Реферат Курсовая Конспект
Латинська патристика - раздел Философия, ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ Ристика Представлена Низкою Видатних Діячів, Серед Яких Особливе Міс...
|
ристика представлена низкою видатних
діячів, серед яких особливе місце займає постать Авґустина. Його творчість - то вершина латинської патристики, проте, поява такої визначної особистості була підготовлена всім попереднім розвитком як античної і християнської філософських традицій, так і безпосередньо працями Марія Вікторіна і Амвросія Медіоланського.
Історія філософії
Марій Вікторій (IV ст.) - відомий ритор, перекладач, знавець Арісто-теля і Порфірія, що прийняв християнство вже у зрілому віці, стає неоплатонічним наставником Авіустина. Його історичне значення полягало в тім, що він одним з перших став свідомо наближувати Першоєдине неоплатонізму з християнською Особистістю єдиного Бога, а також у спробах розглядати Божество не в ізоляції від світу, але у Його вічній рухливості.
Амвросій Медіоланський (бл. 334-397 рр.) з усіх латинських отців церкви був найгармонійнішим у своєму мисленні. Він поєднав у собі чесноти римського громадянина з глибокою вірою, грецьке знання богослов'я з латинським пасторським почуттям. Походить з сім'ї патриціїв. У молоді роки вивчав право і риторику; обіймав державні посади. У 374 р. приймає хрещення і посвячення в єпископи, яке розцінює як умову служіння знедоленим. Займається філософським самовдосконаленням і поглиблює свої богословські знання в ім'я проповідницької діяльності (відома його роль у наверненні Авіустина). У своїх творах («Про віру», «Про душу», «Шестоднєв» тощо) він продовжує традицію каппадокійців і використовує методи Оріге-на для тлумачення Писання. З іншого боку, трактат «Про обов'язки священнослужителів» увібрав у себе вплив Цицерона і стоїчну традицію. Поет і композитор, він стає творцем латинських церковних гімнів - співів, що об'єднували у богослужінні увесь віруючий народ.
Діяльність Марія Вікторина і Амвросія сприяла трансформації неоплатонічних ідей у християнську філософську свідомість, побудові латинської богословської лексики. Все це було духовно-теоретичним підґрунтям для становлення найвидатнішої фігури латинської патристики -Авіустина Аврелія.
. _ . .„ Авґустин Гіппонський (354-430 рр.) на-
Авґустин Авреліи' . . „ ч ґґ...
_,. г „. родився у місті Тагаст на території су-
(Гіппонськии)к * . ,.. к * ■'
у ' часного Алжиру в сім і римського чи-
новника. Батько був язичником, а мати - християнкою. Отримав класичну літературно-юридичну освіту в Карфагені, що був на той час римською метрополією у Північній Африці. Вісімнадцятирічним юнаком, знаходячись під впливом Вергілія, Цицерона, відкриває в собі покликання до філософії. Він і вчиться, і викладає, відкривши школу в Тагасті. У цей час його захоплюють пошуки вічного, пошуки істини, духовні митарства, які пристрасно зображені в «Сповіді». Так, Авґустин шукає вирішення проблеми добра і зла і знаходить досить переконливу і просту відповідь у віровченні маніхеїв, для яких світ постає ареною протиборства двох субстанційних сил - світлої і темної. Для спасіння людині досить аскези, тобто максимального звільнення від «темного» як синоніма матеріального. Послідовни-
Частина II. Середньовічна філософія та філософія доби Відродження
ки Мані (III ст.) для спасіння не вимагали ані глибокої віри, ані інтимного релігійного досвіду. Поряд з розвиненим і витонченим філософським осмисленням християнських догматів, що на той час вже був накопичений у працях отців церкви, маніхейство мало вигляд еклектичного сурогату християнства. Дев'ять років життя Августин був адептом цього вчення. Проте, неминуче розчарування привело до розриву з маніхеями і прагнення радикальних змін у власному житті. Продовжуючи вивчення філософії Августин спрямовує свій шлях до Риму, а потім до Медіолана (383-387 рр.), де працює придворним ритором. Саме тут у віці тридцяти двох років сталася зустріч Авґустина з єпископом Амвросієм Медіоланським. Почувши проповіді св. Амвросія і ознайомившись з неоплатонізмом, він свідомо і остаточно переходить у християнську віру, з якою був знайомий давно, але на той час ще не визначив свого відношення. У 386 р. Августин захоплюється Посланнями ап. Павла, які разом з проповідями духовного наставника склали на нього дуже велике враження. У пасхальну ніч 387 року хрещення приймає Августин, його син Адеодат і його друг Аліпій.
