Поняття культури у філософії. Культура як символічний світ людського буття

Існує більше ніж півтисячі визначень феномену культури. Першим термін “культура” запровадив у філософію Цицерон у значенні "мистецтво вдосконалення своєї душі, розуму", протиставивши його терміну "натура", тобто “природа”. Зараз у філософії існують різні підходи до розуміння культури. Релігійно-ідеалістична філософія акцентує увагу на духовному аспекті культури, визначає її як вираження прагнення людини добудувати своє природне та соціальне буття до рівня духовності. Лише за допомогою культури розкриваються найкращі якості людини, досягається її гармонія з навколишнім світом, реалізується її вище призначення. Матеріалістична філософія розглядає як домінантний діяльнісний аспект культури, її орієнтованість на людину, що виступає творцем і споживачем культурних цінностей. Спільним у всіх підходів до розуміння культури є підкреслення того, що світ культури створений людиною, природа входить у нього як перетворена людиною. Г.Гегель особливо підкреслив, що "культура - це створена людиною "друга природа".

Можна сказати, що в культурі конституюється світ, який складає безпосередню дійсність буття людини. Тільки через входження в нього людина стає людиною – творцем культури, суспільства, себе на основі засвоєння надбань, уже створених людством. Людина є суб’єктом і об’єктом культури. Культура орієнтує людину в світі, вміщує її в світ суспільства, людства; регулює відносини в суспільстві; визначає систему цінностей. У широкому значенні під культурою розуміються всі основні сфери людського буття - виробництво матеріальних благ; духовна культура в її розмаїтті та складності, включаючи міфологію, релігію, науку, мистецтво; різні форми стосунків у суспільстві - від особистісних до політичних.

Але культура не тотожна суспільству. Культура перебуває у діалектичній взаємодії із суспільством. Вона функціонує за власними законами і в той же час підлягає дії суспільних законів. Структурні складові суспільства впливають на зміст і форми культурного процесу. У той же час культура вносить відповідні корективи у розвиток суспільства, відображає стан його морального здоров’я, рівень економічних та політичних свобод, характеризує його духовний потенціал. На стан культури впливають спосіб виробництва, політична система суспільства, становище індивіда в суспільстві, тощо.

Культура є системою, яка має складну структуру. Якщо розглядати культуру як певну людську діяльність, то можна виділити в ній матеріальну і духовну культуру, що взаємодіють у процесі реалізації людини як суспільної істоти і неповторної індивідуальності. Якщо ж розглядати культуру з точки зору її носія, то можна виділити світову культуру, яка складається з етнічних та національних культур. Світова і національні культури є синтезом, результатом складної взаємодії культур різних соціальних груп, що входять до певного суспільства.

Як не існує культури без людини, суспільства, так не існує й людини, суспільства без культури. Культура є людським способом “включення” в універсум. Діяльність людини базується на обміні речовинами й енергією з природою. Яка ж специфіка "вписаності" людини у світ? Специфікою "феномену людини" є формування та відтворення особливих форм життєдіяльності, матеріальної і духовної культури, форм спілкування. Суспільство створює "другу природу", перетворюючи не лише навколишній, але й внутрішній світ людей.

Отже, культура виступає як специфічний спосіб існування людини в світі, є засобом взаємозв’язку з природою. П.А. Флоренський підкреслював, що природа і культура існують лише разом. Людина як носій культури не творить нічого, а лише створює і перетворює стихійне, природне. Вона протиставляє природним силам уже пізнані закономірності процесів природи. Культура сприяє виділенню людства з природи, зростанню його свободи.

Діяльність - провідна категорія культури, що підкреслює, концентрує увагу на її творчому характері. Це – специфічне ставлення людини до світу, форма активності, спрямована на перетворення навколишнього світу. Діяльність завжди виступає як цілеспрямована, усвідомлена, пов’язана з різними формами мислення,- відмічає О.О.Федоров. Вона визначається системою цінностей, норм, наявними знаннями.

