Головні напрями сучасної світової філософії та їх основні риси

У XX — на початку XXI ст. світова філософія стала конгло­мератом різноманітних ідей і підходів, окремих поглядів, проб­лем і методик, в основі яких лежать уже відомі й апробовані фі­лософські ідеї, напрями, школи тощо. Наприклад, класичний по­зитивізм отримав продовження в неопозитивізмі, прагматизм — у неопрагматизмі, фрейдизм — у неофрейдизмі, томізм — у нео­томізмі. Крім того, з'являються й нові напрями, до яких насампе­ред належить постмодернізм. Калейдоскопічність новітніх філо­софських систем має низку об'єктивних і суб'єктивних переду­мов подальшого пошуку істинної картини світу.

 

Поза сумнівом, до таких передумов належать досягнення нау­ково-технічного прогресу, зумовленого позитивним розвит­ком науки й техніки, всіх елементів суспільства на основі де­далі ширшого пізнання та освоєння довколишньої дійсності, революційні зміни в системі філософствування (зміна філо­софського дискурсу, за якими стоїть та чи та парадигма нау­кового мислення).

Науково-технічний прогрес, крім позитивного впливу на су­спільство, позначився непередбаченими кризовими явищами в сфе­рах економіки, політики, екології, демографії, духовної культури, що останнім часом отримало назву «глобальні проблеми сучаснос­ті». Глобальні проблеми сучасності — це проблемне поле, що віддзе­ркалює найважливіші проблеми сучасної цивілізації, які містять узагальнену характеристику найважливіших напрямів розвитку нинішнього суспільства. Сучасна філософія намагається пояснити цей суперечливий феномен з метою подолання негативних явищ і закріплення позитивного впливу на науково-технічний прогрес.

Сучасний філософський дискурс набуває виражених антропо­логічних форм. У першій половині XX ст. західна духовна куль­тура зазнала певної революційної трансформації у формулюванні та вирішенні проблем людини. Відомо, що у філософії XVII— XVIII ст. домінуючою була ідея пошуку першопричини (субстан­ції) світу, це сприяло виокремленню таких філософських дис­циплін, як онтологія (учення про буття), гносеологія (учення про пізнання), логіка (учення про правильне мислення). Починаючи з Сьорена К'єркегора (1813—1855 рр.) і Фрідріха Ніцше (1844— 1910 рр.) головною темою філософії стає людина як особа, її індивідуальність, а вже .у другій половині XX ст. домінуючою темою філо­софствування стала антропологія як учення про природу й сутність людини. Сучасні неопозитивізм, неопрагматизм, неофрейдизм, екзи-стенціоналізм, неотомізм отримують антропологічний контекст, на­вчають людину, як стати абсолютом у реальному житті.

Щоб не заплутатися в розмаїтті сучасних філософських на­прямів, обмежимося лише коротким аналізом деяких з них: «фі­лософії життя», позитивізму, прагматизму, екзистенціоналіз-му, герменевтики, релігійної філософії та постмодернізму.

«Філософія життя» — це напрям у західноєвропейській фі­лософії, який склався наприкінці XIX ст. й активно існував упро­довж XX ст. й розвивається сьогодні. Його засновниками були Вільгельм Дільтей (1833—1911 рр.), Фрідріх Ніцше (1844— 1900 рр.), Анрі Бергсон (1859—1941 рр.), Освальд Шпенглер (1880—1936 рр.), які вважали, що світ можна пізнати в його ор­ганічній єдності, ірраціональна, інтуїтивно, критично переосми­слюючи раціональний спосіб пізнання. «Філософія життя» стала реакцією на кризу раціоналізму другої половини XIX ст., що ви­кликала критичне ставлення до логіки (аналітичного мислення) та методології як форми організації наукового дослідження.

Засадовим у «філософії життя» стає поняття «життя» як пер­винна реальність, що у своєму розвитку заперечує розподіл та іс­нування світу в його матеріальній та ідеальній формах. «Життя» у своїй першооснові, крім онтологічного, має також гносеологіч­не значення, тобто є суб'єктом пізнання. Як вважали засновники «філософії життя», цей феномен можна проаналізувати лише за допомогою над наукового та над філософського методу — інтуї­ції. Наукове знання, раціональне осмислення дійсності у своїй основі має завдання, які визначають мету дослідження. А позаяк «життя» є надлогічним (без будь-якої можливості логічного ви­значення мети й сенсу його існування), то пізнати світ можна тільки ірраціональним способом за допомогою інтуїції, міфу, си­мволу тощо.

