Світогляд і його основні різновиди

Відомо, що розвиток філософської картини світу органічно випливає зі світогляду (як окремої людини, так і суспільства за­галом). Головним питанням світогляду є питання про місце людини у світі та ставлення світу до неї. Відповідь на нього дає можливість сформувати певну картину світу, отримати узагаль­нені знання про світобудову, загальну структуру, закономірності виникнення й розвитку навколишнього світу. Світогляд у своїй Основі, як і картина світу, має специфічні категорії. Поняття «філософія» є набагато ширшим, ніж поняття «філософія». Як відомо, світогляд може бути міфологічним, релігійним, науковим тощо. Світогляд також може бути індивідуальним і суспільним.

Буденний світогляд (свідомість) формується стихійно на грун-11 безпосереднього повсякденного досвіду (збігається зі здоровим глуздом) і є результатом вирішення проблем повсякденного життя Буденна свідомість разом з історією людської цивілізації проходить три най значущі стадії розвитку — міфологічну, релігійну й філософську.

Міфологічна свідомість із самого початку була пов'язана з культурою первісного суспільства (ЗО—40 тис. років тому). Загалом це був конгломерат знань, відповідей на такі питання, як при­чини існування світу; причинно-наслідкові зв'язки у світі; що та­ке живе й неживе; що таке смерть, що таке добро й зло тощо. Особливого значення набували такі складні питання, як сенс життя, добропорядність тощо. Міфологічні знання передавалися зазвичай усно за допомогою сказань, переказів, магічних формул, заклинань. Концентрованим вираженням міфологічного світо­гляду є міф як конкретний фрагмент світовідчуття, світосприй­няття й світорозуміння. Міф поєднує як фантастичну, так і реа­лістичну форми сприйняття навколишньої дійсності. Він єднає людину й природу, наділяючи останню психологічними характе­ристиками, якостями одухотвореної істоти. Водночас раціональ­ний зміст міфу й визначає його практичну значущість, міф не тільки пояснює світ, а обов'язково містить практичні моделі по­ведінки (практичні знання). Міф покликаний захищати людей від зла (хаосу, ворогів, хвороб), яке зазвичай приходить із навколи­шнього світу, що знаходиться за межами племені, роду, родини.

Отже, із розвитком людської цивілізації розвивається свідо­мість (як окремої особи, так і суспільства загалом), вона автономізується, отримує свободу, індивідуальність, у результаті чого розривається єдність людини й дійсності (природи й суспіль­ства). Міф перестає бути єдиною домінуючою формою свідомо­сті, але він не зникає повністю, а залишається у свідомості люди­ни й існує в ній як потенційне бажання позараціонального єднан­ня з навколишньою дійсністю.

Наступним історичним різновидом світогляду є релігія. По­няття «релігія» походить від латинського слова religare — «зв'я­зок», або reeligare — «відновлювати». Особливістю цього різно­виду світогляду є віра в існування надприродного абсолюту, з яким людина прагне встановити контакт (спілкування), щоб отримати гарантію щасливого життя й уникнути можливого зла.

 

Релігію визначають як світовідчуття, світорозуміння, світо­бачення, а також відповідну до них практику, в основі яких ле­жить віра в існування трансцендентної абсолютної сили, яка у світових релігіях називається Богом.

Характерною рисою релігійного світогляду є домінування чут­тєво-надчуттєвого способу пізнання навколишнього світу (тобто перевага образно-емоційного світобачення) за щонайменшого його раціонального осмислення. Подібно до міфології, релігія має два аспекти: теоретичний, до якого належить віровчення, що фіксу­ється в догматах, і прагматичний, що містить культову діяльність (виконання певних нормативів і вимог, спрямованих на узго­дження життя віруючої людини з нормами й вимогами пануючо­го у Всесвіті Абсолюту — Бога).

Способи, рівень і напрями релігійного впливу на суспільство й окрему особу виявляються у функціях релігії (від лат. function — «завершення»). Функцій релігії дуже багато, тому проаналізуємо лише головні з них.

1. Світоглядна функція релігії — дає змогу людині визначити своє місце у світі й ставлення світу до неї самої. З огляду на це формується система поглядів, уявлень людей про навколишній світ з позиції релігійної віри, тобто релігія стає певним світогля­дом. Реалізація цієї функції допомагає віруючій людині визначити сенс свого життя.

