рефераты конспекты курсовые дипломные лекции шпоры

Реферат Курсовая Конспект

РОЗДІЛ 8. Сутність та структура пізнавального процесу

РОЗДІЛ 8. Сутність та структура пізнавального процесу - раздел Философия, Частина перша. Сутність філософії та основні етапи її розвитку План 1. Пізнання Як Предмет Філософського Аналізу 2....

План

1. Пізнання як предмет філософського аналізу

2. Діалектика пізнання. Проблема істини

У шостому розділі була розкрита сутність людської свідомості. Як випливає з її аналізу, основою свідомості є не що інше, як знання про світ, про природу, про суспільство, про людину, нарешті, про саму себе. Знання - це спосіб, завдяки якому свідомість існує. Але тоді виникає низка питань. Що таке знання? Що може знати людина про світ, у якому вона живе, і як вона може впливати на нього? У чому полягає пізнавально-практичне ставлення людини до зовнішнього світу? Це не прості запитання. Від їх розв'язання залежать життєві орієнтації людини та її цінності. Зрештою все життя людини залежить від її діяльності, яка ґрунтується на знаннях. Вирішення цього питання - одне із специфічних завдань філософії. Інші наукові дисципліни вивченням особливостей процесу пізнання не займаються. Теорія пізнання якраз і становить той розділ філософії, який відповідає на поставлене питання.

Мета розділу: з'ясувати, у чому полягають сутність і смисл пізнання.

 

1. Пізнання як предмет філософського аналізу

Філософів завжди хвилювала проблема пізнавального ставлення людини до дійсності. Вони шукали відповіді на питання: які закономірності пізнавальної діяльності людини; які її можливості та здібності; які передумови, засоби та форми пізнання; які умови й критерії його істинності й достовірності. Але головними у філософії були і є питання про відношення знання про світ до власне світу, чи спроможна наша свідомість (мислення, відчуття, уявлення) давати адекватне відображення дійсності?

На останнє питання існували в минулому й існують сьогодні різні відповіді. Так, своєрідну точку зору захищає філософський напрям, що відомий як агностицизм. Поняття агностицизму введено англійським природознавцем Томасом Гекслі.Агностицизм (від грец. а - не, гносис - знання), - це філософське вчення, яке заперечує цілком або частково можливість достовірного пізнання сутності дійсності. Проте помилковим є уявлення про агностицизм як про вчення, яке заперечує пізнання взагалі. Агностики вважають, що пізнання можливе лише як знання про явища або про власні відчуття. Головною ознакою агностицизму є заперечення можливості пізнання саме сутності дійсності, яка прихована за видимістю.

 

В історії філософії простежуються такі форми агностицизму.

1. Скептицизм давньогрецьких філософів (Піррон, Енесідем, Секст Емпірик та ін.). Представники цього напряму стверджували: істинність або хибність майже всіх положень однаковою мірою може бути доведена чи заперечена. Однозначно твердити, що людство здобуває достовірні знання, не можна. Скептицизм не заперечує можливості існування знань, він лише підкреслює їх видимість і вірогідність, суб'єктивність.

2. Агностицизм Давида Юма. Англійський філософ Нового часу стверджував, що наші знання ми отримуємо з досвіду. А в досвіді ми маємо справу тільки з відчуттями, тому, крім них, ми нічого знати не можемо. Отже, концепції Д. Юма притаманний сумнів щодо реальності як об'єкта наукового дослідження.

3. Агностицизм Іммануїла Канта. На відміну від Юма, німецький філософ визнавав існування матеріальних речей поза нашою свідомістю, але вважав, що їх сутність мов замкнута в собі. Вона прихована від нас і пізнати її неможливо. Для вираження цієї думки Кант увів поняття "речі в собі".

4. Агностицизм Ернста Маха і Ріхарда Авенаріуса. Вони є засновниками напряму у філософії, який дістав назву емпіріокритицизму. У центрі цієї філософії стоїть поняття досвіду. Але досвід емпіріокритицизм розглядав не як відображення об'єктивного світу, а як внутрішній зміст свідомості, людських переживань, які виникають незалежно від впливів зовнішнього світу, - як потік відчуттів, очищених від субстанції, причинності і взагалі від об'єктивної реальності. На цьому фунті емпіріокритицизм заперечує достовірність людських знань, спроможність науки пізнавати об'єктивну істину.

5. Агностицизм окремих течій сучасної філософії. Наприклад, така течія, як конвенціоналізм вважає, що теорії і поняття є не відображеннями об'єктивного світу, а наслідками довільної угоди, конвенції між ученими, що укладається за принципами "зручності" і "економії мислення". Елементи конвенціоналізму властиві неопозитивізму, прагматизму, операціоналізму.

