Аристотель – засновник біології як науки. Як астроном, Аристотель був систематизатором і популяризатором, і до того ж не найкращим. Як біолог він – піонер.
Оскільки ми пишемо про Аристотеля як філософа, нам важливо тут підкреслити насамперед філософське значення біологічних поглядів Аристотеля. Адже саме живий організм, а не тільки людина і її діяльність, як говорилося вище, був моделлю для Аристотеля при побудові загальної картини світу. Вчення про цільову причину з її побічним супутником – мимовільністю – змодельовано філософом з живого організму так само, як те ж саме вчення про ту ж саму причину з її побічним супутником-випадковістю – змодельовано з людини, яка обирає, приймає рішення. Світ же в цілому з його саме-себе-мислячим мисленням – богом уподібнений Аристотелем мислячому живому організму.
Апологія біології. До Аристотеля біології цуралися. Зірки були більш шановними об'єктами, більш шляхетним матеріалом для спостережень і міркувань, ніж наповнені слизом і калом живі організми. Тому не випадково у першій книзі «Про частини тварин» Аристотель доводить, що рослини і тварини представляють для наукового дослідження предмет не менш цінний, ніж небесні тіла, хоча перші минущі, а останні, як здавалося філософові, вічні. Говорячи як про астрономію, так і про біологію, Аристотель проголошує, що «і те, і те дослідження має свою принадність» (Про частини тварин 1, 5). Понад те, що оточуючий
людину рослинно-тваринний світ даний нам у безпосередньому відчутті набагато більшою мврою, ніж небесні тіла, так що вивчення його – вдячна справа, адже про тварин і рослини «ми маємо більшу можливість знати, тому що ми виростаємо з ними» (там же) і перебуваємо з ними ж у природній спорідненості.
Хоча Аристотель і сам відчував бридливість і відразу до нутрощів тварин, тому що в противному випадку він не сказав би, що «не можна без великої відрази дивитися на те, з чого складена людина, наприклад: на кров, жили і подібні частини» (I, 5), він проте протиставляв цьому притаманному багатьом людям і відлякуючому їх від занять біологією почуттю насолоду пізнанням, незалежно від того, приємний чи ні предмет пізнання безпосередньому почуттю людини, якщо, звичайно, ця людина істинний учений і тим більше філософ. Адже «спостереженням навіть над тими з них, які неприємні для почуття, – говорить Аристотель, – природа, що створила їх, доставляє... невимовні насолоди людям, здатним до пізнання причин і філософам за природою» (I, 5). У пізнанні ж причин, як ми бачили, Аристотель добачав суть наукового пізнання і вищий прояв людського розуму.
При цьому Аристотель відзначає, що не може зрозуміти, чому споглядання штучних зображень творів природи людям більше до смаку, ніж спостереження живих оригіналів, яке здатне відкрити причинове підґрунтя спостережуваного (що у випадку мертвих зображень неможливо). Це міркування має також стосунок і до естетичної позиції Аристотеля. Відзначимо тут, що Аристотель надає перевагу спостереженню життя перед естетичною насолодою від споглядання її мертвого відображення в мистецтві. Поширене ж «спотворення» Аристотель називає «дивним і таким що суперечить розсудкові».
Отже, перед нами апологія реального спостереження живої природи. Вона суперечить вищевідзначеному умоглядному методу фізики Аристотеля й тим більше всій його метафізиці. Це змушує замислитись, а чи не правий німецький дослідник Ієгер, який, намагаючись розвязати аристотелеве питання, виходив із припущення, що розвиток поглядів Аристотеля йшов по магістральній лінії зживання ним платонізму, а тому біологічні праці Аристотеля з їхнім емпіричним методом завершують творчість філософа. Це міркування підтверджується й тим, що після Аристотеля в його школі взяли гору конкретні й навіть емпіричні дослідження – насамперед ботаніка Теофраста й ін. Але заперечення, що в Аристотеля описані й згадані переважно ті тварини, які жили в Східному Середземномор'ї, де філософ перебував у другий період, а тому власне Аристотель починається з біологічних праць, які здійснили великий вплив на його вчення про суть буття
(сформульоване на основі моделі живого виду), а тим більше на телеологічність його світогляду, також, однак, істотне.
