рефераты конспекты курсовые дипломные лекции шпоры

Реферат Курсовая Конспект

ФРАНЦУЗЬКА ФІЛОСОФІЯ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХХ СТОЛІТТЯ: ДИСКУРС З ПРЕФІКСОМ «ПОСТ-»

ФРАНЦУЗЬКА ФІЛОСОФІЯ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХХ СТОЛІТТЯ: ДИСКУРС З ПРЕФІКСОМ «ПОСТ-» - раздел Философия,     С. В. Куцепал Французька Філ...

 

 

С. В. Куцепал

ФРАНЦУЗЬКА ФІЛОСОФІЯ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХХ СТОЛІТТЯ:
ДИСКУРС З ПРЕФІКСОМ «ПОСТ-»


УДК 1(091) (44) „19”

К-95

ББК 87.3 (4Фр) 6-63

Куцепал С. В.

 

Французька філософія другої половини ХХ століття: дискурс з префіксом «пост-» : Монографія. – К.: Вид. ПАРАПАН, 2004. – с.

ISBN

У монографії детально аналізуються тенденції розвитку французької філософії другої половини ХХ ст., досліджуються ті аспекти буття, котрі утримувалися у затінку в класичній метафізиці, розкривається зміст поняття «постсучасність». Визначається місце французької філософії другої половини ХХ ст. у пошуках нової онтологічної парадигми, репрезентуються взаємозв’язки з іншими напрямками сучасної філософії.

Для наукових працівників, студентів гуманітарних спеціальностей, усіх зацікавлених проблемами історії філософії.

ББК 87.3 (4Фр) 6-63

Рекомендовано до друку вченою радою філософського факультету
Київського національного університету імені Тараса Шевченка,
протокол № 7 від 26 квітня 2004 р.

 

Рецензенти:

М. Ю. Савельєва, доктор філософських наук, професор.

В. Г. Табачковський, доктор філософських наук, професор.

І. З. Цехмістро, доктор філософських наук, професор.

 

© Куцепал С. В., 2004

© Центр практичної філософії, 2004

ISBN © Видавець ПАРАПАН, 2004

 


Praeludium

У нашому випадку – а ми відчуваємо сучасність французької філософії орієнтовно з 70-х років минулого століття [1] – формуванню образу теперішньої… Отже, сучасна філософія, про яку тут мовиться, – це філософія, що живе і… Наприкінці 60-х рр. минулого століття філософський здобуток Франції поповнився двома книгами Жіля Дельоза –…

Розділ І. Постсучасність: Людина в лабіринті

Пост-»: прокляття чи панацея для сучасної філософії?

Список авторів, котрі досліджують постмодерну проблематику, вражає розмаїтістю національної приналежності. Окрім представників західної філософської… Вважаю за необхідне зробити одне принципове зауваження. Оскільки дане… Наступний важливий момент стосується домінуючої методологічної настанови сучасної французької філософії про те, що…

Адепти та опоненти: неоднозначність підходів до визначення сутності постмодерну

Перш ніж аналізувати ставлення французьких філософів до модерного спадку та до визначення сутності й значення модерної філософії, необхідно зробити… Як відомо, І. Кант досить високо оцінював епоху Просвітництва, вважаючи її… Найперші асоціації, що спадають на згадку при характеристиці модерної філософії, – це раціоналізація, емансипація…

Ризоматичні варіації сучасної французької філософії

1) теза про принциповий плюралізм типів людського мислення, зумовлений недосконалістю й обмеженістю людських сил та можливостей; 2) заперечення автономності суб’єкта, редукція суб’єктивності до зовнішнього… 3) тлумачення будь-якої події в якості синоніму прихованого конфлікту сил;

Розділ ІІ. У пошуках пост-Логосу: здобутки та втрати

Ще з сивої античної давнини, коли Парменід визначив поняття «буття», онтологічна проблематика домінує в розмислах багатьох філософів, проходячи… Необхідно вказати причини, завдяки яким онтологія сьогодні перетворилась на… Отже, навколо питання побудови нової онтологічної парадигми вибудовувалась ціла низка філософських проектів ХХ…

Бути чи не бути?»: онтологія смислу Ж. Дельоза

Текстуальною основою даного розділу є твір Ж. Дельоза «Логіка смислу», тому цілком вмотивованою видається його загальна характеристика, визначення… Перш ніж аналізувати образ онтології, скристалізований у праці Ж. Дельоза… Для прояснення сутності онтології Ж. Дельоза доцільно ближче познайомитися з основними «персонажами» його книги. Їх не…

Відмінність та повторення як інструментарій у побудові постлогосу

Варто зазначити, що звернення до визначення аксіологічного статусу відмінності, до дослідження множинності та плюралізму було характерним для… Головний герой нашого дослідження – Ж. Дельоз, для якого «постійним і… До речі, прообраз теорії симулякрів знаходимо вже у Платона, за яким існує певна модель-ідеал (ейдос), котра викликає…

Différеnce» чи «différance»: вибір Жака Дерріда

Взагалі для філософії ХХ століття характерною є спрямованість на розхитування основ метафізичної традиції. Найвизначнішими представниками такої… Одним із засобів руйнування структури метафізики є «différance»… Звернемося тепер до праці Ж. Дерріда «Про граматологію» та простежимо розвиток та взаємозв’язок названих серій. Отже,…

Безумство як грань рефлексії

Пояснити таке зацікавлення феноменом безумства можна обов’язковою наявністю в інтелектуальних конструкціях як структуралістів, так і… Для пересічного індивіда загальноприйнятою є думка, що безумство – це зло.… Життя людини обов’язково включає в себе страждання. Не треба штучно їх примножувати, але водночас не слід боятися…

Розділ ІІІ. Соціальна онтологія: постсоціальність за межею свідомості

Страсті по несвідомому: історико-філософська ретроспектива

Ідеї З. Фройда являють собою надзвичайно благодатне поле для інтерпретацій, доповнень та варіацій, тобто саме такого дискурсу, про який говорив М.… Психоаналітична проблематика була в центрі уваги й багатьох радянських… Проте поруч із марксистською існували й інші критики психоаналізу, котрі були маніфестовані як альтернативні відносно…

Химери несвідомого: шизоаналіз contra психоаналіз

Сутність критики полягає в тому, щоб встановити, чи існує відповідність між Едіпом та виробництвом бажання, власне машинами бажання, зважаючи на те,… Автори «Анти-Едіпу» запитують: чи можна здійснити вираження реєстрації бажання… Психоаналіз, що ґрунтується на Едіповому комплексі, завжди пов’язаний із минулим, а «йти вперед, чіпляючись за минуле,…

Тисяча плато»: прощання з психоаналізом

Прислухаємося до самого Ж. Дельоза, який у листі до Куніічі Уно розповідає історію свого знайомства та співпраці з Ф. Гваттарі [див.: 441, S.… За словами Ж. Дельоза, все почалося відразу після травня 68-го у Франції.… Ж. Дельоз звертає увагу на надзвичайну творчу обдарованість Ф. Гваттарі, його здатність постійно змінювати вид…

Онтологія бажання: еротизація суспільства

Своєрідною, а в чомусь навіть гротесковою альтернативою такого методологічного підходу виступає концепція шизоаналізу, розгорнута Ж. Дельозом та Ф.… Також відзначимо, що сучасна французька філософія кровно пов’язана зі… Перш ніж перейти до безпосереднього аналізу соціальної онтології Ж. Дельоза та Ф. Гваттарі, втіленої у проекті…

ЗАКЛЮЧНЕ МІРКУВАННЯ

Тріумф тіла без органів в онтологічних побудовах шизоаналізу

Ще у «Логіці смислу» мислитель звертається до поняття «тіло без органів» у зв’язку з критикою психоаналітичної теорії шизофренії, яка, на його… Спочатку у згаданій праці, а пізніше разом з Ф. Гваттарі у «Анти-Едіпі» та… Шизофренічний досвід, на думку філософа, завжди коливається між двома полюсами – це «полюс частичных объектов, из…

Post scriptum

Балансуючи на межі вимог класики та посткласики в оцінюванні результатів дослідження, хочеться акцентувати увагу читача на деяких аспектах. По-перше, історія розвитку світової філософської думки має безліч прикладів… По-друге, аналізуючи сучасний стан французької філософії, дуже важко втриматися від спокуси «охопити неосяжне»,…

Глосарій

Безум (folie, déraison, Wahnsinn) – одне із засадничих понять у системі М. Фуко, певний індикатор для перевірки цивілізованості людини. Кожна… Деконструкція – спосіб дослідження бінарних опозицій (діалектичних,… Детериторизація – термін, котрий використовується Дельозом та Гваттарі у двох планах: 1) у площині ризоми як засіб…

Література

1. Автономова Н. С. Возвращаясь к азам // Вопросы философии. – 1993. – № 3. – С. 17–23.

2. Автономова Н. С. История как «археология знания» в концепции Мишеля Фуко // Современная структуралистская идеология (генезис политологических концепций). – М.: АН СССР, 1984. – С. 54–71.

3. Автономова Н. С. От «археологии знания» к «генеалогии власти» // Вопросы философии. – 1978. – № 2. – С. 145–151.

4. Автономова Н. С. Рассудок. Разум. Рациональность. – М.: Наука, 1988. – 287 с.

5. Автономова Н. С. Философские проблемы структурного анализа в гуманитарных науках. – М., 1977. – 271 с.

6. Автономова Н. С. Деррида и грамматология // Деррида Ж. О грамматологии / Пер. Н. Автономовой. – М.: Ad Marginem, 2000. – С. 7–111.

7. Автономова Н. С. Как переводить Деррида? Философско-филологический спор // Вопросы философии. – 2001. – № 7. – С. 158–169.

8. Аляєв Г. Є. Філософський універсум С. Л. Франка. Персоналістична метафізика всеєдності в горизонтах нової онтології ХХ століття. – К.: Вид. ПАРАПАН, 2002. – 368 с.

9. Андреев Л. Г. Порывы и поиски двадцатого века // Называть вещи своими именами: Прогр. выступления мастеров западно-европ. литературы ХХ века. – М.: Прогресс, 1986. – С. 5–18.

10. Андреев Л. Г. Французская литература и «конец века» // Вопросы литературы. – 1986. – № 8. – С. 81–101.

11. Андриянова Е. А. Феноменологический анализ основных проявлений шизофрении // Концептуальные парадигмы разума и человека: Межвуз. науч. сб. – Саратов, 2002. – С. 162–165.

12. Андрущенко І. Філософія на кінчику пензля // Всесвіт. – 1994. – № 5–6. – С. 144–146.

13. Арсланов В. Г. Жак Деррида и его концепция границы как парергона // Искусство в ситуации смены циклов: Междисциплин. аспекты исслед. худож. культуры в переход. процессах. – М., 2002. – С. 398–420.

14. Ашкеров А. Ф. Проблема взаимоотношения человека и власти в работах Мишеля Фуко // Вестник РАН. – М., 2002. – № 3. – С. 241–244.

15. Ашкеров А. Ф. Политика и человеческое бытие в работах Мишеля Фуко // Человек. – 2002. – № 2. – С. 137–157.

16. Барт Р. «S/Z». – М.: Ad Marginem, 1994. – 303 с.

17. Барт Р. Camera lucida: Комментарий к фотографии. – М.: Ad Marginem, 1997. – 224 с.

18. Барт Р. Арчимбальдо. – М.: Мир знаний, 1997. – 175 с.

19. Барт Р. Вступительная лекция на кафедре литературной семиологии // Современная структуралистская идеология (генезис политологических концепций). – М.: АН СССР, 1984. – С. 105–127.

20. Барт Р. Драма, поэма, роман // Называть вещи своими именами: Прогр. выступления мастеров западно-европ. литературы ХХ века. – М.: Прогресс, 1986. – С. 133–150.

21. Барт Р. Избранные работы: Семиотика. Поэтика. – М.: Прогресс, 1989. – 615 с.

22. Барт Р. Критика и истина // Зарубежная эстетика и теория литературы ХІХ–ХХ вв.: Трактаты. Статьи. Эссе. – М.: Изд-во МГУ, 1987. – С. 387–422.

23. Барт Р. Лекция // Барт Р. Избранные работы. – М., 1991

24. Барт Р. Сад-І // Маркиз де Сад и ХХ век. – М., 1995. – С. 183–210.

25. Барт Р. Метафора глаза // Танатография Эроса. – СПб.: Мифрил, 1994. – С. 91–100.

26. Барт Р. Мифологии. – М.: Изд-во им. Сабашниковых, 1996. – 312 с.

27. Барт Р. Нулевая степень письма // Семиотика. – М.: Радуга, 1983. – С. 306–349.

28. Барт Р. Основы семиологии // Структурализм: «за» и «против». – М.: Прогресс, 1975. – С. 114–163.

29. Барт Р. Третий смысл // Строение фильма. – М.: Радуга, 1985. – С. 176–188.

30. Барт Р. Удовольствие от текста // Барт Р. Избранные работы. – М., 1989.

31. Барт Р. Фрагменты речи влюбленного. – М.: Ad Marginem, 1999. – 432 с.

32. Батай Ж. Внутренний опыт. – СПб.: Мифрил, 1997. – 336 с.

33. Батай Ж. Литература и зло. – М.: Изд-во МГУ, 1994. – 166 с.

34. Батай Ж. Ненависть к поэзии: Порнолатрическая проза. – М.: Ладомир, 1999. – 614 с.

35. Батай Ж. Сад и обычный человек // Маркиз де Сад и ХХ век. – М.: РИК «Культура», 1995. – С. 89–116.

36. Бауман З. Индивидуализированное общество. – М.: Логос, 2002. – 326 с.

37. Бауман З. Философия и постмодернистская социология // Вопросы философии. – 1993. – № 3. – С. 46–62.

38. Бахтин М. М. Фрейдизм. Формальный метод в литературоведении. Марксизм и философия языка. Статьи. – М.: Лабиринт, 2000. – 640 с.

39. Бейлис В. А. Реабилитация Фрейда; Бахтин и другие; Завтрак на пленэре; Актеон. – М.: Русслит, 1992. – 144 с.