Те, що агностицизм проіснував протягом більш ніж дві тисячі років, не випадковість. У його основі лежать різноманітні причини, що їх називають корінням агностицизму. До них належать: складність і суперечливість процесу пізнання; обмеженість почуттєвого пізнання, можливість у ньому помилок і ілюзій; складність логічного пізнання; історична обмеженість і неповнота знань та ін.

Водночас принципову можливість пізнання сутності речей визнають більшість інших філософських напрямів, які належать як до матеріалізму, так і до ідеалізму. Так, сучасний матеріалізм виступає проти агностицизму в будь-яких його формах і послідовно проводить принцип пізнаванності світу. Своє твердження про те, що людина може достовірно пізнавати світ, матеріалізм виводить з даних наук і соціально-історичної практики. Той факт, що людина може цілеспрямовано діяти в навколишньому світі, досягати бажаних результатів, ґрунтуючись на певних знаннях, свідчить про достовірність цих знань, а отже - про можливість пізнаванності світу.

Проблему пізнавально-практичного ставлення людини до навколишнього світу вивчає гносеологія (від грец. гносис – пізнання; логос – учення, наука), або теорія пізнання. Теорія пізнання (гносеологія) – це галузь філософії, що вивчає природу пізнання, закономірності пізнавальної діяльності людини, передумови, засоби та форми пізнання, відношення знання до дійсності, а також умови й критерії його істинності. Досить часто останнім часом цей розділ філософії називають епістемологією (від грец. epistema – знання; logos – учення, наука), але здебільшого епістемологію розглядають або як теорію знання, або як дослідження лише наукового знання.

Згідно із сучасною гносеологією джерелом пізнання, сферою, звідки воно отримує свій зміст, є існуюча незалежно від свідомості об'єктивна реальність. Пізнання цієї реальності - це процес творчого відображення її у свідомості людини. Принцип відображення виражає сутність матеріалістичного розуміння процесу пізнання. Знання за своєю природою - це результат відображення в мовній формі закономірних зв'язків об'єктивного світу. У сучасній філософії термін "знання" вживається у трьох значеннях: І) як здатність, навички що-небудь здійснити: 2) як будь-яка пізнавально-значуща інформація: 3) як гносеологічна форма ставлення людини до дійсності, що існує поряд із практичним ставленням.

Розглядаючи процес пізнання (відображення) в цілому як системне утворення, слід виокремити такі його елементи:

1) суб'єкт пізнання – це той, хто діє, впливає на об'єкт. Людина не є суб'єктом сама по собі. Вона стає і усвідомлює себе суб'єктом тільки в процесі предметної діяльності і спілкування. Під суб'єктом слід розуміти людину, яка є вихідним пунктом життєвої та пізнавальної активності, що здобуває знання, вибудовує теорії та концепції, зберігає й історично передає їх новим поколінням;

2) об'єкт пізнання – це той фрагмент (частина) об'єктивної реальності (соціальної, природної, правової та ін.), який включений у людську діяльність і пізнання. Об'єктивна реальність існує незалежно від людини, суб'єкта. Проте як об'єкт вона перебуває в єдності, у взаємозв'язку із суб'єктом. Об'єктом пізнання виступають не тільки явища природи та суспільства, а й сама людина і відносини між людьми, їхні взаємини, а також свідомість, пам'ять, воля, почуття, духовна діяльність в усій поліфонії її проявів. Таким чином, об'єкт пізнання - це те, що залучено суб'єктом з об'єктивного взаємозв'язку природи і суспільства, те, на що спрямована людська діяльність;

3) посередники пізнання – це засоби пізнання як матеріального характеру (знаряддя праці, прилади, інструменти, комп'ютери тощо), так і ідеального (поняття, категорії, художні образи, моральні норми, наукові теорії, концепції тощо).

Теорія пізнання розглядає суб'єкт та об'єкт у діалектичному взаємозв'язку, взаємодії, єдності, де соціально активною стороною є суб'єкт пізнання. Активна роль суб'єкта знаходить свій вияв: у вибірковому його ставленні до предметного світу; у цілеспрямуванні процесу пізнання; у беззупинній пошуковій і коригувальній роботі рецепторів, нервів і мозку.

Результатом будь-якого пізнання є образ. Образ – це ідеальне узагальнення сутнісних відносин об'єкта. Характерні риси образу - подібність, адекватність оригіналові. Образ фіксується у знаках. Знак- це вже матеріальний носій інформації. Його функціями є збереження і передача інформації. Знаки і на їх основі штучна мова можуть існувати тільки на базі звичайної мови. Відносна самостійність знаку створює додаткові можливості для абстрактного мислення, дає змогу використовувати комп'ютерну техніку.

Отже, ми визначили, що пізнання - активний процес. Але що змушує суб'єкта цікавитися новими, раніше не відомими йому речами і явищами, вивчати їх? Філософи вважають, що головною рушійною силою пізнання є суспільно-практична діяльність, або практика.

