялась у своєму духовному розвитку, і вплив якої ми продовжуємо відчувати крізь століття.

Спадщина Авґустина різнопланова: богослов'я і християнська екзе­геза; філософська онтологія і гносеологія; антропологія і психологія; му­зика і естетика; полемічні статті і настановчі трактати. Проте, він не був чітким систематизатором. Кожний його твір - то напружена мисленнєва праця, скарбниця ідей і думок найвищого ґатунку. Він постає перехідною ланкою від античності взагалі до середньовіччя взагалі, як воно відбува-


Частина І. Історія Стародавньої філософії

ризмів. Причому людина у своєму стражданні не самотня - страждання є всесвітньою необхідністю, на яке приречена усіляка «форма», від богів до крихітної комашки. Сам факт існування в часі, володіння протяжністю в часі припускає страждання, яке має вселенський сенс. Головна мета філо­софського знання в Індії, хоч би в яких формах воно не існувало, - знайти засоби звільнення від страждання усього існуючого, і насамперед людини - як окремої особистості, так і усього індійського народу. І філософія в Індії дає таку відповідь.

Філософія в Індії виникає не просто як заперечення власного індій­ського міфу, а як заперечення міфу чужого, ведичного. Впродовж трива­лого часу індійську філософію ототожнювали з Ведами. Веди - одна з найдавніших пам'яток духовної культури людства, яка стала відома в Ін­дії приблизно в середині II тисячоліття до н.е. Завдяки Ведам індійську філософію називали найстародавнішою у світі, а Індію сприймали як ба­тьківщину філософії, як країну, де, на відміну від інших країн світу, дуже рано склалися певні філософські традиції. Однак, Веди є духовною спад­щиною аріїв, які увійшли в Індію як завойовники. Період панування аріїв відомий як період «ведичної ночі», що тривала з середини II до середини І тисячоліття до н.е. Філософія в Індії виникає в УІ-У ст. до н.е. Саме в цей час вже можна знайти датовані першоджерела власної індійської мудрості^

Ведична література важка для розуміння своєю підвищеною мета­форичною мовою та спекуляціями. Можна реконструювати теогонію ве­дичного міфу таким чином. Спочатку його божественний пантеон нарахо­вував до 3339 богів (33 з них складали головний пантеон). Усі ті боги на­лежали до трьох світів (три локи): земні боги (Агні - бог вогню, Сома -бог місяця та символ божественного напою, та ін.), атмосферні (Індра -бог грому та війни та ін.), небесні (Сурья - бог сонця). Серед богів існува­ла ворожнеча між девами (добрими богами) і асурами (богами, що мають магічну силу). Існували також абстрактні божества різного типу, чиї імена означали деякі елементарні космологічні акти (наприклад, бог Шраддха -«Віра», бог Манью - «Гнів», Тапас - «Космічний жар» та ін.). Раптово з'являється узагальнений тип об'єднання - Вішведева («Усі-боги»).

Подальший розвиток веде до виникнення універсального принципу ведичного всесвіту -ріта (Ла), протилежного анріті (апгіа), що вказує на протилежність всесвітнього ладу та хаосу. З'являються акти-інваріанти: пошук опори, встановлення посередництва та ін. Структура часу та прос­тору у ведичному міфі орієнтована на позначення сакрального центру (межа старого та нового року, а центр землі - вівтар). Космогонічні міфи описують зародження всесвіту із світового яйця, чим підкреслюється мо­ністичний принцип: все походить з Єдиного, і нічого, окрім нього не іс-


2 — 2-3048



Історія філософії

лося на латинському заході. Авґустин по-своєму осмислює діалектику розуму і віри: «людина має бути розумною, щоб воліти шукати Бога».