40. Бейсенова Г. А. Образ М. Фуко: взгляд французских авторов // Филос. исслед. – Москва, 2001. – № 3. – С. 38–51.

41. Белый О. В. Тайны «подпольного « человека: (Художественное слово, обыденное сознание, семиотика власти). – К.: Наук. думка, 1991. – 310 с.

42. Бергсон А. Материя и память // Собрание сочинений в четырёх томах. – Т. 1. – М.: Московский клуб, 1992. – С. 157–316.

43. Бергсон А. Опыт о непосредственных данных сознания // Собрание сочинений в четырёх томах. – Т. 1. – М.: Московский клуб, 1992. – С. 44–155.

44. Бергсон А. Творческая эволюция. – М.: Канон-пресс, 1998. – 383 с.

45. Бергсон А. Творческая эволюция; Материя и память. – Минск: Харвест, 1998. – 1407 с.

46. Бистрицький Є. Культурно-історичне апріорі // Вимога раціональності: Спадщина Рене Декарта у світі сучасної культури. – К.: УФФ, 1996. – С. 92–98.

47. Бодлер Ш. Искусственный рай. Клуб любителей гашиша. – М.: АГРАФ, 1997. – 416 с.

48. Бодлер Ш. Літанії Сатані. – Ужгород, 1994. – 148 с.

49. Бодлер Ш. Поезії. – К.: Дніпро, 2001. – 272 с.

50. Бодлер Ш. Цветы зла; Обломки; Парижский сплин; Искусственный рай; Эссе; Дневники; Статьи об искусстве. – М.: Рипол классик, 1997. – 958 с.

51. Бодрийяр Ж. Америка. – СПб.: Владимир Даль, 2000. – 205 с.

52. Бодрийяр Ж. Забыть Фуко. – СПб.: Владимир Даль, 2000. – 91 с.

53. Бодрийяр Ж. О совращении // Ad Marginem, 93. – М.: Ad Marginem, 1994. – С. 324–353.

54. Бодрийяр Ж. Прозрачность Зла: Сб. эссе. – М.: Добросвет, 2000. – 258 с.

55. Бодрийяр Ж. Система вещей. – М.: Рудомино, 1995. – 172 с.

56. Бодрийяр Ж. Символический обмен и смерть. – М.: Добросвет, 2000. – 387 с.

57. Бодрийяр Ж. Соблазн. – М.: Ad Marginem, 2000. – 318 с.

58. Бодрийяр Ж. В тени молчаливого большинства, или Конец социального. – Екатеринбург, 2000. – 96 с.

59. Браун Дж. Психология Фрейда и постфрейдисты. – К.: Ваклер; М.: Рефл-бук, 1997. –298 с.

60. Быстрицкий Е. К. Культура и личностное измерение бытия // Бытие человека в культуре. – К.: Наук. думка, 1992. – С. 8–58.

61. Быстрицкий Е. К. Феномен личности: мировоззрение, культура, бытие. – К.: Наук. думка, 1991. –200 с.

62. Вайнштейн О. Б. Деррида и Платон: деконструкция логоса // Arbor Mundi. – 1992. – № 1. – с. 50–72.

63. Вайнштейн О. Б. Философские игры постмодернизма // Апокриф. – 1992. – № 2. – С. 12–31.

64. Вельш В. «Постмодерн». Генеалогия и значение одного спорного понятия // Путь. – 1992. – № 1. – С. 109–137.

65. Визгин В. Мишель Фуко – теоретик цивилизации знания // Вопросы философии. – 1995. – № 4. – С. 116–126.

66. Вишневский О. Власть в концепции М. Фуко // Schola. – 2001. – М., 2001. – С. 108–113.

67. Власть: Очерки современной политической философии Запада / В. В. Мшвениерадзе, И. И. Кравченко, Е. В. Осипова и др. – М.: Наука, 1989. – 328 с.

68. Власть: философско-политические аспекты. – М., 1989. – 133 с.

69. Гайденко П. П. Прорыв к трансцендентному: Новая онтология ХХ века. – М.: Республика, 1997. – 495 с.

70. Гайденко П. П. Эволюция понятия «наука» (XVII–XVIII вв.): формирование научной программы Нового времени. – М.: Наука, 1987. – 447 с.

71. Гайденко П. П. Проблема времени у Канта: время как априорная форма чувственности и вневременность вещей в себе // Вопросы философии. – 2003. – № 9. – С. 134–151.

72. Гараджа А. В После времени. Французские философы постсовременности // Иностранная литература. – 1994. – № 1. – С. 54–56.

73. Гарнцев М. А. Проблема самосознания в западноевропейской философии. – М.: МГУ, 1987. – 214 с.

74. Гартман Н. Старая и новая онтология // Историко-философский ежегодник’87. – М.: Наука, 1988. – С. 320–324.

75. Гартман Э. фон Сущность мирового процесса или философия бессознательного. По 2 нем. изд. полное изложение А. А. Козлова. В трех выпусках. Вып. 1. – М.: Тип. Грачева и К°, 1873. – 322 с.

76. Гартман Э. фон Сущность мирового процесса или философия бессознательного. По 4 нем. изд. полное изложение А. А. Козлова. Вып. 2. – М.: Тип. Грачева и К°, 1875. – 431 с.

77. Гаспаров В. В поисках «Другого» // Новое литературное обозрение. – 1995. – № 14. – С. 53–71.

78. Гваттари Ф. Машинное бессознательное // Архетип. – 1995. – № 1. – С. 58–66.

79. Гильмутдинова Н. А. Философские игры постмодернизма // Вестник УлГТУ. Сер.: Гуманитарные науки. – Ульяновск, 2002. – № 2. – С. 14– 21.

80. Годфрид М. Психология и психиатрия: Терминологический словарь. – 4-е изд. – СПб: Питер, М. и др., 2003. – 159 с.

81. Гомілко О. Метафізика тілесності: концепт тіла у філософському дискурсі – К.: Наукова думка, 2001. – 340 с.

82. Гомілко О. Відмова від тіла: метафізична помилка сучасного фемінізму // Філософська думка. – 2001. – № 1. – С. 91–100.

83. Грицай Е. В. Инициация постмодерна (на полях у Бодрийяра) // Вопросы философии. – 2003. – № 9. – С. 170–180.

84. Грозина Н. А. Философский аспект безумия в работах М. Фуко: методологический, социально-исторический и содержательный аспекты // Перспективы философии и философского образования в ХХІ веке. – Новосибирск, 2002. – С. 237–241.

85. Гройс Б. Да, апокалипсис, да, сейчас // Вопросы философии. – 1993. – № 3. – С. 28–36.

86. Гуменюк Т. К. Жак Деррида и постмодернистское мышление. – К.: Нора-принт, 1999. – 362 с.

87. Гундорова Т. Деконструкція і гендер // Філософська думка. – 2001. – № 1. – С. 81–90.

88. Гурко Е. Тексты деконструкции. Деррида Ж. Différance – Томск: Издательство «Водолей», 1999. – 160 с.

89. Гусаченко В. В. Трансгрессии модерна. – Х.: ООО «Озон-Инвест», 2002. – 391 с.

90. Гуссерль Э. Идеи к чистой феноменологии и феноменологической философии. Том 1. Общее введение в чистую феноменологию / Пер. с нем. А. В. Михайлова. Вступ. ст. В. Куренного. – М.: Дом интеллектуальной книги, 1999. – 336 с.

91. Гуссерль Е. Криза європейського людства і філософія // Сучасна зарубіжна філософія. Течії і напрями. Хрестоматія: Навч. посібник / Упоряд. В. В. Лях, В. С. Пазенок. – К.: Ваклер, 1996. – С. 62–94.

92. Гуссерль Е. Криза європейських наук і трансцендентальна феноменологія. Вступ до феноменологічної філософії // Філософська думка. – 2002. – № 3. – С. 134–149.

93. Гуссерль Э. Логические исследования. – К.: Вентури, 1995. – 255 с.

94. Гуссерль Э. Логические исследования. Картезианские размышления. Кризис европейских наук и трансцендентальная феноменология. Кризис европейского человечества и философии. Философия как строгая наука. – Мн.: Харвест, М.: АСТ, 2000. – 752 с.

95. Гуссерль/Деррида. Начало геометрии. – М.: Ad Marginem, 1996. – 267 с.

96. Давыдов Ю. Современность под знаком «Пост-» // Континент. – 1996. – № 3. – С. 301–316.

97. Давыдов Ю. Н. Ж. Деррида: сотворение постмодернистской мифологемы // Филос. науки. – Алма–Ата, 2001. – Вып. 4. – С. 85–96.

98. Давыдов Ю. Н. Патологичность «состояния постмодерна» // Филос. науки. – Москва, 2001. – № 4. – С. 85–96.

99. Дадун Р. Фрейд. – М.: АО «Х.Г.С.», 1994. – 512 с.

100. Декарт Р. Начала философии // Избр. произв. – М, 1950.

101. Декарт Р. Страсти души // Сочинения в 2 т. – Т. 1. – М.: Мысль, 1989.

102. Декомб В. Современная французская философия. – М.: Издательство «Весь Мир», 2000. – 344 с.

103. Делёз Ж. Критика и клиника. – СПб.: Machina, 2002. – 240 с.

104. Делёз Ж. Критическая философия Канта: учение о способностях. Бергсонизм. Спиноза. – М.: Per Se, 2000. – 351 с.

105. Делёз Ж. Логика смысла. – М.: Издательский Центр «Академия», 1995. – 296 с.

106. Делёз Ж. Марсель Пруст и знаки. – СПб.: АЛЕТЕЙЯ, 1999. – 187 с.

107. Делёз Ж. Мишель Турнье и мир без Другого // Комментарии. – 1996. – № 10. – С. 80–97.

108. Делёз Ж. Ницше. – СПб.: Axioma, 2001. – 184 с.

109. Делёз Ж. О смерти человека и о сверхчеловеке // Философия языка в границах и вне границ. – Харьков: Око, 1994. – С. 119–123.

110. Делёз Ж. Представление Захер-Мазоха // Л. фон Захер-Мазох. Венера в мехах. – М.: РИК «Культура», 1992. – С. 189–313.

111. Делёз Ж. Различие и повторение. – СПб.: ТОО ТК «Петрополис», 1998. – 384 с.

112. Делёз Ж. Складка. Лейбниц и барокко. – М.: Логос, 1998. – 264 с.

113. Делёз Ж. Тайна Ариадны // Вопросы философии. – 1993. – № 4. – С. 47–53.

114. Делёз Ж. Фуко. – М.: Изд-во гуманитарной лит-ры, 1998. – 172 с.

115. Делёз Ж. Ницше и философия. – М.: Ad Marginem, 2003. – 391 с.

116. Делез Ж., Гваттари Ф. Ризома // Философия эпохи постмодерна: Сб. переводов и рефератов. – Минск, 1996.

117. Делёз Ж., Гваттари Ф. Трактат о номадологии // Новый круг. – 1992. – № 2. – С. 184–187.

118. Делёз Ж., Гваттари Ф. Что такое философия? – М.: Институт экспериментальной социологии; СПб.: Алетейя, 1998. – 287 с.

119. Дельоз Ж. Бажання та насолода // Фуко М. Історія сексуальності. Т. 2. – Харків: Око, 1999. – С. 8–18.

120. Дельоз Ж., Гваттарі Ф. Капіталізм і шизофренія: Анти-Едіп. – К.: КАРМЕ-СІНТО, 1996. – 382 с.

121. Делез Ж. Переговоры. – СПб.: Наука, 2004. – 234 с.

122. Денисова Т. Феномен постмодернізму: контури й орієнтири // Слово і час. – 1995. – № 2. – С. 18–27.

123. Деннет Д. Постмодернизм и истина. Почему нам важно понимать это правильно // Вопросы философии. – 2001. – № 8. – С. 93–101.

124. Деррида Ж. Два слова для Джойса // Ad Marginem, 93. – М.: Ad Marginem, 1994. – С. 354–383.

125. Деррида Ж. Différance // Гурко Е. Тексты деконструкции. – Томск: Издательство «Водолей», 1999. – С. 124–158.

126. Деррида Ж. Голос и феномен и другие работы по теории знака Гуссерля. – СПб.: Алетейя, 1999. – 208 с.

127. Деррида Ж. Интервью. // Arbor Mundi. – 1992. – № 1. – С. 73–81.

128. Деррида Ж. Невоздержанное гегельянство // Танатография Эроса. – СПб.: Мифрил, 1994. – С. 133–174.

129. Деррида Ж. О грамматологии / Пер. Н. Автономовой. – М.: Ad Marginem, 2000. – 511 с.

130. Деррида Ж. От экономии ограниченной к всеобщей экономии // Комментарии. – 1993. – № 2. – С. 80–97.

131. Деррида Ж. Отобиографии // Ad Marginem, 93. – М.: Ad Marginem, 1994. – С. 174–183.

132. Деррида Ж. Письмо японскому другу // Вопросы философии. – 1992. – № 4. – С. 53–57.

133. Деррида Ж. Письмо и различие.– М.: Академический Проект, 2000. – 495 с.

134. Дерріда Ж. Де починається і як закінчується викладацький корпус // Філософська думка. – 2002. – № 2. – С. 60–86.

135. Дерріда Ж. Питання стилю // Всесвіт. – 1997. – № 7. – С. 147–153.

136. Дерріда Ж. Позиції. – К., 1994. – 158 с.

137. Дерріда Ж. Привиди Маркса: Держава заборгованості, робота скорботи та новий Інтернаціонал. – Харків: Око, 2000. – 272 с.

138. Дерріда Ж., Малабу К. Узбічна доріжка (вибрані розділи) // Філософська думка. – 2002. – № 6. – С. 85–104.

139. Джеймисон Ф. Постмодернизм, или Логика культуры позднего капитализма // Философия эпохи постмодерна. – Минск: Красико-принт, 1996. – С. 117–137.

140. Джоунс Р. Заспіваймо пісеньку з Деррідою // Світо-вид. – 1994. – № 4. – С. 30–48.

141. Доброхотов А. Онтология и этика когито // Встреча с Декартом: философские чтения, посвященные М. К. Мамардашвили. – М.: Ad Marginem, 1996. – С. 23–35.

