Методичні рекомендації до самостійної роботи

При вивченні першого питання необхідно підкреслити, що в існуючих концепціях знайшли специфічне відображення:

- суперечності нинішнього суспільства;

- об’єктивні тенденції розвитку сучасного світу в цілому: проблеми людини, культури, глобальні проблеми.

Початком сучасного етапу вважають кінець ХІХ ст., коли з’явилися «некласичні» форми філософствування, що стали в Європі домінуючими на початку ХХ ст.

Основне завдання сучасної філософії – вивчення глибинних зрушень у культурі, динаміки співвідношень між різними її сферами в усьому їх різнобарв’ї та суперечливій взаємодії різних пластів. Сучасна філософія містить у собі широкий спектр проблем і підходів до їх вирішення, насущні проблеми життя, людини.

Можна виділити три ідеї, які мали вплив на філософську думку ХХ ст.:

1. Людина – це істота, яка володіє даром створювати символи (Е.Кассірер).

2. Людина, отримавши відносну самостійність від природи, набула можливості саморозвитку, перевтілення (М.Шелер).

3. Спонтанність людської природи, здатність людини змінювати людське буття ніби знову відтворює саму людину не тільки духовно й екзістенціально, а й як біологічний вид (Е.Фромм).

 

При підготовці другого питання важливо відзначити, що у перші десятиліття ХІХ ст. Артур Шопенгауер (1788-1860) намагався протиставити своє ірраціоналістичне вчення про світову волю діалектичному вченню Г.Гегеля.

Основні напрямки його філософії:

- волюнтаризм – основа світу – воля, яка протиставляється розуму;

- світ існує тільки для суб’єкта як його уявлення, тобто як предмет свідомості;

- велика роль причинності, яка має чотири види – фізичну, логічну, математичну і моральну;

- існування двох світів, перейти від першого до другого шляхом звичайного пізнання принципово неможливо;

- людина належить до обох світів;

- тіло є нічим іншим, як об’єктивованою волею;

- у кожної людини є три найвищі блага життя – здоров’я, молодість і свобода;

- щастя – ілюзорне і тимчасове, досягнення його можливе лише окремою людиною.

- спасіння від світу суєти і печалі – тільки в мистецтві й аскетизмі;

- за кожним конкретним феноменом «світу уявлень» приховується його “ідея”, всезагальне.

Світогляд Фрідріха Ніцше (1844-1900) сформувався під впливом волюнтаризму А. Шопенгауера та дарвінізму.

Основні напрямки його філософії:

- основа життя – це воля як рушійна сила будь-яких процесів у неорганічному світі, боротьба за виживання;

- воля вище ніж розум, який виступає як засіб, інструмент життя.

- життя – постійне становлення, боріння, процес, а не предмет і субстанція;

- людина – біологічно недовершена, хвора істота, оскільки в ній тваринні інстинкти значною мірою підмінені розумом;

- виступав проти християнства, переоцінив основні християнські цінності;

- заперечував абсолютність моральних цінностей, зокрема добра;

- засуджував колективізм як стадність, різко виступав проти ідеї рівності, проповідуваної прихильниками демократії та соціалізму;

- продукував ідею надлюдини – сильної волі, яка сама задає собі моральні цінності, сама вирішує, що є добро і зло. Це людина, яка не визнає осуду інших.

При висвітленні третього питання необхідно відзначити, що прагматизм виник наприкінці ХІХ ст. у США.

Прагматизм (грецьк. pragma – справа, дія) – філософська течія, яка зводить суть понять, ідей, теорій до практичних операцій підкорення навколишнього середовища і розглядає практичну ефективність ідей як критерій їх істинності.

Основні представники прагматизму – американські вчені і філософи:

- Чарльз Пірс Сандерс (1839-1914) – засновник прагматизму, який порвав з класичною традицією в гносеології.

Основні напрямки його філософії:

- мислення як спосіб пристосування людини до дійсності;

- пізнання трактує як пристосування до середовища, знаходження оптимальних реакцій для його контролювання, задоволення потреб людини;

- людина виробляє сукупність звичок діяти відповідно до певного середовища, і ці звички ґрунтуються на вірі;

- свідомість людини складається не з істин, а з вірувань, тобто зі звичок діяти певним чином за певних обставин;

- справжнім методом вважає науковий. (Тільки він придатний для формування спільних вірувань);

- зведення значення поняття до сукупності способів практичного застосування предмету, якого воно стосується, свідчить, що мислення виникло в процесі практичної діяльності людини і заради цієї діяльності;

- переосмислює проблему істини.

