Тематика доповідей та рефератів

Етичні риси професійної культури.

Моральні засади моєї майбутньої професії.

Етика ділового спілкування.

Поняття і сутність етикету.

Зародження і розвиток європейського етикету.

Етикет: історія і сучасність.

Етикет професійної діяльності.

Правила етикету в конкретних ситуаціях.

Культура мови і мовний етикет.

Ритуали у сучасному житті.

Етикет у родинних стосунках.

Основні вимоги до особистості ділової людини та її імідж.

Мода і етикет.

 

Глосарій:

Абсолют (лат. absolutus - безумовний, необмежений) - те, що ні від чого не залежить, безвідносне; вічна, нескінчен­на першооснова світу, наприклад, «абсолютна ідея».

Абстракція (лат. abstrakto - відокремлюю) - один з мо­ментів пізнання, який полягає у мисленному відокремленні й виділенні в самостійні об’єкти окремих сторін, властивостей, відношень певних предметів пізнання.

Агностицизм (грець. - непізнаваний) - філософське вчен­ня, яке заперечує можливість пізнання сутності речей і зако­номірностей розвитку дійсності.

Аксіологія (від грець. axios - цінність і logos - вчення) - філософське вчення про цінності.

Алогізм - міркування, що порушує закони логічного мис­лення, нелогічність взагалі, що веде до двозначності, суперечли­вості, бездоказовості і виключає можливість пізнання істини.

Альтруїзм (лат. alter - інший) - моральний принцип, що по­лягає у безкорисливому прагненні до діяльності на благо інших.

Аналогія (грець. analogia - відповідність, подібність, схожість) - умовивід, в якому на основі схожості предметів за одними ознаками робиться висновок про можливу схожість цих предметів за іншими ознаками.

Анамнезис (грець. anamnesis - пригадування) - термін платонівської філософії, який означає стан людської душі, що згадує бачене нею в потойбічному світі.

Антагонізм (грець. antagonisma - суперечка, боротьба) - одна з форм суперечностей, яка характеризується гострою не­примиренною боротьбою ворогуючих сил, тенденцій.

Антиномія (грець. antіnomia - суперечність у законі) - суперечність між двома твердженнями, кожне з яких однако­вою мірою логічно доведене в цій системі.

Антитеза (грець. antithesis - протиставлення, супереч­ність) - у логіці - судження, що суперечить тезі; у філософії Г. Гегеля - другий з трьох ступенів тріади.

Антропологія філософська – один з напрямків сучасної філософії, що вивчає природу людини, людських властивостей та відносин; основне завдання вбачає в розробці цілісного вчення про походження і розвиток людини, про особливості людського способу життя, місце і роль людини в світі, її пізнавальні, комунікативні та творчі можливості.

Антропогенез (від. грець. антропос - людина та генезис - походження) - процес історико-еволюційного виникнення й розвитку людини як суспільної істоти, пов’язаний з формуванням і розвитком її первісної трудо­вої діяльності, свідомості, мови.

Антропоморфізм (грець. антропос - людина і morphe - вигляд, форма) - наділення предметів природи, небесних тіл, тварин, а також надприродних істот (духів, богів) зовнішністю і фізичними властивостями людини.

Антропоцентризм (грець. антропос - людина і лат. centrum - осереддя, центр) – один з філософських і світоглядних принципів, у відповідності з яким людина ставиться в центр світу, розглядається як творчий суб’єкт, відіграє ключову роль у пізнанні світу та його перетворенні.

Апатія (грець. a – заперечення, pathos – пристрасть) – стан байдужості, відсутність спонукання до будь-якої дії; в етичному вченні стоїків під апатією розуміється безпристрастність, душевна непорушність, стан, коли почуття не заважають діяльності розуму.

Апорія (грець. aporia - безвихідь) - утруднення у вирі­шенні проблеми, пов’язаної з суперечністю між даними спос­тереження та спробами їх мисленого аналізу.

Апріорі (лат. apriori - з попереднього) - філософське по­няття, що позначає знання, що передує досвіду.

Архетип (грець. arche - початок і typos - образ) - в аналітичній пси­хології термін, що позначає «первісні уявлення» або «універсальні форми думки»; колективне несвідоме – пам’ять поколінь, яка сформувалася тоді, коли наші предки тривалий час переживали схожі події.