142. Дронов А. В. Концепт и тема различия в работах Ж. Деррида и Ж. Делеза // Античный мир и мы. – Саратов, 2002. – Вып. 8. – С. 46–52.

143. Дубровский Д. И. Постмодернистская мода // Вопросы философии. – 2001. – № 8. – С. 42–56.

144. Ельмслев Л. Пролегомены к теории языка // Новое в лингвистике. – М., 1960. – Вып. 1. – С. 264–389

145. Енциклопедія постмодернізму. – К.: Видавництво Соломії Павличко «Основи», 2003. – 503 с.

146. Жак Деррида в Москве. – М.: РИК «Культура», 1993. – 208 с.

147. Жизнь и власть в работах Мишеля Фуко: Реф. сб. / РАН ИНИОН; Сост., авт. реф. и науч. ред. Сокулер З. А.; Отв. ред. Панченко А. И. – М.: ИНИОН, 1997. – 134 с.

148. Загороднюк В. П. Тема «кінця філософії» і «смерті людини» у філософії М. Фуко // Філософсько-антропологічні читання. – К.: Стилос, 1997. – С. 88–91.

149. Заиченко Г. А. История западной философии; Классика против постмодернизма. – Д.: Наука и образование, 2000. – 200 с.

150. Заїченко Г. Філософські підсумки ХХ сторіччя // Філософська думка. – 2003. – № 1. – С. 3–25.

151. Зенкин С. Жан Бодрийяр: время cимулякров // Бодрийяр Ж. Символический обмен и смерть. – М.: Добросвет, 2000. – С. 5–49.

152. Зотов А. Ф. Современная западная философия: Учебник. – М.: Высш. шк., 2001. – 784 с.

153. Зотов А. Ф. Феномен философии // Вопросы философии. – 1991. – № 12. – С. 14–21.

154. Зыбайлов Л. К., Шапинский В. А. Постмодернизм: Учебн. пособие. – М.: Прометей, 1993. – 103 с.

155. Ивбулис В. Я. Модернизм и постмодернизм: идейно-эстетические поиски на Западе. – М.: Знание, 1988. – 64 с.

156. Ильин И. П. Восточный интуитивизм и западный иррационализм: «Поэтическое мышление» как доминантная модель «постмодернистского сознания» // Восток-Запад: Литературные взаимосвязи в зарубежных исследованиях. – М., 1989. – С. 170–190.

157. Ильин И. П. Массовая коммуникация и постмодернизм // Речевое воздействие в сфере массовой коммуникации. – М., 1990. – С. 80–96.

158. Ильин И. П. «Постмодернизм»: Проблема соотношения творческих методов в современном романе Запада // Современный роман: Опыт исследования. – М., 1990. – С. 255–279.

159. Ильин И. П. Проблема личности в литературе постмодернизма: Теоретические аспекты // Концепция человека в современной литературе. 1980–е годы. – М., 1990. – С. 47–70.

160. Ильин И. П. Теория знака Ж. Деррида и ее воздействие на современную критику США и Западной Европы // Семиотика. Коммуникация. Стиль. – М., 1983. – С. 108–125.

161. Ильин И. П. Постмодернизм от истоков до конца столетия: эволюция научного мифа. – М.: Интрада, 1998. – 255 с.

162. Ильин И. П. Постструктурализм. Деконструктивизм. Постмодернизм. – М.: Интрада, 1996. – 255 с.

163. Історія філософії: Підручник / Ярошовець В. І., Бичко І. В., Бугров В. А. та ін.; за ред. В. І. Ярошовця. – К.: Вид. ПАРАПАН, 2002. – 774 с.

164. Канах Ф. Перехідний стан буття: поняття і місце в трансформаціях // Філософська думка. – 2001. – № 4. – С. 14–37.

165. Кант И. Критика чистого разума. – М.: Мысль, 1994. – 592 с.

166. Кант И. Соч.: В 6 т. – М, 1966. – Т. 6. – 743 с.

167. Кант И. Сочинения: На нем. и рус. яз. / Н. Мотрошилова, Б. Тушлинг (подгот.) – М.: Kami, 1994. – Т. 1: Трактаты и статьи (1784–1796). – 586 с.

168. Каплун В. М. Фуко: власть и свобода: (пример современного ницшеанства) // Ступени: СТ. – СПб., 2000. – № 1 (11). – С. 124–135.

169. Качалов П. Лакан: заблуждение тех, кто не считает себя обманутыми // Логос. – 1992. – № 3. – С. 177–183.

170. Каюа Р. Людина та сакральне. – К.: Ваклер, 2003. – 238 с.

171. Керни Р. Диалоги о Европе: Пер. с англ. – М.: Весь мир, 2002. – 319 с.

172. Клименкова Т. А. От феномена к структуре. – М.: Наука, 1991. – 85 с.

173. Козловски П. Современность постмодерна // Вопросы философии. – 1995. – № 10. – С. 85–95.

174. Козловски П. Культура постмодерна. – М.: Республика, 1997. – 240 с.

175. Конев В. А. Трансцендентальный эмпиризм Ж. Делёза: Семинары по «Различению и повторению». – Самара: Изд-во Самарского ун-та, 2001. – 140 с.

176. Конев В. А. Знаки и социальность: (Жиль Делез о знаках) // Философия культуры – 2001: Сб. науч. ст. – Самара, 2001. – С. 39–46.

177. Коннор С. Теоретики постмодерну // Всесвіт. – 1998. – № 11. – С. 117–125.

178. Косиков Г. Идеология. Коннотация. Текст // Барт Р. S/Z. – М.: РИК «Культура», 1994. – С. 280–291

179. Костикова А. А. «Новая философия» во Франции: постмодернистская перспектива развития новейшей философии: Учеб. пособие. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1996. – 96 с.

180. Костикова А. Постмодернизм: автор без имени, имя без автора // Анонимность. Безличность. Виртуальность.: В 2 вып. – Вып. 1: Человек, общество, история: от классики к постмодерну. – М., Калуга, 2002. – С. 182–190.

181. Краткая медицинская энциклопедия. В 3 т. – М.: Сов. энциклопедия. – Т. 3.

182. Кристева Ю. Дискурс любви // Танатография Эроса. – СПб.: Мифрил, 1994. – С. 101–110.

183. Кристева Ю. Разрушение поэтики // Вестн. Моск. ун–та. – Сер. 9, Филология. – 1994. – № 5. – С. 44–62.

184. Кузнецов В. Н. Французская буржуазная философия ХХ века. – М.: Мысль, 1970. – 319 с.

185. Кузнецов В. Н. Туманные вершины мировой философии: От Платона до Делеза. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 2001. – 141 с.

186. Кузнецов К. Концепт в теоретических построениях Ж. Делеза (Реконструкция концепта «литература») // Вопросы литературы. – М., 2003. – Вып. 2. – С. 30–46.

187. Култаєва М. Нові апартаменти Cogito // Філософська думка. – 2002. – № 6. – С. 121–134.

188. Культурология ХХ век: антология: Философия и социол. культуры. – М.: ИНИОН, 1994. – 251 с.

189. Курбановский А. Делез, Россия, симулякры: Пунктир интертекстуального прочтения «Логики смысла» Ж. Делеза // Ступени: СТ. – СПб., 2000. – № 1 (11). – С. 167–171.

190. Курицин В. К ситуации постмодернизма // Новое литературное обозрение. – 1995. – № 11. – С. 197–22

191. Кутырев В. А. Апология человеческого (предпосылки и контуры консервативного философствования) // Вопросы философии. – 2003. – № 1. – С. 63–76.

192. Кутырев В. А. Духовность, экономизм и «после»: драма взаимодействия // Вопросы философии. – 2001. – № 8. – С. 56–66.

193. Куцепал С. В. Письмо як засіб деконструкції логоцентризму в концепції Жака Дерріда. – К., 1997. – 35 с.

194. Кэрролл Л. Приключения Алисы в Стране Чудес. Сквозь зеркало и что там увидела Алиса, или Алиса в Зазеркалье. – М.: Правда, 1985.

195. Лазарев В. В. Становление философского сознания Нового времени. – М.: Наука, 1987. – 135 с.

196. Лакан Ж. Инстанция буквы в бессознательном, или Судьбы разума после Фрейда. – М.: Русск. феноменологич. общ-во, 1997. – 184 с.

197. Лакан Ж. Семинары, Книга 1: Работы Фрейда по технике психоанализа (1953–1954). – М.: ИТДГК «Гнозис», Изд-во «Логос», 1998. – 432 с.

198. Лакан Ж. Семинары, Книга 2: «Я» в теории Фрейда и в технике психоанализа (1954–1955). – М.: Изд-во «Гнозис», Изд-во «Логос», 1999. – 520 с.

199. Лакан Ж. Функция речи и поле языка в психоанализе. – М.: Гнозис, 1995. – 192 с.

200. Лапланш Ж., Понталис Ж.-Б. Словарь по психоанализу. – М., 1996.– 623 с.

201. Леви-Стросс К. Первобытное мышление. – М.: Республика, 1994. – 384 с.

202. Леви-Стросс К. Структурная антропология. – М.: Наука, 1985. – 536 с.

203. Левчук Л. Психоаналіз: історія, теорія, мистецька практика. – К.: Либідь, 2002. – 255 с.

204. Леденева Е. В. Философский статус языка в концепциях Гуссерля и Деррида // Вестник МГУ. – Сер. 7: Философия. – 2003. – № 5. – С. 106–121.

205. Лехциер В. А. «Разве что недолго…»: Размышление по поводу одной краткой обмолвки Ж. Деррида // Mixtura Verborum: По следам человека: Сб. ст. – Самара, 2002. – С. 24–50.

206. Лейбин В. М. Фрейд, психоанализ и современная западная философия. – М.: Политиздат, 1990. – 397 с.

207. Лейбниц Г. В. Монадология // Сочинения в четырёх томах. – Т. 1. – М.: Мысль, 1982. – С. 413–429.

208. Лейбниц Г. В. Рассуждение о метафизике // Сочинения в четырёх томах. – Т. 1. – М.: Мысль, 1982. – С. 125–163.

209. Лиотар Ж.-Ф. Заметки о смыслах «пост-» // Иностранная литература. – 1994. – № 1 – С. 56–59.

210. Лиотар Ж.-Ф. Постмодернистское состояние: доклад о знании // Филос. и социологич. мысль. –1995. – № 5–6. – С. 16–42.

211. Лиотар Ж.-Ф.Ответ на вопрос: что такое постмодерн? // Ad Marginem, 93. – М.: Ad Marginem, 1994. – С. 303–323.

212. Лиотар Ж.-Ф. Состояние постмодерна. – СПб.: Алетейя, 1998. – 160 с.

213. Лиотар Ж.-Ф. Феноменология. – СПб.: Алетейя, 2001. – 151 с.

214. Лиотар Ж.-Ф. Хайдеггер и «евреи». – СПб.: Аксиома, 2001. – 187 с.

215. Липовецки Ж. Эра пустоты. Эссе о современном индивидуализме / Пер. с франц. В. В. Кузнецова. – СПб.: Владимир Даль, 2001. – 332 с.

216. Липовецкий М. Закон крутизны // Вопросы литературы. – 1991. – № 11–12. – С. 3–36.

217. Липовецкий М. Патогенез и лечение глухонемоты. Поэты и постмодернизм // Новый мир. – 1992. – № 7. – С. 213–223.

218. Личковах В. Авангард–постмодернизм–универсализм: смена парадигм неклассической эстетики // Филос. и социолог. мысль. – 1996. – № 7–8. – С. 142–165.

219. Лой А. Н. Сознание как предмет теории познания. – К.: Наук. думка, 1988. – 247 с.

220. Лук’янець В. Постмодерн: філософія світоглядного розчарування // Філософські обрії. – Вип. 7. – К. – Полтава, 2002. – С. 3–15.

221. Лук’янець В. Сучасна космофізика – майбутнє філософської антропології // Філософська думка. – 2002. – № 2. – С. 21–47.

222. Лук’янець В. Філософія сучасності. Прорив за обрій метафізики тотожності: Стаття перша // Філософська думка. – 2002. – № 4. – С. 16–35.

223. Лук’янець В. Філософія сучасності. Прорив за обрій метафізики тотожності: Стаття друга // Філософська думка. – 2002. – № 5. – С. 26–39.

224. Лук’янець В. С., Кравченко О. М., Озадовська Л. В. та ін. Світоглядні імплікації науки. – К.: Вид. ПАРАПАН, 2004. – 408 с.

225. Лук’янець В., Соболь О. Філософія як універсальність, що трансгресує себе // Філософська думка. – 2002. – № 3. – С. 3–19.

226. Лук’янець В. С., Соболь О. М. Філософський постмодерн. – К.: Абрис, 1998. – 352 с.

227. Лях В. В. Рационализм и иррационализм в современной буржуазной социальной философии. – К.: Наук. думка, 1986. – 190 с.

228. Малахов В. А. Культура и человеческая целостность. – К.: Наук. думка, 1984. – 119 с.

229. Мальцева А. П. Миметическая природа желания // Филос. науки. – М., 2003. – № 2. – С. 91–105.

230. Мамардашвили М. К., Соловьев Э. Ю., Швырев В. С. Классика и современность: две эпохи в развитии буржуазной философии // Философия в современном мире: философия и наука. Критические очерки буржуазной философии. – М.: Наука, 1972. – С. 28–95.

231. Мамардашвили М. К. Классический и неклассический идеалы рациональности. – М.: Лабиринт, 1994. – 90 с.

232. Мамардашвили М. К. Как я понимаю философию: Сб. статей. – М.: Прогресс, 1992. – 415 с.

233. Мамардашвили М. К. Кантианские вариации. – М.: Аграф, 1997. – 320 с.

234. Мамардашвили М. К. Картезианские размышления. – М.: Прогресс, 1994. – 352 с.

235. Маньковская Н. Б. Что после постмодерна? // Кануны и рубежи. – М., 2002. – Ч. 2. – С. 417–430.

236. Мареев С. Н. Постмодернизм как вызов идеалам // Российское общество ХХІ века в контекстах глобальных трансформаций. – М., 2002. – С. 25–32.

237. Мареева Е. В. Проблема души в классической и неклассической философии. – М.: Академический Проект, 2003. – 399 с.

