Ферекід

 

До орфічної космотеогонії примикає світогляд Ферекіда. Його міфологія – плід свідомої міфотворчості. Батьківщина Ферекіда – невеликий острів Сірос, розташований неподалік від Делоса – центру загальгрецького культу Аполлона. Ферекід жив за даними різних джерел у середині VII ст. чи на початку VI ст. до н.е. Розповідають, що він учився за якимись фінікійськими книгами, подорожував Елладою і Єгиптом. Ферекід прославився передбаченнями падіння міста Мессенія у війні, аварії корабля й особливо землетрусу. Він нібито міг передбачити землетрус за три дні за смаком води з глибокого колодязя (недавно було відкрито, що перед землетрусом у підземних водах дійсно змінюється концентрація газів і ізотопний склад хімічних елементів).

Ферекід першим в Елладі став писати прозою. Його праця називалася «Гептаміхос» («Сім печер»). Від цієї праці збереглися лише невеликі фрагменти.

Першооснови.Ферекід прийняв за першооснови Зевса, якого він називає Засом, Хтонію і Хроноса. Він намагається осмислити імена богів, а також спростити міфологічну картину світу шляхом ототожнення деяких богів. Іменуючи Зевса Засом, Ферекід зводив Зевса до землі, адже на Кіпрі божество землі Гея (у Ферекіда – Ге) іменувалося «За». Гею же Ферекід пов'язав із Хтонією. У Ферекіда Хтонія – дівоче ім'я Геї. Осмислюючи ім'я Кроноса, Ферекід перетворив Кроноса в Хроноса (час). Зас стає Зевсом як наречений Хтонії, котра як наречена Зевса здобуває ім'я Геї. Звідси інша назва тієї ж праці Ферекіда – «Змішання богів». У Ферекіда боги втрачають свої чіткі контури й починають змішуватись один з одним. Це говорить про кризу антропоморфічного міфологічного світогляду.

Три першооснови.Три першооснови Ферекіда близькі до природних явищ. Пізній античний філософ-християнин Ермій (Гермій) небезпідставно побачив у Засі Ферекіда творчу силу вогню (ефіру), у Хтонії – землю як пасивний предмет праці, а в Хроносі – час, у якому все відбувається.

Космотеогонія. Узбереженому фрагменті «Гептаміхоса» сказано, що «Хтонія одержала ім'я Геї, тому що Зевс дав їй Землю в якості

весільного подарунка» (ДК 7, В 1)*. Зевс створив землю й океан (Ферекід називає його Огеном), вишиваючи їх на весільному покривалі (у ті часи існував звичай: наречена обмінювала своє весільне покривало на покривало, вишите її нареченим). Далі Хронос породжує повітря (пневму), вогонь і воду (див. А 8) зі свого сімені. Вода, повітря й вогонь у Ферекіда вже природні стихії. Але земля все ще міфологічно зашифрована в образі Геї-Хтонії.

Земля, вода, повітря й вогонь розпадаються далі на п'ять частин, з яких виникають, однак, не природні види, а надприродні істоти. Це Океаніди, Офіоніди, Крониди, напівбоги-герої й духи-демони. Офіоніди персоніфікували темні хтонічні сили. Їх очолює змій Офіоней. Вони виступають проти Зевса, який після жорстокої космічної війни скидає їх у Тартар. У цій боротьбі Зевса підтримували Кроніди, тобто титани на чолі з Кроном.

Вічність першооснов.Світогляд Ферекіда не настільки міфологічний, як світогляд Гомера, Гесіода й орфіків, тому що Ферекід проголосив вічність першооснов світобудови. Відомо, що твір Ферекіда починався словами «Зас і Хронос були завжди, а разом з ними й Хтонія» (7 У 1). Тому у своїй «Метафізиці» Аристотель називає Ферекіда в числі тих древніх поетів-теологів, «у кого виклад носить змішаний характер, оскільки вони не говорять про все у формі міфу» (XIV 4) не випадково.

