Постпозитівізм

"Паралельно" з аналітичною філософією у 60 – 70-х роках виникає постпозитивізм. Основними його представниками є: Імре Лакатос (1922 – 1974), Томас Кун (1922 – 1996), Поль Фейєрабенд (1924 – 1996) та ін. Принциповим положенням постпозитивізму стало твердження про визначальну роль науки в житті суспільства. Воно поєднується з прагненням відокремити науку як особливу сферу раціональності від псевдонауки і передусім від метафізики та ідеології. Представники цього напряму переглянули вихідні принципи неопозитивізму щодо методології наукового пізнання, радикально переосмислили сам предмет вивчення – ним стали не окремі висловлювання, а наука як цілісна динамічна система, що розвивається, оскільки наукове знання є цілісним за своєю природою, його не можна розбити на окремі висловлювання чи незалежні один від одного рівні: емпіричний і теоретичний.

Однією з форм прояву позитивізму є методологічний напрям, який дістав назвуструктуралізму. Він об'єднує ряд шкіл у соціогуманітарному пізнанні, пов'язаних методом виявлення структури, тобто сукупності відношень між елементами цілого, що зберігають свою сталість у ході різноманітних перетворень і змін. У такому розумінні поняття "структура" характеризує не простий стійкий "кістяк" якогось об'єкта, а сукупність правил, за якими з одного об'єкта можна одержати другий, третій і так далі шляхом перестановки його елементів і певних симетричних перетворень. Виявлення структурних закономірностей окремих об'єктів досягається шляхом виведення відмінностей між цими об'єктами як перетворювання один в одного конкретних варіантів єдиного абстрактного інваріанта.

Головними представниками структуралізму є французький антрополог і філософ Клод Леві-Строс (1908 – 2009), філософ і історик культури Мітель Фуко (1926 – 1984), психоаналітик Жак Лакан (1901 – 1981), літературознавець Ролан Барт (1915 – 1980), один із засновників філософського напряму постмодернізму Жак Дерріда (1930 – 2004). Основним джерелом розробки методології філософського структуралізму була книга видатного швейцарського мовознавця Фердінанда де Соссюра (1857 – 1913) "Курс загальної лінгвістики" (1916).

 

4. Релігійно-філософські вчення

Філософські напрями релігійної орієнтації на Заході виникли в основному в руслі християнського релігійно-теологічного комплексу або в безпосередньому зв'язку з ним. Найбільш концептуально стійкими та ідеологічно впливовими в західному світі є неотомізм, тейярдизм і персоналізм.

Неотомізм

Неотомізм – офіційне філософське вчення католицької церкви. Серед найвідоміших представників неотомізму – колишній посол Франції у Ватикані Жак Маритен (1882 – 1973), французький академік Етьєн Анрі Жільсон (1884 – 1978), Густав Веттер (нар. у 1911) та американський філософ Юзеф Бохенський (1902 – 1995). На відміну від усіх інших філософських напрямів Заходу неотомізму властиві традиціоналізм, догматична стабільність ідей і теоретичних постулатів; він свідомо чинить опір тенденціям оновлення і не без гордості проголошує себе "філософією", "яка зберігається в століттях".

Філософії неотомізму притаманні такі характерні риси:

1. Ідейними джерелами неотомізму є вчення філософа-схоластика XIII ст. Фоми Аквінського. Латиною ім'я "Фома" вимовляється, як "Томас". Звідси його вчення – християнізований аристотелізм – дістало назву "томізм". Сучасний томізм – це неотомізм. Він був відроджений Енциклікою Папи Льва XIII у 1879 р. У наш час розробляють і пропагують неотомізм Академія св. Фоми у Ватикані, католицький інститут у Парижі, Пуллахський інститут поблизу Мюнхена, інститут Нотр-Дам у США та ін. Видаються журнали "Томіст" та "Божественний Фома".