238. Мареева Е. В. Ж. Делез как историк философии // Вопросы философии. – 2003. – № 8. – С. 157–170.

239. Маркова Л. А. Наука и логика смысла Ж. Делеза // Философия науки. – М., 2000. – Вып. 6. – С. 255–283.

240. Маркова Л. А. Нетождественное мысли бытие в философской логике (В. С. Библер и Ж. Делёз) // Вопросы философии. – 2001. – № 6. – С. 159–176.

241. Маркова Л. А. Философия из хаоса. Ж. Делёз и Ф. Гваттари о философии как творчестве концептов // Вопросы философии. – 2002. – № 3. – С. 147–160.

242. Маркова Л. А. От математического естествознания к науке о хаосе // Вопросы философии. – 2003. – № 7. – С. 78–92.

243. Маркс К. Капітал. Критика політичної економії. Т. I // Маркс К., Енгельс Ф. Твори, 2-е вид. – Т. 23. – 847 с.

244. Маркс К., Энгельс Ф. Немецкая идеология // Маркс К., Энгельс Ф. Соч., 2-е изд. – Т. 3.

245. Маркузе Г. Эрос и цивилизация. Философское исследование учения Фрейда. – К.: ИСА, 1995. – 352 с.

246. Маркузе Г. Одномерный человек. – М.: «REFL-book», – 1994. – 368 с.

247. Мах Э. Познание и заблуждение. Очерки по психологии исследования. – М., 1909.

248. Мерло-Понті М. Видиме й невидиме: З робочими нотатками. – К.: Видавничий дім «КМ Академія», 2003. – 268 с.

249. Мерло-Понті М. Феноменологія сприйняття / Пер. з фр., післям. та прим. О. Йосипенко, С. Йосипенко. – К.: Укр. Центр духовної культури, 2001. – 551 с.

250. Метельова Т. Світоглядно-антропологічні основи західноєвропейської філософії: від архаїки до модерну. – К.: Українська книга, 2003. – 280 с.

251. Миллер Дж. Будьте жестокими! // Логос. – М., 2002. – Вып. 5/6. – С. 331–381.

252. Мишель Фуко и Россия: Сб. статей / Под ред. О. Хархордина. – СПб.; М.; Европейский университет в Санкт-Петербурге: Летний сад, 2001. – 349 с.

253. Молчанов В. И. Cogito. Синтез. Субъективизм // Вопросы философии. – 1996. – № 10. – С. 133–143.

254. Момджян Х. Н. Французское Просвещение XVIII в.: Очерки. – М.: Мысль, 1983. – 447 с.

255. Мотрошилова Н. В. Познание и общество: Из истории философии XVII–XVIII вв.– М.: Мысль, 1969. – 297 с.

256. Мунье Э. Персоналистская и общностная революция // Мунье Э. Манифест персонализма: Пер. с фр. / Вступ. ст. И. С. Вдовиной. – М.: Республика, 1999. – C. 13–266.

257. Называть вещи своими именами: Программ. выступления мастеров западно-европейской литературы ХХ в. – М.: Прогресс, 1986. – 637 с.

258. Нанси Ж.-Л. Сегодня // Ad Marginem, 93. – М.: Ad Marginem, 1994. – С. 148–164.

259. Наурзабаева А. Б. Критика гуманизма как деконструкция западной метафизики // Вестник МГУ. – Сер. 7: Философия. – 2003. – № 2. – С. 3–13.

260. Найтман Е. А. Философский концепт как функция историко-философской проблемы у Ж. Делеза // Философские дескрипты. – Барнаул, 2001. – С. 160–166.

261. Некрасов С. Н. От «философии различия» к «шизоанализу» //Современная структуралистская идеология (генезис политологических концепций). – М.: АН СССР, 1984. – С. 87–104.

262. Ницше Ф. Воля к власти. – М.: REFL-book, 1994. – 352 c.

263. Ницше Ф. Так говорил Заратустра // Сочинения в 2 т.– М.: Мысль, 1990. – Т. 2. – С. 5–237.

264. Новиков В. Призрак без признаков. Существует ли русский постмодернизм? // Exlibris НГ. – 1997. – № 8.

265. Обломиевский Д. Французский классицизм: Очерки. – М.: Наука, 1968. – 375 с.

266. Ойзерман Т. И. Марксизм и утопизм. – М.: Прогресс–Традиция, 2003.

267. Окороков В. Критика розуму, що рухається (до лінійної інтерпретації феноменологічного простору мислення) // Філософська думка. – 2002. – № 5. – С. 3–25.

268. Окороков В. Б. Метафизика эпохи трансцендентального мышления: специфика, сущность и тенденции развития. – Дн.: Вид-во Дніпропетр. ун-ту, 2000. – 262 с.

269. Окороков В. Б. Феноменологічний шлях до лінійності мислення (чиста логіка та проблема зв’язності // Філософські обрії. – Вип. 7. – К. – Полтава, 2002. – С. 57–68.

270. Павленко А. Н. Место «хаоса» в мировом «порядке» // Вопросы философии. – 2003. – № 9. – С. 39–54.

271. Парахонский Б. Язык культуры и генезис знания. – К.: Наук. думка, 1988. – 212 с.

272. Перспективы метафизики: классическая и неклассическая метафизика на рубеже веков. – СПб.: Алетейя, 2001. – 411 с.

273. Подорога В. Феноменология тела. – М.: Ad Marginem, 1995. – 339 с.

274. Полозова И. Р. Метафоры в философии постмодернизма // Вестник МГУ. – Сер. 7: Философия. – 2003. – № 2. – С. 13–30.

275. Попова Н. Г. Французский постфрейдизм. – М.: Высш. школа, 1986. – 119 с.

276. Попович М. В. Раціональність і виміри людського буття. – К.: Сфера, 1997. – 290 с.

277. Попович М. Поняття «дискурс» у метафоричному та логіко-лінгвістичному розумінні // Філософська думка. – 2003. – № 1. – С. 27–37.

278. Постмодернизм и культура (материалы «круглого стола») // Вопросы философии. – 1993. – № 3. – С. 3–17.

279. Постмодернізм в інтерпретації Фредеріка Джеймсона // Слово. Знак. Дискурс. Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. – Львів, 1996.

280. Причепій Є. М. Феноменологічна теорія свідомості Е. Гуссерля (Критичний нарис). – К.: Наук. думка, 1971. – 104 с.

281. Пушкин В. Г. Сущность метафизики. От Фомы Аквинского через Гегеля и Ницше к Мартину Хайдеггеру. – СПб. и др.: Лань, 2003. – 478 с.

282. Ратников В. П. Постмодернизм: Истоки, становление, сущность // Философия и общество. – М., 2002. – № 4 (29). – С. 120–132.

283. Райх В. Психология масс и фашизм. – СПб. – М.: Университетская книга, 1997. – 380 с.

284. Регг М. Кінець французького стилю: структуралізм і постструктуралізм в американському контексті // Слово і час. – 1996. – № 4–5. – С. 42–54.

285. Реконструкція світоглядних парадигм. Нові тенденції в західній філософії. – К.: Наукова думка, 1995. – 188 с.

286. Розин В. М. Творческий путь Мишеля Фуко // Философия науки. – М., 2000. – Вып. 6. – С. 234–253.

287. Розин В. М. Изучение и конструирование мышления в современной философии (концепции М. Хайдеггера и Ж. Делеза) // Полигнозис. – М., 2001. – № 3. – С. 18–29.

288. Романенко Ю. М. Бытие и естество: Онтология и метафизика как типы философского знания. – СПб., Изд-во Санкт–Пет. Ун-та, 1999. – 335 с.

289. Россман В. Деконструкция деконструкции: метафизика присутствия в лучах звезды Давида // Вопросы философии. – 2001. – № 10. – С. 57–72.

290. Рыклин М. К. Феликс Гваттари: танец освобождения // Архетип. – 1995. – № 1. – С. 57–58.

291. Рыклин М. К. Apocalypse now. Философия после 11 сентября // Отечественные записки. – М., 2002. – С. 319–337.

292. Рюс Ж. Поступ сучасних ідей: Панорама новітньої науки. – К.: Основи, 1998. – 669 с.

293. Рябчун Н. П. Концепция власти в философии Мишеля Фуко // Актуальные проблемы гуманитарных, социальных и экономических наук. – М., 2002. – Вып. 1. – С. 228–247.

294. Савельева М. Введение в метатеорию сознания. – К.: ПАРАПАН, 2002. – 334 с.

295. Сартр Ж.-П. Буття і ніщо. Нарис феноменологічної онтології / Пер. з франц. В. Лях, П. Таращук. – К.: Основи, 2001. – 854 с.

296. Серль Дж. Р. Перевернутое слово // Вопросы философии. – 1992. – № 4. – С. 58–69.

297. Сковорода Г. С. Собрание сочинений в 2-х т. – М., 1973. – Т. 1.

298. Слотердайк П. Критика цинічного розуму / Пер. з нім. А. Богачова. – К.: Тандем, 2002. – 544 с.

299. Соболь О. М. Постмодерн і майбутнє філософії / НАН України, Інститут філософії. – К.: Наукова думка, 1997. – 187 с.

300. Соболь О. Свобода особистості в інформаційному соціумі: Стаття перша // Філософська думка. – 2002. – № 4. – С. 36–47.

301. Соболь О. Свобода особистості в інформаційному соціумі: Стаття друга // Філософська думка. – 2002. – № 5. – С. 40–58.

302. Современная западная социология: Словарь. – М.: Политиздат, 1990. – 432 с.

303. Сокал А., Брикман Ж. Интеллектуальные уловки. Критика современной философии постмодерна. – М.: Дом интеллектуальной книги, 2002. – 248 с.

304. Солодка О. Дискурсивні горизонти теорії, або Питання про доцільність «філософем» М. Фуко // Філософська думка. – 2004. – № 1. – С. 55–73.

305. Соссюр Ф. Заметки по общей лингвистике. – М.: Прогресс, 1990. – 280 с.

306. Соссюр Ф. Труды по языкознанию. – М.: Прогресс, 1977. – 695 с.

307. Спиноза Б. Избр. произв. В 2 т. – М, 1957. – Т. 1–2.

308. Стародубцева Л. «Погода в світі» очима Жака Дерріда та Катрін Малабу // Філософська думка. – 2002. – № 6. – С. 68–84.

309. Страда Витторио. Модернизация и постмодерность // Академические тетради 2. – 1996.

310. Субботин М. М. Теория и практика нелинейного письма (взгляд сквозь призму «грамматологии» Ж. Деррида) // Вопросы философии. – 1993. – № 3. – С. 36–45.

311. Суковата В. Смерть як «Інший» у візуальних на раціях постмодерну // Філософська думка. – 2003. – № 2. – С. 36–51.

312. Табачковский В. Г. Человеческое мироотношение: данность или проблема. – К.: Наук. думка, 1993. – 175 с.

313. Танатография Эроса: Жорж Батай и французская мысль середины ХХ в. – СПб.: Мифрил, – 1994. – 346 с.

314. Терещенко Н. А., Шатунова Т. М. Постмодерн как ситуация философствования. – СПб.: Алетейя, 2003. – 192 с.

315. Титов В. Ф. В поисках истины // Вестник Моск. ун-та. – Сер. 7, Философия. – М., 2002. – № 1. – С. 114–118.

316. Труитт У. Г. Предшественники постмодернизма и его связь с классическим американским прагматизмом // Вопросы философии. – 2003. – № 3. – С. 154–168.

317. Турен А. Повернення дієвця. – К.: Альтерпрес, 2003. – 320 с.

318. Ушакин С. После модернизма: язык власти или власть языка // Общественные науки и современность. – 1996. – № 5. – С. 130–141.

319. Феррони В. В. Теория «симулякров» Ж. Бодрийяра: «Ностальгия по настоящему» // Вестн. Воронеж. гос. ун-та. – Сер. 1: Гуманит. науки. – Воронеж, 2001. – Вып. 2. – С. 223–235.

320. Филлипов Л. И. Грамматология Жака Деррида // Вопросы философии. – 1978. – № 1. – С. 157–164.

321. Философский анализ особенностей развития современного естествознания / В. С. Лукьянец, А. Я. Мороз, Л. В. Озадовская и др.; Отв. ред. В. С. Лукьянец. – К.: Наукова думка, 1984. – 231 с.

322. Философские тексты «Махабхараты». Вып. 1. Кн. 1: Бхагавадгита. – Ашхабад, 1978.

323. Фливбьерг Б. Хабермас и Фуко: мыслители для гражданского общества // Вопросы философии. – М., 2002. – № 2. – С. 137–157.

324. Флоренский П. А. Том 2. У водоразделов мысли / Вступ. ст. С. С. Хоружего. Историогр. статья игум. Андроника (А. С. Трубачёва). – М.: Правда, 1990. – 447 с.

325. Фрагменты ранних греческих философов. Ч. I. – М.: Наука, 1989.

326. Франк С. Л. Душа человека. Опыт введения в философскую психологию // Франк С. Л. Предмет знания. Душа человека. – СПб.: Наука, 1995. – С. 417–632.

327. Франк С. Л. Предмет знания. Об основах и пределах отвлечённого знания // Франк С. Л. Предмет знания. Душа человека. – СПб.: Наука, 1995. – С. 35–416.

328. Франк С. Л. Психоанализ как миросозерцание // Франк С. Л. Непрочитанное… Статьи, письма, воспоминания. – М.: Московская школа политических исследований, 2001. – С. 291–316.

329. Французская философия сегодня: Анализ немарксистских концепций. – М.: Наука, 1989. – 264 с.

330. Фреге Г. Основи арифметики. Логіко-математичне дослідження поняття числа. – К.: Port-Royal, 2001. – 144 с.

331. Фрейд З. Либидо. – М.: Гуманитарий, 1996. – 477 с.

332. Фрейд З. Мы и смерть; По ту сторону принципа наслаждения; танатография – наука о смерти. – СПб., 1994. – 382 с.

333. Фрейд З. Основные принципы психоанализа. – М.: Рефл.-бук; К.: Ваклер, 1998. – 288 с.

334. Фрейд З. Очерки по психологии сексуальности. – Х.: Фолио, 1999. – 381 с.