 

«Сім мудреців»

 

Велику роль у формуванні античної філософії зіграли «сім мудреців». Слова «сім мудреців» ставлять у лапки, тому що цих мудреців було більше; існували різні списки мудреців, але в кожному списку їх було обов'язково сім. Тут виявилася характерна для профілософської свідомості магія чисел, яку ми знаходимо й у Гесіода. Його поема називалася «Праці й дні», адже в ній наприкінці Гесіод розповідає про те, які дні місяця сприятливі, а які несприятливі для тих або тих справ.

 

* Тобто гл. 7, розд. В, § 1. ДК – умовне скорочене найменування праці німецького вченого Германа Дільса, який обрав з творів в основному пізніх античних письменників цитовані ними вислови ранніх грецьких філософів, які жили до Сократа, досократиків, а також відомості про життя та вчення цих філософів, праці, продовженої його учнем Вальтером Кранцем. Ці «Фрагменти досократіков» Г. Дильса перекладені з третього видання А.Маковельським (див. Досократики. Казань, 1914 – 1919. Ч. 1 – 3). Однак профілософський період в історія античного світогляду в А.Маковельського відсутній, тому що він був відсутній у третьому виданні в самого Г.Дільса. Нині «Досократики» А.Маковельського – бібліографічна рідкість. Це ж відноситься й до «Софістів» – завершальної частини перекладу А.Маковельського, що вийшла двома випусками малим тиражем в 1940 – 1941 р. у Баку.

Різні джерела називають різні імена «семи мудреців». Найбільш ранній зі списків, які дійшли до нас, належить Платонові. Це вже IV ст. до н.е. У діалозі Платона «Протагор» про мудреців сказано: «До таких людей належали й Фалес Мілетський, і Піттак Митилен-ський, і Біант із Прієни, і наш Солон, і Клеобул Ліндійський, і Місон Хенейський, а сьомим між ними вважався лаконець Хілон» (343 А). Діоген Лаерцій повідомляє, що імена «семи мудреців» були офіційно проголошені в Афінах при архонті Дамасії (582 р. до н.е.). Правда, у Діогена Лаерція місце маловідомого Місона з більшим на те правом займає Періандр – корінфський тиран. Думають, що Платон вивів Періандра зі складу «семи» через свою ненависть до тиранії й тиранів. Були й інші списки. Але у всіх сімках незмінно були присутні чотири імені: Фалес, Солон, Біант і Піттак. Згодом імена мудреців були оточені легендами. Наприклад, Плутарх у своєму творі «Бенкет семи мудреців» описав їх явно вигадану зустріч у Коринфі в Періандра.

Час діяльності «семи мудреців» – кінець VII ст. і початок VI ст. до н.е. Це кінець четвертого (після Егейського неоліту, Критської та Мікенської Греції та «гомерівської» Греції) періоду в історії Егейського світу – періоду архаїчної Греції (VIII – VII ст. до н.е.) і початок п'ятого періоду. В VI ст. до н.е. Еллада вступає в «вік заліза». На основі відділення ремесла від землеробства розцвітає античний поліс – місто-держава, в якому включені в поліс сільські місцевості економічно й політично підпорядковані місту. Розвиваються товарно-грошові, речові відносини між людьми. Починається карбування монети. Влада евпатридів, «шляхетних», які ведуть свій родовід від героїв (дітей бога або богині), а тим самим міфологічно обґрунтовують своє право на панування, у ряді найбільш передових полісів скидається. Її місце посідає тиранія. Тиранічна антиаристократична форма правління встановлюється в Мегарі в другій половині VII ст. до н.е., у Коринфі, Мілеті та в Ефесі – наприкінці VII ст. до н.е., у Сікіоні й в Афінах – на початку VI ст. до н.е. На початку VI ст», до н.е. в Афінах була проведена реформа Солона. Відтепер основою соціального розшарування там стало не походження, а майнове становище. Було скасоване й заборонене боргове рабство. Афіняни, продані за борги на чужину, були викуплені й повернуті на батьківщину. Скасування боргового рабства зіграло величезну роль у прогресивному розвитку давньогрецького суспільства.