З усієї авґустинівської спадщини зупинимось на чотирьох пробле­мах християнської теології, рішення яких ним було запропоновано. Серед них: Трійця, проблема пізнання, про людську особистість, проблема тво­рення. Але перш за все, треба усвідомити, що поштовхом філософування Блаженного Авіустина не є шукання самотнього людського духу, а безпе­рервний і пристрасний діалог між людиною як творінням і її Творцем, між людиною, що шукає Бога, і Богом, що прагне їй назустріч. Розуміння таке грунтується на тому, що Бога полишити - все одне, що загинути. «Бога, вера в которого нас возбуждает, надежда на которого - ободряет, а лю-бовь к которому - с Ним соединяет; Бога, через которого побеждаем ми врага... Бога, от которого мьі получили то, что до конца не погибнем; Бо­га, от которого вразумляемся бодрствовать; Бога, через которого надеемся обрести благо...; Бога, через которого смерть попирается и обращается в победу»1. Цим відкривається шлях, яким смертна істота набуває безсмер­тя і вічності: «Я чувствую, что должен возвратиться к Тебе; пусть откро-ют мне, стучащему у двери Твои; научи меня, как прийти к Тебе. Ничего другого я не имею, кроме доброй воли; ничего другого я не знаю, кроме того, что текущее и гибнущее должно бмть предметом презрения, а неиз-менное и вечное - предметом искания»2. «Тьі создал нас для Себя, и не знает покоя сердце наше, пока не успокоится в Тебе»3.

Авґустин розуміє Бога у єдності, як єдину вічну істинну сутність, де відсутнє будь-яке змішування, будь-які зміни, збідніння і смерть; де присутні найвища узгодженість, найвища очевидність, найвища сталість, найвища повнота, найвище життя4. Він розрізняє Бога як означення неска­занної Величі і Бога як Трійцю, у якої людина відкриває Творця. У пер­шому випадку Бог постає як «Всемогущий, Благостнейший, Могущест-веннейший, Всемогущий, Милосерднейший и Справедливейший; самьій Далекий и самьій Близкий, Прекраснейший и Сильнейший, Недвижний и Непостижимьій; Неизменньїй, Изменяющий все, вечно Юньїй и вечно Старий...; Ти... творишь, питаешь и совершенствуешь...И что вообще можно сказать, говоря о Тебе? Но горе тем, которие молчат о Тебе» . А в «Трактаті до Євангелія від Іоанна» Бл. Авґустин наголошує: «все можно сказать о Боге, и все сказанное о Боге недостойно Его».

1 Бл. Августин. Монологи // Знхиридион, или о вере, надевде и любви. - К., 1996. - С. 158.

2 Там само.-С. 160.

3 Аврелий Августин. Исповедь. - М., 1991.-С. 53.

4 Див.: Бл. Августин. Монологи // Знхиридион. - С. 159.

5 Аврелий Августин. Исповедь. - С. 55.


Частина II. Середньовічна філософія та філософія доби Відродження

У другому випадку, розмірковуючи над Богом як Трійцею, Авґустин вважає, що у філософському сенсі не можна не розрізняти в Ньому «сут­ність» і «іпостась». «Сутність» є позначенням Божественного у Трійці, тоб­то у Отця, Сина і Святого Духа сутність одна - Бог. Одразу відкидаються всі спроби констатування нерівності іпостасей у їх суттєвому визначенні. Отже, в такому розумінні «сутність» вище за «іпостасі», але не кількісно, бо тоді б вийшло три, або чотири божества. Для більш рельєфного усвідом­лення названого співвідношення Авґустин вводить термін «особистість» у християнську теологію. «Особистість» відносно Божественної сутності ним розуміється як принцип буття, а не у якості факту простого існування. Про­те, за Авґустином, «сутність» тут постає не тільки як родове поняття, по відношенню до якого, іпостасі були б видовими поняттями. (Особистість тут не є ані рід, ані поняття взагалі). Під Абсолютною Особистістю розумі­ється дійсна Божественна сутність, в якій три іпостасі Божества постають як три Лиця. Тому Абсолютна Особистість пов'язана з трьома Лицями не в плані формального процесу обмеження поняття. Три Лиця є енергією Аб­солютної Особистості. Але «енергія» Авґустином вживається у античному розумінні як смислове проявлення, або проявлення смислу. Тому три Лиця у Трійці є та сама Особистість (Бог), хоча у той самий час кожне з них та­кож само є повноцінною Особистістю, але у певному смисловому прояв­ленні: Бог-Отець, Бог-Син, Бог-Святий Дух.

