Фрейдизм

Зігмунд Фрейд (Сигізмунд Шолом) (1856—1939рр.) — австрій­ський лікар-психіатр, який розвинув психоаналітичне вчення до рівня філософського антропологічного принципу, засновник пси­хоаналізу, автор друкованих праць «Психопатологія повсякден­ного життя», «Тлумачення сновидінь», «Лекції до вступу в пси­хоаналіз», «Основні психологічні теорії у психоаналізі», «Нариси з психології сексуальності», «Тотем і табу», «По той бік принци­пу задоволення», «Психологія мас та аналіз людського «Я», «Я та Воно», «Майбутнє однієї ілюзії», «Хвилювання в культурі», «Мойсей і монотеїзм» та ін.

Доктор медицини Зігмунд Фрейд під час лікування хворих та своїх експериментів у психіатрії дійшов думки, що головною причиною значної кількості психопатологічних явищ у людини є прихована травма психіки, що сталася в минулому, яка безпосе­редньо не усвідомлюється хворим. Фрейд зазначав, що подібні травми (страх, емоційне потрясіння) за певних умов забуваються й згодом можуть виявитися в різноманітних психічних захворю­ваннях, асоціальній поведінці тощо. В основі механізму забуван­ня лежить сила волі, страх перед можливим оприлюдненням не­приємного психотравмуючого факту. Забута психотравмуюча ситуація, яка не була вчасно й адекватно «пережита» (відреаго-вана), зберігається у свідомості людини та в нових умовах вияв­ляється в конкретних психічних захворюваннях. З'ясувавши дію цього механізму, Фрейд (разом зі своїм колегою лікарем Жозе-фом Брейєром) у 1890—1897 рр. розробив катартичний метод лікування істерії, згідно з яким психотравмуючий фрагмент у біографії хворого згадувався ним і за допомогою лікаря адекват­но та конструктивно переживався. Тим самим людину звільняли від душевної недуги. Інакше кажучи, подолати хворобу можна, перейшовши на новий рівень свідомості, подолавши «роль» хво­рої людини.

Таким чином сформувалося вчення Зігмунда Фрейда про не­свідоме та процеси витіснення, які стали свідченням його геніаль­ності й наукової обдарованості. Згідно з його вченням, на рівні свідомості існує постійна боротьба між свідомим і несвідомим. Цей конфлікт притаманний кожній людині й формується в ран­ньому дитинстві під час переживання закономірних психотрав-муючих ситуацій, комплексів тощо. До таких ситуацій Фрейд відносив переживання статевого характеру (страхи, заборонені бажання, окремі переживання), які за певних умов можуть згодом стати причиною душевних проблем.

Учений побудував топографічну, а потім і динамічну модель психіки, що пояснювала суперечливу взаємодію між свідомим і несвідомим. Згідно з топографічною моделлю, несвідоме уявля­лося як величезний передпокій, де очікують свого часу різнома­нітні думки, бажання, емоції людини. Свідомість є дещо меншим приміщенням (кабінетом), до якого час від часу «викликають» «відвідувачів» (думки, бажання людини). Між передпокоєм і ка­бінетом стоїть «вартовий», який впускає у свідомість тільки «не­обхідні» для неї думки й бажання. Незрідка варта втрачає пиль­ність, що дає змогу частині найактивних «непотрібних» «відвіду­вачів» прорватися до кабінету свідомості. Але потім вартовий знову повертається до своїх обов'язків, і небажані гості свідомос­ті (думки, бажання) витісняються знову в передпокій.

Головними чинниками, що спрямовують і керують психікою людини, а отже, її діяльністю та вчинками, згідно з ученням Зігмунда Фрейда, стають, по-перше, задоволення (постійний пошук людиною шляхів і засобів отримання задоволення від реалізації її матеріальних або духовних потреб), а по-друге — витіснення. Психіка в разі неможливості реалізувати в житті недозволені і суспільно заборонені думки, бажання (асоціальні, сексуальні) ви­тісняє їх у несвідоме. Витіснені думки й бажання можуть бути трансформовані практикою людини завдяки сублімації, тобто до­зволеними людині різновидами соціальної діяльності (заняття спортом, наукою, мистецтвом тощо).

Несвідомі бажання мають величезний енергетичний потенці­ал. Як зазначалося, способом такого неадекватного прориву у свідомість стають невротичні симптоми, що виявляються в пев­них символах (образах), які з'являються в снах, мареннях, обмов­ках або навіть виявляються в помилкових діях. Аналіз символів як віддзеркалення несвідомого мав для Фрейда особливе значен­ня. Символ відкриває зміст несвідомого, він об'єднує страх і со­ром у прийнятній для суспільної моралі формі. Для кращого ро­зуміння процесів несвідомого Фрейд склав каталог символіки несвідомого, характерної для снів. Головним інструментом аналі­зу символіки снів, помилкових дій, обмовок (несвідомого) став психоаналіз.