Життєва мудрість.Вище ми наводили мудрість «семи мудреців» як приклад життєвої мудрості. У своїх джерелах це мудрість фольклору, мудрість, виражена в анонімних прислів'ях і приказках, які піднімаються іноді до великої узагальненості й глибини в розумінні людини і типових життєвих ситуацій. Цим, як ми пам'ятаємо, особливо відрізнялася китайська профілософія і навіть філософія. Але те, що для Китаю було долею, для Еллади було лише

епізодом. Свідома й авторська життєва мудрість «семи мудреців», а раніше Гесіода – початок мирської етики. Всі висловлення «семи мудреців» ніяк не пов'язані з міфами, з авторитетом богів, вони плід практичного розуму, а тому відносяться до другої, «наукової», частини профілософії. Однак на відміну від давньокитайської та давньоіндійської, давньогрецька філософія виникла не як етика, а як натурфілософія, а краще сказати, «фісікофілософія».

Мирська етика «семи мудреців» свідчить про кризу міфологічної свідомості, міфологічного вигляду світогляду, соціальна функція якого полягала, як ми вже сказали, в обґрунтуванні права землевласницької аристократії на панування над хліборобами. Згодом починають складатися перші ще дуже наївні, але все-таки неміфологічні системи поглядів. Але спочатку світу богів і героїв протиставляється життєва мудрість, осмислення повсякденного життя в афоризмах, у яких немає нічого від надприродного світу. Це чисто життєва практична мудрість, але така, що досягла свого узагальнення в стислих мудрих висловах.

Такі афоризми, або гноми, Аристотель визначає як «висловлення загального характеру». Гноми користувалися великою популярністю. Вислови «нічого надміру» і «пізнай самого себе» були навіть висічені над входом у дельфійський храм Аполлона.

Три види гном.В особі своїх мудреців античний світогляд звертається від міфологічних теогоній до людини. Уже в гесіодових «Працях і днях» зароджується моральна рефлексія, усвідомлення механізму суспільних заборон і приписів, які досі працювали стихійно. Але й у гномах можна побачити зародження давньогрецької етики. Звичайно, етика – це вчення про моральність, а не сама моральність, але моральна самосвідомість – це вже початок етики. Антична міфологія не відрізнялася ні високим моральним рівнем, ні моралізуванням. Вище говорилося, що в Гомера все в моральному відношенні байдуже, крім мужності – цієї головної і єдиної чесноти й боягузтва – головного і єдиного пороку. Докори совісті Одісею невідомі. Тим часом совість – це переживання відмінності між належним і сущим у поведінці людини. Звичайно, нерідко трапляється, що належне виявляється мнимим – плодом скоріше забобону, ніж розуму, тому самі собою докори совісті ще нічого не говорять про дійсність або недійсність належного. Але в Одісеї взагалі немає ніякого уявлення про належне.

В основі складних етичних норм лежав один найважливіший принцип. Він був чітко виражений уже Гесіодом: «Міри у всьому дотримуйся!» Тому зло було зрозуміле як безмірність, а благо – як помірність. Моральну безмірність греки називали «гюбріс» – наглість, нахабність, зухвалість, брутальність, знущання. Звідси такі гноми, як вислів Солона «Нічого надміру!» і вислів

Клеобула «Міра – найкраще». У цьому ж роді й більш конкретні вислови, наприклад поради Біанта – «Говори до місця», Хілона – «Не дозволяй своїй мові випереджати твій розум», Піттака – «Знай свій час» і т.д. Всі ці гноми служили проповіді гармонізації стосунків між людьми шляхом їхнього самообмеження.

До цих гномів примикала гномічна (повчальна) поезія Фокіліда Мілетського, Феогніда Мегарського й інших поетів-моралістів. Серед них ми знову знаходимо деяких з «семи «мудреців». Хілону приписано двісті віршів, Піттаку – шістсот, а Клеобулу – три тисячі. Видатним поетом був мудрець і законодавець Солон.

Загалом кажучи, антична профілософська лірична поезія також зіграла свою роль у формуванні філософії. В ліриці відбувається пробудження особистої самосвідомості, тоді як в епосі особистість поглинена родом. У цьому розумінні лірика ближча до філософії, ніж епос. Міфологія – справа родової свідомості, а філософія – особистої. Профілософська лірика в Елладі – це в основному лірика іонійських поетів кінця VIII – VII і початку VI ст. до н.е. Вона представлена іменами Калліна з Ефеса, Тіртея з Мілета, Архілоха з Пароса, Терпандра з Лесбосу, доричним ліриком Алкманом Спартанським – лідійцем із Сард, Алкеєм і Сапфо з Лесбосу, Стесіхором, Сімонідом з Аморгоса, Мімнермом з Колофона.