2. Компенсаторно-терапевтична функція усуває почуття об­меженості, залежності й безсилля перед об'єктивними законами матеріального світу. Ідея про загальну рівність (у стражданні та гріховності) всіх людей перед Богом сприяє зменшенню диском­форту від переживання конфлікту людини й природи, людини й суспільства. Сам процес переживання проходить на основі таких релігійних феноменів, як релігійна втіха, релігійний катарсис, духовна насолода тощо.

3. Комунікативна функція реалізує потребу спілкування ві­руючої людини як за вертикаллю — з Богом, так і за горизонталлю — з єдиновірцями.

4. Інтегративна функція забезпечує безконфліктний зв'язок між віруючими на засадах солідарності. Для цього в релігійному комплексі є універсальні релігійні цінності, уніфікований спосіб життя, загальна мета тощо. Інтегративна функція залежить від реалізації в соціальній практиці таких релігійних цінностей, як послух, релігійна єдність, релігійно-культурні традиції тощо.

5. Дезінтегративна функція є реалізацією в соціальних відносинах іншого боку інтеграції — дезінтеграції. Щоб об'єднатися з одновірцями, необхідно роз'єднатися з послідовниками інших релігійних цінностей. Дезінтегративна функція стає основою етноконфесійних конфліктів, які за правильного й своєчасного вирі­шення сприяють розвитку релігійних систем і, навпаки, за їх ігнорування, неадекватного та несвоєчасного вирішення призво-1111, до кризових явищ у цій сфері.

6. Регулятивна функція (за змістом подібна до інтегративної) Організує взаємодію людей на основі специфічних релігійних принципів, ідей, цінностей, традицій, які характерні для кожного історичного етапу розвитку людської цивілізації.

7. Легімітивна (від лат. legimitus— «законний») функція. Ре­алізація цієї функції в соціальній практиці означає накладання обмежень на людину через певні зразки необхідної поведінки. Наприклад, бути християнином означає вести такий спосіб жит­тя, який відрізняється від способу життя представників інших ре­лігій, і бути християнином передусім за своїми вчинками.

 

Усі функції репігії спрямовані на формування гармонійного співіснування (відновлення порушеної єдності) людини й Бога.

Доволі рельєфно зазначена особливість виявляється у світових релігіях, насамперед у християнстві.

Релігійна свідомість пройшла складний і суперечливий шлях розвитку, що позначилося на конкретних релігійних системах. Так, ранні релігійні вірування виникли ЗО—40 тис. років тому. До них належали анімізм, тотемізм, фетишизм, магія, шаманізм, рільничі культи, язичництво тощо. Наступний етап — етнонаціональні релігії (VI—IV тис. до н. е.) з характерною їх особ­ливістю — політеїзмом. До нього належали релігії Давнього Єгипту, Давньої Індії, Давнього Китаю, зороастризм, індуїзм то­що. І, нарешті, виникають світові релігії з їх характерною особ­ливістю — монотеїзмом: буддизм (VI ст. до н. е.), християнство (І ст. н. е.), іслам (VII ст. н. е.). Сучасний світ стає творцем нових релігійних форм, які отримали назву «новітні релігійні течії», або «неокульти».

 

Отже, формування та розвиток релігійних систем (і водночас релігійної свідомості) тісно пов'язано з розвитком людської цивілізації, зростанням людського інтелекту й появою теоре­тичного мислення. Релігія на тих чи тих етапах свого істо­ричного поступу була та є системоорганізуючим чинником людської культури й розвитку цивілізації.

Специфіка предмета філософії. Функції філософії. На від­міну від інших різновидів світогляду, інтерес філософії спрямо­ваний не на окремі сфери буття, а на світ загалом, світ як ціліс­ність. Завдання філософії — дати пояснення існування світу загалом через постановку специфічних філософських питань і відповідей на них. Це, зокрема, питання про сутність буття та йо­го походження; сутність матеріального світу; про субстанцію сві­ту; походження свідомості; взаємодію матерії та свідомості; про появу людини, мету її життя; наявність душі та духовного світу людини; взаємодію природи й суспільства; особливості процесу пізнання; учення про істину; перспективи розвитку людини й су­спільства; розвиток філософських категорій та ін. Ці питання фі­лософія вивчає в таких розділах: онтологія (учення про буття), гносеологія (учення про пізнання), антропологія (учення про лю­дину), соціологія (учення про суспільство).

З огляду на це предметом філософії є історично змінні фо­рми співвідношення буття й духовності, матерії та духу, де співвідношення матеріальної та духовної сфери визнача­ється рівнем розвитку матеріальної та духовної культури суспільства.

