Кіренаїки

Аскетизмові кініків протистояв гедонізм кіренаїків. «Гедоне» – насолода. Гедонізм – етичне вчення про насолоду як вищу цінність у житті. Гедонізм – різновид евдемонізму. «Евдемонія» – щастя. Гедонізм, отже, бачить сенс життя в щасті, а щастя розуміє як насолоду. Кіренаїки бачили сенс життя в насолоді.

Ціцерон пише про кіренаїків так: «(Ас. II, 42, 131) Деякі (філософи) вирішили, що задоволення (voluptatem) є межею (finem) [блага]. Перший з них – Аристіпп, який слухав Сократа. Від нього (пішли) кіренаїки. (45, 139) Аристіпп помічає тільки тіло, немов у нас зовсім немає душі. (7, 20) Що (сказати) про почуття (tactu), і саме про те (почуття) болю чи задоволення, яке філософи звуть внутрішнім (interiorem) [почуттям]? Кіренаїки думають, начебто лиш у ньому полягає мірило (iudicium) істини, з яким усі погоджуються. Хіба може хто-небудь сказати, що немає ніякої різниці між тим, хто хворіє, і тим, хто насолоджується?.. (24, 76) Вони заперечують, начебто існує те, що можна сприйняти ззовні...».

Таким чином, можна сказати, що кіренаїки були античними суб'єктивними ідеалістами, які заперечують можливість пізнання об'єкта в його об'єктивності. «І не знають вони того, – продовжує Цицерон, – що перебуває в якому-небудь кольорі й у якому-небудь звуці...» (30).

Засновником Кіренської школи був Аристіпп із міста Кірени (Кірена – грецький поліс на північноафриканському узбережжі в Лівії, у Кіренаїці). Аристіпп був не набагато молодшим від Антисфена, він народився біля 435 р. і помер близько 360 р. Вчився у Протагора й Сократа. При страті Сократа Аристіпп не був присутній. Повернувшись у Кірену, він заснував там свою філософську школу. Твори Аристіппа не збереглися.

Етичний гедонізм кіренаїків грунтувався на їхньому сенсуалізмі. Аристіпп учив, що відчуття – єдине джерело знання. У своєму сенсуалізмі кіренаїки впритул підійшли до суб'єктивного ідеалізму, який взагалі був характерний для античної філософії. Аристіпп учив, що людина нічого не може пізнати, крім своїх відчуттів, причини яких невідомі. Тому варто відмовитися від пізнання природи і її законів. Однак кіренаїки не заперечували об'єктивності природи.

Якщо Антисфен-кінік говорив, що він скоріше повіситься, ніж отримає задоволення, то Аристіпп бачив у чуттєвій насолоді вище благо. Хоча при цьому робилося застереження, що задоволення повинні бути розумними і що не слід бути рабом насолоди, кіренаїки все-таки були і рабами задоволень, і рабами тих, від кого ці задоволення залежали.

В анекдоті про зустріч Аристіппа і Діогена-кініка (Аристіпп був на тридцять років старшим за Діогена) це відзначено. Коли Діоген мив у струмку якісь скромні овочі, Аристіпп глумливо сказав йому: «Якби ти умів обходитися, як потрібно, з Діонісієм, тобі не довелося б задовольнятися таким обідом». На що Діоген холоднокровно відповів: «А якби ти вмів задовольнятися таким обідом, то тобі не довелося б підлещуватися до Діонісія».

Проповідь гедонізму вела до аморалізму, коли критерієм добра і зла виявлялася насолода. Добре все те, що дає нам насолоду, погане все те, що нас її позбавляє, а тим більше приносить страждання. Гедонізм уразливий у тому відношенні, що він легко перетворюється з проповіді радості життя на проповідь смерті.

Кіренська філолофсько-етична традиція, започаткував яку один з учнів Сократа Аристіпп з африканської Кірени, продовжувала існувати й приносити плоди і в епоху еллінізму. Його учні – Антипатр Кіренський, Ефіоп і ін. Ученицею Аристіппа була його дочка Арета. Вона вчила свого сина Аристіппа Молодшого (який дістав прізвисько Матродидакт – «навчений матір'ю»), а той – Феодора. Антипатр учив Епітіміда Кіренського, а той – Паребата, якого зневажав Менедем, віддаючи перевагу Стільпону. Паребат же вчив Аннікеріда і Гегесія.

Аннікерід, Гегесій і Феодор утворили три різновиди кіренського гедонізму.

Феодор.Феодор з Кірени – автор книги «Про богів». Вона мала ходіння ще в часи Діогена Лаертського в Ранній Римській імперії. Діоген Лаертський хвалить її («досить гідна уваги»). При цьому Діоген Лаертський стверджує (II, 97), що Епікур запозичав з цієї книги більшість своїх положень. Феодор – учень Аристіппа Молодшого, онука Аристіппа Старшого – значно відійшов від крайнього гедонізму засновника школи. Він, звичайно, теж

гедоніст. І для нього насолода, задоволення – вище благо. Але феодорівське задоволення й насолода дійсно якась істинно епікурейська. Вища цінність не в короткочасній чуттєвій насолоді, а в тривалій і стійкій душевній задоволеності. Вища радість – радість пізнання. Вищий стан – стан мудрості. Вона-то і є встинним благом. Мудрості як благу протистоїть дурість як зло. Задоволення й страждання перебувають посередині між мудрістю й дурістю, але так, що задоволення ближче до мудрості, а страждання ближче до дурості.

Феодор вважав, що важливі й гарні, засвоєні з дитинства, звички. Він успадкував від Сократа його віру у всемогутність виховання і самовиховання, у те, що навіть укорінені з дитинства дурні звички і схильності душі можна подолати, побороти в собі.