Аскетизм (грець. asketes – навчений, борець) – зречення радощів життя, відлюдництво, умертвління плоті задля досягнення моральної досконалості.

Атараксія (грець. ataraxia - хвилювання, незворушність) - поняття давньогрецької етики про душевний спокій як мету й форму поведінки, до якої повинна прагнути людина.

Атрибут (лат. attributio - надаю, наділяю) - необхідна, сут­тєва, невід’ємна властивість предмета або явища, без якої вони не мають своєї визначеності і не можуть ні існувати, ні мислитися.

Афект (лат. affectus - хвилювання, пристрасть) - сильне і водночас короткочасне емоційне переживання.

Благо - поняття, яким позначають все, що має для люди­ни позитивне значення; розрізняють блага ма­теріальні і духовні.

Буття -ключове поняття філософської онтології, що асоціюється з пошуком першооснов або першопричин світу.

Верифікація (лат. verus - істинний і facio - роблю) - встановлення істинності наукових тверджень у процесі їх емпіричної перевірки.

Відчуження - поняття, що характеризує, по-перше, процес і результати перетворення продуктів людської діяльності (як практичної, так і теоретичної), а також властивостей і здібностей людини у щось незалежне від людини і пануюче над нею; по-друге, перетворення будь-яких явищ і відносин у щось інше, ніж вони є самі по собі, перекручення у свідомості людей їх реальних життєвих відносин.

Воля - інтегральна здатність свідомості, що регулює і мотивує поведінку людей і дозволяє долати перепони, визначати цілі, здійснювати вибір, приймати та реалізувати рішення.

Волюнтаризм (лат. voluntas - воля) - напрям у філо­софії, який проголошує основою буття волю; діяльність, що керується лише суб’єктивними бажаннями та рішеннями.

Гедонізм (грець. hedone - насолода, задоволення) – філософсько-етичне вчення, за яким найвищим благом і метою життя людини є насолода.

Генезис (грець. genesis - виникнення, зародження) - по­няття, що виражає як момент походження, виникнення пред­метів і явищ, так і процес їх закономірного розвитку.

Герменевтика (грець. hermeneutikos - мистецтво тлумачен­ня) - у класичній філології вчення про інтерпретацію ру­кописних і друкованих давніх текстів; у сучасній філософії метод тлумачення культурно-історичних явищ.

Гідність – особливе моральне ставлення людини до себе, що виявляється в усвідомленні своєї самоцінності й моральної рівності з іншими людьми.

Гілозоїзм (грець. hyle - речовина, матерія і zoe - життя) - філософське вчення, за яким здатність відчувати нібито при­таманна всій матерії.

Гносеологія (грець. gnosis - пізнання і logos - вчення) - розділ філософського знання, що вивчає природу пізнання та можливості пізнання людиною світу та самої себе.

Гуманізм (лат. humanos - людський, людяний) - в широ­кому значенні – система поглядів, що визначає людину як вищу цінність, її право на свободу, ща­стя тощо; у вузькому значенні - культурний рух епохи Відро­дження.

Дедукція (лат. deductio - виведення) – логічний прийом, який характеризується спрямованістю міркування від загальних передумов (принципів, аксіом) до часткових наслідків; метод дослідження, при якому окреме пізнається на основі знання загальної зако­номірності.

Деїзм (лат. deus - Бог) – філософське вчення, згідно якому Бог є першопричиною світу, але потім не втручається в протікання природних і суспільних процесів.

Деміург (грець. demiurgos - ремісник, творець) - в іде­алістичній філософії творче начало, творець Всесвіту; в тео­логії - Бог.

Детермінізм (лат. determinatio - визначений, обмежений) -філософське вчення про загальну об’єктивну зумовленість явищ природи, суспільства та людської волі.

Дефініція (лат. - definitio - визначення) - логічне визна­чення змісту якогось поняття.

Дихотомія (грець. dichotomia - поділ на двоє) - тип по­ділу понять, коли виділяються два видових поняття, причому до змісту одного з них включена ознака, яка є запереченням відповідної ознаки другого поняття.

Діалектика (грець. dialektike - мистецтво ведення бесіди, полеміки) – в Давній Греції - мистецтво полеміки, логічний метод встановлення істини шляхом виявлення та по­долання суперечностей у судженнях супротивника; в сучас­ному розумінні: а) об’єктивний процес розвитку явищ на ос­нові виникнення, боротьби та розв’язання притаманних їм суперечностей; б) філософська наука про універсальні закони руху і розвитку природи, суспільства та мислення.

