Тема 1. Філософія: коло проблем та роль у суспільстві

ЗМІСТ

 

 

Передмова ……………………………………………………………………4

 

Тема 1. Філософія: коло проблем та роль у суспільстві…………………...7

Тема 2. Антична філософія…………………………………………………30

Тема 3. Філософія Середньовіччя………………………………………….55

Тема 4. Філософія Відродження……………………………………………79

Тема 5. Філософія Нового часу та Просвітництва………………............104

Тема 6. Німецька класична філософія. Марксистська філософія………133

Тема 7. Західна філософія кінця ХІХ – ХХ ст…………………………...156

Тема 8. Історія української філософії……………………………………189

Тема 9. Діалектика як учення про розвиток……………………………..215

Тема 10. Філософське вчення про буття………………………………....238

Тема 11. Проблема людини у філософії………………………………....254

Тема 12. Свідомість: її походження та сутність………………………...274

Тема 13. Пізнання та освоєння людиною світу…………………………291

Тема 14. Предмет соціальної філософії………………………………….313

Тема 15. Суспільне виробництво як спосіб буття людини у культурі...328

Тема 16 Політичне життя суспільства як філософська проблема…… 348

Тема 17. Філософія історії………………………………………………..364

Тема 18 Стратегія майбутнього………………………………………….385

 

ПЕРЕДМОВА

 

 

Підручник з курсу “Філософія” підготовлений відповідно до навчальної та робочої навчальної програм. Його особливістю є те, що він розроблений за кредитно-модульною системою навчання, яка лежить в основі Болонської декларації щодо уніфікації вимог європейських країн до рівня підготовки фахівців у системі вищої освіти. У підручнику навчальний матеріал з філософії структурований на засадах модульного принципу, відповідно до якого виділені два навчальні модулі.

До першого навчального модуля ввійшли теми, що складають вступний та історико-філософський матеріал, де розглядаються феномен духовності, сутність та історичні типи світогляду, причини зародження філософії й особливості її питань, специфіка осмислення філософських проблем в епохи Античності, Середньовіччя, Відродження, Нового часу, в класичній німецькій філософії ХVIII-XIX століть та в сучасній некласичній філософії; висвітлюються проблеми діалектики як теорії розвитку, буття, сутності людини та її свідомості, особливостей і засад пізнавальної діяльності.

Другий навчальний модуль обіймає собою теми, які висвітлюють специфіку філософського осмислення функціонування суспільства в діалектично-суперечливій єдності матеріальних і духовних засад. Тут розкриваються проблеми зародження суспільства, його структурування та історичної періодизації в його розвитку; сутності суспільного виробництва як способу виробництва самої людини через створення нею цінностей матеріальної та духовної культури; виникнення і законів функціонування політичної сфери; сенсу історії та рушійних сил суспільного розвитку; перспектив людської цивілізації.

У підручнику представлені основні філософські напрямки, течії, школи й точки зору видатних філософів минулого й сучасності щодо всіх проблем, які розглядаються у процесі вивчення курсу “Філософія”. Автори прагнули подавати їх неупереджено на основі застосування системного, компаративного, історичного методологічних принципів. Такий підхід до викладення навчального матеріалу сприятиме виробленню студентами власної точки зору на відповідні проблеми, стимулюватиме розвиток їх критичних здібностей, уміння узагальнювати прочитане. Для всебічної характеристики кожної проблеми, що висвітлюється в курсі з філософії, залучається матеріал із суміжних гуманітарних та природничих наук.

Підручник покликаний надати студентам усіх спеціальностей допомогу при підготовці до семінарських занять, до виконання модульних контрольних робіт, до вивчення матеріалу, що виносяться на самостійну роботу, до складання семестрового іспиту з філософії.

При висвітленні навчального матеріалу на початку кожної теми сформульовані її мета, виділені ключові поняття, на які студентам слід звернути особливу увагу. Наприкінці кожної теми подано визначення її основних термінів, сформульовано питання й завдання для самоконтролю студентів, а також списки основної, додаткової літератури та першоджерел.

Ідея практичної спрямованості підручника пронизує всі його теми. Вона полягає в тому, щоб при роботі з підручником у студента формувалися навички самостійного мислення, здібності до прийняття рішень та їх реалізації у відповідних життєвих ситуаціях.

Компактність і стислість викладення в підручнику навчального матеріалу поєднується з достатньою повнотою розкриття тематики, чіткістю, ясністю та доступністю для його розуміння студентами.

 

Авторський колектив:

 

Передмова; тема 1 – Дротянко Л.Г., доктор філософських наук, професор (керівник авторського колективу);

Тема 2 – Матюхіна О.А., кандидат філософських наук, доцент (заступник керівника авторського колективу);

Тема 3 – Матюхіна О.А., Іщук Н.В., кандидат філософських наук;

Тема 4 – Мокляк Л.І., доцент НАУ, Кошетар У.П., кандидат історичних наук;

Тема 5 – Богдановський І.В., кандидат філософських наук, доцент;

Тема 6 – Онопрієнко В.І., доктор філософських наук, професор;

Тема 7 – Фоменко А.М., кандидат філософських наук, доцент;

Тема 8 – Мокляк Л.І., Сухова Н.М., кандидат філософських наук, доцент;

Тема 9 - Сластенко Є.Ф., кандидат філософських наук, професор НАУ, Ягодзінський С.М., кандидат філософських наук;

Тема 10 – Дротянко Л.Г., Полисаєв О.П., кандидат філософських наук, доцент;

Тема 11 – Дротянко Л.Г., Матюхіна О.А.;

Тема 12 – Онопрієнко В.І.;

Тема 13 – - Сластенко Є.Ф., Ягодзінський С.М.;

Тема 14 – Черноног Р.А., кандидат філософських наук, доцент;

Тема 15 – Дротянко Л.Г., Матюхіна О.А.;

Тема 16 – Ороховська Л.А.; кандидат філософських наук;

Тема 17 – Ороховська Л.А.;

Тема 18 – Дротянко Л.Г., Полисаєв О.П.

 

 

Тема 1. ФІЛОСОФІЯ: КОЛО ЇЇ ПРОБЛЕМ І РОЛЬ У СУСПІЛЬСТВІ

 

 

Філософія... утворює і формує дух,

упорядковує життя, керує діями,

вказує, що треба робити і чого не

треба робити; вона сидить біля

керма і проводить судно через

небезпеку хвиль...

Цицерон

 

Метою даної теми є: ввести студентів у предмет філософії, встановити відмінність філософського знання від наукового та повсякденного, показати особливості філософських питань і проблем порівняно з іншими формами духовної культури. Досягненню мети сприятиме пояснення ключових понять, які характеризують своєрідність філософського мислення: духовність, світ, світогляд, філософія, культура. Це випливає зі змісту сучасної філософії, в центрі якої – людина як особистість.

 

 

Поняття світогляду та його історичні типи:

міфологічний, релігійний, філософський

 

Кожна навчальна дисципліна має чітко окреслений предмет, яким виступає певний фрагмент дійсності, що підлягає вивченню. У вищих навчальних закладах навчальні дисципліни дають уявлення про досягнення відповідних наук. На відміну від конкретних природничих, гуманітарних чи технічних наук, які досліджують конкретні закономірності існування певних природних, суспільних чи технічних систем, філософія розглядає не окремі явища чи їх властивості, а прагне охопити світ як ціле. Причому її цікавить світ не сам по собі, а через відношення до нього людини як суспільної істоти в контексті певного історичного періоду і конкретної культури. Філософські питання апелюють до духовності людини і суспільства. Що ж таке духовність? Нерідко під нею розуміють релігійність. Але чи можна ототожнювати духовність і релігійність людини? Чи можна говорити, що не віруюча людина не має духовності?

Уявлення про духовність можна отримати через розгляд феномена психокультури, яка формується в процесі життєдіяльності кожної людини, що живе в певному суспільстві з певною культурою і задається питаннями: для чого жити? для чого вчитися? для чого заробляти гроші? для чого робити кар’єру? і т. ін. Питання є спільними для всіх, а до відповідей на них кожна людина повинна прийти особисто, адже кожна людина по-своєму інтегрує різні компоненти свого «зовнішнього» і «внутрішнього» життя у певну єдність. Ці питання “для чого?” і відповіді на них у своїй єдності складають фундамент духовності кожної особистості. Отже, духовність не можна зводити до релігійності, оскільки це явище більш широке й глибоке. Воно торкається всіх сторін людського життя: виробничої, побутової, політичної, правової, наукової, моральної, релігійної, естетичної.

Видатний сучасний український філософ, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка С.Б.Кримський класифікував усі питання, якими переймається людство протягом своєї історії, і виділив такі три групи:

- питання, на які можна дати однозначну відповідь (наприклад: чому йде дощ? чому на зміну ночі приходить день? що таке психіка? і т.д.). На них відповідає наука;

- питання, на які неможливо дати відповіді в загальній формі (наприклад:, що таке дружба? що таке кохання? у чому полягає щастя людини? й подібні до них). Це особисті питання і на них відповідають література та мистецтво;

- питання, на які принципово не можна дати відповіді навіть за все життя (наприклад: у чому полягає сенс життя? чи можна досягти особистого безсмертя? і т. д.). Це так звані сенсожиттєві питання, на які людина дає відповідь у пограничних життєвих ситуаціях, коли вона опиняється перед вибором: бути чи не бути? якою бути? що краще: смерть чи ганьба? Тобто це питання про власну присутність у світі, коли людина прагне зазирнути в саму себе, в найпотаємніші глибини своєї душі.

С.Б.Кримський вважає, що саме третя група питань і пошуки відповідей на них, що вимагають напруженої роботи розуму й душі особистості щодо формування свого “внутрішнього світу”, складає зону людської духовності. Це є пошук шляху людини до самої себе. Саме тут починається робота філософії.

Слово “філософія” складається з двох слів: філео – люблю і софія – мудрість. Проте вже Піфагор, який упровадив його ще в VI ст. до н.е., розумів під цим словом не стільки любов до мудрості, скільки любов до пошуку істини. Саме тому в Стародавній Греції філософія зароджується як теоретична система знань, яка є спробою відповісти на питання про походження і єдність світу, його конечність та безконечність, принципи будови, про життя і смерть, сенс буття людини й суспільства, про походження, сутність людини та її місце у світобудові, чи знає людина саму себе й наскільки знає та багато інших. Причому цими питаннями люди не переймаються в повсякденному житті, коли займаються пошуками хліба насущного, оскільки повсякденність “вуалює” дійсність, а філософія має своїм завданням зняти цю вуаль і виявити справжні відносини реального світу, тобто, образно кажучи, “зняти іржу з повсякденності” (С.Б.Кримський). Ці питання постійно відтворюються на різних етапах історії людства, торкаючись бездонних глибин людського життя.

Але самі ці питання сформувалися задовго до виникнення філософії ще в первісному суспільстві, коли люди прагнули якось пояснити світ природи та виявити свої стосунки з ним. Отже, від самого зародження людства зазначені вище питання поставали як світоглядні.

Що ж таке світогляд і які його складові? Коли та як він формується? Який має характер і від чого залежить? Чи змінюється з розвитком суспільства? Якщо так, то від чим зумовлені ці зміни? При пошуках відповідей на ці та інші питання стосовно сутності світогляду необхідно враховувати, що світогляд притаманний лише суспільній людині. Він формується впродовж усього її життя під впливом певних зовнішніх умов. Слово “світогляд” складається зі слів “світ” і “погляд”, але його не можна тлумачити лише як “погляд на світ”. Якби це було так, то у людей, що живуть в один і той же час, в одному й тому ж місці, мають приблизно однаковий рівень знань, був би однаковий світогляд. Насправді це не так. Чому?

Немовля від народження не має свідомості, воно народжується лише із здатністю до мислення, мовлення, почуттів, волі, творчості, діяльності, які виступають як сутнісні сили людини. Зазначені здібності можуть сформуватися тільки у процесі соціалізації індивіда внаслідок освоєння ним усього поля людської культури. Вже з перших кроків життя дитини її оточують батьки й інша рідня, речі домашнього вжитку, іграшки. Їй співають колискові, розказують казки, пестять, посміхаються тощо. Так людське дитя потрапляє в світ культури, яка включає в себе матеріальні й духовні цінності, а також відносини між людьми з приводу них. Уся сукупність суспільних відносин (вербальних і невербальних) складає процес спілкування, до якого залучається немовля. Спочатку воно освоює навколишній світ через органи чуття, розрізняючи речі на смак, голоси рідних, а потім і кольори та інші зовнішні властивості речей і явищ.

Маленька дитина активно освоює світ, що її оточує, і згодом починає вирізняти себе з нього, протиставляти себе іншим людям і не просто повторювати вимовлені іншими людьми слова, а говорити осмислено, ідентифікуючи різні речі. Коли дитина починає виділяти себе як “Я”, до чуттєвого сприйняття речей та явищ долучається раціональне освоєння нею дійсності. Коли їй розказують казки, вона починає розрізняти добро і зло, співпереживати казковим героям, засвоюючи таким чином ази моральності. І хоча діти сприймають казковий світ як справжній, це допомагає їм у подальшому житті вчитися розрізняти добрі і погані вчинки оточуючих людей, набувати життєвого досвіду. Діти зростають у різних матеріальних і духовних умовах, їм доступні різні цінності суспільства, вони мають різну психіку, яка впливає на формування характеру, а тому у різних дітей по-різному формується світовідчуття та світорозуміння, які в своїй єдності складають фундамент світогляду.

Світогляд – це складне суспільне явище, невід’ємними елементами якого є почуття, емоції, переживання, знання, воля (готовність до певних дій), переконання, цілі, мрії, надії, віра, вірування, ілюзії, сподівання, ідеали і т.д., що складаються у процесі життєдіяльності людей під безпосереднім впливом їх матеріальних і духовних умов життя. Причому ці складові світогляду не нав’язуються дитині ззовні, а активно формуються самою маленькою людиною, яка прагне до самостійності, виражаючи це прагнення словами: “Я сам (сама)”. Названі елементи світогляду неможливо відділити один від одного, тому світогляд називають сплавом цих компонентів.

Світогляд відіграє вирішальну роль у житті людини, дозволяючи їй орієнтуватися в оточуючому світі. Визначний український філософ – академік В.І.Шинкарук дав досить влучне визначення світогляду. Він говорив: “Світогляд – це форма суспільної самосвідомості людини, через яку вона сприймає, осмислює та оцінює оточуючу дійсність як світ свого буття, а також визначає своє місце в ньому”. У даному визначенні фокусується увага на активності людини, її здатності до творчого, осмисленого відношення до світу, його освоєння відповідно до своїх уподобань, цілей, сенсожиттєвих орієнтирів. Світогляду кожної людини притаманні як індивідуальні, так і суспільні характеристики, оскільки в процесі освоєння культури суспільства вона “привласнює” (засвоює) суспільні знання, моральні та правові норми поведінки, політичні, естетичні, релігійні й інші цінності.

Світогляд має історичний характер. Протягом історії людства він пройшов три історичні етапи, яким відповідають наступні історичні типи світогляду: міфологічний, релігійний та філософський.

Міфологічний світогляд (міф – сказання про діяння героїв і богів) був притаманний первіснообщинному суспільству. Він ґрунтувався на тотемізмі (вірі членів роду в надприродний зв’язок даної родової групи з якоюсь твариною, рослиною тощо, які вважалися прародичами і служили об’єктом поклоніння для даного роду). Проте тотемізм і міфологічний світогляд не можна ототожнювати, бо останній лише здійснюється через тотемізм, виступаючи формою духовно-практичного освоєння світу. Міфологічний світогляд поділяє світ на видимий (у ньому живуть люди) та невидимий (у ньому живуть герої та боги), розчиняючи людей у природі. Це був початок історії духу, становлення духовності людини, яка вже не просто добувала засоби для існування, а мала потребу у виробленні духовних цінностей.

Міфологічна свідомість виникає й розвивається в період збирання та мисливства, ще до землеробства й скотарства, коли головною продуктивною силою, що перетворювала природу, виступала сила первісного колективу. А тому мислення первісних людей спиралося на принципи доцільності. Міфи є результатом стихійно сформованої колективної, родо-племенної свідомості, яка була наслідком тривалого панування сил природи над людьми. І лише в умовах землеробства, коли освоювалися родючість землі та сили тварин, людина піднімалася до усвідомлення сили об’єктивних закономірностей природи. Міфологічний світогляд – це не продукт невігластва. Він поставив такі питання, якими людство переймається й у наш час: про походження світу й людини; про хаос і космос; про конечність та нескінченість світу і т. п. Проте вони були поставлені у формі міфу.

Перехід до релігійного світогляду ознаменований тим, що через виникнення та розвиток виробництва людина виділилася з природи, почала протиставляти себе природі. У свою чергу, процес виробництва (обробіток землі, скотарство, початок ремісництва) вимагає знання законів природи й веде до розмежування природного та надприродного у свідомості людей. Більш високий рівень розвитку суспільства породжує новий тип залежності: якщо у первісному суспільстві існувала залежність людей від природи, то процес виробництва зумовлює майнову нерівність людей і формує залежність людини від людини.

В цих умовах не природні, а суспільні сили стають ворожими людині. Розпадаються родові відносини, виникають племена, міф утрачає зв’язок із своєю основою і розпадається на релігію й мистецтво (епос, сказання, билини тощо). Так виникала первісна релігія, яка мала форму багатобожжя, коли герої перетворюються на богів. Це була перша, перехідна форма релігії. А в умовах рабовласницького суспільства у свідомості рабів світ роздвоюється на світ зла й несправедливості та світ добра, в якому можна врятуватися шляхом певного способу дії (молитви, терпіння і т.п.). Релігійний світогляд виникає на основі ідеї спасіння і виступає “духом бездушних порядків” (В.І.Шинкарук). На своїй власній основі почали формуватися основні світові релігії – християнство, буддизм, а пізніше – іслам.

Вперше у людській історії релігійний світогляд породжує ідею свободи, розмикає коло постійного повернення до попередніх станів. Суспільна історія постала як лінійний процес у єдності минулого, теперішнього та майбутнього, у той час як міфологічний світогляд був обернений у минуле, відшукуючи пращурів у природі. У рабовласницькому суспільстві індивідуальна свідомість виділяє людину з роду, породжує самосвідомість, здатність почувати себе як вільну істоту, а також ідею сенсу власного життя. Проте пошуки сенсу життя лежать не в реальному світі, а в нереальному житті, бо цей світ є для раба світом зла й несправедливості. Саме тому з’являється ідея позбавлення від зла у потойбічному світі.

Філософський світогляд почав формуватися майже одночасно з релігійним, проте він мав інше підґрунтя. Основою виникнення філософського світогляду була потреба в знаннях про природні явища, з якими люди мали справу в процесі виробництва. Необхідно було виявляти конкретні властивості предметів природи з метою задоволення повсякденних потреб, що вело до узагальнень і утворення абстрактних понять, через які й відбувалося формування протонауки, яка закладала підвалини інтелектуального осягнення навколишнього світу. Найважливішою рисою нового типу знання був сумнів у правильності існуючих знань, які приймалися як постулати. Критичне їх переосмислення породжувало нові запитання і спонукало до пошуку відповідей на них. Так зароджувався філософський світогляд, який інакше, ніж міфологічний та релігійний, пояснював походження світу, людини, суспільства, феномен життя й смерті та інші природні і соціальні явища.

 

 

Специфіка філософського світогляду. Основне питання філософії

 

 

Філософський світогляд бере свій початок у міфології, яка першою, як уже говорилося вище, поставила світоглядні питання й давала відповіді на них у формі міфу, сказання, епосу, казок, легенд тощо, які передавалися від покоління до покоління й приймалися на віру. Філософія ж пішла протилежним шляхом, поставивши світоглядні питання під контроль розуму, обравши метою раціональне пояснення світобудови. Вона не задовольняється чуттєво-емоційними формами знання, а прагне до аргументованого обґрунтування своїх положень, які мають теоретичну форму.

Загальновизнаним є положення, що філософія як теоретична система знань про світ і людину зародилася в Стародавній Греції в VI ст. до н.е., хоча на Стародавньому Сході – в Індії, Китаї, Вавилоні, Єгипті – у той же час чи й раніше теж існували вчення, які зараховуються до філософських. Чим це можна пояснити? Справа в тому, що, як зазначає німецький філософ ХХ століття К.Ясперс, всі інші елементи давньогрецької культури – вірування і релігійні культи, різні ремесла, технічні засоби, політичні інститути, військові організації тощо – мали аналоги у названих народів, а філософія як раціональна модель знання належить еллінському генію.

К.Ясперс у своїй праці «Сенс і призначення історії» увів поняття «осьовий час», яким позначив період (приблизно 500 років) всесвітньої історії від 800-го до 200-го років до н.е., коли майже одночасно в різних куточках земної кулі відбувалося багато схожих і разом з тим незвичайних подій. Найважливішими він назвав наступні: в Китаї тоді жили Конфуцій і Лао-Цзи, виникли всі напрямки китайської філософії; в Індії виникли Упанішади, жив Будда; в Ірані Заратустра вчив про боротьбу добра зі злом; у Палестині виступали пророки Ілія, Ісайя, Ієремія і Второісайя; у Греції – це час Гомера, філософів Парменіда, Геракліта, Платона й інших, Фукідіда, Архімеда тощо. Давньогрецька філософія була породженням саме «осьового часу» всесвітньої історії і кардинально відрізнялася від філософських роздумів мислителів Стародавнього Сходу. Філософія в країнах Стародавнього Сходу була скоріше способом життя, ніж раціонально обґрунтованою системою теоретичних знань. Не випадково філософські школи Стародавніх Індії й Китаю називають одночасно й релігійними (зокрема, релігієзнавці).