Як відомо, є два види діяльності – матеріальна й духовна. А звідси існує й два види культури - матеріальна та духовна. У сфері матеріальної культури діяльність має характер практичного, утилітарного перетворення світу. У сфері духовної культури вона має ідеальний характер, реалізує творчий потенціал людини. Пізнавальні, естетичні, комунікативні, ціннісні можливості діяльності розкриваються переважно в духовній культурі. Якщо у сфері матеріальної культури людина виступає як частина цілого, то в сфері духовної культури – як її самостійний суб’єкт. У духовній культурі повною мірою розкривається духовний потенціал діяльності.

Особливу роль у діяльності людини відіграє праця. Специфікою буття людини у світі є практична діяльність. Тобто людині притаманний діяльнісно – творчий характер ставлення до світу. Діяльність здійснюється в соціумі, в кооперації з іншими людьми. Вона передбачає спілкування, поєднання зусиль людей. Діалог забезпечує можливість вироблення більш оптимальних і плідних засад спілкування між людьми.

Практика включає наступні відносини:

а) суб’єкт – об’єктні (людина ‑ природа);

б) суб’єкт – суб’єктні (взаємодія людей у цьому процесі);

в) самозміну (людина змінює себе через діяльність у світі і спілкування).

У процесі практики відбуваються:

1) реальне перетворення об’єктів дійсності;

2) спілкування в процесі і з приводу цієї перетворюючої діяльності ;

3) виробляється система норм і цінностей, що забезпечує цілеспрямований характер діяльності.

Усі сфери суспільного життя – це сфери культури, а культура є символічним світом, створеним людиною. Йдеться не про одного індивіда, а про спів-буття людей, які в процесі спілкування, яке є системою всіх суспільних відносин, вибудовують світ свого буття. Це вже не природний, а позаприродний світ, в основі якого лежить формування певних символів (символ у перекладі з грецької мови - розпізнавальна ознака). Символи пронизують усі форми культури, зокрема:

1) у стародавніх греків символ - це умовний речовий розпізнавальний знак для членів певної соціальної групи;

2) в літературі символ - це художній образ, який втілює деяку ідею;

3) в науці символ - це умовне позначення якоїсь величини (наприклад в математиці, фізиці) буквами грецького та латинського алфавіту;

4) в мистецтві символ - це універсальна естетична категорія, яка розкривається через співставлення із суміжними категоріями такими як художній образ або алегорія (вираз абстрактного поняття при допомозі конкретного образу, наприклад, жінка з зав’язаними очима, з вагою в руці - алегорія правосуддя) Й.В. Гете писав, що "в символі через окреме представляють загальне - не як сон, не як тінь, але як живе миттєве одкровення того, чого не можна виразити”.

4/ в релігії символ - це знак для позначення, вираження трансцендентного, священного через чуттєве ( наприклад, лотос є символом вищої досконалості в буддизмі, хрест у християнстві - це символ жертовної любові, позбавлення від гріхів).

Символи виступають як умовні знаки для позначення загальних ідей. Символ є полісемантичним. Причому кількість значень у нього - необмежена. А отже, культура як світ символів теж є необмеженою. Матеріальна культура також має символічне забарвлення (символи в трудовій діяльності: покладання цілі, накреслення шляхів її досягнення, самі результати, не кажучи вже про винагороду). Гроші - це теж символ обміну товарів. Символи заміщають реальні речі, які є недоступними, або ж якими користуватися незручно. Наприклад, паперові гроші, платіжні картки заміщують золото. Матеріальні символи, як і духовні, мають ідеальний характер, бо формуються у людській свідомості. Символи пронизують усі сфери людського буття: матеріальне життя, політику, право, мораль, мистецтво, релігію, побут. Наприклад, коли у певній країні змінюється тип державної влади, то змінюються її символи – гімн, прапор, герб тощо. Це можна простежувати на символіці будь-якої країни (в тому числі й України). Народні традиції, звичаї, обряди теж мають символічний характер.

