Головні напрями філософії Нового часу та їх основні риси

Для періоду становлення й розвитку філософії Нового часу (XVII—XVIII ст.) характерне визначення розуму як певної суми адекватних знань про природу, а разом з тим іпро людину. Абсолютизуючи той чи той бік пізнавального процесу, філософія Нового часу виокремлює дві можливі його моделі: емпіризм, згі­дно з яким вважалося, що єдиним способом пізнання предметів та явищ навколишнього світу є чуттєвий досвід, і раціоналізм, який був реакцією на крайній емпіризм, коли стало зрозуміло, що природа речей та явищ світу не може бути повністю відкрита за допомогою чуттєвого пізнання й має бути доповнена розумом (теоретичним мисленням) людини.

В основі філософії Нового часу лежало різке протиставлення об'єкта й суб'єкта пізнання. У раціоналізмі домінуючого значен­ня набував суб'єкт пізнання, тому виходило, що ізольований суб'єкт пізнання впливає на об'єкт і робить неадекватну проек­цію на нього об'єктивних потенцій і емоційного компонента. В емпірізмі домінуючого значення набував об'єкт пізнання. Ізольо­ваний об'єкт у процесі пізнання ігнорує всю специфіку суб'єк­тивного й трактує її як продовження закономірного розвитку предмета вже на рівні свідомості.

Емпіризм репрезентували такі філософи, як Бекон, Гоббс, Локк, які, крім того, розвивали також ідеї сенсуалізму. Сенсуа­лізм логічно витікав з емпіризму, згідно з яким почуття людини — це джерело достеменного знання, а отже, весь зміст процесу пі­знання зводився до органів чуття людини.

Емпіризм трактував раціональне лише як надбудову над чут­тєвим досвідом (раціональне — це результат комбінацій чуттєвих вражень). Зазначимо, що існував ще й емпіризм на суб'єктивно-ідеалістичній основі, який визнавав єдиною реальністю суб'єк­тивний досвід (Берклі, Юм). Цей напрям довів до крайності емпі­ричну сенсуалістичну методологію, звів предметний світ до до­свіду й відчуття про нього. Згодом з'ясувалося, що емпірична гносеологія не витримала критики (для пояснення наукових фак­тів було недостатньо емпіричних методів). Емпіризм усе частіше для доведення істинності знання потребував логічних прийомів. Наприклад, виявилися марними спроби знайти пояснення інтуїції на суто емпіричній основі.

Раціоналізм визнавав, що розум є засадовим у пізнанні (на противагу емпіризму та сенсуалізму). Він був репрезентований такими філософами, як Рене Декарт, Бенедикт Спіноза, Нікола Мальбранш, Вільгельм Ляйбніц та ін. На противагу релігійному світогляду, раціоналізм виходив з того, що в природі мають існу­вати властиві їй об'єктивні причинно-наслідкові зв'язки, в основі яких лежить єдина сутність (субстанція).

Раціоналізм міг бути як матеріалістичним (Спіноза), так і іде­алістичним (Ляйбніц), їх об'єднувало критичне ставлення до ем­піризму на основі абсолютизації незалежності мислення від емпі­ричного досвіду. Головна теза сенсуалізму звучала так: «Немає нічого в розумі людини, чого не було б у її відчуттях», при цьому Ляйбніц іронічно додавав: «Окрім самого розуму». Вважалося, що тільки за допомогою розуму можна зрозуміти загальне й не­обхідне. Чуттєвий досвід однобоко фіксує лише окремі й випад­кові факти. У своїх крайніх формах раціоналізм вів до теорії вро­джених ідей Декарта й Ляйбніца, принижував роль чуттєвого пізнання. Зрештою, ця позиція зумовила відрив суб'єкта пізнання від реального емпірично пізнаного об'єкта, що отримало у Геґеля своє логічне завершення в ідеї панлогізму (раціональне (раціо) стає надприродним деміургом).