Зігмунд Фрейд відкрив також ряд механізмів свідомості, що захищають її від деструктивних «атак» несвідомого. Такими ме­ханізмами є проекція (перенесення, трансфер) асоціальних ба­жань, якостей на інших людей, приписування їм тих характерис тик, за які нам соромно перед іншими (заздрість, гнів тощо). Ще один механізм називається раціоналізацією, він акцентує увагу на вторинних причинах, що дає змогу уникнути озвучення (опри­люднення) первинних причин, яких людина соромиться.

Учений вважав, що домінуючим чинником у діяльності та по­ведінці людини є статевий потяг — лібідо. Темі лібідо Фрейд на­давав гіпертрофованого значення. Дослідники фрейдизму нази­вають цю частину його вчення «першою психологічною систе­мою», що розвивалася Фрейдом у 1905—1920 рр. Згідно з цією концепцією, в основі несвідомого лежить лібідо (сексуальне пра­гнення, бажання, сексуальний інстинкт), яке постійно шукає спо­собу реалізації в поведінці людини (у сексуальних діях або інших сферах життя) через сублімацію. Сексуальні потяги можуть бути реалізовані трьома способами: «випущені на свободу» через без­посередні сексуальні дії або опосередковано; витіснені в несві­доме; шляхом придушення соромом і мораллю. Фрейд зробив ви­сновок, що вся культурна діяльність людей, окремі вчинки мають у своїй основі сексуальний інстинкт.

З ідеєю лібідо тісно пов'язана інша відома концепція Зігмун-да Фрейда — комплекс Едіпа, що згодом була критично пере­осмислена багатьма неофрейдистами. Фрейд дотримувався дум­ки, що в мить народження дитина переживає першу психологічну травму — втрату безпечного існування в материнському лоні (втрата «Ми») і починає існувати у формі «Я» (самостійне супе­речливе життя в оточуючому світі). Дитина, а потім доросла лю­дина у своєму житті відчуває потребу повернення до внутріш-ньоутробної гармонії (відновлення втраченої цінності «Ми»). Тому мати стає першим об'єктом спрямування еротичного потягу дитини, в основі якого лежить принцип задоволення. Батько — це перешкода до інцестуальної думки та дії між дитиною й ма­тір'ю, своєю присутністю він постійно відриває дитину від мате­рі, формує психотравмуючу самостійність дитини, у результаті чого вона несвідомо прагне знищити батька.

Фрейд зазначав, що цей механізм був закладений ще в первіс­ному суспільстві, коли первісні люди вбили батька, розкаялися в тому, що вчинили, й були присоромлені. Явище неприязні до ба­тька передавалося з покоління в покоління на генетичному рівні представниками чоловічої статі у формі комплексу Едіпа (зміша­не почуття ненависті, бажання заподіти смерть, надмірний сором й одночасно страх за думки й можливі дії). Комплекс Едіпа, на думку Фрейда, стає основною причиною екстраординарної пове­дінки людини.

У 1920—1939 рр. Зігмунд Фрейд створив «другу психологічну систему», в якій проаналізував проблему виникнення енергії не­свідомого. Центральними поняттями цієї системи стали «ерос» (інстинкти життя) й «танатос» (інстинкти смерті). Постійна вза­ємодія між еросом і танатосом визначає динаміку й спрямова­ність життя людини. Відтоді ерос трактується не стільки як сек­суальний потяг, скільки як прагнення до органічної єдності (подібно до божественного еросу у філософії Платона).

У цей період Фрейд змінив свої погляди на внутрішню структу­ру психологічного світу людини. Він створив наступну — динаміч­ну модель психіки, в основі якої була тріада: «Воно», «Я», «Над-Я»:

1) «Воно» — це світ несвідомого, де виявляються витіснені в минуле потяги, страхи, переживання тощо. «Воно» підвладне принципу задоволення.

2) «Я» (Его) — розумна діяльність людини, що підкоряється принципу реальності, посередник між усіма компонентами психіки.

3) «Над-Я» (супер-Его) — несвідома інстанція морального кон­тролю з певними культурними цінностями (заборонами), що об­межують можливість прояву несвідомих чинників (потягів, ком­плексів, переживань тощо). «Над-Я» — це внутрішній цензор. «Над-Я» утворилося в процесі ідентифікації дитини з батьком, який є не тільки суперником, а й певним авторитетом. Що більше людина відмовляється від своїх бажань, то більше вона страждає, оскільки від «Над-Я» нічого не можна приховати. Тому, що біль­ше людина виявляє свою доброчинність, моральність, то драма­тичніше вона сприймає життя.