Догматизм (грець. dogma - думка, вчення, положення) - некритичне беззмістовне мислення за шаблонами, оперування готовими, раз назавжди виробленими формулами; спосіб засвоєння та застосування знань, коли те чи інше вчення або положення сприймається як закінчена вічна істина, сліпа віра в авторитети.

Дуалізм (лат. dualis - двоїстий) – філософське вчення, згідно якому дух та матерія, ідеальне та матеріальне є два незалежних начала, що не обумовлюють одне одного.

Душа - термін, яким позначається психіка, внутрішній світ людини, її самосвідомість; в релігії - нематеріальна потойбічна безсмертна сила, що тимчасово перебуває в тілі.

Евдемонізм (грець. eudaimonia – щастя, блаженство) - етичний прин­цип, (близький до гедонізму) за яким основою моральності є прагнення людини до ща­стя: особистого - індивідуалістичний евдемонізм, або суспіль­ного - соціальний евдемонізм.

Евристика (грець. heurisko - знаходжу) - термін, яким по­значають галузь знання про творчу діяльність, пов’язану з по­шуками шляхів відкриття нового в судженнях, ідеях, способах діяння; терміном «евристика» позначається наука, що вив­чає творчу діяльність.

Егалітаризм (франц. букв. - зрівнялівка) - різновид утопічного соціалізму, що обстоює принцип зрівняльного роз­поділу засобів виробництва між дрібними приватними влас­никами й організацію виробництва на основі індивідуального господарства.

Егоїзм (лат. ego - Я) – морально-етичний принцип, який означає таку поведінку людини, коли вона, прагнучи до задо­волення лише власних інтересів, нехтує інтересами суспіль­ства й інших людей.

Егоцентризм (лат. ego -я і centrum - осереддя, центр) - 1) філософський і етичний принцип, за яким індивід, особистість вважається центром Всесвіту; 2) негативна, хвороблива риса ха­рактеру, яка проявляється в крайньому індивідуалізмі, егоїзмі.

Екзистенція (лат. ех(s)istentia - існування) - основна ка­тегорія екзистенціалізму, яка позначає внутрішнє буття люди­ни, те непізнаване, ірраціональне в людському «Я», внаслідок чого людина є конкретною неповторною особистістю; вперше термін «екзистенція» застосував датський філософ С. К’єркегор.

Еклектизм, еклектика (грець. еklego - оби­раю) – 1) механічне поєднання в одному вченні різнорідних, органічно несумісних елементів, які безпринципно запозичуються з протилежних концепцій; 2) напрям в античній філософії II ст. до н.е. - II ст. н.е., для якого характерні поєднання елементів різних філо­софських систем і тенденція до нівелювання відмінностей між вченнями й школами.

Емпатія (грець. empatheia – співпереживання) – позараціональне пізнання людиною внутрішнього духовного світу інших людей, що грунтується на співпереживанні.

Емпіризм (від грець. еmpeirіа - досвід) - напрям у теорії пі­знання, який на противагу раціоналізмові вважає єдиним дже­релом і критерієм пізнання чуттєвий досвід.

Ентелехія (від грець. enteles – завершений, здійснений і echo - маю) - у філософії Арістотеля внутрішня мета руху, закладена в прихованому вигляді в кожному бутті до його здійснення; діяльне, формуюче начало.

Епістемологія(від грець. – episteme – достовірне наукове знання і logos – вчення) – теорія наукового знання; термін “епістемологія” з’явився на початку ХХ століття для позначення філософського аналізу науки.

Есхатологія (грець. eschatos - останній, крайній та logos – вчення) – релігійне вчення про кінцеву долю світу і людини.

Євгеніка (грець. еugenes - породовистий) – наука, що вивчає, розробляє шляхи і методи активного впливу на еволюцію людства, вдосконалення його природи.

Зняття - одна з центральних категорій філософії Г. В. Ф. Гегеля, яка позначає одночасно знищення та збере­ження чогось.

Ідеал (грець. іdеа - першообраз) - уявлення про найвищу досконалість, що, як взірець, норма та найвища мета визначає певний спосіб і характер дії людини чи суспіль­ного класу.