2. Предмет філософії неотомізму – буття Бога. Це відкрита релігійна філософія. Вона протиставляє абсолютне, надприродне буття - буттю конкретних речей. Буття саме по собі - це чисте буття (Бог). Неотомізм проголошує існування аналогії між Богом і його творінням: Творець протилежний світові, але його творіння дозволяє судити про нього.

Буття Бога неотомісти доводять на підставі створених ним речей. В основі теорії буття лежить ідея креаціонізму (від лат. сгеаtіо – створення). За цією ідеєю органічний і неорганічний світ виникає внаслідок акту Божественного творіння. Звідси випливає, що матерія не вічна, вона другорядна. Питання про те, що таке буття, вирішується таким чином: "бути - значить бути створеним Богом, бути - значить бути в Богові".

3. Центральним принципом неотомізму є принцип гармонії віри та розуму. Він спрямований на те, щоб примирити догматичні основи християнської віри з вимогами мислячого розуму, узгодити недоказові положення релігії з раціонально-логічною силою знання і таким чином виправдати християнство перед наукою і освітою, авторитет яких дедалі зростає. Неотомісти запевняють, що віра без розуму перетворюється на сліпе поклоніння, марновірство (фідеїзм), а розум без віри впадає в гординю зарозумілості (атеїзм, скептицизм, науковий раціоналізм). Однак замість обіцяної "гармонії" віри і розуму неотомісти пропонують варіант підпорядкування розуму вірі, бо пропорція, в якій вони об'єднуються, продиктована міркуваннями католицького віровчення.

4. Мета філософії неотомізму – раціональне обгрунтування буття Бога. Все це було зроблене ще Фомою Аквінським у працях "Сума теології" та "Сума проти язичників".

Там міститься п'ять "обґрунтувань" буття Бога:

а) коли брати рух у всій його повноті, а не тільки як механічний рух, неможливо не прийти до визнання першодвигуна, тобто Бога;

б) коли все у світі має свою причину, то повинна бути "першопричина" – Бог;

в) безкінечна безліч можливостей і випадковостей у світі повинна керуватися цілком необхідною причиною, тобто Богом;

г) для вимірювання ступенів досконалості (красоти, блага, істинності) усього, що є у світі, повинно існувати мірило усіх досконалостей, тобто Бог;

д) все, що існує у світі, має певну міру доцільності, а отже, повинна існувати первісна і головна ціль – Бог.

 

З метою переконати в істинності релігійних догматів неотомісти "опановують" найсучаснішу наукову термінологію, активно оперують нею. Говорячи про створення світла в перший день творіння, Бог, запевняють вони, мав на увазі взаємоперетворення позитронів-електронів на потоки фотонів. Не заперечують неотомісти еволюційну теорію Ч. Дарвіна.

Тейярдизм

У релігійній філософії XX ст. значне місце посідає тейярдизм. Заснував теорію тейярдизму П'єр Тейяр де Шарден (1881 Неотомізм 1955) – видатний французький палеонтолог і антрополог. У своїх працях "Гімн Всесвіту", "Феномен людини" Тейяр де Шарден намагається узгодити релігійний світогляд з досягненнями сучасної науки. Він вважав, що сучасна наука істотно скорегувала середньовічну конструкцію світобудови, довела, що світ перебуває в постійному русі та розвитку. Тому необхідно докорінно переосмислити християнське світорозуміння. Центральним методологічним принципом сучасного мислення французький теолог проголосив еволюціонізм. Відмовившись від старозавітного міфу про одноразовий акт творіння Богом світу, Тейяр де Шарден висуває свою теорію космогенезу, де основними точками процесу розвитку Всесвіту виступають такі три етапи: "переджиття" (фізична оболонка), "життя" (органічна оболонка), "мислення" і "наджиття". На етапі мислення з'являється людина, яка концентрує в собі психічну енергію, творить ноосферу, персоналізує світ. Така діяльність врешті-решт веде до формування "наджиття". На цьому рівні виникає вища форма в розвитку світу – духовна оболонка. Керують космічним процесом не природні закони, які вивчає наука, а надкосмічний Бог, якого Тейяр де Шарден називає "точкою Омега". У "точці Омега" підсумовується і збирається у своїй довершеності та цілісності велика кількість свідомості, яка поступово перетворюється на Землі на ноогенез. "Наджиття", таким чином, знаменує стан єднання душ людей після завершення історії в космічному Христі. "Точка Омега" є центром Всесвіту і символізує собою Христа, співпричетного до Всесвіту і одночасно трансцендентного до нього.