Культура має історичний характер, який виявляється в створенні нових символів, і в зміні значень уже наявних. Одні й ті ж символи стають носіями нових значень. Так відбувається розширення семантичного поля. Окрім того з’являються нові символи. Особливе значення у розвитку людської цивілізації відіграє мова, яка теж є системою символів і знаків, у яких закодовані результати людського пізнання та діяльності.

 

 

Матеріальна культура та її структура

Джерелом і середовищем життєдіяльності людини й суспільства є природа. Саме в природі людина усвідомлює та намагається реалізувати свої цілі в усій їх різноманітності. Відношення людини й суспільства до природи складають систему. Вже у Стародавньому Світі сформувалося два типи ставлення до природи – екофільне (природозберігаюче) та екофобне (природоруйнівне), які представлені в суспільній свідомості в наш час. В одні періоди переважає перша тенденція, в інші – друга. Екофобне ставлення людини і суспільства до природи особливо посилилося в ХІХ-ХХ ст. У той же час у масовій свідомості поширюється розуміння нерозривного зв'язку людини й суспільства з природою.

У функціонуванні та розвитку суспільства важливу роль відіграють різні фактори: природно-географічні, економічні, духовні. Філософи у різні часи ставили на перше місце один з них: географічні фактори - Ібн-Хальдун, Ш.Монтеск’є, І. Гердер; духовні фактори /розвиток Абсолютної Ідеї, мораль, право, політику, релігію/ - Платон, Г. Гегель та інші представники ідеалістичної філософії. К. Маркс зосередив увагу на такому факторі розвитку суспільства, як матеріальне життя, в основі якого лежить той чи інший спосіб виробництва матеріальних благ. Суспільство складає відкриту систему, яка не може існувати без обміну з навколишнім середовищем: речовиною, енергією, інформацією. Цей обмін здійснюється в процесі праці. К. Маркс відзначав, що "без неї не був би можливим обмін між людиною й природою, тобто не було б можливе саме людське життя".

Один історичний період розвитку суспільства визначається не тільки тим, що люди виробляють, але й тим, як вони виробляють матеріальні блага. Отже, вони відрізняються способом виробництва. Людина перш за все забезпечує своє фізичне відтворення, задоволення базових матеріальних потреб у їжі, житлі, безпеці тощо. "Спосіб виробництва матеріального життя зумовлює соціальний, політичний і духовний процеси життя взагалі", – писав К. Маркс. Власне у способі виробництва відтворюються матеріальні умови буття людей, причому це відбувається тільки через працю, яка завжди має колективний характер. Праця – це процес обміну речовинами між природою і суспільством, який людина контролює своєю цілеспрямованою діяльністю. Крім самого процесу праці, вона включає предмет праці (сировина, земля), знаряддя праці. Праця створила людину, і в суспільному виробництві загалом, відбувається історично зумовлене відтворення людини як суспільної істоти.

Визначальним у суспільному виробництві є матеріальне виробництво, в якому відтворюються матеріальні умови життя людей. А основою матеріального виробництва є той чи інший спосіб виробництва, який має дві сторони: продуктивні сили і виробничі відносини. Провідну роль у цій системі відіграють продуктивні сили. Головний елемент продуктивних сил - люди як суб’єкт праці, діяльність яких спрямована на предмет праці. Продуктивні сили включають у себе речові (сировина, матеріали, знаряддя праці) та суб’єктивні (люди як виробники) фактори. На предмет праці людина діє засобами праці - знаряддями праці. Предмет праці і знаряддя праці складають засоби виробництва. Але без людини вони мертві. Їх застосувати, привести в дію може тільки така людина, яка має певні трудові навички, вміння. Обов'язковою складовою продуктивних сил є технології (методи застосування засобів виробництва). Головним покажчиком рівня розвитку продуктивних сил є рівень продуктивності праці. Чим вищий рівень продуктивності праці, тим більше одиниць продукції виробляє людина за одиницю часу. Значить, тим швидше вона може виробити необхідне для задоволення матеріальних потреб і вивільнити час для саморозвитку, творчості, пізнання. А вивільнений час людей спрямовується на самореалізацію їх сутнісних сил, що виступає головним багатством суспільства загалом.