Крім того, таке проявлення непізнаваної сутності трактується у Ав-ґустина не тільки особистісно взагалі, але навіть як особистість з людсь­ким присмаком. Три іпостасі характеризуються у нього як Пам'ять (Бог-Отець), Інтелект (Бог-Син) і Воля (Бог-Святий Дух). Проте, на відміну від звичайної людської особистості, де також присутні ці три «смислові про­яви», на божественному рівні вони лиця, або іпостасі, які цілком рівно­правні і лише характеризують (зображують) гармонійність Єдності, що не знає внутрішньої нерівності. Таким чином, неоплатонічне підґрунтя під час переосмислення Авґустином набуло чітких християнських рис, тріада позбавилась античних рудиментів (субординаційних відносин і еманатиз-му), отже, відкрилась як Трійця, або як Абсолютна Особистість у христи­янському розумінні, що творить у любові і рятує в любові.

Проблему пізнання Авґустин висвітлює по-різному до і після при­йняття хрещення. У молоді роки він був під впливом античної традиції. Тоді для нього вищою цінністю було раціональне мислення, а діалектика - дисципліною дисциплін. З прийняттям християнства Авґустин визнає, що його захоплення філософією було дещо перевищено. Він значно біль­ше став цінувати так зване «внутрішнє світло», що надається вірою, як умову відкриття істини. На його думку, християнин у якості шляху пі-


Історія філософії

знання має обирати шлях віри. Останню не треба ототожнювати з «мра­кобіссям», але треба розглядати як різновид мисленнєвого стану, що, зро­зуміло, не заперечує науку і інтелект. У християнина мислення і розумію­че, і віруюче. Ці види мислення відмінні, але не існують один без одного. Віра стимулює розум. Віра є реальний міст між Богом і людиною. Пізнан­ня - процес, що прагне істини. Але вища істина є Бог. Тому віра є умовою відкритості Бога людині. Проте, істина у розумінні Авґустина - то не ста­лий «світ ідей» платонівської філософії. Істина є Бог, але у стані відкрито­сті людській особистості. Тому, хоча об'єктивний розум не залежить від жодної індивідуальної душі, проте, відкриття істини здійснюється за умов конкретного живого розуму. Саме в цьому сенсі пізнання Бога людиною збігається з самопізнанням.

Авґустин розрізняє пізнання Бога і пізнання тварного світу; чуттєве, раціональне і інтуїтивне пізнання. Але у всякому випадку пізнання є проце­сом божественної присутності. Як відносно видимого сонця слід розрізняти три речі, а саме: що воно є, що воно світить, і що воно освічує, так і по від­ношенню до таємничого Бога слід розрізняти три сторони, які суть: що Він є, що Він пізнається, а також, що він дає пізнавати решту \ Міра глибини проникнення у сутність, зрозуміло, залежить від наполегливості дослідни­ка, проте, Бог сам лікар, який знає, наскільки можна відкрити істину і кому. Якщо і цей світ людина знає лише частково, то Бога тим більш ми часто бачимо, як «дзеркалом у гаданні», а не лицем до лиця, як ангели. Досягти ангельської благодаті можна лише вірою, надією і любов'ю. Взагалі для Авґустина суттю людини є любов. Саме їй у християнській гносеології на­дається перевага над відстороненим пізнанням. Він вважає, кому знайома істина, той знає Світло, а той, кому знайоме Світло, той пізнає вічність. «Лю­бов є те, що відкрито». Власне, бачення Бога є «кінець зору» (фізичного). Проте, до кінця знає Отця тільки Син, тільки розум Бога знає світ Бога 2.

З проблемою пізнання і Богопізнання пов'язане розуміння людської особистості. Сходження розуму до Бога є сходженням до Нього всієї розу­мної душі, її моральне очищення. До Бога підноситься вся «внутрішня» людина, а отримання Істини є актом не тільки інтелектуальним, а й обов'яз­ково моральним, бо Істина є Благо. Повертаючись до свого Витоку, душа водночас пізнає саму себе. Бог і власна душа - це головна мета умоспогля-дання. На запитання власного «розуму», чого Авґустин хоче знати більш за все, Авґустин відповідає: «Бога і душу». - «І більше нічого?» - «Геть-чисто

1 Див.: Бл. Авгусшин. Монологи // Знхиридион. - С. 168.

2 Див.: Бл. Авгусшин. Знхиридион Лаврентию, или о вере, надежде и любви // Знхиридион. -
С. 322.