Ірраціональне виявляється лише в діяльності та вчинках окре­мої особи (на відміну від науки, яка має колективний характер організації наукового дослідження), тому людина є орієнтиром в організації процесу пізнання.

 

Виховання особи, використання її можливостей — одна з про­відних цінностей сучасної цивілізації. Творчість людини збіга­ється з процесом «життя».

Згідно з «філософією життя», окрема людина живе в історич­ний час, у якому немає об'єктивних законів. Історія має свою до­лю, яка не завжди збігається з долею окремої особи, окремої культури чи людської цивілізації загалом. Тому процес пізнання не може збагнути логіку їх розвитку та здійснити адекватний іс­торичний аналіз. З огляду на це філософи цього напряму роблять висновок, що кожний з дослідників, аналізуючи діяльність окре­мої людини, суспільства, цивілізації, формує власну систему оці­нювання й доведення.

Ф. Ніцше порушує питання про можливість існування загаль­нолюдських цінностей, які орієнтують розвиток сучасної цивілі­зації. До них належать: прагнення до життя, відсутність стра­ху перед смертю, намагання бути сильнішим за інших, воля до влади, благородство та аристократизм духу, що стають голо­вними принципами, установками «філософії життя».

Отже, «філософія життя» стала першою антисцієнтичною концепцією, яка відмовилася від претензій на володіння істи­ною про об'єктивний світ і підтримки міфу про єдність сві­ту й розуму.

Позитивізм у вузькому сенсі слова — філософська концепція, сформована в 30-х роках XIX ст. французьком філософом Огюстом Контом {1798—1857 рр.), який зазначав, що людське мис­лення проходить три етапи розвитку (які він вважав об'єктив­ним законом інтелектуального розвитку) — перший етап теологіч­ний (релігійний), другий — метафізичний (філософський), тре­тій, найвищий — позитивний (науковий). Філософія, культура та свідомість, на думку Конта, віддзеркалюють у собі дію цих ета­пів. Згідно з його вченням, позитивна стадія розпочалася 1800 року. Вона характеризувалася досягненнями науки, що сформувало пе­вний філософський дискурс мислення.

Усвоїй головній праці «Курс позитивної філософії» Конт за­пропонував концепцію, згідно з якою істинне знання про світ є результатом конкретних наук, очищених від гуманітарних (ме­тафізичних) інтерпретацій, які, на його погляд, є безпідставни­ми й неістинними. Це підтверджується прикладами моральної безвідповідальності в період Просвітництва, коли ідеї рівності й свободи без науково доведених знань про суспільство призвели до гіпертрофованого насильства та агресії. Позитивісти вважали, що істинне знання можна отримати тільки в результаті науко ваго пізнання світу, а філософія повинна лише сприяти цьому, у перспективі ж її буде замінено конкретними науками, напри­клад, соціологією.

Усвоєму історичному розвитку позитивізм пройшов три ета­пи. Перший етап репрезентували такі філософи, як Огюст Конт (1798—1857 рр.), Джон Стюарт Мілль (1806—1873 рр.) і Герберт Спенсер (1820—1903 рр.). Уцей час розробляється науковий метод пізнання довколишньої дійсності (Конт пропонував його розробити на основі вивчення історії, науки, Мілль — на ґрунті вивчення законів логіки, а Спенсер — синтезу наукових знань). Другий етап розвитку позитивізму {махізм, критичний позити­візм) репрезентували австрійський філософ і фізик Ернст Мах (1838—1916 рр.) і німецький філософ Ріхард Авенаріус (1843— 1896 рр.), які головне завдання позитивістської філософії вбачали в необхідності розроблення теорії пізнання світу, що мала ста­ти основою очищення природничих наук від метафізичних конс­трукцій. Третій етап розвитку позитивізму {логічний позити­візм, логічний емпіризм) репрезентований такими вченими, як ні­мецько-американські філософи Рудольф Карнап (1891—1970 рр.), Хане Рейхенбах (1891—1953 рр.). Вони пропонували сприймати філософію не як суму істинних тверджень про оточуючий світ, а як діяльність, спрямовану на аналіз мови науки, що самоочищається від метафізичних постулатів шляхом уніфікації та уні­версалізації. Третій етап розвитку позитивізму зумовив появу ві­домих філософських програм, які розроблялися Віденським гуртком, логічним позитивізмом, аналітичною філософією.