Виробництво є процесом колективним. Відносини, зв’язки, що складаються між людьми в процесі виробництва, носять назву виробничих відносин. Вони включають:

- економічні (або відносини власності на засоби виробництва). Ця власність може бути: приватною, коллективною, державною;

- відносини, що складаються в процесі обміну, розподілу, споживання матеріальних благ;

- виробничо-технічні (складаються між галузями виробництва, між підрозділами на одному підприємстві тощо), відносини між керівництвом та підлеглими.

Провідну роль у цій системі відносин займають економічні відносини, тобто відносини власності на засоби виробництва: знаряддя праці, засоби праці і продукти праці. Виробничі відносини - це відносини між людьми з приводу виробництва: вони складають економічний базис суспільства.

Найбільш рухомим, провідним елементом виробництва є продуктивні сили, а більш консервативним - виробничі відносини. Прогрес техніки, вдосконалення знарядь праці, розвиток умінь, потреб людей, поглиблення спеціалізації - все це є могутніми двигунами змін і розвитку продуктивних сил. К. Маркс показав, що зміни в продуктивних силах (згідно з законами діалектики) викликають відповідні зміни у виробничих відносинах. Основний закон матеріального виробництва – закон відповідності виробничих відносин характеру і рівню розвитку продуктивних сил. Вище відмічалося, що провідну роль у виробничих відносинах відіграють економічні, тобто відносини власності, які консервуються державою, правом, звичаями, традиціями, і мають високу тенденцію до самозбереження. Тому на певному етапі розвитку суспільства виробничі відносини починають гальмувати розвиток продуктивних сил. І тоді наступає криза, яка знаходить своє вирішення або через реформи, які змінюють виробничі відносини /еволюційний шлях /, або через соціальну революцію, яка змітає старі виробничі відносини, даючи можливість утвердитися новим, що відповідають новому рівню розвитку продуктивних сил. При цьому старі виробничі відносини не зникають безслідно, а виступають основою для розвитку нових. Так, при рабовласницькому, феодальному, капіталістичному способах виробництва залишається приватна власність на засоби виробництва, змінюються тільки її форми і зростає особиста свобода людини (виробника).

Важливим элементом продуктивных сил є техніка (від грецького „техне” – вміння, майстерність). Цей термін охоплює як засоби праці, так і методи їх застосування, сукупність способов діяльності, що використовуються в матеріальному виробництві. У процесі розвитку техніки людина передає поступово все більше своїх технологічних функцій технічним засобам. Технічний розвиток іде в напрямку звільнення людини від важкої фізичної праці, інтелектуалізації матеріального виробництва, росту продуктивності праці. Технічний розвиток впливає і на соціальну сферу життя суспільства, політику, духовну культуру. Він створює умови для реалізації сутнісних сил людини, тобто є прогресивним.

У розвитку техніки виділяють такі важливі етапи, як:

1) неолітична революція УІІІ тис. до н.е., що виразилась у переході від збирання, рибальства до виробництва (землеробство, скотарство). Вона створила умови для спеціалізації, відокремлення розумової праці від фізичної.

2) промислова революція другої половини ХVІІ- початку ХІХ ст. у Європі, яка виразилася у виникненні і запровадженні у виробництво машин. Почали розвиватися природничі, а згодом технічні науки. В контексті промислової революції сформувалася сучасна наука, що ґрунтується на експериментах, точних вимірюваннях. Тривалий час наука розвивалася під впливом техніки, теоретично осмислюючи її результати. Відбулося органічне поєднання науки і техніки, що стало поштовхом до науково-технічного прогресу (тобто поступального розвитку науки, техніки та виробництва).