 

Що ж таке практика? Який її зв'язок із пізнанням?

Практика – це матеріальна, чуттєво-предметна, цілепокладаюча діяльність людини, яка спрямована на зміну і пристосування природного і соціального середовища до потреб суспільства. Під поняттям "практика" розуміють не стільки чуттєво-предметну діяльність окремої людини, скільки сукупну діяльність, досвід усього людства в його історичному розвитку. Практика становить основу всього людського буття, погоджує і визначає усі форми його діяльності. Суспільно-історична практика людей включає безліч форм і різновидів.

Найважливішими видами практичної діяльності є такі:

1) матеріальна, виробнича діяльність людей. Вона пов'язана зі створенням матеріальних благ для життя людей. Без матеріального виробництва не був би можливим обмін речовин між людиною і природою і, таким чином, не було б можливим і саме людське життя. Люди, перш ніж почати займатися політикою, наукою, мистецтвом та ін., передусім повинні їсти, пити, мати житло, одягатися. Але для цього їм слід виробляти безпосередні матеріальні засоби для життя;

2) суспільно-політична практика. Вона вбирає в себе діяльність держави і її органів, громадських організацій і закладів, практику інформаційної та ідеологічної роботи, тобто роботу творчих сил, преси, радіо, телебачення та ін. Ця практика регулює стосунки між державами, націями та соціальними групами всередині держави. Роль у сучасних умовах суспільно-політичної практики набуває першочергового значення. Це пояснюється демократизацією всього суспільного життя, включенням в активне життя широких мас населення, плюралізмом думок, наявністю великої кількості різних неформальних організацій;

3) практика в різних сферах життя суспільства, таких як правова сфера, освіта, охорона здоров'я, мистецтво та ін. Значення даних видів практики в сучасному суспільстві також зростає. Це пов'язано з тим, що в постіндустріальному суспільстві у людини є можливість приділяти більше часу й уваги своїй освіті, здоров'ю, захисту своїх прав і свобод, розвитку своїх здібностей тощо;

4) науково-експериментальна діяльність. Це особливий вид практики. Сучасна наука неможлива без використання різних приладів, реактивів, вимірювальних стендів, полігонів, комп'ютерів. Особливістю цього виду практики є те, що вона має справу з матеріальним елементом науки і ставить собі за мету не виробництво нових матеріальних цінностей, а накопичення нових знань. Науково-експериментальна практика є ланкою між теоретичною і практичною діяльністю.

Таким чином, суспільна практика охоплює всі сторони життя суспільства: матеріальну, суспільно-політичну, суспільно-гуманістичну, науково-експериментальну.

Практика існує в єдності з пізнанням. Вони пов'язані так міцно, що їх можна розглядати як дві сторони єдиного процесу. Практика – це матеріально-предметна діяльність, а пізнання – ідеально-образна діяльність. Однак не слід ототожнювати практику і пізнання. За способом і результатом діяльності практика і пізнання виступають як протилежності. Практика - це виробництво матеріальних речей, перетворення суспільних відносин самої людини, а пізнання - це розробка ідей, знань, моральних норм і т. ін.

Щодо пізнання практика виконує такі функції:

а) практика є вихідним пунктом пізнання. Із практично активного ставлення людини до світу формується свідомість людини. Вона змушує зосередити пізнавальну діяльність на дійсності, яка вимагає свого перетворення і яка є практично важливою;

б) практика є рушійною силою розвитку пізнання. Вона ставить перед пізнанням певну мету і вимагає її вирішення. Із потреб суспільної практики виникли всі науки. Навіть така, здавалося б, абстрактна наука, як астрономія, і та зародилась як відповідь на погреби землеробства і мореплавства. Із необхідності будівництва різних споруд, ремесла і землеробства зародилась і розвинулась механіка. Потребою в лікуванні було зумовлене виникнення медицини, анатомії, фізіології та ін.;

в) практика є основою пізнання, оскільки вона об'єднує життя людей, є визначальним способом їхнього ставлення до світу. Пізнання формується на ґрунті предметно-практичної діяльності суспільства з перетворення природи і спочатку виступає одним із моментів цієї діяльності. Але пізнання не просто має своєю основою практику - воно саме є активним діяльним процесом ідеального освоєння дійсності.

Практика виступає як єдина основа пізнання ще й тому, що тільки вона найповніше розкриває об'єктивну природу речей. Завдяки предметно-матеріальній діяльності людина "втручається" в об'єктивний природний процес і, змінюючи навколишній світ, відкриває нові процеси і явища, які можуть ставати об'єктами подальшого пізнання. Практика виступає основою пізнання, бо рівень її розвитку прямо і безпосередньо визначає рівень розвитку приладів і технічних засобів пізнання. А від їхнього застосування залежать темпи пізнання і глибина відображення світу;

г) практика є критерієм істинності пізнання. Вона є засобом розмежування істинних і хибних положень. Цей критерій не може знаходитись у самій теоретичній схемі предмета, він знаходиться зовні, у практиці поза теорією. На основі практики доводиться об'єктивність змісту знання. Тільки ті результати пізнання, які пройшли перевірку практикою, можуть претендувати на об'єктивну значущість.

