Територія Месопотамії, або Межиріччя, складається з двох частин: північного передгір'я та південної низовини. Вона була заселена вже в період палеоліту. В IV тисячоріччі до н.е. у південну, болотисту, частину Месопотамської низовини прийшли шумери, в середню її частину – аккадці. В III тисячоріччі до н.е. шумери південніше, аккадці північніше утворили ряд самостійних міст-держав. У середині III тисячоріччя до н.е. всі шумерські міста були об'єднані Лугальзагесі, аккадські – Саргоном I. З подальшої боротьби цих об'єднань переможцем вийшов Аккад. Він підкорив собі всю Месопотамську низовину. Але шумеро-аккадська держава проіснувала недовго. Месопотамія не була захищена природними перешкодами й перебувала в центрі переселення народів. Зайди гутії зруйнували аккадську державу. Виникла пізніше шумерська держава III династії Ура була знищена аморитами й еламитами, з боротьби аморитів і еламитів переможцями вийшли перші. Вони створили свою державу зі столицею у Вавилоні. Древньовавилонське царство (1894 – 1595) досягло своєї вершини при Хаммурапі (1792 – 1750). В середині II тисячоріччя до н.е. воно було зруйноване хетами й касситами. Касситська династія (1518 – 1202) вивчена слабко. У VII ст. до н.е. ассірійці, що мешкали у північній, передгірній частині Месопотамії, утворили першу близькосхідну наддержаву,
що простягається від Ірану до Єгипту. Другий розквіт Вавилонії – Нововавилонське царство (612 – 538). Воно було зруйноване персами.
Протягом усієї своєї історії, починаючи з міст-держав Шумери й Аккади й закінчуючи Нововавилонським царством, культура Вавилонії – типовий приклад культури «бронзового віку».
Джерела.Це клинописні тексти на камені й на глиняних табличках шумерською, ассіро-вавилонською (аккадською) мовами. Таблички знайдені у великій кількості. Бібліотека ассірійського деспота Ашшурбаніпала містила 30 тис. табличок. Недавно італійські археологи знайшли на території сучасної Сирії глиняну бібліотеку правителів древнього міста Ебла (XXIV ст. до н.е.). Це історична знахідка.
На таблички клинописом (сира глина іншого способу письма не допускала) наносилися різні тексти. Серед них і ділові документи, й закони, й історичні записи, і медичні рецепти, і мовні словники, й математичні завдання, і гімни на честь богів. На цих же глиняних табличках були зафіксовані перші найдавніші наукові й світоглядні тексти. Вони й становлять шумерську й аккадо-вавилонську профілософію.
Зародки наук.На території Месопотамії наука зароджується рано. Більше сотні знайдених математичних текстів відноситься до часу Древньовавилонського царства. Серед них таблиці множення, зворотних величин, квадратів і кубів чисел, таблиці з типовими завданнями на обчислення з їхніми розвязаннями. У цих математичних документах перед нами вже позиційна система числення, в якій цифра має різне значення залежно від займаного нею місця в складі числа. Шумерська й аккадо-вавилонська система числення була шістдесятеричною. Для зображення чисел існувало всього два знаки: «клин» зображував 1;60; 3 600 і подальші ступені від 60; «гачок» – 10; 60x10; 3600x10 і т.д.
Уже в II тисячоріччі до н.е. вченим Вавилона були» відомі наближені значення відношення діагоналі квадрата до його сторони й окружності до радіуса. Вони вміли розвязувати завдання, що відповідають квадратному й деякому кубічному рівнянням, уміли вимірювати обсяги паралелепіпеда, циліндра, усіченого конуса й піраміди.
Древньовавилонські астрономи вели систематичні спостереження за небом. За 2250 років (з часу Олександра Македонського – до кінця IV ст. до н.е.) була встановлена періодичність затемнень, що дозволяло їх передбачати. Місячно-сонячний календар був створений тут на початку II тисячоріччя до н.е. Зберігся указ Хаммурапі про додатковий місяць. Це робилося для підтягування місячного року з 12 місячних місяців (354, 36 доби) до сонячного (365,24 доби). Пізніше було відкрито, що вісім сонячного років за кількістю діб наближаються до 90 місячних місяців.
Знайдені медичні тексти показують виділення медицини з лікувальної магії.
У зв'язку з розвитком наук зароджуються більш раціоналізовані навички мислення, підготовляється філософський світогляд. Однак філософія у Вавилонії все-таки не виникає. Навіть у період Нововавилонського царства вавилоняни розглядали світобудову в контексті міфів. Як частина релігійної ідеології, наука, що перебувала в руках жерців, мала сакральний характер. Її розвиток призупинився. Наука і критичне мислення не одержали свого вираження у світогляді.