З огляду на філософію науки розвиток позитивізму спричинив критичне переосмислення своїх позицій, що в 1950—1970 рр. по­значилося появою постпозитивізму. Репрезентували його амери­канський філософ та історик науки Томас Семюел Кун (1922— 1996 рр.) та угорсько-британський філософ Імре Лакатос (1922— 1974 рр.), які вказували на необхідність вивчення історії науки.

У своїй книзі «Структура наукових революцій» Кун на проти­вагу еволюційним схемам розвитку науки висунув ідею існуван­ня наукових революцій як зміни парадигм наукового мислення. Він вважав, що історія науки є ілюстрацією зміни парадигм нау­кового мислення. Під останніми учений розумів своєрідну мо­дель наукової діяльності — сукупність теоретичних стандартів, методологічних норм, ціннісних критеріїв, світоглядних орієнтирів, які у своїй основі віддзеркалювали конкретну суму наукових проблем у межах наукового співтовариства. З плином часу, зазначав Кун, період стабільного розвитку науки завершуєш я, парадигма наукового мислення вибухає зсередини під впливом невирішених внутрішніх парадигмальних проблем. Настає криза науки, яка долається появою нової наукової парадигми. Розпочи­нається новий динамічний період, який згодом знову приведе на­уку до нової «революційної ситуації».

І. Лакатос акцентував увагу на тому, що методологія науки без історії науки не може дати істинне знання, а історія науки без ме­тодології сліпа. Історія науки стала ареною боротьби науково-дослідних програм — програми «позитивного евристичного мис­лення», яка приводить до істинного знання, та програми «негати­вного евристичного мислення».

 

Отже, постпозитивізм не можна визначати як окрему філо­софську течію або школу, він є окремим етапом у розвитку філософії науки.

Прагматизм — філософська течія, що виникла в Сполучених Штатах Америки на початку 70-х років XIX ст., а згодом значно поширилася в Англії, Італії, Китаї. Центром уваги цього філо­софського дискурсу стала окрема людина та її діяльність. Ре­презентували цю філософську течію Чарльз Пірс (1839— 1914 рр.), Вільям Джеймс (1842—1910 рр.), Джон Дьюї (1859— 1952 рр.). Учені розробляли філософські ідеї, згідно з якими мислення людей необхідно було сприймати як спосіб адаптації до оточуючої дійсності, істину—як момент самореалізації людини звідповідним відчуттям життєвого успіху, аналіз філософії — як метод пояснення конкретного мислення і вірувань людини, спрямованих на вирішення її життєвих проблем.

Основні праці Ч. Пірса «Закріплення вірувань», «Як зробити наші ідеї ясними», «Що таке прагматизм» свідчать про його фі­лософські інтереси. Головною доктриною прагматизму став так званий «принцип Пірса»:

Усі ідеї, поняття, теорії є лише інструментами, які повинні привести до позитивних практичних результатів. Істина визначається як корисність або практичне використання ідеї, \тому в прагматизмі успішність, корисність — це критерій іс-тини, який збігається зі змістом самого поняття «істина».

У зв'язку з цим Чарльз Пірс наводив відомий євангельський ви­слів: «За плодами їх ви пізнаєте їх».

Для доведення необхідності існування релігійної віри амери­канський філософ і психолог Вільям Джеймс використовував пра­гматичну теорію істини. Його хрестоматійний вислів про те, що гіпотеза про Бога істинна, бо вона корисна для людей, був розви­нутий у працях «Воля до віри», «Прагматизм».

В. Джеймс вважав, що віра людини в Бога відображає її по­требу бути впевненою в позитивному вирішенні своїх проблем, гарантувати конструктивні події в житті. Він говорив, що «віра в той чи той факт може сприяти виникненню останнього». Індивід вірить у соціальні інститути, що віддзеркалюють потреби суспіль­ства й окремої людини, без такої віри суспільство не могло б іс­нувати й нормально функціонувати.

Індивідуальність людини, фрагментарність її діяльності та по­ведінки не дають їй відчуття повноцінного та істинного існуван­ня. Тому віра в Бога компенсує почуття неповноцінності існуван­ня, власне, вона дає можливість оптимістичного світосприйняття через релігійну віру. Релігійність, на думку В. Джеймса, — це ре­алізація волі окремої людини бути успішною через Бога та його присутність у людині, тому, на його погляд, існування Бога — це факт, який доводиться наявністю успіху в людській практиці. Сьогодні ідеї прагматизму розвиваються в межах неопрагматизму, які концептуально оформлені творчістю американського фі­лософа Річарда Рорті (нар. 1931 р.).