Історіософські погляди Тейяра де Шардена позначені гуманістично-християнсько-ліберальною спрямованістю. Людство, згідно з його поглядами, рухається в ході історії шляхом універсалізації зв'язків між країнами і народами до стану великої "монади". Він вірив у силу союзу християнства і гуманізму, покликаних згуртувати всіх людей планети, висунув ідею поєднання науки і містики як панацеї від усіх бід сучасності.

У цілому концепція П'єра Тейяра де Шардена глибоко суперечлива – це складна суміш наукових прогнозів, утопізму, абстрактного гуманізму, містицизму й традиційного теїзму. Тейярдизм досить впливовий серед "лівих" католиків, які видають це вчення за "новий світогляд", що нібито вказує шляхи поєднання науки і релігії.

 

Персоналізм

До релігійної філософії XX ст. належить і такий напрям, як персоналізм (від лат. persona – особа).

Основні положення персоналізму такі:

а) центральне поняття – особа, але не просто як реальна людина, особистість, а як першоелемент буття, духовна сутність, якій властиві активність, воля, самосвідомість; витоки людської особи йдуть від Верховної особи, тобто Бога;

б) світ (природа) є сукупністю духовних осіб, найвища з яких - Бог; все матеріальне є наслідком творчої активності особи: все - загальне - творчість Бога, конкретні речі - творчість людини; матеріальне має значення лише тоді, коли входить у досвід особи;

в) процес пізнання здійснюється індивідуальною особою завдяки її оцінювальній здатності (здатності визначати цінність об'єктів);

г) взаємовідносини особи і суспільства є ворожими (антагоністичними); зняття ворожості можливе через самовдосконалення особи і оновлення суспільства. Оновлення суспільства також зводиться до духовного оновлення особи. Тобто за перетворенням особи настає перетворення суспільства.

 

Персоналізм існує у двох варіантах: американському і французькому. Американський персоналізм (з кінця XIX ст.) виникає як своєрідна реакція на деперсоналізацію і дегуманізацію особи в умовах техногенного прогресу і бюрократизованого суспільства. Його засновником бувБорден Боун (1847 – 1910). Продовжили його вчення Джорж Хаусон (1834 – 1916), Мері Калкінс (1863 – 1930), Вільям Хокінг (1873 – 1966), Ральф Флюелінг (1871 – 1960), Едгар Брайтмен (1884 – 1954). На відміну від американського (більш абстрактного і академічного вчення) французький персоналізм, що виникає в 30-ті роки XX ст., був набагато ближчим до життя. Це філософська доктрина, яка в осмисленні сучасного світу виходить з проблем "тотального" розвитку людини на основі примату (першості) духовних цінностей.

Французький персоналізм виник з групи інтелігентів, котрі об'єднувалися навколо журналу "Esprit" ("Дух"). Очолював групу Еммануель Муньє ( 1905 – 1950). Серед його представників-Поль-Луї Ландсберг (1901 – 1944), Габріель Мадіньє (1895 – 1958), Поль Рікьор, Жан-Марі Доменак (нар. у 1913 p.).

Отже, основні орієнтації сучасної релігійної філософії полягають у:

1) повороті від теоцентризму до антропоцентризму, визнанні абсолютної цінності людини;

2) спробі скоригувати релігійну філософію і науку;

3) спиранні теорії пізнання на такі течії, як герменевтика, структуралізм та ін.;

4) визнанні важливості збереження гуманістичної орієнтації культури;

5) увазі до проблеми суспільного розвитку;

6) екуменістичному зближенні релігій як засобу пом'якшення драматичних суперечностей сучасності.