3) науково-технічна революція. Науково-технічний прогрес часом переривається науково-технічними революціями, тобто швидкими кардинальними змінами в науці, техніці й виробництві. Сучасна НТР, що почалась з 40-х років ХХ ст., є принципово новим етапом у розвитку продуктивних сил, що характеризується:

- перетворенням науки на безпосередню продуктивну силу, одну з рушійних сил розвитку суспільства;

- автоматизацією виробництва, контролю й управління ним;

- використання нових видів енергії, зокрема атомної, ядерної;

- інформатизацією виробничих процесів;

- створенням і розвитком біотехнологій;

- зміною соціальної сфери;

- зміною способу буття людей.

Сучасна НТР привела до змін у всіх сферах життя суспільства – від матеріального виробництва до духовної культури. Чи не найважливішим результатом НТР є процеси кібернетизації, комп’ютеризації, інформатизації суспільства, які з другої половини ХХ ст. набули особливої інтенсивності, стали всеохоплюючими. Саме тому сучасне суспільство називають постіндустріальним або інформаційним. Д. Белл, який увів цей термін, вважає, що центральне положення в такому суспільстві займає теоретичне знання як вісь, довкола якої організуються:

- нова техніка і технології ;

- економічне зростання;

- розшарування суспільства.

Основою теоретичних знань вважається наука інформатика, яка лежить в основі нової комп’ютерної техніки і комп'ютерних технологій, що пронизують економіку, політику, мистецтво тощо. А розповсюдження інформації, її переробка, зберігання, захист стають найважливішими елементами суспільного життя. Навіть різноманітні послуги надаються через всесвітню мережу Інтернет. Саме революція в інформатиці, комп'ютерній техніці, -стверджує Д. Белл,- рухає суспільство вперед.

Інший дослідник, Е. Тоффлер вважає, що в інформаційному суспільстві відбуваються корінні зміни в економіці – зростання наукомістких галузей виробництва, збільшення кількості людей, зайнятих інтеллектуальною, творчою діяльністю, переважний розвиток «виробництва – для - споживання» та ін. Ринок змінюється «трансринком», транснаціональні корпорації організують виробництво і обмін через національні кордони. На перший план у суспільстві виходять наднаціональні інтереси, які регулюються транснаціональними асоціаціями, міжурядовими організаціями (ООН, Європарламент, ОПЕК та ін.) Провідну роль все більше відіграють: сфера послуг, в якій зайнято майже 70% працівників; наука і освіта.

Показник ВНП (валовий національний продукт) поступово втрачає сенс при вимірі економічного розвитку країн. Йому на зміну приходить GPI - Індикатор Справжнього Прогресу. Він враховує, поряд зі збільшенням обсягу виробництва, зростанням продуктивності праці, ще біля тридцяти аспектів життя людини і суспільства загалом. Серед них і стан природного середовища, і розвиток освіти, і вільний час, і можливості його використання для розвитку особистості, і міцність родини, і тривалість життя та ін. Тобто GPI виділяє ті фактори, що сприяють розвитку суспільства, зростанню якості життя кожної людини.

Зміни, що відбуваються в світі, формують: 1) новий стиль роботи; 2)новий тип сім’ї; 3) взагалі новий стиль життя; 4) політичні і економічні стосунки. Найновіші розробки в галузі медицини, особливо в генній інженерії, мають кардинально змінити якість життя. Відбуваються докорінні зміни у свідомості людей, змінюються цінності у їхньому житті: сидячи тривалий час біля комп’ютера, вони отримують можливість спілкуватися з багатьма людьми, швидко отримувати інформацію з різних галузей суспільного життя і з різних куточків земної кулі.

Разом із тим, лавиноподібне накопичення інформації й неможливість її швидкої обробки породжують нові типи суперечностей інформаційного суспільства. Все більш актуальним стає вислів: „Хто володіє інформацією, той володіє світом”. Іншим негативним наслідком інформатизації є розповсюдження неправдивої інформації, виникає так звана "інформаційна війна". Ж. Ф. Ліотар назвав цю епоху постмодерном. У її основі лежать отримання, обробка, розповсюдження та зберігання інформації на основі застосування електронно-обчислювальної техніки. Головною цінністю інформаційного суспільства, на його переконання, є теоретичне знання.

