РОЗДІЛ 2. Історія розвитку філософської думки: загальна характеристика

План

1. Загальна характеристика античної філософії

Натурфілософський період (рання класика)

Висока класична доба античної філософії

Пізня класика

2. Філософія Середньовіччя, її особливості

Апологетика

Патристика

Схоластика

Рання схоластика

Класична схоластика

Містика

3. Західноєвропейська філософія епохи Відродження

Гуманізм

Натурфілософія

Розвиток природознавчої науки

4. Філософія Нового часу

Емпірико-сенсуалістична філософія

Суб'єктивно-ідеалістична парадигма у філософії

Філософський раціоналізм

Філософія епохи Просвітництва

Французькі матеріалісти XVIII ст

5. Витоки та спрямованість німецької класичної філософії

Іммануїл Кант

Йоганн Готліб Фіхте

Георг Вільгельм Фрідріх Гегель

Людвіг Андреас Фейєрбах

6. Російська філософія XIX - початку XX ст.

Цей розділ присвячено історії філософії. Його завдання – дати уявлення про логіку розвитку світової філософської думки, про важливі проблеми, які ставились і по-різному вирішувалися в історії філософії протягом понад двох з половиною тисяч років її існування та розвитку. Саме проблемний підхід дасть можливість підійти до історії філософії не як до антикварної спадщини, не як до музейного експонату, а як до живого і на сьогодні актуального багатства людської думки, що має довічну цінність. Розгляд центральних проблем, які поставали перед філософами того чи іншого періоду, водночас допоможе здобути знання про історичні таємниці філософії, про своєрідність культур різних народів на конкретному етапі їх історії.

Етапи розвитку філософської думки можна зобразити таким чином:

1.філософія Стародавнього світу (VII ст. до н. е. - VI ст. н. е.);

2.середньовічна філософія (V-XV ст.); філософія епохи Відродження (ХІУ-ХУІ ст.);

3.філософія Нового часу (XVII-XIX ст.);

4.сучасна філософія (XX ст. - початок XXI ст.).

Мета цього розділу-дати уявлення про історичну логіку розвитку філософської думки, про найважливіші проблеми, котрі ставились і по-різному розв'язувались у зазначені періоди.

 

1. Загальна характеристика античної філософії

Філософія зародилася практично одночасно у трьох найбільших осередках стародавньої цивілізації – Китаї, Індії, Греції і Римі. Майже у цей час відбувається зародження філософії у стародавньому Вавилоні та Єгипті. Однак тут філософська думка не набула рівня, властивого більш розвиненим рабовласницьким країнам. Ми розглянемо сукупність філософських вчень, що розвивалися в давньогрецькому (з кінця VII ст. до н. с. до початку VI ст. н. е.) і пізніше в давньоримському (з II ст. до н. с. до початку VI ст. н. е.) суспільствах. Це так звана антична філософія (від лат. antiguitas -давнина, старовина). Саме тут виробляється стиль філософствування та проблематика, які визначили подальший розвиток філософії на Європейському континенті. Філософія античного світу виростає з міфології та епосу греків, що позначилося на її розвитку.

 

Основні характерні риси цієї філософії такі:

- наявність у ній значної кількості міфологічних та епічних образів;

- присутність елементів антропоморфізму (наділення предметів і явищ природи зовнішністю і фізичними властивостями людини);

- наївний пантеїзм, тобто ототожнення богів із силами природи;

- пов'язування природних процесів з моральною проблематикою і оцінка їх у категоріях "добра", "зла", "справедливості", "блага" та ін.;

- пошуки початку всього існуючого, що пізніше в новоєвропейській філософії постане як проблема субстанції.

 

У розвитку античної філософії вирізняють три основних етапи:

Перший етап охоплює VIІ – V ст. до н. е. Його називають натурфілософським, або ранньою класикою. У центрі уваги філософів того етапу перебували проблеми фізики (природи), Космосу, Всесвіту.

Другий етап – висока класика. Він охоплює V – V ст. до н. е. У цей період відбувається антропологічний поворот у грецькій філософії - помітна чітка тенденція теми людини в системі інших проблем.

Третій етап у розвитку античної філософії – (кінець IV ст. до н. е. – початок VI ст. н. с.) – пізня класика, або завершальний етап античної філософії. До нього, у свою чергу, входять періоди: елліністична філософія (IV – І ст. до н. е.), олександрійська філософія (І ст. до н. е. – початок VI ст.), давньоримська філософія (II ст. до н. е. – VI ст. н. е.). Для цього етапу характерне не стільки висування нових ідей, скільки осмислення, уточнення, коментування ідей і вчень, створених мислителями попереднього періоду. Крім того, якщо на двох перших етапах розвитку поняття античної філософії збігається з поняттям давньогрецької філософії, то на третьому етапі розвитку сюди додалися і філософські досягнення інших, культурно споріднених з Грецією регіонів.

Розглянемо названі етапи розвитку античної філософії детальніше.

Натурфілософський період (рання класика)

Розпочинається антична філософія з появи натурфілософських ідей, тобто з філософського осмислення природи. У грецькій мові слово "природа" звучить як "фізис", тому таку філософію називали фізичною, а філософів цього періоду – фізиками. Вони інтуїтивно формували субстанціональну модель світу за допомогою з'ясування першопричини усього сущого як основи, суті.

Біля джерел формування натурфілософії стояла мілетська школа (м. Мілет, Мала Азія, VII ст. до н. е.). її засновником був Фалес (бл. 624 – 547 рр. до н. е.), а його послідовниками - Анаксімандр (610 – 546 рр. до н. е.) і Анаксімен (585 – 525 рр. до н. е.). Основну увагу представники цієї течії зосередили на пошуках тієї першооснови, з якої виникають усі конкретні предмети і явища. Речі є чимось тимчасовим, вони виникають і зникають, а їх основа є вічною, що існує завжди. Фалес вбачав таку першооснову у воді, Анаксімандр вважав, що нею є невизначений початок, який він назвав "апейрон", Анаксімен взяв за першооснову повітря.

Те, що були вирізненні саме ці речовини як втілення першооснови світу, не є випадковим. Саме вода своїми наочними перетвореннями на лід або пару наштовхує думку на можливість нескінченної кількості метаморфоз, породження з єдиної вихідної (першої) форми цілої множини якісно різних форм. Повітря, у свою чергу, своїм "всепроникненням" збуджує уяву про речову "наповненість" буття, що має здатність "згущатися" і "розріджуватися", породжуючи в такий спосіб всю різноманітність конкретних речей у світі. Отже, вода, повітря і т. ін. як "першооснови" світу є не просто звичайними "відчутними" речовинами, вони одночасно є "видимим", "речово" існуючим принципом, законом виникнення, існування і зникнення конкретно-життєвого розмаїття речей навколишнього світу.

Ідея "апейрона" також не є відступом від речових уявлень про першооснову світу, як дехто вважає, бо ця ідея є конкретно-чуттєвим уявленням про первісний стан буття - хаос, "змішане", ще неупорядковане, догармонійне буття.

Діячі мілетської школи висловлювали продуктивні ідеї і у сфері інших питань. Фалес, наприклад, був видатним математиком та астрономом. І все ж головне їх надбання - розроблення ідеї про світобудову, таке розроблення, що виявляє рух людської думки від конкретного через абстрактне до поглибленого усвідомлення реальності.