 

5. Марксистська філософія: класичний і сучасний етапи

Марксизм – філософія, економічна і соціально-політична доктрина, що за останні майже півтора століття існування так чи інакше вплинула на долю людства. Його творці – Карл Маркс (1818 – 1883), Фрідріх Енгельс (1820 – 1895); час створення – 40-ві роки XIX ст.

Об'єктивними факторами виникнення марксистської філософії були такі:

а) соціально-економічні і політичні передумови. До них слід віднести: утвердження буржуазних суспільних відносин; формування пролетаріату як класу, вихід його на політичну арену; потреба робітничого класу в теоретичному усвідомленні своєї ролі;

б) природничо-наукові передумови. Особливе місце тут належить трьом великим відкриттям. Це – відкриття закону збереження і перетворення енергії і речовини; відкриття клітинної будови живих організмів; відкриття Ч. Дарвіна щодо еволюційного походження живих організмів. Успіхи природознавства, великі відкриття дали Марксу й Енгельсу певний матеріал для філософських узагальнень, для створення нового світогляду;

в) теоретичні джерела. Головними, безпосередніми і найважливішими були такі джерела: класична німецька філософія (особливо праці Г. Гегеля і Л. Фейєрбаха); англійська політична економія (Д. Рікардо, А. Сміт); французький утопічний соціалізм (А. Сен-Симон, Ш. Фур'є та ін.).

Свої філософські погляди Маркс і Енгельс виклали в таких наукових працях - Маркс: "До критики гегелівської філософії права" (1843), "Тези про Фейєрбаха" (1845), "До критики політичної економії" (1859), "Капітал" (1867,1885,1894); Енгельс: "Становище робітничого класу в Англії" (1845), "Походження сім'ї, приватної власності і держави" (1884), "Анти-Дюринг" (1878), "Діалектика природи" (1882), "Людвіг Фейєрбах і кінець класичної німецької філософії" (1886); Маркс і Енгельс: "Святе сімейство" (1856), "Маніфест Комуністичної партії" (1848).

 

У чому ж полягала новизна філософських поглядів Маркса та Енгельса?

1. Філософська основа марксизму заснована на поєднанні матеріалізму з діалектикою, на так званому діалектичному матеріалізмі. І (є одне із надбань марксизму. Відомо, що діалектичні закономірності були сформульовані Гегелем. Проте Гегель вважав, що вони є законами розвитку ідей, понять. На противагу Гегелю, Маркс і Енгельс відкрили діалектику речей і показали, що діалектика понять є відображенням у свідомості людини діалектики об'єктивного світу.

2. Особливе місце у філософії марксизму посідає проблема людини. Розуміння людини в домарксистській матеріалістичній філософії зводилося до того, що людина - частина природи, активна, свідома істота, яка має права на свободу і потребує гуманного ставлення до себе (французький матеріалізм XVII] ст. і вчення Л. Фейєрбаха). Маркс та Енгельс почали розглядати людину не лише як продукт природи, а й як соціальний феномен, причому акцент робили на її соціальних характеристиках.

3. Розвиток суспільства в марксизмі розглядається з матеріалістичних позицій. Попередня філософія вбачала джерело розвитку суспільства в ідеях. Філософія марксизму переносить акцент на економічне життя суспільства, насамперед на сферу матеріального виробництва. Вона послідовно проводить думку, що в основі суспільного розвитку лежить спосіб виробництва матеріальних благ. Минуле і майбутнє людства в цій філософії постає як послідовний процес зміни способів виробництва. Ось чому філософію марксизму називають також історичним матеріалізмом.

4. Червоною ниткою через увесь марксизм проходить ідея знищення приватної власності. Приватна власність, за Марксом, є найглибшим джерелом, витоком усіх соціальних бід, і тому саме її потрібно ліквідувати. На цьому підґрунті Маркс будує концепцію "розумної держави й розумного суспільства" (комунізму), в якому всі люди будуть мати рівні права, однакові соціальні можливості для реалізації сутнісних сил. Єдиним способом знищення приватної власності й утворення нового соціального ладу Маркс вважав соціалістичну революцію.