335. Фрейд З. По ту сторону принципа удовольствия // Фрейд З. Психология бессознательного. – М.: Просвещение, 1990. – С. 382–424.

336. Фрейд З. Тотем и табу. – М.: Госиздат, 1923. – 170 с.

337. Фрейд З. Остроумие и его отношение к бессознательному // Фрейд З. Художник и фантазирование. – М.: Республика, 1995. – С. 30–73

338. Фройд З. Вступ до психоаналізу. Лекції зі вступу до психоаналізу з новими висновками. – К.: Основи, 1998. –709 с.

339. Фромм Э. Из плена иллюзий // Фромм Э. Душа человека. – М.: Республика, 1992. – С. 299–374.

340. Фуко М. Археология знания. – Киев: Ника-центр, 1996. – 208 с.

341. Фуко М. Герменевтика субъекта // Социо-Логос. – Вып. 1. – М.: Прогресс. – 1991. – С. 284–311.

342. Фуко М. Жизнь: опыт и наука // Вопросы философии. – 1993. – № 5. – С. 43–53.

343. Фуко М. Зачем изучать власть: проблема субъекта // Филос. и социолог. мысль. – 1990. – № 9. – С. 97–100.

344. Фуко М. Что такое автор? // Лабиринт/Эксцентр. – 1991. – № 3. – С. 25–43.

345. Фуко М. О трансгрессии // Танатография Эроса. – СПб.: Мифрил, 1994. – С. 111–131.

346. Фуко М. История безумия в классическую эпоху. – СПб.: Университет. книга, 1997. – 576 с.

347. Фуко М. Історія сексуальності. Том 2. Інструмент насолоди. – Х.: Око, 1999.

348. Фуко М. Наглядати й карати: Народження в’язниці / Пер. з фр. П. Таращук. – К.: Основи, 1998. – 392 с.

349. Фуко М. Ницше, генеалогия, история // Философия эпохи постмодерна. – Минск: Красико-принт, 1996. – С. 74–97.

350. Фуко М. Ницше, Фрейд, Маркс // Кентавр. – 1994. – № 2. – С. 48–56.

351. Фуко М. Правила промови. – К., 1994.

352. Фуко М. Слова и вещи. Археология гуманитарных наук. – СПб.: А-саd, 1994. – 406 с.

353. Фуко М. Интеллектуалы и власть: Избранные политические статьи, выступления и интервью. – М.: Праксис, 2002. – 384 с.

354. Фуко М. Ницше, генеалогия, история // Ступени: СТ. – СПб., 2000. – № 1 (11). – С. 103–123.

355. Фурс В. Полемика Хабермаса и Фуко и идея критической социальной теории // Логос. – М., 2002. – № 2. – С. 120–155.

356. Фурс В. Проблема идентичности субъекта во французской философии ХХ века // Философия и философы: взгляд молодых. – Минск, 1997. – С. 60–78.

357. Хайдеггер М. Бытие и время. – М.: Ad Marginem, 1997. – 451 с.

358. Хайдеггер М. Время и бытие. Статьи и выступления. – М.: Республика, 1993.

359. Хайдеггер М. Работы и размышления разных лет. – М.: Гнозис, 1993. – С. 168–221.

360. Хайдеггер М. Разговор на проселочной дороге. – М.: Высшая школа, 1991. – 192 с.

361. Хайдеггер М. Слова Ницше «Бог мертв» // Вопросы философии. – 2003. – № 1. – С. 38–63.

362. Хесле В. Гении философии Нового времени. – М.: Наука, 1992. – 224 с.

363. Хинтикка Я. Проблема истины в современной философии // Вопросы философии. – 1996. – № 9. – С. 46–51.

364. Хома О. И. Истина и очевидность: симптоматологическое мышление в философии модерна. – Вінниця: «УНІВЕРСУМ-Вінниця», 1998. – 260 с.

365. Хома О. І. Модерна та постмодерна перспективи в філософії культури: Автореферат дисертації на здобуття вченого ступеня доктора філософ. наук. – Київ, 1999.

366. Хома О. І. Ніцше і шизоаналіз // Філософсько-антропологічні читання. – К.: Стилос, 1997. – С. 147–156.

367. Хорунжий С. С. Человек и его три дальних удела. Новая антропология на базе древнего опыта // Вопросы философии. – 2003. – № 1. – С. 38–63.

368. Цехмістро І. Постмодерн і реляційний холізм у сучасній філософії науки // Сучасність. – 1998. – № 9. – С. 91–100.

369. Человек-волк и Зигмунд Фрейд. – К.: Port-Royal, 1996. – 352 с.

370. Черненко О. Постмодернізм: український аспект // Всесвіт. – 1997. – № 8–9. – С. 148–150.

371. Честертон Г. К. Льюис Кэрролл // Кэрролл Л. Приключения Алисы в Стране Чудес. Сквозь зеркало и что там увидела Алиса, или Алиса в Зазеркалье. – М.: Правда, 1985.

372. Чешков М. «Новая наука», постмодернизм и целостность современного мира // Вопросы философии. – 1995. – № 4. – С. 24–34.

373. Чупрова С. В. Есть ли перспектива у постмодернизма? // Российское общество ХХІ в. в контексте глобальных трансформаций. – М., 2002. – С. 124–128.

374. Шестакова М. А. «Воля к истине» – альтернатива «растворению субъекта» // Вестник МГУ. – Сер. 7: Философия. – 2003. – № 6. – С. 53–68.

375. Шейко В. М. Історико-культурологічні аспекти психоаналізу. – Х.: Основа, 2001. – 152 с.

376. Шейнов В. П. Психология власти. – М.: Ось-89, 2003. – 525 с.

377. Шерток Л, Соссюр Р. де Рождение психоаналитика: От Месмера до Фрейда. – М.: Прогресс, 1991. – 287 с.

378. Шопенгауэр А. Мир как воля и представление. – М, 1901. – Т. 2.

379. Эзопова М. О. К вопросу об идейных истоках концепта différаnce Ж. Деррида // Философия: история и современность: Сб. науч. тр. – Новосибирск, 2001. – 1999–2000. – С. 244–263.

380. Эко У. Имя розы. Роман. Заметки на полях «Имени розы». Эссе. – СПб: Симпозиум, 1997. – 658 с.

381. Эко У. Инновация и повторение. Между эстетикой модерна и постмодерна // Философия эпохи постмодерна. – Минск: Красико-принт, 1996. – С. 48–73.

382. Эко У. Отсутствующая структура. Введение в семиологию. – СПб.: Петрополис, 1998. – 432 с.

383. Эко У. Постмодернизм, ирония, удовольствие // Называть вещи своими именами: Программ. выступления мастеров западно-европейской литературы ХХ в. – М.: Прогресс, 1986. – С. 224–229.

384. Энгельс Ф. Письмо к Ф. Мерингу от 14 июля 1893 г. // Маркс К., Энгельс Ф. Соч., 2-е изд. – Т. 39.

385. Энгельс Ф. Происхождение семьи, частной собственности и государства // Маркс К., Энгельс Ф. Избранные сочинения. В 9-ти т. – М.: Политиздат, 1987. – Т. 6. – С. 105–243.

386. Юлина Н. С. Деннет о вирусе постмодернизма. Полемика с Р. Рорти о сознании и реализме // Вопросы философии. – 2001. – № 8. – С. 78–93.

387. Юм Д. Трактат о человеческой природе, или попытка применить основанный на опыте метод рассуждения к моральным предметам // Сочинения в двух томах / 2-е, доп. и испр. изд. – Т. 1. – М.: Мысль, 1996. – С. 53–655.

388. Якимович А. О лучах просвещения и других световых явлениях. Культурная парадигма авангарда и постмодерна // Иностранная литература. – 1994. – № 1. – С.241–248.

389. Якимович А. Утраченная Аркадия и разорванный Орфей. Проблемы постмодернизма // Иностранная литература. – 1991. – № 8. – С. 229–236.

390. Ярская-Смирнова В. Н. Постмодернизм в социо-культурном развитии ХХ века // Проблемы философии, истории, культуры. – Саратов, 1993. – С. 3–14.

391. Ярошовець В. І. Людина в системі пізнання. – К., Педагогіка, 1996. – 208 с.

392. Althusser L. Sur la philosophie. – P.: Gallimard, 1994. – 179 p.

393. Bachelard G. Epistemologie. – P.: PUF, 1996. – 216 p.

394. Badiou A. Gilles Deleuze «La clameur de l’être» – P., 1997. – 184 p.

395. Barande J et R. Histoire de la psychanaluse en France. – Toulouse, 1975.

396. Baudrillard J. Les strategies fatales. – Grasset, 1986.

397. Baudrillard J. L’échange symboligue et la mort. – P.: Gallimard, 1997. – 347 p.

398. Blanchot M. Michel Foucault tel que je l’imagine. – P.: Fata Morgana, 1986. – 72 p.

399. Deleuze G. Différence et répétition. – P.: PUF, 1969. – 409 p.

400. Deleuze G. La Philosophie critique de Kant. – P.: PUF, 1994. – 112 p.

401. Deleuze G. Le Pli: Leibniz et le baroque. – P.: Minuit, 1988. – 191 p.

402. Deleuze G. Nietzshe et la philosophie. – P.: PUF, 1962. – 226 p.

403. Deleuze G. Spinoza et le probleme de l’expression. – P.: Minuit, 1969. – 336 p.

404. Deleuze G. Spinoza: philosophie pratique. – P.: Minuit, 1981. – 180 p.

405. Deleuze G. Une philosophie de l’evénement. – Presses Universitaires de France, 1994. – 128 p.

406. Deleuze G., Guattari F. Capitalisme et chizophrénie , T. 1: L’anti-OEdipe. – P.: Minuit, 1972. – 470 p.

407. Deleuze G., Guattari F. Capitalisme et chizophrénie , T. 2: Mille plateaux. – P.: Minuit, 1980. – 648 p.

408. Deleuze G., Guattari F. Qu’est-ce que la philosophie? – P.: Minuit, 1991. – 206 p.

409. Deleuze G., Guattari F. Rhizome. – P.: Minuit, 1976. – 74 p.

410. Deleuze G., Guattari F. Tausend Plateaus: Kapitalismus und Schizophrenie – Berlin: Merve-Verl., 1997. – 716 s.

411. Derrida J. Apories. – P.: Galilée, 1996. – 168 p.

412. Derrida J. De la Grammatologie. – P.: Minuit, 1987. – 448 p.

413. Derrida J. L’écriture et la differénce. – P.: Seuil, 1993. – 440 p.

414. Derrida J. La Dissémination. – P.: Seuil, 1993. – 445 p.

415. Derrida J. La Fausse monnaie. – P.: Galilée, 1991. – 221 p.

416. Derrida J. Marges de la philosophie. – P.: Minuit, 1993. – 393 p.

417. Fages J.-B. Histoire de la psychanaluse apres Freud. – Toulouse, 1976.

418. Foucault M. Dits et éсrits. – P.: Gallimard, 1984. – 287 p.

419. Foucault M. Historie de la sexualité – III: Le souci de soi. – P.: Gallimard, 1984. – 287 p.

420. Guattari F. Chaosmos. – P.: Galilée, 1992. – 176 p.

421. Guattari F. La revolution moleculaire. – P.: Recherches, 1977. – 391 p.

422. L’Arc, 1980, № 49.

423. Lacan J. Écrits. – P.: Seuil, 1966. – 924 p.

424. Lacan J. Fonction et champ de la parole et du langage en psychanalyse. P: Seuil, 1966. – 92 p.

425. Lacan J. Le séminare: Le Moi dans la théorie de Freud et dans la technique de psychanalyse. – P., 1978. – Livre 2.

426. Lahr M. Nietzche in Frankreich: Eine Spurensichrund im Werk Michel Foucaults // Chronik des Nietzche-Kreises München. – Neuried, 1999. – S. 255–273.

427. Lecourt D. Après Foucault... // Les sciences humaines sont-elles des sciences de l’homme ? – P., 1998. – P. 11–18.

428. Lipovetsky G. L’Ère du vide. Essays sur l’individualisme contemporain. – Paris: Gallimard, 1983. – 247 p.

429. Lyotard J.-F. Instructions paїennes. – P.: Galilée, 1977. – 87 p.

430. Lyotard J.-F. L’inhumaine. – P.: Galilée, 1988. – 284 p.

431. Lyotard J.-F. La condition postmoderne: Rapport sur savoir. – P.: Galilée, 1979. – 109 p.

432. Lyotard J.F. La Postmoderne explique aux enfants. – Paris, 1986.

433. Lyotard J.-F. Le Différend. – P.: Minuit, 1986. – 288 p.

434. Lyotard J.-F. Le postmoderne expliqué aux enfants: correspondence 1982–1985. – P.: LGF, 1993. – 150 p.

435. Lyotard J.-F. Moralités postmodernes.. – P.: Galilée, 1993. – 211 p.

436. Merleau-Ponty M. Sens et non-sens. – P.: Gallimard, 1996. – 227 p.

437. Philosophies de notre temps. – P.: Gallimard, 2000. – 359 p.

438. Ricoeur P. Lectures. – P.; Seuil, 1999. – (Points Essais). 2: La contrée des philosophes. – 500 p.

439. Touraine A. Critique de la modernité. – Paris: Fayard, 1993. – 462 p.

440. Touraine A. Le retour de l’acteur: Essai de sociologie. – Paris: Fayard, 1993. – 350 p.

441. Haerle C.-C. Karten zu «Tausend Plateaus». Mit Beitraegen von A. Badiou, G. Dеleuze, C.-C. Haelle, B. Massumi, T. Negri und A. Villani. – Berlin: Merve Verlag, 2003.