Другий вид гном – це щось більше, ніж моральні приписи й заборони. Сюди насамперед відноситься гнома «Пізнай самого себе!» Вона мала не тільки моральний, а й світоглядно-філософський смисл, який, щоправда, був розкритий лише Сократом у V ст. до н.е.

Третій вид гном – гноми Фалеса. Фалес – перший у всіх списках «семи». Він же перший давньогрецький, а тим самим древньозахідний філософ. Фалесу приписані такі мудрі й уже світоглядні вислови, як: «Найбільший простір, тому що він усе в собі містить», «Швидший за все розум, тому що він все оббігає», «Сильніша від усього необхідність, тому що вона має над усім владу», «Мудріший від усього час, тому що він усе відкриває» і деякі інші.

Так, саме Фалес поширив ту форму загальності, що була досягнута в гномах, на світогляд. У цьому йому допомогли й заняття науками. Фалес був не тільки першим серед мудреців, а й першим античним ученим.

іонійська філософія*

Зародження античної науки.Незважаючи на наявність у профілософські часи в Елладі різних спеціальних знань, давньогрецька наука виникає одночасно з філософією. Однак антична традиція одностайна в тому, що перші античні філософи пройшли попереднє навчання в Єгипті й частково у Вавилонії, де вони засвоїли досягнення близькосхідної протонауки. Відповідно до відомого міфу, сама Європа – фінікіянка, викрадена Зевсом. Брат Європи Кадм, опинившись у Греції в пошуках сестри, не тільки заснував Фіви, але й приніс грекам фінікійський алфавіт.

Генезис античної філософії.Геніальні учні швидко перевершили своїх учителів. Уже перші античні філософи стали переробляти афро-азіатську обчислювальну математику в дедуктивну науку. На цій основі й стало можливим виникнення античної філософії як раціоналізованого світогляду, що шукає субстанціальну основу світобудови. Філософія в Елладі зароджується як стихійний матеріалізм, як натурфілософія на основі власної світоглядної та близькосхідної наукової про-філософії в умовах антиаристократичної реформи.

Філософія в Елладі виникає як світогляд промислово-торговельного міського класу, демосу, що бореться за владу проти землевласницької аристократії. Зв'язок з виробництвом, яке одержало можливість різкого прискорення розвитку у зв'язку з переходом до заліза, розвиток товарно-грошових, речових відносин, міська культура, класова боротьба, перехід від авторитарних аристократичних до тиранічних, а через них і до демократичних форм державного устрою, пробудження особистості й особистої ініціативи

 

Див.: Михайлова Э. Н., Чанышев А. Н. Ионийская философия. М., 1966.

- все це сприяло реалізації тієї можливості виникнення філософії, що була закладена в профілософії.

Антична філософія.Разом з тим антична філософія в цілому – філософія рабовласницького суспільства, що наклало на неї незгладиму печатку. Спроба світоглядного обґрунтування соціального інституту рабства, духовний аристократизм, все-таки невисокий рівень дедуктивної науки, відсутність методів експериментального дослідження, споглядальність і умоглядність переважної більшості філософських доктрин, відсутність безпосереднього зв'язку з практикою в результаті презирства до виробничої діяльності – все це обмежувало можливості античної філософії.

Разом з тим антична філософія – грандіозна спроба побудувати раціоналізовану картину світу, розумно розв'язатиосновне питання світогляду, при цьому в древньозахідній філософії були в зародку майже всі подальші різновиди філософських видів світогляду, як філософського ідеалізму, так і філософського матеріалізму.