5. Важливе місце в філософії марксизму посідає проблема практики. Вона трактується як матеріальна предметно-чуттєва, цілеспрямована діяльність людини, завдяки якій змінюється природний і суспільний світ, зокрема сама людина. Вищим рівнем практики Маркс і Енгельс вважали революційну зміну суспільних відносин. Революційна практика пролетаріату і широких народних мас мала бути тим важелем, за допомогою якого ця філософська теорія могла реалізуватися.

6. Важливою характеристикою марксистської філософії є її атеїзм. У цьому вченні релігія зазнає нищівної критики. Для цього використовуються досягнення науки і надбання попередньої філософії, насамперед французьких просвітителів XVIII ст. та вчення Людвіга Фейербаха.

 

Особливий вплив марксистська філософія мала на діячів російського революційного руху, передусім на Володимира Леніна (1870 – 1924) – творця більшовизму. Внаслідок історичних реалій, що склалися в царській імперії в жовтні 1917 р., Ленін і його соратники реалізували марксизм на практиці. Так виникла нова "пролетарсько-робітнича" держава – СРСР. Однак реальна практика соціалізму, зокрема диктатура пролетаріату, виявилася зовсім не такою, якою вона уявлялася її творцям. У результаті соціалістичного будівництва утворилося не суспільство соціальної справедливості та рівності, як передбачали основоположники марксизму, а суспільство з тоталітарним режимом на чолі з купкою обраних правителів, які вважали себе "вірними продовжувачами справи марксизму – ленінізму".

Практичне втілення марксизму в Росії поклало початок 73-річної побудови "комуністичного раю" на землі. Це будівництво розкололо світ на дві ворожі, протилежні за ідеологією суспільно-політичні системи. Догматизоване марксистське вчення стало офіційним філософським вченням у новоутвореній країні робітників і селян. Марксистська філософія перетворилася з галузі культури на ідеологічний катехізис соціалізму і комунізму. Філософські системи, що відрізнялися від марксистських, оголошувалися хибними, ненауковими, а їх прихильники – ворогами народу та існуючої державної системи.

Захід не сприйняв основоположних ідей марксизму. Крім Росії, марксизм ніде не перетворився ні на більшовизм, ні на сталінізм. На Заході еволюція марксизму була зовсім іншою, із нього виросла європейська соціал-демократія. Зауважимо: марксизм ніколи не був на Заході державною ідеологією, а освоювався як важлива складова частина широкої і розгалуженої соціально-критичної традиції.

Неомарксизм

Не маючи змоги показати всю різноманітність сучасної марксистської філософії, розглянемо най відоміший її напрям – неомарксизм. Неомарксизм – це сукупність марксистських і промарксистських течій, що характеризуються критичним ставленням до капіталізму, "реального соціалізму" і його "марксистсько-ленінської" ідеології. Неомарксизм поділяється на два основних напрями: діалектико-гуманістичний і сцієнтичний. Засновниками першого вважаються Дйордь Лукач (1885 – 1971) і Антоніо Грамші (1891 – 1937).

Вони та їх послідовники вважали традиційний марксизм недостатньо людяним, тому прагнули поставити в центр марксистської філософії людину як суб'єкта історичної дії. Водночас неомарксизм часто використовує ідеї немарксистської філософії, що створює в межах "діалектико-гуманістичного" напряму спектр різних течій.