Основні філософські принципи мілетської школи були розвинуті Гераклітом (544 – 483 рр. до н. е.). Він убачав першооснову світу у вогні. Все виникає з вогню і у вогонь перетворюється. "Світ єдиний з усього, - твердив Геракліт, - не створений ніким з богів і ніким з людей, а був, є і буде вічно живим вогнем, що закономірно спалахує і закономірно згасає". У цих словах присутня ідея про мінливий, минущий характер усього існуючого. Геракліт є одним із перших філософів, хто помітив, що одне і те саме є водночас і різним, і протилежним. Він наголошував, що суттєва зміна-це перетворення на свою протилежність, що одна протилежність виявляє цінність іншої, суперечливість зближує протилежності. Якщо зникають суперечності, то зникає рух, а якщо зникає рух, то зникає все. Постійний хід розвитку Геракліт порівнював з течією ріки, в яку не можна увійти двічі. Рух - це життя. Ось чому Геракліта вважають одним із засновників наївної діалектики. Геракліт першим починає міркувати над проблемами пізнання. Він підкреслює труднощі, які виникають у процесі пізнання, невичерпність предмета пізнання. Гераклітова філософія вважається вершиною інтуїтивно-діалектичного розуміння світу, природи людини.

 

Наступною відомою філософською школою, що існувала в західній частині Великої Греції, тобто в Південній Італії, є школа піфагорійців. її засновником був Піфагор (бл. 580 – 500 рр. до н. е.). Джерелом і першоосновою світу для Піфагора є не та чи інша природна речовина, а кількісне відношення – число. Воно володіє речами, моральними і духовними якостями. "Земний порядок має відповідати небесному". Підґрунтям світу є числа, які і створюють космічний порядок. Одиниця - основа всього, лінії створює двійка, поверхні - трійка, а тіла - четвірка. Числа виступають як самостійні сутності. Священною декадою є число 10, бо це подоба Всесвіту з десятьма небесними сферами і десятьма світилами. На відміну від попередніх філософів, які звертали увагу на якісний бік речей, Піфагор стверджує, що якість пов'язана з кількістю, і робить висновок, що "число володіє речами". Як конструктор нових понять Піфагор вважається першим, хто вживає поняття "філософ", "філософія".

 

У VI ст. до н. е. в південно-італійському місті Елеї виникає ще одна філософська школа - елейська, послідовники якої звуться елеатами. Якщо в основу світу представників мілетської школи була покладена матеріальна стихія (вода, вогонь та ін.), то представники елеатської філософії основу світу вбачали в неконкретному: не в речовині, а в початку, який позначається поняттям "буття". Найбільш глибокі ідеї цієї філософії були розроблені Парменідом (бл. 540 – 480 рр. до н. е.) і Зеноном (6л. 490 – 430 рр. до н. е.). Парменід поділяє світ на істинний і неістинний. Істинним є буття, оскільки воно вічне і незмінне, завжди тотожне самому собі. Світ конкретних речей є неістинним буттям, адже речі постійно змінюються, сьогодні вони інші, ніж вчора, а завтра і зовсім зникають.

Логічне обгрунтування висновків Парменіда давав Зенон. Розвиваючи погляди вчителя, він підкреслював, що логічно неможливо уявляти множинність речей і припущення руху - це призводить до суперечностей. За принципами елейської школи Зенон розриває чуттєве і раціональне пізнання. Істинним визнає тільки раціональне пізнання, а чуттєве пізнання вважає обмеженим, суперечливим. Найбільш відомим викладенням елейського відкидання руху та незмінності буття є апорії (логічні ускладнення) Зенона, які доводили, що якщо припустити існування руху, то виникають суперечності, які не можна розв'язати.

Сучасником Парменіда і Зенона був Емпедокл (бл. 490-430 рр. до н. е.) – автор філософських поем, лікар, інженер, філософ. Він був засновником школи еволюціонізму. Емпедокл приймає як першооснови світу всі чотири традиційні стихії: землю, воду, повітря й вогонь. Ці першооснови в Емпедокла не переходять одна в одну, вони пасивні. А тому, за Емпедоклом, джерелом Всесвіту є боротьба двох психічних початків: Любові і Ненависті. Любов - космічна причина єдності і добра. Ненависть - причина роздробленості і зла.

Після Емпедокла утверджується оригінальна філософська школа ноології, або концепція всесвітнього розуму. Розробив її Анаксагор (бл. 500 – 428 рр. до н. е.). На противагу своїм попередникам, Анаксагор відкидає стихії як початки. Для нього первинним є всі без винятку стани речовини. Один з останніх представників елейської школи Мелісо (його акме припадає на 440 р. до н. е.) довів нескінченність буття у просторі та часі, сформулював закон збереження буття, суть якого виразив у формулі "з нічого ніщо не виникає".

 

Значним етапом у розвитку античної філософії була школа атомізму. Ідеї про атомістичну природу світу розвивали Левкіпп (бл. 500-440 рр. до н. е.) Демокріт (бл. 460-370 рр. до н. е.). Філософську спадщину Левкіппа і Демокріта важко розділити (існують різні точки зору на цю проблему), тому їх вчення, як правило, розглядають разом. Левкіпп і Демокріт. на відміну від інших філософських шкіл, визнають буття (атоми) і небуття (пустоту). Атом, на їх думку, - це найменша частинка буття, вона неподільна, вічна і незмінна. Атоми розрізняються за величиною, формою, порядком розміщення. Вони вільно рухаються в пустоті, а зіткнувшись, змінюють порядок руху. Причини руху атомісти не описують. Атоми самі по собі без якісні. З атомів складається і душа. Після смерті тіла атоми душі розпадаються, тому душа є смертною. На поверхні речей знаходяться більш легкі, летючі атоми. Вони "втягуються" при диханні нами, і завдяки органам чуття ми й маємо певні образи предметів і уявлення про них.

Отже, давньогрецька натурфілософія розвивалася динамічно, демонструючи при цьому деякі загальні закономірності руху людського мислення – від простого до складного, від конкретного до абстрактного, від недиференційованої проблематики до диференційованої, від неусвідомленого до усвідомленого, висунувши цілу низку продуктивних для європейської цивілізації ідей і теорій.

 

Висока класична доба античної філософії

Бере свій початок у другій половині V ст. до н. с. У цей період з'являється чітка тенденція теми людини в системі інших філософських проблем. Найбільш яскраво ця тенденція знаходить свій вияв у софістів (від грец. sophistes – мудрість). Пізніше софізмом називали філософський напрям, представники якого основну увагу приділяли не систематичному засвоєнню учнями знань, а вмінню використовувати їх у дискусіях. До визначних представників софістів належать Протагор (бл. 481 – 411 pp. до н. е.), Горгій (бл. 483 – 375 pp. до н. е.) та ін.

Вихідний принцип софістів, сформульований Протагором, означав: "Людина – міра всіх речей". Те, що приносить людині задоволення, - добре, а те, що спричиняє страждання, - погано. У межах теорії пізнання багато хто з софістів стали релятивістами. Так, Горгій вважав, що в теорії пізнання діють три тези. Перша: нічого не існує; друга: коли щось і існує, пізнати його неможливо; третя: коли й можливо пізнати, то передати і пояснити іншому неможливо. Та софісти вчили не тільки риториці і філософії, а й займалися математикою, поезією, музикою, астрономією, вивченням мови.

Величезний вплив на античну і світову філософію мав Сократ (469 – 399 pp. до н. е.). Він походив з бідної афінської сім'ї, жив і вчився в Афінах, а потім і сам вчив в Афінах, де його слухали численні учні: Платон, Антисфен, Аристіпп, Евклід із Мегари. Справжні погляди Сократа реконструювати дуже складно. Сократ ніколи не вважав себе 28 мудрим. На думку Сократа, він лише філософ, який любить мудрість. Один з відомих його висловів "знаю, що нічого не знаю" є, справді, поясненням необхідності глибшого пізнання самого себе. Своїм найважливішим завданням Сократ вважав "виховання людей", зміст якого вбачав у дискусіях і бесідах, а не в систематичному засвоєнні якихось знань. Сократ не залишив жодних рукописів. Його погляди викладені в працях Платона, Аристотеля. Будова світу, фізична природа речей непізнанні, пізнати можемо тільки самих себе. Це розуміння предмета пізнання Сократ висловив формулою: "Пізнай самого себе". Головне у знанні не теорія, а практика мистецтво жити. Знання, за Сократом, є думка, поняття про загальне.