Давньогрецькій філософії, на відміну від давньоіндійської і давньокитайської, були притаманні три визначальні риси: динамізм, критицизм та раціоналізм. Протягом досить короткого історичного проміжку вона здійснила величезну еволюцію, вершиною якої була творчість Платона та Арістотеля. Їх праці стали взірцем для подальшого розвитку філософії. Вони зазначали, що філософія не розглядає практичних питань. “Усі інші науки є більш необхідними, але кращої немає жодної”, – писав Арістотель про філософію. Саме таке розуміння філософії дає нам можливість окреслити її сучасний зміст.

Філософія прагне охопити світ як цілісність у єдності різнорідних його частин. Саме тому філософські питання мають граничний характер: у чому полягає сутність світу? якими є його перші й останні принципи? завдяки чому світ єдиний? що таке людина? у чому сенс її життя? та інші, подібні за характером до перерахованих.

Займаючись обґрунтуванням світоглядних проблем, філософія виступає формою теоретичного розвитку самого світогляду, робить його теоретично усвідомленим. Це можна продемонструвати на наступному прикладі. Кожна людина у повсякденному житті користується поняттям “причина”, проте далеко не кожна може пояснити, що таке причина. Для цього треба теоретично виявити сутність причини й причинності. Це і є сфера знань філософії. Те ж саме можна сказати про поняття “рух”, “форма”, “зміст”, “дійсність” і т.п.

У людини є потреба охопити у своєму мисленні весь світ і зрозуміти зв’язки між різними його частинами. Звідки виникає у людей таке прагнення? Основною причиною є те, що інакше людина виявляється самотньою у світі, що викликає у неї розгубленість, страх перед світом, втрату душевного спокою. Навпаки, розуміння єдності світу, своє власної органічної присутності в ньому, зв’язку з іншими людьми допомагає людині з надією та оптимізмом дивитись у майбутнє, реалізовувати свої мрії, ставити перед собою мету, формувати ідеали, осмислювати сенс свого життя, відшукувати гармонію зі світом, відбирати адекватні засоби для їх реалізації. Тобто філософія сприяє виробленню у людей відповідного типу світогляду – філософського. Від попередніх історичних типів – міфологічного та релігійного – він відрізняється перш за все тим, що людина не приймає на віру ті чи інші знання, а здатна поставити їх істинність під контроль розуму, критично аналізуючи їх, піддаючи сумніву. Саме сумнів постає інваріантом філософського мислення в будь-який історичний період.

Філософія охоплює світ у його всезагальних характеристиках і тому формує специфічні для неї всезагальні поняття, які називаються категоріями. Філософський світогляд оперує такими категоріями, як “світ”, “людина”, “природа”, “буття”, “суще”, “свідомість”, “мислення”, “матерія”, “субстанція”, “рух”, “простір”, “час” і багато інших. Це світоглядні категорії, які допомагають людині правильно орієнтуватися у світі, освоювати його, творити речі і явища матеріальної та духовної культури, формувати власні уявлення про Істину, Добро, Красу, Справедливість тощо, узгоджувати свої уявлення про світ із думками інших людей, шукати шляхи гармонізації індивідуального й суспільного життя. При цьому філософія спирається на досягнення природничих, соціально-гуманітарних та технічних наук, узагальнюючи їх відкриття.

Із зазначеного випливає, що основною проблемою, вирішенням якої займається філософія, є проблема “людина – світ”, тобто проблема теоретичного осягнення світу людиною, виявлення свого місця в ньому та перспектив свого життя. Саме поняття “світ” у філософії теж розглядається специфічно. По-перше, світ – це Космос або Всесвіт, в якому перебуває людина. По-друге, світ – це суспільство, представником і творцем якого виступає людина. По-третє, світ – це духовний стан людини – її почуття, емоції, переживання, знання, переконання, мрії, сподівання; моральні, політичні, правові принципи, якими вона керується у своєму житті; релігійні вірування, естетичні смаки та уподобання; ідеали тощо. Тому філософи говорять, що не лише людина є частиною світу, але і вміщує в собі цілий світ.

У філософії роздуми про світ ґрунтуються на виявленні місця людини у світі: як у природному, так і в суспільному. Хоча питання про людину й оточуючий її світ вивчається багатьма науками, проте лише філософія досліджує відношення людини до світу як мислячої істоти. Тому філософія приділяє значну увагу вивченню і поясненню проблем походження та сутності свідомості, мислення, розуму, причин їх виникнення і джерел розвитку, виясненню їх функцій у життєдіяльності людини. На цій підставі філософія виробляє певні рекомендації, методологічні принципи та орієнтири для пізнання й практичної діяльності людей.

Різні філософи та філософські напрямки по-різному вирішують проблему відношення людини до світу, але спільним залишається те, що вони вирішують її специфічно філософськими засобами. Тобто всі філософи займаються не частковим, а цілим, прагнучи кожне конкретне явище підвести під всезагальні поняття філософії і користуються для цього не конкретними методами, а специфічним філософським інструментарієм – відповідним способом мислення – діалектичним чи метафізичним.

“Діалектика” у перекладі з давньогрецької мови означає суперечку, суперечність. У філософії вона є способом осягнення предметів і явищ у їх органічному зв’язку, взаємозалежності, у постійних змінах, у переходах одне в одне. Діалектичний спосіб мислення розглядає світ як цілісний процес у його суперечливому розвитку. Термін “діалектика” вперше у філософії застосував Сократ. У нього діалектика виступала як ефективний метод ведення суперечки з метою виявлення істини через зіткнення протилежних точок зору. Німецький філософ Г.Гегель розробив діалектику як метод відшукання протилежних сторін і встановленні суперечностей між ними у самій дійсності. Проте під дійсністю він розумів лише мислення. К.Маркс і Ф.Енгельс пізніше показали, що в діалектиці ідей, понять Г.Гегель геніально вгадав діалектику речей. Самі ж вони розглядали діалектику як учення про найбільш загальні закони розвитку природи, суспільства і людського мислення, яке виражається у системі категорій і законів.

Метафізика у перекладі з давньогрецької мови означає буквально після фізики. А фізикою (фізіс) називали науки про природу. Метафізикою Андронік Родоський (систематизатор творів Арістотеля) у І ст. до н.е. назвав твори Арістотеля про “буття саме по собі”, про його причини та перші й останні принципи. Пізніше, у ХІХ ст., терміном “метафізика” Г.Гегель назвав догматичний спосіб осягнення світу, тобто розуміння його як незмінної, статичної, однозначної системи, який був притаманний філософії Нового часу (ХVII-XVIII ст.), вважаючи його протилежним до діалектики. Для метафізичного способу мислення речі та їх мислене відображення є завжди незмінними, нерухомими, тотожними собі. Метафізика не схоплює всезагальних зв’язків між речами та явищами, не розглядає їх взаємної зумовленості. Метафізичне мислення розуміє рух лише як просте переміщення речей у просторі, що відбувається по колу або по прямій лінії. Як метод наукового пізнання метафізика відіграла важливу роль у становленні класичного природознавства в ХVII-XVIII ст. Проте для філософських узагальнень цей спосіб мислення є непридатним.

Схематично протилежність діалектики й метафізики як способів осягнення світу можна показати наступною таблицею:

 

	Діалектика	Метафізика
Речі	Змінні, перебувають у зв’язку та розвитку	Незмінні, ізольовані одна від одної
Джерело руху	Внутрішня суперечність	Поштовх ззовні
Механізм руху	Стрибок	Поступальність
Спрямованість руху	По спіралі, що піднімається вгору	По колу або по прямій лінії
Світ у цілому	Процес	Стан
Поняття	Змінні, взаємозв’язані, тотожно-протилежні	Незмінні, ізольовані одне від одного, несуперечливі

 

Філософія у своєму розвитку пройшла довгий шлях, проте основна проблема, вирішенням якої вона займається і яка зв’язана з поясненням відношення людини до світу та виявленням її місця у ньому, пронизує всю її історію. Дослідження цієї проблеми породжувало й продовжує породжувати багато питань, серед яких завжди виділяють основне. В давньогрецькій філософії Сократ сформулював основне питання так: “Пізнай самого себе”. У Новий час французький філософ К.Гельвецій вважав за основне питання філософії питання про шляхи досягнення людьми щастя. У класичній німецькій філософії І.Кант як основні розглядав три питання:

1. Що я можу знати?

2. Що я повинен робити?

3. На що я можу сподіватися?

Пізніше він говорив, що всі ці питання можна звести до одного: що таке людина? Марксистська філософія в особі Ф.Енгельса основним питанням філософії вважала питання про відношення мислення до буття; духу до природи; свідомості до матерії. Це не різні питання, а історично трансформоване питання: як відноситься людське мислення до предметної дійсності? Причому Ф.Енгельс розглянув це питання з двох сторін – онтологічної (онтос – буття) та гносеологічної (гнозіс – знання).

Онтологічна сторона основного питання філософії сформульована так: що було первинним – матерія чи свідомість? Філософи, які вважали первинною матерію, природу, буття, утворили табір матеріалізму, а ті, що за первинне брали духовне начало (світовий дух, абсолютну ідею, людську свідомість тощо), а матерію вважали вторинною, похідною, склали табір ідеалізму. У свою чергу, ідеалізм поділяється на об’єктивний та суб’єктивний. Об’єктивний ідеалізм бере за первинне духовний початок, який не залежить від свідомості і волі людини (світову волю, світову душу, світовий розум, абсолютну ідею, Божественний розум тощо). Суб’єктивний ідеалізм вважає первинними відчуття, свідомість, волю, почуття окремої людини (суб’єкта). Окрім ідеалістів і матеріалістів, існує нечисленна група філософів, які вважають, що матеріальне і духовне незалежні одне від одного. Вони називаються дуалістами (ду означає два).

Гносеологічна сторона основного питання філософії формулюється так: чи можна за допомогою свідомості правильно пізнавати об’єктивний (не залежний від людського мислення) світ? Більшість філософів визнають здатність людського мислення пізнавати оточуючий світ. Проте визнання пізнаваності світу у матеріалістів та ідеалістів принципово різниться. Матеріалісти вбачають у пізнанні відображення у людській свідомості реально існуючого світу, незалежного від свідомості. Ідеалісти ж розуміють процес пізнання або як комбінування людською свідомістю чуттєвих даних (суб’єктивний ідеалізм), або як чисто логічний процес отримання нових умовиводів із уже відомих аксіом (об’єктивний ідеалізм).

Але є група філософів, які заперечують можливість пізнання людиною світу за допомогою відчуттів і мислення. Їх називають агностиками, а представлену ними філософську течію – агностицизмом. Агностицизм не можна розглядати спрощено, як течію, що заперечує сам факт існування пізнання. Річ у тім, що з пізнавальною діяльністю людина стикається у своєму повсякденному житті, тому заперечувати цей факт абсурдно. Отже, в агностицизмі ставиться питання про можливості пізнання, про те, чим є пізнання стосовно до об’єктивної дійсності. Детальніше проблема пізнання буде розглянута у темі “Пізнання та освоєння світу”.

У ХХ ст. були спроби інакше сформулювати основне питання філософії. Зокрема, французький філософ А.Камю за основне взяв питання: варте чи не варте життя того, щоб його прожити? Тобто основним питанням виступає питання про сенс людського життя. Можна називати й інші спроби сформулювати основне питання філософії. Але якщо проаналізувати кожну із названих точок зору на цю проблему, то можна побачити, що найбільш загальним є формулювання основного питання філософії Ф.Енгельсом. Адже питання про самопізнання, про сутність людини і її щастя, про сенс її життя – це більш вузькі питання, які виступають частковим випадком питання: як відноситься наше мислення до світу (природного, суспільного, духовного світу людини)?

 

 

Філософія у системі культури. Функції філософії

 

 

Про роль і місце філософії в житті людини і суспільства говорить такий феномен як культура. Розглянувши її сутність та структурні компоненти, можна показати місце в ній філософії як однієї з компонент культури. Слово культура у перекладі з латинської мови означає обробіток, виховання, освіта, розвиток. У латинській транскрипції слово “cultura” за своїм значенням протистоїть слову “natura”. “Культурне” розуміється як “штучне”, а культура виступає штучним (неприродним), створеним самою людиною, середовищем її життя. У сучасній філософській літературі під культурою розуміють систему надбіологічних форм людської життєдіяльності, які історично розвиваються і забезпечують відтворення та зміни усіх сфер суспільного життя. Культура є способом організації людського життя у природі. Іншими словами можна сказати, що культура – це процес виробництва, споживання, передачі від покоління до покоління матеріальних та духовних цінностей, який характеризує поступальність суспільного розвитку.

З розвитком людства термін “культура” змінював своє значення. Спочатку він означав обробіток людиною землі, а пізніше його значення було розширене, оскільки ним стали позначати процеси й результати обробітку природних матеріалів у різних ремеслах, а потім і процеси виховання та навчання людини. У цьому розширеному значенні термін “культура” вперше вжив римський філософ Марк Туллій Ціцерон у трактаті “Тускуланські рукописи” (45 р. до н.е.), застосувавши слово “обробіток” у переносному значенні – як обробіток людського розуму у процесі виховання та навчання.

Дальші зміни змісту цього терміна був зв’язаний з його розповсюдженням на все штучно створене людиною, на противагу природному. У такому значенні термін “культура” пронизує всі форми і сфери людської життєдіяльності. У суспільному житті немає жодного феномену, який би був ізольованим від впливу культури, не ніс би відбитки цього впливу. З розвитком суспільства виникають усе нові види діяльності людей, які охоплюються терміном “культура”, що призводить до зміни його значення.

Культура – це не просто набір, сукупність матеріальних і духовних цінностей. Культура є цілісною системою, в якій кожен її елемент тісно зв’язаний з іншими. Елементами культури є: виробництво, побут, техніка, політика, право, мораль, наука, філософія, релігія, мистецтво та інші. Вони впливають один на одного і на повсякденне життя людей. Кожна людина протягом життя певною мірою включена в усі ці види культури. Суспільство є цілісним соціально-культурним організмом, у якому різні види діяльності людей – матеріальної й духовної – забезпечують відтворення і розвиток кожного його елемента та зв’язків між ними в історичному процесі.

Системоутворюючим фактором різноманітних культурних феноменів виступають граничні засади культури, які представлені світоглядними універсаліями або категоріями культури. У своєму взаємозв’язку вони формують цілісний узагальнений образ людського світу. Світоглядні універсалії – це категорії, які акумулюють історично накопичений суспільний досвід. Саме через них людина переживає, осмислює та оцінює світ і своє місце в ньому. Вони допомагають людям структурувати і систематизувати свій власний та суспільний досвід. До таких універсалій відносяться категорії “людина”, “суспільство”, “свідомість”, “знання”, “добро”, “зло”, “віра”, “надія”, “обов’язок”, “честь”, “гідність”, “совість”, “свобода”, “краса” та інші, які пронизують усі сфери суспільного життя.

Будучи одним з елементів культури, філософія разом з тим здійснює рефлексію над ними і над світоглядними універсаліями, що їх репрезентують. Як уже говорилося, філософія виробляє власні категорії, через які й осмислює всі елементи культури. Так, наприклад, філософська система Г.Гегеля включала в себе філософію природи, філософію історії, філософію політики, філософію права, філософію моралі, філософію мистецтва, філософію релігії, тобто охоплювала світ людського життя, культури в їхній багатогранності, різноманітності. Сучасна філософія по-новому осмислює традиційні феномени культури, а також нові її прояви, породжені сучасним рівнем виробництва, науки та техніки. Зокрема, це стосується таких феноменів, як глобальні проблеми людства, інформатизація й комп’ютеризація суспільства, глобалізаційні процеси та їх наслідки тощо. Філософія відіграє інтегруючу роль у системі культури. З цієї ролі випливають функції, які філософія виконує у суспільстві.

До основних функцій філософії відносяться: світоглядна, гносеологічна, методологічна, аксіологічна, праксеологічна (хоча у різних філософських джерелах можна зустріти й інші функції).

Світоглядна функція полягає у тому, що філософія, озброюючи людину узагальненими знаннями про світ, його походження, причини його цілісності, безконечності, про саму людину, її місце у світі, здійснює вплив на формування життєвих принципів і настанов людини, на усвідомлення нею мети і сенсу свого життя, на вироблення її відношення до природи, до інших людей та до самої себе. Тобто філософія у певний спосіб орієнтує людину в її життєдіяльності, допомагає активно і творчо підходити до вирішення складних суспільних та особистих проблем, свідомо виробляти і втілювати свої ідеали. Філософія сприяє розпредмеченню (освоєнню) людиною всього поля культури, виробленої людством. Тим самим філософія виступає теоретичною основою духовно-практичного освоєння людиною світу.

Філософія не лише впливає на формування світогляду людини, але й вивчає сутність світогляду як суспільного феномену, виявляє фундаментальні характеристики світогляду певної історичної епохи, певного народу, тієї чи іншої соціальної групи тощо. Філософія виробляє світоглядні категорії “світ”, “буття”, “рух”, “простір”, “час”, “абсолют” і т. п., через які здійснює рефлексію над різними компонентами культури, генеруючи нові світоглядні ідеї. Наприклад, осмислення світу Парменідом і Зеноном у V ст. до н.е. привело до введення ними нової філософської категорії – “буття” та до виявлення суперечностей у тодішньому розумінні категорій “рух”, “ціле”, “частина”, “множинність”. Некласична західна філософія ХХ ст. дала поштовх до переосмислення сутності і структури свідомості. Зокрема, З.Фрейд запровадив у філософію категорію “несвідоме”, виявивши специфічність її змісту стосовно до категорії “свідомість”. Подібними прикладами наповнений увесь історичний шлях, пройдений філософією.

Гносеологічна функція філософії виявляється в тому, що філософія відповідає на питання про можливості пізнання світу, про межі цього пізнання, про сутність істини, про об’єкт і суб’єкт пізнання, про ступені, рівні та форми пізнання, про закономірності пізнавального процесу, про шляхи і засоби досягнення істини, про способи перевірки істинності знань, про сутність та роль практики у процесі пізнання тощо.

Філософське пізнання ґрунтується на узагальненні результатів наукового, політичного, правового, морального, релігійного, естетичного осягнення людиною дійсності. Наслідком такого узагальнення є виявлення філософією рушійних сил, механізмів та напрямків руху людського мислення до істини, способів подолання оманливого знання. Філософія також розробляє всезагальні принципи пізнавального процесу, встановлюючи специфіку відношення людської свідомості до оточуючого світу. У процесі пізнання людям доводиться долати масу труднощів, які обумовлені опосередкованим характером пізнавальної діяльності, адже пізнання здійснюється людьми, які мають різний світогляд, різні потреби та інтереси, різні цілі, настанови, життєві принципи тощо. Тому й процес пізнання може породжувати або гносеологічний оптимізм, що ґрунтується на вірі в силу людського розуму до пізнання дійсності, або гносеологічний песимізм, викликаний зневірою, сумнівами у здатності розуму пізнавати сутність речей і явищ. Отже, філософське знання перетворюється на всезагальний метод пізнання дійсності, який застосовується в усіх конкретних видах пізнавальної діяльності.

Методологічна функція філософії випливає зі специфіки філософського знання. Методологія у найширшому значенні цього слова означає вчення про методи, а також систему основоположних принципів, які визначають шляхи та способи пізнавальної діяльності людини. Філософська методологія ґрунтується на виробленні філософського методу осягнення світу. Ним виступає система принципів, законів і категорій філософії, яка застосовується у кожній конкретній науці, а також при дослідженні різних явищ матеріальної й духовної культури. Філософськими методами на різних історичних етапах розвитку філософії були діалектика і метафізика. Як уже зазначалося, діалектика досліджує речі та явища в їх розвитку і взаємозв’язках. Метафізика ж вивчає речі ізольовано одна від одної, а рух – як механічне переміщення речей у просторі.

Разом з тим філософська методологія є вченням про методи пізнання: про їх походження, класифікацію за певними критеріями, межі застосування у тому чи іншому конкретному дослідженні. Філософія також допомагає знайти такі методи, способи, засоби пізнання, які найбільш повно дозволять дослідити предмет чи явище, оцінити методи як з боку їхньої істинності, так і з боку ефективності їх застосування у науковому дослідженні. Філософія узгоджує й координує застосування філософських, загальнонаукових і конкретно-наукових пізнавальних засобів: методів, принципів, підходів. Всезагальна філософська методологія стосовно до конкретних наукових методів слугує засобом обґрунтування наукових принципів, встановлює логічний зв’язок між окремими групами методів.