Частина II. Середньовічна філософія та філософія доби Відродження

нічого» . У цьому душевно-духовному сходженні людина доростає в собі до «особистості». За Августином, особистістю може бути тільки віруюча людина. Структура чистого «Я», що забезпечує на емпіричному рівні пси­хологічну тотожність конкретного «я», проявляється як єдність ума, пам'яті і волі, або буття, знання і волі, і виступає ізоморфною особистістю Творця. (Як зазначалось раніше, в людській особистості не може бути досягнута гармонійна єдність Абсолютної Особистості, бо перша лише тільки образ і подоба Бога). Розум усвідомлює всі три здібності, воля спрямовує, а пам'ять охоплює їх. Таким чином, зберігається самототожність - «слід тає­мничої єдності»2. Теорія чистого «я» виступає підґрунтям, на якому форму­ється надбудова - моральна особистість, зосередження духовних потенцій людини у її моральнішому вимірі. Тому найважливіше питання світовід­чуття Августина як християнина є: яким має бути людина в світі, як вона розуміє добро і зло, як вона має відноситися до Творця.

Водночас треба зазначити, що у Августина захоплення персоналіз­мом доходить до того, що воля Божа у нього раз і назавжди визначає до­лю людини і світу. Звідси помітною стає тенденція до фаталізму і вирі­шення проблеми спасіння.

На запитання в «Сповіді», хто творить, Августин відповідає - Трій­ця. Серед створеного слід розрізняти, по-перше, те, що причетне до вічно­сті - світ духовний, «небо небес», «мудрість створена», що світить віддзе­ркаленим світлом Божественної Мудрості. Та поряд з чистими духами розумними твориться «безформна матерія». Вона - абстракція, бо ще не знає простору і часу \ По-друге, творення того, що знає початок і кінець, тобто те, що підвладне часу. Що ж таке час? На таке питання не можна відповідати спрощено: минуле, сучасне, майбутнє. У цій відповіді сам «час» залишається поза увагою. Бо «минулого» - вже немає, «май­бутнього» - ще немає, а «сучасне» - то є мить, яка не має тривалості. От­же, є тільки «сучасне», але якщо воно і є, то його вже немає. Як створю­ється час? Августин дотепно порівнює час зі станами душі («В тобі, душе моя, вимірюю я час»4). Отже, «Сучасне минулого» є пам'ять; «сучасне сучасного» є інтуїція; «сучасне майбутнього» - передчуття. Всі ці стани відкриваються розумовому погляду, а синтезує їх у собі - душа. Так, чим же вимірюється час? Августин вважає - УВАГОЮ. Саме увагою людина переводить миття у тривалість, розгортаючи мить у час. Увага народжує і спрямовує нашу думку. Таким чином, мисль (думка) стає синонімом часу:

1 Див.: Бл. Августин. Монологи // Знхиридион. - С. 161.

2 Див.: Аврелий Августин. Исповедь. - С. 73.

3 Див.: там само. - С. 320.

4 Див.: там само. - С. 305.


Історія філософії

мить розгортається і в час, і в мисль. «Мисли мої... серцевина душі мо­єї» . Думкою душа єднається з Вічною Мудрістю, нібито час торкається вічності. Цікаво, що Августин на прикладі народження емпіричного мис­лення намагається унаочнити процес Божественного творення, де Божест­венною УВАГОЮ світ виводиться з небуття в буття; вічність (= мить) розгортається у час; точка - у простір; і все це збігається з словами Пи­сання: «На початку Бог створив небо та землю»(Бут. І, 1).

Августин створив цілісну і завершену картину світобудови, яка століттями слугувала зразком для мислителів Заходу. У ній філософ про­стежує шлях від біблійного «На початку...» до есхатологічного майбут­нього людства. Це вчення містить у собі роздуми про шляхи до нового людства, про Град Земний і Град Небесний (тотожній істинній незримій Церкві), про перемогу некорисливої любові до Бога над егоїстичною лю­бов'ю до поцейбічного в собі і світі. Тому мета історії, що починається з гріхопадіння Адама, має здійснитися не на землі, а на Небі, в тому, що вже не буде «історією», яка розгортається у часі, а буде кінцем без кінця.

Для багатьох християнських мислителів Августин Блаженний є найвидатнішим з римських отців церкви, бо всі його слова суть вилив йо­го чеснот і його горіння.

– Конец работы –

Эта тема принадлежит разделу:

ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ

Філософський факультет кафедра історії філософії... ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ... Підручник...