У центрі філософії Сократа постає людина, її ставлення до сім'ї, суспільства, законів і, що важливо, - ставлення до богів. У бесідах та дискусіях Сократ звертає увагу на пізнання суті доброчесності. Основними доброчесностями він вважав стриманість (як вгамовувати пристрасті), мужність (як долати небезпеку) та справедливість (як дотримуватися Божих та людських законів). Ці доброчесності людина здобуває шляхом пізнання та самопізнання. У бесідах, суперечках та дискусіях Сократа формувався філософський метод, який назвали діалектикою (від грец. dialektike – мистецтво вести бесіду, розмовляти). Мета методу - досягти істини виявленням суперечностей у твердженнях противника шляхом постановки правильно підібраних питань.

 

Найвидатнішим з безпосередніх учнів Сократа був Платон (427 – 347 рр. до н. е.). Він походив з афінського аристократичного роду. Справжнє його ім'я - Аристокл, а Платон - прізвисько (від грец. platus – широкоплечий). Платон був засновником філософської школи, відомої під назвою Академія. Він - перший най відомі ший філософ, практично всі твори якого дійшли до нашого часу, які він писав у формі діалогу. Серед них: "Апології Сократа", "Закони", "Банкет", "Держава", "Федр", "Тімей" та ін. У діалогах Платона викладено натурфілософію, вчення про Космос, теорію пізнання та діалектику, розглянуто проблеми людини і суспільства.

Головне місце у філософії Платона посідає оригінальне вчення про Ідеї, згідно з яким світ чуттєвих речей не є світом дійсно сущого: чуттєві речі перебувають у безперервній зміні, то виникають, то гинуть. Усьому тому, що є в них справді сущим, чуттєві речі зобов'язані своїм безтілесним прообразам, які Платон називає ідеями. Таким чином, він створив вчення об'єктивного ідеалізму: ідеї існують об'єктивно, реально, незалежно від усіх обмежень простору і часу. Вони виступають як ідеальний зразок та ідеальна схема творення речей. Ідеї - це досконалі, нематеріальні вічні сутності, а речі є недосконалими, спотвореними матеріальними "тінями" ідей.

На ідеалістичній онтології Платона ґрунтується і все його вчення про державу, людину і пізнання. Він вперше створює концепцію досконалої ("ідеальної") держави. У трактаті "Держава" Платон прагне показати, яким має бути досконалий лад суспільства, яке виховання має бути в людей у такому суспільстві. Аналізуючи суспільне життя від давнини до часів, коли він жив, Платон доходить висновку про те, що матеріальні умови існування, стимули та спілкування людей визначають ступінь свободи, необхідність поєднання їх узами дружби або ворожнечі. Усі існуючі на основі цього держави - держави негативного типу: тимократія, олігархія, демократія, тиранія.

Платон протиставляє їм проект ідеальної держави, де влада належатиме невеликій групі людей; основним принципом ладу такої держави буде принцип справедливості, згідно з яким кожному громадянинові відводиться особливе заняття та особливе становище, що зумовить їх гармонійне поєднання.

У гносеології Платон заперечує чуттєве пізнання і його форми. З його точки зору раціональне породжує чуттєве. Він так класифікує знання: достовірні апріорні знання людині дані Богом; близькі до достовірного знання - це знання чисел і заснованих на числах науках; недостовірні знання - емпіричні знання, тобто знання, отримані на основі відчуттів.

 

У 367 р. до н. е. слухачем Академії Платона стає сімнадцятирічний Аристотель (384 – 322 рр. до н. е.) – один із найвидатніших старогрецьких філософів. Згодом він стає вчителем сина македонського царя Філіппа П – Олександра, майбутнього видатного полководця. Аристотель залишив по собі величезну творчу спадщину (150 наукових праць і трактатів). Най відомішими його творами є "Фізика", "Метафізика" ("Перша філософія"), "Органон" (розглядаються проблеми логіки), психологічний трактат "Про душу", етичні твори "Евдемова етика", "Велика етика", політико-економічні твори "Політика" і "Економіка". Основні положення філософії Аристотеля найповніше викладені у праці "Метафізика"1. Найперша філософська проблема, за Аристотелем, - предмет філософії. Він вважає, що філософія повинна вивчати нематеріальні, самостійні, найбільш загальні причини розвитку матеріального та духовного світів і нерухомі сутності (закони). Фізика вивчає матеріальне, філософія - водночас і матеріальне, і ідеальне. Вивчення ідеального - кінцева мета філософії.

Аристотель був першим критиком теорії ідей Платона. З критичним ставленням до вчення Платона і пов'язаний відомий вислів Аристотеля: "Платон мені друг, втім істина дорожча". Аристотель доводить, що ідеї - лише копії речей і не відрізняються від них за змістом. Критикуючи ідеалізм Платона, філософ разом з тим критикував атомістичний матеріалізм. У ході цієї критики було вироблено дуалістичне вчення про буття, згідно з яким для існування світу необхідні дві першооснови - матеріальна та ідеальна. Матерію Аристотель розглядав як пасивний початок, що має аморфний зміст і не може самостійно розвиватися. Активний початок - це форма. Завдяки формі матерія перетворюється на щось певне, на реальні речі. На думку Аристотеля, форма - перша сутність, а кінцевою формою усіх форм є Бог. Бог - це перший двигун природи і кінцева причина світу.

Проблематика людини у філософії Аристотеля знаходить своє відбиття у трактаті "Про душу", який присвячено дослідженню душі, з'ясуванню явищ сприйняття і пам'яті людини. Душа-причина і початок людського тіла. Усі складові душі повинні руйнуватися так само, як і тіло, за винятком розуму. Розум - частина душі, яка не виникає і яка не може загинути. В душі Аристотель вбачає найвищу діяльність людського тіла, його "дійсність", або ентелехію (здійснення).

У гносеології Аристотель критикував скептицизм попередників і стверджував можливість пізнання світу. Він визначав явище і сутність як ступені наближення до істини, розглядав чуттєве і раціональне пізнання. Втім Аристотель протиставляв раціональне чуттєвому. Розум у Аристотеля може існувати самостійно, незалежно від почуттів як частина розумної душі, притаманної людині і Богу. Аристотель розрізняв пасивний розум, який відображає буття, і активний, який створює світ. Межа наближення людини до Бога залежить від співвідношення в ній пасивного і активного розуму.

Філософія Аристотеля не завершує ні старогрецької, ні тим більше античної філософії. Але вона завершує найзмістовніший період в історії філософії, який часто називають філософією класичної Греції. Ця філософія високо цінувалася ще в античний період, відігравала визначальну роль в епоху Середньовіччя, без неї неможливо уявити європейську філософію Нового часу, як і сучасну філософську культуру.

 

Пізня класика

Багатим на різноманітні школи був і завершальний цикл античної філософії (пізня класика). Зупинимося на ідеях найавторитетніших шкіл цього етапу.

Епікуреїзм.Засновником школи був послідовник Демокріта Епікур (341 – 270 рр. до н. е.). Основний його твір – "Про природу". Епікур філософію розділяв на фізику (вчення про природу), каноніку (вчення про пізнання) і етику. Особливо цікавим є етичне вчення Епікура. Його етичний девіз – живи на самоті. Мета життя людини, за переконанням Епікура, відсутність страждань, здоров'я тіла і стан душевного спокою (атараксія). Пізнання світу, на його думку, звільняє людину від страху перед смертю.

Усі явища природи і Всесвіту Епікур пояснював різними поєднаннями невмирущих атомів, що є відмінними не лише за формою і величиною, як у Демокріта, а й за вагою. їхній прямолінійний рух поєднується зі спонтанними, внутрішньо замовленими відхиленнями в бік від прямої лінії, що закладає основи не тільки природної свободи, а й індивідуальної (людської) - стає можливим вільний вибір від визначеності наперед, тобто з'являється можливість вибору з кількох життєвих варіантів, можливість "втекти" від приреченості.