Повертаючись до Тагасту, Августин припиняє будь-який зв'язок зі світом, і з 388-391 р. вдається до замкненого способу життя в оточенні однодумців. Проте, з часом, у відповідь на прохання жителів міста Гіп-пон, він відмовляється від своєї самотності і погоджується стати їх єпископом. Перебуваючи на такій посаді, Августин поєднує богословську, проповідницьку і філософську діяльність. Пише багато творів. Його літературна спадщина нараховує 113 трактатів, що присвячені полеміці з язичниками і єретиками, теорії християнства і моральній теології, 218 листів і більш ніж 500 проповідей. Але світову відомість Августину принесли «Монологи», що були створені в період безпосереднього обрання ним християнства; «Сповідь», дивне творіння, де визнання людиною власних слабкостей поєднується з захопленою подякою Господу за Його таємничу присутність у житті людини; трактати «Про християнське вчення» і «Про Град Божій», що містять апологію християнства і філософію нового християнського суспільства у процесі становлення.
Августин помер, коли полки вандалів штурмували Гіппон. То була дивна людина, пристрасна, емоційна, яка ніколи не зупинялась у своєму духовному розвитку, і вплив якої ми продовжуємо відчувати крізь століття.
Спадщина Авґустина різнопланова: богослов'я і християнська екзегеза; філософська онтологія і гносеологія; антропологія і психологія; музика і естетика; полемічні статті і настановчі трактати. Проте, він не був чітким систематизатором. Кожний його твір - то напружена мисленнєва праця, скарбниця ідей і думок найвищого ґатунку. Він постає перехідною ланкою від античності взагалі до середньовіччя взагалі, як воно відбува-
Частина І. Історія Стародавньої філософії
ризмів. Причому людина у своєму стражданні не самотня - страждання є всесвітньою необхідністю, на яке приречена усіляка «форма», від богів до крихітної комашки. Сам факт існування в часі, володіння протяжністю в часі припускає страждання, яке має вселенський сенс. Головна мета філософського знання в Індії, хоч би в яких формах воно не існувало, - знайти засоби звільнення від страждання усього існуючого, і насамперед людини - як окремої особистості, так і усього індійського народу. І філософія в Індії дає таку відповідь.
Філософія в Індії виникає не просто як заперечення власного індійського міфу, а як заперечення міфу чужого, ведичного. Впродовж тривалого часу індійську філософію ототожнювали з Ведами. Веди - одна з найдавніших пам'яток духовної культури людства, яка стала відома в Індії приблизно в середині II тисячоліття до н.е. Завдяки Ведам індійську філософію називали найстародавнішою у світі, а Індію сприймали як батьківщину філософії, як країну, де, на відміну від інших країн світу, дуже рано склалися певні філософські традиції. Однак, Веди є духовною спадщиною аріїв, які увійшли в Індію як завойовники. Період панування аріїв відомий як період «ведичної ночі», що тривала з середини II до середини І тисячоліття до н.е. Філософія в Індії виникає в УІ-У ст. до н.е. Саме в цей час вже можна знайти датовані першоджерела власної індійської мудрості^
Ведична література важка для розуміння своєю підвищеною метафоричною мовою та спекуляціями. Можна реконструювати теогонію ведичного міфу таким чином. Спочатку його божественний пантеон нараховував до 3339 богів (33 з них складали головний пантеон). Усі ті боги належали до трьох світів (три локи): земні боги (Агні - бог вогню, Сома -бог місяця та символ божественного напою, та ін.), атмосферні (Індра -бог грому та війни та ін.), небесні (Сурья - бог сонця). Серед богів існувала ворожнеча між девами (добрими богами) і асурами (богами, що мають магічну силу). Існували також абстрактні божества різного типу, чиї імена означали деякі елементарні космологічні акти (наприклад, бог Шраддха -«Віра», бог Манью - «Гнів», Тапас - «Космічний жар» та ін.). Раптово з'являється узагальнений тип об'єднання - Вішведева («Усі-боги»).
Подальший розвиток веде до виникнення універсального принципу ведичного всесвіту -ріта (Ла), протилежного анріті (апгіа), що вказує на протилежність всесвітнього ладу та хаосу. З'являються акти-інваріанти: пошук опори, встановлення посередництва та ін. Структура часу та простору у ведичному міфі орієнтована на позначення сакрального центру (межа старого та нового року, а центр землі - вівтар). Космогонічні міфи описують зародження всесвіту із світового яйця, чим підкреслюється моністичний принцип: все походить з Єдиного, і нічого, окрім нього не іс-
2 — 2-3048
Історія філософії
лося на латинському заході. Авґустин по-своєму осмислює діалектику розуму і віри: «людина має бути розумною, щоб воліти шукати Бога».