Ідеалізм (грець. іdеа - вигляд, першообраз) - протилеж­ний матеріалізмові філософський напрям, який намагається довести, що дух свідомість, мислення, ідеальне є первинним, а буття, природа, матеріальне - вторинним.

Ідеальне– суб’єктивний образ об’єктивної реальності, що виникає в процесі цілеспрямованої діяльності людини.

Ідеологія (від грець. іdеа і logos - вчення) - система політичних, економічних, правових, моральних, естетичних філософських і релігійних поглядів, що виражають інтереси певних класів або соціальних груп.

Ідея (грець. іdеа - вигляд, образ, начало) - форма духов­но-пізнавального відображення певних закономірних зв’язків та відношень зовнішнього світу, спрямована на його перетворення.

Іманентний (від лат. іmmanens - властивий, притаманний чомусь) - внутрішньо притаманне, на противагу трансцен­дентному - зовнішньому; випливає з природи самого явища.

Імператив (лат. іmperativus - владний, наказовий) - ви­мога, наказ, закон; у І. Канта - загальнозначима моральна ви­мога на противагу особистому принципу (максимі).

Індивідуалізм (від лат. - іndividuum - неподільне) - риса світогляду та принцип поведінки людини, коли інтереси окремого індивіда абсолютизуються, протиставляються колек­тивові та суспільству.

Індивідуальність– неповторно-самобутній спосіб буття конкретної особистості в якості суб’єкта самостійної діяльності, індивідуальна форма суспільного життя людини.

Індетермінізм (лат. in – заперечення, determinare – визначати, обмежувати) - філософське вчення, що заперечує об’єктивну зу­мовленість явищ природи, суспільства та людської психіки, необхідний і закономірний зв’язок між ними.

Індукція (лат. іnductіо - наведення) – протилежний дедукції логічний прийом, що характеризується спрямованістю міркування від одиничних стверджень до загальних положень; метод дослідження, при якому загальне пізнається на основі знання одиничних випадків.

Інтеріоризація (лат. interior – внутрішній) – формування внутрішніх структур людської психіки через засвоєння зовнішньої соціальної поведінки.

Інтуїтивізм - напрям у філософії, який абсолютизує ін­туїцію як єдиний вірогідний вид пізнання.

Інтуїція (лат. - іntuitio, від intueor - уважно дивлюсь) - спосіб осягнення істини через безпосереднє чуттєве спогля­дання чи умогляд на відміну опосередкованого, дискурсивно­го характеру логічного мислення.

Ірраціоналізм (лат. - іrrationalis - нерозумний, несвідо­мий) - у гносеології принцип філософських вчень, які обсто­юють обмеженість раціонального пізнання, протиставляють йому інтуїцію, віру, інстинкт як основні види пізнання.

Істина - адекватне відтворення в пізнанні об’єктивності, результат певного, визначеного практикою гносеологічного відношення, при якому пізнавальний образ суб’єкта виступає як адекватне відображення дійсного стану об’єкта.

Історизм - принцип наукового пізнання, згідно з яким процеси дійсності мають розглядатися в їхньому закономірно­му історичному розвитку, в тісному зв’язку з конкретно-істо­ричними умовами їхнього існування.

Картезіанство - вчення французького філософа, математика Р. Декарта (латинізоване ім’я Саrtesius - Картезій, звідси і назва).

Категоричний імператив (лат. іmperativus - наказовий) - термін, запроваджений Кантом, для позначення безумовного веління моральної свідомості будувати свою поведінку згідно до законів; умовою категоричного імперативу є свобода волі.

Категорія (грець. kategoria - висловлювання; основна й загальна ознака) - універсальна форма мислення та свідомості, яка відображає загальні властивості й відношення об’єктивної дійсності, загальної закономірності розвитку всіх матеріаль­них, природних, духовних явищ.

Конвенціоналізм (від лат. соnventio - угода, договір) - філософська концепція, за якою наукові теорії та поняття є не відображенням об’єктивного світу, а наслідками довільної уго­ди, конвенції між вченими, що укладається за принципами «зручності» й «економії мислення».

Конформізм (лат. соnformis - подібний, відповідний) - пасивне пристосовницьке прийняття готових стандартів у по­ведінці, безапеляційне визнання існуючих порядків, норм і правил співжиття.