Однією з найзначніших філософських течій сучасності є екзистенціоналізм. Він сформувався під впливом ідей датського ми­слителя XIX ст. Сьорена К'єркеґора (1813—1855 рр.), який осно­вою свого філософствування обрав християнський світогляд у поєднанні з власними релігійними переживаннями віри в Бога та аналізом сенсу людського існування. Виникненню екзистенціо-налізму сприяли такі філософські течії, як «філософія життя» та «феноменологія». Репрезентували цю течію такі німецькі філо­софи, як Мартін Хайдеггер (1889—1976 рр.), Карл Ясперс (1883— 1969 рр.), французькі мислителі Габріель Оноре Марсель (1889— 1973 рр.), Альбер Камю (1913—1960 рр.) і Жан-Поль Сартр (1905— 1980 рр.).

Традиційно розрізняють релігійний (К. Ясперс та Г. Марсель) та атеїстичний (М. Хайдеггер, Ж-П. Сартр та А. Камю) екзистен-ціоналізм. Але загалом такий поділ є умовним, адже екзистенціо-налісти якщо не безпосередньо, то опосередковано визнають те, що життя без віри в Бога є безперспективним та абсурдним.

Аналіз природи релігії, науки, моралі, мистецтва не є голов­ним предметом дослідження екзистенційної філософії. Головну увагу філософи-екзистенціалісти, спрямовують на пошук сенсу життя, існування окремо взятої людини в замкнутому індивідуа­льному просторі (незважаючи на її об'єктивну взаємодію, спілку­вання з іншими людьми). Цей тип філософського дискурсу інтер­претує суспільство як певну силу, що пригнічує людську інди­відуальність і неповторність. Суспільство деперсоналізує особу, веде до втрати особистого «Я», власної екзистенції як буття, яке усвідомлює свою скінченність. Екзистенція визначається її скінченністю, часовими характеристиками, реальною точкою відліку яких є смерть.

 

Отже, екзистенціалісти вважають, що одного інтелекту не­достатньо не тільки для повноцінного життя, а й розуміння істинної картини світу; домінуючим чинником у житті є ме­тафізичний страх, що виявляється в побоюваннях не знайти своє місце у світі, прожити «чуже» життя тощо; кожна люди­на повинна постійно обирати свій власний шлях між істинним і неістинним існуванням (як говорив Сартр, людина приречена переживати свободу вибору власного існування); неістинне іс­нування — це результат конкретного соціального оточення, що перетворює людину на «Ми», стандартизує її, робить її життя марним і нудним; головними характеристиками соціа­льного існування стають дискретність, історичність, тимча­совість, що орієнтує на особливий інтерес до історії.

Французькі екзистенціалісти Марсель, Камю, Сартр від про­фесійно філософського аналізу перейшли до художнього зобра­ження різних форм екзистенції та, навпаки, від художніх форм екзистенції — до її філософського осмислення та аналізу.

Оригінальним напрямом сучасної філософії та гуманітарних наук стала герменевтика. Саме поняття «герменевтика» означає мистецтво роз'яснення, тлумачення тексту, пам'яток духовної культури. Окремими елементами герменевтики є переклад з іно­земних мов, діалог, реконструкція, інтерпретація, реінтерпретація тощо. Першим етапом формування герменевтичного вчення вва­жається мистецтво тлумачення волі богів у Стародавній Греції. Гермес, трактуючи волю богів, винайшов мову й став засновни­ком практики коментування, що ввійшла в християнську теоло­гію. У Середньовіччі герменевтика розвивалась у формі екзиге-тики як способу трактування Святого Письма. В епоху Відро­дження (Реформації^-) герменевтичними прийомами користували­ся теоретики протестантизму, які прагнули відокремити Божі іс­тини в тексті від суб'єктивістських інтерпретацій смертних людей.

Засновниками герменевтики вважають протестантського філо­софа Фрідріха Шлейєрмахера (1768—1834 рр.), а згодом Вільгельма Дільтея (1833—1911 рр.), Едмунда Гуссерля 1859—1938 рр.), Мар-тіна Хайдегґера (1889—-1976 рр.) та Ганса Гадамера (нар. 1900 р).