Засновником емпіричного напряму в філософії був англій­ський філософ Френсіс Бекон (1561—1626рр.). Із самого початку своєї кар'єри він працював як високопоставлений державний чи­новник, а потім став відомим ученим і філософом. У 1584 р. він написав свій перший філософський твір «Найвеличніше поро­дження часу», який не дійшов до нас. Під «найвеличнішим поро­дженням часу» Бекон розумів науку. Аналізу науки були при­свячені й інші його праці з характерними назвами: «Похвала пізнанню», «Про прогрес ученості», а в 1620 р. з'явився твір, що вважається головним філософським доробком Ф. Бекона, — «Новий органон».

У своїх працях Френсіс Бекон виступав як засновник емпірично­го методу пізнання. Головна філософська ідея Бекона полягає в то­му, що в основі пізнання лежить лише досвід людини. Що більше досвіду акумулює людина (теоретичного й практичного), то ближче вона до істинного знання. Істинне знання не має бути самоціллю.

Пізнання має на меті допомогти людині реалізувати її мате­ріальні й духовні потреби, сприяти прогресивному розвитку сус­пільства, пануванню людини над природою. За аналогією, Ф. Бе­кон вважав, що мета філософії — допомагати людині отримувати в житті практичний результат.

Френсіс Бекон зазначав, що головний метод пізнання — це індукція, за допомогою якої здійснюються сходження від окре­мих спостережень і фактів до узагальнених висновків, які да­ють змогу підійти до розуміння сутності предметів, явищ і про­цесів навколишнього світу. Головний недолік методу індукції — отримання неповного знання, яке має ймовірний характер, але ця вада долається акумулюванням суспільством упродовж свого історичного розвитку якомога більшого досвіду в усіх галузях науки.

При цьому індукція є результатом складного процесу відбору лише тих фактів, істина яких підтверджується експериментально. Свою позицію Френсіс Бекон ілюстрував алегоріями трьох мож­ливих шляхів пізнання: 1) «шлях павука» (виведення нових істин знання із самих себе); 2) «шлях мурахи» (нагромадження необ­хідних даних, що характеризують знання); 3) «шлях бджоли», що переробляє нектар на мед (перетворення дослідником емпіричних даних на наукову істину).

Процес пізнання людиною оточуючого її світу невіддільний від подолання помилкових знань {похибок), які заважають отри­манню істинних знань. Такі помилкові погляди на світ

1) «ідоли роду», до них належать ті похибки, що існують у людській свідомості та людському розумі. Розум є кривим дзер­калом, що змішує власну недосконалість з природою тих речей, які віддзеркалює;

2) «ідоли печери», зумовлені особливостями самої людини (особи чи групи людей). Похибки, закладені в людині від на­родження, — це передусім вади виховання, негативні схильнос­ті тощо;

3) «ідоли площі» мають в своїй основі недосконалість і неточ­ність мови, що деформує істинне знання. Слова (поняття, термі­ни) неадекватно відбивають предмети, явища довколишнього світу, що призводить до появи величезної кількості різних погля­дів і суперечливих дискусій;

4) «ідоли театру». Цей вид похибок — результат сліпої віри людей в авторитети, догмати, без належного їх критичного пере­осмислення. Головним методом, який сприяє уникненню зазначе­них похибок, на думку Бекона, є індукція в поєднанні з експери­ментом.

Френсіс Бекон зазначав, що одним з головних завдань науки є систематизація, класифікація та обґрунтування всіх відомих наук.

На його думку, класифікація наук своєю основою має окремі вла­стивості людського розуму (тім 'ять, уявлення, здоровий глузд). Тому домінування в людському розумі пам'яті детермінує занят­тя історією, уявлення — сприяє поетичній творчості, розсудок (здоровий глузд) — філософствуванню. Бекон вважав філософію головною наукою, а її основними предметами — природу (що пізнається за допомогою відчуття й досвіду), Бога (якого мож­на осягнути через пізнання природи) й людину (яка пізнається завдяки розумінню власних пізнавальних можливостей — реф­лексії).