Шумерська міфологія.У міфологічному образі Абзу шумери персоніфікували прісноводний хаос, саме його вони знайшли у південній частині Месопотамії: очеретяні болотисті джунглі, набиті москітами, зміями, левами й іншою живністю. У надрах Абзу зародилася прамати Намму. Абзу й Намму лише злегка деміфологізовані. Третя ланка шумерської теогонії – гігантська гора Курей із глиняною основою й олов'яною вершиною. Це не випадково. Там, де жили шумери, ґрунт глинистий, а розпечене небо схоже на рідке олово. Шумери робили з глини й будинки, і книги.
Такі три перших ланки шумерської теогонії. Вони космогонічні, особливо третя, де уособлення взагалі немає. Однак далі йде справжня теогонія. В основі гори виявляється богиня землі Кі, а на вершині – бог неба Ан. Ан і Кі, Небо й Земля, породжують повітря, тобто богиню повітря Нінліль і бога повітря Енліля. Саме Енліль розділив Небо і Землю, підняв Ан над Кі. Так утворюється космічне зяяння, та сцена, на якій далі розгортається життя людей і богів. Інший син Ан і Кі – Енкі – бог підземних вод і світового океану. Онуки Неба й Землі – бог Місяця Наннар, бог підземного царства Нергал і ін. Правнук – бог Сонця Уту; правнучки: богиня підземного царства Ерешкігаль – дружина свого дядька Нергала, й Іннана – богиня планети Венера, цариця неба, богиня любові й родючості.
Було б занадто втомливо перераховувати інших богів шумерської міфології. У цій кровноспорідненій системі й освоювалися явища природи. Сонце походило від Місяця, Місяць – від повітря, повітря – від Землі й Неба. Якою б не була фантастичною така картина, вона дозволяла якось орієнтуватись у світобудові.
Що ж стосується людей, то їх створив вищезгаданий Енкі, брат Енліля, син Ана й Кі. На відміну від Абзу – прісноводного хаосу, Енкі – це освоєна людьми стихія води. Енкі мудрий і добрий до людей. Він заселяє Тигр і Євфрат рибою, ліси – дичиною, вчить людей землеробству й будівництву. Інші боги ворожі до людини. Задумавши погубити людей, вони учиняють всесвітній потоп. Енкі попереджає про нього якогось Зіусідру, і цей шумерський Ной рятується
сам і рятує своїх найближчих родичів. Такі шумерські джерела біблійного міфу про всесвітній потоп.
Шумерська міфологія знала й прототип біблійного раю. У країні Ділиун немає ні зла, ні хвороб, ні смерті.
Аккадо-вавилонська міфологія.Вона склалася на основі шумерської. Шумерському Ану відповідає аккадський Ану, Енлілю відповідає Елліль, Іннані – Іштар, Енкі – Еа. Однак аккадський бог Сонця – Шамаш відрізняється від Уту. Булио й інші розбіжності між шумерською й аккадською міфологіями.
Найбільш значним явищем аккадо-вавилонської та й загалом месопотамської міфології є теогонічна поема «Енума еліш» («Коли вгорі...»). Вона записана на сімох глиняних табличках, знайдених у бібліотеці Ашшурбаніпала. Поема починалася так: «Коли вгорі небеса не були названі й не мала назви внизу земля, а споконвічний Апсу, їхній батько, Мумму, мудрий його радник, і Тіамат, яка народила всіх, разом води заважали, коли ще не були сформовані дерева й не був видний очерет, коли ніхто з богів ще не з'явився, коли імена ще не були названі, не визначилася доля, тоді боги були створені посередині небес».
Нові боги прагнуть внести порядок у хаос, уособлений в неясних образах Апсу, Мумму й Тіамат. Упорядкувати первородний хаос значило насамперед відокремити вологу від твердині, повітря від вогню. Аккадський Енкі – бог Еа присипляє Апсу й розчленовує його. Він же зв'язує Мумму. Однак третя особа хаосу – Тіамат плодить чудовиська й залучає на свій бік бога Кінгу. Всі нові боги жахнулися. Лише син Еа бог Мардук наважується поборотися з Тіамат і її союзниками. Але попередньо він вириває в деморалізованих богів згоду на своє панування. Так вавилонські жерці обґрунтували піднесення раніш рядового містечка Вавилона над іншими містами: Мардук був богом міста Вавилона, інші боги – богами інших міст. Це приклад ідеологічної функції міфології в умовах ранньокласового суспільства. Мардук переміг Тіамат. Він розсік її тіло на дві половини. З нижньої Мардук створив землю, з верхньої – небо. Далі бог Вавилона син Еа створює сузір'я, пори року й дванадцять місяців, тварини, рослини і людину.
Людина двояка. Її тіло складається з глини з домішкою крові страченого Мардуком бога-зрадника Кінгу. Його душу – плід дихання Мардука.