До практики як критерію істини треба підходити діалектично. Практика як критерій істини і абсолютна, і відносна.Абсолютність її полягає в тому, що тільки практика в кінцевому підсумку дає можливість розмежувати істинність і хибність наших знань, дійсність і видимість, розкриваючи таким чином пізнаванність світу. Відносність практики як критерію істини пов'язана з її історичним характером. На кожному етапі історичного розвитку практика не може повністю, в усіх деталях підтвердити або заперечити існуючі знання. Вона може підтвердити істинність лише головного змісту теорій або уявлень. Завжди існують такі теоретичні положення, які не можуть бути ні доведені, ні заперечені практикою свого часу. Можна сказати, що практика як критерій істини обмежена своїм власним історичним рівнем, який визначає її можливості у винесенні "вироку" знанням;

д) практика виступає кінцевою метою пізнання. Пізнання відбувається не заради його самого, а для задоволення якихось практичних потреб. Людство здійснює великий подвиг пізнання, віддаючи йому значну частку засобів свого існування саме заради свого існування, задоволення практичних потреб. На кожному етапі розвитку людства перед ним постають нові практичні завдання, розв'язувати які можна лише за допомогою подальшого розвитку пізнання.

 

До наведеного слід додати, що практика розкриває пізнавальні здібності людей, створює те соціальне середовище, що сприяє отриманню знань, їх накопиченню, забезпечує передачу їх поколінням. Отже, практика від початку і до кінця обумовлює пізнання, надає йому суспільного характеру.

Таким чином, з'ясувавши основні елементи процесу пізнання, ми можемо дати його визначення. Пізнання – це процес цілеспрямованого активного відображення об'єктивного світу у свідомості людей, зумовлений суспільно-історичною практикою людства.

Окреслена багатоаспектність пізнання знаходить своє виявлення в різних видах пізнання. Розглянемо їх.

1. Життєво-досвідне пізнання постає безпосереднім, прямо вписаним у процеси повсякденної людської життєдіяльності; воно є дуже різноманітним за проявами, але нерозчленованим ні за змістом, ні за формами існування: тут емоції переплетені зі знаннями, бажаннями тощо.

2. Мистецьке пізнання окреслює реальність не відсторонено, а через переживання. Воно більше передає не предметні окреслення дійсності, а ставлення людини до неї. За змістом воно умовне, тобто надає простір проявам уяви, фантазії, суб'єктивним схильностям людини. Завдяки цьому художнє пізнання інколи випереджає хід подій, окреслює їх більш багатогранно, багатобарвно та життєво.

3. Наукове пізнання культивується спеціально через усвідомлення ролі знання; воно є спеціалізованим і спеціально організованим, контролює свій хід, намагаючись досягти максимального ступеня достовірності знання.

4. Релігійно-містичне пізнання часто окреслює джерела своїх відомостей як божественне виявлення, особливе просвітлення і, хоча ці джерела залишаються для нас багато в чому таємничими та недосяжними ні для контролю, ні для світового використання, немає сенсу заперечувати особливу значущість для людини того, що викладено у священних текстах і релігійних настановах; сама історія людства переконливо це доводить.

Тепер слід з'ясувати, як здійснюється процес пізнання, яка його діалектика.

 

2. Діалектика пізнання. Проблема істини

Пізнання, що розвивається на єдиній основі практики, являє собою складний, суперечливий процес відображення дійсності в ідеальних образах. Але образи можуть відрізнятися за характером і глибиною відображення об'єкта. Це пов'язано з тим, що об'єкт пізнання має ніби дві сторони: зовнішню, що відкрита нам, і внутрішню, яка прихована від нас. Перша – це явище, друга – це його сутність.

Завдання суб'єкта, що пізнає, – не тільки вивчити явище, а й розкрити його сутність, відкрити закони для того, щоб поставити їх на службу людській практиці.

 

Як же рухається суб'єкт, що пізнає, від явища до сутності? Складність об'єкта пізнання вимагає створення відповідної поліструктурної системи пізнання. Розрізняють чуттєве і раціональне пізнання.

Чуттєве пізнання є початковим і взагалі передумовою пізнання. Воно виникає при безпосередній взаємодії суб'єкта і об'єкта, маючи три форми:відчуття, сприйняття і уявлення. Відчуття – це відображення за допомогою п'ятьох органів чуття, окремих властивостей, певних сторін речей. Слух сприймає звуки; перед очима людини розкривається простір, відстань у навколишньому світі; смаковий аналізатор дає можливість пізнавати смакові якості; нюховий - інформує про запахи; дотик відтворює щільність, температуру, жорсткість, форму.