- Вільям Джемс (1842-1910) – американський вчений, філософ, надає прагматизму соціально-утилітарного забарвлення.

Основні напрямки його філософії:

- істина – не просто практичність, а насамперед корисність ідеї;

- істинними є ідеї, що мають сприятливі (очікуванні, передбачувані) наслідки, зручні, вигідні, стають у нагоді людині;

- посилив аспект корисності (утилітарності) істини, який у Ч.Пірса тільки намітився;

- прагматизм, на його думку, поєднує істину і благо;

- істинність будь-якої теорії полягає в її здатності працювати на людину, сприяти успіху;

- Джон Дьюї (1859-1952) представник інструменталізму.

- Основні напрямки його філософії:

- розглядав пізнання як пристосування людини до мінливого середовища;

- пізнання, дослідження тлумачив як засіб трансформації неконтрольованої ситуації в контрольовану;

- мислення вносить чіткість і гармонію в ситуацію, в якій панувала нечіткість і сумніви;

- значущість ідей розглядав у відношенні до проблемної ситуації;

- розум носить операційний (спрямований на розв’язання проблем і контролювання ситуації), а не споглядальний характер;

- практика – єдиний визначник цінності ідей;

- ідеї – інструменти, засоби розв’язування проблем.

Аналізуючи четверте питання слід підкреслити, що екзистенціалізм (лат. existentia – існування) – суб’єктивістське вчення, в якому вихідні значення сущого (що таке річ, просторовість, часовість, інша людина та ін.) виводяться з існування (екзистенції) людини. Поняття “екзистенція” було впроваджено у філософію Сьореном К’єркегором (1813-1855) датським філософом і теологом.

На формування екзистенціалізму і на поширення його ідей значний вплив мав досвід виживання особи, набутий у соціальних катаклізмах ХХ ст. – в Першій і Другій світових війнах, досвід наруги над особистістю тоталітарних режимів фашизму і сталінізму.

Екзистенціалізм – це своєрідний духовний протест, бунт особи проти абсурдного, з її погляду, світу, пошук виходу з цієї ситуації. Загалом екзистенціалізм зафіксував радикальну зміну в розумінні (відчуванні) людиною свого буття в світі, яка відбувалась в Європі протягом ХХ ст.

Представниками цієї течії є німецькі мислителі Мартін Хайдеггер, Карл Ясперс, французькі філософи Жан-Поль Сартр, Габріель Марсель, Альберт Камю.

Ранній М.Хайдеггер, Ж.-П.Сартр і А.Камю намагалися розв’язати проблему буття людини в світі, не вдаючись до ідеї Бога, тоді як пізній М.Хайдеггер, К.Ясперс і Г.Марсель (особливо два останні) розглядали цю проблему в органічному зв’язку з ідеєю Бога.

При аналізі п’яте питання слід підкреслити, що став психоаналіз став однією з найвпливовіших ідейних течій ХХ ст.

Засновником психоаналізу в його класичній формі був австрійський психолог, невропатолог, психіатр Зігмунт Фройд (1856 – 1939). Головним у психоаналізі стало виявлення несвідомого, його філософське осмислення та тлумачення.

Одним із перших із критикою теорії психоаналізу З. Фрейда виступив Швейцарський психіатр, культуролог, засновник аналітичної психології Карл Юнг (1875 – 1961). Слід підкреслити, що основні розходження К. Юнга із З. Фрейдом стосувались двох основних моментів: ролі сексуальних потягів у психічному житті індивіда та тлумачення природи несвідомого.

Основним представником неофрейдизму був Еріх Фромм (1900 – 1980), якого не задовольняв біологізм та соціальний песимізм Фрейда, тому він акцентував увагу на перетворенні психоаналізу в соціальну філософію. Згідно з концепцією Фромма, не соціальна структура суспільства формує потреби людини, а антропологічна природа потреб визначає способи існування людини.

Фромм виводить поняття «соціальний характер» як взаємозв’язок індивідуальної психічної сфери і соціоекономічної структури. З його точки зору, соціальний характер слід розглядати як активний психологічний фактор соціального процесу, що змінює функціонуюче суспільство.

Аналізуючи шосте питання слід загострити увагу на тому, що для релігійної філософії, як і для екзистенціальної філософії, головною проблемою є проблема людського буття.

В основі релігійно-філософської онтології лежить вчення про Бога та доведення раціональності чи ірраціональності його буття. Основою пізнання вважається одкровення, зафіксоване в системі догматів. Завдання ж філософії і науки – допомогти людині наблизитись до одкровення для укріплення віри.