Епікуреїзм мав досить великий вплив на свідомість мислителів своєї епохи. Найбільш відомим з послідовників Епікура був давньоримський поет і філософ Тит Лукрецій Кар (прибл. 99 – 55 рр. до н. е.). До нас дійшла повністю його поема "Про природу речей", у якій він детально виклав свою філософську позицію. Лукрецій вважав, що основна мета філософії - звільнення людини від страху загробної кари. Звільнитися від цього людина може через пізнання природи, законів її функціонування. Набуті знання потрібні людині для розуміння складних етичних проблем. Особливо важливим для людини є розуміння двох питань: смертності душі й неможливості богів вплинути на життєдіяльність людини. Визнаючи існування богів, Лукрецій заперечує їх вплив на природу, бо природа складається з найменших частинок і виникає сама по собі. Найменші частинки природи вічні, ніким не створені і є першоосновою світу.

 

Скептицизм. Як філософська школа скептицизм (від грец. skeptikos – той, хто досліджує, критикує) виник у VI – III ст. до н. е. Своєї вершини він досяг у вченні Піррона з Еліди (бл. 360 – 270 рр. до н. е.), Енесідема з Кноса (1 ст. до н. е.), Секста Емпірика (кін. II – поч. III ст.) та ін. Специфіка цієї школи полягає в тому, що скептики вказували на відносність людського пізнання, на його формальну недоказовість.

В основі суджень цієї школи лежали три знамениті запитання з трьома відповідями: 1) якими є всі речі? – Кожна річ є не більше такою, ніж будь-якою іншою, тому вона не може бути названа ні прекрасною, ні потворною; протилежні судження про річ справедливі однаковою мірою; 2) як людина має ставитися до речей світу? – Знаючи, що протилежні судження про речі світу однаково достовірні, мудра людина утримуватиметься від будь-яких суджень про речі, а отже, і від прийняття остаточних рішень щодо свого ставлення до цих речей; 3) яку користь отримує людина від свого ставлення до речей світу? – Утримуючись від суджень про істинну сутність речей та від остаточного прийняття рішень щодо свого ставлення до цих речей, мудра людина ставиться до них байдуже і незворушно, тобто з позиції апатії та автаркії (самовладання) – тільки так досягається вище блаженство. У цьому – єдино можлива користь від ставлення людини до речей і явищ світу.

Стоїцизм. Засновником його був Зенон з Кітіона (бл. 336 – 264 рр. до н. е.), що знаходився на Кіпрі. Духовними спадкоємцями Зенона були Клеанф (331 – 233 рр. до. н. с.) та Хрісіпп (281 – 208 рр. до. н. е.). Учні Хрісіппа поширили стоїцизм у Римі. Серед римських стоїків найбільш відомі Сенека (5 р. до н. е. – 65 р. н. е.), Епіктет (50 – 138 рр. н. е.), Марк Аврелій (121 – 180 рр. н. е.).

Стоїцизм – філософська школа, в основному, етичної спрямованості. Вона, як і попередні школи, закликала людину до життєвої мудрості та самовладання, але з позиції зовсім іншого розуміння буття і людини. Стоїки вважали, що весь світ – єдине тіло, яке наскрізь пронизане активним началом, яким є Бог. Бог – це творчий вогонь, тілесне дихання ("пневма"), життєва теплота, що розлита в тілі природи. Творчий вогонь забезпечує обумовленість всіх явищ світу. Кожна подія – необхідна ланка непорушного ланцюга постійних перетворень. У цьому – необхідність усіх речей і явищ, якої не може порушити жодна сила. Отже, завдяки творчому вогню у світі панує фатум-невблаганний закон долі. Дія долі неминуча. Тому людині не варто опиратися фатуму. Доля веде того, хто добровільно і беззаперечно їй підкоряється, і тягне силоміць, притягає того, хто нерозумно і безрозсудно їй суперечить. Звідси випливає, що людина має свідомо, розумно пізнавати своє місце у світоустрої; вона повинна осягнути, яка поведінка відповідає її власній природі та природному співвідношенню з іншими істотами.

 

Неоплатонізм. Основні творці неоплатонізму: Плотін (205 – 270 рр.), Порфирій (232 або 233 р. – початок IV ст.), Ямвліх (бл. 245 р. – бл. 330 р.), Прокл (410 – 485 рр.). Філософським джерелом неоплатонізму є вчення Платона про первинність світу ідей і вторинність матеріального світу. Воно було витлумачено в дусі містицизму. Концепція виникнення і розвитку світу в неоплатоніків дуже складна. Його творцем є надчуттєве абстрактне Єдине, яке шляхом смонації (витіканням) виділяє з себе світовий розум (світ ідей), світову (божественну) Душу і чуттєвий матеріальний світ. Індивідуальна (земна) душа, яка "охоплена" небуттям (матерією, тілом), є часткою світової Душі. Вони взаємопов'язані. Земна душа прагне бути максимально подібною до світової. Гармонія між ними визначається вчинками і діяльністю людини. Чим більше людина керується принципами добра, тим ближчою вона стає до божественної Душі. Тому сенс життя людини - повсякденне духовне самовдосконалення, отже, душа, за неоплатонізмом, повинна весь час очищатися від всього земного. Очищення досягається відмовою від земних потреб та інтересів, постійними роздумами про найвищі Божі істини. Вершиною очищення є стан трансу, коли душа людини зливається зі світовою Душею.

 

У 529 р. імператор Юстиніан видав указ про закриття філософських шкіл в Афінах. Це було свідченням того, що антична філософія завершила своє існування. Але вона назавжди залишилася джерелом філософського мислення.

Таким чином, в античній філософії були поставлені і частково розв'язані основні філософські проблеми: виникнення світу і людини, першооснови всього сущого, співвідношення двох основних форм буття - матеріального та ідеального, сенсу життя, смерті і безсмертя. Результати досліджень мислителів суттєво вплинули на подальший розвиток філософської думки в усьому світі.

2. Філософія Середньовіччя, її особливості

Наступним етапом у розвитку філософської думки є середньовічна філософія. Середні віки охоплюють величезний тисячолітній період історії (V – ХV ст.). У Західній Європі умовним початком цього періоду вважають рік падіння Римської імперії (476 р.). Для Середньовіччя у соціально-економічному плані характерне панування феодального укладу, в ідеологічному - утвердження християнства як панівної релігії. Вона проникла у всі сфери суспільства, життя та свідомості. Тому не дивно, що філософії цієї епохи притаманна значна залежність від релігійного світогляду її представників. У своїй основі вона теоцентрична, тобто чинником, що визначає все існуюче, тут є не природа чи Всесвіт, а Бог, його воля. Світ сприймався як подвійне буття: справжній (божественний, небесний) і несправжній (земний, грішний) світ. Цей поділ проходить через усю середньовічну філософію. У розвитку філософії Середньовіччя можна умовно виділити такі етапи: апологетика (ІІ – Ш ст.); патристика (III – VIII ст.); схоластика (IX – кінець XIII ст.); містика (кінець XIII – XV ст.).

Апологетика

Розпочинається становлення філософії Середніх віків періодом так званої апологетики (від грец. apologia – захист). За умов, коли християнство становило переслідувану меншість Римської імперії, коли з нового вчення глузували, представники апологетики зверталися до римських імператорів або широкого загалу із посланнями на захист християн. У таких зверненнях апологети почали розглядати та розробляти важливі світоглядні ідеї, такі як розуміння сутності Бога, характеру та змісту божественного творіння, природи та сутності віри, співвідношення віри та знання.

Від самого початку апологетика розділилася на два напрями в питанні ставлення до попередньої язичницької (античної) мудрості: позитивний і негативний.