Періодизація античної філософії.Древньозахідна, антична, спочатку тільки грецька, а потім і римська, філософія існувала протягом більш ніж тисячоріччя (з VI ст. до н.е. до VI ст. н.е.). За цей час вона пройшла, як і вся антична культура, замкнутий цикл від зародження до розквіту, а через нього до занепаду й загибелі. Відповідно до цього історія античної філософії розпадається на чотири періоди: 1) протофілософія – період зародження й формування (VI ст. до н.е.); 2) зрілість і розквіт (V – IV ст. до н.е.), 3) присмерки – грецька філософія епохи еллінізму й латинська філософія періоду Римської республіки (III – I ст. до н.е.) і 4) період занепаду і загибелі в епоху Римської імперії (I – V ст. н.е.).

Джерела.Антична філософська література збереглася в цілому погано. Всі праці філософів першого періоду загинули, від них уціліли лише фрагменти, й то завдяки тому, що вони наводилися в працях тих більш пізніх античних авторів, яким удалося пробитися крізь тьму століть. Праці більшості філософів другого періоду також цілком до нас не дійшли. Виняток становлять лише твори Платона й Аристотеля. Така ж картина спостерігається й у третьому й у четвертому періодах, однак там кількість філософських праць, що дійшли до нас цілком, більша. Наприклад, дивно, що повністю збереглася філософська поема античного матеріаліста Лукреція Кара «Про природу речей». У такий спосіб інформація, отримана з інших рук, становить більшу частину нашої інформації у випадку древньозахідної, як, втім, і древньосхідної філософії. Але інформація, отримана з пізніх джерел, кишить суперечностями, помилками і модернізаціями. Така інформація в основному належить так званим доксографам, тобто «описувачам думок», нездатним на скільки-небудь серйозний

аналіз. Втім, є й більш надійні джерела наших знань про найдавнішу грецьку філософію.

Це насамперед праці Платона й Аристотеля. В «Метафізиці» Аристотеля міститься перший нарис історії античної філософії, щоправда, лише в одному аспекті – в аспекті аристотелівського вчення про першопричини. Думки Платона й Аристотеля варто скоріше відносити до логічної, ніж до емпіричної концепції історії філософії. Початок справжньої доксографії можна знайти, мабуть, у Теофраста, учня Аристотеля, який описує вчення філософів із проблем у своїй праці «Думки фізиків», хоча, на жаль, ця праця дійшла до нас у його невеликій частині, причому на відміну від Аристотеля, Теофраст не підганяв історико-філософський матеріал до своєї концепції.

Хоча праця Теофраста не дійшов до нас цілком, вона була використана такими пізніми античними авторами, як Псевдо-Плутарх, Арій Дідім, Філодем, Ціцерон, Олександр Афродісійський, Сімплікій, Іполит, Сотіон, Діоген Лаерцій і ін. Наприкінці II ст. до н.е. невідомий автор зробив витяг (епітоме) із праці Теофраста. Вана теж загинула, але колись встигла стати основою для праці іншого невідомого стоїка середини I ст. до н.е. Ця праця одержала умовну назву «Ветуста плацита» – «Древні вислови». На неї опиралися Ціцерон, Філон, Філопон, Аецій, Макробій, Амміан, автор «Гомерівських алегорій», Цельс, Варон, Енесідем, Тертулліан і ін. У свою чергу на Аеція сиралися Стобей, Теодорит, Немесій, Псевдо-Плутарх – автор праці «Плацита». А ця праця послужила джерелом для Євсевія, Псевдо-Галена, Афенагора, Ахілла, Кирила, аль Харастані.

Самостійне джерело з філософів першого періоду становлять праці Секста Емпірика (II – III ст.). Мають значення й праці деяких ранньохристиянських письменників II– V ст. – Іринея, Іполита, Климента, Орігена, Єпіфанія, Арнобія, Августина й ін.

Маючи справу з доксографичним матеріалом, варто враховувати, що зміст термінів згодом змінювався. Уже Аристотель не завжди правильно розумів деякі терміни більш ранніх античних філософів.