Шлейєрмахер розробив метод (техніку) герменевтичної рекон­струкції, розуміння тексту. Він вважав, що головним методом, яким повинен послуговуватися герменевт, є «вживання» у внут­рішній світ автора через фіксацію в тексті змістовного й граматич­ного. Для цього використовують емпатичні способи «вживання» в текст, відчуття суб'єктивного світу автора, його творчої лабо­раторії (герменевтичне коло). Становлення герменевтики як фі­лософської течії пов'язане з іменем Хайдегґера. Він виділяв голо­вну категорію герменевтики — «розуміння», й зокрема говорив про те, що всі знання сучасного світу слід сприймати як текст, який необхідно зрозуміти. Категорія «розуміння» стала основ­ною характеристикою буття філософії герменевтики.

На думку послідовників герменевтики, філософія пронизана розумовою активністю, яка спрямована на те, щоб зрозуміти світ. Людина прагне подолати брак знань про світ через їх повне ро­зуміння, аби визначити своє місце у світі та сенс життя.

Філософська герменевтика — це тлумачення думки або мови інших, унаслідок якого людина може почути «голос буття». Розуміння — це спосіб (уміння) слухати інших.

Розуміння оточуючого світу може бути адекватним та неадек­ватним. Загального розуміння немає, тому кожна людина прохо­дить шлях від неадекватних поглядів на світ до власного розу­міння світу та його тлумачення.

Найвідомішим представником герменевтики був також Ганс Гадамер, який тлумачив розуміння як першооснову людсь­кого буття, що дає людині змогу вибудувати адекватне ставлення до світу. Людина спілкується з іншими людьми (оточуючим її світом,) за допомогою мови й діалогу. На думку представників герменевтики, діалог є основоположним поняттям герменевти­чного методу (й водночас філософії та науки). Діалог передбачає щонайменше текст, інтепретатора й час. Тобто в діалозі є духовні традиції, які людина інтерпретує з метою розуміння й пояснення сьогодення. Діалог розпочинається з правильного формулювання запитання, яке занурює співрозмовника в герменевтичне коло.

 

Отже, герменевтика — це філософські характеристики всіх знань людини про світ і спосіб її існування в ньому. Герменев­тика має на меті не тільки зрозуміти текст, а насамперед зробити в ньому нові «інтерпретації».

Сучасну західну релігійну філософіюрепрезентовано насам­перед такими школами, як персоналізм, християнський еволюціо­нізм, неотомізм, неопротестантизм.

У центрі сучасних релігійно-філософських досліджень стоїть проблема існування Бога (обґрунтування та захист основних дог­матів), свобода волевиявлення, питання етики, естетики, гумані­зму тощо. Традиційно актуальними залишаються теми співвід­ношення віри й розуму, науки та релігії, синтезу філософських знань і теології. Але безперечним є й те, що доповненням до центральних проблем є проблема людини (антропологія), яка конкретизується питаннями про ставлення людини до Бога, місце й роль віруючої людини в суспільній практиці, визначення сенсу життя окремою особою, феномен гріховності, містичне одкро­вення тощо.

Сучасна релігійно-філософська думка аналізує людину з огляду на негативні й позитивні сторони існування сучасної цивілізації, ставить важливе питання про сенс людського існування й засоби його досягнення, вивчає роль науково-технічного прогресу, аналі­зує уроки псевдодосягнень сучасної культури (глобальні проблеми сучасної цивілізації), пропонує власну стратегію й тактику про­тидії злу, насильству та агресії, які розростаються в сучасному суспільстві як ракові клітини.

Персоналізм — сучасна релігійно-філософська концепція лю­дини, в основі якої лежить ідея активної творчої суб'єктивності людини, що є результатом зв'язку її душі й Бога. Суб'єктивність людини не має ні біологічного, ні соціального підґрунтя, а лише божественну природу.

Як напрям релігійно-соціальної філософії персоналізм репре­зентований таким вченим, як Етьєн Муньє (1905—1950 рр.). Він вважав, що душа людини містить космічну енергію, що визначає її відносну самостійність і певну спрямованість існування.

Згідно з концепцією персоналізму, люди живуть у суперечли­вому й складному світі, де, з одного боку, домінує індивідуаль­ний інтерес, егоїзм, що не дає особі повноцінно розвиватися й ре­алізувати сенс свого життя, з іншого, негативним чинником є й колективізм, який нівелює окрему людину, її індивідуальність, призводить до її деперсоналізації. Тому сьогодні головною про­блемою є захист суверенітету окремо" особи, адекватне розумін­ня самої себе як неповторної істоти. Персоналісти доходять ви­сновку: історія розвивається за допомогою особистості. Тому філософія має залишити свої метафізичні пошуки й вирішувати проблеми окремо взятої особи. Саме тому проблема особистості є головною в персоналізмі.