Основними течіями є такі:

а) франкфуртська школа, до якої належали Герберт Маркузе (1898 – 1979), Теодор Адорно (1903 – 1969), Юрген Хабермас (нар. 1929 р.). Використовуючи окремі положення марксизму для критики сучасного високорозвиненого індустріального суспільства, вони водночас виступали з "ліворадикальною" критикою соціалізму. Популярність франкфуртської школи зросла на Заході із розвитком руху "нових лівих", який критикував Західну культуру в середовищі інтелігенції;

б) фрейдомарксизм набув популярності в 60 – 70-х роках XX ст. Фрейдомарксисти Вільгельм Райх (1879 – 1957), Еріх Фромм (1900 – 1980) та ін. прагнули поєднати проблематику фрейдизму із соціальною проблематикою марксизму. Вони досліджували деформації психічної структури особистості і шукали шляхи їх подолання;

в) екзистенціалістський марксизм виник у Франції в 50 – 60-х роках під впливом праць Жана Поля Сартра (1905-1980) і Моріса Мерло-Понті (1908 – 1961). Основна проблематика цієї теорії-"реабілітація" гуманістичної концепції "молодого Маркса", за допомогою екзистенціонального розуміння сутності людини, негегельянської діалектики, елементів феноменології і "філософії життя";

г) феноменологічний марксизм виник в Італії і США. Його основоположником вважають Альфреда Шюца (1899 – 1959), ідеї якого стали вихідним пунктом різноманітних концепцій цієї школи. Для найновіших варіантів феноменологічного марксизму є характерним: заперечення об'єктивного існування соціальних структур; ототожнення структур взаємодії з уявленнями про них індивідів, які взаємодіють; відмова від об'єктивного дослідження соціальних явищ задля "розуміння", "вживання", "співчутливого" опису.

 

Представники другого – сцієнтистського напряму неомарксизму вважають марксистське вчення про суспільство недостатньо науковим. Вони апелюють передусім до економічних праць зрілого Маркса, матеріалістичної гносеології та аналізу класів.

 

Отже, неомарксизм характеризується різноманітністю течій, концепцій, ідей, які багато в чому відрізняються від теоретичних положень первісного марксизму.

Останніми роками, у зв'язку з розгортанням найгострішої світової економічної кризи, у широких колах вчених, економістів, політиків усього світу посилився інтерес як до головної праці К. Маркса "Капіталу", так до економічних та філософських ідей марксизму взагалі. У цілому марксизм потребує не апологетів і руйнівників, а справжньої критики і розвитку. Оновлений і звільнений від догматів та помилок, він може і повинен поряд з іншими філософськими школами та напрямами шукати і знаходити відповіді на запитання, що постали перед людством на початку XXI ст.

 

Висновки

1. Сучасна філософія у багатьох відношення являє собою своєрідне і цікаве явище: на відміну від попередніх етапів розвитку європейської філософії, вона активізує і широко використовує не лише останні, найновіші концепції та здобутки, а, фактично, усю попередню історію філософії. У результаті цього вона постає надзвичайно різноманітною, із майже неозорою широтою проблематики.

2. Суттєвою характеристикою ірраціоналістично-гуманістичного напряму сучасної філософії є її різноманітність та різноплановість. Це пояснюється особливим місцем проблеми людини в сучасному мисленні. Впливовими тут є: філософія життя, феноменологія, екзистенціалізм, герменевтика, філософська антропологія, психоаналіз, постмодернізм.

3. Авторитетною течією сучасної західної філософії є неопозитивізм. В його основі лежить переконання в можливості вирішення філософсько-методологічних питань науки, абстрагуючись від філософії і ґрунтуючись лише на позитивному знанні. Досліджуючи широке коло методологічних проблем, неопозитивізм сприяє розвитку науки, становленню адекватних уявлень про наукове пізнання.

4. У духовному житті світу вагоме місце належить релігійній філософії. Найбільш авторитетним її напрямом є неотомізм, офіційна філософська доктрина Ватикану. Неотомізм розглядає людину у невід'ємних зв'язках із Богом, Абсолютом та наполягає на її особливому космічному призначенні.

5. Чільне місце у свідомості і практиці людства ХХ-ХХІ ст. посідає марксизм. Це філософська, економічна і соціально-політична доктрини на, в якій зроблена спроба дати цілісне уявлення про світ, людину, суспільство, загальні закони його розвитку, соціально-класові суперечності та шляхи їх подолання.