Виконуючи методологічну функцію, філософія забезпечує приріст наукових знань. Річ у тім, що філософський метод, застосовуючись у комплексі з методами конкретних наук, здатний допомогти цим наукам розв’язувати складні теоретичні проблеми, прогнозувати наукові відкриття. Зокрема, філософія висуває гіпотези, формулює їх у найзагальнішому вигляді, а конкретні науки встановлюють їх істинність чи хибність своїми конкретно-науковими засобами. Наприклад, застосування філософського принципу детермінізму, а також категорій “причина – наслідок” і “необхідність – випадковість” у фізичних дослідженнях дозволило виявити суперечності класичної механіки. Загалом філософські принципи і категорії проникають у саму тканину наукових досліджень, конкретизуючись через відповідні принципи і поняття конкретної науки.

Аксіологічна (аксис – у перекладі з грецької мови означає – цінність і логос – учення) функція філософії зв’язана з тим, що філософія розробляє уявлення про цінності, такі як Добро, Справедливість, Істина, Краса, Правда тощо; досліджує їх походження; класифікує цінності на матеріальні й духовні, суспільні та індивідуальні; виявляє ієрархію цінностей та їх місце в житті людини й суспільства.

Ціннісне відношення людини до світу, до самої себе сприяє виробленню нею сенсу свого життя, формуванню її уявлень про суспільний ідеал і пошуку шляхів його втілення в життя. У філософських концепціях більшості мислителів (Платона, Арістотеля, Августина, Канта, Гегеля, Маркса, Бердяєва, Сартра, Поппера, Ліотара і багатьох інших) проблема формування суспільного ідеалу завжди займала чільне місце, проте кожен із філософів формував власне бачення суспільного ідеалу, яке ґрунтувалося на відповідному світогляді того чи іншого мислителя.

Аксіологічна функція полягає також у тому, що філософія досліджує й оцінює соціальну дійсність на предмет її відповідності суспільним ідеалам під певним кутом зору, що залежить від системи цінностей, якими керується філософ у процесі здійснення цієї оцінки. Проте у будь-якому випадку філософ критично ставиться до існуючої соціальної дійсності і виробляє теоретичні засади таких суспільних змін, які б сприяли просуванню суспільства в напрямку здійснення вироблених ідеалів. Аксіологічна функція філософії тісно зв’язана з праксеологічною функцією.

Праксеологічна (праксис – у перекладі з грецької мови означає – справа, діяльність, вчинок) функція філософії полягає у тому, що система філософських знань, освоєних людиною, перетворюється на знаряддя активного, перетворюючого впливу на оточуючий світ (природний і соціальний) та на саму людину, адже перетворюючи світ, людина перетворює себе. Філософія відіграє важливу роль у визначенні людиною мети власної життєдіяльності та засобів її реалізації.

Філософські знання покликані не тільки допомагати людині орієнтуватись у світі, але й слугувати засобом для вироблення теоретичної моделі, за якою вона буде здійснювати відповідні перетворення. Філософське розуміння практики містить у собі не тільки предметну діяльність людей, але й духовні її види – політичну, наукову, естетичну, моральну, релігійну тощо, які в реальному житті невіддільні одна від одної. Філософське знання узагальнює всі види комунікації людей, через всезагальні категорії показує єдність різноманітних форм їх життєдіяльності, нерозривний зв’язок зі світом.

 

 

Основні терміни

Духовність – філософська категорія, що відображає процес самотворення людини, тобто вибудовування нею свого “внутрішнього світу”, формування власної… Світ – філософська категорія, яка відображає все, що оточує людину (природні… Світогляд – це синтез знань, переконань, почуттів, емоцій, переживань, волі (готовності до певних дій), цілей, мрій,…

Питання та завдання для самоконтролю

 

1. Як Ви розумієте духовність? З вирішенням яких питань вона зв’язана?

2. Дайте визначення світогляду та покажіть відмінність між його історичними типами: міфологічним, релігійним і філософським?

3. Чому філософія як система теоретичних знань зароджується саме у Стародавній Греції?

4. Як Ви розумієте слова Аристотеля про філософію: “Всі інші науки є більш необхідними, але кращої – немає жодної”. (Аристотель. Метафизика // Соч. В 4-х т. Т.1.– М.: Мысль,1975.– С.70).

5. Сформулюйте у загальному вигляді основне питання філософії та покажіть, як воно видозмінювалося в історії філософії?

6. Прочитайте наступний уривок із твору А.Камю та проаналізуйте сформульоване ним основне питання філософії: “Вирішити, варте чи не варте життя того, щоб його прожити, - означає відповісти на фундаментальне питання філософії. Усе інше – чи має світ три виміри; чи керується розум дев’ятьма або дванадцятьма категоріями – є другорядним”. (А.Камю. Миф о Сизифе // Сумерки богов.–М.: Политиздат, 1989. – С.223.)

7. Покажіть, у якому відношенні перебувають між собою філософія та культура.

8. Назвіть та розкрийте основні функції філософії.

 

 

Література

 

Основна:

ПРАКТИКУМ З ФІЛОСОФІЇ: Навч. посібн. / Л.Г.Дротянко, О.А.Матюхіна, В.Г. Вдовиченко та ін. – К.: Книжкове видавництво НАУ, 2006. – С.6-23.

ВВЕДЕНИЕ в философию: Учебное пособие для вузов. / авт кол. Фролов И.Т и др. – М.: Республика, 2004.– С. 7-40.

КАНКЕ В.А. Философия. Исторический и систематический курс: Учебник для вузов. – М.: Логос, 2002. – С. 2-20.

СПИРКИН А.Г. Философия: Учебник для вузов.- М., Гардарики 2003. – С. 11-22.

ФИЛОСОФСКИЙ энциклопедический словарь. – М., 1994. – /статті: «философия», «культура», «мировоззрение», «мир», «мифология», «мироощущение», «миропонимание»/.

ФІЛОСОФІЯ: Навчальний посібник /І.Ф.Надольний, В.П.Андрущенко та ін. За ред. І.Ф.Надольного. – К.: Вікар, 1997. – С.5-30.

ФІЛОСОФІЯ: Підручник /І.В. Бичко, І.В. Бойченко, ін. - К., 2001. – Розділ 1.

ФІЛОСОФІЯ: Посібник для студентів вищих навчальних закладів /Причепій Є.М., Черній А.М., Гвоздецький В.Д., Чекаль Л.А. – К.: Академія, 2001. – С. 9-35.

 

Додаткова:

ГУРЕВИЧ П.С. Основы философии: Учебник. – М.: Гардарики, 2000. – С. 13-85.

ДРОТЯНКО Л.Г. Фундаментальне та прикладне знання як соціокультурна і праксеологічна проблема: Монографія. – К.: Четверта хвиля, 1998. – С. 6-94.

КРИМСЬКИЙ С.Б. Запити філософських смислів. К.: Вид. ПАРАПАН, 2003. – С.8-21.

МАМАРДАШВИЛИ М.К. Как я понимаю философию. – М.: Прогресс, 1992– 14-26.

ШАПОВАЛОВ В.Ф. Основы философии. От классики к современности, изд. 2-е, доп.: Учебное пособие для вузов. – М.: ФАИР-ПРЕСС, 2000. – С. 5-52.

 

Першоджерела:

МИР философии: Книга для чтения. В 2-х частях. Ч.1 – М.: Политиздат, 1991. – С. 10-13, 15, 18-21, 25, 53, 57-58.

ОРТЕГА-И-ГАССЕТ Х. Что такое философия? – М.: Наука, 1991. – С. 51-192.

СУМЕРКИ БОГОВ. - М.:Изд. полит. литературы , 1989.- С.223.

ХАЙДЕГГЕР М. Основные понятия метафизики. Что такое метафизика // Вопросы философии. – 1989 – № 9.

ЯСПЕРС К. Философская вера // Смысл и назначение истории. – М.: Политиздат, 1991. – с. 420-431.

ФІЛОСОФІЯ. ХРЕСТОМАТІЯ: Навч. посіб. // За ред. Дротянко Л.Г., Матюхіної О.А., Онопрієнка В.І. – К.: Вид-во Національного авіаційного університету, 2009. – С.5-12.

 

 

Тема 2. АНТИЧНА ФІЛОСОФІЯ

 

 

Май сміливість бути мудрим

Горацій

Мета даної теми полягає у виявленні особливостей та основних закономірностей розвитку античної філософії, визначенні загальних рис провідних…    

Основні терміни

Апорії( грецьк. aporia – утруднення, безвихідне становище) - парадоксальні положення Зенона, в яких він поставив проблеми безперервності і… Атараксія( грецьк. ataraxia – незворушність) – стан душевного спокою та… Атомізм (грецьк. atomos – неподільний) – одна з концепцій давньогрецькоЇ філософії, сформульована Левкіпом і…

Питання та завдання для самоконтролю

1. Які умови сприяли виникненню філософії в Стародавній Греції?

2. Яка проблема є провідною в античній філософії? Обґрунтуйте свою відповідь.

3. Чому Фалес вважає основою всього сущого воду?

4. Як у Геракліта пов'язані уявлення про першооснову з діалектичним розумінням буття як безперервного руху? Обгрунтуйте відповідь, спираючись на зміст поданого нижче уривку:

„Цей космос, той же самий для всіх, не створив ніхто ні з богів, ні з людей; але він завжди був, є і буде вічно живим вогнем, що мірами розгоряється та мірами згасає".

Геракліт

5. Поясніть, чому Зенон заперечує рух:

«Рухоме тіло рухається на деяку відстань. Але оскільки всяка відстань ділиться до нескінченності, то рухоме (тіло) за необхідністю повинно спочатку пройти половину тієї відстані, на яку воно рухається, і (тільки) потім усю (відстань). Але до половини всієї відстані воно повинно пройти половину половини і знову ж таки половину цієї останньої відстані. Таким чином, половини відстані нескінченні за числом, бо в будь-якій відстані можна взяти половину, а нескінчені за числом величини неможливо пройти за скінчений проміжок часу.»

Зенон

6. Виявіть відмінність у розумінні атома у вченні Демокріта і в сучасній науці.

7. Поясніть, як ви розумієте тезу Протагора:

„Людина є мірою всіх речей, а саме: для існуючих – мірою буття, для неіснуючих – небуття. "

Секст Емпірик

8. Прочитавши поданий нижче уривок, поясніть, у чому, згідно Арістотелю, полягає різниця між досвідом і знанням. Чи погоджується Арістотель з Платоном, що правдивим знанням є лише знання загальних ідей?

"Тому, якщо хтось має абстрактне знання, а досвіду не має і пізнає загальне, але одиничного, яке є в ньому, не знає, то він часто помиляється в лікуванні, тому що лікувати доводиться одиничне. Але ми все-таки вважаємо, що знання й розуміння стосуються більше до мистецтва, ніж до досвіду і вважаємо тих, хто володіє одним із мистецтв, мудрішими, ніж тих, хто має досвід, тому що мудрість у кожного більше залежить від знання, і це тому, що перші знають причину, а другі - ні.”

Арістотель

9. Поясніть, у чому полягає різниця в розумінні щастя у основоположника епікуреїзму Епікура і послідовника стоїцизму Сенеки?

 

 

Література

Основна:

ВВЕДЕНИЕ в философию: Учебное пособие для вузов. // авт кол. Фролов И.Т. и др. – М.: Республика, 2004.– С. 42-58.

ИСТОРИЯ философии в кратком изложении. –М.: Мысль, 1991. – С.66-195.

ІСТОРІЯ філософії. Підручник / за ред. Ярошовця В.І. –К.: ПАРАПАН. 2002. – С. 53-125.

ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ: Підручник //Бичко А.К., Бичко І.В., Табачковський В.Г. - К.: Либідь, 2001. – С. 17-50.

КАНКЕ В.А. Философия. Исторический и систематический курс: Учебник для вузов. – М., 2002. –С.21-51.

КРЕМЕНЬ В.Г., Ільїн В.В. Філософія: мислителі, ідеї, концепції. – К.: Книга, 2005.- С. 72-125.

ПЕТРУШЕНКО В.Л. Філософія.-К.: Каравела, 2001.- С. 52-72.

ФИЛОСОФСКИЙ энциклопедический словарь. – М., 1994 /см. статьи «элеаты», «Гераклит», «Демокрит», «софисты», «скептицизм», «Эпикур», «стоицизм», «неоплатонизм».

ФІЛОСОФІЯ. Підручник. //За ред. Надольного І.Ф. -К.: Вікар, 2001. - С. 29-38.

ФІЛОСОФІЯ: Посібник для студентів вищих навчальних закладів /Причепій Є.М., Черній А.М., Гвоздецький В.Д., Чекаль Л.А. – К.: Академія, 2001. – С. 56-75.

 

Додаткова:

АСМУС В.Ф. Античная философия. – М.: Мысль, 1976.

БОГОМОЛОВ А.С. Античная философия.- М.:Мысль,1983.

ВИНДЕЛЬБАНД Вильгельм. История философии. - К.: Ника-Центр., 1997. – С. 28-220.

ГУРЕВИЧ П.С. Основы философии: Учебник. – М.: Гардарики, 2000. – С. 93-103.

РЕАЛЕ ДЖ., АНТИСЕРИ Д. История западной философии. От истоков до наших дней в 4-х т. – СПб, Петрополис, 1997. – Т.1. Античность.

ШАПОВАЛОВ В.Ф. Основы философии. От классики к современности, изд. 2-е, доп.: Учеб. пособие для вузов. – М.: ФАИР-ПРЕСС, 2000. – С. 53-127.

 

Першоджерела:

АНТОЛОГИЯ мировой философии. В 4-х томах. Т.1, ч.1. – М.: Мысль, 1969. – С. 270-271; 275-276; 326-327;526-529.

МИР философии. Книга для чтения. В 2-х частях. – М., 1991. -Ч.1. – С. 184-187; 190-192; 412-414; Ч. 2 - С. 232 - 234.

ФІЛОСОФІЯ Стародавнього Світу. Читанка з історії філософії.- К.: Довіра, 1992.- С. 123 - 125; 143-144; 155-156; 185-188.

ФІЛОСОФІЯ. ХРЕСТОМАТІЯ: Навч. посіб. // За ред. Дротянко Л.Г., Матюхіної О.А., Онопрієнка В.І. – К.: Вид-во Національного авіаційного університету, 2009. – С. 13-25.

 

Тема 3. ФІЛОСОФІЯ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

 

 

Віра шукає, розум знаходить.

Августин Аврелій

Мета теми – розкриття особливостей проблематики середньо­вічної філософії, розгляд основних етапів її становлення, місця у розвитку європейської… Ключові терміни: теоцентризм, теологія, номіналізм, реалізм, догмат,…

Основні терміни

Екзегетика (від лат. ехеgеsis — тлумачення) — мистецтво пояснення, розкриття змісту біблійних текстів. Номіналізм (від. лат. nomen — ім'я, назва) — один із напрямів серед­ньовічної… Одкровення — базове поняття середньовічної філософії. Передавання Богом через Святе Письмо священних істин людям для…

Питання та завдання для самоконтролю

1.Які ідеї античної філософії були розвинені філософією Середньовіччя?

2. Проаналізуйте подану нижче цитату і поясніть, які риси людини Августин визначає як сутнісні:

«Ця людина — митець усім зобов'язана Тобі: Ти створив її тіло так, що воно за допомогою різних членів здійснює різні дії, а щоб ті члени були здатні до діяльності, Ти вдихнув у тілесний склад її душу живу, яка рухає й керує ними; Ти доставив їй і матеріал для художніх робіт; Ти дарував їй і здатність розуму, щоб осягати таємниці мистецтва та наперед охоплювати думкою те, що вона збирається виробити...».

Августин Аврелій.

Розкрийте особливості середньовічної філософії на прикладі вчення Августина Аврелія.

3. У чому полягає сутність полеміки реалістів і номіналістів?

4. Прочитайте уривок, поданий нижче, і поясніть, як Фома Аквінський трактує співвідношення віри і знання:

«Отже, для того щоб люди досягли спасіння і з більшим успіхом, і з бі­льшою впевненістю, необхідно було, щоб ті істини, що відносяться до Бо­га, Богом і були б викладені в Одкровенні.

Отже, було необхідно, щоб філософські дисципліни, які здобувають своє знання від розуму, були доповнені наукою, священною й заснованою на Одкровенні».

Фома Аквінський.

5. Як ви розумієте принцип «бритва Оккама»? У чому полягає його зна­чення для розвитку наукового пізнання?

6. Проаналізуйте наведену нижче цитату і поясніть, що Род жер Бекон вважає основою пізнання: «З усіх наук одна найдосконаліша, яка всім служить і дивним чином дає впевненість; називається вона експериментальною наукою; вона не спирається на логічні аргументи, якими б сильними вони не були, тому що вони не доводять істину, якщо разом з ними не присутній досвід, що стосується висновків…Тому вона побуджує перевіряти досвідом заключення всіх наук.»

Роджер Бекон.

7. Спираючись на весь зміст теми, охарактеризуйте головні риси релі­гійної філософії.

Література

Основна

ИСТОРИЯ философии в кратком изложении. — М.: Мьісль, 1991. — С. 196—240. ІСТОРИЯ філософії: Підручник / А. К. Бичко, І. В. Бичко, В. Г. Табачков-ський.… КАНКЕ В. А. Философия. Исторический и систематический курс: Учеб. для вузов. — М., 2002. — С. 52—66.

Додаткова

АЛЄКСАНДРОВА О. Філософія Середніх віків та доби Відродження: підручник.- К.: ПАРАПАН, 2002.- 172 с.

ГУРЕВИЧ П. С. Основы философии: Учебник. — М.: Гардарики, 2000. — С. 93—103.

МАЙОРОВ Г. Р. Формирование средневековой философии. — М.: Мысль, 1979.

НЕРЕТИНА С.С. Верующий разум. К истории средневековой философии.- Архангельск 1995.

РЕАЛЕ ДЖ., Антисери Д. История западной философии. От истоков до наших дней: В 4 т. — СПб.: Петрополис, 1997. — Т. 2. — С. З—207.

ТАТАРКЕВИЧ В. Історія філософії. — Л.: Свічадо, 1999. — Т. 1. — С. 211—385.

ЧАНІШЕВ А. И. Курс лекций по древней и средневековой философии. — М., 1991. —С. 417—509.

ШАПОВАЛОВ В. Ф. Основы философии. От классики к современности: Учеб. пособие для вузов. — Изд. 2-е, доп.: — М.: ФАИР-ПРЕСС, 2000. — С. 128—164.

 

 

Першоджерела

АНТОЛОГИЯ мировой философии: В 4 т.— М.: Мьісль, 1969. — Т. 1. — Ч. 2. — С. 584—587; 850—853; 872—874.

МИР ФИЛОСОФИИ: Книга для чтения: В 2 ч. — М., 1991. — Ч. 1. — С. 15; 193—195; 483; 612.

ФІЛОСОФІЯ. ХРЕСТОМАТІЯ: Навч. посіб. // За ред. Дротянко Л.Г., Матюхіної О.А., Онопрієнка В.І. – К.: Вид-во Національного авіаційного університету, 2009. – С.26 – 36.

 

Тема 4. ФІЛОСОФІЯ ВІДРОДЖЕННЯ

 

 

Епоха яка потребувала титанів

і яка породила титанів за силою

думки, притрасті й характеру.

Ф. Енгельс

Історичні передумови та культурні чинники формування філософії Відродження   Епоха Відродження (або Ренесансу – за французькою назвою, „Рінашіменто” – за італійською ) є однією з найбільш…

Основні терміни

Індивідуалізм – моральний принцип, що ґрунтується на визначенні пріоритетності автономії і прав особистості. Естетизація – це розповсюдження, поширення естетичного ( краси, гармонії,… .Пантеїзм – філософська позиція, згідно з якою Бог і світ ( Космос, універсум ) є тотожними, такими, що збігаються. …

Питання та завдання для самоконтролю

 

1. Які соціально-економічні, культурні передумови спричинили феномен Відродження ?

2. У чому саме полягає зв’язок доби Відродження з попередніми епохами ?

3.Поясніть походження терміну „гуманізм”?

4.Які наслідки для подальшого розвитку світової філософської думки мала філософія епохи Відродження?

5. Які тенденції визначили розвиток філософії Відродження?

6. З якими процесами пов’язане явище Реформації?

7. Які спільні риси притаманні філософії Відродження і філософії античності ?

8. Як слід розуміти слова Н.Кузанського: „ Людина є світ, тільки не абсолютно весь, а людський світ”?

9. Розкрийте зміст вислову Дж. Бруно „ Всесвіт один, а світів у ньому багато”.

 

 

Література

Основна:

ВВЕДЕНИЕ В ФИЛОСОФИЮ: Учеб. Пособие для вузов / Авт. Кол. И.Т. Фролов и др. – М.: Республика, 2004.– С. 70 – 81.

ІСТОРІЯ філософії: Підручник / За ред. В.І.Ярошовця. – К.: Парапанж, 2002. – С. 145 – 154.

ІСТОРІЯ філософії: Підручник / За ред. І.В.Бичко. – К.: Либідь, 2001. – С. 60 – 63.

КАНКЕ В.А. Философия. Исторический и систематический курс. Учебник для вузов. – М.: Логос, 2002. – С. 67 – 77.

ФІЛОСОФІЯ. Навч. Посіб. / За ред. І.Ф. Надольного. – К.: Вікар, 1997. – С.58 – 64.

ФІЛОСОФІЯ. Посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Є.М.Причепій, А.М.Черній, В.Д.Гвоздецький, Л.А.Чекаль. – К.: Академія, 2001. – С. 81– 87.