Характеризуючи особистість, необхідно враховувати такі моменти її прояву: екстеріорізацію, інтеріорізацію, трансцен-денцію.

Екстеріорізація — це реалізація сутності людини в оточую­чому світі. Зовнішні способи самореалізації можуть набувати різних форм — мистецтво, наука, спорт тощо, але найважливі­шою сферою екстеріорізації особи стає комунікація (комунікація з навколишнім світом, іншими людьми, із самою собою). Загалом істинна комунікація спрямовує рух людини до трансцендентного Бога.

Інтеріорізація — це духовне споглядання людиною самої себе, можливість через свободу реалізувати себе як духовну особу.

Трансценденція — це рух до найвищих духовних цінностей, Божих істин, добра, краси. Це повна самореалізація через істин­ну комунікацію з Богом. Таким чином, персоналісти вважають, що людина в процесі комунікації, активного діалогу з оточуючим світом і Богом, стає особистістю. Завдяки цій комунікації вона реалізує свої моральні якості. На відміну від інших людей вірую­ча людина знає власну мету існування, як і мету існування інших (єдність із Богом).

Соціально-політичні трансформації мають сприяти істинній комунікації. Персоналізм визначив ідеал побудови такого суспі­льства, що отримав назву «персональної та комунікативної циві­лізації» (суспільства особистостей). Водночас він сформулював глибоко гуманістичну тезу — «свобода особи є критерієм демо­кратичного суспільства». Таким чином комунікація стає спосо­бом залучення людини до трансформації оточуючого світу згідно з її сутнісними (за богоподібністю) інтересами. Сьогодні персо­налізм переріс межі християнської філософської думки й став за­гально-філософським напрямом, який розвиває ідею панування людини над людською цивілізацією (як абстракцією).

Головними проблемами, якими переймаються протестантські філософи, є питання пізнання Бога й специфіки протестантського віросповідання. Пізнання Бога пов'язувалося з пізнанням люди­ни, тому вчення про Бога за формою було вченням про людину. Згідно з ним, є «справжні» й «несправжні» люди. «Справжні» люди — це віруючі, а «несправжні»— невіруючі. «Несправжня» людина живе в зовнішньому світі, її життя тривожне, сповнене побоювань. На думку протестантських філософів, вивести люди­ну з цього стану може лише релігія. Релігійна віра вчить людину спілкуватися з Богом і гарантує їй оптимістичне світосприйняття й вічне існування з Богом. Засадовим завданням неопротестанти-зму є створення теології' культури, яка з позицій релігії пояснила б кожній окремій людині всі явища життя як результат існування в світі Бога. І те, що Бог не стоїть над світом, а існує в повсяк­денному житті людини як її буття, а також вивчення культури має розкрити людині Бога як першооснову всього сущого, зокре­ма й її самої. Така позиція найрельєфніше виявилася у творчості німецько-французького філософа Швейцера.

Альберт Швейцер (1875—1965 рр.) — представник неопротес-тантизму, теолог, лікар, лауреат Нобелівської премії 1952 р., ав­тор чисенних праць із релігійно-філософської проблематики, се­ред яких найвідоміші «Релігія в сучасній культурі», «Світогляд індійських мислителів», «Філософія і рух на захист тварин», «Ідеї Царства Божия в епоху перетворення есхатологічної віри в неес-хатологічну», «Проблеми миру в сучасному світі», «Проблема етичного розвитку людської думки» та ін. У цих працях викрис­талізувалася його головна філософська сентенція, згідно з якою людина пізнає світ через індивідуальне переживання трагічності власного існування. Швейцер говорив, що трагічність — це ре­зультат усвідомлення того, що світ наповнений стражданням і перебуває в стані духовного занепаду. Таким чином, сенс люд­ського існування лежить у площині подолання трагічності буття людини шляхом свободи волевиявлення. Людина усвідомлює те, що її індивідуальне життя є умовою життя інших.