Если Вам нужно дополнительный материал на эту тему, или Вы не нашли то, что искали, рекомендуем воспользоваться поиском по нашей базе работ: Латинська патристика

Что будем делать с полученным материалом:

Если этот материал оказался полезным ля Вас, Вы можете сохранить его на свою страничку в социальных сетях:

Все темы данного раздела:

ЧАСТИНА І. ІСТОРІЯ СТАРОДАВНЬОЇ ФІЛОСОФІЇ
Розділ і. Філософія в Стародавній Індії та Стародавньому Китаї Становлення індійської філософії „ .. „ Індійська філософія - одна з унікальні- Специфіка сприйнятт

Розділ 3. Антична філософія
г, . .. Даний розділ є продовженням вивчення Загальні риси античної^ .. г Ф .... ... антично

Середня класика
_ .. Софісти як явище античної філософії * (У-ІУ ст. до н.е.) цікаве і суперечливе. З одного боку, з ними пов'язують добу грецького просвітництва, називаючи їх «вчителями мудрості

Філософія високої класики. Платон
У походженні Платона (427-347 рр. до н.е.) поєднались дві видатні і дуже поважні гілки античної аристократії: рід батька сягає останніх ца­рів Аттіки - Кодридів; рід матері пишався видатним

Розділ і. Раннє Середньовіччя
Патристика (від лат. раїег - отець) - філософія і теологія Отців цер­кви, тобто духовно-релігійних керманичів християнства - охоплює період до VIII ст. За змістом у межах цих семи століть ро

Розділ 2. Середнє Середньовіччя. Від патристики до схоластики
Кінець п'ятого століття для Західної Європи ознаменувався падінням Римської імперії під натиском остготів. Історично - це час остаточного за­непаду античності, життєві сили якої вже були підірвані.

Розділ 3. Пізнє Середньовіччя. Філософія схоластики
Схоластика (від лат. зспоіа - школа) - шкільна наука, шкільний рух у період західнохристиянського середньовіччя; релігійно-філософські вчен­ня, що на противагу містиці, вбачали шлях осягненн

Середня схоластика
Свідчення про століття, що розпочалось з понтифікату папи Іноке-нтія III (1198-1216 рр.) досить суперечливі, як, певно й сам історичний час. З одного боку, XIII сторіччя було ознаменоване тріумфом

Розділ 4. Філософія доби Відродження
¥ . та. Здається, важко знайти таку історичну Історичне місце Відродження_ .. _ _ . ■> г ■' . „

ЧАСТИНА III. ФІЛОСОФІЯ НОВОГО ЧАСУ ХУІ-ХУПІ СТ.
т .. , Філософія Нового Часу є терміном, який Історико-філософське * є •- г т Т. широко застосовується в наближеній нам означення

СТаВЛеННЯ ДО ДІЙСНОСТІ л ~ тлл гг и,с
^ Ф. Бекона є дослідження Ю. П. Михале- нко (Бзкон и его учение. - М., 1975), ос­новні тези та порядок висвітлення про­блеми якого ми покладемо в основу з'ясування зазначеного питання.

Рацюналізм Декарта
г ленням до визначення істини: вона му- сить бути абсолютною, повною, вічною і незмінною. їй властивий всезагальний і обов'язковий характер. Тому ідеаль­ним для подібного знання

Філософія оказіоналізму. А. Гейлінкс та Н. Мальбранш
. _ „ . Засновником оказіоналізму, досить по- Арнольд Геилшкс,. , •' тужного філософського напрямку у XVII ст., є Арнольд Гейлінкс. Він вин

Теорія історичного пізнання Д. Віко
Джамбаттпіста Шко народився в Неаполі 13 червня 1668 р. у сім'ї бібліотекаря. Після закінчення школи він розпочинає вивчення філософії. Проте, втративши інтерес до класичного для університет

Феномен Німецького Просвітництва та його основні риси
„ й . Історично епоха Просвітництва для Ні- Культурна обумовленістьу „_ гттт ^ . 7, _ : .... _•». меччини це XVIII

М0ЖЛИВ1 СВІТИ
кавим, оскільки в ньому переплітаються практично всі щойно розглянуті пробле­ми щодо субстанції, пізнання, необхід­ності, можливості і т. д. Для того аби розпочати цю тему, варто згадати