У ставленні до релігії Френсіс Бекон був послідовним деїс­том, що давало йому можливість реабілітувати науку. Його ви­слів «Знання — сила» став візитною карткою його філософських поглядів. Бекон вважав, що наукове знання сприятиме створенню «Царства Небесного» на землі й ліквідує страждання як непри­ємний факт людського існування. Згодом деїзм почав домінувати в більшості філософських систем Нового часу (до Декарта й Руссо).

Отже, головною заслугою Ф. Бекона стало теоретичне обґрунтування ідеалу історично нового типу знання — експериментально-індуктивного природознавства, завдання якого — дати знання, яке шляхом підкорення природи принесе людям конкретну користь

Засновником класичного раціоналізму як філософського ме­тоду став французький учений-математик Рене Декорт (1596— 1650 рр.). Він акцентував увагу на мисленні людини, розробляв «нову філософію», а разом з нею й нову науку, метою якої є реінтерпретація принципів пізнання оточуючого світу, які роз­роблялися попередніми філософами. Головним предметом фі­лософії Декарта стали розум і самопізнання. Найвідомішими працями вченого, що репрезентували його філософські погля­ди, були «Міркування про метод», «Метафізичні розмисли», «Принципи філософії» і доповнення до них — трактат «При­страсті душі».

У своїх працях Рене Декарт порушував проблему перевірки достеменності знання, яке людина отримує в процесі пізнання, світу. Він вважав, що в основі достеменного знання лежить прин­цип очевидності з доповненням у вигляді чотирьох спеціальних правил (раціональних методів):

1. Приймати за істинне знання тільки таке, яке не дає під­став для сумнівів. 2. Розкладати складні проблеми на найпростіші елементи. 3. Логічно вибудовувати з цих простих елемен­тів чітку послідовність, структуру (навіть тоді, коли здаєть­ся, що її немає). 4. Складати повний без винятку перелік цих елементів.

Ці правила Декарт узяв з математики, на його думку, вони ма­ли стати основою організації будь-яких досліджень.

Разом з тим учений вважав, що в основі знання має лежати єдина система очевидних істин, які не можна піддавати сумні­ву. Прикладом такої істини був знаменитий вислів Декарта: «Мислю, а отже, існую». Ясність та очевидність — критерії іс­тинності таких знань, їх можна отримати лише за допомогою інтуїції. Інтуїтивні істини (аксіоми ) є очевидними й не потре­бують спеціального доведення. Аксіоми не приходять у розум людини самі по собі, для цього необхідно використовувати спе­ціальні методики, наприклад, розкладання складної проблеми на елементи. Розум отримує окремі знання двома способами мис­лення: дослідно-індуктивним або дедуктивно-математичним. При цьому Рене Декарт надає перевагу дедукції (властивості ро­зуму встановлювати зв 'язок між двома інтуїтивно зрозумілими висновками).

Однією з головних проблем, що цікавили Р. Декарта, була проблема буття. Він прагнув вивести засадове поняття, яке могло б охарактеризувати сутність буття. Таким поняттям стала «суб­станція», під якою він розумів певну першопричину, що лежить в основі всього й не потребує нічого, крім самої себе. Такою суб­станцією може бути лише Бог як вічна, незмінна й всесильна першопричина всього, що існує у світі. Бог-творець (субстанція) творить природний світ з окремих субстанцій (одиничних пред­метів, ідей), що рівнозначні, але щодо найвищої субстанції (Бога) вони є вторинні й залежать від неї.

Створений Богом світ (природа) складається з двох субстан­цій — матеріальної та духовної. Найважливішими властивостями матеріальної субстанції є її протяжність (довжина, ширина, ви­сота), подільність (до безкінечності), а також наявність модусів (властивостей, які витікають із протяжності). Прикладами моду­сів є форма, рух, положення в просторі тощо. Матеріальна суб­станція ототожнюється з природою, а отже, у ній діють механічні закони, які можна описати математичною наукою — механікою. Духовна субстанція (ідеї) має лише властивості мислення й неподільності. Прикладами модусів духовних субстанцій є почуття, бажання тощо.