Сходження Іштар.Це землеробський календарний міф. Такі міфи були у всіх народів. Вони пояснювали зміну пір року й річний цикл землеробських робіт. У Шумері це міф про Іннану й Думуза. У Вавилонії йому відповідав міф про Іштар і Таммуза. Таммуз – коханий Іштар – умирає й іде в «країну без вороття», у підземне царство мертвих, де царюють Нергал і Ерешкігаль, який ненавидить свою молодшу сестру Іштар. Тому,
коли Іштар, бажаючи повернути Таммуза, сходить у мертве царство, Ерешкігаль насилає на неї 60 хвороб і затримує. На землі немає більше богині родючості й любові, не народжуються ні тварини, ні люди. Боги стривожені. Не стане людей – хто буде приносити їм жертви? Тому вони змушують Ерешкігаль відпустити й Іштар, і Таммуза. На землі знову наступає весна – пора любові.
Сказання про Гільгамеша.Епос про Гільгамеша – найбільший поетичний твір древньосхідної літератури. Пісні про Гільгамеша записані клинописом на глиняних табличках чотирьма древніми мовами Близького Сходу: шумерській, аккадскій, хурритській і хетській. Найдавніші тексти шумерські. Їм три з половиною тисячі років. Трохи молодші перші збережені записи аккадської поеми про Гильгамеша. Остаточна версія поеми склалась у першій половині I тисячоріччя до н.е. Відповідний текст зберігся. Це і є «Епос про Гільгамеша, або Про того, хто все бачив». Якщо «Енума еліш» – приклад релігійно-міфологічного світогляду, то «Епос про Гильгамеша» – вираження художньо-міфологічного світогляду. У центрі епосу людина-богоборець, що претендує на безсмертя. Гільгамеш – правитель шумерського міста Урук. Він тиран своїх підданих. Навіть боги бояться його. Бажаючи його послабити, вони творять рівного йому за силою суперника, богатиря Енкіду. Це дитя природи. Він розуміє мову звірів. Хитрий Гільгамеш підсилає до Енкіду блудницю. Вона спокушає Енкіду, і він втрачає первісний зв'язок із природою, звірі від нього відвертаються. Відтепер сила Енкіду не перевершує сили Гільгамеша. Їхня боротьба закінчується дружбою. Разом вони роблять багато подвигів. Гільгамеш перехитрив богів. Тоді боги насилають на Енкіду смерть. І невгамовний Гільгамеш уперше усвідомлює і свою смертність. З цього починає пробуджуватися самосвідомість Гільгамеша. Перед обличчям смерті друга Гільгамеш ремствує: «І сам я чи не так умру, як Енкіду? Туга в утробу мою проникнула, смерті страшуся й біжу в пустелю... Злякався я смерті, не знайти мені життя, немов розбійник броджу в пустелі... Як же змовчу я, як заспокоюся? Друг мій улюблений став землею! Так само, як він, і я чи не ляжу, щоб не встати повік?» (Эпос о Гильгамеше. М. – Л., 1961. С. 57, 59).
Гільгамеш відправляється в подорож за безсмертям до Утнапішти. Це аккадський Зіусідру. Утнапішти-Зіусідру колись одержав від богів дарунок безсмертя. Він вручає Гільгамешу «траву безсмертя», але той по дорозі назад її губить.
В епосі про Гільгамеша з великою силою пролунала світоглядна тема життя і смерті, тема трагізму буття людини. Людина усвідомлює свою скінченність на тлі безсмертя богів і вічності світобудови. Неприборкана вдача деспота Гільгамеша приборкується свідомістю своєї смертності, не втрачаючи при цьому свого діяльного
первня. Гільгамеш починає впорядковувати своє місто. У ньому зароджується здогад, що безсмертя людини в її справах, у її творчості.
«Бесіда пана й раба».Профілософія Вавилонії містила в собі не тільки міфологічний світогляд і зародки наукового знання й відповідного мислення, а й момент розчарування в авторитарній релігійній ідеології ранньокласового суспільства. В «Бесіді пана й раба» про сенс життя вельможа, який потрапив у немилість у царя, радиться зі своїм рабом. Тут відображено усвідомлення марності життя. Все марне: і надія на щедрість царя, і надія на радість бенкетування, і надія на любов жінки, і надія на шляхетність людей, і, нарешті, надія на посмертне винагороду й на саме життя після смерті.
Однак далі сумніву й розпачу передфілософська думка Вавилонії не йде. Цей світогляд обертається проти самого себе й проповідує бездумність. Пан доходить висновку, що треба ні про що не думати й спалювати своє коротке життя. «Бесіда пана й раба» – свідчення глибокої кризи авторитарного релігійно-міфологічного світогляду і водночас безсилля світоглядної думки піднятися в умовах суспільства бронзового віку на другий, філософський рівень, де усвідомлення своєї смертності людиною компенсується усвідомленням безсмертя людської думки.