 


Зміст

Praeludium... 3

Розділ І. Постсучасність: Людина в лабіринті 11

1. «Пост-»: прокляття чи панацея для сучасної філософії?. 11

2. Адепти та опоненти: неоднозначність підходів до визначення сутності постмодерну. 24

3. Ризоматичні варіації сучасної французької філософії 36

Розділ ІІ. У пошуках пост-Логосу: здобутки та втрати.. 51

1. Парадокси нової онтології: на межі Буття і Ніщо (Ж.-П. Сартр) 51

2. «Бути чи не бути?»: онтологія смислу Ж. Дельоза. 65

3. Відмінність та повторення як інструментарій у побудові постлогосу. 95

4. «Différеnce» чи «différance»: вибір Жака Дерріда. 121

5. Безумство як грань рефлексії 136

Розділ ІІІ. Соціальна онтологія: постсоціальність за межею свідомості 159

1. Страсті по несвідомому: історико-філософська ретроспектива. 159

2. Химери несвідомого: шизоаналіз contra психоаналіз. 182

3. «Тисяча плато»: прощання з психоаналізом.. 206

4. Онтологія бажання: еротизація суспільства. 223

ЗАКЛЮЧНЕ МІРКУВАННЯ.. 262

Тріумф тіла без органів в онтологічних побудовах шизоаналізу. 262

Post scriptum... 274

Глосарій. 277

Література. 282

Зміст. 304

 


[1] Загалом означена вище часова смуга, як правило, не повинна перевищувати віку однієї людської генерації (30–35 років), хоча може виявитися насправді і значно меншою.

[2] На противагу Геґелю – саме з цих причин гегелівську феноменологію можна розглядати як класичну метафізику.

[3] Варто також зазначити, що українсько-російський варіант слова „постмодернізм” не виявляється тотожнім своїм іншомовним аналогам, має дещо змінений відтінок смислу, лише як такий, що слідує після модерну. Як ми впевнимося в подальшому дослідженні, іншомовні аналоги цього слова мають більш багатий смисл.

[4] До речі, подібна думка властива не лише представникам французької філософії. Американський філософ-постмодерніст Ф. Джеймісон вбачає специфічність сучасної культури та сучасного стану суспільства у візуальному характері сприйняття. Саме візуальність, кінематографічність (а, можливо, й віртуальність) являють собою «базовий модус існування культури пізнього капіталізму». Свідомість людини вже не здатна охопити усе розмаїття сюжетних та психологічних нюансів дискурсу, тому єдиним засобом визначення істинності існування суб’єкта стає візуальна форма, здатна до відчуження та фрагментації, а тому протиставлена розповідній формі. Наслідком цього стає фундаментальна мутація як самого предметного світу (він перетворюється на сукупність текстів або симулякрів), так і конфігурації суб’єкта.

[5] Що є абсолютно виправданим, оскільки предметом даного дослідження є саме французька філософія.

[6] До речі, Ж.-Ф. Ліотар не перший, кого турбувала така ситуація. Досить пригадати розпачливе висловлювання Е. Гуссерля: «Скепсис относительно самой возможности метафизики, крах веры в универсальную философию как руководительницу человека нового времени означает вместе с тем крушение веры в „разум”, понятого в том же смысле, в каком греки противопоставляли эпистему (знание) и докса (мнение)» [94, с. 556]. Для Е. Гуссерля це означало лише одне – зникає не лише впевненість, а навіть надія на здатність знання надавати істину, виражати сутність світу та самої людини.

[7] Знову мотив Е. Гуссерля, а на підтвердження досить лише однієї цитати: «Поскольку вера в абсолютный разум, придающий смысл миру, рухнула, постольку рухнула и вера в смысл истории, в смысл человечества, его свободу, понимаемую как возможность человека обрести разумный смысл своего индивидуального и общечеловеческого бытия» [94, с. 556].

[8] Більш вдалим видається російський переклад – «распря».

[9] Під дієвцем розуміється суб’єкт у його конкретно-історичних іпостасях, котрий у різні історичні періоди втілюється в різні соціальні утворення (класи, соціальні рухи, політичні об’єднання).

[10] Важливо звернути увагу на два значення французького слова personne, яке, по-перше, позначає людину, особу; по-друге, слугує для позначення будь-кого, нікого. Завдяки цьому персоналізація тлумачиться Ж. Ліповецьки одночасно і як індивідуалізація, і як спустошення, перетворення у ніщо.

[11] Пам’ятаємо про те, що множинність (multiplicité) є одним з ключових термінів ризоматики Ж. Дельоза та Ф. Гваттарі.

[12] Територизація у термінах Ж. Дельоза та Ф. Гваттарі представляє собою зашифровування потоків (лібідо або праці), тоді як детериторизація – розшифровування цих потоків.

[13] Звернення до процедури картографії можна зустріти в розробках відомого представника американського постмодернізму Ф. Джеймісона, котрий вважав, що сучасній людині надзвичайно важко пов’язати усе багатство свого індивідуального існування з тією складною глобальною світовою системою, в яку вона занурена, свій суб’єктивний досвід з безособистісними силами глобальної системи. Вирішити це завдання можна за допомогою специфічної форми практики, котру Ф. Джеймісон називає „пізнавальною картографією”, яка здатна наділити індивідуального суб’єкта новим відчуттям свого власного місця у глобальній світовій системі.

[14] Дивним чином потрапляємо ми в абсолютно іншій філософській традиції на дуже близьку образу ризоми характеристику так званого «круглого мислення» у Павла Флоренського. Починаючи в 1918 році нотатки «У водоразделов мысли», він таким чином характеризує своє відчуття майбутньої книги: «... Это – не одно, плотно спаянное и окончательно объединённое единым планом изложение, но скорее – соцветие, даже соцветия, вопросов, часто лишь намечаемых и не имеющих ещё полного ответа, связанных же между собою не логическими схемами, но музыкальными перекликами, созвучиями и повторениями». Вимальовуючи біг думок тютчевським образом – «...струй кипенье, / И колыбельное их пенье, / И шумный из земли исход», – Флоренський продовжує: «Связи отдельных мыслей органичны и существенны; но они намечены слегка, порою вопросительно, многими, но тонкими линиями. Эти связи, полу-найденные, полу-искомые, представляются не стальными стержнями и балками отвлечённых строений, а пучками бесчисленных волокон, бесчисленными волосками и паутинками, идущими от мысли не к ближайшим только, а ко многим, к большинству, ко всем прочим. Строение такой мысленной ткани – не линейное, не цепью, а сетчатое, с бесчисленными узлами отдельных мыслей попарно, так что из любой исходной точки этой сети, совершив тот или иной круговой обход и захватив на пути любую комбинацию из числа прочих мыслей, притом, в любой или почти любой последовательности, мы возвращаемся к ней же. Как в риманновском пространстве всякий путь смыкается в самого себя, так и здесь, в круглом изложении мыслей, продвигаясь различными дорогами всё вперёд, снова и снова приходишь к отправным созерцаниям. Эта-то многочисленность и разнообразность мысленных связей делают самую ткань и крепкою, и гибкою, столь же неразрывною, сколь и приспособляющеюся к каждому частному требованию, к каждому индивидуальному строю ума. Более: в этой сетчатой ткани и промыслившему её – вовсе не сразу видны все соотношения отдельных её узлов и все, содержащееся в возможности, взаимные вязи мысленных средоточий: и ему, нежданно, открываются новые подходы от средоточия к средоточию, уже закреплённые сетью, но без ясного намерения автора» [324, с. 26–27]. Як курйоз, треба лише додати, що російський філософ-священик вважав таку форму більш притаманною англійському мисленню, і цілком чужою мисленню французькому.

[15] Якби про цей феномен писали Ж. Дельоз та Ф. Гваттарі, вони напевно, назвали б його «тюремна машина».

[16] Поява термінів «однорукий» та «одноокий» у Дельоза та Гваттарі пов’язана з роботою Дюмезіля «Митра-Варуна» (Париж, 1948 р.), де аналізуються міфологічні персонажі та діячі стародавньої історії, а однорукість та одноокість виявляються тими символічними ознаками, котрі переносяться Дельозом та Гваттарі на державний апарат, військову машину та зв’язок між ними. Існує гіпотеза про те, що військова машина знаходиться між двома полюсами політичного суверенітету. Проявляється у міфах або в історії у порядку 1–2–3. Наприклад (по Дюмезілю): 1. Одноокий Бог Одін заковує у кайдани та тримає у магічному полоні Вовка. 2. Вовк був передбачливий і зберіг усю свою силу. 3. Бог Тір показує Вовку, що визволитися від кайданів можна, якщо відгризти власну лапу. Більш детально див.: Deleuze, Gilles: Tausend Plateaus: Kapitalismus und Schizophrenie / Deleuze, Gilles; Felix Guattari. Aus dem Franz. uebers. von Gabriele Ricke und Ronald Voullie [Hrsg. von Guenter Roesch]. – Berlin: Merve-Verl., 1997 – Plateau 13.

[17] Доречно у зв’язку з цим пригадати і порівняти з дельозівськими класичні запитання І. Канта.: що я можу знати? що я повинен робити? на що я можу сподіватись? що таке людина?

[18] В. Окороков називає концепцію «Логіки смислу» «феноменологією поверхні», зазначаючи, що пізніше, під впливом М. Фуко, розпізнавши розшарованість простору мислення, Ж. Дельоз дає своїй теорії більш точну назву «топологія». Утім, топологічність дельозівської думки виявляється вже в цій праці в повороті до граничних ефектів мови [див.: 268, с. 225].

[19] Саме такі уявлення були характерні для багатьох послідовників емпіріокритицизму, особливо для представників так званого «фізичного ідеалізму».

[20] Для тих, хто полюбляє тішити себе завданнями на кшталт «зроби сам», – стрічку Мьобіуса можна побудувати з прямокутної стрічки паперу, один з вузьких кінців якої розвертається на 180 градусів, а потім приклеюється до другого кінця. Утворюється поверхня з однією стороною, котрою можна пройти, не переходячи на другу сторону, і на якій не можна розрізнити ні верху, ні низу.

[21] У цьому контексті цілком слушною видається думка А. Ф. Зотова: «Керролл, за Дельозом, показав те, як виглядає думка в її джерелах, які разом з тим є її живильним ґрунтом. Образи керролівської „Аліси” – це щось на кшталт вступу до такої онтології, яка є ще більш фундаментальною, ніж „фундаментальна онтологія” Гайдеггера. Чому ж? Тому, що в людському бутті висхідною (можливо, краще сказати – базисною) є не система екзистенціалів, не „конструкція” з екзистенціалів, а саме хаос!» [152, с. 713].

[22] Для Е. Гусерля слово «Я» є базовим онтологічним поняттям, оскільки його значення завжди подається разом з предметом.

[23] Щоб зрозуміти сутність метафори Ж. Бодрійяра, варто процитувати наведений ним уривок із праці Чжуан-Цзи «Початок гігієни»: «„Скажи, – спросил князь Вэн-хуэй, – как же ты достиг столь высокой степени искусства?” Мясник отложил свой нож и сказал: „Я люблю Дао и таким образом совершенствуюсь в своем искусстве. Когда я начинал заниматься своим делом, я видел перед собой только бычью тушу. Три года спустя я уже больше не видел тушу. Теперь я постигаю все не столько глазами, сколько умом. Мои чувства больше не работают, работает только ум. Я знаю, как от природы сложен бык, и режу только по сочленениям и промежуткам. Я не разрубаю артерии, вены, мышцы и жилы, а уж тем более крупные кости! Хороший мясник изнашивает за год один нож, потому что режет только по мясу. Обычный мясник изнашивает по ножу каждый месяц, потому что нож его затупляется о кости. Мне мой нож служит уже девятнадцать лет. Им разделаны тысячи бычьих туш, а лезвие его все еще кажется свежезаточенным. Просто в сочленениях костей есть промежутки, а лезвие ножа не имеет толщины. Тому, кто умеет погружать тончайшее лезвие в эти промежутки, легко работать ножом, ведь он режет по пустым местам. Потому-то я и пользуюсь своим ножом уже девятнадцать лет, а лезвие его до сих пор кажется свежезаточенным. Каждый раз, когда мне приходится разделывать сочленение костей, я отмечаю наиболее трудные места, задерживаю дыхание, пристально вглядываюсь и действую не спеша. Я тихонько провожу ножом, и сочленения разделяются с такой же легкостью, как если бы я складывал на землю куски глины. Тогда я вытаскиваю нож и распрямляюсь”» [56, с. 226].

[24] Варто більш детально зупинитися на поглядах Е. Гуссерля, котрий розрізняв феноменологічну та природну настанови свідомості, наслідком чого було визнання існування потоку переживань, що потрактовувалися як «життя свідомості», а, отже, існувала і певна «предметність», нередукований залишок якої і позначається поняттям «ноема». Це поняття тісно поєднане ще з одним – «ноезою» (зміст акту сприйняття), яка через ноему (інтенціональну предметність) пов’язана з певним предметом світу. Наприклад, жовтий колір троянди, який ми сприймаємо, – це ноеза, а сам колір як предмет інтенціонального акту постає як ноема. Саме наявність ноеми та ноези дає змогу Е. Гуссерлю розрізнити інтенціональний та дійсний предмети, оскільки робота свідомості розпадається на два види інтенціональності – ноетичну (об’єктивує предмет в якості предмету та йде від суб’єкта, котрий пізнає, до предмета, що конституюється в інтенціональному акті) та ноематичну (визначає характеристики та властивості предмету та йде від предмета, що пізнається, до предмета як дійсного змісту знання). Отже, ноеза – смисл ноематичного предмета, а ноема – смисл дійсного предмета.

[25] Зауважимо, що для первинних вірувань наявність двійника взагалі була обов’язковою, тісно пов’язаною з двома визначальними фігурами, – смерті та магії. Пізніше двійники первісного світу перетворюються на віру в наявність душі, наслідком чого стає їхнє знищення. «... Исторически возникновение „души” кладет конец широкомасштабному обмену с духами и двойниками, приводя к появлению новой, дьявольской фигуры двойника, постоянно проступающей сквозь разум западной цивилизации» [56, с. 254]. Двійник первісної людини – її партнер, тоді як душа постає відчуженою частиною суб’єкта, виникає розум перед двійником розуму, котрим уявляється безум.

[26] «А вследствие такой связи, или приспособленности, всех сотворённых вещей к каждой из них и каждой ко всем прочим любая простая субстанция имеет отношения, которыми выражаются все прочие субстанции, и, следовательно, монада является постоянным живым зеркалом универсума» [207, с. 422]. Не забудьмо лише про те, що Ляйбніцеві монади «зовсім не мають вікон», і будь-який зв’язок з іншими монадами залишається зовнішнім і ніяк не впливає на внутрішнє життя монади, зміни якого відбуваються виключно на підставі «внутрішнього принципу». Але характерно те, що монади – ці «безтілесні автомати» – мають абсолютну індивідуальність.