Свого апофеозу емпіризм Аристотеля-біолога досягає в його пораді нічим не зневажати при вивченні природи: «Не слід по-дитячому зневажати вивченням незначних тварин, тому що в кожному творінні природи знайдеться щось, гідне подиву» (I, 5). Аристотель згадує при цьому слова Геракліта, звернені ним до прибулих для зустрічі з ним чужоземців, які забарилися на порозі його хатини, побачивши як він гріється біля слабкого вогнища й зніяковіли від такої жалюгідної обстановки в такого великого філософа. Помітивши їхню зніяковілість, Геракліт спокійно сказав їм, щоб вони сміливо входили, «тому що й тут живуть боги». Ці легендарні слова великого мислителя Аристотель застосовує до всіх явищ природи, нехай, на перший погляд, найбільш незначних внаслідок своєї малості. Черв'як не менш божественний, ніж Сиріус.
Тут Аристотель глибоко правий. Річ не в божественності черв'яка, а в тому, що найбільш дрібні організми найбільш могутні, і та шкода, якої все ще завдає людям яка-небудь незначна за своєю величиною паличка Коха, непорівнянна за величиною із втратою, заподіяною людям «царями природи». Однак, людство аж до винаходу елементарного мікроскопа Левенгуком нічого не знало про найпростіші організми!
Отже, Аристотель переконує своїх слухачів відмовитися від упередження перед вивченням живої природи, як низькою і негідною справою (і це ж той самий автор, який у «Політиці» доводить, що віртуозність у мистецтві – справа рабів, шляхетному ж досить просто добре грати, тому що всяка віртуозність поневолює людину). Аристотель говорив у своїх лекціях з біології: «Треба й до дослідження тварин підходити без усякої відрази, тому що в усіх них міститься щось природне і прекрасне» (I,5).
Телеологія.Однак не слід закривати очі на те, що наш філософ убачає прекрасне в живій природі не в матерії, з якої складаються живі істоти (саме вона й викликає відразу), а в спогляданні доцільності. Аристотель тому надає перевагу природі перед мистецтвом, що «у творіннях природи «заради чого» і прекрасне проявляється ще більшою мірою, ніж у творах мистецтва» (I, 1), становлячи й у природі «розумну основу» (I, 1). Аристотель пішов у такий спосіб по лінії мнимого пояснення явищ живої природи, по лінії відкриття мнимих причин. Адже пошуки розумної основи, мети дають ілюзію пізнання. Не більше. Звичайно, у живому організмі, де все взаємозалежне і де частини існують заради цілого, де багато чого підпорядковане єдиному, все штовхає на питання: «Заради чого?» Саме собою питання це доречне. Однак, застигши на такій позиції, легко скотитися тут на видимість
пояснення. Згодом вульгаризований аристотелізм сильно заважав розвитку біологічної науки, не раз ведучи її убік у пошуках мнимих цілей.
Визначення життя.Хоча свій принцип доцільності Аристотель поширює на всю світобудову, він не гілозоїст. Далеко не всі тіла наділені життям. У своєму творі «Про душу» Аристотель пише, що «з природних тіл одні наділені життям, інші – ні» (II, 1). Аристотелеві належить перше визначення життя: «Життям ми називаємо всяке живлення, ріст і занепад тіла, що мають основи в ньому самому» (там же).
Походження життя.Це питання треба розділити на два аспекти: філософський (метафізичний) і біологічний (науковий). Всі види живого, будучи формами, вічні, а тому в метафізичному розумінні життя не починалося, тому що у світі на рівні «сутей буття» взагалі нічого не відбувається. З біологічного ж погляду походження життя цілком можливе, якщо під цим розуміти здійснення (ентелехію) виду в природі. Для цього повинні бути сприятливі умови. Здійснившись один раз, вид продовжує сам себе відтворювати, нова особина виникає з сімені старшої. Однак Аристотель допускав мимовільне зародження з неживого нижчих видів живого: хробаків, молюсків і навіть риб, що в плані метафізики означає, що форма цих істот може стати ентелехією безпосередньо в морській або в гниючій речовині. Ця помилкова теорія мимовільного зародження – продукт неспостережливості стосовно того доступного неозброєному оку малого, за вивчення якого ратував сам Аристотель, – завдала великої шкоди біології, укоренившись згодом настільки, що з нею з великими зусиллями розпрощалися лише в минулому столітті, коли досвідним шляхом було доведено, що конкретне життя завжди передається через яйце (що ж стосується походження життя загалом, то це питання все ще не вирішене).