Постать X. Вольфа у розвитку Німецького Просвітництва
Кажучи про початковий етап Німецького Просвітництва у філосо­фії, крім імені Ляйбніца слід обов'язково згадати ще постать Християна Вольфа (1679-1754). Проте, як не дивно в радянських підруч

Філософія І. Канта
З постаті Канта не лише розпочинається один з найважливіших пері­одів у розвиткові історії філософії - німецька класична філософія, - але й формується новий стиль філософського мислення. Так само я

Розділ 2. Німецький ідеалізм
Філософія Й. Г. Фіхте Приступаючи до розгляду філософії Йоганна Готпліба Фіхте, ми маємо відзначити, що у вітчизняній традиції історії філософії це, мабуть, одна з найменш досліджен

Становлення китайської філософії
т- . . Намагаючись зазирнути у таємниці ки- Культурно-соціальш „ „ .. ^ . *ґ таиської найвищої мудрості, ми не по- передумови ,_ ^ г

Розділ 3. Антропологічна філософія Л. А. Фоєрбаха
Безумовна сила та завершеність форми, яку надав філософії Геґель породила в Німеччині ЗО-40-х років XIX століття надзвичайно специфіч­ну ситуацію, коли велика кількість адептів філософії, здійснююч

Криза новочасної філософської парадигми
Розділ і. Позитивізм Позитивізм О. Конта ™ . . Огюст Конт народився 19 січня 1798 р. Життя і творчість., г . у Монпельє; навча

Розділ 2. Другий позитивізм
Друга історична форма позитивізму, відповідно позитивної філосо­фії, що прагнула здійснити перетворення філософії у науку шляхом мак­симального зближення її з конкретними науками, була представлена

Емпіріокритицизм Р. Авенаріуса
ю„„„ „ . Поняття «емпіріокритицизм» було вве- ОЧЄННЯ Про «ЧИСТИЙ ДОСВІД» г. л • /г ~ дено Р. Авенаріусом, буквальний смисл - «критика досвіду». Авенарі

Розділ 3. Неокантіанство
Неокантіанство, або неокритицизм, виникає і формується у другій половині XIX ст. Основна його мета - розвиток і перетворення трансцен­дентальної філософії Канта. Неокантіанський рух розпоч

Баденська школа. Філософія В. Віндельбанда
Представники Баденської школи неокантіантсва - то славетні німе­цькі філософи: Вільгельм Віндельбанд (1848-1915), засновник цієї школи, Генріх Ріккерт (1863-1936), найталановитіший уч

Історія філософи
г т т зку важливих теоретико-методолопчних проблем історико-філософського пізнан­ня, зокрема: предмет, характер, смисл, призначення історії філософії, факт

Розділ 4. Неогеґельянство
Зародження неогеґельянства в Англії відноситься до 60-х років XIX ст., коли була опублікована книжка Дж. X. Стірлінга «Секрет Гегеля» у 1865 р., який перший ознайомив англійців із гегелівською філо

ЖИТТЯ 1 ТВОРЧІСТЬ і£оо ті / -1г ч
1788 р. у Данцигу (нині Гданськ) у сім і комерсанта. Навчався у гімназії Вайма-ра, де вивчав класичну філологію - гре­цьку мову, латину, античну літературу. У 1809 р. А. Шопенгауер вступає до Ґетгі

ФІЛОСОФІЇ
Парадигма сучасної філософії, що прийшла на зміну філософській парадигмі Нового часу, починає формуватись у 30-40-ві роки XIX ст. Криза моністичного матеріалізму і моністичного ідеалізму, які були

Розділ і. Неопозитивізм
Основи філософії позитивізму, як відомо, були закладені у 30-ті роки XIX ст. французьким філософом О. Контом та його молодшими сучасни­ками Дж. Ст. Міллем та Г. Спенсером. Всупереч всій попередній

Розділ 2. Постпозитивізм та аналітична філософія
,-,. . Карп Раймунд Потер (1902-1994) - Філософська доктрина _ ^ і ,. , .« ¥. _ британський філософ австрійського по- Карла Поппера г

Розділ 3. Прагматизм
Основні ідеї прагматизму були сформульовані американським мис­лителем Ч. С. Пірсом (1839-1914) у доповіді, прочитаній на засіданні «Метафізичного клубу» у 1872 р. у Кембриджі, пізніше опублі

Розділ 4. Філософія марксизму
., . . .. Засновник марксизму - Карл Маркс Марксів різновид сучасної/1010 100,ч ^ ] к ■ ,.