Питання про предмет філософії тісно пов'язане з питанням про функції філософії. Знання цих функцій допомагає розкрити механізми виникнення й розв'язання згаданих філософських питань. Під функціями філософії розуміють основні напрями вико-і читання її в суспільній (матеріальній і духовній) практиці, у результаті чого реалізуються її мета, завдання й призначення.

Назвемо найважливіші функції філософії.

1. Світоглядна функція сприяє формуванню цілісної картини . ш і у, розробляє вчення про будову світу й Всесвіту, визначає місце людини в них і принципи взаємодії людини й навколишнього світу.

2. Методологічна функція філософії виробляє основні методи пізнання навколишнього світу (дійсності).

3. Розумово-теоретична функція (гносеологічна) має на меті правільне й істинне пізнання навколишньої дійсності (інакше • 11 учи, філософія дає механізми істинного пізнання).

4. Аксіологічна функція (ціннісна) дає можливість адекватного оцінюання предметів, явищ і процесів об'єктивної дійсності з погляду цінностей конкретного історичного періоду (етичних, соціальних, соціальних, ідеологічних тощо). Мета аксіологічної функції селекція, відбір найконструктивніших цінностей, щосприяють прогресивному розвитку сучасної цивілізації й уникненню псевдоцінностей, артефактів культури, які працюють на

регресивний розвиток.

5. Критична функція має на меті все піддавати сумніву, шука­ти нові істини через вирішення суперечностей між тим, що вже пізнане, й тим, що поки що не пізнане, протидіяти догматиці й суб'єктивізму.

6. Виховна, гуманістична функція філософії сприяє генеру­ванню гуманістичних цінностей та ідеалів сучасної цивілізації. Вона створює соціальні умови для їх реалізації на рівні окремої особи, розвиває гуманістичну культуру, допомагає окремій особі в пошуках сенсу життя й визначення свого місця в навколиш­ньому світі.

7. Прогностична функція сприяє осмисленню перспектив роз­витку світу.

Слід зазначити, що функцій філософії набагато більше, ніж ми перелічили. У той чи той історичний період розвитку суспільства домінуючими стають одні або інші функції, на наш погляд, наве­дені нами функції є найактуальнішими саме в умовах сучасної цивілізації. Загалом усі функції є результатом одухотвореності людського існування, наповнення людського життя вищим сен­сом, вищими ідеями й неминущими цінностями.

Реалізуючи гносеологічну функцію, філософія генетично по­єднується з наукою та є її методологією. Відомо, що будь-яке на­укове знання — це єдність теорії й методу. Теорія є системою ідей, поглядів, спрямованих на пояснення (пізнання) оточуючого світу, вона відповідає на питання: «Яким є предмет»? або «Чим є предмет»? це дає можливість розкрити природу, сутність і все-сторонні зв'язки предметів, явищ і процесів об'єктивної дійснос­ті. Головними характеристиками наукових знань є істинність та їх практична цінність.

Метод є одночасно й способом і засобом пізнання, а також практикою використання цих знань, прогнозуванням можливих змін в об'єкті пізнання. Метод відповідає на питання: «Як пі­знати світ»?

Позаяк філософія як найвища форма теоретичного світогля­ду головним об'єктом (предметом) свого пізнання вважає най­більш універсальні зв 'язки, закони й принципи об'єктивної дій­сності, то вона є одночасно й методом пізнання світу, його особ­ливостей, способу існування, що робить її водночас методологі­єю для всіх конкретних наук (визначає їх стратегію, напрями на­укових досліджень, стає безпосереднім або опосередкованим змістом наукових ідей, теорій, сприяє науковому прогнозу, який спи­рається на філософські знання про закони й принципи об'єктив­ної дійсності).

Філософські методи специфічним способом впливають на на­уку. Це пов'язано з тим, що вони мають щонайбільше узагаль­нюючий характер. Найвищим рівнем філософської методології є діалектика, яка дає змогу аналізувати світ, зокрема й духовний, через його постійний саморозвиток, а джерело руху шукати у внутрішніх суперечностях предмета (діалектична логіка) .

 

Філософська методологія дає можливість розробити такі ос­новоположні принципи науково-теоретичного знання, як єд­ність логіки пізнання з об'єктивною логікою світу (єдність логічного й історичного); сходження від абстрактного до конкретного (рух від першої абстракції до всебічного й конкретного знання) тощо.

Сучасна філософія є зразком зміни предмета філософських досліджень. Сьогодні доведено неможливість однозначно відпо­вісти на основне питання філософії² — воно є вічним і відкритим для подальших філософських роздумів. У XX і XXI ст. воно тратило актуальність. Натомість у філософії стала переважати проблема людини, дослідження екзистенціальності людського існування, сенсу життя, свободи вибору в досягненні індивідуаль­ний) щастя.

