Розглядаючи перше питання необхідно звернути увагу на той факт, що діяльності належить вирішальна роль у впливові предметів природного та соціального світу на особистість. При цьому механізм впливу виглядає приблизно так: предмети у процесі діяльності перетворюються із однієї своєї форми на іншу і чинять новий, досить сильний вплив на людину.
Крім того, важливо відзначити, що діяльність суспільства в цілому або діяльність окремої соціальної спільноти чинять вплив на діяльність індивіда і на його численні риси, частина яких більше або менше змінюється, а частина зникає або з’являється.
Діяльність за різними основами поділяється на багато видів (практична та духовна, фізична та розумова, моральна та аморальна, законна та незаконна, корисна та безкорисна; трудова, освітня, споживча, громадська тощо), і кожен вид діяльності певним чином діє на особистість в цілому та формує ті чи інші її якості.
При вивченні другого питання найбільш пильну увагу потрібно звернути на те, що саме цілеспрямована діяльність є суттєвою, невід’ємною рисою, характеристикою людини. Окремо необхідно підкреслити, що цілепокладання:
- виступає запорукою існування людського роду;
- являє собою основу культури;
- є рушійною силою розвитку суспільства, людської спільності – нації, соціальної групи, колективу, громадської організації, сім’ї, особистості.
У цьому аспекті суспільство, соціальна спільність, індивід являють собою суб’єкти діяльності.
Підготовка третього питання повинна починатись з усвідомлення того, що людини є унікальним творінням природи, суспільства і самої себе. Розкриття ролі та взаємозв’язку природного та соціального в людині доцільно проводити через визнання понять індивід, особистість та індивідуальність.
Індивід визначається як окремо узятий представник людського роду, якому властиві неповторні природні і соціальні ознаки. Біологічну суть індивіда складають природні задатки даної людини, вроджені анатомо-фізіологічні особливості її нервової системи, мозку, що виступає важливою умовою високоефективної, продуктивної діяльності індивіда. Участь же даної людини у будь-якій сфері життя суспільства (суспільно-політичній, економічній, культурній тощо) характеризують її вже як суспільного індивіда.
Особистість трактується як соціальний індивід, тобто акцентується увага на соціально значущих рисах суспільного індивіда, які утворюють динамічну, рухливу, але водночас стійку систему.
Своєрідність особистості, що спирається одночасно на неповторні анатомо-фізіологічні задатки людини та сукупність соціально значущих відмінностей від інших людей, становлять індивідуальність. Таким чином, саме індивідуальність являє собою системну якість, яка виражає неповторну, оригінальну єдність природних та соціальних рис людини.
У четвертому питанні треба визначити, що цінності в житті суспільства виступають соціально-значущими орієнтирами діяльності суб’єктів, одним із факторів розгортання політичної історії. Вони є чимось більш високим ніж звичайна зацікавленість людини. Саме через культурні цінності людина задовольняє свої потреби, і саме існування цінностей відрізняє людину від тварини. Цінності становлять фундамент культури, і предметним полем формування цінностей є культура.
Культура є цементом будівлі суспільного життя, а цінності – осередком духовного життя суспільства.
Виконуючи важливу роль інтеґруючих, соціалізуючих, комунікативних засад у житті суспільства, цінності забезпечують духовно-вольову єдність суспільства, високий рівень самосвідомості й організованості його членів.
З розвитком суспільства і його структуруванням, поглибленням духовності людини, ускладнювалось і ціннісне світосприйняття, охоплюючи все нові потреби.
Аналізуючи п’яте питання слід акцентувати увагу на ціннісних орієнтаціях, вищих духовних цінностях та втіленні ідеалу.
Ціннісні орієнтації характерне домінування господарського, прагматичного підходу до всіх цінностей.
Науково-теоретична орієнтація спрямована на пошук абстрактних сутностей в поясненні життя. В поясненні світу вона апелює до теоретичних доказів і претендує на універсальність свого світобачення.
Ціннісні орієнтації можуть формуватись у будь-якій сфері життєдіяльності. Філософія розглядає лише ті орієнтації, що виражають сутність людини універсальним чином. Ці універсальні цінності є загальнолюдськими властивостями людини у її відношенні до світу.
До таких базових, загальнолюдських цінностей належать цінності добра (блага), свободи, користі, істини, правди, творчості, краси, віри. Підсумковою цінністю є благо як єдність істини, добра і міри. Благо виступало вищим життєвим орієнтиром людини, узагальнювало в собі і вищу мету її існування, і спосіб життя.
Порівняно зі звичайними цінностями вищі цінності мають скоріше орієнтаційний ніж регулятивний характер, в них більше споглядальності.
Вищі цінності – це місткі, емоційно-образні узагальнення провідних соціокультурних орієнтацій, що визначають усі сфери життя людини. До них належать цінності особистих якостей, а також загальнолюдські цінності.
У житті індивіда вищі цінності визначають сенс його існування, з якого випливає вся мотивація даного суб’єкта. Завдяки цим цінностям людина долучається до вищої інстанції, що наповнює сенс її існування, надає йому конкретики. Потреба в сенсі фіксує потребу людини з’ясувати свою значущіність у міжособових стосунках, зрозуміти своє місце в універсумі. Причетність до вищих цінностей, служіння їм дає змогу людині відчути цінність свого індивідуального буття.
Розкриваючи зміст проблеми втілення ідеалу слід звернути увагу на те, що ідеал – це основна форма, в якій функціонують цінності. Особливістю ідеалу є його нездійсненність. У цьому проявляється абсолютність ідеалу, його безкінечність, принципова недосяжність.
Прийомом конструювання ідеалу є ідеалізація, що абстрагується від полярності позитивного і негативного.
Душа є носієм духовного в людині, це осереддя духовного життя особистості.
Доцільно звернути увагу, що в історії філософії проблемі взаємовідношення душі і тіла людини приділяють увагу Аристотель, Платон, Демокріт, Б.Паскаль, М.Бердяєв, Г. Гегель, С.Франк, К.Юнг, А.Шопенгауер, І.Франко, О.Радищев, Г.Сковорода, П.Юркевич та ін.
Необхідно підкреслити, що різні філософські школи по різному з’ясовують питання про сутність відношення душі і тіла, духовного і тілесного – від ідеї про безперервне самовдосконаленні як душі, так і тіла шляхом самозаглиблення людини у свій внутрішній світ, що реалізується через безпосереднє бачення і переживання до протиставлення тіла і душі, оскільки тіло смертне, а душа безсмертна і призначення тіла – бути тимчасовим вмістилищем душі, її рабом.