 

Гоповною цінністю життя має бути благоговіння перед жит­тям, що у майбутньому повинно стати основою космічної етики, світогляду нової людини 0 людства загалом. Благого­віння перед життям — це водночас християнська та світська цінність і конкретна етична норма, це ліквідація неправильної градації на вище й нижче життя. Швейцер дійшов висновку те, що добро — це, що сприяє розвитку життя, а зло — те, що загрожує йому, перешкоджає його руху до Бога.

Саме з таких позицій учений аналізує псевдодосягнення су­часної цивілізації, прояви не контрольованого егоїзму людини. Він вважає, що особа має уникати деперсоналізуючих чинників з боку суспільства, для цього у неї є механізм свободи волевиявлення, щонайменше в мисленні, яке завжди робить людину вільною духов­но й допомагає реалізувати власний сенс життя, безперервно само­вдосконалюватися з метою поліпшення власної природи. Це витікає із сутності людського духу, освяченого богоподібністю.

Найвпливовішою релігійно-філософською школою сьогодні є неотомізм, який репрезентують Етьєн Жільсон, Жак Марітен та ін. В основі неотомізму лежить учення Фоми Аквінського (томізм). Цій релігійно-філософській школі притаманна нова філософсь­ка ре інтерпретація томізму, через принципи антропоцентриз­му, використання нових філософських категорій, які є характер­ними для таких напрямів, як феноменологія, герменевтика та інші («індивідуальність», «особистість», «розуміння» тощо).

 

Предметом філософствування неотомістів залишаються тра­диційні проблеми томізму: можливості інтеграції розуму й ві­ри, співіснування релігії та науки, визнання двох цінностей — істини розуму й віри, пошук аргументів про необхідність домі­нування теології над філософією, можливості синтезу мате­ріалізму та ідеалізму тощо. Позаяк головним завданням томі­зму було доведення існування Бога й розуміння його місця у світі, то сьогодні воно доповнюється проблемою буття людини.

Неотомісти створюють новий образ особистості, яка тво­рить свій культурно-історичний світ на основі божого прови­діння. Неотомістські концепції людини та її відносин з іншими людьми витікають з ідеї загальної рівності (хоча остання трак­тується на релігійній основі й визначає рівність у стражданні та смерті). Тому вищою цінністю людського буття проголошу­ється свобода. На цій цінності неотомісти пропонують будува­ти соціальні відносини, родинні, культурні зв'язки та статеві стосунки тощо.

Сучасний неотомізм у своїх дослідженнях звертається до но­вітніх філософських концепцій (звичайно, за повного збереження традицій «Ангелічного доктора»), наприклад, феноменології та герменевтики, які, як відомо, використовував у своїх працях Папа Римський Іван Павло II (Кароль Войтила (1920—2005 рр.)). На позицію неотомізму в аналізі людини як елемента буття вплинула новітня філософська антропологія. Саме тому неотомісти ствер­джують, що людина є безпосереднім учасником історичного про цесу, певною мірою її творцем, що, зрештою, веде до найвищого етапу розвитку суспільства — Граду Божого. Реалізація цієї ідеї в сучасному світі має гуманістичний потенціал. Звичайно, суспіль­ство сьогодні не може прийти до стану Граду Божого так, як за­значав Фома Аквінський. Але ця ідея (неотомістська позиція) дає підстави для критичного переосмислення ідей соціалістичного та комуністичного суспільства, а разом з ними й капіталізму задля пошуку нових найвищих релігійно-моральних принципів органі­зації суспільного життя.

 

Отже, сучасні релігійно-філософські системи характери­зуються визнанням важливості існування людини як найвищої цінності (антропоцентричних ідей), інтеграцією з такими на­прямами сучасної філософії як феноменологія, герменевтика та ін., сприянням розвитку гуманістичних цінностей сучасної цивілізації, орієнтацією на необхідність зближення всіх релігій (екуменізм).

Постмодернізм — відносно новий етап розвитку західної філософії середини та кінця XX ст., його засновниками є фран­цузькі філософи Жак Дерріда, Джон Міль, Жиль Делез та ін. Термін «постмодернізм» використовується для позначення но­вого типу філософського дискурсу, який віддзеркалює етап кри­тики класичної та некласичної філософії. Інакше кажучи, «пост­модернізм» визначається як постсучасна, або постнеокласична, філософія.