Прихильники позитивного ставлення – Юстин Мученик (бл. 100 – 165 рр.), Афінагор (II ст.), Климент Олександрійський (150-215), Оріген (бл. 185 – 254 рр.) – вважали, що грецькі філософи йшли шляхом істини, але не могли досягти її, бо вона ще не виявила себе в особі Христа. Тому філософію треба використовувати, підпорядковуючи її теології, оскільки християнський світогляд більш істинний, ніж попередній.

Прихильники негативного ставлення до античної філософії – найвидатнішим їх представником був Квінт Тертулліан (бл. 155 – 220 pp.) – не лише засуджували античну філософію, а й вважали, що греко-римська культура взагалі зіпсувала й спотворила людину, задавила її природні нахили, вибудувала у свідомості цілий світ штучних цінностей. Серед таких цінностей, на думку Тертулліана, є і безплідна у своїй витонченості наука, і занадто розніжене мистецтво, і до краю розбещена мораль, і аморальна релігія. Єдиний вихід зі скрути полягає у спрощенні і поверненні до природного - християнського стану. Мудрування ж учених і філософів на цьому шляху не тільки зайві, а й шкідливі. Досягти мети можна через аскезу, самопізнання і, найголовніше, через віру в Ісуса Христа.

Патристика

Зміни в суспільному стані християнства не могли не відбитися на характері його ідеології: відпала необхідність захищатися і обґрунтовувати своє право на життя, настав час вказувати шлях і вести світ, що руйнувався, до спасіння1. На зміну активності апологетів прийшла діяльність отців церкви, розпочався етап патристики (від ті. pater – отець). Одним з найуславленіших її представників вважається Аврелій Августин, або, у вітчизняній традиції, Августин Блаженний (354 – 430). У своїх працях "Про град Божий", "Сповідь", "Про Трійцю" Августин розробив філософське вчення про свободну волю і вважав, що людина як своєрідний мікрокосм поєднує у собі природу матеріальних тіл - рослин та тварин, розумну душу і свободну волю. Душа нематеріальна, безсмертна, вільна у своїх рішеннях. Філософ віддавав перевагу вольовим характеристикам людської душі перед розумовими. Звідси виводилася незаперечна першість віри перед розумом (віра передує розумінню) і, зрештою, утверджувався беззастережний авторитет церкви як останньої інстанції у ствердженні будь-якої істини. Отже, свобода волі, за Августином, не абсолютна. Вона обмежена божественним передвічним рішенням, яким Бог одних обрав для врятування та насолоди в майбутньому житті, а інших прирік на одвічні тортури (у цьому суть християнського вчення про божественне приречення). Подібним чином Августин розмежував науку й мудрість. Наука підпорядкована мудрості, бо навчає лише вмінню користуватися речами, тоді як мудрість орієнтує на пізнання божественних справ і духовних об'єктів.

Августин дав принципово нове, лінійне тлумачення часу на відміну від циклічного його тлумачення, притаманного античному світогляду. Поняття про час, як рух від минулого до майбутнього, а не як постійне повторення того, що вже колись було, стало основою формування історичної свідомості. Але для Августина історія – це ще коротший проміжок між двома "вічностями" – створенням світу Богом і "тисячолітнім" Царством Божим на Землі. Таке розуміння часу було характерним для всієї середньовічної культури.

 

Суттєву роль в утвердженні християнського світомислення відіграли Ієронім Блаженний (345 – 420 рр.), що переклав Біблію латиною; римський письменник V ст. Марціал Капелла, що висунув ідею "семи вільних мистецтв", серед яких основою всіх знань виступають перші три - граматика, риторика та діалектика; Аніцій Матій Северин Боецій (480 – 524 рр.), твори якого "Про музику", "Про Святу Тройцю", "Про католицьку віру", "Розрада філософією" доволі органічно поєднували грецьку філософію із християнським світобаченням; Флавій Магн Касіодр (477 – 570 рр.), який у своєму мастку на півдні Італії заснував школу, де почалися систематичні переклади та переписування книжок і текстів, важливих для християнської освіченості.

У період раннього сформованого Середньовіччя жив ще один цікавий філософ і богослов Іоанн Скот Еріугена (бл. 810 – 877 рр.). У своєму відомому творі "Про розподілення природи" він писав, що все буття поділяється на чотири "природи": перша – природа не створена, але здатна сама творити-Бог; друга-природа створена і сама здатна творити-сукупність першоформ (у платонівському розумінні) і діючих причин; третя - природа створена і нездатна творити - світ чуттєвих речей. Існування світу речей Еріугена пов'язує з гріхопадінням людини, яке й призвело до того, що цей світ відійшов від Бога. У остаточному підсумку (на основі спокути) чуттєвий світ повернувся до Бога, і цей стан буття характеризує, як вказує Еріугена, четверту природу - Бога як кінцеву мету всього, як субстанцію, до якої все повертається.

 

Схоластика

Погляди Августина Блаженного і його послідовників стали основою для середньовічної філософії, яка дістала назву схоластики.

Що це за філософія?

Саме слово "схоластика" походить від грец. schole – школа. Річ у тім, що на межі V – VI ст. почала складатися система середньовічної освіти. Деякі з перших монастирських і приходських шкіл стали провідними центрами середньовічної культури й освіти, теоретичних досліджень свого часу. У цих школах уперше почали викладати філософію. Вона і дістала назву схоластики. Пізніше так почали іменувати всю середньовічну філософію.

У розвитку західноєвропейської середньовічної схоластики визначаються два періоди:

1) рання схоластика IX-XІІ ст.;

2) зріла, класична схоластика XII-XIV ст.

 

Рання схоластика

У перший період всі вчення були пов'язані переважно з інтерпретацією Августином Блаженним неоплатонізму. Видатним представником схоластики цього часу був Ансельм Кентерберійський (1033 – 1109), який з 1093 р. обіймав посаду архієпископа в Англії. "Я вірую, щоб розуміти, а не прагну розуміти, щоб вірити" – так Ансельм сформулював своє кредо у сфері пізнання. Втілюючи його у своїх міркуваннях, він побудував відоме "онтологічне доведення" буття Бога. Воно полягає ось у чому. Віруюча людина має самоочевидне поняття про Господа, істоту найдовершенішу. Але для повної довершеності ознака буття є необхідною. Отже, Бог реально існує.

Вже сучасники архієпископа Кентерберійського піддавали сумніву таку аргументацію, оскільки вона робила висновок від існування ясного поняття про річ до реального існування цієї речі. Та хіба ж не справжні предмети є підґрунтям вироблення понять про них? Хіба, наприклад, з'являться у вашій кишені гроші завдяки одній тільки думці? Проте такі контраргументи навряд чи мали вагу для Ансельма: він вважав свій висновок результатом віри і божественного откровення, а його логічне обґрунтування - лише легкозрозумілою формою демонстрації істини.

Другим відомим представником ранньої схоластики є комп'єнський канонік Іоанн Росцелін (бл. 1050 – бл. 1120). У центрі його філософії був догмат триєдності Бога – один із основних у християнському віровченні. Зміст його полягає в тому, що Бог єдиний у трьох особах: Отець, Син і Дух Святий. Триєдина сутність ликів Бога така ж реальна, як і самі іпостасі. Вчення Росцеліна, яке відкидало реальне існування загального, мало тенденцію заперечувати реальність Божественної єдності, а тому було небезпечним для основної догми християнства. У 1092 р. Церковний Собор у Суасоні звинуватив Росцеліна в єресі ("тритеїзмі" – трибожжі) і змусив відмовитися від свого вчення.