Іонія.Якщо прийняти, що антична філософія – плід давньогрецької міфологічної світоглядної та близькосхідної наукової профілософії, то факт зародження древньозахідної філософії саме в Іонії недивний. «Іонія, – сказав А.І.Герцен, – початок Греції і кінець Азії». УVIII – VII ст. до н.е. Іонія – передова частина Егейського світу. Вона була розташована на західному узбережжі півострова Мала Азія й складалася з дванадцяти самостійних полісів. Це Мілет, Ефес, Клазомени, Фокея й ін. Іонія – батьківщина епічної поезії. Іонійцем був Гомер. Іонія – батьківщина

лірики. Іонийцями були перші логографи, тобто «ті що пишуть слова» (мається на увазі – прозою) і перші історики. Серед них Кадм Мілетський, автор книги «Заснування Мілета», географ Гекатей Мілетський з його «Описом землі», історик Геродот.

Двохсотлітньому розквіту іонійської культури поклало кінець перське завоювання. Повстання іонійців у 496 р. до н.е. було жорстоко приборкане, Мілет зруйнований.

Однак і після своєї катастрофи Іонія поставляла уми власне Елладі. З Галікарнаса вийшов Геродот, із Клазомен – Анаксагор, з Мілета – Архелай, Евбулід і, можливо, Левкіпп, з острова Самоса після Піфагора – Меліс, Епікур, Аристарх.

Іонийська філософія.«Іоніке філософіа» (Діоген Лаерцій) була представлена в основному Мілетською школою і філософом-одинаком Гераклітом. Іонійськая філософія в цілому стихийно-матеріалістична і наївно-діалектична, що не виключає наявності в ній елементів ідеалізму.

Іонійська філософія – це протофілософія. Для неї характерні ще відсутність чіткої поляризації на матеріалізм і ідеалізм, чим і пояснюються стихійність її матеріалізму і співіснування його із зачатками ідеалізму, наявність багатьох образів міфології, значних елементів антропоморфізму, пантеїзму, відсутність власне філософської термінології та пов'язана із цим алегоричність, бачення фізичних процесів у контексті моральної проблематики, що свідчить про те, що й антична філософія певною мірою народжується як етика.

Однак іонійська філософія – філософія в основному розумінні цього слова, тому що вже перші її творці прагнули зрозуміти той чи той первень як субстанцію. Звідси певна системність їхніх поглядів, причому наївно матеріалістична, тому що утверджувані ними первні – та чи та форма речовини, а не духу. Іонійську філософію варто вважати такою і тому, що форма її, незважаючи на пережитки міфологічної образності, все-таки раціональна, тому що вона виражалась у міркуваннях і спробах мислення в поняттях, які явно просвічують крізь образність. Вода, земля, повітря, вогонь, логос, необхідність – все це вже деміфологізовані образи, що вступили на грань понять. Уже передфілософська міфологія свідчить про народження філософії – в образі того самого сина Зевса, якого батько так боявся. Цей син Зевса й Метіди – логос, «розумне слово», що винесло свій вирок міфам і епосам.

Іонійська філософія антиміфологічна й надміфологічна. Вона – світогляд торгово-ремісничих шарів міського населення, що боролося за владу проти аристократії настільки успішно, що навіть цар Геракліт відмовився від своїх прав на користь брата й став іонійським філософом, який хоча й з презирством ставився до демосу, але все-таки

світоглядно виправдовував ті соціальні перетворення, які відбувалися в Елладі в VI ст. до н.е. і певну подобу якої ми вже спостерігали в Індії й у Китаї.

Якщо міфологічний світогляд зупинився в Гесіода на гранично узагальненому питанні про генетичний первень усього сутнього (адже Гесіод запитував у муз про те, що першим виникло), то перші філософи йдуть далі й порушують питання про субстанціальний первень усього сутнього, про той єдиний первень, який не тільки все із себе народжує, але і як субстанція, як сутність лежить у глибині всіх без винятку явищ. Іонійські філософи – моністи, їхня першооснова завжди одна. Вона речовинна, але також і розумна, навіть божественна. У цих уявленнях і коренилися зачатки ідеалізму та філософської теології. Однак сильнішим був культ розуму, мислення, тобто та здатність, завдяки якій і існує сама філософія як системно-раціоналізований світогляд.

Основне питання світогляду в іонійській філософії поступово почало набувати форми основного питання філософії, хоча цей процес завершиться пізніше, лише в V ст. до н.е. (про що піде мова нижче).