На основі відчуттів формується більш складна форма пізнання – сприйняття. Сприйняття – це синтетичний комплекс різного роду відчуттів, що дає можливість також безпосереднього створення єдиного образу предмета, отримання інформації про об'єкт у його цілісності. Сприйняття має вибірковий характер. Сприйняття тих чи інших властивостей об'єкта залежить від потреб та інтересів суб'єкта. Системність, якість сприйняття формується у процесі практики.

Багаторазове сприйняття речі може утримуватися у свідомості індивіда і при її відсутності. Це вже буде вищий ступінь чуттєвого пізнання – уявлення. Уявлення – це узагальнений образ об'єкта, сприйнятого раніше. Специфікою уявлення є те, що, по-перше, воно може пізнавати об'єкти, які не існують в реальності, а становлять результат нашої фантазії; по-друге, уявлення, як правило, відтворює узагальнюючі риси предмета. У цілому, форми чуттєвого пізнання відтворюють об'єкт у наочно-образній формі.

 

Але слід пам'ятати, що відчуття відображають те, що лежить на поверхні явищ. Вони не в змозі проникнути в їх сутність. Ось тут і приходить на допомогу якісно новий рівень відображення дійсності, який дістав назву раціонального пізнання, або мислення.

Форми раціонального пізнанняпоняття, судження, умовиводи – дають можливість знайти закономірності в розвитку природи і суспільства.

Вихідною формою раціонального пізнання визнано поняття. Поняття – це форма думки, в якій узагальнені внутрішні, найсуттєвіші ознаки предмета чи процесу. В понятті фіксуються закономірні зв'язки і відношення, в ньому повинні утримуватися загальні та особливі ознаки предмета. Поняття предмета дає змогу вирізнити ті якості, які неможливо уявити за допомогою наочного образу. У мові поняття позначається словом або терміном.

Поняття служать вихідною формою абстрактного мислення. Але мислення не відбувається у формі окремих ізольованих понять. Щоб виразити зв'язок і взаємозалежність явищ, поняття повинні бути взаємопов'язані. Такий зв'язок утворює другу форму абстрактного мислення -- судження. Судження – це така логічна форма мислення, в якій стверджується або заперечується щось відносно об'єкта пізнання. Словесною формою вираження судження є речення. За обсягом розрізняють судження: одиничні, де розкривається взаємозв'язок між окремими предметами; особливі, де стверджується або заперечується наявність властивостей у певній групі предметів; загальні, коли вирізняються типові закономірності взаємозв'язку між процесами у Всесвіті або в окремих його сферах.

Поєднання декількох суджень утворює третю форму абстрактного мислення - умовивід. Умовивід – це такий логічний процес, у ході якого із кількох суджень на основі закономірних суттєвих і необхідних зв'язків виводиться нове судження. За характером умовивід може бути індуктивного та дедуктивного плану. Індуктивний - це такий умовивід, коли процес пізнання йде від одиничного до загального, дедуктивний - коли на основі знань усієї сутності предметів доходять висновків про окремі його сторони. Пізнавальна роль умовиводу особливо велика при вивченні явищ, недоступних безпосередньому спостереженню.

Таким чином, процес пізнання спирається на сукупність чуттєвих і раціональних форм. Абсолютизація одних і недооцінка інших форм приводить у кінцевому підсумку до логічної помилки. У філософії спостерігаються два напрями такої абсолютизації – сенсуалізм і раціоналізм.

Представники сенсуалізму наголошують на тому, що всі знання, які має людство, виведені з чуттєвого досвіду; що відчуття є єдиним ланцюгом, який поєднує людину із зовнішнім світом. Раціональні форми пізнання сенсуалісти вважають спекулятивними, надуманими, такими, що не відповідають істині. Але на противагу цьому раціоналізм стверджує: тільки на основі раціонального мислення можна пізнати сутність процесів і явищ. Чуттєві форми пізнання раціоналізм оголошує лише передумовою виникнення знань на ранніх стадіях цивілізації.

Обмеженість сенсуалізму і раціоналізму відносно пізнання в цілому очевидна. Раціональне і чуттєве – це діалектично взаємопов'язані сторони єдиного пізнавального процесу, які лише в єдності можуть давати адекватну картину дійсності. Кожний момент чуттєвого відображення в пізнанні опосередкований мисленням. У свою чергу, раціональне пізнання одержує свій зміст з чуттєвих даних, які забезпечують постійний зв'язок мислення з конкретними предметами та явищами дійсності. І в мисленні людина не може абсолютно відокремитись від наочності, оскільки без цього неможлива проекція наших знань на дійсність та результативне здійснення предметно-практичної діяльності.