З усієї авґустинівської спадщини зупинимось на чотирьох проблемах християнської теології, рішення яких ним було запропоновано. Серед них: Трійця, проблема пізнання, про людську особистість, проблема творення. Але перш за все, треба усвідомити, що поштовхом філософування Блаженного Авіустина не є шукання самотнього людського духу, а безперервний і пристрасний діалог між людиною як творінням і її Творцем, між людиною, що шукає Бога, і Богом, що прагне їй назустріч. Розуміння таке грунтується на тому, що Бога полишити - все одне, що загинути. «Бога, вера в которого нас возбуждает, надежда на которого - ободряет, а лю-бовь к которому - с Ним соединяет; Бога, через которого побеждаем ми врага... Бога, от которого мьі получили то, что до конца не погибнем; Бога, от которого вразумляемся бодрствовать; Бога, через которого надеемся обрести благо...; Бога, через которого смерть попирается и обращается в победу»1. Цим відкривається шлях, яким смертна істота набуває безсмертя і вічності: «Я чувствую, что должен возвратиться к Тебе; пусть откро-ют мне, стучащему у двери Твои; научи меня, как прийти к Тебе. Ничего другого я не имею, кроме доброй воли; ничего другого я не знаю, кроме того, что текущее и гибнущее должно бмть предметом презрения, а неиз-менное и вечное - предметом искания»2. «Тьі создал нас для Себя, и не знает покоя сердце наше, пока не успокоится в Тебе»3.
Авґустин розуміє Бога у єдності, як єдину вічну істинну сутність, де відсутнє будь-яке змішування, будь-які зміни, збідніння і смерть; де присутні найвища узгодженість, найвища очевидність, найвища сталість, найвища повнота, найвище життя4. Він розрізняє Бога як означення несказанної Величі і Бога як Трійцю, у якої людина відкриває Творця. У першому випадку Бог постає як «Всемогущий, Благостнейший, Могущест-веннейший, Всемогущий, Милосерднейший и Справедливейший; самьій Далекий и самьій Близкий, Прекраснейший и Сильнейший, Недвижний и Непостижимьій; Неизменньїй, Изменяющий все, вечно Юньїй и вечно Старий...; Ти... творишь, питаешь и совершенствуешь...И что вообще можно сказать, говоря о Тебе? Но горе тем, которие молчат о Тебе» . А в «Трактаті до Євангелія від Іоанна» Бл. Авґустин наголошує: «все можно сказать о Боге, и все сказанное о Боге недостойно Его».
1 Бл. Августин. Монологи // Знхиридион, или о вере, надевде и любви. - К., 1996. - С. 158.
2 Там само.-С. 160.
3 Аврелий Августин. Исповедь. - М., 1991.-С. 53.
4 Див.: Бл. Августин. Монологи // Знхиридион. - С. 159.
5 Аврелий Августин. Исповедь. - С. 55.
Частина II. Середньовічна філософія та філософія доби Відродження
У другому випадку, розмірковуючи над Богом як Трійцею, Авґустин вважає, що у філософському сенсі не можна не розрізняти в Ньому «сутність» і «іпостась». «Сутність» є позначенням Божественного у Трійці, тобто у Отця, Сина і Святого Духа сутність одна - Бог. Одразу відкидаються всі спроби констатування нерівності іпостасей у їх суттєвому визначенні. Отже, в такому розумінні «сутність» вище за «іпостасі», але не кількісно, бо тоді б вийшло три, або чотири божества. Для більш рельєфного усвідомлення названого співвідношення Авґустин вводить термін «особистість» у християнську теологію. «Особистість» відносно Божественної сутності ним розуміється як принцип буття, а не у якості факту простого існування. Проте, за Авґустином, «сутність» тут постає не тільки як родове поняття, по відношенню до якого, іпостасі були б видовими поняттями. (Особистість тут не є ані рід, ані поняття взагалі). Під Абсолютною Особистістю розуміється дійсна Божественна сутність, в якій три іпостасі Божества постають як три Лиця. Тому Абсолютна Особистість пов'язана з трьома Лицями не в плані формального процесу обмеження поняття. Три Лиця є енергією Абсолютної Особистості. Але «енергія» Авґустином вживається у античному розумінні як смислове проявлення, або проявлення смислу. Тому три Лиця у Трійці є та сама Особистість (Бог), хоча у той самий час кожне з них також само є повноцінною Особистістю, але у певному смисловому проявленні: Бог-Отець, Бог-Син, Бог-Святий Дух.