Класифікація тварин.У галузі біології Аристотель – батько насамперед зоології (як Теофраст – ботаніки). У зоологічних працях Аристотеля згадано й описано понад п'ятсот видів тварин – цифра для того часу величезна. У центрі уваги Аристотеля вид, а не особина і не рід. Це «суті буття», форми, перші сутності (за «Метафізикою»). Вид – це те саме мінімально загальне, котре майже зливається з окремим, розповзаючись у ньому завдяки випадковим неістотним ознакам, але яке все-таки допускає визначення як словесне вираження автономної «суті буття», сутності в її розумінні Аристотелем.
Вид більш реальний, ніж утворюючі його особини і ніж рід, у який вид входить поряд з іншими видами, тому що рід реально не існує, це гіпостазування істотних ознак, які властиві всім видам роду. В біології Аристотель правий. Особини там дійсно мало чим
відрізняються від виду, вони всі приблизно однакові. Можливо, що у вченні про форму у своїй першій філософії Аристотель був натхненний у цьому пункті саме своїми біологічними спостереженнями й знаннями. На жаль, він і людей прирівняв до тварин, звівши їх до виду, відмовивши якомусь Сократові в істотних відмінностях від якогось Каллія.
Однак Аристотель не зупинився на видах. Він прагнув включити їх у більш загальні групи. Усіх тварин Аристотель поділив на кровоносні та безкровні, що приблизно відповідає розподілу живих істот сучасною науковою біологією на хребетні та безхребетні. Ми опускаємо тут подальші деталі аристотелевої класифікації тварин.
«Щаблі істот».Узагальнюючи факт наявності перехідних форм між рослинами і тваринами, флорою і фауною, Аристотель пише у творі «Про частини тварин»: «Природа переходить неперервно від тіл неодухотворених до тварин, за посередництвом тих, які живуть, але не є тваринами» (IV, 5). В «Історії тварин» сказано, що природа поступово переходить від рослин до тварин, адже щодо деяких істот, які живуть у морі, можна засумніватися, рослини вони чи тварини; природа так само поступово переходить від неживих предметів до тварин, тому що рослини порівняно з тваринами майже неодушевлені, а порівняно з неживим одушевлені. Більш одушевлені ті, в кому більше життя і руху, при цьому одні відрізняються в цьому відношенні від інших на малу величину.
У XVIII ст. швейцарський натураліст Бонні назве таке сходження видів «щаблями істот». Воно трактувалось еволюціоністськи: більш високі щаблі з'явилися пізніше в часі, ніж більш низькі, життя сходило згодом цими щаблями. Нічого подібного в біологічних поглядах Аристотеля ще не було. У нього всі щаблі співіснують споконвіку, всі форми живої природи вічні й незмінні. Аристотель далекий від еволюціонізму. І все-таки Ч.Дарвін стверджував, що Лінней і Кюв'є були його богами, але ці «боги» тільки діти порівняно зі «старим Аристотелем». Дарвін високо цінував Аристотеля як родоначальника біології і як такого нееволюціоніста, який підготував еволюціонізм своєю ідеєю градації, ієрархізацією форм життя.
Біологічні відкриття.З ім'ям Аристотеля пов'язані також конкретні біологічні наукові відкриття. Жувальний апарат морських їжаків називається «Аристотелів ліхтар». Філософ розрізнив орган і функцію, пов'язавши перший з матеріальною причиною, а другу – з формальною і цільовою. Аристотель відкрив принцип кореляції у формулі: «Що природа віднімає в одному місці, то вона віддає іншим частинам». Наприклад, віднявши зуби у верхній щелепі, природа нагороджує рогами. В Аристотеля були й інші відкриття.
Стратон розходився з Аристотелем у проблемі порожнечі. Аристотель, як відомо, заперечував порожнечу – Стратон же її визнавав. Існування порожнечі Стратон намагався доводити не умоглядно, а виходячи зі спостережуваних фактів реальності. На думку вченого, наявність у світі порожнечі доводять такі факти, як поширення тепла і світла, як пухкість деяких речовин. Отже, Стратон дотримувався тут, у розумінні порожнечі, традиції античного атомізму, що зводила все різноманіття природних явищ до двох первнів: порожнечі й атомів. Однак, приймаючи вчення про наявність у світі порожнечі, Стратон не прийняв учення про атоми. Відповідно до Стратона, порожнеча справді більше чи менш розділяє речовинні частки – звідси і більша чи менша пухкість речовин. Однак ці частки – не атоми, тобто не щось абсолютне неподільне. Атоми Левкіпа, Демокріта й Епікура він назвав «демокрітовими мріями».
