Термін «скептицизм» походить від давньогрецького слова «скепсис», що означає «розгляд, розглядання, розбір, коливання», і позначає напрям у гносеології, який методично проводить думку, що всяке знання недостовірне. Скептицизм буває повний і частковий, крайній і помірний. Повний скептицизм взагалі заперечує можливість якого б то не було достовірного знання, тоді як частковий скептицизм заперечує можливість достовірного знання про щось певне, допускаючи можливість знання в інших сферах.
Крайній скептицизм стверджує, що з двох суперечних один одному суджень (А є В і А не є В) жодне не достовірне. Це означає, що в скептиків усяке судження повинно мати йому суперечне й становити з ним апорію, тобто «сумнів викликається рівністю протилежних доводів» (Аристотель. Топіка, VI, 6, 145в). Якщо протилежного даному судження в наявності нема, то його треба винайти. У цьому й полягає мистецтво скептика.
Поміркований скептицизм називається пробабілізм (від лат. probabilis – «імовірний», «правдоподібний»).
Скептицизм – вид агностицизму. В античності агностицизм існував у формі скептицизму.
Елліністичний скептицизм має свою передісторію.
Уже елеати відкинули достовірність наших знань про фізичний, просторово-часовий й рухомий світ, а їх предтеча Ксенофан проголосив, що «відчуття помилкові» і що «тільки гадка – доля всіх». Емпедокл учив про те, що те ціле, яке становить світобудову, незриме для ока, нечутне для вуха, неозоре для розуму. Демокріт говорив про суб'єктивність вторинних якостей і про те, що істина приховується в глибинах («на дні морському»). Безсумнівними скептиками були софісти з їхнім ученням про суб'єктивність усякого знання й нерозв'язність основних філософських проблем, наприклад проблеми буття і небуття, буття і мислення, мислення і мови. Але весь цей скептицизм був частковим. Заперечуючи вірогідність чуттєвого знання й применшуючи значення фізики як науки про природу, Платон був упевнений у досягненні істини на рівні інтелектуального знання. Софісти досить упевнено міркували про відмінності між природною і суспільною людиною, про походження релігії, мистецтв, законів.
Свою думку про суб'єктивність чуттєвих якостей Демокріт обмежував ученням про те, що всі чуттєві якості мають своє об'єктивне джерело, хоча вони на нього й несхожі; у принципі він не заперечував можливості істинного знання, а тільки підкреслював його важкодосяжність. Також і елеати досить упевнено вирішували питання про відношення буття і небуття, буття і мислення, раціонально-інтелектуальної та чуттєвої картин світу. Так що скептицизм у період класичної Греції якщо й був, то носив частковий характер. Повний скептицизм виникає тільки в період еллінізму. При цьому елліністичні скептики, як це іноді буває, не прагнули довести, що їхнє вчення абсолютно нове, навпаки, вони представляли себе як продовжувачів старого, на їхню думку, вчення; уже Гомер був скептиком, тому що в різних місцях своїх поем він про одне й те саме висловлювався неоднаково. А хіба не був скептиком Еврипід, який сказав, що ми не знаємо, чи не є наше життя – смерть, а наша смерть – життя?
Як було сказано, термін «скептик» походить від слова «скепсис». Сюди ж відносяться такі слова, як прикметник «скептикос» – той хто розглядає, досліджує; дієслово «скептомай» – дивитися, глядіти, спозирати; розвідувати, дізнаватися; розглядати, досліджувати, міркувати; робити умовиводи, судити; вважати, заздалегідь обмірковувати, передбачати, готовити. Інші назви для подібних філософів – апоретики (від «апоретикос» – той що сумнівається, коливається), ефектики (від «ефектикос» – той що утримується від суджень), зететики (від «зететикос» – схильний до дослідження, допитливий, турботливий; присвячений розвідці, дослідницький). «Отже, скептичний спосіб міркування (скептике агоге) називається «шукаючим» (зететике) від діяльності, спрямованої на шукання й оглядання довкола, чи «таким що утримується» (ефектике) – від того душевного стану, в який потрапляє той, хто оглядається довкола після шукання, або «здивований» (апоретике) – або внаслідок того, що він у всьому дивується чи шукає, як кажуть деякі, або від того, що він завжди нерішучий перед згодою або запереченням; він називається також «Пірроновим» від того, що, як здається, Піррон підійшов до питань скепсису наочніше і ясніше від своїх попередників» (СЭ. 2. С. 208).