У певний період на позиціях Росцеліна стояв його учень П'єр Абеляр (1079 – 1142). Він був відомий у Європі як прекрасний майстер диспуту. У своїх працях "Так і ні", "Листування з Елоїзою" та інших він звертається до розуму як провідного інструмента і критерію в пошуках істини, як засобу популяризації християнського вчення. Але спроба раціонального захисту християнського вчення цілком закономірно приводила до критичного аналізу останнього, що відкривало шлях до звільнення філософії з-під контролю теології. Тому вчення Абеляра було також засуджене як єретичне.

Класична схоластика

Ґрунтується на пристосованому до потреб християнської догматики аристотелізмі. Систематизатором класичної схоластики був Фома Аквінський (1225 або 1226 – 1274). Свою теологічно-філософську систему він виклав у численних працях (останнє Ватиканське видання його творів становить 28 томів), найвідомішими серед яких є "Сума проти язичників" (1264), "Сума теології" (1274). У цих творах Аквінський розробив свою систему "покатоличеного" аристотелізму – томізм, як стали називати це вчення за іменем його творця (за латинською транскрипцією ім'я Фома вимовляється, як Томас, звідси "томізм"). За життя Фоми Аквінського його філософія недуже схвально підтримувалася теологами. Загальне визнання і слава прийшли до нього лише після смерті, йому було присвоєно почесне звання "ангельський доктор", а в 1323 р. його причислили до лику святих. Вчення ж Фоми фактично стає офіційною філософською доктриною католицької церкви.

У центрі томізму – вчення про те, що Всесвіт являє собою ієрархію ступенів буття. Нижчий ступінь цієї ієрархії становить природа, матерія, вищий Бог, абсолютна божественна свідомість, яка творить світ і керує ним. Кінцевою метою людського життя є Бог. Але розумом він не пізнається. Бог є найрозумніша істина, яка недоступна слабкому людському розуму. Ця істина дається людям через послані Богом "істини одкровення". Однак "докази" буття Бога можна знайти шляхом осмислення "ідей", закладених Богом у природному світі. На цих вихідних засадах Фома вибудовує концепцію подвійної істини: є "істини розуму" і є вищі істини – "істини одкровення". Істини розуму відкриваються нам через науку і філософію, істини одкровення – через теологію, зокрема через Святе Письмо (Біблію). Отже, філософія і теологія не суперечать одна одній, бо осягають різні світи – природу і Бога.

 

Завдання філософії схоласти вбачали в пізнанні Бога (через природу), доказах того, що всі догмати церкви не суперечать розуму. Центральними вважали проблеми співвідношення знання й віри, волі й розуму, одиничного й загального. Остання відома як суперечка про універсалії – природу загальних понять. Згідно з тим, як тлумачилося питання про існування універсалій, середньовічна філософія репрезентована двома основними напрямами – реалізмом і номіналізмом.

Реалізм – напрям, представники якого вважають, що загальні поняття (універсали) є не відображення предметів і явищ, а існують як реальні духовні сутності і становлять субстанцію речей. Найбільш випукло реалізм представлений у вченні архієпископа Ансельма Кентерберійського і у Фоми Аквінського.

Номіналізм (від лат. nomen – ім'я, назва) – напрям, представники якого вважали, що реально існують лише поодинокі реальні речі, а загальні поняття є тільки назви або імена Найвидатнішими представниками цього напряму є Іоанн Росцелін та (у певний період) П'єр Абеляр. Таким чином, згідно з вченням номіналістів, універсалів існують не до, а після речей, тобто вони схилялися до матеріалістичної лінії у філософії. Загальні поняття в них є другорядними. Оскільки поняття "Бог" – найбільш загальне, то за логікою номіналізму воно й повинно потрапити до розряду "другорядного", похідного від світу індивідуальних речей.

 

Наприкінці ХІІІ - на початку XIV ст. класична середньовічна філософія (і реалістична, і номіналістична), вичерпавши свої історичні позитивні можливості, поступово вступає в період кризи. Вона розпочинається з "роздоріжжя", до якого її привела проблема "віра – знання", "теологія – філософія"; образно кажучи, схоластика "розчахнулась" на ножицях "релігія – наука". Це виразно демонструє філософське вчення Роджера Бекона (1214 – 1294). Він розкривав непотрібність і навіть шкідливість далекого від реальності схоластичного методу, закликав вивчати природу шляхом спостереження і досвіду. У науках, заявляв він, найціннішою є практична користь. Захищаючи ідею єдності філософії й теології, він зазначав, що вони не суперечать одна одній. Теологія вчить, задля якої мети всі предмети призначені Богом, а наука - як і через що виконується це призначення. Однак цю єдність вчений мислить не як підпорядкування, а як визнання раціональної необхідності філософії, що розкриває властивості зовнішнього світу.

Проти раціональної теології виступав британський схоласт Іоанн Дуне Скот (1265 – 1308). У своїх творах "Оксфордський твір", "Про першооснови всіх речей" на перший план сутності Бога він висуває не розум чи ідеї, а волю, оскільки вона здатна виявляти себе не лише ідеально, а й реально. Тому теологія, за Скотом, є наукою практичною (дає настанови для життя), а філософія - теоретичною. Розвиваючи ідеї Дунса Скота, ще один представник пізньої схоластики Вільям Оккам (1285 – 1349) наголошував на можливості вивчення природи і людини незалежно від теології. Він закликав до їх наукового дослідження шляхом досвіду і логіки. Щоб зробити логіку придатнішою для пізнання конкретних явищ, потрібно її очистити від зайвих термінів схоластичного теоретизування. Оккам формує цю думку в афоризмі, що відомий під назвою "оккамової бритви": "Сутності не потрібно примножувати без необхідності". Цей афоризм, зрештою, був спрямований проти схоластики з її прагненням до нескінченних логічних побудов. Вважається, що саме він сприяв відходу від схоластичного теоретизування.

 

Містика

Завершується криза філософії Середньовіччя утвердженням містичного вчення. Містика ("таємниче") – це віра в таємничі надприродні сили. Вона виходить з того, що Божественне, Бог присутній у всьому, але тільки людина це помічає за допомогою позараціональних, внутрішньоспоглядальних засобів ("через заглядання в себе").

Містичне світосприйняття ґрунтується на таких засадах:

1) мета християнина – досягти єдності з Духом через злиття своєї людської суті з Божественною суттю за допомогою позарозумового екстазу (несамовитого захоплення);

2) формула єдності з Божественною суттю - "Бог має стати мною, а я – Богом" – ще не означає рівності людини з Богом, а лише свідчить про бажання - злиття людини з Божественним Духом;

3) внутрішнє відчуття і бачення Бога - важливіше від участі в богослужінні.

 

Родоначальником середньовічної містики був німецький філософ Йоган Екхарт чи, як його частіше називали, Майстер, або Вчитель (1260 – 1327). У праці "Проповіді і міркування" він виклав свою позицію містичного пантеїзму. її суть полягає у такому: жодна річ, у якій Бог завжди присутній, не усвідомлює його присутності - це дано лише "внутрішній людині", яка наділена душею; Божественність – Бог тотожний з глибинами людського духу: "У моїй душі є сила, яка сприймає Бога. Ніщо мені не близьке так, як Бог... Бог мені ближчий, ніж я сам собі"; душа - це "істота Божа" в людині; вона єдино сутня з Божеством, не створена, а тому вічна; глибинний зв'язок людської душі і Бога робить можливим поєднання будь-якої людини з Богом через відмову звичайного пізнання в образах і поняттях, які дають лише уяви про Бога і Особу.

Йогана Екхарта недаремно називали Вчителем. Він справді мав багатьох послідовників, серед яких були Йоган Таулер (1300 – 1361) та Йоган Рейсбрук (1293 – 1381), які відомі тим, що, майстерно володіючи словом, особливо наголошували на значенні людської активності в питаннях вибору життєвого шляху та залучення до божественної благодаті. Вони стверджували, що, відштовхуючись від того, що даровано Богом, людина формує себе власними вчинками, бо здатна роздмухати полум'я із закладеної в неї Божої іскри.