Креаціонізм (лат. сгеаtio - створення) – вчення про створення світу, живої і неживої природи в єдиному творчому акті.

Критерій (грець. kriterion – мірило для оцінки чогось) - мі­рило достовірності людських знань, їхньої відповідності об’єк­тивній дійсності.

Логіка (грець. 1оgike - наука про умовивід) - наука про за­кони, форми та прийоми мислення, які забезпечують досяг­нення об’єктивної істини в процесі міркування та пізнання.

Логос (грець. 1оgos - поняття, думка, розум) - термін дав­ньогрецької філософії, що вживається в значеннях «слово», «смисл», «судження», «пропорційність», «основа», «розум» і набуває значення об’єктивної закономірності, необхідності.

Маєвтика (повивальна майстерність) - пізнавальний ме­тод, що його виробив Сократ, який порівнював свою діяль­ність, що допомагає народженню істини, з мистецтвом пови­тухи.

Матеріалізм (від лат. materialis - речовинний) - проти­лежний ідеалізмові філософський напрям, який виходить з того, що природа, буття, матерія є первинними, а свідомість, мислення, дух - вторинними.

Метафізика (грець. meta – після, за та physika – природа) - 1) в історії філософії термін вживається для позначення філо­софських вчень про надчуттєві, недоступні досвідові начала буття; 2) протилежний діалектиці спосіб мислення та метод пізнання, який розглядає предмети й явища поза їхнім внутрішнім зв’язком і розвитком, не визнає внутрішніх супе­речностей як джерела саморуху.

Метаетика (грець. meta – після та ethos – звичай) – наука про об’єктивні підстави існування різних моральних і етичних систем.

Метод (грець. methodos - шлях до чогось) – спосіб досягнення мети, організації практичного та теоретичного освоєння дійсності, зумовлений закономірностями відповід­ного об’єкта.

Методологія (від метод і грець. logos - вчення) - 1) вчен­ня про методи пізнання та перетворення дійсності; 2) сукуп­ність прийомів дослідження, що застосовуються в якійсь науці.

Монізм (грець. monos - один, єдиний) - протилежний дуалізмові та плюралізмові філософський принцип пояс­нення різноманітності світу як прояву єдиного начала - ма­терії або духу.

Мораль (від лат. mos, moris – звичай) – система поглядів, уявлень, норм, оцінок, що регулюють поведінку людей; одна з форм суспільної свідомості.

Моральний вибір – акт моральної діяльності, який полягає в тому, що людина, виявляючи свою суверенність, самовизначається стосовно системи цінностей і способів їх реалізації в лінії поведінки чи окремих вчинків.

Мудрість - позатеоретична форма світоглядного філо­софського осмислення дійсності та розв’язання практичних питань на основі життєвого досвіду та розуму.

Натурфілософія (лат. natura - природа та філософія) - система умоглядних і часом фантастичних уявлень про при­роду, що розробляється у філософських вченнях переважно в епоху Відродження і Нового часу.

Неопозитивізм - один з основних напрямів західноєвро­пейської філософії XX ст., сучасна форма позитивізму (див.); простиставляючи науку філософії, вважає, що єдино можливим знанням є тільки спеціально-наукове знання; єдине завдання філософії вбачає в аналізі мовних форм знання, ігноруючи усі інші проблеми філософії.

Нігілізм (лат. nihil - ніщо, нічого) - заперечення загаль­ноприйнятих цінностей: ідеалів, моральних норм, культури, традицій.

Об’єкт пізнання – поняття філософії, що виражає те, на що спрямована активна пізнавальна діяльність людини як суб’єкта пізнання.

Об’єктивація - перетворення суб’єктивного (властивос­тей, притаманних суб’єкту) в об’єктивне (у властивості об’єк­та), що відбувається в процесі суспільної практики.

Об’єктивний ідеалізм – один із основних різновидів ідеалізму; визнаючи первинність духу і вторинність матерії, на відміну від суб’єктивного ідеалізму, першоосновою існуючого вважає не особистісну людську свідомість, а певну об’єктивну надлюдську свідомість – “абсолютний дух”, світовий розум. Основні представники: Платон, Гегель.

Омана – ілюзорне усвідомлення дійсності, що обумовлене в кожний даний момент обмеженістю історичної практики.