 

Додаткова:

ВИНДЕЛЬБАНД В. История философии. – К.: Ника-Центр, 1997. – С. 294 – 319.

ГОРФУНКЕЛЬ А.Х. Философия эпохи Возрождения. – М.: Мысль, 1980. – 368 с.

РЕАЛЕ Дж., Антисери Д. История западной философии. От истоков до наших дней: В 4 т. – Спб., 1997. – Т.2 – С. 212 – 323.

ШАПОВАЛОВ В.Ф. Основы философии. От классики к современности: Учеб. Пособие для вузов. – Изд. 2-е, доп. – М.: ФАИР-ПРЕСС, 2000. – С. 174 – 197.

 

Першоджерела:

АНТОЛОГИЯ мировой философии: В 4 т. – М.: Мысль, 1970. – Т.2. – С. 53 – 176.

МИР ФИЛОСОФИИ: Книга для чтения. В 2 ч. – М.: Политиздат, 1991. – Ч.1. – С. 196 – 198; Ч.2. – С. 9– 10; 12– 15.

ФІЛОСОФІЯ. ХРЕСТОМАТІЯ: Навч. посіб. // За ред. Дротянко Л.Г., Матюхіної О.А., Онопрієнка В.І. – К.: Вид-во Національного авіаційного університету, 2009. – С.37 – 46.

Тема 5. ФІЛОСОФІЯ НОВОГО ЧАСУ ТА ПРОСВІТНИЦТВА

 

 

Знання і могутність людини співпадають

Ф.Бекон

Мета даної теми полягає у виявленні особливостей та основних закономірностей розвитку філософії Нового часу і Просвітництва, визначенні загальних…    

Основні ідеї представників емпіризму

Ф.Бекон одним із перших розробив класифікацію наук, в якій зазначив не лише існуючі у його час галузі знання, але й такі, що ще мали бути… Ф.Бекон розумів пізнання за аналогією з дзеркальним відображенням речей. Якщо… „ідоли роду” — це загальні для усього людського роду помилки, яких ми припускаємось в пізнавальному процесі через…

Основні терміни

Емпіризм (від гр. empeiria – досвід) – це напрямок в теорії пізнання, який проголошує чуттєвий досвід головним (а іноді й єдиним) джерелом знань.… Індукція – один з методів пізнання, який полягає у переході від одиничного або… Раціоналізм (від лат. ratio - розум) в епоху Нового часу постає як протилежний емпіризму гносеологічний напрямок у…

Питання та завдання для самоконтролю

1. Якими є основні історичні та соціокультурні передумови становлення філософії Нового часу і Просвітництва?

2. У чому полягає відмінність між філософією Нового часу та Просвітництва?

3. Поясніть сутність індуктивного методу, за Ф.Беконом?

4. Чим принципово відрізняються підходи до вирішення проблем гносеології представниками емпіризму та раціоналізму?

5. Якими є основні ідеї лібералізму філософів Нового часу?

6. Покажіть, чим відрізняються підходи до розуміння субстанції в ідеалізмі та матеріалізмі Нового часу?

7. Якими є основіні положення натурфілософії І.Ньютона?

8. Чому погляди на пізнання Т.Гоббса, Дж.Берклі та Д.Юма слід оцінити як сенсуалістичні?

9. Як Ви розумієте вислів Р.Декарта „Мислю, отже існую”?

10. Чому погляди на субстанцію Р.Декарта слід оцінити як дуалістичні?

11. У чому полягає пантеїзм Б.Спінози?

12. Як розуміються монади в онтологічній теорії Г.В.Лейбніца?

13. Чим відрізняються аналітичні судження розуму від синтетичних суджень фактів в теорії пізнання Г.В.Лейбніца?

14. Чому Б.Паскаля вважають ідейним предтечею християнського екзистенціалізму?

15. Вкажіть основні ідеї представників французського Просвітництва?

16. Якими є основні положення французських матеріалістів (Д.Дідро, Ж.Ламетрі, К.А.Гельвеція, П.Гольбаха та ін.) щодо розвитку природи й суспільства?

 

 

Література

Основна:

ПРАКТИКУМ З ФІЛОСОФІЇ: Навч. посібн. / Л.Г.Дротянко, О.А.Матюхіна, В.Г.Вдовиченко та ін. – К.: Книжкове видавництво НАУ, 2006. – С. 55-62.

ВВЕДЕНИЕ в философию: Учебное пособие для вузов. / авт кол. Фролов И.Т и др. – М.: Республика, 2004.– С. 82-91.

КАНКЕ В.А. Философия. Исторический и систематический курс: Учебник для вузов. – М.: Логос, 2002. – С. 54-59.

ВСЕМИРНАЯ энциклопедия: Философия / Главн. науч. ред. и сост. А.А.Грицанов. – М.: АСТ, Мн.: Харвест, Современный литератор, 2001. /статті: „емпиризм”, „сенсуализм”, „рационализм”, „просвещение”, „энциклопедия”, „Бэкон Ф.”, „Локк”, „Юм”, „Беркли”, „Декарт”, „Спиноза”, „Лейбниц”, „Паскаль”, „Вольтер”, „Гольбах”, „Дидро”/.

ФІЛОСОФІЯ: Навчальний посібник /І.Ф.Надольний, В.П.Андрущенко та ін. За ред. І.Ф.Надольного. – К.: Вікар, 1997. – С. 222-260.

ФІЛОСОФІЯ: Посібник для студентів вищих навчальних закладів /Причепій Є.М., Черній А.М., Гвоздецький В.Д., Чекаль Л.А. – К.: Академія, 2001. – С. 88-111.

Додаткова:

ВИНДЕЛЬБАНД В. История философии. – К.: Ника-Центр, 1997. – С. 320-368.

ГУРЕВИЧ П.С. Основы философии: Учебник. – М.: Гардарики, 2000. – С. 114-120.

РЕАЛЕ Дж., Антисери Д. История западной философии. От истоков до наших дней: В 4 т. – СПб, 1997. – Т. 3. – С. 161-451.

ФИШЕР К. История новой философии. Декарт: Его жизнь, сочинения и учение. – СПб.: Мифрил, 1994. – С. 163-486.

ШАПОВАЛОВ В.Ф. Основы философии. От классики к современности, изд. 2-е, доп.: Учебное пособие для вузов. – М.: ФАИР-ПРЕСС, 2000. – С. 161-169.

 

Першоджерела:

МИР философии: Книга для чтения. В 2-х частях. Ч.1 – М.: Политиздат, 1991. – С. 198-206, 213-215, 262-254, 327-329, 621-622; Ч. 2. – С. 12-20, 491-499.

АНТОЛОГИЯ мировой философии: В 4 т. – М.: Мысль, 1970. – Т. 2. – С. 176-491.

ФІЛОСОФІЯ. ХРЕСТОМАТІЯ: Навч. посіб. // За ред. Дротянко Л.Г., Матюхіної О.А., Онопрієнка В.І. – К.: Вид-во Національного авіаційного університету, 2009. – С. 47 – 59..

 

 

Тема 6. НІМЕЦЬКА КЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ. МАРКСИСТСЬКА ФІЛОСОФІЯ.

Суперечність є критерій істини,

відсутність суперечності – критерій оманию

Г. В. Ф. Гегель

Діалектика – ритм самої дійсності

О.Ф. Лосєв

Метою вивчення теми є знайомство студентів із важливим етапом розвитку західноєвропейської філософської думки і культури загалом.

Ключові поняття: суб’єкт і об’єкт, апріорне і апостеріорне знання, теоретичний і практичний розум, категорічний імператив, абсолютна ідея, суб’єктивний і об’єктивний дух, відчуження, діяльність, практика.

 

 

Історичні та соціокультурні передумови формування

класичної німецької філософії

 

 

Німецька класична філософія - впливовий напрямок філософської думки кінця ХVIII – першої половини ХІХ століть, що підводить підсумок розвитку філософії на цьому відрізку західноєвропейської історії. Це завершуюча ланка в розвитку новоєвропейського філософського раціоналізму і одночасно той витік, з яким генетично пов’язана сучасна західна філософія.

В кінці ХVIII і на початку ХIХ в. Німеччина була аграрною, відсталою в економічних і політичних відносинах країною. Священна Римська імперія німецької нації, що проіснувала до наполеонівських воєн, розпадалася майже на триста самостійних світських і церковних територій, понад тисячу напівсамостійних володінь імперських лицарів і понад шістдесят самоврядні імперських міст і вільних від феодального підпорядкування селищ. Політично роздроблена і економічно відстала країна втратила питому вагу в світовій торгівлі, шляхи якої тепер йшли в інших напрямах. Розвиток виробництва був обмежений середньовічними цеховими обмеженнями. Капіталістична мануфактура обслуговувала переважно двір і армію, знаходячись в прямій залежності від державної підтримки. Ця економічна слабкість і залежність німецької буржуазії, що народжувалася, пояснює її схильність до компромісів. Вона мріяла про найпомірніші політичні реформи. Причому всіх цих реформ німецька буржуазія чекала зверху, від «освіченого монарха».

Суперечність ідеології визвольного руху німецької буржуазії цього періоду відобразилися і у філософії. Проте при всіх обмеженнях і суперечностях німецька духовна культура другої половини ХVIII в. досягла високого рівня розвитку. Підйом духовної культури пояснювався, наприклад, впливом французької революції, що викликала великий ентузіазм серед німецької буржуазії. Німецька філософія, література і естетика того часу є якоюсь мірою ідеологічним віддзеркаленням цієї революції.

У боротьбі з феодалізмом англійська і французька буржуазія викувала сильну ідеологічну зброю, але, дійшовши влади, вони втратили інтерес до тих ідей, які виробили і використали в антифеодальній боротьбі. У Німеччині ж, оскільки тут проблема демократичних перетворень не була розв'язана, німці не втратили інтересу до ідеології Просвітництва. Письменники і філософи Німеччини використовували теоретичний досвід інших народів. Ця обставина з'явилася також причиною високого духовного підйому в Німеччині.

На початок діяльності видатних німецьких мислителів накопичився багатий фактичний матеріал в різних науках, який вони використовували в своїх працях. Важливу роль у формуванні німецької філософії зіграли досягнення природознавства і суспільних наук: стали розвиватися фізика і хімія, просунулося вперед вивчення органічної природи. Відкриття у галузі математики, що дозволили зрозуміти процеси в їх точному кількісному виразі, вчення Ламарка про обумовленість розвитку організму навколишнім середовищем, астрономічні, геологічні, ембріологічні теорії, а також теорії розвитку людського суспільства — все це зі всією гостротою і неминучістю висувало на перший план ідею розвитку як теорію і метод пізнання дійсності.

В німецькій ідеології відобразилися грандіозні революційні події ХVIII в., і це визначило сміливу постановку найважливіших теоретичних питань, але оскільки рішення цих питань здійснювалося в умовах економічної і політичної відсталості Німеччини, то відповіді, що давалися німецькими мислителями, носили чисто умоглядний характер. Різною мірою ця суперечність властива всім найбільшим мислителям і письменникам тодішньої Німеччини.

До основоположників німецької класичної філософії відносять І. Канта, Й.Г. Фіхте, Ф.В.Й. Шеллінга, Г.В.Ф. Гегеля, Л. Фейєрбаха. Кожний з них створив свою філософську систему, відмінну багатством ідей і концепцій. Разом з тим німецька класична філософія є єдиним духовним утворенням, яке характеризується наступними загальними рисами:

· Своєрідним розумінням ролі філософії в історії людства, в розвитку світової культури. Класичні німецькі філософи вважали, що філософія покликана бути критичною совістю культури, "душею" культури;

· Досліджувалися не тільки людська історія, але і людська суть. У Канта людина розглядається як етична істота. Фіхте підкреслює активність, дієвість свідомості і самосвідомісті людини. Шеллінг ставить задачу показати взаємозв'язок об'єктивного і суб'єктивного. Гегель розширює межі активності самосвідомості й індивідуальної свідомості: самосвідомість індивіда у нього співвідноситься не тільки із зовнішніми предметами, але й з іншою самосвідомістю, з чого виникають різні суспільні форми. Він глибоко досліджує різні форми суспільної свідомості. Фейєрбах створює нову форму матеріалізму - антропологічний матеріалізм, в центрі якого стоїть реально існуюча людина, яка була суб'єктом для себе і об'єктом для іншої людини. Для Фейєрбаха єдиними реальними речами є природа і людина, як частина природи.

· Всі представники німецької класичної філософії відносилися до філософії як спеціальної системи філософських дисциплін, категорій, ідей. Кант виділяє як філософські дисципліни, перш за все, гносеологію й етику. Шеллінг - натурфілософію, онтологію. Фіхте виділяє у філософії онтологічний, гносеологічний, соціально-політичний розділи. Гегель виділяє філософію природи, логіку, філософію історії, права, моралі, релігії, держави та ін. Фейєрбах розглядав онтологічні, гносеологічні і етичні проблеми.

· Німецька класична філософія розробляє цілісну концепцію діалектики. Кантівська діалектика - це діалектика меж і можливостей людського пізнання: відчуттів, розуму і людського розуму. Діалектика Фіхте зводиться до дослідження творчої активності "Я", взаємодії "Я" і "Не-Я" як протилежностей, на основі боротьби яких відбувається розвиток самосвідомості людини. Шеллінг вважав, що природа – це дух, що стає, розвивається. Гегель представив природний, історичний і духовний світ у вигляді процесу. Фейєрбах розглядав зв'язки явищ, їх взаємодії і зміни.

Філософські вчення І.Канта, Й.Г.Фіхте, Ф.Шеллінга, Г.В.Ф.Гегеля і Л.Фейєрбаха зв'язані ідейно і генетично, їх поєднує пильна увага до природи духу, що трактується через поняття діяльності і свободи. У руслі німецької класичної філософії є підстави розглядати й філософію марксизму. Німецька класична філософія зробила істотний внесок у постановку й розробку проблеми співвідношення суб'єкта й об'єкта, розробила діалектичний метод пізнання та перетворення дійсності.

 

Критична філософія» І. Канта

Як філософ він постає у другий період творчості – період публікації трьох «Критик» - «Критики чистого розуму» (1781), «Критики практичного розуму»… Однією з головних проблем критицизму Канта є вирішення питання: як можливе… Розсудок - це мислення, що оперує поняттями та категоріями. Розсудок підводить різноманітний чуттєвий матеріал під…

Система і метод Г. Гегеля

Соціально-критична спрямованість творів молодого Гегеля нерозривно пов'язана з глибинними перетвореннями віджилих соціальних порядків, всього світу… У Гегеля духовна культура людства представлена в її закономірному розвитку як… Універсальна схема творчої діяльності «світового духу» отримала в Гегеля назву абсолютної ідеї, а логіка визначається…

Основні терміни

Антропологізм – філософська концепція, яка розглядає усі явища природи, суспільного життя й мислення залежно від властивостей і потреб людини. Відчуження – філософська категорія, яка виражає перетворення людської… Категорічний імператив – термін Канта для позначення безумовного веління моральної свідомості слідувати в поведінці…

Питання та завдання для самоконтролю

1 Чим відрізняється докритичний і критичний періоди інтелектуального розвитку І. Канта?

2 Охарактеризуйте основні положення теорії пізнання Канта.

3 Чим відрізняються теорія пізнання Канта і Гегеля?

4 Чим відрізняються діалектика Геракліта, Гегеля і Маркса?

5 Що таке абсолютна ідея і як вона, за Гегелем, розвивається?

6 Філософія Фейєрбаха виникла як опозиція до філософії Гегеля. З нижченаведеного вислову Фейєрбаха виявіть, по якій лінії він протиставляє свою точку зору гегелівській: «... суб’єктом нової філософії є... не абсолютний, тобто абстрактний дух, - словом, не розум в абстрактному сенсі, але дійсна і цільна людська істота... Іншими словами: нова філософія, розуміється, також спирається на розум, сутність якого зводиться до людської сутності, таким чином, спирається ні на той анонімний розум, що не має сутності, не має красок, але на розум, насичений людською кров’ю”.

7 Чому Фейєрбах називав свою філософію антропологією?

8 Покажіть, як Маркс у “Капіталі” застосував матеріалістично перероблену діалектику Гегеля?

9 У чому криється різниця розуміння діяльності Гегелем і Марксом?

10 Чому матеріалізм Маркса називають гуманістичним?

11 «Головний недолік, каже Маркс, - усього попереднього матеріалізму – включаючи і фейєрбахівський – міститься в тому, що предмет, дійсність, чуттєвість береться тільки у формі об’єкта, або у формі споглядання”. Як тлумачити думку Маркса, що предмети повинні братися і як людська чуттєва діяльність, як практика, суб’єктивно?

12 У чому полягає матеріалістичне розуміння історії?

13 Охарактеризуйте основні види і функції практики.

 

Література

Основна

ВСТУП ДО ФІЛОСОФІЇ: Навчально-методичний посібник / Під ред. Г.І. Волинки. – К., 1993. ГУРЕВИЧ П.С. Основы философии: Учебник. – М.: Гардарики, 2000. – 438с. .Канке… ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ: Підручник / В.І. Ярошовець, І.В. Бичко, В.А. Бугров та ін. – К., 2002.

Додаткова

МОТРОШИЛОВА Н.В. Рождение и развитие философских идей: Историко-философские очерки и портреты. – М.,: Наука,1991.

ФИЛОСОФИЯ: Учебник для вузов / Под ред. А.Ф. Зотова, В.В. Миронова, А.В. Разина.- М.: Академический проект, 2004. – С. 175-196.

ШАПОВАЛОВ В.Ф. Основы философии. От классики к современности. Изд. 2-е, доп.: Учеб. пособие для вузов. – М.: ФАИР-ПРЕСС, 2000. – 608 с.

 

Першоджерела

КАНТ И. Критика чистого разума. Предисловие кл 2-му изд. Введение / О различии чистого и эмпирического знания // Кант И. Соч. в 6 т. - Т. 3. - М.:… ГЕГЕЛЬ Г.В.Ф. Энциклопедия философских наук. – Т. 1. Наука логики. – М.:… МАРКС К., Энгельс Ф. Немецкая идеология / Фрагмент з розділу «Фейербах» // Маркс К., Энгельс Ф. Соч. – Изд-е 2-е. – Т.…

М.Фуко

Мета теми – ознайомлення студентів з особливостями та основними закономірностями розвитку західноєвропейської філософії кінця ХІХ-ХХ століть, визначення загальних рис основних філософських напрямів і течій цього періоду. Це допоможе з’ясувати місце, роль і значення основних некласичних філософських концепцій в історичному і сучасному контекстах.

Ключові слова: ірраціоналізм, «воля до життя», «воля до влади», філософська антропологія, екзистенціалізм, екзистенція, позитивізм, психоаналіз, неофрейдизм, буття людини, свобода, позасвідоме, комунікація, «комунікативна дія».

 

 

Історичні та соціально-культурні передумови виникнення некласичної філософії

 

 

Кінець ХІХ ст. і початок ХХ століття в історії західноєвропейської філософії відзначається зародженням нової парадигми в поясненні динаміки становлення особистості, її буття та розвитку культури.

Науково-технічна революція, яка розпочалась „новітньою революцією в природознавстві” на зламі ХIХ-ХХ століть, виявила величезні перспективи освоєння земної і космічної природи, але разом з тим і глобальні проблеми людства: екологічну, демографічну, економічну, сировинну, енергетичну, проблему відвернення світової термоядерної війни тощо.

Перед філософами постала необхідність: по-новому осмислити одвічну проблему „людина - світ” і при цьому визначити своє відношення до „класичної” філософії якій були властиві віра в силу людського розуму як принцип у поясненні світобудови; віра в соціальний прогрес як поступальний процес реалізації розуму в історії людства; віра в здійснення розумної суспільної організації.

Новітня наукова революція порушила „класичну” ньютонівську ясність світорозуміння, а кризові явища у суспільстві, особливо катастрофічні події двадцятого століття (дві світові війни, встановлення тоталітарних, репресивних режимів тощо), підірвали „благодушну віру в історичний розум і прогрес, виявили ілюзорні засади історичного оптимізму”. На зародження некласичної філософії значний вплив мав досвід виживання особи, набутий в соціальних катаклізмах.

У філософії почала посилюватися реакція проти класичного раціоналізму; акцент був перенесений на ірраціональний аспект дійсності.

Вже Артур Шопенгауер (1788-1860) вбачав сутність світу не в розумі, а у позасвідомій „світовій волі”, первинній по відношенню до уявлення та розуму. Головною його працею, в якій він досконало розвив концепцію ірраціоналізму, став твір «Світ як воля і уявлення». Продовжує цю лінію у філософії Фрідріх Ніцше та інші філософи – ірраціоналісти.

Основні течії західної некласичної філософії кінця ХІХ - початку ХХ ст.

 

 

«Філософія життя»

Наприкінці ХІХ - у першій чверті ХХ століття в Європі набула популярності світоглядна думка, яка проголосила життя основним предметом філософії.