Оцінюючи загальний внесок середньовічної філософії в розвиток філософської думки, слід врахувати її суперечливість, втім, безумовно, не можна вважати Середні віки "темними", своєрідним "проваллям", "зупинкою" в розвитку культури людства. В епоху Середньовіччя було накопичено величезну філософську спадщину, яка сприяла подальшому розвиткові думки та суспільного буття в часи Відродження.

 

3. Західноєвропейська філософія епохи Відродження

Рух Відродження (Ренесансу) розпочався в XIV ст. у північній та середній Італії, у XV ст. досяг розвитку, а в XVI ст. став загальноєвропейським явищем. У цей час відбувається народження капіталістичного способу виробництва, відбуваються великі технічні та географічні відкриття, що приводять до бурхливого розвитку торгівлі та виробництва, зміни соціально-класової структури суспільства, послаблення корпоративних та інших зв'язків між людьми.

Характерні ознаки культури цього періоду такі:

1 Рух до звільнення від панування релігії та церкви в усіх сферах суспільного життя. Це так звана "секуляризація".

2. Повернення до античної культурної спадщини, яка була майже повністю забута в Середні віки. Звідси і назва - Відродження.

3. У центрі уваги проблема людини. Якщо в центрі уваги Античності було природно-космічне життя, у Середні віки-Бог і пов'язана з ним ідея спасіння, то в епоху Відродження в центрі стає людина. Тому філософське мислення цієї епохи характеризується як антропоцентричне.

4. Поява гуманізму як ідейного руху.

5. Розвиток натурфілософії та природознавчої науки. Зупинимося докладніше на останніх ознаках. Що таке гуманізм?

Гуманізм

В епоху Відродження цей термін спочатку означав "світське" (нецерковне) знання, так само як гуманістами називали просто представників "світської інтелігенції", яка виникла в цей час унаслідок швидкого зростання ролі розумової праці й появи таких "розумових" занять, які виходили за межі офіційних, переважно теологічних, досліджень. Згодом термін "гуманізм" почав набувати свого сучасного значення, яке полягає в розумінні людини як вищої цінності. Таким чином, гуманізм епохи Відродження – це ідейний рух, у якому визрівала нова "світська" філософія, орієнтована на людину як вищу цінність.

Першим "гуманістом" вважають видатного поета і мислителя Данте Аліґ'єрі (1265 – 1321), що жив і творив у Флоренції - "столиці" італійського Відродження. Дайте одним із перших проголосив людину "найвеличнішим чудом із усіх проявів божественної мудрості". Але справжнім засновником, "батьком гуманізму" вважається Франческа Петрарка (1304 – 1374). Він прагнув донести до сучасників спадщину Античності найточніше і найзрозуміліше.

Одним із провідних філософів раннього гуманізму був римський філолог Лоренцо Валла (1407 – 1457). У своїх численних творах він гостро критикував клерикальну ідеологію і схоластичну філософію. Гуманістичне мислення було характерним і для італійського філософа, засновника платонівської Академії у Флоренції Марсіліо Фічіно (1433-1499). Він переклав латинською мовою твори Платона і багатьох інших античних філософів. Продовжувачем ідей Фічіно був Джовані Піко делла Мірандола (1463 – 1494). Він підготував для диспуту зі схоластами трактат "Промова про гідність людини", який вміщував 900 тез про те, що на той час було вже пізнане. Однак дискусія не відбулася – Папа Римський більшість тез заборонив, визнавши їх єретичними.

Ще одним представником гуманізму був професор Болонського університету П'єтро Помпонацці (1462 – 1525). Він стояв на позиції протиставлення філософської істини істині релігійній. Типовою для епохи Відродження була філософська позиція видатного французького гуманіста Мішеля де Монтеня (1533 – 1592). Його творчість звернена до людини та її гідності. Монтень закликав до самостійності суджень, зразком яких було вільнодумство античної філософії.

 

Ренесансно-гуманістичні ідеї викликали істотні деформаційні процеси в римсько-католицькій церкві, привели до її реформи, або так званої Реформації (від лат. reformatio – перетворювати, виправляти).

Реформацію і Ренесанс об'єднує те, що вони є явищами однієї історичної епохи, мають загальну антифеодальну спрямованість, в їх основі лежить антифеодальний рух, носіями якого були міські прошарки суспільства. Якщо Ренесанс висуває вимогу перетворення суспільства шляхом розширення світської освіти, то Реформація спрямована проти монопольного становища католицької церкви та її вчення в політиці, ідеологічній системі тодішнього європейського суспільства. Вона практично залишається на рівні середньовічного світогляду, але пропонує новий шлях до Бога. Реформація стала міжнародним рухом, який досяг апогею в XVI ст.

У багатьох європейських країнах був здійснений перехід до протестантської віри (Англія, Шотландія, Данія, Швеція, Норвегія, Нідерланди, Фінляндія, Швейцарія, частково Німеччина, Чехія, Угорщина). Реформація демократизувала церкву, поставивши внутрішню особисту віру понад зовнішніми проявами релігійності. У деяких країнах церква потрапила в залежність від держави, що у свою чергу полегшило розвиток науки і світської культури.

Видатними представниками реформаторського руху були Мартін Лютер (1483-1546), Філіп Меланхтон (1497-1560), Ульріх Цвінглі (1484-1531), Жан Кальвін (1509-1564), Томас Мюнцер (1490-1525).

 

Натурфілософія

Помітне місце у філософії Відродження належить натурфілософії. Вона відіграла велику роль у боротьбі проти схоластики в природознавстві.

Видатними натурфілософами того часу були: Микола Кузанський (1401 – 1464) – німецький філософ, кардинал, головний твір якого – "Про вчене незнання" (1440); Філіп Теофраст Гогенгейм (1493 – 1541) – німецький філософ, лікар, алхімік, астролог, котрий поєднав медицину з хімією і набув загального визнання під псевдонімом Парацельса; Бернардіно Телезіо (1509 – 1588) – засновник академії поблизу Неаполя, де велися дослідження людини та природи; Джераламо Кардана (1501 – 1576) – різнобічний італійський вчений, філософ, астроном, винахідник, який запропонував "карданний вал" задовго до появи автомобіля; Франческо Патріці (1529 – 1597) – італійський вчений, філософ, професор Римського університету; Томмазо Кампанелла (1568 – 1639) – італійський філософ, поет, політичний діяч, який написав такі твори, як "Місто сонця", "Про християнську монархію", "Про церковну владу"; Джордано Бруно (1548 – 1600) – італійський вчений, філософ, поет, якого за передові погляди обвинуватили в єресі і відлучили від церкви; 17 лютого 1600 р. він був спалений на площі Квітів у Римі.

Усі ці вчені створили цілу низку натурфілософських концепцій.

Їх визначними рисами були:

1) пантеїзм (від грец. pan – все, theos - Бог – "всебожіє"). Це філософсько-релігійне вчення, за яким Бог є безособовим началом, розлитим у всій природі, тотожним з нею. Цим вченням пройняті твори Миколи Кузанського, Джордано Бруно та ін. Пантеїзм з його тезою "природа – це Бог, розлитий у речах" був звичайною формою боротьби проти релігії;

2) усвідомлення нескінченності природи, Всесвіту. Ця позиція простежується у багатьох працях натурфілософів. Однак, якщо в Миколи Кузанського вчення про нескінченність Всесвіту було напівтеологічним, то у Бруно воно натуралістичне. До того ж у нього ідея про нескінченність природи стає однією із головних ідей натурфілософії. Всесвіт, за Бруно, немає центру, він не породжується і не знищується, не може зменшуватися або збільшуватися;

3) органістичний погляд на Всесвіт. Натурфілософи уявляють світ як живу істоту, яка повною мірою наділена душею. Така позиція називалася гілозоїзмом

4) взаємозв'язок "мікрокосму" і "макрокосму". Мікрокосм - це "малий світ", або людина. Макрокосм - це Всесвіт, або природа. Людина (мікрокосм) тлумачилась як частина природи (макрокосму) і набувала ідентичних їй властивостей. Ця ідея була розвинута у працях Миколи Кузанського, Джераламо Кардано, Томмазо Кампанелли, Джордано Бруно, Парацельса та ін.;

5) наявність елементів діалектики. Діалектичні тенденції були властиві, зокрема, Миколі Кузанському (принцип єдності протилежностей), Бернардіно Телізіо (все у світі відбувається через боротьбу протилежностей). Джордано Бруно розвиває положення Миколи Кузанського про єдність протилежностей. Він вбачає їх у природі і людській діяльності: у реальному світі одна протилежність є початком іншої і навпаки;

6) звернення до магії, алхімії, астрології. Це було зумовлено браком реальних знань, які підмінювались поетичними аналогіями, містичними здогадками. У відомій легенді про Фауста, яка з'явилася наприкінці епохи Відродження, був увічнений тодішній тип напівученого-напівфантаста, овіяного авантюрним духом часу.