[27] Аналітичними Ж. Дельоз вважає предикати, які при присвоєнні їх індивідуальному суб’єкту не отримують ніякого ступеня загальності, вони не можуть виступати як суб’єкти для іншого предиката.

[28] У дужках вказані ті аспекти концепцій згаданих філософів, які мають безпосереднє відношення до предмету даного дослідження.

[29] Для філософів, котрі здобували вищу освіту за часів панування марксистсько-ленінської філософії, одним із перших симулякрів, з якими доводилося знайомитися, був сумновідомий «привид комунізму», що блукав теренами Європи декілька століть, потім раптово десь загубився, і ще невідомо, чи не з’явиться він знову з іншим макіяжем та в іншому «прикиді», але сутність його навряд чи зміниться.

[30] Доречно тут згадати і Г. Ляйбніца з його ідеєю про об’єктивні закони як «звички природи», точніше – про природу речей як «звичку Бога» (constume de Dieu), «от которой он может отказаться по какому-либо основанию более значительному, чем то, которое побудило его руководствоваться этими максимами» [208, с. 130]. З цієї точки зору дива так само входять до порядку речей, як і так звані «природні дії».

[31] В одному зі своїх афоризмів Заратустра порівнює вічне повернення з вуличною пісенькою, а структура останньої уявляється саме як кругообіг або певний цикл [див.: 263, с. 158].

[32] Ми ще неодноразово зустрінемо образ такої поверхні у Ж. Дельоза і на подальших сторінках цього дослідження – під псевдонімом (або, у контексті даного розділу, – маскою) «тіла без органів».

[33] Висновок Ж. Дельоза дивним чином нагадує слова Г. С. Сковороди, коли той розмірковував над проблемою «нерівної рівності»: «Бог богатому подобен фонтану, наполняющему различные сосуды по их вместимости. Над фонтаном надпись: неравное всем равенство… Меньший сосуд меньше имеет, но в том равен есть большему, что равно есть полный» [297, с. 439].

[34] Спадає на думку скромна фраза І. Канта, котрий приписував цю заслугу собі. Хоча, чому б не припустити можливість існування цілої філософської революційної партії, адже філософія, на відміну від інших наук, має величезний простір для здійснення революційної діяльності.

[35] Будь-яке визначення є запереченням – лат.

[36] Сумно лише, що будь-яке повернення «тепер» можливе лише як симулякр, а відповідно і відчуємо ми тільки симулякри первинних емоцій та почуттів; мабуть, тому народна мудрість і не радить повертатися туди, де колись був щасливим, – симулякр минулого щастя викличе лише смуток...

[37] Йдеться передусім про добре відому юмівську теорію причинності, за якою причинний зв’язок розглядається не як об’єктивний порядок речей, а виключно як суб’єктивний порядок вражень. Доводячи цю тезу, Д. Юм, зокрема, стверджує: «... Очевидно, что повторение сходных объектов в сходных положениях не порождают ничего нового ни в этих объектах, ни в каком бы то ни было внешнем теле, … те различные примеры соединения сходных причин и действий, которыми мы обладаем, сами по себе совершенно независимы (оскільки відділені один від одного часом – саме цей момент, як побачимо далі, набуває розвитку у Ж. Дельоза – С. К.)... Итак, постоянное соединение объектов и непрерывное сходство в их отношениях последовательности и смежности не открывает нам и не производит ничего нового в этих объектах, но сходство это даёт начало идеям необходимости, силы и действенности» [387, с. 217].

[38] Припустимо, спостерігається повторення казусу АВ: завжди, коли з’являється А, ми очікуємо настання В з такою силою, котра відповідає якісному враженню від усіх АВ, котрі вже були піддані стисканню.

[39] Знову улюблений мотив Ж. Дельоза – поверхня (перша альтернатива) та глибина (друга альтернатива).

[40] До речі, лауреата Нобелівської премії саме як «майстра філософської прози» (1927 р.).

[41] Якщо використати термінологію І. Канта, то тривалість є істотною ознакою поняття «переживання», а судження «переживання триває» – це аналітичне судження.

[42] На Міжнародному філософському конгресі (1937 р.) А. Бергсона назвали «найзначнішим філософом з часів Декарта».

[43] Треба зазначити, що не всі автори визнають цю спробу Ж. Дерріда вдалою. В. Окороков пише, що хоча філософ вважає, що утвердженням примату писемності перед живою мовою долається гайдеґґерівська версія трансцендентального, він насправді лише відсторонив іншу проблему – взаємозв’язку людини і тексту. Отже, уникаючи лого-центризму (і його різновидів), Ж. Дерріда, на думку українського дослідника, просто відкидає проблему антропо-центризму шляхом формулювання постулату про первинність письма [див.: 268, с. 179].

[44] Ця тема вже висвітлювалась мною раніше, тому в подальшому викладі частково будуть повторені положення видання: Куцепал С. В. Письмо як засіб деконструкції логоцентризму в концепції Жака Дерріда. – К., 1997.

[45] Відзначимо тут ще раз досить критичну позицію В. Окорокова. Розглядаючи концепцію Ж. Дерріда перш за все через призму проблеми топології мови, він пише, що в цілому французькому мислителю не вдалося вирішити цю проблему конструктивно, при цьому слід завжди залишався для нього трансцендентальним шаром письма, на який завжди можна було зісковзувати в разі серйозних труднощів при дослідженні тексту [див.: 268, с. 186].

[46] В. Окороков вдало характеризує différance як один із способів «відчути» теперішнє, будучи при цьому трохи відстороненим від нього. «Цей „зазор” між минулим і теперішнім, схоплений у мисленні (свідомістю), і є буття. Його межі якраз проходять кордонами „роботи” свідомості між „ідеальним світом” (образом минулого), тобто розумом, який склався, і реальним світом, який завжди даний у теперішньому» [268, с. 189].

[47] Наприклад: „...Другой предстает не как субъект или объект, а совсем иначе – как возможный мир, как возможность некоего пугающего мира. Этот возможный мир не реален или еще не реален, однако же он существует – это то выражаемое, что сушествует лишь в своем выражении, в чьем-то лице или эквиваленте лица. Другой – это и есть прежде всего такое существование возможного мира” [118, c. 27].

[48] Для Ж. Дельоза та Ф. Гваттарі ідеалом стає вільний деконструйований суб’єкт, що не боїться втратити розум. Розгляду їхньої концепції шизоаналізу буде присвячений наступний розділ.

[49] Див.: Ницше Ф. Философия в трагическую эпоху. – М., 1994.

[50] У 1974–1975 рр. у Коледж де Франс М. Фуко прочитав курс лекцій під загальною назвою „Ненормальні”, який був присвячений досвіду дослідження психічного безумства та становлення психіатрії на основі поєднання психологічного, юридичного та медичного знання. Також досліджувалося становлення у новоєвропейській культурі уявлення про норму як біологічний, психологічний, моральний та політичний феномен. Центральним моментом такого становлення визнається процес заміщення образу монстра як істоти, що абсолютно порушує закони природи та світу, уявленням про норму та про ненормального як про суб’єкта, що не піддається нормативному вихованню і не вписується в нормативну систему соціуму.

[51] Ідея генеалогії запозичена М. Фуко у Ф. Ніцше, який у своїй праці „До генеалогії моралі” ставить за мету дослідити походження моральної свідомості, довести, що мораль є історичною формою досвіду суб’єкта, що людина як первинна структура, котра уможливлює різноманітний життєвий досвід, є продуктом історичного розвитку.

[52] На жаль, елементи цього ансамблю лише перераховуються, але не вказується, яким же чином вони поєднані в означеному історичному цілому.

[53] За середньовічними уявленнями, подібне має виліковуватися подібним, а оскільки безумство, вода та море вважалися проявом однієї й тієї ж мінливої та несталої стихії, то подорож морем виявлялася найкращим лікувальним засобом: „…вода не просто уносит человека прочь – она его очищает; к тому же, находясь в плавании, он пребывает во власти своей переменчивой судьбы: на корабле каждый предоставлен собственной участи, всякое отплытие может стать для него последним. Дурак на своем дурацком челноке отправляется в мир иной – и из иного мира прибывает, высаживаясь на берег” [346, c. 32–33].

[54] Більш детально про це див.: Дельоз Ж., Гваттарі Ф. „Що таке філософія?”, розділ „Концептуальні персонажі”.

[55] Варто навести висловлювання Декарта, яке аналізує М. Фуко: „И каким бы образом мог я отрицать, что эти руки и это тело принадлежат мне, иначе как приравняв себя к каким-то безумцам, мозг которых настолько помрачен парами черной желчи, что они упорно считают себя королями, хотя очень бедны, или одеты в золото и пурпур, хотя совершенно наги; или имеющими хрупкую голову, или же сделанными из стекла?” [101, c. 336].

[56] Зазначимо, що Ж. Дерріда у своїй праці „Когіто та історія безумства” пропонує інше по- трактування декартівського розмислу, акцентуючи увагу на тому, що безумство – це лише частковий випадок чуттєвої ілюзії, а тому приклад безумства не є показовим для нестабільності чуттєвої ідеї, не є зручним елементом сумніву з двох причин: „1) Пример с безумием не покрывает всего поля чувственного восприятия. Безумец обманывается не всегда и не во всем; он недостаточно обманывается, то есть он недостаточно безумен. 2) Этот пример неудачен и неубедителен в педагогическом смысле, поскольку он наталкивается на сопротивление не-философа, который не может последовать за отважным философом, когда тот допускает, что он вполне мог бы быть безумным в тот самый момент, когда он говорит” [133, с. 82]. Усе вищенаведене приводить Ж. Дерріда до висновку: „Декарт никогда не закрывает возможность безумия – ни на этапе естественного сомнения, ни на этапе метафизического. Он лишь притворяется, что исключает его – на первой фазе первого этапа, в еще не гиперболический момент естественного сомнения” [133, с. 88].

 

[57] Безумство неможливо визначити в термінах дискурсивної мови, в поняттях традиційної науки, бо, завдяки хитрощам мови, одне й те ж саме значення може бути віднесене і до „хвороб тіла”, і до „хвороб розуму”.

[58] У цьому зв’язку варто прислухатись до думки Ж. Бодрійяра: «Когда психоанализ и марксизм натыкаются на непреодолимое препятствие, не надо помогать им прыжком или ползком преодолеть его, нужно безжалостно анализировать их, исходя из того, что им недоступно. Эти их границы являются сегодня стратегическими пунктами любого революционного анализа» [56, с. 385]. Зразком такого аналізу, що не визнає ніяких авторитетів і не пробачає помилок, уявляється шизоаналіз.

[59] У З. Фройда термін «Танатос» не вживається. У своїх працях «По той бік принципу задоволення» (гл. 6) та «Кінечний та безкінечний аналіз» (розд. 7), він використовує назви Ерос та руйнування, поєднуючи свою теорію та теорію боротьби любові та ненависті Емпедокла. Термін «Танатос», як свідчать про це автори «Словника з психоаналізу» Лапланш та Понталіс, з’явився у психологічній літературі завдяки Федерну [див.: 200, с. 515]. Цікавим видається потрактування цих термінів французьким філософом Ж. Ліповецьки, для якого Ерос постає засобом синтезу та збирання, що діє за допомогою зв’язків, контактів та поєднань, а Танатос – це засіб розривання традицій та зв’язків [див.: 215, с. 49].

[60] Натомість шизоаналіз уявляє Id резервуаром часткових об’єктів, котрі проектуються у розчленоване тіло.

[61] Варто зазначити, що поряд з поняттям «несвідоме» (das Unbewusste) у З. Фройда існувало і поняття «передсвідоме» (das Vorbewusste). У його класичній праці «Тлумачення сновидінь» («Die Traumdeutung», 1900) поняття «передсвідоме» трактується як те, що знаходиться поміж несвідомим та свідомістю, від якої його відділяє цензура, котра не впускає несвідомі змісти ні до передсвідомого, ні до свідомості. Передсвідоме характеризується двома ознаками: 1) має вербалізований характер; 2) надзвичайно тісно пов’язане з «Я». У наступних своїх розвідках Фройд майже не використовує поняття передсвідоме, воно перетворюється на прикметник і зустрічається лише інколи для позначення того, що вислизає від актуальної свідомості.

[62] Думку Ж. Лакана досить оригінально розвиває Ж. Ліповецьки, котрий стверджує: «„Сверх-Я” в настоящее время предстает в форме императивов известности, успеха, которые, если они осуществляются, порождают непримиримую критику, направленную против собственного „Я”» [215, с. 112].

[63] Звернемося до «Словника з психоаналізу», який подає таке визначення неврозу: «Невроз – душевное расстройство психогенного происхождения, его симптомы в символической форме выражают психический конфликт, имевший место в ранней истории субъекта, и представляют собой компромисс между желанием и защитой» [200, с. 251].

[64] У контексті нашого дослідження поняттям «фантазм» (fantasme) будемо позначати не діяльність уяви суб’єкта взагалі, а особливий продукт цієї уяви, що являє собою здійснення несвідомих бажань суб’єкта.

[65] Не даремно вважається, що нове – це добре забуте старе, оскільки про «тіло без органів» можна прочитати ще у Емпедокла: «Ибо оно не уснащено человеческой головой на теле / И из спины у него не прыщут две ветви [рук], / Нет ни ног, ни проворных колен, ни волосатого члена» [325, с. 409].