Фрідріх Ніцше (1844-1900) був одним із засновників напряму, що набув назви „філософії життя”, різні варіанти якого розробляли Г.Зіммель, В.Дільтей, О.Шпенглер, А.Бергсон, З.Фрейд та інші. Філософи цього напряму відійшли від характерної для класичної філософії теми раціонального освоєння світу. Їх мало цікавив об’єктивний світ, а більш хвилювала людина як земна біологічна істота – із стихією волі та позасвідомими потягами. Якщо в системах німецької класичної філософії воля визначалася через розум, а свобода волі означала свободу усвідомленого вибору, то такі філософи як А.Шопенгауер та Ф.Ніцше утверджують первинність волі стосовно всіх інших проявів духовного життя, в тому числі й стосовно розуму.

„Філософія життя” знаменувала собою поворот до людини, її проблем і переживань. Якщо для класичної філософії основною тезою було - „істина понад усе”, то для філософії життя – „людина понад усе”.

Ф.Ніцше, продовжуючи розвивати ідею ірраціональної філософії А.Шопенгауера про позасвідому „світову волю”, тлумачить її як „волю до влади”. Саме „воля до влади”, на думку Ніцше, є найглибшим принципом розвитку людського роду. Вона утверджує людське в людині, проте може породити і наступний еволюційний щабель – Надлюдину. Становище Надлюдини відносно людини таке саме, як становище людини відносно її тваринних пращурів.

Людина, вважав філософ, є проміжною стадією еволюції, що веде до Надлюдини. Вона не має самостійної цінності, а тому повинна подолати свій людський стан і вийти за його межі, стати Надлюдиною. У відомій праці „Так говорив Заратустра” Ф.Ніцше розгортає тему недоліків сучасної йому людини, яка є слабкою і хибною, бо не може подолати саму себе як істоту з величезними протиріччями. Щоб вирішити ці протиріччя і подолати свої хибності, людина повинна розвити в собі „волю до влади”, яка надана природою, але ж не має повного використання, бо не усвідомлюється самою людиною. Саме відсутність ясного розуму про свою внутрішню силу, веде людину до утворення різноманітних форм релігії, як зовнішньої опори. Саме релігія породжує догмат Бога на якого й спирається людина при вирішенні питання: що є добро, а що є зло? Сильна особистість сама повинна вирішувати свій шлях до добра, вважає філософ, не перекладаючи це на Бога.

Християнство, що культивує страждущу людину, за словами філософа, є релігією рабів. Благодіяння церкви на підтримку слабких призвели, на його думку, до погіршення європейської раси. Все благородне, мужнє, владолюбне, властиве вищому і найбільш вдалому типові „людина”, церква знищила. Тому він так пристрасно здійснює переоцінку основних християнських цінностей – любові до ближнього і співчуття до страждань іншого. Для мужніх людей, людей вищого типу, релігія є лише кайданами.

Переоцінюючи цінності, Ніцше змусив подивитися на культуру під кутом зору життєво-біологічних цінностей, які сприяють виживанню людини як біологічного виду. Європейська культура з християнськими догмами, на його думку, придушує в людині волю до влади, породжуючи слабку, хибну істоту. Де які дослідники вважають, що саме філософія Ф.Ніцше вплинула на формування ідеології фашизму та расизму. Але ж філософ у свої творах ніколи не висловлювався про панування однієї раси над іншою, його Надлюдина стоїть над расами і національностями. Ідея про волю до влади над собою – центральна у творчості Ніцше. Саме воля повинна вивести людину із сутінок на світло, породжуючи нову повноту життя.

Ідеї Ф.Ніцше набули величезного впливу як на сучасних йому філософів, так і на подальшу філософську думку ХХ століття.

Психоаналіз З.Фрейда та неофрейдизм

Головним в психоаналітичному вченні З.Фрейда стало виявлення позасвідомого, його філософське осмислення і тлумачення. Термін «психоаналіз» має два визначення. По-перше, він трактується… На основі психоаналітичного методу, З.Фрейд запропонував свою метапсихологічну концепцію природи людини та культури.…

Філософська антропологія

Серед визначних попередників філософської антропології слід назвати І.Канта, Л.Фейербаха, А.Шопенгауера, Ф.Ніцше. Значний вплив на філософську… Макс Шелер (1874-1928) вважається одним із фундаторів філософської… Головне своє завдання М.Шелер бачить у створенні цілісного вчення про людину, яке змогло б об’єднати найрізноманітніші…

Ексцентричність людського буття для Плеснера – сутнісна характеристика людини. У кожний момент свого життя людина “інша щодо себе”. Її буття лежить за межами інстинктивно-раціональної поведінки тварини.

Для Ернста Кассірера ( 1874-1945) людина це “символічна тварина”. “Символ – ключ до природи людини” – заявляє він. Еволюція виштовхує людину із світу природи, світу фізичних тіл і зв’язків, якому тваринні предки людини належали цілковито. Людина оточує себе світом культури – “символічним універсамом”. На відміну від раціоналістів минулого Е.Кассірер більш не визначає людину “раціональною твариною”. Для нього людина – “символічна тварина” у буквальному смислі.

 

Екзистенціалізм та його основні напрями

Екзистенціалізм стає однією з провідних течій філософії Західної Європи саме на початку ХХ ст. - епохи втрати традиційних релігійних цінностей,… Треба мати на увазі ще одну сутнісну рису екзистенціалізму - це осмислення… Зазвичай екзистенціалізм ділять на атеїстичний і релігійний. Ці напрямки по-різному трактують межі людського існування…

Позитивізм, його сутність та історичні форми

З кінця ХІХ століття впливовим став позитивістський напрям з його установкою на точне знання. Водночас у ньому були чітко виражені й… Перша його форма виникла ще в 30-40–х роках ХІХ століття. ЇЇ засновниками були… Згідно з позитивістськими поглядами, наука повинна бути позитивним знанням, яке спирається на данні досвіду. Справа…

Релігійна філософія ХХ століття

З кінця ХІХ і у ХХ столітті (в епоху значних зрушень у суспільному житті та соціально-психологічних катаклізмів) значно підвищився інтерес до… Найбільш типовим у цьому відношенні напрямом вважається неотомізм – сучасна… Неотомізм поєднує ідеї середньовічного томістського вчення з філософією Канта, Гегеля, Гуссерля, Хайдеггера. Провідні…

Комунікативна філософія

На початку ХХ століття найбільш відомим представником цієї течії став релігійний філософ М.Бубер (1878-1965). Він вважається засновником… М.Бубер розрізняє два основних світи, обумовлених ставленням індивіда до… Світ людських відносин, на думку філософа, складається із трьох сфер життя: 1) фізичної (Космос), яка свідчить про…

Основні терміни

„Філософія життя” – напрям у некласичній філософії, представники якого проголосили життя ( в біологічній, психічній формах ) основним предметом… Волюнтаризм- філософська течія, яка проголошує основою світу волю,… Філософська антропологія –філософський напрям, який виникає на початку ХХ століття та синтезує філософський,…

Питання та завдання для самоконтролю

 

1. Якими були історичні умови формування західної некласичної філософії кінця ХІХ-ХХ століття?

2. Що сприяло появі „філософії життя” та назвіть її характерні риси?

3. Розкрийте поняття «ірраціоналізм».

4. Розкрийте основні риси психоаналітичної філософії.

5. Прокоментуйте фундаментальні риси екзистенціалізму? Що є екзистенція?

6. Що є істотним у людині згідно концепції М.Гайдеггера?

7. Прокоментуйте концепцію “комунікації” К.Ясперса. Яка теза лежить в основі цієї концепції?

8. Як вирішує проблему буття людини атеїстичний екзистенціалізм?

9. Як філософи-екзистенціалісти розуміють гуманізм? Що таке екзистенція?

10. Висвітить спільне та відмінне в концепціях “буття людини” М.Гайдеггера, К.Ясперса та Ж.-П.Сартра.

11. Якого значення набула філософія екзистенціалізму у вирішенні проблеми людини та суспільства? На які філософські течі сучасності вона вплинула?

12. Окресліть основні етапи становлення позитивістської філософії.

13. У чому полягає сутність релігійної філософії ХХ століття?

 

 

Література

Основна

ФІЛОСОФІЯ. Курс лекцій.: Навч. посібник // І.В.Бичко та ін. – К., 1991.

ІСТОРІЯ філософії: Підручник. //А.К. Бичко, І.В.Бичко, В.Г. Табачковський, -К., 2001.

ФІЛОСОФІЯ. Посібник //Є.М. Причепій, А.М. Черній та ін. – К., 2001.

ЗАРУБІЖНА філософія ХХ століття. – К., 1993.

Современная Западная философия. Словарь. – М.,1991.

 

Додаткова

ЛЕЙБИН В.М. Фрейд, психоанализ и современная западная философия. М.: Политиздат, 1990.- с.212-233. 339-357. ЛЯХ В.В. Екзистенційна свобода: вибір та відповідальність (філософська…  

Г. Сковорода

  Мета теми вивченення розвитку філософської думки українського народу як… Реалізувати зазначену мету можна через засвоєння основних понять: українське бароко, кордоцентризм, ”споріднена…

Основні терміни

Споріднена праця - (Г. Сковорода) відповідність людини її природі, природним схильностям Кордоцентризм – біблійне за походженням уявлення про те, що істинна сутність… Ноосфера – (гр. ноос – розум, сфера – куля) — такий стан світу людини, коли науковий розум і практична діяльність…

Питання та завдання для самоконтролю

1. Чим зумовлене зародження філософської думки в Україні? Які історичні етапи вона пройшла?

2. Які дві епохи в історії людства виокремлює Ілларіон? Якою подією означено перехід від однієї епохи до іншої?

3. Якого визначення світу дотримується Ф. Прокопович?

4. У чому полягає джерело кордоцентричності української філософської думки?

5. Поміркуйте над тим, чи легко бути щасливим за «рецептом» Г.Сковороди.

6. В літературі минулих років досить неоднозначно визначалося ставлення І.Я.Франка до марксизму. В чому полягає така неоднозначність?

7. Наскільки актуальними, на Вашу думку, є ідеї концепції В.І.Вернадського про ноосферу для вирішення сучасної екологічної ситуації в світі?

8. Які проблеми дослідження історії української філософії потребують, на Вашу думку, особливої уваги ?

Література

Основна:

ПРАКТИКУМ З ФІЛОСОФІЇ: Навч. посібн. / Л.Г.Дротянко, О.А.Матюхіна, В.Г.Вдовиченко та ін. – К.: Книжкове видавництво НАУ, 2006. – С.100-109.

ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ФІЛОСОФІЇ: Підручник. – К.: Академвидав, 2008. – 624 с.

ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ФІЛОСОФІЇ: Курс лекцій. / В.С. Горський. – К.: Наукова думка, 1996. – 286 с.

ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ УКРАЇНИ. Хрестоматія: Навчальний посібник / Упорядники М.Ф. Тарасенко, М.Ю. Русин, А.К. Бичко. – К.: Либідь, 1993. – 560 с.

ФІЛОСОФІЯ: Підручник / І.В. Бичко, І.В. Бойченко, ін. – К., 2001. – С. 143-161.

ФІЛОСОФІЯ: Посібник для студентів вищих навчальних закладів /Причепій Є.М., Черній А.М., Гвоздецький В.Д., Чекаль Л.А. – К.: Академія, 2001. – С. ФИЛОСОФИЯ: Навчальний посібник / За ред. І.Ф. Надольного. – К.: Вікар, 1998. – С. 173 - 194.

 

Додаткова:

ДРОТЯНКО Л.Г. Філософські проблеми мовознавства. Навч. посібник. Вид. 2-ге, доповнене і перероблене. – К.: Вид. центр КНЛУ, 2002. – Тема 1. – С. 12-15, 27 - 28.

 

Першоджерела:

ФІЛОСОФІЯ. ХРЕСТОМАТІЯ: Навч. посіб. // За ред. Дротянко Л.Г., Матюхіної О.А., Онопрієнка В.І. – К.: Вид-во Національного авіаційного університету, 2009. – С.83 – 97.

 

Тема 9. ДІАЛЕКТИКА ЯК УЧЕННЯ ПРО РОЗВИТОК

 

 

Діалектика – це рушійна сила наукового розгортання думки; принцип, який вносить у зміст науки внутрішній зв’язок і необхідність.

Г. Гегель

Мета теми – засвоєння студентами загальних положень діалектики як теорії розвитку через з’ясування того, що таке діалектика, які її історичні форми…    

Основні терміни

Детермінізм – філософська концепція, що стверджує об’єктивну закономірність і причинну зумовленість усіх явищ природи, суспільства і мислення. Дискусія – публічне обговорення спірних питань і проблем, яке передбачає… Діалектика– у первісному значенні – мистецтво полеміки, метод встановлення істини шляхом виявлення й подолання…

Питання та завдання для самоконтролю

 

1. Чи будь-які зміни можна назвати розвитком? Які критерії прогресивного розвитку Ви можете назвати?

2. В яких значеннях поняття «діалектика» застосовувалося в історії філософії? Зіставте терміни «діалог», «дискусія», «діалектика».

3. Охарактеризуйте історичні форми діалектики та з’ясуйте чи відповідає її розвиток діалектичним законам?

4. В чому полягає різниця між метафізичним і діалектичним осмисленням дійсності?

5. Поясніть дію закону єдності й боротьби протилежностей та з’ясуйте як він зв’язаний із законом заперечення заперечення.

6. Встановіть різницю між терміном, поняттям та категорією.

7. Чи підміняють собою закони діалектики закони науки? Відповідь обґрунтуйте.

8. Визначте зміст наступних понять: необхідне, фатальне, невідворотне. Чи є наведені поняття словами-синонімами?

9. Використовуючи діалектичні категорії загальне, особливе, одиничне, проаналізуйте вірш

«В миттєвості я бачу вічність,

І Всесвіт – в зернятці піску,

В єдиній жменьці – безкінечність

І небо – у цвітінні льну».

 

 

Література

 

Основна

АЛЕКСЕЕВ П.В., Панин А.В. Философия: Учебник. – 4-е изд., перераб. и доп. – М.: Велби, 2007. – С. 521-564.

ДАНИЛЬЯН О.Г., Тараненко В.М. Основи філософії. – Х.: Право, 2003. – С. 171-206.

КаАСЬЯН В.І. Філософія: Навч. посіб. – К.: Знання, 2004. – С. 144-161.

СПИРКИН А.Г. Основы философии. – М.: Политиздат, 1988. – С. 154-255.

ФИЛОСОФИЯ: Учебник для вузов / Под ред. В.В. Миронова. – М.: Норма, 2005. – С. 477-496.

ФІЛОСОФІЯ: Навч. посіб. / За ред. Ю.В. Осічнюка. – К.: Атіка, 2003. – С. 357-436.

ФІЛОСОФІЯ: Навч. посіб. / За ред. І.Ф. Надольного. – К.: Вища шк., 2000. – С. 222-260.

 

Додаткова

БОСЕНКО В.А. Всеобщая теория развития. – К., 2001. – С. 6-21, 69-86.

ЗЛОТИНА М.Л. Диалектика. – К.: ИФ НАНУ, 2004. – 344 с.

ИЛЬЕНКОВ Э.В. Диалектическая логика. – М.: Политиздат, 1984. – С. 109-139.

ИСТОРИЯ ДИАЛЕКТИКИ. Немецкая классическая философия / Под ред. Т.И. Ойзермана. – М.: Мысль, 1978. – С. 71-84, 230-299.

МИНАСЯН А.М. Диалектика как логика. – Ростов на Дону, 1991. – С. 19-33, 73-125, 431-444.

НОВАЯ философская энциклопедия: В 4-х т. / Под ред. В.С. Степина (Статьи: Развитие, Диалектика, Единство и борьба противоположностей, Отрицание отрицания, Качество, Количество, Категории).

ПОПЕР К. Что такое диалектика? // Вопросы философии. – 1995. – №1. – С. 118-138.

ХОФМАЙСТЕР Х. Что значит мыслить философски: Пер. с нем. – СПб.: Изд-во С.-Петерб. ун-та, 2006. – С. 67-71, 221-227.

 

Першоджерела

АНТОЛОГИЯ мировой философии: В 4-х т. Т.3. – М.: Мысль, 1969. – С. 89-394.

ГЕГЕЛЬ Г. Наука логики. В 3-х т. – М.: Мысль, 1972. – Т.3.– С. 296-299.

МИР философии: Книга для чтения. В 2-х т. / Под ред. П.С. Гуревича. – М.: Политиздат, 1991. – Т. 1. – С. 296-297, 387-398.

ФІЛОСОФІЯ. ХРЕСТОМАТІЯ: Навч. посіб. // За ред. Дротянко Л.Г., Матюхіної О.А., Онопрієнка В.І. – К.: Вид-во Національного авіаційного університету, 2009. – С.98 – 111.

 

 

Тема 10. ФІЛОСОФСЬКЕ ВЧЕННЯ ПРО БУТТЯ

 

 

Питання, яке здавна ставилося

й тепер постійно ставиться т

а завдає труднощів, - питання

про те, що таке суще

Арістотель

 

Мета теми – опанувати одну з фундаментальних складових філософського знання – онтологію, яка дозволяє зрозуміти сутність світу як складної самоорганізованої системи в єдності її структурних елементів; виявити засадничі принципи, форми та спосіб його існування; розкрити причини багатоманітності й багатомірності речей і явищ світу. Реалізувати зазначену мету можна через засвоєння основних категорій онтології: буття, матерія, субстанція, рух, простір, час, соціальний простір, соціальний час.

Буття” як філософська категорія. Єдність і структурність буття

  Усе, що оточує людину, й сама вона існують у нерозривній єдності, яка… Щоб відповісти на ці питання, варто звернутися до конкретного прикладу:

Основні терміни

Буття – філософська категорія, яка означає реальність у різноманітних її проявах. Співвідноситься з категоріями “суще”, “сутність” та “існування”.

Матерія – філософська категорія, якою позначають об’єктивно існуючу реальність у нескінченній множині всіх її речей і явищ.

Простір – філософська категорія, якою позначають взаємне розташування тіл та їх конфігурацію. Одна з форм існування матерії.

Рух – філософська категорія, яка виражає мінливість об’єктивного світу і виступає способом існування матерії.

Субстанція – філософська категорія, яка означає дещо незмінне, що лежить в основі (речей, явищ і т.п.).

Час– філософська категорія, що означає тривалість існування матеріальних тіл. Одна з форм існування матерії.

 

 

Питання та завдання для самоконтролю

1. Порівняйте визначення буття класичній та некласичній філософії.

2. Чи можна ототожнювати слова “бути” та “існувати”? Поясніть свою точку зору.

3. Які модуси буття визначає М.Хайдеггер?

4. Поясніть наступний вислів Д.Дідро: “Щоб уявити собі рух, треба поза існуючою матерією уявити силу, яка на неї діє” (Дидро Д. Соч.: В 2-х т. Т.1. – М.: Мысль, 1986. – С.445).

5. Розкрийте ієрархію рівнів організації матерії.

6. Покажіть взаємозв’язок, матерії, руху, простору та часу.

7. Чому соціальний простір і соціальний час є формами буття людей у культурі?

 

 

Література:

Основна:

ПРАКТИКУМ З ФІЛОСОФІЇ: Навч. посібн. / Л.Г.Дротянко, О.А.Матюхіна, В.Г.Вдовиченко та ін. – К.: Книжкове видавництво НАУ, 2006. – С.120-133.

ФІЛОСОФІЯ: Підручник / І.В. Бичко, І.В. Бойченко, ін. – К., 2001. – С. 143-161.

ФІЛОСОФІЯ: Посібник для студентів вищих навчальних закладів /Причепій Є.М., Черній А.М., Гвоздецький В.Д., Чекаль Л.А. – К.: Академія, 2001. – С. 258-291.

КАНКЕ В.А. Философия. Исторический и систематический курс: Учебник для вузов. – М.: Логос, 2002. – С. 153-225.

ВВЕДЕНИЕ в философию: Учебное пособие для вузов / Фролов И.Т. и др. – М.: Республика, 2004. – С.339-390.

ФИЛОСОФИЯ: Навчальний посібник / За ред. І.Ф. Надольного. – К.: Вікар, 1997. – С. 186-200.

 

Додаткова:

ДРОТЯНКО Л.Г. Філософські проблеми мовознавства. Навч. посібник. Вид. 2-ге, доповнене і перероблене. – К.: Вид. центр КНЛУ, 2002. – Тема 1. – С. 7-36.

ГУРЕВИЧ П.С. Основы философии: Учебник. – М.: Гардарики, 2000. – С. 139-203; 226-274.

ШАПОВАЛОВ В.Ф. Основы философии. От классики к современности, изд. 2-е, доп.: Учеб. пособие для вузов. – М.: ФАИР-ПРЕСС, 2000. – С. 531-550.

МОИСЕЕВ Н.Н. Унивepcaльный эвoлюциoнизм // Boпpосы филocофии.– 1991. – № 3.

ГЛОЙ K. Пpoблeмa пoслeднeгo oбocнoвaния динaмичecкиx cиcтeм // Boпpосы филocофии – 1994. – № 3.

 

Першоджерела:

АРИСТОТЕЛЬ. Метафизика // Соч. в 4-х т. – Т. 1. – М.: Мысль, 1975. – С. 73-82.

ХАЙДЕГГЕР М. Бытие и время. – М.: Ad Marginem, 1996. – С. 160-166.

МИР философии. Книга для чтения. – М., 1991. – Т.1. С.184-190; 196-197; Т.2. – С.74-75.