Маркс К. Критики Готської програми. - С. 19.
4 Там само. Історія філософії долана приватна власність, і тому робітники у ньому вже «раціонально регулюють свій обмін речовин з природою», ставл

Розділ 5. Філософія тоталітаризму
_,. Наприкінці XIX ст. на шлях активної Більшовизм діяльності стає В. І. Ленін (1870-1924). У 1895 р. він об'єднує робітничі марксист­ські гуртки Петербурга в «Союз бороть­

Ленін В. І. Матеріалізм і емпіріокритицизм // Повне зібр. творів. - Т. 18. - С. 351.
Частина VI. Розвиток сучасної світової філософи певний (прогресивний або реакційний) суспільний клас зі своєю політич­ною програмою та політичними інтересами. Ленін відв

Розділ 6. Екзистенційна філософія
Тоталітарна свідомість XX ст. була своєрідною «бічною гілкою» (то­чніше - навіть патологічною аберацією) новочасного раціоналістичного абсолютизму, переломленого крізь призму російського орієнтальн

ІЬМ.8. 132.
__________ Частина VI. Розвиток сучасної світової філософії________ Екзистенція свободна, власне вона і є сама свобода. Але це - транс­цендентальна свобода, тобто абсолю

ІЬМ.8. 132.
__________ Частина VI. Розвиток сучасної світової філософії________ Екзистенція свободна, власне вона і є сама свобода. Але це - транс­цендентальна свобода, тобто абсолю

Особливості філософи
поняття ніж «постмодернізм», яке ви- постмодерну_ . . * ' кликало б таку велику кількість тракту- вань, інтерпретацій та оцінок. Як ствер­джує відомий

Розділ і. Докласичний розвиток російської філософії
т Вихідною формою людської суспільнос- Історичне передпостання . . ^ ґ ... ... , ч •« » ті на світанку людської історії є племінна («пролог»)

Розділ 2. Класичний період російської філософії
Починаючи з Володимира Соловйова російська філософія вступає в новий етап, який має всі ознаки розквіту. Він продовжується з кінця XIX до середини XX століття і пов'язаний з низкою імен, які за рад

КОСМ13М тл • — . .„ . .
телями. Всі вони в тій чи іншій мірі до­давали їй неповторного колориту. Зок­рема, непоказний бібліотекар Микола Федорович Федоров (1829-1903), майже нічого не друкуючи при житті,

ЧАСТИНА VIII. ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ФІЛОСОФІЇ
Українська філософія, існування якої налічує більше тисячі років, лише в наші дні набула статусу національної філософії. Адже протягом сторіч українська духовна культура та її здобутки привласнювал

Антология мировой философии: В 6 т. - М., 1969. - Т. 1. - С. 622.
Історія філософії Софії-Мудрості в Київській Русі було присвячено три її головні собори: в Києві, Новгороді та Полоцьку, а хрещення Русі змальовується одним із перших ки

Могилянськии колегіум
•' новленню освітньо-культурного проце- су сприяє і той факт, що в ХУ-ХУІ ст. українське юнацтво отримувало освіту в західно-європейських, у першу чергу італійських університетах. -

КуЛЬТурНО-фіЛОСОфСЬКе -. .. /1тт іпіоч -г є с
■ ,„ * . України (1917-1918) було багато зроб- піднесення 20-х років г \ ' ■' . .. г , . . ч лено для відродження

ЗАТ"ВШОЛ",ДК№15 03151, Київ-151, вул. Волинська, 60.
Пропонуємо сучасні філософські видання вітчизняних авторів 1. Горський В. С. Філософія в українській культурі. — К.: "Центр практичної філософії", 2001. — 240

Хотите получать на электронную почту самые свежие новости?
Education Insider Sample
Подпишитесь на Нашу рассылку
Наша политика приватности обеспечивает 100% безопасность и анонимность Ваших E-Mail
Реклама
Соответствующий теме материал
  • Похожее
  • Популярное
  • Облако тегов
  • Здесь
  • Временно
  • Пусто
Теги