Сучасна філософія покликана вирішувати актуальні проблеми людини, сприяти пошуку ідеалів і конкретної практики для їх до-і чинення не в далекому майбутньому, а вже сьогодні на основі тиння про людські можливості. Філософія має стати практич­ним інструментом, який дасть можливість людині, окремій особі визначити свою життєву позицію відносно світу, людей і власного «Я».

Крім діалектики, методами філософії є метафізика, догматика, еклектика, софістика, герменевтика. Виокремлюють також методи філософії, що водночас є філософським напрямами — матеріалістичний та ідеалістичний методи, емпіризм і раціоналізм, тощо.

Дослідження предмета філософії та її соціальних функцій бу­де продовжено в наступних розділах під час аналізу проблеми генези й становлення філософських знань (історії філософії^-).

Систему філософії визначають специфічні завдання, пробле­матика й предмет філософії', що дають змогу виокремити її осно­вні структурні компоненти (структуру).

Уже в античному світі під структурою філософії розуміли ло­гіку (правильне мислення), фізику (учення про природу), етику (учення про людину). Водночас вважалося, що головною є етика, а всі інші структурні елементи мали підпорядковуватися практи­чній філософії, яка з необхідністю була спрямована на вирішення людських проблем, наприклад, філософія стоїцизму. В основно­му ця структура філософського знання зберегла своє значення й сьогодні.

У німецькій класичній філософії вчення про систему філософії репрезентував ГеоргГегель. Він вважав, що філософія обов'язко­во має складатися з трьох частин: логіки (що поєднується з об'єктивною діалектикою й теорією пізнання), філософії природи та філософії духу (філософія держави й права, філософія історії, філософія релігії, філософія мистецтва та історія філософії).

Логіка, діалектика й методологія пізнання стали ядром філо­софії як системи. Структура сучасної філософії (онтологія, гно­сеологія, антропологія, соціальна філософія) є набагато ширшою за її ядро. Нові філософські дисципліни доповнюють її структур­ні елементи. До них належать етика, естетика, метафізика, філо­софія науки, філософія мови, філософія історії, філософія права тощо. Окремо слід сказати про таку філософську дисципліну, як історія філософії.

Вона відбиває процес історичного розвитку філософської дум­ки; віддзеркалює невпинний діалог філософських сентенцій; описує історію суб'єктів філософського мислення, що стали генераторами головних філософських ідей у конкретний істо­ричний період їхнього життя.

Історія філософії є прикладом розвитку філософських знані, на основі адекватного віддзеркалення проблем сучасної цивіліза­ції через процес рефлективності, критичного переосмислення своїх попередніх положень, самовдосконалення власних методів і теоретичного аналізу. На практиці це означає, що будь-який фі­лософ, маючи право на оригінальність, завжди говорить від імені всіх попередніх мислителів (філософії загалом). Історичний до­свід розвитку філософії свідчить про те, що головною її цінністю стає плюралістичний метод інтерпретації історико-філософських знань. Згідно з цим методом, жодний окремий погляд філософа не є істинним для всіх часів, а тому всі окремі філософські пози­ції мають право на існування в межах певних логічних кордонів (які вміщують частину абсолютної істини), що робить їх усі значущими й необхідними.

Завдяки історії філософії людство може доповнити власне знан­ня про себе, мету свого існування — щастя, шляхи його досягнен­ня, реінтерпретуючи вже відкриті раніше філософські істини.

Становлення філософського знання відбувалося впродовж більш ніж двохтисячолітньої історії людства з IX—VI ст. до н. е. до XXI ст. н. е., починаючи від міфологічної свідомості й релігії до утвердження філософського світогляду як раціонального ося­гнення світу.

 

Отже, філософія — це форма суспільної свідомості, само­пізнання людини, учення про загальні принципи існування буття (за античною традицією). До головних функцій філо­софії належать світоглядна, методологічна, розумово-теоре­тична, аксіологічна, виховна, гуманістична, прогностична. Систему філософських знань становлять онтологія (учення про буття), гносеологія (теорія пізнання), антропологія (учен­ня про буття людини), соціальна філософія (учення про сус­пільство як цілісну систему).

Однією з основних філософських дисциплін є історія філо­софії, що вивчає процес історичного розвитку філософії, діа­лог філософських систем та описує історію суб'єктів філо­софського мислення. Історія філософії стає не просто меха­нічною частиною філософії, а її основою, сутністю, самосві­домістю.