Ці частини психіки перебувають у постійній взаємодії: «Я» завжди прагне підкорити собі «Воно», але це рідко йому вдаєть­ся. Зазвичай «Воно» у відкритих або прихованих формах підко­ряє собі «Я». Учений порівнював «Я» з вершником і конем, де вершник «Я», на перший погляд, керує конем, але кінь «Воно» насправді несе вершника на собі. Інколи виникають ситуації, ко­ли вершник узагалі не може керувати власним конем і має скака­ти в тому напрямку, куди прямує кінь.

Зовнішні норми й заборони «Над-Я» також прагнуть підкори­ти розумну частину нашої особи «Я». У результаті «Я» людини є об'єктом постійного тиску з боку несвідомого «Воно» та навко­лишнього світу «Над-Я», що на рівні особи сприймається як від­чуття нещастя. Фрейд вважав, що його ідея існування нещасли­вого «Я» є найдраматичнішим ударом, який будь-коли було завдано людській самовпевненості. Він говорив, що подібного першого удару людству завдав Копернік, який довів, що Земля не є центром Всесвіту, другого — Дарвін, який вказав, що людина походить від вищих приматів. І, власне, Фрейду належить авто­рство третього удару — розвінчання раціоналістичних ілюзій, що людина управляє власною діяльністю та вчинками.

Аналізуючи виникнення культури, людського суспільства, Зі­гмунд Фрейд дійшов висновку, що суспільство може існувати тільки завдяки придушенню несвідомих проявів (сексуальних ін­стинктів, бажань). Без цього воно приречене на розвал і деструк­цію із середини. У суспільстві постійно проходить масова сублі­мація придушеної енергії, що веде до виникнення людської культури та цивілізації. Суспільство створює своєрідні ерзац-заміщення придушеної енергії — різноманітні ритуали, що існу­ють на рівні колективного несвідомого. Таких несвідомих ритуа­лів є доволі багато. Це релігія, мораль, музика, театр тощо.

Фрейд зазначав, що впродовж розвитку цивілізації людські ін­стинкти, потяги все більше й більше придушувалися. Це призво­дило до масових психозів, усезагальної депресії, а також конс­труювання найскладніших форм масового несвідомого (ритуа­лів). На думку вченого, ритуали є різновидом компенсаторної ді­яльності, яка дає людині змогу правильно пережити й перемогти свій суперечливий внутрішній світ.

Особливий інтерес Зігмунда Фрейда викликала релігія, яку він аналізував з погляду психоаналітичної теорії. Він вважав, що ре­лігія є проявом неврозу причепливого стану, який виник у перві­сному суспільстві. Фрейд доводив це, послуговуючись такою ло­гічною схемою: у давньому суспільстві діти вбили батька, якого вони боялись, але водночас поставили на його місце тотема, яко­му стали вклонятися. Так виникла ідея Бога, в якого людина шу­кає захисту від внутрішніх суперечностей (за аналогією пошуку дитиною захисту в батька, якого вона водночас боїться й шанує). Фрейдівське розуміння культури та релігії отримало назву «пан-сексуалізм», що згодом зазнало нищівної критики й було пере­осмислене неофрейдизмом.

Зауважимо, що Фрейд був послідовним атеїстом, він вважав себе матеріалістом і прагнув зробити психоаналіз науковим ме­тодом. Тому загалом пафосом його вчення був раціоналізм. Він говорив, що всі таємниці сфери несвідомого можна виявити за допомогою психоаналізу, а отже, є можливість вилікувати всіх невротиків. Його головним гаслом стало: «Там, де було «Воно», повинно стати «Я». З погляду Зігмунда Фрейда, розум має пере­могти, незважаючи на силу несвідомого.

Узагальнюючи значення праць 3.Фрейда в розвитку філо­софського знання, можна зробити такі висновки: він уперше проаналізував феномен несвідомого не як онтологічну хара­ктеристику діяльності, а як психічну реальність, що є рівно­значною об'єктивній реальності; виявив певний зміст і сенс процесів несвідомого, визначив його роль, функції й значен­ня в житті людей; проаналізував внутрішню будову сфери психіки, виявив її просторово-часову модель («Воно», «Я», «Над-Я»); порушив питання про те, яким чином можна зро­зуміти несвідоме, й дійшов висновку, що осягнути його мо­жна лише за допомогою свідомого. Проникнути в несвідоме можна за допомогою психоаналізу; одним з перших запро­понував вивчати психіку людини на основі дослідження процесу її становлення та розвитку в минулому; пояснював виникнення культури, розвиток сучасної цивілізації як ре­зультат масової сублімації придушеної енергії колективного несвідомого.