 

 

Духовна культура та її структура

Сукупність духовних відносин, ідей, поглядів, теорій, звичаїв, традицій, обрядів, почуттів, смаків, переживань, настроїв тощо складає специфічну сферу духовного життя суспільства. Її характеризують наступні поняття: духовні цінності, духовне виробництво, духовні відносини, .духовна культура.

При розгляді попередніх питань теми відмічалося, що культуру можна умовно поділити на матеріальну і духовну. Кожен із цих видів культури має свої специфічні відносини. Духовні відносини – це відносини, в які вступають люди з приводу духовних цінностей ( ідей, наукових теорій, традицій, звичаїв, релігійних вірувань, витворів мистецтва, моральних норм і т.д.) Вони присутні у всіх сферах суспільного життя, але перш за все стосуються процесів виробництва і споживання духовних цінностей. Духовні цінності повинні задовольняти духовні потреби та інтереси особистості. Процес виробництва духовних цінностей (духовне виробництво) суттєво відрізняється від виробництва матеріальних цінностей, які задовольняють матеріальні потреби людей у їжі, житлі, одязі, засобах пересування, передачі інформації тощо.

І матеріальне, й духовне виробництво спрямовані на перетворення світу і самої людини. Їх метою є реалізація сутнісних сил людини як суб’єкта соціального буття. Поняття "духовне виробництво” позначає виробництво ідей, знань, художніх цінностей. Матеріальне і духовне виробництва тісно взаємопов’язані: одне створює засоби і умови для другого. Наукові ідеї, відкриття прискорюють розвиток матеріального виробництва, яке дає все нові засоби для духовного виробництва, прогресу культури. Наприклад, паперово- целюлозна промисловість виробляє папір для написання і друкування книжок; фабрики музичних інструментів створюють засоби для виробництва музики, з’являються нові види музичних інструментів (синтезатор), використовуються новітні комп’ютерні технології для створення кінофільмів, електронних книжок і т.д.

Але існують суттєві відмінності між духовним та матеріальним виробництвом. Зокрема:

1) якщо в матеріальному виробництві можуть брати участь усі працездатні люди, то .духовним виробництвом займаються талановиті, спеціально підготовлені люди: вчені, композитори, художники , письменники, священики тощо.

Але разом із тим усі люди споживають духовні цінності, вступаючи у духовні відносини.

2) якщо результатом матеріального виробництва є конкретні речі, то результатом духовного виробництва є формування абстрактних образів і абстрактних понять ( наприклад, у наукових, філософських, релігійних текстах, картинах, театральних виставах, мелодіях і т.д.)

Слід відмітити, що багато результатів духовного виробництва тривалий час залишаються не освоєними суспільством через відставання, наприклад, матеріального виробництва. Так, багато ідей Леонардо да Вінчі було реалізовано лише через 400 років після його смерті – раніше не було відповідних матеріальних умов (засобів праці, сировини) для цього. Реалізація наукових, політичних і інших ідей сприяє розвитку матеріального виробництва, яке, в свою чергу, стимулює виробництво нових ідей, гіпотез, теорій тощо. Важливим аспектом духовного виробництва є спадковість – лише через освоєння наявної духовної спадщини нові покоління отримують поштовх до творчості.

Результатом духовного виробництва і духовних відносин є духовна культура.

Духовна культура – це, з одного боку, процес виробництва, споживання, накопичення і розповсюдження .духовний цінностей, а з другого - це результат, міра досягнутого суспільством у його духовному становленні. У цьому зв’язку виділяють духовну культуру певного історичного періоду (Античності, Середньовіччя, Відродження тощо); духовну культуру певного народу ( українська культура, німецька культура, культура народу майя тощо). Це різноякісні феномени. Їх не можна порівнювати за кількісними показниками. Наприклад, некоректно оцінювати культуру одного історичного періоду як нижчий чи вищий стосовно до іншого періоду. І так само не можна говорити, що культура якогось народу більш чи менш розвинена, ніж культура іншого народу. Усі вони є елементами цілісної системи духовної культури суспільства, які взаємодіють, взаємозбагачуючись.

