У другій половині V ст. до н.е. у Греції з'являються софісти. В умовах античної рабовласницької демократії риторика, логіка та філософія потіснили у системі освіти гімнастику і музику. Риторика – мистецтво красномовства – стає царицею всіх мистецтв. У судах і в народних зборах уміння говорити, переконувати життєво важливо. Тому з'являються платні вчителі «мислити, говорити і робити» – софісти.
Давньогрецьке слово «софистес» означало: знавець, майстер, художник, мудрець. Але софісти були мудрецями особливого роду. Істина їх не цікавила. Вони вчили мистецтву перемагати супротивника в суперечках і в позовах. Адвокатів тоді не було. А «в судах, – скаже пізніше Платон, – рішуче нікому немає ніякої справи до істини, важлива тільки переконливість» (272 Е). Тому слово «софіст» набуло негативного значення. Під софістикою стали розуміти вміння представляти чорне білим, а біле – чорним. Софісти були філософами тією мірою, якою ця практика набувала в них світоглядного обґрунтування.
Разом з тим софісти зіграли позитивну роль у духовному розвитку Еллади. Вони – теоретики риторики, красномовства. У центрі їхньої уваги – слово. Багато хто із софістів мали дивний дар слова. Софісти створили науку про слово. Великі їхні заслуги й у сфері логіки. Порушуючи ще не відкриті закони мислення, софісти сприяли їхньому відкриттю. У філософії софісти привернули увагу до проблеми людини, суспільства, знання. У гносеології софісти свідомо порушили питання про те, як відносяться до оточуючого нас світу думки про нього? Чи спроможне наше мислення пізнати дійсний світ?
На останнє питання софісти відповіли негативно. Софісти вчили, що об'єктивний світ непізнаваний, тобто вони були першими агностиками. Агностики (від древньогрецьк. «а» – заперечення і «гносіс» – знання) вчать, що світ непізнаваний, що істини немає. Однак агностицизм софістів обмежений їхнім релятивізмом. Релятивізм – учення про те, що все у світі відносне. У гносеології ж як ученні про пізнання релятивізм означає, що істина відносна, що вона залежить від умов, від місця й часу, від обставин, від людини. Софісти вчили, що істина в кожного своя. Як кому здається, так воно і є. Тому софісти заперечували не істину, а об'єктивну істину. Вони визнавали лише суб'єктивну істину, точніше кажучи, істини. Ці істини віднесені не стільки до об'єкта, скільки до суб'єкта. Тому ми й кажемо, що агностицизм софістів був обмежений їхнім релятивізмом. Гносеологічний релятивізм софістів був доповнений релятивізмом моральним. Немає об'єктивного критерію добра і зла.
Що кому вигідно, те й добре, те й благо. У сфері етики агностицизм софістів переростав в аморалізм.
Софісти мало займалися фізикою. Вони першими чітко розділили те, що існує за природою, і те, що існує за встановленням, за законом, розділили закони природи і суспільні закони. В особі софістів філософська світоглядна думка Древньої Греції поставила у фокус світоглядних вишукувань людину. Свій релятивізм софісти поширили й на релігійні догми. У цілому неспроможний релятивізм має одну позитивну рису: він антидогматичний. У цьому розумінні софісти зіграли особливо велику роль в Елладі. Вони вели мандрівний спосіб життя. І там, де вони з'являлися, догматизм традиції був похитнутий. Догматизм тримається на авторитеті. Софісти ж стали вимагати доказів. Самі вони могли сьогодні довести тезу, а завтра – антитезу. Це шокувало обивателя й будило його думку від догматичної дрімоти. У всіх мимоволі виникало питання: а де все-таки істина?
Софістів прийнято ділити на старших і молодших. Серед старших виділялися Протагор, Горгій, Гіппій, Продік, Антифонт, Ксеніад. Усі вони сучасники піфагорійця Філолая, елеатів Зенона й Меліса, фізиків Емпедокла, Анаксагора, Левкіпа. Від численних творів софістів збереглося небагато.