[66] Видається доречним навести медичне визначення шизофренії: «Шизофрения – наиболее распространённая психическая болезнь, проявляющаяся своеобразными изменениями личности (нарушением социального контакта и мышления, эмоциональным обеднением), а также другими психическими расстройствами – от легких и преходящих до тяжелых и необычно стойких, приводящих к частичной или полной инвалидности» [181, c. 368]. Більш детальний опис хвороби знаходимо в «Словнику з психоаналізу»: «С клинической точки зрения шизофрения разветвляется на несколько несходных друг с другом форм, которым обычно приписуются следующие признаки: несогласованность мыслей, поступков и аффектов (так называемое рассогласование, распадение, расщепление), отстранение от реальности и замкнутость в себе, уход во внутреннюю жизнь, связанную с порождением фантазмов (аутизм), бессистемное бредообразование. Болезнь носит хронический характер и всегда имеет свою динамику, развивается в сторону „ухудшения” интеллектуального и эмоционального состояния, нередко приводящего к маразму, и это главный критерий, по которому большинство психиатров считают возможным ставить диагноз шизофрении» [200, с. 576]. Як бачимо, вимальовується не досить приваблива картина, до того ж, варто пам’ятати і те, що за часів Радянського Союзу саме шизофренія була одним із найбільш уживаних діагнозів проти тих, хто не згоджувався з існуючими ідеологічними настановами. Саме ці фактори пояснюють обережне ставлення до поняття «шизофренія» певної частини вітчизняного філософського загалу. Ж. Дельозу жахи радянського минулого не відомі, тому він сміливо оперує поняттям «шизофренія», і в своїй праці «Логіка сенсу» (1972 р.) також підкреслює розподілення, розщеплення реальності, властиве для цієї хвороби. «Первое, что очевидно для шизофреника, – это то, что поверхность раскололась… Так как нет поверхности, то у внутреннего и внешнего, содержащего и содержимого больше нет четких границ. Они погружаются в универсальную глубину или вращаются в круге настоящего, который сжимается все больше и больше по мере наполнения. Значит, образ жизни шизофреника – противоречие: либо в глубинной трещине, пересекающей тела, либо в раздробленных частях, вращающихся и насаженных друг на друга. Тело-решето, раздробленное тело и разложившееся тело – три основных измерения шизофренического тела» [105, с. 113]. Не оминув увагою це поняття і Ж. Лакан, котрий обґрунтовував розуміння шизофренії як мовного розладу. Він стверджував, що досвід темпоральності, розуміння людського часу як ланцюжка «минуле – сучасне – майбутнє», наявність пам’яті та збереження персональної ідентичності представляють собою ефекти мови. Мові властива наявність минулого та майбутнього, вона розгортається у часі, володіє конкретним досвідом часу. Шизофренік не знає такого способу мовної артикуляції, не знайомий з досвідом часової безперервності, тому й змушений жити у вічному теперішньому. З Ж. Лаканом погоджується Ф. Джеймісон, котрий вважає, що постмодерністський суб’єкт не має здатності організовувати своє минуле та майбутнє, не знаходить виходу з кола інтенсивностей, розриває ланцюжок означального.

[67] Більш детально про це йдеться у передмові до італійського видання «Тисячі плато», яка опрацьована за виданням: Deleuze, Gilles: Tausend Plateaus: Kapitalismus und Schizophrenie / Deleuze, Gilles; Felix Guattari. Aus dem Franz. uebers. von Gabriele Ricke und Ronald Voullie [Hrsg. von Guenter Roesch]. – Berlin: Merve-Verl., 1997. – 716 s.

[68] Тим, кого цікавить зазначена проблематика, раджу звернутися до видання:: Человек-Волк и Зигмунд Фрейд. Сборник / Пер. с англ. – К.: Port-Roual, 1996. Завдяки цьому збірнику можна дізнатися не лише про випадок Людини-Вовка, але й ознайомитися з спогадами вченого та коментарями до цього випадку.

[69] Зі спини (лат.).

[70] Для кращого сприйняття подальшого матеріалу варто навести історію так, як оповідає її З. Фройд: «Один портной сидел за работой в своей комнате, как вдруг распахнулось окно и на него прыгнул волк. Портной бьет его аршином – нет, поправляется он – портной схватывает его за хвост и отрывает хвост, так что испуганный волк убегает. Несколько времени спустя портной шел лесом и вдруг видит стаю волков, от которых спасается на дереве. Сначала волки растерялись, но находившийся среди них безхвостый, желавший отомстить портному, предлагает, чтобы один волк влез на другого с тем, чтобы самый верхний добрался до портного. Сам он – матерый старый волк – составит основание этой пирамиды. Волки так и делают, но портной узнал наказанного посетителя и закричал вдруг, как и тогда, ловите серого за хвост. При этом воспоминании бесхвостый волк испугался, убежал, а все прочие свалились вниз» [369, с. 173].

[71] До речі, вони не поодинокі у цьому, оскільки другий розділ розпочинається з роздумів Людини-Вовка та Рут Мак Брюнсвік про Фройда, котрі виражають сумнів у тому, що останній розуміється на вовках.

[72] Див. новелу Ф. Кафки «Шакали та араби».

[73] Концепт ризоми використовується як альтернатива концепту дерево-корінь, відмінність між якими відіграє надзвичайно важливу роль у подальших розмислах французьких мислителів.

[74] Гусінь та метелик також мають відношення до випадку Людини-вовка. З метеликом пов’язаний ще один страх хворого: одного разу він намагався зловити великого смугастого метелика, та коли той опустився на квітку і почав стуляти й розтуляти крильця, хлопчик дуже злякався. З. Фройд потрактовує цей випадок таким чином: розтуляння крилець нагадує римську цифру V, саме це був час, коли маленька дитина спостерігала сексуальну сцену між батьками, також цифра нагадує положення ніг жінки, які хлопчик міг бачити у прислуги, смуги на крильцях метелика пояснюють захоплення дитини дівчиною-прислужницею, котру звали Груша (груші мають смугастий колір). Гусінь – це персонаж сновидіння, коли пацієнт бачив себе верхи на коні, а величезна гусінь переслідувала його.

[75] Пацієнт був мешканцем Російської імперії.

[76] Енергія, властива машинам бажання, – це лібідо, а нумен та волюптас – це трансформації цієї енергії, що ніколи не постають ні як десексуалізація, ні як сублімація.

[77] Проблема співвідношення між бажанням та соціальним полем розглядалася Райхом та Маркузе, але у Райха концепт бажання не дістав достатньої визначеності, а тому він не зміг визначити місце бажання в економічній інфраструктурі, стверджуючи, що бажання збігається з економічною раціональністю, тому зводив соціальну регуляцію винятково до репресування сексуальності.

[78] Т. І. Ойзерман стверджує: «Специфічність соціальної об’єктивної реальності полягає в тому, що вона не тільки об’єктивна; це єдність суб’єктивного і об’єктивного або, інакше кажучи, суб’єкт-об’єктна реальність» [266, с. 171].

[79] Видається цікавим той факт, що Дельоз та Гваттарі, на відміну від багатьох філософів пострадянського типу, не бояться використовувати у своїх працях методологічні установки культових для радянських вчених філософів – Маркса та Енгельса, запозичують ті положення, які співпадають з їх власними поглядами. Для Маркса та Енгельса ідеологія уявлялась як викривлене відображення соціальної дійсності, на підтвердження чого варто навести такі цитати: «Если во всей идеологии люди и их отношения оказываются поставленными на голову, словно в камере-обскуре, то это явление точно так же проистекает из исторического процесса их жизни…» [244, с. 25]. «Идеология – это процесс, который совершает так называемый мыслитель, хотя и с сознанием, но с сознанием ложным. Истинные движущие силы, которые побуждают его к деятельности, остаются ему неизвестными, в противном случае это не было бы идеологическим процессом. Он создает себе, следовательно, представления о ложных или кажущихся побудительных силах» [384, с. 83]. Варто лише додати, що ці цитати класиків марксизму належать до так званих «молодого Маркса» і «пізнього Енгельса», які догматичним марксизмом завжди сприймалися з недовірою.

– Конец работы –

Используемые теги: французька, Філософія, Другої, половини, століття, Дискурс, префіксом, пост0.112

Если Вам нужно дополнительный материал на эту тему, или Вы не нашли то, что искали, рекомендуем воспользоваться поиском по нашей базе работ: ФРАНЦУЗЬКА ФІЛОСОФІЯ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХХ СТОЛІТТЯ: ДИСКУРС З ПРЕФІКСОМ «ПОСТ-»

Что будем делать с полученным материалом:

Если этот материал оказался полезным для Вас, Вы можете сохранить его на свою страничку в социальных сетях:

Еще рефераты, курсовые, дипломные работы на эту тему:

Общественно-политическая мысль в России второй половины XVIII – первой половины XIX в.в.
В результате проделанной работы я получила более глубокое изучение определенного раздела курса, который в ходе занятий рассматривался лишь в… Еще один плюс – повышение теоретической подготовки, что важно при сдаче… Так же в наше время очень актуально знать важные моменты истории. 1. Борьба трех направлений в общественном движении…

Постиндустриальное общество. Советский Союз во второй половине 60-Х - первой половине 80-Х гг.
Новым первым секретарм был избран Леонид Брежнев. Эпоха управленческих реформ, кадровых перетрясок, державших в напряжении вс чиновничество страны,… Главным девизом застойных лет стала спокойная жизнь своего рода синица в руках… Разоблачение культа личности было сврнуто и постепенно сменилось признанием больших заслуг Сталина.

Советское общество во второй половине 60-х - первой половине 80-х годов
Во-первых, это почти что наша эпоха.Я родилась на ее за-кате, первое прочитанное мною слово было «СССР» (я училась читать по га-зетам). А потом было… И это не просто штрих, а уже целая черта на лице эпохи: ведь им самим точно… В его докладе на октябрьском Пленуме ЦК КПСС были использованы предложения известного экономиста Е.Г. Либер-мана.…

Достижения в области теоретических и клинических дисциплин (физиология, анатомия, патология, микробиология, терапия) В России (вторая половина 19 – первая половина 20 века)
Грек, римлянин или араб, приверженец Христа или Магомета. То мог быть просто просвещенный человек, осознающий, сколь бесценна человеческая жизнь,… Слова, отдающиеся эхом в столетиях. Ибо в них заключено радение о тех, кто… А потому вернемся на мгновение из средневековья в наши дни, в двадцатое столетие, и хотя бы кратко скажем - нет, не о…

Отечественная психологическая наука во второй половине XIX века
Это были годы расцвета естественных наук в России, на которых сосредоточился главный интерес общества и где происходили основные научные достижения.… Однако дело не только в том, что ученые этого периода занимались широким… Именно такими и были 60-80-е годы XIX века, таким ученым был Сеченов, такими были и Кавелин, и Веселовский, и Потебня.…

Россия на Дальнем Востоке: новая градостроительная концепция и православные храмы в русском стиле (вторая половина XIX - первая треть XX вв)
Рассматривая процесс градостроительного освоения Дальнего Востока в контексте такого целостного явления как градостроительство России середины XIX -… Согласно Е. И. Кириченко первостепенная градообразующая роль в рассматриваемый… Это вполне соотносится с комплексом идей, ориентированных не на служение государству, как это было в XVIII - нач. XIX…

Социалистическая политико-правовая идеология во второй половине XIX в.
К середине XIX в. сложились, а во второй половине века окончательно оформились основные направления социалистической идеологии, имеющие четкую… В 1889 г. социалистические партии образовали II Интернационал. … Большое влияние на эту теорию оказали идеи французских социалистов.

Буржуазная политическая и правовая идеология в Западной Европе первой половины XIX в.
Массовое разорение мелких собственников и развитие пролетариата, с одной стороны, стремительное обогащение промышленной, торговой и финансовой… Росло относительное и абсолютное обнищание пролетариата. Его разрозненные… К буржуазной политико-правовой идеологии относятся те концепции, которые оценивали гражданское общество периода…

Онтология математического дискурса
Однако нетрудно заметить, что даже в трех приведенных примерах смысл слова "существует" - не один и тот же. Прямая, проходящая перпендикулярно… Каждый математик, по-видимому, так или иначе отвечает для себя на вопрос о… Названная проблема решается, как правило, в рамках математики. Однако можно поставить вопрос о существовании…

Пролегомены к рассмотрению дискурса материнства
В современном обществе эти люди оказываются в положении изгоев, людей не умных, не культурных, а то и вовсе не здоровых. Такими их представляет общество.Такими они и становятся подчас, когда начинают… Объяснительная модель сексуальности феноменально успешна и проста в использовании, поскольку, во-первых,…

0.04
Хотите получать на электронную почту самые свежие новости?
Education Insider Sample
Подпишитесь на Нашу рассылку
Наша политика приватности обеспечивает 100% безопасность и анонимность Ваших E-Mail
Реклама
Соответствующий теме материал
  • Похожее
  • По категориям
  • По работам
  • Галицко-Волынское княжество в последней четверти XIII – в первой половине XIV столетия Тема данной работы – Галицко-Волынское княжество в последней четверти XIII – в первой половине XIV столетия. Мы будем рассматривать ранние попытки… В то же время Галицкое и Волынское княжества никогда не теряли своего… Актуальность рассматриваемой темы находит отклик в процессах, происходящих в настоящее время, в период становления и…
  • Россия в первой половине XIX века Помимо этого, главной статьей доходов в государстве были подати с крестьян. По своему политическому устройству Россия была самодержавной… Император управлял страной при помощи чиновников. По закону они были… Слово “бюрократия” так и переводится: власть канцелярий, от мздоимства которой страдали все слои населения.Вот такова…
  • Россия в первой половине ХХ века Возврат к более демократическим порядкам (НЭП) в середине 1920-х годов сменился борьбой за власть в партии и государстве, связанной с деятельностью… Левые эсеры, настаивавшие на продолжении войны с Германией, устроили… Большинство членов Учредительного собрания создали в Самаре Поволжское правительство (Комуч). Другие центры…
  • Отчет по практике в Анапском таможенном посту Изучение этих положений велось на основе: – Правил пожарной безопасности в Российской Федерации (ППБ 01-03), утвержденных Приказом МЧС России от 18… Прибыв в Анапский т/п, передо мной появились две первоначальные задачи: 1.… Выбор темы оказался весьма проблематичным.Во-первых, в связи с указаниями моего руководителя по практике от Академии,…
  • Зарубежная школа и педагогика в первой половине XX в. Среди международных педагогических организаций, учрежденных в это время, можно назвать Лигу нового воспитания и Международное бюро просвещения. В… Потребность в обновлении школы и педагогики становилась все более актуальной.… Подобные установки вели к чрезмерному интеллектуализму полноценного образования, порождали авторитарное вмешательство…