Разом з тим, якщо вірити Діогену Лаертському, Феодор був досить цинічним у своєму розумінні мудреця. Істинний мудрець вищий від дружби (він самодостатній – дружать дурні, але тільки з вигоди: не буде вигоди – не буде й дружби), вищий від законів, які тримають у вузді нерозумних дурнів, людську масу. Ще більше наближаючись до сучасного йому кінізму, цей кіренаїк стверджує, що мудрець не буде жертвувати собою за батьківщину. Це справа дурнів. Для мудреця батьківщина – увесь світ. Таким чином, Феодор успадкував космополітизм кініка Діогена Сінопського.

І зовсім цинічний (кінічний) Феодор, коли він стверджує, що мудрецеві все дозволено: і крадіжка, і пограбування (у тому числі й храму), і святотатство, і блуд. Тут він навіть перевершує Діогена Сінопського. Можливо, що це намовляння на Феодора, що, всупереч своєму імені («Феодорос», або «Теодорос» означає «Обдарований богом»), одержав прізвисько «Атеїст», тому що він і справді був таким. У своєму діалогічному трактаті «Про природу богів» (I, 2) Цицерон говорить так: «Більшість думає, що боги існують, – це ж і правдоподібно, й сама природа всіх нас до цього приводить. Однак Протагор сумнівався, а Діагор Мелоський і Феодор з Кірени вважали, що зовсім немає ніяких богів» (Цицерон. Філософські трактати. С. 60). Так само й Секст Емпірик багато пізніше Цицерона у своєму дослідженні «Проти вчених» (IX, 55) говорить про Феодора Кіренського як про «безбожника» («атеїста»), який «різними методами похитнув у своєму творі про богів еллінське богослов'я» (СЭ. 1. С. 254).

Феодор Кіренський був вигнаний зі свого рідного міста Кірени у Північній Африці і жив в Олександрії. У старості Феодору було дозволено повернутися на батьківщину, де він і вмер наприкінці IV ст. до н.е.

Діагор.Діагор Мелоський (друга половина V ст. до н.е.) перестав вірити в богів, коли його зрадив кращий друг – і боги за це не покарали зрадника.

Аннікерід.Аннікерід бачив у розумності й у гарних, засвоєних з дитинства звичках вищу цінність. Як і Сократ, він був упевнений, що людина сам здатна собі зробити добро, перевиховавши себе і поборовши в собі вкорінені з молодості дурні звички. На відміну від Феодора Кіренського, Аннікерід високо цінував дружбу, родинні стосунки, вітчизну і допускав заради друзів, батьків і батьківщини так ненависне кіренаїками страждання.

Гегесій.Гегесій (біля 320 – біля 280 р.) – олександрійський філософ, який проповідував масове самогубство, «смертепроповідник», «той, хто переконує вмирати» («пейситанатос»), на тій підставі, що невдоволення завжди так чи інакше супроводжують задоволення, що насолода і біль нерозривно пов'язані, чистої насолоди немає. Тому в Гегесія гедонізм перетворюється на свою протилежність – аж до самогубства. Щоб жити безболісно, треба жити без насолоди; щоб не знати прикрості, треба не знати й любові. Але оскільки зберігається стара кіренська настанова: насолода – вищий стан життя, вища цінність, то життя без насолоди нестерпне. Говорять, що після лекцій Гегесія багато хто кінчав повільним самогубством (шляхом голодування). Такі крайності гедонізму! Гедоністи кіренаїки – максималісти. Це особливо видно в такого максималіста, як смертовчитель Гегесій.

Евгемер.До кіренаїків примикав Евгемер із сицілійської Мессени (біля 360 – біля 260) – автор «Священного запису», що дійшов до нас у короткому переказі Діодора Сицілійського. Евгемер розповідає про своє плавання по Червоному й Аравійському морях убік Індії, наприкінці якого він потрапляє на якийсь острів Панхея. Опис щасливого життя панхейців без приватної власності – зразок елліністичної утопії.

Але Евгемер відомий більше тим, що називають евгемеризмом, тобто вченням про походження релігії з культу особистості древніх царів і взагалі великих людей. Цицерон («Про природу богів», I, 149)пові­домляє: «А ті, котрі вчать, що богами після смерті ставали або хоробрі, або прославлені, або могутні люди, і їх-то ми маємо звичай шанувати, молитись і поклонятись їм, хіба не чужі всякій релігії? Це вчення найбільше розвивав Евгемер, а наш Енній став першим з усіх його перекладачів і послідовників». У Секста Емпірика ми читаємо («Проти вчених» IX, 17): «Евгемер, прозваний безбожником, говорить: Коли життя людей було неулаштоване, то ті, хто перевершував інших силою і розумом, так що вони примушували усіх коритися їхнім наказам, намагаючись досягти стосовно себе більшого поклоніння і шанування, вигадали, начебто вони володіють деякою рясною божественною силою, через що багатьма були визнані за богів». І далі: «Евгемер говорив, що ті, хто шанувався богами, були тими чи тими могутніми людьми і завдяки

цій обставині вони, обожнюючись іншими людьми, були визнані богами».

До цього «відкриття» Евгемер прийшов, знайшовши на острові Панхея напис, у якому стверджувалося, що на цьому острові були послідовно царі з іменами Уран, Кронос і Зевс, які були обожнені нащадками за їхні благі справи. Напис належав третьому з цієї плеяди – Зевсу, царю Панхеї.

Утім, Евгемеру не треба було так далеко плавати. Перед ним був недавній приклад Олександра Македонського, обожненого як сина Амона лівійськими жерцями.