 

Як відомо, у процесі пізнання поряд із раціональними операціями і процедурами беруть участь і нераціональні. Спробуємо з'ясувати їхню сутність.

Для досягнення своєї мети людям доводиться вирішувати певні завдання. Одні з них можуть бути вирішені за допомогою раціональних прийомів, для вирішення інших потрібне створення нестандартних, нових правил і методів. Саме тут необхідна творчість. Творчість являє собою механізм пристосування людини в нескінченно різноманітному й мінливому світі, що забезпечує її виживання і розвиток. При цьому йдеться не тільки про зовнішній, об'єктивний, але й про внутрішній, суб'єктивний світ людини, який не може бути охоплений раціональністю. Він охоплює величезне, але все ж кінцеве число правил, норм, стандартів. Отже, творчість не протилежна раціональності, а є її природним і необхідним доповненням.

Найважливішим з механізмів творчості є інтуїція. Інтуїція – це особлива форма стрибка від незнання до знання, переривання поступовості руху думки, переплетення логічного і психічного механізмів мислення людини, стрибок від вихідних даних до результату. Основними рисами інтуїції є раптовість і неусвідомленість процесу мислення. Нічого таємничого в інтуїції немає. Інтуїція не є особливою, третьою формою мислення, а становить внутрішній момент почуттєвого і логічного в пізнанні. її основними передумовами є: наявність у людини досвіду діяльності у певній сфері; володіння її багатим фактичним матеріалом; виникнення проблемної ситуації; розвиненість у людини здатності до творчого мислення; наявність обдарованості, таланту в певній галузі.

Складне сполучення, єдність рівнів відображення дійсності утворюють такі вищі форми пізнання, як гіпотеза та теорія. Гіпотеза – це науково обґрунтоване припущення про існування явищ, про внутрішню 194 їх структуру або функції, про причини виникнення і розвиток явищ, вірогідність яких на сучасному етапі виробництва і науки не може бути перевірена і доведена. Прикладами гіпотез можуть бути положення про походження життя на Землі, про виникнення Сонячної системи й ін. Теорія – це найбільш адекватна форма наукового пізнання, система достовірних, глибоких і конкретних знань про дійсність, яка має струнку логічну структуру і дає цілісне, синтетичне уявлення про закономірності та суттєві характеристики об'єкта. Такою є сучасна теорія атомного ядра, теорія відносності у фізиці, теорія спадковості в біології.

Таким чином, пізнання у своєму діалектичному розвитку проходить довгий шлях від простих відчуттів до складних наукових теорій. Діалектичний процес заглиблення людських знань від явища до сутності, від сутності першого порядку до сутності другого порядку і т. д. є загальним законом пізнання, Вищим рівнем пізнання є логічне, теоретичне пізнання.

 

Успішне використання результатів пізнання в практичній діяльності може бути тільки в тому разі, коли отримані знання є достовірними, є істиною. Отже, питання про істину – одне з найважливіших у теорії пізнання.

Що ж таке істина?

Розуміння істини в історії філософії було неоднозначним. Платон, наприклад, розумів під істиною певні незмінні якості ідеальних об'єктів, Аристотель - відповідність наших знань об'єктивній реальності, Кант вбачав істину в апріорних формах буття, Гегель - у процесі досягнення абсолютної ідеї через раціональні форми пізнання, Юм зводив істину до відчуттів суб'єкта і практично її заперечував. У сучасних філософських концепціях теж немає єдиного розуміння істини.

Сучасний матеріалізм підходить до проблеми істини з точки зору відображення об'єктивної реальності у людській свідомості.Істина – це адекватне відображення об'єкта у свідомості суб'єкта, яке відтворює об'єкт таким, яким він існує незалежно від свідомості суб'єкта пізнання. Матеріалістична теорія пізнання конкретизує традиційну концепцію істини через діалектичний взаємозв'язок понять: "об'єктивна істина", "суб'єктивність істини", "абсолютна істина", "відносна істина", "конкретність істини".

Об'єктивна істина – це такий зміст людських знань про дійсність, який не залежить ні від суб'єкта, ні від людини, ні від людства. Вона існує тому, що об'єктивним є матеріальний світ, який у ній відображається, а відображення припускає схожість з оригіналом. Отже, у пізнанні існує такий момент, який не залежить від нашої свідомості, а цілком обумовлений впливом на нього зовнішнього світу. Цей незалежний від нас зміст наших знань і є об'єктивною істиною.

Але істинне знання завжди є знанням певного суб'єкта - індивіда, соціальної групи, людства в цілому. Суб'єкт пізнання, його пізнавальні можливості обумовлені певним рівнем розвитку суспільства та його практики, обмежені досвідом людства на даний час. Отже, у процесі пізнання момент суб'єктивності істини необхідно враховувати. Суб'єктивна діяльність є формою виявлення і формою розвитку самого об'єктивного змісту. Істина як процес є об'єктивною за змістом, але суб'єктивною за своєю формою.