Крім того, таке проявлення непізнаваної сутності трактується у Ав-ґустина не тільки особистісно взагалі, але навіть як особистість з людським присмаком. Три іпостасі характеризуються у нього як Пам'ять (Бог-Отець), Інтелект (Бог-Син) і Воля (Бог-Святий Дух). Проте, на відміну від звичайної людської особистості, де також присутні ці три «смислові прояви», на божественному рівні вони лиця, або іпостасі, які цілком рівноправні і лише характеризують (зображують) гармонійність Єдності, що не знає внутрішньої нерівності. Таким чином, неоплатонічне підґрунтя під час переосмислення Авґустином набуло чітких християнських рис, тріада позбавилась античних рудиментів (субординаційних відносин і еманатиз-му), отже, відкрилась як Трійця, або як Абсолютна Особистість у християнському розумінні, що творить у любові і рятує в любові.
Проблему пізнання Авґустин висвітлює по-різному до і після прийняття хрещення. У молоді роки він був під впливом античної традиції. Тоді для нього вищою цінністю було раціональне мислення, а діалектика - дисципліною дисциплін. З прийняттям християнства Авґустин визнає, що його захоплення філософією було дещо перевищено. Він значно більше став цінувати так зване «внутрішнє світло», що надається вірою, як умову відкриття істини. На його думку, християнин у якості шляху пі-
Історія філософії
знання має обирати шлях віри. Останню не треба ототожнювати з «мракобіссям», але треба розглядати як різновид мисленнєвого стану, що, зрозуміло, не заперечує науку і інтелект. У християнина мислення і розуміюче, і віруюче. Ці види мислення відмінні, але не існують один без одного. Віра стимулює розум. Віра є реальний міст між Богом і людиною. Пізнання - процес, що прагне істини. Але вища істина є Бог. Тому віра є умовою відкритості Бога людині. Проте, істина у розумінні Авґустина - то не сталий «світ ідей» платонівської філософії. Істина є Бог, але у стані відкритості людській особистості. Тому, хоча об'єктивний розум не залежить від жодної індивідуальної душі, проте, відкриття істини здійснюється за умов конкретного живого розуму. Саме в цьому сенсі пізнання Бога людиною збігається з самопізнанням.
Авґустин розрізняє пізнання Бога і пізнання тварного світу; чуттєве, раціональне і інтуїтивне пізнання. Але у всякому випадку пізнання є процесом божественної присутності. Як відносно видимого сонця слід розрізняти три речі, а саме: що воно є, що воно світить, і що воно освічує, так і по відношенню до таємничого Бога слід розрізняти три сторони, які суть: що Він є, що Він пізнається, а також, що він дає пізнавати решту \ Міра глибини проникнення у сутність, зрозуміло, залежить від наполегливості дослідника, проте, Бог сам лікар, який знає, наскільки можна відкрити істину і кому. Якщо і цей світ людина знає лише частково, то Бога тим більш ми часто бачимо, як «дзеркалом у гаданні», а не лицем до лиця, як ангели. Досягти ангельської благодаті можна лише вірою, надією і любов'ю. Взагалі для Авґустина суттю людини є любов. Саме їй у християнській гносеології надається перевага над відстороненим пізнанням. Він вважає, кому знайома істина, той знає Світло, а той, кому знайоме Світло, той пізнає вічність. «Любов є те, що відкрито». Власне, бачення Бога є «кінець зору» (фізичного). Проте, до кінця знає Отця тільки Син, тільки розум Бога знає світ Бога 2.
З проблемою пізнання і Богопізнання пов'язане розуміння людської особистості. Сходження розуму до Бога є сходженням до Нього всієї розумної душі, її моральне очищення. До Бога підноситься вся «внутрішня» людина, а отримання Істини є актом не тільки інтелектуальним, а й обов'язково моральним, бо Істина є Благо. Повертаючись до свого Витоку, душа водночас пізнає саму себе. Бог і власна душа - це головна мета умоспогля-дання. На запитання власного «розуму», чого Авґустин хоче знати більш за все, Авґустин відповідає: «Бога і душу». - «І більше нічого?» - «Геть-чисто
1 Див.: Бл. Авгусшин. Монологи // Знхиридион. - С. 168.
2 Див.: Бл. Авгусшин. Знхиридион Лаврентию, или о вере, надежде и любви // Знхиридион. -
С. 322.