Постмодернізм виник як логічне продовження феномена мо­дернізму в європейській культурі. Модернізм за допомогою ху­дожньо-образних форм віддзеркалив специфіку суперечливого розвитку сучасної цивілізації (процеси урбанізації, надмірного захоплення технологічною культурою, еротизм, дегуманізація су­спільства тощо). Нова філософія вважає за потрібне критично пере­осмислити псевдоцінності сучасної цивілізації (війни, глобальні проблеми цивілізації), водночас критиці піддаються розум і інте­лект, можливість адекватної рефлексії, значення норм і цінностей людського існування. Модернізм надавав сучасникам «позитивну інформацію» про процес життя без догматичного оцінювання з метою стимулювати особу самостійно розібратися в проблемі й дати їй власну оцінку.

На противагу модернізму, постмодернізм висунув ідею про те, що художній образ (філософська рефлексія) взагалі нічого не може віддзеркалити в цьому хаотичному світі. Послідовники постмодернізму роблять висновок, що світ є «хаос» (деструкція системи). Згодом термін «постмодернізм» переріс своє вузько-мистецьке значення й став використовуватись як філософське поняття,

Позаяк світ постійно розвивається з нуля, то осмислення жит­тя в ньому розпочинається з переоцінювання цінностей на основі заперечення принципів гуманізму, консервативних ідей політики, ідей прогресивного розвитку суспільства тощо.

На думку послідовників постмодернізму, сучасна філософія взагалі повинна відмовитися від пошуку істини й використання традиційних для неї категорій, понять і термінів. «Хаос» життя викликає потребу свободи філософської творчості та плюралі­стичну методологію дослідження об'єктивної дійсності. Пост­модернізм стає головною концепцією філософського плюралізму. Водночас пропонується замінити всю мовну культуру сучасної цивілізації шляхом утвердження логіки симулякру (переходу від логіки порядку до логіки хаосу).

«Хаос» стає головним принципом світогляду постмодернізму. Вважають, що він допоможе якнайшвидше подолати догматичні консервативні погляди на світ. Звідси — необхідність викорис­тання адекватних соціокультурних метаконцепцій, до яких на­лежить постмодернізм як поліфонія інтерпретації результатів пошуку основ сучасної цивілізації без претензій на володіння аб­солютною істиною («постмодерністське відчуття»). Крім того, хаос породжує «гру», «свободу» істин, що існують, а також іро­нію як чи не єдиний спосіб розуміння «хаотичного світу». Іронія дає змогу краще дослідити «новий світ», не використовуючи при цьому застарілий арсенал класичної та некласичної філософії.

 

Отже, постмодернізм є складним і суперечливим феноменом духовної культури сучасності: одні філософи цього напряму заперечують необхідність логіки й розуму, інші — можливість віри в Бога й релігійного пізнання світу (одкровення), треті — навпаки, пропонують продовжити пошук вічних і незмінних іс­тин на основі інтуїтивного пізнання світу, четверті — ра­дять шукати субстанціональні основи світу, але не в самому світі, а в процесі реінтерпретації вже відомих істин духовної культури сучасної цивілізації.

Феномен постмодернізму перебуває в фокусі філософського інтересу, що виявляється у величезній кількості праць з цієї тема­тики, які починають захоплювати і сферу науки (постмодернистсь-ка іж сектораль проблем іж сектораль, переосмислення феномена детермінізму, іж секторальну феномена темпоральності тощо).

 

Аналіз розвитку сучасної філософії — одне з головних за-вдань майбутніх істориків філософії. Його вирішення вимагає терпіння, високого професіоналізму й часу, але вже сьогодні можна сказати, що філософія як елемент духовної культури сучасної цивілізації продовжує розвиватися в просторі й часі й, безперечно, розвиватиметься й далі. У лютому 2005 р. на засіданні виконавчої ради ЮНЕСКО ви­ступив генеральний секретар цієї організації Коїтіро Мацуура з доповіддю «Про іж секторальну стратегію в галузі філосо­фії». У доповіді акцентувалась увага на тому, що ЮНЕСКО визначає філософію як світоглядну дисципліну, що безпосе­редньо торкається універсальних проблем людського життя та існування й формує в людях належний стиль мислення. Філософія сьогодні стає серцевиною людських знань, а сфе­ра її віддзеркалення настільки ж широка, як і сфера компете­нції самої ЮНЕСКО. Основні питання, які вона аналізує й намагається вирішити — освіта для всіх, розвиток різноманіт­них культур, етика науки, права людини, культурний діалог між цивілізаціями — потребують філософського осмислення, аналітичної та концептуальної точності. Філософія, за сло­вами К. Мацуури, є «школою свободи».