Істину не можна розуміти як готове знання, незмінне і дане раз і назавжди. Істина, за висловом Гегеля, не є відкарбованою монетою, вона не дається в готовому вигляді. Істина є нескінченним процесом наближення до об'єкта, який сам перебуває в розвитку. У цьому плані будь-яке знання, зафіксоване на тому чи іншому конкретно-історичному періоді, є неповним, неточним, певною мірою однобічним, тобто на кожному конкретно-історичному рівні розвитку пізнання ми маємо справу лише з відносною істиною. Відносна істина - це таке знання, яке в принципі правильно, але неповно відображає дійсність, не дає її всебічного вичерпного образу.

Абсолютна істина – це повне, точне, вичерпне відображення об'єкта у свідомості суб'єкта; у широкому розумінні- це абсолютне знання про весь світ. У цьому значенні абсолютна істина є тією межею, якої прагне наукове пізнання, ніколи її не досягаючи. У вузькому розумінні абсолютна істина означає повне і точне знання окремих моментів дійсності, і в цьому значенні вона є елементом досягнутого знання.

Слід зазначити, що немає і не може бути окремо абсолютної істини і окремо відносної. Існує одна істина - об'єктивна за змістом, яка є діалектичною єдністю абсолютного та відносного, тобто є істиною абсолютною, але відносно певних меж. Абсолютне та відносне - це два необхідних моменти об'єктивної істини.

Нерозуміння суті абсолютної й відносної істини на практиці приводить до догматизму і релятивізму. Догматичне мислення намагається те чи інше вчення або положення сприймати як закінчену вічну істину, як догму, що вживається без урахування конкретних умов, за яких сам об'єкт суттєво змінюється. Релятивізм як течія у філософії впадає в іншу крайність - абсолютизує відносність знань, заперечує моменти абсолютно істинного в них і на цьому ґрунті заперечує об'єктивну істину, пізнаванність світу.

Із аналізу абсолютної і відносної істини випливає вчення про конкретність істини. Конкретна істина - це істина, в якій правильно відображена сутність певних явищ і тих конкретних умов, у яких ці явища розвиваються. Якщо поняття "об'єктивна істина" підкреслює основну її рису, як правильне відображення дійсності, а поняття "відносної і абсолютної істини" - сам процес її пізнання, то поняття "конкретність істини" свідчить про можливість практичного використання отриманих знань. Сучасний матеріалізм виходить із того, що абстрактної істини немає, істина завжди конкретна. Це означає необхідність урахування межі застосування результатів пізнання та їх уточнення. Незнання або ігнорування цих меж перетворює наші знання на хибні.

Хибний зміст – це такий зміст людського знання, в якому дійсність відтворюється неадекватно і який обумовлено історичним рівнем розвитку суб'єкта і його місця в суспільстві. Хибність змісту – це неспеціальне перекручування дійсності в уявленнях суб'єкта. Існування його обумовлено закономірностями розвитку як самого пізнання, так і практики.

 

Що ж служить критерієм істини?

Як уже відзначалося вище, одним із найважливіших критеріїв істини є практика. Однак практика є далеко не єдиним критерієм істинності знань. Серед інших критеріїв істинності знань (які в кінцевому підсумку фундуються також на практиці) можна назвати: підтвердження фактами, узгодженість із принципами наукової теорії, коректність і точність використання термінології, логічна і концептуальна несуперечність і кілька інших.

Таким чином, істина є суб'єктивним образом об'єктивного світу, вона є єдністю абсолютного і відносного, об'єктивного і суб'єктивного. Пізнання за своєю природою, характером і метою є необмеженим і може давати об'єктивне і точне відображення світу. Але істина завжди конкретна, тобто вона історично обумовлена і має певні межі застосування. Саме тому за своїм конкретним змістом і наявними досягненнями вона є обмеженою, відносною. Процес пізнання істини - це постійна боротьба за подолання обмеженості людських можливостей на шляху досягнення істини.

 

Висновки

Сучасна теорія пізнання грунтується на таких принципах:

1) принципі об'єктивності, тобто визнанні об'єктивного існування дійсності як об'єкта пізнання, її незалежності від свідомості та волі суб'єкта;

2) принципі пізнанності, тобто визнанні того факту, що людські знання здатні давати адекватне відображення дійсності, її об'єктивно істинну картину; що пізнанню людини немає меж, хоча на кожному історичному етапі воно обмежене рівнем розвитку практичної діяльності людства та засобів пізнання;

3) принципі активного творчого відображення, тобто визнанні того, що процес пізнання - це цілеспрямоване творче відображення дійсності у свідомості людини;

4) принципі практики, тобто визнанні суспільно-історичної предметно-чуттєвої діяльності людини щодо перетворення природи, суспільства і самої себе основною, рушійною силою, метою пізнання та критерієм істини;

5) принципі конкретності істини, який наголошує, що абстрактної істини не може бути, істина завжди конкретна, кожне положення наукового пізнання слід розглядати в конкретних умовах місця та часу.

