Вчення Аристотеля про природу, про нескінченність, простір, час, рух застосовується ним до побудови картини світу – космології. Це найбільш слабка частина його світогляду. Нині, коли космічні телекамери проходять через кільця Сатурна, космологія Аристотеля породжує навіть почуття незручності при всій знижці на його час, тому що й для того часу Аристотель аж ніяк не був на висоті. Позиція Аристотеля в космології, увічнена його авторитетом,
надовго затримала розвиток науки – аж до епохи Коперніка, Бруно, Кеплера і Галілея.
Аристотель увічнив геоцентризм (визнавши, щоправда, кулястість Землі), скінченність і замкнутість космосу в просторі (але не в часі), заперечення матеріальної єдності світу.
У цьому він був нижче від атомістів, які відстоюють думки про нескінченність універсуму в просторі, про незліченність наявних у цьому нескінченному просторі світів, про матеріальну єдність універсуму. Атомісти розвивали також космогонію, майже зовсім відсутню в Аристотеля. Атомісти, щоправда, теж були геоцентристами, але відносними: Земля перебуває в центрі нашого світу, але зовсім не в центрі усіх світів, не в центрі універсуму, тому що в нескінченному просторі центру бути не може.
Аристотель уступав і негеоцентристу Філолаю, в якого Земля разом з іншими планетами рухалася, щоправда, не навколо Сонця, а навколо якогось Центрального вогню.
При цьому як в істині, так і в омані Аристотель був небезпідставний. До думки про кулеподібність Землі філософ прийшов як у результаті спостережень за тінню Землі під час місячних затемнень, так і на основі цілком невірного умогляду.
Аристотель учив не тільки про місця тіл як границі огортаючих їх інших тіл, а й про природні місця тіл, завдяки чому він намагався пояснити рух важкого вниз, а легкого – нагору. Земля перебуває в центрі світу, тому що природне місце важкого саме там, важке, падаючи до центру, здійснює рух за природою, а будучи піднятим, важке зазнає насильницького рух. Стосовно форми Землі це означає, що, оскільки, перебуваючи в центрі, Земля займає своє природне місце і не піддається ніякому впливу з боку сферичного Всесвіту, який сильніше діяв би на одну сторону Землі, ніж на іншу, якби було інакше, вона повинна бути кулястою.
Вогонь піднімається вверх, тому що його природне місце наверху. Отже, універсум просторово неоднорідний, є різні простори, тіла і простір істотно пов'язані. При бажанні тут можна знайти передбачення загальної теорії відносності, але подібність чисто зовнішня.
Так або так ми вже сказали про природні місця, про рух за природою, природний, і рух проти природи, насильницький – це важливі моменти космології Аристотеля.
Світ складається з п'яти стихій, «елементів». Фізика Аристотеля якісна. Повторюючи загальні уявлення античної натурфілософії, не приймаючи атомізм, він зводить усе різноманіття речовин до землі, води, повітря й вогню, які, щоправда, він конструює з таких активних якостей, як холодне і тепле, і таких пасивних, як сухе і вологе. Земля – поєднання холодного з сухим, вогонь – теплого з
сухим, повітря – теплого з вологим, вода – холодного з вологим. Ці чотири елементи переходять один в одного, але не як потрапило, а лише завдяки наявності однієї спільної якості. Тому вогонь безпосередньо у воду перейти не може, він може це зробити лише через повітря або землю.
Чотири елементи існують лише в підмісячному світі – світі постійної мінливості. Там ми знаходимо всі види руху: виникнення і знищення, тобто сутнісна зміна, якісна зміна, або перетворення (при збереженні сутності), кількісна зміна, рух у просторі. До сказаного про рух вище додамо, що переміщення в просторі, – головний, за Аристотелем, вид руху, зміни, це умова всіх інших видів.
Саме переміщення в просторі може бути прямолінійним і круговим, перервним і безперервним, рівномірним і нерівномірним. Підходячи до видів руху з ціннісним критерієм, Аристотель надає перевагу рівномірному безперервному круговому руху як нібито найбільш близькому до вічності й до незмінності. Такий рух для підмісячного світу не характерний.
Не такий місячно-надмісячний світ. Заперечуючи матеріальну єдність світу, Аристотель будує у своїй уяві всі небесні тіла з п'ятого елемента – з якогось ефіру, що заповнює весь простір над землею, водою, повітрям і вогнем. Ефір незмінний, він не перетворюється в інші елементи. У небі існує лише один вид руху – рівномірний безперервний круговий рух небесних тіл. Оскільки цьому суперечать спостережувані рухи планет (їх «петлі» і т.ін.), Аристотель слідом за Евдоксом (учнем Архіта) робить насильство над природою, змушуючи небесні тіла обертатися не просто навколо Землі, а так, що навколо Землі обертається центр окружності, якою обертається планета, але й то не центр, а центр центру, і так далі. Тут приклад насильства метафізики над фізикою, надуманої концепції над природою.
Космос скінченний, у нього немає місця, тому що його ніщо не огортає, виходить, він ніде не перебуває, і хоча він скінченний, поза ним нічого нема, за винятком – і тут, мабуть, найбільш фантастичне у світогляді Аристотеля – першорушія-бога, який, у такий спосіб отримує в нього не тільки метафізичне, а й фізичне, просторове існування. Цей першорушій-бог рухає сферу нерухомих зірок, надаючи їй рівномірний безперервний круговий рух навколо Землі, що перебуває в центрі. Рух першої сфери передається іншим сферам – усе нижче й нижче аж до Землі, де в силу недосконалості підмісячних елементів рівномірний безперервний круговий рух розпадається на безліч недосконалих рухів.
Сфери ж Аристотеля треба розуміти буквально: всі небесні тіла прикріплені до ефірних окружностей-сфер, тому рухаються не самі тіла, а сферичні поверхні. Те, що в Евдокса було лише прийомом пояснення, Аристотель зрозумів буквально, тому що сфери в нього існують реально.
Разом з тим необхідно ще раз підкреслити вічність аристотелівського космосу в часі, а також одвічність його руху. Однак ця вічність – результат не інерції, а постійного рівносильного впливу першорушія. Заперечуючи порожнечу, Аристотель не міг відволіктися від опору середовища, він уважав, що тіло рухається рівномірно, якщо на нього впливає постійна сила. Невірно уявляв він і падіння тіл: більш важке падає нібито швидше від більш легкого – це наслідок того ж невміння відволіктися від опору середовища.
Фізика Аристотеля – продукт свідомо умоглядного методу: «Вчення про природу повинно бути умоглядним» (Метаф. VI, 1).