ПРИГОЖИН И. Филocoфия нeстaбильнocти //Boпpосы филocофии. – 1991. – № 6.

ФІЛОСОФІЯ. ХРЕСТОМАТІЯ: Навч. посіб. // За ред. Дротянко Л.Г., Матюхіної О.А., Онопрієнка В.І. – К.: Вид-во Національного авіаційного університету, 2009. – 5-12.

 

.

 

Тема 11. ПРОБЛЕМА ЛЮДИНИ У ФІЛОСОФІЇ

 

Людина є міра всіх речей.

Протагор

Метою даної теми є: ввести студентів у провідну проблему філософії – проблему людського буття, показати, як розвивались уявлення про людину,…    

Основні терміни

Волюнтаризм ( лат.voluntus –воля)- діяльність людини на основі власних бажань, волі без врахування об’єктивних обставин і законів. Індивід– людина як одиничний представник людського роду, "один з собі… Індивідуальність - самобутній спосіб буття конкретної людини, в неповторності природних задатків і їх реалізації в…

Питання та завдання для самоконтролю

1. Який специфічно людський спосіб самоутвердження в світі?

2. Чи є людина лише соціальною істотою? Яке місце в людській сутності має біологічний фактор? Обґрунтуйте свою позицію.

3. Чи згодні Ви з наведеним нижче твердженням Тейяра де Шардена? Що виділяє філософ – біологічне чи соціальне в людині?

„А, по-друге, як би не захоплювала нас проблема походження людини, навіть вирішена детально, вона не вирішила б проблеми людини. ...

Щоб охопити дійсно космічний розмах феномену людини, треба було би простежити її коріння через життя, до перших покровів навколо Землі. Але якщо ми хочемо зрозуміти специфічну природу людини і розгадати її таємницю, то немає іншого методу, як простежити, що рефлексія вже дала і що вона віщує попереду.”

Тейяр де Шарден.

4. Прочитайте наведений нижче уривок і поясніть,, які особливості буття людини в світі підкреслив Піко делла Мірандола?

"Тоді Бог погодився з тим, що людина творіння невизначеного образу і, поставивши її в центрі світу, сказав: " Не даємо тобі, о Адаме, ні свого місця, ні певного образу, ні визначеного обов'язку, щоб і місце, і обов'язок ти отримав за власним бажанням, згідно своїй волі та своєму рішенню. Образ інших створінь визначено в межах встановлених нами законів. Ти ж, не скований жодними межами, встановиш свій образ по своєму рішенню, у владу якого я тебе віддаю"

Піко делла Мірандола.

5. Прочитайте наведений нижче уривок Ж.П. Сартра і поясніть, як він свободу людини.

„ Свобода людини передує її сутності, вона є умова, завдяки якій остання стає можливою, сутність буття людини підвішена в її свободі. Таким чином те, що ми називаємо „свободою” невід”ємно від буття „людською реальністю”

Ж.-П. Сартр

6. Покажіть різницю між поняттями "індивід", "індивідуальність". "особистість".

7. Хто з філософів античності вперше звернув особливу увагу на осмислення проблеми людини? В чому полягали особливості його підходу до людини?

8. Поясніть, у чому полягає взаємозв’язок проблеми сенсу життя і основного питання філософії.

 

 

Література

 

Основна:

ВВЕДЕНИЕ в философию: Учебное пособие для вузов. / авт кол. Фролов И.Т и др. – М.: Республика, 2004.– С. 406-428, 572-580.

КАНКЕ В.А. Философия. Исторический и систематический курс: Учебник для вузов. – М., 2002. – С. 153-225.

ПЕТРУШЕНКО В.Л. Філософія. Навч. Посібник. – К.,: «Каравела», 2002.- С.311-344.

ФІЛОСОФІЯ: Підручник /І.В. Бичко, І.В. Бойченко, ін. - К., 2001. – С. 111-142.

ФІЛОСОФІЯ. Підручник. За ред. Надольного І.Ф. -К.: Вікар, 2001. - С.

ФІЛОСОФІЯ: Посібник для студентів вищих навчальних закладів /Причепій Є.М., Черній А.М., Гвоздецький В.Д., Чекаль Л.А. – К.: Академія, 2001. – С. 336-363.

 

Додаткова:

ГУРЕВИЧ П.С. Основы философии: Учебник. – М.: Гардарики, 2000. – С. 139-203; 226-274.

ХАЙДЕГГЕР М. Время и бытие.- М., 1993.

ШАПОВАЛОВ В.Ф. Основы философии. От классики к современности, изд. 2-е, доп.: Учеб. пособие для вузов. – М.: ФАИР-ПРЕСС, 2000. – С. 531-550.

 

Першоджерела:

МИР философии. Книга для чтения. – М.: Изд. полит. лит., 1991. – Т.2. – С. 12-19, 33-36, 74-75, 108-114, 262-271.

СУМЕРКИ БОГОВ. – М.: Изд. полит. литература, 1989.- С. 19-20, 323-324,341.

СУЧАСНА ЗАРУБІЖНА ФІЛОСОФІЯ. Течії і напрями. Хрестоматія.- К.: Ваклер,1996.- С. 161-167.

ЧEЛOBEK. Мыcлитeли прошлoгo и настoящeгo о eгo жизни, смepти и бeccмepтии /Cocт. И.T.Фpoлoв. - М.:Пoлитиздaт, 1995. – С. 130-133; 220-222; 282-286.

ЭНГЕЛЬС Ф. Роль труда в процессе превращения обезьяны в человека.- Маркс К., Энгельс Ф. Соч. Т. 20.- С. 486-495.

ТЕЙЯР ДЕ ШАРДЕН. Феномен человека.- М.: Изд. полит. лит. 1987.- С. 143-146, 150-154.

ФІЛОСОФІЯ. ХРЕСТОМАТІЯ: Навч. посіб. // За ред. Дротянко Л.Г., Матюхіної О.А., Онопрієнка В.І. – К.: Вид-во Національного авіаційного університету, 2009. – С.123 – 134.

 

Тема 12. СВІДОМІСТЬ, ЇЇ ПОХОДЖЕННЯ ТА СУТНІСТЬ

Жадібним є розум людський.

Він не можені зупинити, ні

перебувати у спокої, а

рветься все далі

Ф. Бекон

Не слід накладати на людський

розум будь-які обмеження

Декарт

Під керівництвом розуму

наші знання загалом повинні

складати не уривки, а систему

Кант

 

Метою даної теми є вивчення сутності свідомості, засад її походження та структурних компонентів. Для цього слід окреслити етапи історико-філософського становлення обсягу поняття свідомості, дати характеристику її складових, визначити особистісний та історичний виміри її розвитку. При цьому свідомість необхідно розглядати у контексті таких форм її прояву як самосвідомість, мислення, мова.

Ключові поняття:свідоме, несвідоме, свідомість, ідеальне, відображення, мислення, розсудок, розум, мова, самосвідомість, суспільна практика.

Постановка проблеми свідомості у філософії

 

 

Свідомість – це найбільш загальна категорія філософії, яка співвідноситься з такою ж всезагальною категорією як матерія. Вони виражаються одна через одну в межах основного питання філософії.

Яка ж сутність свідомості? Яке її походження? Це питання таке ж давнє, як і сама філософія. Виведення суттєвих характеристик свідомості відбувалося протягом усієї історії філософії. Різні філософи в різні епохи по-різному тлумачили свідомість.

В античній філософії ще Геракліт, говорячи про труднощі пізнання, висловлював думку про темну і світлу його сторони, про чуттєве і розумове пізнання.

Демокріт, як і Геракліт, про два роди пізнання. І він першим здійснив спробу створити науку про поняття як форми мислення – логіку.

У Платона знання – це пригадування.

Аристотель першим розробив логіку як науку про правильне мислення, вчення про категорії як мислене відображення дійсності.

Давньогрецька антична філософія тлумачила її як нематеріальний феномен і переважно через моральність. Але у вченнях представників натурфілософії (Фалеса, Анаксімена, Геракліта), а пізніше у Демокріта, Епікура й Лукреція, душа тлумачилася як породжена матеріальними стихіями. Їй надавалися при цьому деякі характеристики розуму. Сократ поставив питання про необхідність формування понятійного мислення, яке, як він доводив, є пізнанням суперечностей. Разом з тим, Сократ підкреслював функціональність свідомості як добродіяння, коли душа володіє істиною. Платон тлумачив душу як таку, що володіє об’єктивною істиною, а остання носить вічний та незмінний характер і диктує людині певну “лінію поведінки”. В філософії Аристотеля душу не можна розглядати незалежно від тіла, вона є “внутрішньою формою живого тіла” і реалізує його сутність. Аристотель аналізує спроможність душі відчувати, уявляти і мислити.

У середньовічній христіянській філософії свідомість тлумачиться як “душа”, в якій віра повинна поєднуватися з аргументами розуму, але пізнання Бога є містичним, ірраціональним. Фома Аквінський обгрунтував можливість душі виходити за межі тіла, а цим підтверджувалася і можливість її повернення в тіло. Тим самим обґрунтовувалася ідея воскресіння. Номіналізм і реалізм.

В епоху Відродження Дж. Бруно тлумачить душу як таку властивість світу, яка сходить до Мислячого духу. А Світова душа, за Бруно, знаходиться не поза межами світу, а в ньому самому як його власна внутрішня форма.

У філософії Нового часу більшість філософів виходять з незалежності розуму від віри і наук и від релігії. Свідомість вперше стає предметом наукового пізнання. Вчення Ф.Бекона про ідолів є розвитком вчення про сутність свідомості: свідомість має заблудження, яких треба позбутися. Бекон виділяв три здатності пізнання: пам’ять (на неї спирається історія), уява (яка має важдиве значення для поезії), розсудок (який лежить в основі філософії, математики і природознавства). Д. Локк виводить свідомість з чуттєвості і стверджує: “немає нічого в розумі, чого б не було у відчутті”. Гоббс вперше зв’язав мислення і мовлення, а також мову. Достовірне знання можливе лише завдяки мові. Особливе значення для подальшого розвитку філософії має концепція Спінози про ідеальне, яке тлумачиться як атрибут – невід’ємна властивість субстанції.

Філософи французького Просвітництва, залишаючись механіцистами в тлумаченні походження свідомості, внаслідок того, що філософія цього періоду характеризується спрямованістю на вирішення соціальних проблем, розглядають свідомість на рівні співвідношення суспільного буття і суспільної свідомості.

В німецькій класичній філософії філософи-ідеалісти обгрунтували свідомість та мислення через універсальні закони і категорії. І. Кант тлумачив розум як апріорну форму мислення, яка дана від народження, тоді як розсудок формується у практичному досвіді. У Гегеля свідомість – це стан саморозвитку абсолютної ідеї. Але не була розкрита соціальна, соціокультурна сутність свідомості. Вульгарний матеріалізм примитивно тлумачив походження мислення: мозок виробляє думку так, як печінка продукує жовч.

Марксистська філософія, використавши теоретичні засади цих ідеалістичних систем і спираючись на дані природознавства і діалектичний метод, виробила діалектико-матеріалістичне вчення про походження свідомості, вивіла матеріалістичні підстави її походження. Свідомість – вторинна, але не тому, що її колись не було, а тому, що вона є продуктом високоорганізованої матерії – людського мозку. Вона не дається від народження, а виробляється людиною в процесі життєдіяльності і буття в культурі, активного засвоєння надбань культури.

Протиставляти матерію і свідомість неможливо. Біологічна форма життя – лише передумова появи свідомості. Свідомість існує реально, але це суб’єктивна реальність. Сутність свідомості – ідеальна, але її джерело матеріальне.

Свідомість – це вища, властива лише суспільній людині функція головного мозку, сутність якої полягає у цілеспрямованому психічному відображенні об’єктивного світу та творчому формуванні ідеальних об’єктів, аналогів яких ще немає в природі. Вона ґрунтується на уяві і фантазії. За фізіологічними властивостями свідомість є рефлекторним процесом. Але вона не зводиться лише до фізіологічної властивості. Основою її виникнення є суспільні процеси: трудова діяльність, різні форми спілкування людей, мовлення, почуття, емоції.

 

 

Роль діяльності, спілкування та мовлення у формуванні і розвитку свідомості

Свідомість — стан психічного життя індивіда. Вона виражається в суб'єктивному переживанні подій зовнішнього світу і життя самого індивіда, в звіті про ці події. Свідомість протиставляється несвідомому в різних його варіантах.

Свідомість — одне з центральних понять класичної західної філософії. З певного розуміння свідомості виходили також науки про людину, зокрема, психологія. Разом з тим осмислення свідомості було пов'язане із значними труднощами. В кінці ХІХ ст. англійський біолог Т. Гекслі висловив навіть думку про те, що природа свідомості в принципі не піддається науковому дослідженню. Але філософи намагалися аналізувати її природу і сформулювали декілька концепцій свідомості. Найбільш поширена концепція ототожнення свідомості із знанням: все, що ми знаємо, — це свідомість, і все, що ми усвідомлюємо, — знання. Інша справа, що це знання може бути дуже поверхневим, пов'язаним лише з виділенням предмету, що припускає можливість подальшого його вивчення. Усвідомлення суб'єктом своїх емоцій, бажань, вольових імпульсів теж є знанням. Разом з тим сучасна філософія, психологія і інші науки про людину зіткнулися з фактом неусвідомлюваного знання. Це, наприклад, індивідуальне неявне знання. Таким чином, знання є необхідною умовою свідомості, але умовою далеко не достатньою.

Є й інші концепції свідомості, наприклад, поширена феноменологічна концепція: головне в свідомості не знання, а його спрямованість, інтенціональність: я можу не знати нічого про об'єкт, але якщо я виділяю його за допомогою моєї інтенції, він стає об'єктом моєї свідомості.

Свідомість – ідеальна. Ідеальне – це здатність свідомості, розуму відтворювати реальність у відчуттях, думках, мові і діяльності людини.

У логічному плані ідеальне – це особливий рід об'єктів, що ідеалізуються, володіють власним буттям і особливими правилами операцій з ними (це числа, фігури, абстрактні об'єкти наук). Є і соціальний план ідеального – це сукупність загальнозначущих культурних норм, правил релігії, моралі, мистецтва, науки. Ці норми регулюють людські взаємини. У індивідуально-особовому плані ідеальне – це внутрішній світ людини, він виявляється у вигляді його потреб, цілей, бажань, емоцій, думок, духовних і душевних орієнтацій. Ці сили ідеального служать спонуками людської активності в світі. Ідеальне завжди пов'язане з певними матеріальними структурами мови, мозку, знаряддями праці, але не співпадає з ними, оскільки завдання ідеального виражати, представляти форми інших речей, що знаходяться поза його матеріальною досяжністю. Така властивість, опосередкованість ідеального – вельми істотна, хоч і парадоксальна: ідеальне – це здатність виражати, представляти природу інших об'єктів, залишаючись при цьому самим собою.

Відображення — основна характеристика свідомості і пізнання з погляду філософії діалектичного матеріалізму. Свідомість і пізнання розуміються в рамках цієї концепції як віддзеркалення, відтворення характеристик предметів, що існують об'єктивно, — реально, незалежно від свідомості суб'єкта.

Розуміння пізнання як відображення було сформульовано В.І. Леніним в роботі «Матеріалізм і емпіріокритицизм». У радянській філософії ідеї Леніна щодо пізнання як відображення, а також про віддзеркалення як властивість всієї матерії були догматизовані і отримали найменування «ленінської теорії відображення». Остання тлумачила відображення як єдине можливе розуміння пізнання і свідомості. Насправді вислови Леніна про відображення не складають єдиної і послідовної концепції і допускають різну інтерпретацію.

Ленін підкреслював безпосередню даність свідомості пізнаваного предмету (матерія, наприклад, визначається як об'єктивна реальність, «дана нам у відчутті»). Але такий підхід несумісний з визнанням існування посередників в процесі отримання знання — слідів, образів, копій. Тим часом, за Леніним, суб'єкт отримує знання про реальні предмети тільки за допомогою образів як якихось самостійних утворень.

У Леніна є також інша інтерпретація поняття відображення — як відповідність ідеального предмету (образу) реальному оригіналу. Ленін багато раз уподібнює образ відбитку, картині, копії предмету. Така інтерпретація набула широкого поширення. Відображення тлумачилось як ізоморфна або гомоморфна відповідність образу предмету. Таке розуміння широко використовувалося в ідеях теорії інформації, кібернетики, семіотики, теорії моделювання та інших когнітивних дисциплін.

Разом з тим теорія відображення стикається з труднощами, які мають реальне значення при розробці проблем свідомості і пізнання.

Свідомість в своїх розвинених формах є соціально-культурним продуктом.

Якщо порівняти рівень інтелекту немовлят, які виховуються в сім’ї і Домі немовляти, то різниця між ними разюча. Більш розвинені – діти в сім’ях. Людина – відкрита система потреб і задовольняє їх специфічно людським способом буття у культурі. Людина сама створює умови свого існування. В цьому процесі важливу роль відіграють праця і спілкування, появлення мовлення і мови. Недаремно М. Хайдегер назвав мову домом буття. Людина висловлює себе в мові, її розуміють через мовлення, із вимовлення, дослуховування.

Люди починають виділяти себе з природи, коли виготовлять знаряддя праці. Праця – це процес обміну речовин між людиною і природою, це органічна основа людської кооперації і партнерства. Людина своєю діяльністю обумовлює і контролює цей обмін речовин.

Але не лише праця, трудова діяльність лежать в основі формування свідомості. Будь-яка творча діяльність (наукова, поетична, мистецька, релігійна і т. і.) є важливим чинником розвитку свідомості.

Основною рисою, що відрізняє практику людини від діяльності тварини є те, що людина підкорює світ, підпорядковує його собі залежно від власних потреб. Таким чином, людина спроможна оволодіти безкінечною кількістю форм діяльності. Тварина від природи запрограмована на один єдиний від діяльності й ніколи в принципі не може оволодіти іншим. В цьому розумінні людина підкорює собі навколишній світ, тварина пристосовується до навколишнього світу. Людина може жити в будь-яких обставинах, а тварина може жити лише в умовах, на які вона запрограмована біологічно, адже вона не спроможна усвідомити і підкоряти невідповідні її природним потребам обставини. Саме тому, на відміну від тварин, людина є істотою універсальною. Людина усвідомлювати свої потреби, а тварина діє інстинктивно. Оскільки ж суспільна практика носить свідомий характер, то свідомість виступає ідеальним знаряддям праці, адже практика людини не може здійснюватися поза усвідомленням своєї мети.

Існує індивідуальна і суспільна свідомість. Разом з тим, ці її форми не є абсолютно ізольованими одна від одної – не існує індивідуальної свідомості без суспільної, як і навпаки. Але невірно тлумачити суспільну свідомість як певну суму “індивідуальних свідомостей”. Так і індивідуальну свідомість не можна розуміти як відособлений “екстракт” суспільної свідомості – вони є тотожністю протилежностей, що взаємообумовлюють і взаємозбагачують одна одну.

Суспільний характер свідомості як феномена людської життєдіяльності виявляється у розмаїтті таких її форм, як філософія, релігія, наука, мистецтво, мораль, правосвідомість, соціальна психологія та ін.

 

Структура свідомості. Свідоме та несвідоме

Свідомість має складну структуру. Вона включає не лише усвідомлювані компоненти, але й несвідомість, а також самосвідомість.

Несвідоме – неусвідомлене, підсвідоме. Передісторією несвідомого можна рахувати вчення Платона про анамнесіс – пригадування душею загальних істин, що споглядалися нею до вселення в тіло. Згодом ідеї про несвідоме розвивалися у різних напрямах. Але революцією в розумінні несвідомого стало вчення З. Фрейда. Він розрізняв власне несвідоме – те, що взагалі ніколи не усвідомлюється в оригінальному вигляді (сексуальні і агресивні потяги, витиснені із свідомості думки, імпульси), а також те, що може усвідомлюватися за певних умов (норми моралі, цінності). Усвідомлюється тільки те, що сумісно з соціокультурною конституцією особи. До області несвідомого Фрейд відносив також так званий «архаїчний спадок» людства – колективну скарбницю уявлень, типових реакцій і механізмів психіки. Ці ідеї колективного несвідомого були широко розвинені К. Юнгом.

Специфічними виявами свідомості є мислення як опосередкована, теоретична свідомість, що не може спрямовуватися на саму себе; розум як теоретична свідомість, що тотожна законам і формам об'єктивного світу; розсудок як форма логічного міркування; здоровий глузд як життєво-практичне міркування та інші вияви людської свідомості.

Розсудок — тип розумової діяльності, пов'язаний з виділенням і чіткою фіксацією абстракцій і застосуванням сітки цих абстракцій для освоєння мисленням предмету. Виступаючи як необхідна умова роботи мислення, його нормативного характеру, розум здійснює ту, що перш за все упорядковує, систематизує функцію по відношенню до предмету пізнавальної діяльності.

Розум — філософська категорія, що виражає вищий тип розумової діяльності, що протиставляється розсудку. Розрізнення розсудку і розуму як двох «здібностей душі» намічається вже в античній філософії: розсудок як нижча форма мислення пізнає відносне, земне і кінцеве, розум спрямовує на збагнення абсолютного, божественного і нескінченного. Виділення розуму як вищому в порівнянні з розсудком ступеню пізнання чітко здійснювалося у філософії Відродження у Миколи Кузанського і Дж. Бруно і зв'язувалося із здатністю розуму осягати єдність протилежностей, які розводить розсудок.