Такими є загальні риси натурфілософії епохи Відродження.

Розвиток природознавчої науки

Нові тенденції з'явились і в природознавчій науці. Вони були пов'язані з творчістю Леонардо да Вінчі, Миколи Коперніка, Галілео Галілея.

Леонардо да Вінчі (1452 – 1519) – славнозвісний митець, він був піонером сучасного йому природознавства, мислителем, який застосував експериментально-математичний метод дослідження природи, а також видатним представником естетичної думки своєї епохи. Вороже ставлячись до астрології, магії та алхімії, Леонардо да Вінчі бачив сенс наукової діяльності в її практичному застосуванні на користь людства. Він обґрунтовував ідею про необхідність поєднання практичного досвіду та його наукового осмислення як головного шляху відкриття нових істин. Математику він вважав найдостовірнішою наукою в осмисленні й узагальненні досвіду.

Реалістичне мистецтво Леонардо да Вінчі ("Таємна вечеря", портрет Мони Лізи тощо) свідчить про значний розвиток художньо-естетичної думки епохи Відродження. На його погляд, мистецтво, як і наука, служить пізнанню реального світу. Підкреслюючи "мудрість природи", індивідуальність, красу душі й тіла людини, Леонардо виступає як великий вчений - анатом, психолог і чудовий живописець.

Справжній переворот у поглядах на світобудову в епоху Відродження зробив Микола Коперник (1473 – 1543). Він створив геліоцентричну систему, що суперечила геоцентричній системі християнських поглядів на світ. У книзі "Про обертання небесних сфер" Коперник дійшов таких висновків:

1) Земля не є нерухомою в центрі Всесвіту, як вважали Аристотель, Птолемей, а також всі схоласти і церковники, а обертається навколо своєї осі;

2) Земля обертається навколо Сонця, яке є центром Всесвіту;

3) обертанням Землі навколо своєї осі Коперник пояснив зміну дня і ночі. Ці висновки Коперника відкривали принципово нові шляхи для розвитку астрономії.

Велике значення для епохи Відродження мала творчість Галілео Галілея (1564 – 1642). При розгляді питання про відношення Бога і природи Галілей відходить від пантеїзму і започатковує деїстичне розуміння світу. Бог, на його думку, створив природу, наділив її певним порядком і закономірностями. Однак після цього він не втручається у природу, яка живе і розвивається самостійно. На підставі висновку про незалежне від Бога існування природи Галілей обґрунтовує правильність свого погляду на її пізнання. Він запровадив експериментально-математичний метод дослідження природи - Космосу. А астрономічні відкриття, передусім супутників Юпітера, стали наочним доказом істинності геліоцентричної теорії Коперника.

 

Епоха Ренесансу відома не тільки новими підходами до проблеми людини і природи, а й соціально-політичними теоріями. Соціальні питання вивчали мислителі Нікколо Макіавеллі (1469 – -1527), Жан Боден (1530 – 1596), Гуго Гроцій (1582 – 1645), Толіас Мор (1478 – 1535), Томазо Кампанела (1568 – 1639).

 

Таким чином, філософська думка епохи Відродження засвідчує виникнення нового світогляду, основними рисами якого є натуралізм і раціоналізм. Головна ознака філософії Відродження-світська, земна її спрямованість. Вона має етапний історичний характер, бо створила умови для переходу від середньовічної філософської спадщини до філософії Нового часу. В цьому і полягає її значення.

 

 

4. Філософія Нового часу

Термін "Новий час" є таким же умовним, як і термін "Відродження". Вживаючи його, ми матимемо на увазі час зародження і утвердження нового суспільного устрою - буржуазного, який висуває і обґрунтовує нові цінності й засади людського буття у порівнянні з феодалізмом. Машинне виробництво, яке поступово витісняє ремесло, потребувало розвитку точних знань про закономірності природи. Унаслідок цього перед суспільством постала проблема розробки методів, шляхів і прийомів вивчення природи. На цій основі формуються у філософії XVII ст. два протилежні напрями: емпіризм та раціоналізм.

Прихильники емпіризму (від грец. emperia-досвід) вважали єдиним джерелом пізнання чуттєвий досвід (дані органів відчуття людини), справедливо твердили, що процес пізнання починається з відчуттів. Своєрідною модифікацією емпіризму виступає сенсуалізм (від лат. sensus – почуття).

Прихильники сенсуалізму прагнули вивести весь зміст пізнання вже не просто з досвіду, а з діяльності органів відчуття.

Прихильники раціоналізму вважалиджерелом пізнання Розум, логічне мислення, твердили, що чуттєвий досвід не може забезпечити достовірність і загальне знання. Позиція раціоналізму, як і позиція емпіризму (сенсуалізму), була однобічною, абсолютизувала одну з пізнавальних властивостей людини, що врешті-решт сприяло утвердженню у філософії метафізичного, механістичного способу мислення.

 

Емпірико-сенсуалістична філософія

Першим філософом Нового часу, засновником емпіризму вважають Френсіса Бекона (1561 – 1626). Основним його твором є "Новий Органон". Тоді органоном називали збірку трактатів з логіки Аристотеля.

Поняття "органон" (знаряддя, інструмент) приблизно рівнозначне поняттю "метод". Тому, називаючи свій твір "Новий Органон", Френсіс Бекон протиставляє свій метод методу Аристотеля, розробляє індуктивний метод пізнання, обґрунтовує основні принципи емпіризму.

Головним завданням філософії Френсіс Бекон вважав формування методу науки - пізнання природи і оволодіння нею силами всіх наук – підвищення влади людини над природою, тобто наука мала стати не самоціллю, а засобом. У відомому афоризмі "Знання – це сила" саме і підкреслюється практична спрямованість науки. Але для того щоб оволодіти природою і поставити її на службу людини, необхідно принципово оновити наукові методи дослідження. Бекон розрізняє два види дослідів: плодоносні та світлоносні. Плодоносними він називає досліди, мета яких – давати безпосередню користь людині, світлоносними називає ті, метою яких є пізнання законів, явищ і властивостей речей. Але ці знання повинні ґрунтуватися на фактах і від них іти до широких узагальнень. Такий метод має назву індуктивного.

Індукція (від лат. inductio – наведення) – форма умовиводу, за якої на підставі знання про окреме робиться висновок про загальне, спосіб міркування, за допомогою якого встановлюється обґрунтованість висунутого припущення. Френсіс Бекон вважав, що метод індукції може дати достовірне знання тільки тоді, коли свідомість буде звільнена від помилкових суджень ("ідолів", "привидів").

Таких ідолів Бекон поділяє на чотири групи: "ідоли роду", "ідоли печери", "ідоли площі", "ідоли театру". "Ідоли роду" – це перешкоди, зумовлені спільною для всіх людей природою, недосконалістю самого людського розуму; "ідоли печер