– Конец работы –

Эта тема принадлежит разделу:

Частина перша. Сутність філософії та основні етапи її розвитку

У підручнику висвітлено предмет філософії її основні функції та роль і значення в житті суспільства Наведено...

Если Вам нужно дополнительный материал на эту тему, или Вы не нашли то, что искали, рекомендуем воспользоваться поиском по нашей базе работ: РОЗДІЛ 8. Сутність та структура пізнавального процесу

Что будем делать с полученным материалом:

Если этот материал оказался полезным ля Вас, Вы можете сохранить его на свою страничку в социальных сетях:

Все темы данного раздела:

РОЗДІЛ 1. Філософія, коло її проблем та роль у суспільстві
План 1. Світогляд людини, його суть, структура та історичні типи Міфологічний світогляд Релігійний світогляд Філософський світогляд 2. Предмет фі

РОЗДІЛ 2. Історія розвитку філософської думки: загальна характеристика
План 1. Загальна характеристика античної філософії Натурфілософський період (рання класика) Висока класична доба античної філософії Пізня класика

РОЗДІЛ 3. Сучасна світова філософія
План 1. Загальна характеристика сучасної світової парадигми 2. Ірраціоналістично-гуманістичний напрям у сучасній філософії Філософія волі до влади Академі

Логічний позитивізм
Логічний емпіризм сформувався у 1922 р. Його представниками є австрійський філософ Моріц Шлік (1882-1936), американський філософ і логік Рудольф Карнап (1891 – 1970), німецький філософ Хане

Аналітична філософія
Третім різновидом неопозитивізму є аналітична філософія. її основними представниками були: Бертран Рассел (1872 – 1970), Джордж Мур (1873 – 1958), Людвіг Вітгенштейн та

Постпозитівізм
"Паралельно" з аналітичною філософією у 60 – 70-х роках виникає постпозитивізм. Основними його представниками є: Імре Лакатос (1922 – 1974), Томас Кун (1922 – 1996),

РОЗДІЛ 4. Українська філософія: традиції та особливості
План 1. Філософська думка в духовній культурі Київської Русі 2. Філософія українського Відродження та Просвітництва 3. Українська філософія XIX - початку XX століт

РОЗДІЛ 6. Свідомість як філософська проблема
План 1. Проблема свідомості у філософії. Генезис свідомості та її сутність 2. Структура свідомості та її основні функції Структура свідомості Функції свід

РОЗДІЛ 7. Діалектика як вчення про розвиток та її альтернативи
План 1. Історичні форми і особливості діалектики 2. Діалектичні принципи загального взаємозв'язку та розвитку Принцип зв'язку Принцип розвитку 3.

РОЗДІЛ 9. Наукове пізнання, його форми та методи
План 1. Специфіка, рівні і форми наукового пізнання 2. Поняття методу. Класифікація методів наукового пізнання та їх характеристика Загальнофілософський (універсал

РОЗДІЛ 10. Філософський аналіз суспільства
План 1. Основні підходи до розуміння суспільства 2. Суспільство як саморозвинена система 3. Розвиток суспільства і динаміка соціальних процесів Добре відо

РОЗДІЛ 11. Людина як предмет філософського аналізу
План 1. Проблема людини в історії філософії. Основні концепції походження людини 2. Сутність людини та сенс її життя. Сенс життя людини Проблема людини належить до

РОЗДІЛ 12. Особистість і суспільство
План 1. Поняття "людина", "індивід", "індивідуальність", "особистість" і їхній взаємозв'язок 2. Історичні типи взаємин людини і сусп

РОЗДІЛ 13. Духовне життя суспільства і культура
План 1. Сутність духовного життя суспільства та його структура 2. Культура як специфічна соціальна реальність Структура культури Функції культури

РОЗДІЛ 14. Сенс і спрямованість історії
Відомо, що сутність і місце будь-якого соціального явища в розвитку суспільства можна зрозуміти, якщо розглядати його в єдності з розвитком усього суспільства в цілому, тобто в межах загального іст

Хотите получать на электронную почту самые свежие новости?
Education Insider Sample
Подпишитесь на Нашу рассылку
Наша политика приватности обеспечивает 100% безопасность и анонимность Ваших E-Mail
Реклама
Соответствующий теме материал
  • Похожее
  • Популярное
  • Облако тегов
  • Здесь
  • Временно
  • Пусто
Теги