Людина є специфічним творінням Бога, яке складається із су­перечливої взаємодії двох субстанцій — матеріальної (тілесно-протяжної) та духовної (мислячої^-). Рене Декарт вважав, що лю­дина є єдиним творінням Бога, у ній існує єдність субстанції, са­ме це дає їй змогу стояти на більш високому рівні, ніж природа. Інакше кажучи, природа людини є дуалістичною (подвійною). З такої позиції Декарт вирішував основне питання філософії. Він вважав, що питання про первинність і вторинність не мають жо­дного сенсу. Матерія та свідомість поєднуються тільки в лю­дині, а позаяк людина дуалістична (тобто містить у собі дві субстанції), то ні матерія, ні свідомість не можуть бути ні пе­рвинними, ні вторинними, вони існують вічно й є проявами єди­ного буття (Бога).

Отже, Рене Декарт одним з перших філософів Нового часу обґрунтував ідею про домінуюче значення розуму (мислення) в пізнанні оточуючого світу, розробив учення про субстанцію та її атрибути й модуси, розробляв теорію дуалізму, намагаючись примирити матеріалістичні та ідеалістичні напрями в філо­софії, обґрунтував теорію про науковий метод пізнання на ос­нові вроджених ідей та інтуїції.

Представником емпіричного напряму філософії Нового часу був англійський філософ Томас Гоббс, послідовник Френсіса Бекона, засновник семіотики¹. Головними працями, що репрезенту­вали його філософські погляди, були «Левіафан», «Про тіло», «Про людину» та ін.

У цих та інших творах Томас Гоббс виступив як автор ори­гінальної теорії держави, одним з перших висунув ідею, згідно з якою в основі виникнення держави лежить суспільний дого­вір. Розмірковуючи над предметом філософських досліджень, він дійшов висновку, що філософія має займатися досліджен­ням причинно-наслідкових зв'язків, які існують у природі. Він вважав, що метою філософії повинні бути практичні резуль­тати на користь людині. У традиційній для філософії Нового часу дискусії між емпіризмом і раціоналізмом Гоббс стояв на боці емпіризму, критикував раціоналістичну філософію Рене Декарта, а у світоглядних позиціях був послідовним ма­теріалістом.

У теорії пізнання Томас Гоббс обстоює ідею, згідно з якою всі уявлення про світ — це результат співвідношення розуму з об'єктивно існуючими в світі предметами. Головними мето­дами пізнання оточуючого світу він вважав як індукцію, так і дедукцію, а джерелом знань про навколишній світ — його чуттєве сприйняття з подальшим переробленням на «сигнали» й «знаки» розуму. Таким чином, говорив Гоббс, безпосеред­нім об'єктом пізнання світу є не самі предмети матеріально­го світу, а уявлення про них. Ці уявлення і є «знаками», або «мітками».

Томас Гоббс розробив систему класифікації знаків. Вона скла­далася із сигналів, звуків живої природи, що віддзеркалюють пе­вні наміри або дії, які використовує людина для спілкування (мі­ток), природних знаків («сигналів природи»), комунікативних знаків (різноманітних слів), штучних закодованих знаків (науко­вої термінології, релігійних понять, жаргону тощо) і, нарешті, знаків знаків — узагальнених понять.

Аналізуючи антропологічні проблеми, Гоббс зазначав, що основною цінністю людського існування є прагнення людини до самозбереження (бажання за будь-яких умов уникнути смер­ті). Зважаючи на те, що самозбереження — це найвища цін­ність, то основою людської діяльності стає егоїзм. Він не має меж, і кожна людина сама вирішує, що для неї добре, а що — погано.

Як зазначалося, Томас Гоббс активно досліджував характер взаємодії держави й суспільства. Цю проблему він вважав однією з головних у філософії, адже остання повинна допомогти людині реалізувати її потреби та інтереси в умовах конкретного держав­ного устрою. Форму державного устрою, на думку вченого, ви­значає природа людини (яка за своєю суттю є злою), бо в основі її діяльності та вчинків лежать приватний інтерес, егоїзм, біологіч­ні потреби тощо. Людина не зупиняється в прагненні отримати все, що бажає, звідси — конфлікти з іншими людьми («війна всіх проти всіх»). Зрештою, у процесі розвитку людства не може бути переможених і переможців, отже, пошуки гармонії співіснування між людьми є безперспективними, так само, як і сподівання на позитивний вплив суспільно-економічного прогресу.