Онтологія (грець. ontos - суще і logos - вчення) – філософське вчення про буття.

Особистість – людський індивід в аспекті його соціальних якостей, котрі формуються в процесі історично-конкретних видів діяльності і суспільних відносин.

Пантеїзм (грець. pan - усе і theos - Бог) - філософське-релігійне вчен­ня, за яким Бог є безособовим началом, розлитим по всій при­роді, тотожним з нею або з її субстанцією.

Парадигма (грець. paradeigma - приклад, взірець) – сукупність теоретичних та методологічних передумов, що визначають конкретне наукове дослідження; зразок, модель для вирішення конкретно-дослідницьких задач; введене американським дослідником Т.Куном в роботі “Структура наукових революцій”.

Патристика (лат. pater - батька) - один з провідних на­прямів ідеології в епоху Середньовіччя, що мав на меті тлума­чення біблійних текстів, питань теології тощо.

Персоналізм (лат. - persona - особистість) - течія в су­часній західноєвропейській філософії, яка розглядає особу як первинну реальність і найвищу духовну цінність.

Плюралізм (лат. pluralis - множинний) - філософська концепція, за якою існує кілька або безліч незалежних суб­станціональних першоначал або видів буття.

Позитивізм (від лат. positivus - позитивний) - напрямок у сучасній філософії, що проголошує єдиним джерелом істинного знання конкретні (досвідні) науки і заперечує пізнавальну цінність теоретичного умоглядного пошуку (філософського дослідження); за своєю суттю являє собою емпіризм.

Природжені ідеї – поняття і положення, котрі, згідно уявленням ідеалізму, притаманні мисленню споконвічно і не залежать від досвіду; родоначальником цього вчення був Платон; вчення про природжені ідеї визнавали Р.Декарт, Г.Лейбніц та інші.

Провіденціалізм (лат. providentia - передбачення, про­видіння) - теологічне розуміння причин суспільних подій як про­яву волі Бога, а їх сенсу - як наперед визначеного наміру Бога.

Раціоналізм (від лат. ratio - розум) - 1) у широкому розумінні - філософський напрям, що проти­ставляє містиці, теології, ірраціоналізмові переконання у здат­ності людського розуму пізнавати закони розвитку природи та суспільства; 2) напрям у теорії пізнання, який, на противагу сенсуалізму (емпіризму), вважає єдиним джерелом і кри­терієм пізнання розум (теоретичне мислення).

Релятивізм (лат. relativus - відносний) - 1) принцип відносності людських знань; 2) суб’єктивно-ідеалістичне вчення, яке абсолютизує відносність людських знань, запере­чує моменти абсолютно істинного в них і на цій підставі за­перечує об’єктивну істину, пізнаваність світу.

Рефлексія (лат. reflexio - обернення назад, відображен­ня) - термін для позначення такої риси людського пізнання як дослідження самого пізнавального акту, діяльності само­пізнання, що дає змогу розкрити специфіку духовного світу людини.

“Річ у собі” та “річ для нас” - філософські терміни, що означають: перший – речі, як вони існують самі по собі, незалежно від нас і нашого пізнання; другий – речі, як вони розкриваються людиною в процесі пізнання. Ці терміни особливого значення набули у XVIII столітті у зв’язку з запереченням можливості пізнання “речей у собі” у філософських поглядах Дж.Локка та І.Канта.

Самосвідомість – виокремлення людиною себе з об’єктивного світу, усвідомлення та оцінка свого відношення до світу, себе як особистості, своїх вчинків, дій, думок, відчуттів, бажань, інтересів.

Свідомість - властивий людині спосіб відношення до світу через суспільство, вироблену систему знань, закріплених у мові, в усіх її смислах і значеннях; найвища форма відобра­ження матерії.

Свобода - притаманна людині специфічна здатність до активної діяльності відповідно до своїх намірів, бажать та інтересів, в ході котрої вона досягає поставлених перед собою цілей.

Свобода волі - один з аспектів свободи, в якому розкри­вається здатність людини приймати рішення із знанням спра­ви, панувати над собою.

Сенсуалізм (від лат. sensus - почут­тя, відчуття) - напрям в теорії пізнання, який визнає відчут­тя єдиним джерелом знань; протилежний раціоналізмові.