Найбільш детальну розробку уявлення про два рівні розумової діяльності в поняттях розсудку і розуму отримує в німецькій класичній філософії — у Канта і Гегеля. Згідно Канту, «всяке наше знання починається з відчуттів, переходить потім до розсудку і закінчується в розумі». На відміну від «кінцевого» розсудку, обмеженого в своїх пізнавальних можливостях даним чуттями матеріалом, на який накладаються апріорні форми розсудку, мислення, розум прагне вийти за межі заданого можливостями чуттєвого споглядання «кінцевого» досвіду. Прагнення до цієї мети необхідне закладено, за Кантом, в самій суті мислення, проте її реальне досягнення неможливе, і, намагаючись все-таки досягти її, розум впадає в нерозв'язні суперечності — антиномії. Розум, згідно Канту, може виконувати тільки регулятивну функцію пошуку недосяжних граничних підстав пізнання, функція реального пізнання в межах «кінцевого» досвіду залишається за розсудком. Кант не заперечував можливостей необмеженого освоєння все нових шарів реальності в практичній і теоретичній діяльності людини. Проте таке прогресуюче освоєння завжди відбувається в рамках досвіду, тобто взаємодії людини з охоплюючим його світом, яке носить завжди «кінцевий» характер, не може за визначенням вичерпати реальність цього світу. Це сильна антидогматична спрямованість проти всяких спроб побудови закінченої «закритої» теоретичної картини реальності миру в цілому.

На відміну від Канта, Гегель вважав, що, саме досягаючи стадії розуму, мислення повною мірою реалізує свої конструктивні здібності, виступаючи як вільна, не зв'язана якими-небудь зовнішніми обмеженнями спонтанна активність духу. Межі мислення, за Гегелем, не поза мисленням, тобто в досвіді, спогляданні, а усередині мислення — в його недостатній активності. Підхід до мислення як формальної лише діяльності по систематизації даного ззовні матеріалу, що властиве для розсудку, долається, за Гегелем, на стадії розуму. Внутрішнім стимулом роботи розуму для Гегеля виступає діалектика пізнання, яка долає внутрішні суперечності, що є джерелом подальшого розвитку.

Недолік гегелівської концепції полягає в тому, що розум здатний досягти абсолютного знання. Але розвиток пізнання ніколи не замкнутий в просторі розуму, а припускає звернення до досвіду, взаємодію з емпіричним знанням, припускає багатоваріантність дій, критичний аналіз різних проблемних ситуацій.

У філософській традиції розсудок як початкова, нижча стадія мислення протиставлялася розуму як вищій пізнавальній здатності. Здійснюючи нормативну функцію по відношенню до матеріалу чуттєвості, розсудок привносить форму в знання, зміст якого задається чуттєвим спогляданням. При цьому Кант вважав, що застосування правил розсудку в реальному пізнанні обов'язково повинно бути пов’язаним із здатністю думки — можливістю живої людської свідомості застосовувати загальне нормативне правило в конкретній ситуації.

Свідомість не існує поза мисленням і мовою. Отже, особливості свідомості, мислення і мови виступають явищами одного порядку, оскільки не існують незалежно одна від одної. Мова – це практична свідомість.

Мислення – це внутрішнє, активне прагнення опанувати своїми власними уявленнями, поняттями, спонуками відчуттів і волі з метою отримати необхідну для оволодіння ситуацією директиву. Думка завжди знаходить мовний вираз. Значить, мислення – це німа, внутрішня мова, а мова – це озвучене мислення.

Часто мислення починається з ситуації, а тому спочатку це ситуативне мислення. Якщо мислення спрямоване на реальні предмети, то воно називається конкретним, якщо мислення спрямоване на ідеальні предмети або на те, що представляється, то мова йде про абстрактне мислення. Обидва способи мислення переходять один в іншій.

Мова - найбільш охоплюючий і найбільш диференційований засіб виразу, яким володіє людина, і одночасно вища форма прояву об'єктивного духу.

Слово знаходиться між свідомістю і мислимим предметом. Воно бере участь в бутті і того, й іншого. За допомогою слів ми розділяємо предмети. Але слово також і зв'язує предмет і свідомість. У цій функції відділення і скріплення і знаходиться джерело необмеженого впливу мови на мислення.

Історія всякої мови відображає соціальну історію її народу. У мові відображається, знаходить вираз та або інша сфера життя, певна область досвіду, переживань (слово «море» означає для рибака щось інше, чим для курортника). Коріння слів показують, які предмети були найважливішими для народу в період формування мови. Словниковий склад мови показує, про що думає народ, а синтаксис – як він думає. Мова найточніше характеризує народ, оскільки є об'єктивним духом народу. Характерним, наприклад, є той факт, що у бедуїнів є безліч слів для позначення верблюда, залежно від умов, в яких він фігурує в їх житті, а східноафриканські мисливці мають безліч слів для виразу різних відтінків коричневого кольору і лише по одному – для виразу кожного з решти всіх кольорів. І якщо в слов'янських мовах допоміжне дієслово «є» грає значно меншу роль, чим, наприклад, в романо-германських мовах, то це говорить про те, що проблема існування, реальність тут не стоїть з такою гостротою, як в культурі романських і німецьких народів.

 

 

Свідомість і самосвідомість

 

Скеровуючи пізнавальну активність на саму себе, свідомість стає самосвідомістю, внаслідок чого свідомість виступає засобом вирізнення людини зі світового загалу, способом поглянути на себе «ззовні» і, отже, набути характеристик «внутрішньої людини», своєрідної унікальної істоти - екзистенції.

Самосвідомість — усвідомлення суб'єктом самого себе, станів свого тіла, фактів свідомості, свого Я (зовнішнього вигляду, особливостей особи, системи цінностей, переваг і прагнень). В деяких випадках самосвідомість включає самооцінку. Самосвідомість — одне з центральних понять класичної західної філософії. Так, згідно Декарту, самосвідомість — єдине достовірне, безперечне знання, яке тому є підставою всієї системи знання.

Разом з тим розуміння самосвідомості пов'язане з серйозними труднощами. Як факт психічного життя самосвідомість безперечна. Як метод вивчення свідомості воно використовувалося психологією. Але яким чином суб'єкт може сприймати стани власної свідомості (свої думки, уявлення, переживання та ін.)? Звичайне сприйняття можливе за допомогою органів чуття. За допомогою яких органів чуття можна сприймати факти своєї свідомості? І хто в цьому випадку є сприймаючим суб'єктом? Де він знаходиться?

Вирішальним для розуміння самосвідомості є не усвідомлення свідомості, а сприйняття власного тіла і його місця в системі інших тіл і подій фізичного світу. Це самосприйняття є необхідною умовою сприйняття зовнішнього світу, що існує незалежно від сприймаючого суб'єкта. Суб'єкт бачить свої руки, ноги та інші частини тіла, чує і бачить свої кроки, чує звуки власного голосу, відчуває рухи своїх кінцівок і голови, отримує різного роду інформацію від всіх частин тіла. Це дозволяє йому специфікувати своє змінне положення в реальному світі і сприймати реальні ситуації такими, які вони є.

Вища форма самосвідомості – рефлексія, коли суб'єкт здійснює спеціальний аналіз способів своєї діяльності і явищ свідомості, в тому числі і свого Я. Я виникає як продукт рефлексії, як результат відношення до себе з боку узагальненого іншого суб'єкта і можливо лише в рамках комунікативної взаємодії з іншими людьми за допомогою мови. На відміну від простих форм самосвідомості рефлексія виникає тільки в певних ситуаціях, коли суб'єкт стикається з необхідністю переглянути прийняті форми діяльності, звичні уявлення про світ і своє Я, свої установки і системи цінностей. У акті рефлексії Я робить себе власним об'єктом.

Самосвідомість не є особливий «внутрішній погляд», що роздивляється деякі ідеальні утворення, розміщені в полі свідомості як в картинній галереї. Акт самосвідомості — це отримання знання про способи діяльності в зовнішньому світі, про відносини суб'єкта до інших людей, до прийнятих в даному співтоваристві систем цінностей.

Самосвідомість — це не щось абсолютне безпосереднє, а діяльність мислення. Як діяльність мислення самосвідомість може вести до помилок. Так, суб'єкт може припускатися помилок при сприйнятті власного тіла. Наприклад, неправильно локалізувати місце болю, відчуття інтенсивності болю може залежати від різних чинників, хоча сам біль може не мінятися. Проте помилок при самосприйнятті тіла значно менше, чим при сприйнятті зовнішніх тіл, що пояснюється максимальною близькістю об'єкту сприйняття і сприймаючої системи.

Суб'єкт не може помилятися в тому, що він має такі-то наміри, що він думає про те-то — інакше ніяка діяльність не була б просто неможливою. В той же час він може не усвідомлювати деяких своїх глибинних емоцій, думок і установок, може помилятися щодо свого Я в цілому (навіть своєї зовнішності, не говорячи вже про риси особи). Я є непрозорим для самого себе. Самосвідомість у разі рефлексії — це не просто знання про те, що є, а завжди спосіб критичного переосмислення систем діяльності, що склалися, прийнятих установок. З погляду сучасного розуміння, рефлексія, спрямована на Я, служить способом зміни самоідентичності.

Свідомість неможлива без самосвідомості. Без самосвідомості суб'єкт не може контролювати власні дії — як зовнішні, так і внутрішні (роботу мислення, уяви, бажання). Вища форма самосвідомості – рефлексія, коли суб'єкт здійснює спеціальний аналіз способів своєї діяльності і явищ свідомості. Рефлексія виникає тільки на основі оволодіння мовою та іншими засобами комунікації.

Свідомість – це специфічний прояв духовної життєдіяльності людини, пов'язаної із пізнанням, яке робить відомим (свідомим), знаним зміст реальності, що набуває предметно-мовної форми знання. Це діяльнісний, а не субстанційний феномен, що здійснюється в актах спрямування - інтенції на зовнішній світ і результується в якісно розмаїту мовно-опредметнену систему значень. Останні набувають онтологічного статусу об'єктів — матеріальних чи ідеальних, дійсних чи можливих (або належних), теперішніх чи минулих (майбутніх), конкретно-емпіричних чи абстрактно-загальних, дійсних чи уявних (фіктивних, ілюзорних, фантастичних). Пізнавально спрямовуючи себе на реальний світ, свідомість трансформує його натуралістичні і психологічні параметри, трансформує їх в ідеальний світ.

 

Основні терміни

Свідомість – специфічний прояв духовної життєдіяльності людини, пов’язаний із пізнанням, яке робить відомим (свідомим), знаним зміст реальності, що… Ідеальне – філософська категорія для позначення нематеріальної,… Відображення – властивість матеріальних об’єктів змінюватися під впливом взаємодії між собою і зберігати зміни, які…

Питання та завдання для самоконтролю

1. Проаналізуйте роль несвідомого в природі людини, використавши наведені міркування сучасного філософа В.А.Канке (Канке В.А. Философия: Учебное пособие для студентов выс­ших и средних специальных учебных заведений.— М.: Логос, 2001. — С. 137–138): «Головна ідея Фрейда була досить простою: людина – істота еротична. Глибинна сутність людини – сексуальний потяг – лібідо (пізніше Фрейд буде багато розмірковувати про два головних інстинкту – ерос та інстинкт смерті – танатос). Цей потяг приходить у конфлікт зі свідомістю, яка змушена реагувати на оточуюче соціальне середовище з його численними заборонами. Сексуальні потяги витискуються зі свідомості, вони стають несвідомими, виявляючись у сновидіннях, в різноманітних нераціональних діях, в неврозах. Шлях позбутися від неврозів – це аналіз психіки, спочатку виявляють несвідоме ( це робить кваліфікований лікар-психіатр), а потім, якщо пацієнт здатний на це, несвідоме переводиться у свідомість. Воно перестаю існувати, зникає джерело хворобливих неврозів. Але ніхто і ніколи не позбавить людину від несвідомого повністю, тому що у своїх підвалинах людина є істота не свідома, а несвідома. Домінує саме останнє. Так вважать фрейдисти. Далеко не всі з ними згодні».

2. З’ясуйте, яку роль відіграє в житті людини мова?

3. Що означає “мислити абстрактно” і “мислити конкретно”?

4. Обґрунтуйте твердження Гегеля, що “істиною свідомості є самосвідомість” (Гегель Г. В. Ф. Энциклопедия философских наук. – Т. 3. Феноменология духа. – М.: Мысль, 1977. – С. 233).

5. Чи може сформуватися свідомість у сліпоглухонімих дітей, якщо сформувати у них навички предметно-практичної діяльності?

6. Чим відрізняється мова жестів від вербальної мови?

7. Обґрунтуйте твердження Канта: “Якщо з емпіричного пізнання виключити будь яке мислення (через категорії), то не залишиться ніякого знання про той чи інший предмет, тому що за допомогою лише одних наочних уявлень ніщо не осмислюється...” (Кант И. Критика чистого разума. – СПб., 1993. – С.188-189).

Література

Основна

ФІЛОСОФІЯ: Посібник для студентів вищих навчальних закладів /Причепій Є.М., Черній А.М., Гвоздецький В.Д., Чекаль Л.А. – К.: Академія, 2001. – С.… ФІЛОСОФІЯ. Навчальний посібник / І.Ф. Надольний, В.П. Андрущенко, І.В.…  

Аристотель

Метою теми є з’ясування студентами того, що таке пізнання, які його рушійні сили, в чому полягає сутність істини та які існують методи її пошуку. … Ключові поняття: знання, освоєння, пізнання, істина, метод, методологія.  

Основні терміни

Гносеологія – філософське вчення, в якому досліджується пізнавальний процес з точки зору співвідношення суб’єкта і об’єкта пізнання, аналізується… Епістемологія – філософське вчення, в якому вивчається будову, структуру,… Знання – отримана у певний спосіб (метод), соціально значима інформація, яка є упорядкованою та оформленою відповідно…

Питання та завдання для самоконтролю

 

1. Всесвіт безкінечний і людина ніколи не зможемо пізнати його до кінця. Чи слідує звідси, що світ непізнаваний?

2. Назвіть представників агностицизму в філософії Нового часу. Чи співпадають їх погляди з ідеями скептиків Античності?

3. Зіставте зміст термінів «знання» та «інформація». Чи погоджуєтесь Ви з думкою, що основною цінністю сучасного суспільства є наукове знання?

4. Відомо, що в процесі пізнання одні теорії змінюються іншими, хоча предмет дослідження залишається тим самим. Які закономірності пізнавального процесу характеризує це явище?

5. Проаналізуйте наступні висловлювання. Яке з них, на Ваш погляд, можна прийняти як визначення? Відповідь поясність.

а) Істина – це логічно несуперечливе знання про світ;

б) Істина – це знання, яке відповідає чуттєвим даним;

в) Істина – це очевидне положення;

г) Істина – це відповідність знань дійсності.

6. Спираючись на приклади з історії науки, опишіть співвідношення між абсолютною та відносною істинами? Чи погоджуєтесь Ви з тезою, що істина завжди конкретна?

7. Які загальнонаукові методи пізнання протиставляє Ф. Бекон: «Краще ділити природу на частини, ніж відволікатися від неї»?

8. Назвіть методи емпіричного й теоретичного пізнання. Чим методи пізнання відрізняються від засобів пізнання та форм знання?

9. Американський соціолог науки Р.К. Мертон виділив такі цінності наукової діяльності: універсалізм, безкорисливість, колективізм та організований скептицизм. Чи можливе, на Ваш погляд, їх неухильне дотримання в процесі наукової діяльності?

10. А. Ейнштейн писав: «Інтуїтивним висновкам, які базуються на безпосередньому спостереженні, не завжди можна довіряти». Як Ви вважаєте, що мав на увазі видатний німецький фізик?

 

 

Література

Основна

АЛЕКСЕЕВв П.В., Панин А.В. Философия: Учебник. – 4-е изд., перераб. и доп. – М.: Велби, 2007. – С. 183-234, 242-245, 261-284, 345-362, 370-422.

ВВЕДЕНИЕ в философию: Учеб. пособие для вузов / Под ред. Фролова И.Т. – 3-е изд., перераб. и доп. – М.: Республика, 2003. – С. 452-472.

КАНКЕ В.А. Философия. Исторический и систематический курс: Учебник для вузов. – М.: Логос, 2002. – С. 167-193.

ПРИЧЕПІЙ Є.М. Черній А.М., Гвоздецький В.Д., Чекаль Л.А. Філософія: Посібник для студентів вищих навчальних закладів. – К.: Академія, 2001. – С. 292-316.

СПИРКИН А.Г. Философия: Учебник. – 2-е изд. – М.: Гардарики, 2002. – С. 378-474.

ФИЛОСОФИЯ: Учебник для вузов / Под ред. В.В. Миронова. – М.: Норма, 2005. – С. 555-632.

ФІЛОСОФІЯ: Навчальний посібник / Під ред. Надольного І.Ф. – К.: Вікар, 1997. – С.261- 335.

 

Додаткова

ДРОТЯНКО Л.Г. Фундаментальне та прикладне знання як соціокультурна і праксеологічна проблема: Монографія. – К.: Четверта хвиля, 1998. – С. 94-170.

КОПНИН П.В. Введение в марксистскую гносеологию. – К.: Наукова думка, 1966. – С. 46-57, 126-148.

КРИМСЬКИЙ С.Б. Запити філософських смислів. – К.: ПАРАПАН, 2003. – С. 84-93, 148-168.

ФИЛОСОФИЯ науки в вопросах и ответах: Учебное пособие / Под ред. В.П. Кохановского. – Ростов н/Д: Феникс, 2006. – С. 9-15, 17-28, 109-113, 150-156, 194-200, 219-229.

МИКЕШИНА Л.А. Философия науки: Учебное пособие. – М.: Прогресс-Традиция, 2005. – С. 27-45, 58-73, 150-165, 225-239, 275-317.

НОВАЯ философская энциклопедия: В 4-х т. / Под ред. В.С. Степина (Статьи: Знание, Истина, Метод, Методология, Наука, Познание).

РУЗАВИН Г.И. Методы научного исследования. – М.: Мысль, 1975. – С. 7-25.

 

Першоджерела

ГЕГЕЛЬ Г. Феноменология духа. – М.: Наука, 2000. – С. 19-24, 29-36, 46-48. ГЕЙЗЕНБЕРГ В. Шаги за горизонт. – М.: Прогресс, 1987. – С. 328-342. КУАЙН У. Слово и объект. Пер. с англ. – М.: Логос, 2000. – 386 с. (§ 1.5-1.6).

А. Бергсон

    Предмет і структура соціальної філософії

Основні терміни

Предмет соціальної філософії –дослідження найбільш загальних засад виникнення, функціонування та розвитку суспільства. Суспільне буття–матеріальний природно-історичний процес, де природні умови… Суспільна свідомість – духовний бік історичного процесу, цілісне духовне явище, що включає різні форми свідомості. …

Питання та завдання для самоконтролю

 

1. Охарактеризуйте предмет та завдання соціальної філософії.

2. Назвіть характерні риси класичного погляду до розгляду суспільства.

3. Доведіть, що суспільство є системою, яка самоорганізовується та саморозвивається.

4. Назвіть основні відмінності між етносом, народом та нацією.

5. Охарактеризуйте цивілізаційний підхід до розвитку суспільства.

6. Назвіть головні риси постіндустріального суспільства.

7. Розкрийте зміст поняття „соціальна страта”. Для цього ознайомтесь з тлумаченням цієї проблеми П. Сорокіним (Хрестоматія. – С. 163-165).

Література

Основна:

ВВЕДЕНИЕ в философию: Учебное пособие для вузов. / авт. кол.

Фролов И.Т и др. – М.: Республика, 2004.– С. 485-513.

ГОБОЗОВ И.А. Социальная философия: учебник для вузов. – М.: Академ. Проект, 2007. – 352 с

Канке В.А. Философия. Исторический и систематический курс: Учеб. для вузов. – М.: Логос, 2002. – С. 226-240.

ПРАКТИКУМ З ФІЛОСОФІЇ: Навч. посібн. / Л.Г.Дротянко, А.Матюхіна,

В.Г. Вдовиченко та ін. – К.: Книжкове видавництво НАУ, 2006. – С.169-177.

Соціальна філософія. Історія, теорія, методологія: Підручник / В.П. Андрущенко, Л.В. Губерський, М.І. Михальченко. – Вид. 3-є. випр. – К.: Генеза, 2006. – 656 с.

ілософія: Підручник / І.В. Бичко, І.В.Бойченко та ін. –К., 2001. – Розд. 4.

Філософія: Підручник / С.М. Причепій, А.М. Черній, Л. А. Чекаль. – К.: Академвидав, 2008. – С. 425-456.

 

Додаткова

Гуревич П.С. Основы философии: Учебник. – М.: Гардарики, 2000. – С. 322-345; 346-412.

Шаповалов В.Ф. Основы философии. От классики к современности: Учебн. пособие для вузов. – Изд. 2-е, доп. – М.: ФАИР-ПРЕСС, 2000. –

С. 457 – 488.

 

Першоджерела

Козловський П. Культура Постмодерна: Общественно-культурные последствия технического развития.- М.: Республика, 1997.