Щоб уникнути конфліктів між людьми, реалізувати загальну суспільну мету (спільне самозбереження), люди укладають су спільний договір. Його сутність полягає в тому, що одна людина зобов'язується не чинити перепон волі, тобто владі, якій усі під­коряються. Держава уособлює вояю всіх. Носієм державної вла­ди стає одна людина або група людей. їхня влада є неподільною й необмеженою. Щоб виконувати свої функції, держава повинна бути сильною, агресивною, безжалісною (подібно до чудовиська Левіафана, що знищує все на своєму шляху) до всього, що загро­жує її життєдіяльності, прогресивному розвитку. Найвищий обов'язок носіїв державної влади — це діяльність на користь на­роду. Для збереження єдності держави можуть бути використані релігія й церква, але за умови їх повного підкорення загальноде­ржавним інтересам.

Але матеріаліст Гоббс відкидав істинність християнських догматів, заперечував віру в Бога, чудеса, посмертні муки грі­шників тощо. Він уважав, що церковнослужителі — це люди несповна розуму, а саму Біблію називав збіркою алего­рій. Учений заважував, що причини релігії слід шукати в самій людині.

 

Отже, поряд з досягненнями Т. Гоббса в теорії пізнання та вченні про природу й людину найвищим надбанням його філо­софської творчості стало наукове пояснення виникнення дер­жави, принципів її взаємодії із суспільством на основі суспільно­го договору.

Представником раціоналізму був геніальний німецький філо­соф, учений, математик, юрист Ґотфрід Вільгельм Ляйбніц (1646— 1716 рр.). Головними філософськими працями, які репрезен­тували його філософські погляди, були «Роздуми про метафі­зику», «Нові досліди про людське розуміння», «Теодіцея», «Мо­надологія».

Як і інші філософи Нового часу, Ляйбніц прагнув розкрити сутність буття. На основі критичного переосмислення теорії Де-карта про субстанцію він розробив власне вчення про першоос­нову світу — монаду. Монада, на думку вченого, є найменшим елементом світобудови, першоелементом буття, який має духов­ну, а не матеріальну сутність. Водночас монада є простою й не­подільною, вона існує вічно, бо не розпадається на частинки, має лише чотири якісні стани: прагнення, потяг, сприйняття й уяв­лення. За своєю сутністю монада є діяльністю, спрямованою на зміну свого власного стану. Через неперервність свого існування

Семіотика — наука про різні системи знаків, які використовуються для передачі інформації.

' Декарт часто називав аксіоми «вродженими ідеями», що існують як у розумі Бога, так і в розумі людини, і передаються з покоління в покоління.

монади усвідомлюють самі себе, вони замкнуті самі на собі й водночас незалежні одна від одної. Існування монад пов'язане з їх активністю у будь-якій точці Всесвіту. Ляйбніц виокремлював кілька різновидів монад залежно від рівня їх досконалості, вста­новленої Богом: 1)«голі монади» лежать в основі неорганічної природи — це каміння, земля, корисні копалини; 2) «монади тва­рин», яким притаманні чуття, але ще немає розвинутої самосві­домості; 3) «монади людини» — душі, які мають свідомість, пам'ять, мислення. Найвищою монадою є Бог.

У теорії пізнання Ляйбніц прагнув примирити емпіризм і ра­ціоналізм. Усі знання він поділяв на два види — «істини розуму» та «істини факту». «Істини розуму» виводяться із самого розу­му й можуть бути доведені за допомогою логіки. Вони мають не­обхідний та узагальнюючий характер. «Істини факту» — це знання, що можуть бути доведені лише досвідом, експериментом. Це конкретні знання, які констатують лише факт і не свідчать про причину, мають ймовірний характер. Але незважаючи на те, що дослідне емпіричне знання є неповне та ймовірне, воно все-таки є знанням. Тому, вважав учений, пізнання оточуючого світу має бути реалізоване раціональним або емпіричним шля­хом. До того ж раціональне знання матиме достеменний харак­тер на основі розуму, а емпіричне (засноване на досвіді) — лише ймовірний. Гармонію єдності раціонального й емпіричного пізнання «задає» Бог.