Стратон підійшов до відкриття закону падіння тіл. Якщо Аристотель вважав, що падаюче тіло рухається з рівною швидкістю, то Стратон, звертаючись до найпростіших дослідів, доводив, що швидкість падаючого тіла зростає разом із пройденою відстанню. Досліди полягали в тому, що Стратон кидав те саме тіло з різної висоти й судив про швидкість тіла по силі його удару об перешкоду. Стратон не намагався, та й не міг установити закон падіння. Це зробив тільки Галілей через дві тисячі років після Стратона.
Стратон розійшовся з Аристотелем і у визначенні часу. Аристотель визначав час як «кількість руху стосовно попереднього і до наступного». («Фізика» IV, 219 в). Стратон же стверджував, що «час є мірою руху і спокою» (Секст Емпірик. Проти вчених. X, 228). Відповідно до Стратона, час не може бути числом, тому що число перервне (Стратон знав лише натуральні числа), час же неперервний. Тому час – не число, а міра. Крім того, в часі існує не тільки те, що рухається, але й те, що перебуває у стані спокою. Тому час – міра не тільки руху, а й спокою.
Стратон не визнав аристотелівський світовий розум і активний інтелект. Він учив про смертність душі: душа слабшає і гине разом з тілом. Знання – рух душі, започаткований в органах чуття.
У логіці Стратон розрізняв предмет і позначаюче цей предмет слово-поняття, (стоїки розрізняли предмет, поняття і слово).
Діоген Лаертський зберіг для нас тексти заповітів Аристотеля, Феофраста і Стратона. Всі три схолархи не забувають там і про своїх рабів, вони віддають розпорядження про те, кого з рабів продати, віддати або відпустити на волю. Античні філософи не тільки жили в рабовласницькому суспільстві, але самі були рабовласниками.
У своєму заповіті Стратон писав: «Школу я залишу Лікону, тому що інші для того старі або недосужні».
З кончиною Стратона закінчився «золотий вік» Ликею.
Лікон.Лікон, який став схолархом у сорок років, правил Лікеєм 44 роки (довше всіх попередніх схолархів Лікею), з 268 до 225 р. Народившись близько 310 р., Лікон уже не міг знати Аристотеля, але міг знати Феофраста, якому в рік народження Лікона було шістдесят років. Лікон не був ні справжнім філософом, ні справжнім ученим. Лікон – практичний етик. Вища мета життя для нього – досягнення «істинної радості душі». Однак шляхи досягнення цієї радості були в нього простими. Лікон піклувався насамперед про своє тіло й про одяг. Він був красномовний, поважав державу й релігію. За своє благоговіння до дельфийских святинь Лікон був увінчаний жерцями в Дельфах лавровим вінком. Лікон давав гарні поради афінянам. Він мав здібності до виховання дітей.
Інші схолархи.П'ятим схолархом Лікею був Аристон Кеоський, який займався тільки етичними питаннями. Він написав твір «Про звільнення від зарозумілості», у якому тонко розрізнив зарозумілість і гордість, визначивши останню як «велич душі».
Так, в особі Лікона й Аристона Кеоського перипатетизм із великим, щоправда, запізненням пішов по тому ж шляху, що й вся елліністична філософія, в якій етика вийшла на перше місце. Запізнення пояснюється тим, що в Лікеї був великий потенціал філософії і науки.
Шостий схоларх Аристон Коський закінчує той процес в історії аристотелізму, який починався з молодого Аристотеля. У школі Платона Аристотель починав з риторики. Аристон Коський закінчує риторикою. Однак ставлення Аристотеля і Аристона Коського до риторики різне. Аристотель не заперечував риторики. У нього був спеціальний твір – «Риторика». Аристон Коський написав не посібник з риторики, а твір проти риторики. Він звернув увагу на те, що риторика досить шкідлива за відсутності в ритора належних знань.