На сучасному етапі розвитку цивілізації як загальнопланетарного явища відбувається зміщення акцентів у розумінні культури. Ще у XIX ст. виникли тенденції, які в комплексі породили явища антикультури. Зокрема, в сучасному суспільстві виробляються такі речі, які не служать прогресу суспільства. Хоча це речі, які виготовлені руками і розумом людей, їх не можна віднести до предметів культури (наприклад, зброя масового знищення, газові камери у таборах смерті і інші). Ці явища належать сучасній цивілізації ( в широкому значенні слова), але вони не є культурними.

Іншим феноменом сучасного суспільства є так звана „масова культура”. З одного боку, зростання рівня освіченості населення, демократизація сприяли доступу широких верств населення до надбань культури. З другого, – засоби масової інформації не скільки забезпечують доступ до надбань світової культури, скільки уніфікують, стандартизують усереднюють, спрощують, замінюють її ерзац - культурою, яка задовольняє найпримітивніші смаки, потреби, а отже, знижують цінність духовної культури. Людям нав’язуються стереотипи мислення, поведінки, які перетворюють їх на політично пасивних споживачів продуктів „масової культури”; масу, яка прагне тільки „ хліба й видовищ”. Творці масової культури бачать свою місію в тому, щоб виробляти такі кінофільми, романи, музику тощо, які б відповідали спонтанним, інстинктивним, примітивним бажанням і потягам, імпульсам, виступали засобом розрядки, релаксу після виснажливої праці. Цьому явищу в наш час знайдено термін "шоу-бізнес", адже головна мета цього явища - робити швидкі й великі гроші. Тут немає турботи про розвиток духовного світу людини і суспільства, адже "масова культура" нівелює справжні духовні цінності, усереднює духовну культуру кожного народу.

Протилежністю до "масовій культурі" виступає "елітарна культура". Для неї характерна підкреслена вишуканість, складна форма, звертання до духовних цінностей культури минулого. Елітарна культура передбачає наявність у її споживачів високого рівня освіти й інтелектуального розвитку. Її елементами є: отримання освіти у престижних університетах, відвідування концертів симфонічних оркестрів, художніх салонів, де представлено класичні полотна, прослуховування видатних сучасних оперних співаків тощо. Для більшої частини населення земної кулі цінності елітарної культури недоступні. Х. Ортега-і-Гассет підкреслює, що в сучасному суспільстві вона виступає як один з провідних факторів соціальної диференціації. В той же час М.О. Бердяєв, Д.С.Ліхачев виділяють стимулюючу роль елітарної культури у суспільному прогресі. Вона дає вищі зразки художньої творчості, які сприяють загальному розвитку культури.

Продуктом духовної культури, духовного життя суспільства є суспільна свідомість, Це складне явище, яке має свою структуру і носить конкретно-історичний характер. У суспільній свідомості виділяють такі елементи, як: суспільна психологія та ідеологія; форми суспільної свідомості (політична, правова, моральна, естетична, релігійна, а також філософія і наука.) Люди судять про рівень духовної культури суспільства чи соціальної групи через прояви суспільної свідомості. В ній виділяються наступні рівні: побутовий та теоретичний.

Побутовий рівень - це нижчий рівень суспільної свідомості, який включає сукупність знань, уявлень суспільних почуттів, настроїв, емоцій, звичаїв, традицій, чуток, ілюзій і т.д., які стихійно виникають у процесі повсякденного життя тієї чи іншої соціальної групи. У цих проявах суспільної свідомості виявляються, схоплюються зовнішні сторони суспільного життя.