 

У своїй теорії пізнання Ґотфрід Вільгельм Ляйбніц доволі оригінальним способом прагнув поєднати досягнення раціоналізму та емпіризму. Особливого значення набували запропоновані ним рекомендації: поважати наукові факти, довіряти власним відчуттям, усі причинно-наслідкові зв'язки довколишнього світу тлумачити з позиції природознавства. Особлива заслуга Ляйбніца полягала в тому, що на його ідеях виросли представники німецької транцендентально критичної філософії.

 

Отже, у філософії XVII—XVIII ст. подальшого розвитку набу­вають ідеї автономності суб'єкта пізнання, фіксується прин­цип сумніву як початок наукового дослідження, розвивають­ся, індуктивно-емпіричний метод пізнання та раціонально-дедуктивний, який містить у собі інтелектуальну інтуїцію. В цей час формується механістична картина світу, яка стала основою природознавства і філософії до XX ст.

 

Філософія Просвітництва - французька філософія кінця XVII - початку XVIII ст., що віддзеркалювала інтереси ранньо-буржуазного суспільства,заперечувапа феодально-монархія ний устрій,який з її погляду суперечив розуму та природі людського існування

Головні напрями

Деїзм

Атеїсти чно-матеріа-пктичний напрям Головні представники

Утопічно-соціаліс­тичний напрям

Головні представники

Франсуа Вольтер (1694—1778 рр).	Жюльєн Ламетрі (1709—1751 рр).	Габріель Маблі (1709—1785 рр).
Шарль Монтеск'є (1689—1755 рр).	Дені Дідро (1713—1784 рр).	Мореллі (ХVШст.)
Жан-Жак Руссо (1712—1778 рр).	Клод Гельвецій (1715—1771 рр).	Гракх Бабеф (1760—1797 рр).
Етьєн Кондільяк (1715—1780 рр).	Поль Гольбах (1723—1789 рр).	Клод Сен-Сімон (1760—1825 рр).

 

 

 

Домінуючі риси

 

Раціоналізм

Антропоцентризм

Історичний оптимізм

Секуляризація релігії та церкви

Атеїзм

Матеріалізм

 

 

ГОЛОВНІ КАТЕГОРІЇ ТА ПОНЯТТЯ ДО ТЕМИ
Атеїзм	(від грец. букв, «безбожжя») — у філософії система ідей, поглядів, переконань, що заперечують існування надприродного Бога й відкидають необхідність будь-якої релігії
Вільнодумство	критичне ставлення до релігії та церкви, сумніви в питаннях віри, заперечення окремих релігійних дог­матів, обрядів тощо
Деїзм	(від лат.deus — «бог») — релігійно-філософський принцип, згідно з яким, визнаючи Бога першопричи­ною світу, заперечується його подальше втручання в явища природи й перебіг суспільних подій. Представ­ники деїзму виступали проти персоніфікації Бога (на­ділення його рисами людини), а також ототожнення Бога й природи
«Природне право»	поняття філософсько-правової та політичної думки XVII—XVIII ст., що означало сукупність принципів, правил і цінностей, які витікають з природи самої лю­дини
Рівність	один з ідеалів справедливого суспільного устрою, означає можливість однакового соціального станови­ща всіх людей у суспільстві, рівноправне користуван­ня громадянами їхніми свободами та обов'язками, рі­вний розподіл усієї сукупності створених суспільст­вом матеріальних і духовних цінностей
Секуляризація	(від лат. saecularis — «світський») — процес звіль­нення різноманітних сфер суспільства, організацій, індивідуальної свідомості, діяльності та вчинків лю­дей, соціальних відносин й інститутів від впливу ре­лігії
«Царство розуму»	ідея, що панувала серед просвітників XVII—XVIII ст., суспільство рухається до розумних форм його існу­вання, в яких не буде місця соціальному злу й будуть створені умови для щастя людини