Маркаузе Г. Одномерный человек. Исследование идеологии Развитого Индустриального Общества. – М.: REFL-book, 1994.

Ортега-и-Гассет Х. Восстание масс // Эстетика. Философия культуры. – М.: Искусство, 1991.

Франк С.Л. Духовные основы общества. –М., 1992.

ФІЛОСОФІЯ. ХРЕСТОМАТІЯ: Навч. посіб. // За ред. Дротянко Л.Г., Матюхіної О.А., Онопрієнка В.І. – К.: Вид-во Національного авіаційного університету, 2009. – С.157 – 168.

Тема 15. СУСПІЛЬНЕ ВИРОБНИЦТВО ЯК СПОСІБ БУТТЯ ЛЮДИНИ В КУЛЬТУРІ

Взаємодія,безперечно,існує між

усіма сторонами суспільного життя.

Г А.Плєханов

Метою даної теми є: ознайомити студентів із таким складним поняттям філософії, як "культура", розкрити сутність суспільного виробництва як способу буття людини в культурі, встановити взаємозв’язок між матеріальною та духовною культурою. Для цього окреслюються такі ключові слова: культура, символ, масова культура, спосіб виробництва, продуктивні сили, виробничі відносини, духовне виробництво, духовні відносини, інформаційне суспільство.

Поняття культури у філософії. Культура як символічний світ людського буття

Можна сказати, що в культурі конституюється світ, який складає безпосередню дійсність буття людини. Тільки через входження в нього людина стає… Але культура не тотожна суспільству. Культура перебуває у діалектичній… Культура є системою, яка має складну структуру. Якщо розглядати культуру як певну людську діяльність, то можна…

Основні терміни

Виробничі відносини – суспільні відносини між людьми, що виникають в процесі виробництва, обміну, розподілу матеріальних та духовних благ.… Духовні відносини – це відносини, в які вступають люди з приводу духовних… Духовне виробництво – діяльність, яка породжує ідеї, які втілюються в життя матеріальним виробництвом. Це частина…

Питання і завдання для самоконтролю

 

1. Як Ви розумієте вираз: „ культура є людським способом включення в універсум"?

2. Розкрийте діалектичний взаємозв'язок продуктивних сил і виробничих відносин.

3.Прочитайте наведену цитату і поясніть, чому К. Маркс вважає, що продуктивні сили визначальними форму суспільства? Чи згідні Ви з цією точкою зору?

” Що ж таке суспільство, яка б ні була його форма? Продукт взаємодії людей. Чи люди вільні у виборі тої чи іншої суспільної форми? Аж ніяк. Візьміть визначену ступінь розвитку продуктивних сил людей, і ви отримаєте визначену форму обміну і споживання. Візьміть певну ступінь розвитку виробництва і споживання, і ви отримаєте певний суспільний лад, певну організацію станів чи класів – словом, певне громадянське суспільство. Візьміть певне громадянське суспільство і ви отримаєте певний політичний лад, який є лише офіційним виразом громадянського суспільства.”

К.Маркс

4. Що зараховують до елементів духовного життя суспільства?

5.Прочитайте уривок з твору А. Печчеї і поясніть, у чому він бачить суперечливість результатів науково-технічного прогресу.

„ Наукова революція, що прийшла за нею, повсюдно поширила наукові методи і підходи, надзвичайно поширила наші знання про самі різні процеси і явища фізичного світу, одначе і вона не додала людині мудрості. Що ж стосується технічної революції, то саме - то вона – при всіх матеріальних добродійствах, які вона обрушила на людину – як раз і стала головним джерелом її внутрішньої кризи.”

А. Печчеї.

6. Прочитайте наведений нижче уривок і поясніть, в чому Е. Кассірер вбачає єдність духовної культури.

„Немає сумніву, що людську культуру утворюють різні види діяльності, які розвиваються різними шляхами, переслідуючи різні цілі. Якщо ми самі задовольняємось спогляданням результатів цих видів діяльності – міфами, релігійними ритуалами чи віруваннями, творами мистецтва, науковими теоріями, то привести їх до одного знаменника виявляється неможливим. Філософський синтез, одначе, значить щось інше. Тут ми бачимо не єдність наслідків, а єдність дій, не єдність продуктів, а єдність творчого процесу.”

Е. Кассірер

7. Чи сприяє розвитку суспільства і особи масова культура?

 

Література

Основна:

ВВЕДЕНИЕ в философию: Учебное пособие для вузов. / авт кол. Фролов И.Т и др. – М.: Республика, 2004.– С.485-495; 514-537.

ГУРЕВИЧ П.С. Основы философии: Учебник. – М.: Гардарики, 2000. – С. 346-412.

ЕНЦИКЛОПЕДИЯ постмодернізму.- К.:Основи,2003.- Статті: «Політика», «Життя суспільства»,

КАНКЕ В.А. Философия. Исторический и систематический курс: Учебник для вузов. – М., 2002. – С. 226-240.

ФІЛОСОФІЯ: Підручник /І.В. Бичко, І.В. Бойченко, ін. - К., 2001. – С. 193-228.

ФІЛОСОФІЯ. Підручник. За ред. Надольного І.Ф. -К.: Вікар, 2001. - С.

ФІЛОСОФІЯ: Посібник для студентів вищих навчальних закладів /Причепій Є.М., Черній А.М., Гвоздецький В.Д., Чекаль Л.А.-К.,Академія,2001-С.364-419,510-526.

 

Додаткова:

KPУTЬ И.Б., ЗAБEЛИН И.М. Очepки иcтopии пpeдcтaвлeний o взaимooтнoшeнии пpиpoды и oбщecтвa. - М.:Haукa, 1988. - C. 6-19.

КЕМПБЕЛЛ Дж. Свобода и сообщество.\\Вопр. филос.,1992,№12.

KPЫМCKИЙ C.Б. Koнтуpы дуxoвнocти: нoвыe кoнтeкcты идeнтификaции//Boпp. филoc., 1992, №12.

КРИСАЧЕНКО В.С. Стратегія виживання виду Homo sapiens// Філос. і соціол.думка,1992, №4

ХЕЙЗИНГА Й. Homo Ludens.\Человек играющий/ -М.: Прогресс-Академия, 1992.-464 с.

ШАПОВАЛОВ В.Ф. Основы философии. От классики к современности, изд. 2-е, доп.: Учеб. пособие для вузов. – М.: ФАИР-ПРЕСС, 2000. – С. 457-488.

ЯЩEHKO Є.Г. Глoбaльнi мexaнiзми. Дocвiд пpo взaємoвiднoшeння пpиpoди тa людини//Фiлoc. i coцioл. думкa, 1992, №4.

 

Першоджерела:

ПЛАТОН. Государство // Платон. Филеб, Государство, Тимей, Критий.- М.: Мысль, 1999.- С. 188-191.

СУМЕРКИ богов. М.: Изд. политич. литературы.- 1989.- С.95-97,104.

ФІЛОСОФІЯ. ХРЕСТОМАТІЯ: Навч. посіб. // За ред. Дротянко Л.Г., Матюхіної О.А., Онопрієнка В.І. – К.: Вид-во Національного авіаційного університету, 2009. – С.169 -180.

ХАЙЕК Ф.А. Дорога к рабству.\\Вопр. философии,1990,№11-12.

 

Тема 16. ПОЛІТИЧНЕ ЖИТТЯ СУСПІЛЬСТВА ЯК ФІЛОСОФСЬКА ПРОБЛЕМА

Людина має два прагнення:

1) захисту від насильства;

2) значущості своїх поглядів і своєї волі.

Захист надає їй правова держава,

значущість її поглядів та волі – демократія.

К. Ясперс

Мета теми полягає у філософському осмисленні студентами сутності політики, політичної системи суспільства, держави як основного політичного…    

Основні терміни

Політика –це сфера діяльності, пов’язана з відношеннямиміж різноманітними соціальними спільнотами, в центрі яких стоїть проблема завоювання, утримання і використання державної влади.

Політична система суспільства – це система державних і недержавних соціальних інститутів, які здійснюють певні політичні функції.

Громадянське суспільство– це суспільство в якому узгоджуються приватні та загальні інтереси.

Держава – це відповідним чином організована суспільна структура, здатна здійснювати найвищий контроль над деякими аспектами поведінки людей на певній території з метою підтримувати лад у даному суспільстві.

 

 

Питання та завдання для самоконтролю

 

1. Простежте становлення поняття «політика», розкрийте його зміст та визначте основні складові політичної системи суспільства.

2. Як, на Вашу думку, виконуються основні функції політики на практиці в Україні?

3. Як співвідносяться поняття «суспільство» і «держава»?

4. Охарактеризуйте основні підходи до вирішення питання про природу держави. Розкрийте основні ознаки держави.

5. Як Ви розумієте зміст поняття «правова держава»?

6. Що є основою громадянського суспільства? Які умови треба створити у державі, щоб особистість почувала себе самореалізованою?

 

Література

Основна:

АНДРУЩЕНКО В., МИХАЛЬЧЕНКО М. Сучасна соціальна філософія. – К.: Ґенеза, 1996. – 368 с.

ВВЕДЕНИЕ В ФИЛОСОФИЮ: Учебник для вузов. В 2 ч. / Фролов И.Т., Арб-Оглы Э.А., Арефьева Г.С. и др. – М.: Политиздат, 2004. – Ч.2 – С. 485-497.

КАНКЕ В.А. Философия. Исторический и систематичексий курс: Учебник для вузов. – М., 2002. – С. 226-240.

ФІЛОСОФІЯ: Підручник / И.В.Бичко, І.В.Бойченко, ін. – К., 2001. – С.193-228.

ФІЛОСОФІЯ: Посібник для студентів вищих навчальних закладів // Причепій Є.М., Черній А.М., Гвоздецький В.Д., Чекаль Л.А. – К.: Академія, 2001. – С.364-419.

Додаткова:

БЕРДЯЕВ Н.А. Смысл истории. – М.: Изд-во «Мысль», 1990. – 176 с.

ФИЛОСОФСЬКИЙ енциклопедичний словник. – К.: Абрис, 2002. / Статті: «держава», «політика» «громадянське суспільство».

ЕНЦИКЛОПЕДІЯ ПОСТМОДЕРНІЗМУ. – К.: Основи, 2003. – Статті: «політика», «право на владу».

ПОЛИТИКА // Новая философская энциклопедия. Т.3. – М.: Мысль, 2001. – С. 268-275.

ПРАВОВОЕ ГОСУДАРСТВО // там же. – С.311-312

ПОППЕР К. Відкрите суспільство та його вороги. Т. 2. Спалах пророцтва: Гегель, Маркс та послідовники. Пер. з англ. О. Буценко. – К.: Основи, 1994. – 494 с.

ТОЙНБІ А. Дослідження історії. Том 2. / Пер з англ. В.Митрофанова, П.Таращука. – К.: Основи, 1995. – 406 с.

ЯСПЕРС К. Смисл и назначение истории. Пер. с нем. 2-е изд. – М.: Республика, 1994. – 527 с.

 

Першоджерела:

АРИСТОТЕЛЬ. Политика // Аристотель. Сочинения: В 4-х т. Т.4 – М.: Мысль, 1983.

МАРКС К. К критике политической экономии // Маркс К. Энгельс Ф. Соч. – Т.13. – С. 6-9.

МИР ФИЛОСОФИИ. Книга для чтения. В 2-х т. – М., 1991., Т.2 – С. 413-419.

ПЛАТОН. Государство // Платон. Филеб, Государство, Тимей, Критий. – М.: Мысль, 1999. – С. 188-191.

ЭНГЕЛЬС Ф. Происхождение семьи, частной собственности и государства // Маркс К., Энгельс Ф. Соч. Т. 20.

ФІЛОСОФІЯ. ХРЕСТОМАТІЯ: Навч. посіб. // За ред. Дротянко Л.Г., Матюхіної О.А., Онопрієнка В.І. – К.: Вид-во Національного авіаційного університету, 2009. – С.181 - 194.

 

 

Тема 17. ФІЛОСОФІЯ ІСТОРІЇ

Правителям, державним діячам та

народам поважно радять видобувати

повчання з досвіду історії. Але досвід

та історія учать, що народи та уряди

нічого не навчилися з історії і не діяли

згідно з повчанням, яке могли з неї здобути.

Г.-В. Гегель

    Історія як предмет філософії

Основні терміни

Філософія історії – розділ філософії,що займається проблемами смислу історії, її закономірностями, головними напрямами розвитку людства та… Спрямованість історичного процесу – внутрішня логіка історії, яка відбувається… Еволюція – поступові зміни в соціальному житті, в природі, їх які не торкаються зміни основ циклів, в яких вони…

Питання та завдання для самоконтролю

1. Окресліть коло питань, що входять у дослідження філософії історії.

2. Які виділяють основні напрямки спрямованості історичного процесу?

3. Як співвідносяться між собою суб’єкт історії та її рушійні сили?

4. В якому стані – еволюційності чи революційності – перебуває сучасна історія?

5. Які критерії прогресу чи регресу можна застосувати при аналізі сучасної історії?

 

 

Література

Основна:

ПРАКТИКУМ З ФІЛОСОФІЇ: Навч. посібн. / Л.Г.Дротянко, О.А.Матюхіна, В.Г. Вдовиченко та ін. – К.: Книжкове видавництво НАУ, 2006. – С.203-216.

ВВЕДЕНИЕ в философию: Учебное пособие для вузов. / авт кол. Фролов И.Т и др. – М.: Республика, 2004.– С.504-513.

ФІЛОСОФІЯ: Посібник для студентів вищих навчальних закладів /Причепій Є.М., Черній А.М., Гвоздецький В.Д., Чекаль Л.А. – К.: Академія, 2001. – С. 452-479.

ФІЛОСОФІЯ: Навчальний посібник /І.Ф.Надольний, В.П.Андрущенко та ін. За ред. І.Ф.Надольного. – К.: Вікар, 2000. – С.407-459.

ФІЛОСОФІЯ: Підручник /І.В. Бичко, І.В. Бойченко, ін. - К., 2001. – Розділ 5.

 

Додаткова:

ПЕТРУШЕНКО В.Л. Філософія: Курс лекцій. – К.: «Каравела», 2001. – С. 352-379.

ФИЛОСОФСЬКИЙ енциклопедичний словник. – К.: Абрис, 2002. – / статті: «еволюція і революція», «соціальна революція», «прогрес».

ЯЩУК Т.І. Філософія історії: Курс лекцій. Навчальний посібникю – К.: Либідь, 2004. – 536 с.

 

Першоджерела:

ТОЙНБИ А. Дж. Постижение истории. – М.: Прогресс, 1991. – С. 42-90.

ШПЕНГЛЕР О. Закат Европы. Очерки морфологии мировой истории. 1. – М.: Мысль, 1993. – С. 129-200.

МАРКС К. К критике политической экономии. Введение // Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. – 2-е изд. – Т. 13. – С. 6-9.

ПЛЕХАНОВ Г. В. К вопросу о роли личности в истории. – Избр. филос. произв. – М.-Л-д: Политиздат, 1965 г. – Т. 1. – С. 300-331.

ФІЛОСОФІЯ. ХРЕСТОМАТІЯ: Навч. посіб. // За ред. Дротянко Л.Г., Матюхіної О.А., Онопрієнка В.І. – К.: Вид-во Національного авіаційного університету, 2009. – С. 195 – 205.

 

 

Тема 18. СТРАТЕГІЯ МАЙБУТНЬОГО

 

 

Якщо проблеми модерну були

примиренням минулого з майбутнім,

то постмодерн мусить віднайти нові

синтези протилежних точок

зору – раціоналізму та ірраціоналізму

П.Козловськи

Метою вивчення теми є знайомство студентів із різними філософськими підходами до визначення перспектив суспільного розвитку. Впродовж свого життя… Проте реальні результати діяльності людей не завжди збігаються з планами.…  

Основні терміни

Модерн – історичний період у розвитку західноєвропейської цивілізації, який охоплює час від початку XVI ст. до середини ХХ ст. Постмодерн – історичний період, що розпочався у Західній Європі з другої… Глобальні проблеми – сукупність економічних, соціально-політичних, екологічних та інших суперечностей, що охопили…

Питання та завдання для самоконтролю

 

1. У чому полягає сутність історичної періодизації суспільства за опозицією “модерн – постмодерн”?

2. Чим різняться підходи Ж.-Ф.Ліотара та П.Коловськи до визначення основних рис культури постмодерну?

3. Порівняйте сутнісні риси інформаційного суспільства та культури постмодерну.

4. Здійсніть класифікацію основних глобальних проблем сучасності.

5. Поясність, у чому криється об’єктивний характер глобалізації.

6. Назвіть негативні тенденції сучасних глобалізаційних процесів.

7. Покажіть відмінності між глобальними проблемами та глобалізацією.

8. Які шляхи вирішення глобальних проблем пропонує Римський клуб? Чи згодні Ви з цими пропозиціями?

 

 

Література

Основна:

ПРАКТИКУМ З ФІЛОСОФІЇ: Навч. посібн. / Л.Г.Дротянко, О.А.Матюхіна, В.Г.Вдовиченко та ін. – К.: Книжкове видавництво НАУ, 2006. – С.217-231.

ЛУК’ЯНЕЦЬ В.С., Соболь О.М. Філософський постмодернізм. – К.: Абрис, 1998. – 352 с.

ВВЕДЕНИЕ в философию: Учебное пособие для вузов. / авт кол. Фролов И.Т и др. – М.: Республика, 2004.– С. 590-605.

ГУРЕВИЧ П.С. Основы философии: Учебник. – М.: Гардарики, 2000. – С. 413-433.

КАНКЕ В.А. Философия. Исторический и систематический курс: Учебник для вузов. – М.: Логос, 2002. – С. 285-291.

НОВАЯ ФИЛОСОФСКАЯ ЭНЦИКЛОПЕДИЯ: В 4-х томах. Ред. В.С.Степин и др. Статты: «Информационное общество», «Культура», «Цивилизация», «Модернизм», «Постмодернизм», «Глобальные проблемы».

ФІЛОСОФІЯ: Навчальний посібник /І.Ф.Надольний, В.П.Андрущенко та ін.; За ред. І.Ф.Надольного. – К.: Вікар, 1997. – С.556-576.

ФІЛОСОФІЯ: Підручник /І.В. Бичко, І.В. Бойченко, ін. - К., 2001. – Розділи 4,5.

ФІЛОСОФІЯ: Посібник для студентів вищих навчальних закладів /Причепій Є.М., Черній А.М., Гвоздецький В.Д., Чекаль Л.А. – К.: Академія, 2001. – С. 364-419.

 

Додаткова:

ДРОТЯНКО Л.Г. Феномен фундаментального і прикладного знання: (Постнекласичне дослідження). – К.: Вид-во Європ. ун-ту фінансів, інформ. систем, менеджм. і бізнесу, 2000. – С.110-124, 350-367.

ЕНЦИКЛОПЕДІЯ постмодернізму / За ред. Ч.Вінквіста та В. Тейлора. – К.: Основи, 2003. – 503 с.

ЗАГЛАДИН В.В., Фролов И.Т. Глобальные проблемы современности: научный и социальный аспекты. – М.: Международные отношения, 1981. – 240 с.

КАСТЕЛЬС М. Інтернет-галактика. – К.: Ваклер, 207. – 304 с.

КОЗЛОВСКИ П. Культура постмодерна: Общественно-культурные последствия общественного развития. – М.: Республика, 1997. – 240 с.

КРИМСЬКИЙ С.Б. Павленко Ю.В. Цивілізаційний розвиток людства. – К.: Фенікс, 2007. – 316 с.

ХАНТИНГТОН С. Столкновение цивилизаций. – М.: Изд-во АСТ, 2003. – 603 с.

УЄБСТЕР Ф. Теории информационного общества. – М.: Аспект Пресс, 2004. – 400 с.

ФРОЛОВ И.Т. О человеке и гуманизме: Работы разных лет. – М.: Политиздат, 1989. – 559 с.

ЧУМАКОВ А.Н. Глобализация. Контуры целостного мира. – М.: Проспект, 2005. – 432 с.

ШАПОВАЛОВ В.Ф. Основы философии: От классики к современности: Учеб пособие для вузов. М.: ФАИР-ПРЕСС, 2000. – С.576-600.

 

Першоджерела

ЛИОТАР Ж.-Ф. Состояние постмодерна. – СПб: Алетейя, 1997. – С.14-23.

МИР философии: Книга для чтения: В 2 ч. / Сост. П.С.Гуревич, В.И.Столяров. – М., 1991. – Ч.2. – С.522-538, 541-545, 558-585.

СУЧАСНА зарубіжна філософія: Основні течії і напрямки: Хрестоматія. – К.: 1996.

ТЕЙЯР ДЕ ШАРДЕН П. Феномен человека. – М.: Наука, 1987. – С.220-226.

ТОЙНБИ А. Цивилизация перед судом истории. – СПб: Прогресс-Культура, 1996.

ТОФФЛЕР Э. Третья волна. – М.: АСТ, 1999. – ФІЛОСОФІЯ. ХРЕСТОМАТІЯ: Навч. посіб. // За ред. Дротянко Л.Г., Матюхіної О.А., Онопрієнка В.І. – К.: Вид-во Національного авіаційного університету, 2009. – С. 206 – 217.