Теоретичний рівень - це теоретично узагальнене й обґрунтоване знання про суспільне життя. Воно включає в себе суспільні ідеї, теорії, концепції, гіпотези, програми, тощо, які розкривають сутність тих чи інших суспільних явищ, тобто виявляють внутрішні закономірності розвитку суспільства.

Суспільна психологія є частиною побутового рівня суспільної свідомості. Вона ґрунтується на психічному складі відповідної соціальної групи і включає в себе: соціальні почуття, настрої, звичаї, традиції і т.д., які формуються у тих або інших класів, націй та інших соціальних груп під впливом матеріальних умов їх життя. Суспільна психологія має виражене етнонаціональне забарвлення, може швидко змінюватися під впливом певних подій. Це стосується почуттів, настроїв, переживань, але не традицій, звичаїв, обрядів, які є досить консервативними й стійкими. У суспільній психології загалом переважають консервативні риси, які можуть стримувати прогрес суспільства.

Суспільна психологія - це стан масової свідомості, це погляд на суспільне життя мільйонів людей, а ідеологія вносить у масову свідомість теоретично обґрунтовані ідеї, концепції, програми, озброює людей теоретичними знаннями для усвідомлення стану справ у суспільстві і можливостей його подальшого розвитку ( через засоби масової інформації, комунікації та ін.). Отже, вони тісно зв’язані між собою. Але історично першою є суспільна психологія, яка виступає фундаментом для формування ідеології.

Ідеологія піднімається над почуттями, емоціями, віруваннями, заблудженнями, які народжуються у повсякденній практиці, формує ідеали суспільства, цілі та засоби їх досягнення. Тоді маси усвідомлюють інтереси свого класу, нації тощо і зі знанням справи беруть участь у суспільних рухах (екологічних, антиглобалістських, релігійних і т.д.)

Форми суспільної свідомості - це структурні елементи, що розрізняються за предметом, який вони відображають; за способом і характером цього відображення та за його результатами. Виділяють такі форми: політичну свідомість, правову, моральну, естетичну, релігійну, науку та філософію. Всі вони відображають різні сторони суспільного буття, а отже, застосовують різні методи і засоби пізнання соціальної дійсності.

Наприклад, політична свідомість відображає відносини між класами, націями, державами, народами з приводу державної влади. Для цього використовуються засоби масової інформації, партії та інші політичні організації. Але треба розрізняти політику як діяльність і політичну свідомість як сукупність ідей, поглядів, програм і ідеалів тощо.

Правова свідомість відображає відносини між групами людей, між людиною і суспільством, людиною й державою з приводу законного та незаконного. Результатами виступають: юридичні норми, кодекси, закони, правові концепції, теорії, тощо.

Моральна свідомість відображає відносини між групами, всередині груп, між людиною та суспільством з приводу справедливості, гідності, честі, обов'язку /через моральні ідеали, норми, принципи, правила і т.д./

Релігійна свідомість – це уявлення про надприродне, в яке людина вірить, від якого відчуває себе залежною. Вона виражається у віруваннях, релігійних вченнях, образах, символах, релігійній філософії. Провідне поняття цієї форми суспільної свідомості – священне.

Естетична свідомість відображає відносини між людьми з приводу прекрасного і потворного, красивого і некрасивого, формує естетичні смаки, почуття, емоції, естетичні образи і т.д., які виражаються у творах мистецтва, літератури.

Наука – відображає внутрішні суттєві зв’язки у суспільних явищах та між ними; виробляє наукові поняття, концепції, прогнози суспільного розвитку.

Філософія є узагальненим вченням про суспільне життя, його закони. Вона виробляє відповідні філософські категорії, принципи, теорії, концепції.

Усі форми суспільної свідомості тісно зв’язані між собою, не існують відокремлено одна від одної. Розділити їх можна лише умовно, як і взагалі суспільне життя. Вони доповнюють одна одну, даючи в єдності уявлення про суспільне життя і перспективи суспільного розвитку.