Частина II. Середньовічна філософія та філософія доби Відродження
нічого» . У цьому душевно-духовному сходженні людина доростає в собі до «особистості». За Августином, особистістю може бути тільки віруюча людина. Структура чистого «Я», що забезпечує на емпіричному рівні психологічну тотожність конкретного «я», проявляється як єдність ума, пам'яті і волі, або буття, знання і волі, і виступає ізоморфною особистістю Творця. (Як зазначалось раніше, в людській особистості не може бути досягнута гармонійна єдність Абсолютної Особистості, бо перша лише тільки образ і подоба Бога). Розум усвідомлює всі три здібності, воля спрямовує, а пам'ять охоплює їх. Таким чином, зберігається самототожність - «слід таємничої єдності»2. Теорія чистого «я» виступає підґрунтям, на якому формується надбудова - моральна особистість, зосередження духовних потенцій людини у її моральнішому вимірі. Тому найважливіше питання світовідчуття Августина як християнина є: яким має бути людина в світі, як вона розуміє добро і зло, як вона має відноситися до Творця.
Водночас треба зазначити, що у Августина захоплення персоналізмом доходить до того, що воля Божа у нього раз і назавжди визначає долю людини і світу. Звідси помітною стає тенденція до фаталізму і вирішення проблеми спасіння.
На запитання в «Сповіді», хто творить, Августин відповідає - Трійця. Серед створеного слід розрізняти, по-перше, те, що причетне до вічності - світ духовний, «небо небес», «мудрість створена», що світить віддзеркаленим світлом Божественної Мудрості. Та поряд з чистими духами розумними твориться «безформна матерія». Вона - абстракція, бо ще не знає простору і часу \ По-друге, творення того, що знає початок і кінець, тобто те, що підвладне часу. Що ж таке час? На таке питання не можна відповідати спрощено: минуле, сучасне, майбутнє. У цій відповіді сам «час» залишається поза увагою. Бо «минулого» - вже немає, «майбутнього» - ще немає, а «сучасне» - то є мить, яка не має тривалості. Отже, є тільки «сучасне», але якщо воно і є, то його вже немає. Як створюється час? Августин дотепно порівнює час зі станами душі («В тобі, душе моя, вимірюю я час»4). Отже, «Сучасне минулого» є пам'ять; «сучасне сучасного» є інтуїція; «сучасне майбутнього» - передчуття. Всі ці стани відкриваються розумовому погляду, а синтезує їх у собі - душа. Так, чим же вимірюється час? Августин вважає - УВАГОЮ. Саме увагою людина переводить миття у тривалість, розгортаючи мить у час. Увага народжує і спрямовує нашу думку. Таким чином, мисль (думка) стає синонімом часу:
1 Див.: Бл. Августин. Монологи // Знхиридион. - С. 161.
2 Див.: Аврелий Августин. Исповедь. - С. 73.
3 Див.: там само. - С. 320.
4 Див.: там само. - С. 305.
Історія філософії
мить розгортається і в час, і в мисль. «Мисли мої... серцевина душі моєї» . Думкою душа єднається з Вічною Мудрістю, нібито час торкається вічності. Цікаво, що Августин на прикладі народження емпіричного мислення намагається унаочнити процес Божественного творення, де Божественною УВАГОЮ світ виводиться з небуття в буття; вічність (= мить) розгортається у час; точка - у простір; і все це збігається з словами Писання: «На початку Бог створив небо та землю»(Бут. І, 1).
Августин створив цілісну і завершену картину світобудови, яка століттями слугувала зразком для мислителів Заходу. У ній філософ простежує шлях від біблійного «На початку...» до есхатологічного майбутнього людства. Це вчення містить у собі роздуми про шляхи до нового людства, про Град Земний і Град Небесний (тотожній істинній незримій Церкві), про перемогу некорисливої любові до Бога над егоїстичною любов'ю до поцейбічного в собі і світі. Тому мета історії, що починається з гріхопадіння Адама, має здійснитися не на землі, а на Небі, в тому, що вже не буде «історією», яка розгортається у часі, а буде кінцем без кінця.
Для багатьох християнських мислителів Августин Блаженний є найвидатнішим з римських отців церкви, бо всі його слова суть вилив його чеснот і його горіння.
– Конец работы –
Эта тема принадлежит разделу:
Філософський факультет кафедра історії філософії... ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ... Підручник...
Если Вам нужно дополнительный материал на эту тему, или Вы не нашли то, что искали, рекомендуем воспользоваться поиском по нашей базе работ: Латинська патристика
Если этот материал оказался полезным ля Вас, Вы можете сохранить его на свою страничку в социальных сетях:
Твитнуть |
Новости и инфо для студентов