Скептицизм (грець. skeptikos - недовірний, той, хто дослід­жує) - філософське вчення, що піддає сумніву можливість достовірного пізнання об’єктивного світу.

Спонтанний (лат. spontaneus - довільний) - характерис­тика процесів, що виникають не під впливом зовнішніх дій і при­чин, а внаслідок власного саморуху, довільно; самодіяльність, здатність до активних дій, зумовлена внутрішніми імпульсами.

Суб’єкт (лат. subjectum - те, що лежить в основі) - носій певного роду діяльності.

Суб’єкт пізнання - свідома істота, що пізнає; суб’єктом може виступати як окрема людина, так і група осіб, що зайняті дослідженнями; можливості суб’єкта пізнання визначаються не лише індивідуально-особистісними і колективними ресурсами, а й конкретно-історичним контекстом культури і суспільства, в якому він знаходиться.

Суб’єктивний ідеалізм – філософський напрямок, представники якого відхиляють існування об’єктивної реальності, що не залежить від волі і свідомості суб’єкта, єдиною реальністю вважають сукупність відчуттів, переживань, настроїв і дій суб’єкта; представники класичної форми суб’єктивного ідеалізму – Берклі, Юм, Фіхте.

Сублімація (лат. sublimo - високо піднімаю, підношу) - одне з основних понять теорії психоаналізу, особливий вид відхилення інстинктів від притаманної їм спрямованості та переключення їхньої енергії на досягнення соціальних і куль­турних цілей.

Субстанція (лат. substantia - сутність) - філософська ка­тегорія для позначення кінцевої основи всієї різноманітності явищ природи та історії, якою є саморух матерії.

Схоластика (грець. schole - вчений, вчена бесіда, школа) - тип середньовічної філософії, цілком підпорядкованої релігії; мала на меті обґрунтування, систематизацію та захист тео­логії за допомогою раціоналістичних засобів.

Сцієнтизм (лат. scientia - знання, наука) - світоглядна позиція, в основі якої лежить уявлення про наукове знання як найвищу культурну цінність, достатню умову орієнтації людини у світі.

Таліон (лат. talio – помста, що досягається завданням однакової шкоди) – первісний звичай, який регуляв відносини між кровнородинними колективами і зобов’язував родичів при здійсненні помсти керуватися нормами простої рівності.

Телеологія (грець. telos - мета, кінець і logos – вчення) - вчення, за яким розвиток є здійсненням наперед визначеної мети, і все в розвитку природи і суспільства є доцільним.

Тріада (грець. trias - трійка, трійця) - термін, яким позна­чають ідею про триступінчатість розвитку: теза, антитеза, синтез.

Універсалії (лат. universalis - загальний) - філософський термін, який вживався для позначення загальних понять (стіл, люди) на відміну від одиничних (даний конкретний стіл, да­на конкретна людина); широко використовувався в середнь­овічній схоластиці.

Універсум (лат. universum - світ, всесвіт) - філософський термін для позначення об’єктивного світу як цілісності, що перебуває в постійному саморусі й кожна частина якої є лан­кою в нескінченному ланцюгу розвитку матерії.

Утилітаризм (лат. utilitas - користь, вигода) - принцип оцінки всіх явищ з точки зору їх корисності, можливості бути засобом для досягнення будь-якої мети; напрямок в етиці, що вважав користь основою моралі і критерієм людських вчинків.

Утопія (грець. u – немає, topos – місце, букв. неіснуюче місце) - термін, яким по­значають ідеальні, науково необгрунтовані проекти взірцевого суспільного устрою.

Уявлення - чуттєво-наочний образ предметів, явищ дійс­ності, світу в цілому, який містить узагальнення суспільного та індивідуального досвіду людей.

Фальсифікація (лат. falsificatus - підроблений) - спосіб перевірки наукових результатів (гіпотез, теорій, ідей) через спростування положень, які їм суперечать.

Фаталізм (лат. - fatalis - визначений долею) – визнання панування над суспільством і людиною невідворотних сил, які наперед визначають їх долю.

Футурологія (лат. futurum - майбутнє і logos - вчення) - галузь наукових знань, що охоплює перспективи розвитку соціаль­них процесів: вчення про майбутнє.

Щастя– стан найвищого внутрішнього задоволення людини умовами свого буття і осмисленістю життя, реалізацією свого людського призначення.

 

Список рекомендованої літератури: