Тисяча плато»: прощання з психоаналізом

Серед філософів, котрі серйозно займаються дослідницькою роботою, важко знайти людину, яка б не стикалась із ситуацією співавторства. Але одна справа написати разом одну чи навіть кілька статей, а інша – створити повноцінне дослідження. Історія філософської думки знає лише два випадки такої співпраці – К. Маркс та Ф. Енгельс, чий теоретичний доробок викликав чимало досліджень, коментарів, критики тощо, та Ж. Дельоз і Ф. Гваттарі, праці яких «Анти-Едіп» та «Тисяча плато» становлять собою два томи «Капіталізму та шизофренії», – саме вони і є центральними фігурами пропонованого розділу.

Прислухаємося до самого Ж. Дельоза, який у листі до Куніічі Уно розповідає історію свого знайомства та співпраці з Ф. Гваттарі [див.: 441, S. 9–12.].

За словами Ж. Дельоза, все почалося відразу після травня 68-го у Франції. Мислителі не знали одне одного, але їхній спільний друг вважав, що вони мусять познайомитися. На перший погляд, – пише Ж. Дельоз, – не було нічого, на чому б ми могли порозумітися. Фелікс завжди був багатостороннім, працював у політиці, в психіатрії та з групами. Він певним чином «зірка» груп. Чи, можливо, його потрібно порівняти з морем: поверхнею, яка нібито завжди в русі, яка постійно зблискує та сяє. Він може змінювати одну діяльність на іншу, мало спить, ніколи не спиняється. У ньому є щось невичерпне, і він послуговується екстраординарними швидкостями. Я ж, навпаки, скоріше як скеля: я мало рухаюсь і для мене неможливо робити дві справи одночасно. Мої думки завжди ідея фікс. І якщо я – достатньо рідко – рухаюся, то йде мова про внутрішні рухи. Я охоче пишу на самоті, я не особливо люблю говорити, скоріше це на курсах в університеті, де слово підпорядковане зовсім іншому порядку. Фелікс і я разом склали гарний тандем [див.: 441, S. 9].

Ж. Дельоз звертає увагу на надзвичайну творчу обдарованість Ф. Гваттарі, його здатність постійно змінювати вид діяльності (читає, пише, грає на піаніно). Дельоз порівнює ідеї Ф. Гваттарі з малюнками, котрі інколи утворюють справжні діаграми, у той час як самого Дельоза, навпаки, цікавлять поняття, що, на його думку, існують для себе і ведуть певний вид власного життя. Вони невидимі створіння. Але це також означає, що їх потрібно винайти. Я вірю, пише Ж. Дельоз, що філософія – це творча наука, не менш ніж живопис або музика: вона створює поняття. Але поняття – це не всезагальності, не просто правда. Вони займаються сингулярним, новим і тим, що вражає. Поняття можуть розділятися не тільки на афекти, тобто дії, які впливають на наше життя, але і на перцепти, які створюють для нас нові способи бачення та сприйняття [див.: 441, S. 10].

«У нас було бажання разом працювати, між діаграмами Фелікса та моїми артикульованими поняттями, але ми не знали як. Ми багато читали: етнологію, економіку та лінгвістику. Це був, так би мовити, матеріал. Мене вражало, як Фелікс цим послуговувався і знову і знову породжував нові думки, в той час, як він цікавився тим, як я ініціював філософію у матеріал. Ми досить швидко визначилися, що ми хотіли сказати в Анти-Едіпі: представлення несвідомого як машини чи фабрики і нове потрактування деліріуму, який відкривається історичному, політичному та соціальному світові. Але як можна це сказати? Ми почали писати довгі листи, без упину та без порядку. Потім ми сідали вдвох, інколи просто на пару днів, інколи на тижні. Можливо ти розумієш, що я хочу сказати, – це було одночасно невимовно напружено та втомлююче, і все ж весь час ми сміялися. Один намагався висловити цю, інший – другу думку. Потім складали ми разом те, що кожен написав для себе, і знаходили нові слова, що завжди нам здавалися потрібними. Коли книга була готова, вона була настільки когерентною, що не можна було сказати більше, ніж один чи інший вже написав» [441, S. 10–11].

Дельоз не приховує того факту, що для нього «Фелікса інколи було занадто багато, Фелікс переслідував мене, навіть і тоді, коли я вже більше не міг». Результатом цього було те, що поняття отримували таким чином постійне автономне існування, також і коли мислителі інколи мали різні уявлення про те, що вони висловлювали (під «тілом без органів», наприклад, вони завжди розуміли різні речі). Тому в їхній праці ніколи не йшлося про те, щоб щось поєднувати. Ціле було скоріше кущенням, нагромадженням відмінностей, ризомою. За словами Ж. Дельоза, він міг би сказати, хто додав той чи інший мотив, те чи інше поняття: «Фелікс був інколи справжньою грозою, а я був скоріше громовержець, я викопував речі з-під землі, щоб вони постали десь в іншому місці, і так далі, і так воно йшло» [див.: 441, S. 11].

У випадку з «Тисячею плато» сталося дещо по-іншому. Книга була набагато складнішою, і сфери, про які філософи говорили, знаходяться далеко одна від одної. Але між тим вони знали одне одного так добре, що один міг передбачити, в якому напрямку рухається інший. Паузи між їхніми розмовами ставали все довшими. «Ми могли віддатися на волю Ехо – не тільки між нами двома, але між сферами, через які ми проходили. Найкращі моменти для нас були ті, коли ми писали про ритурнель та музику, машину війни, кочівників та становлення-звіром. Запалений Феліксом, я мав відчуття, що ми увійшли на територію, де живуть цілком своєрідні поняття. «Тисяча плато» – це книга, яка зробила мене щасливим, і в якій я знову і знову знаходжу щось нове» [див.: 441, S. 12].

Таким чином, «Тисяча плато» (1980) продовжила «Анти-Едіп» (1972). Але в обох книжок, за свідченням самих авторів [67], об’єктивно були різні долі. Напевно, це залежало від обставин: рухомий час однієї, який ще був під впливом 1968 року, і поверхневий час застою, байдужості, коли з’явилася інша книга. «Тисяча плато» з усіх книг, написаних Дельозом та Гваттарі, найгірше сприйняв читач. Навпаки, «Анти-Едіп» був дуже успішним, але цей успіх супроводжувався ще більшим засудженням. «Анти-Едіп» хотів вказати на спустошення, на Едіпів, на стосунки «тато-неня» у психоаналізі, в психіатрії і власне в антипсихіатрії, в літературній критиці та у загальній картині, яку отримуєш, скеровуючи увагу на мислення. Як зізнаються Дельоз та Гваттарі, вони думали про те, щоб доконати Едіпа. Але це завдання було заскладне. Реакція на 1968 рік показала, наскільки ще сильний Едіп у сім’ї і як він далі у психоаналізі, у літературі і всюди у мисленні вправляється своїм плаксивим режимом. Так Едіп для французьких мислителів залишився важким тягарем. Навпаки, «Тисяча плато», незважаючи на видимий неуспіх, дала їм, як мінімум, можливість зробити ще один крок і відкрила невідомі сфери, невідчутні для Едіпа, які «Анти-Едіп» зміг побачити лише здалеку, не заглибившись у них.

Власне, «Анти-Едіп» репрезентував три головні теми:

1) несвідоме функціонує як фабрика, а не як театр (це питання виробництва, а не репрезентації);

2) картини безуму або романи є всюди у світі та світовій історії, і вони належать не тільки сім’ї (втрачають розум раси, племена, континенти, культури, суспільні позиції);

3) є одна універсальна історія, і вона є історією співприсутності (так само, як і течії, які є предметом історії та рухаються через примітивні коди, через деспотичне надкодування, через капіталістичне декодування і які роблять можливим об’єднання незалежних потоків).

«Анти-Едіп був зумовлений Кантом, він мусив бути видом критики чистого розуму на площині несвідомого. Звідси й утвердження властивих несвідомому синтезів; перебіг історії як виверження цих синтезів; розвінчання Едіпа як «невідворотної ілюзії», яка фальсифікує будь-яке історичне виробництво» [див.: 410, S. ІІ]. Із трьох основних завдань шизоаналізу, котрі складали вже знайому нам позитивну та негативну його програми, головним в «Анти-Едіпі» все ж таки було деструктивне, спрямоване проти засадничої причетності психоаналізу до репресивних практик капіталізму, до його обмежувальних аспектів. Психоаналіз і капіталізм споріднені тим, що привласнюють розшифровані лібідозні потоки та потоки праці, зашифровані та обмежені у попередніх, давнішніх суспільствах, таке зашифровування відбувається шляхом детериторизації, і потоки повертаються у процес капіталістичного виробництва. Дельоз та Гваттарі закидають Фройдові те, що він не відкрив велике мистецтво підсвідомого, мистецтво молекулярних множин, він завжди повертається до молярних єдностей. Твір 1915 р. «Несвідоме», про який йтиметься нижче, цікавий ілюстрацією редукції. З. Фройд використовує слова, щоб відновити єдності, які в речах вже більше не наявні. У праці «Логіка смислу» Ж. Дельоз із цього приводу говорить: «Первое, что очевидно для шизофреника, – это то, что поверхность раскололась. Между вещами и предложениями больше нет никакой границы – именно потому, что у тел больше нет поверхности» [105, с. 112]. Тому шизоаналіз, на відміну від психоаналізу, розшифровує потоки завдяки детериторизації, заперечує молярні структури, властиві і суспільству, і психіці, щоб мати можливість здійснювати контроль за поліморфною множинністю молекулярних машин бажання.

На противагу «Анти-Едіпу», «Тисяча плато» кидає виклик післякантіанським (а тим самим і антигегельянським) прагненням. Цей замисел «конструктивний». Ідеться про теорію множин як таких, а саме про те, де різноманітне переходить в субстантивний стан, у той час, як в «Анти-Едіпі» воно розглядалося в синтезах та під впливом несвідомого. Як стверджують самі французькі мислителі, коментар до Вольфсмана (плато «Один вовк чи багато?») у «Тисячі плато» є їхнім прощанням із психоаналізом та намаганням показати, як множини сповнюють відділення свідомого від несвідомого, природи від історії та тіла від душі. «Множини є реальністю, вони не зумовлюють єдності, не переходять у тотальність та не повертаються до суб’єкта. Суб’єктивізації, тоталізації та об’єднання є, у свою чергу, процесами, які продукуються у множинах та обмінюються. Головні ознаки множин залежать від їх елементів, що є сингулярностями; з їх відносинами, які є видами становлення; з їх досягненнями, які є посейбічним, Haecceїtates (індивідуалізації без суб’єкта); зі своїми часо-просторами, котрі є тривалостями та рівними площинами; з їхніми моделями утілення, ризомою (на противагу до моделі дерева); з їхньою площиною утворення, котра є плато (областями тривалої інтенсивності); а також з векторами, які її, площину, перетинають та утворюють території та ступені детериторизації» [410, S. ІІ].

Отже, універсальна історія співприсутності стає у «Тисячі плато» набагато більш варіативною. У кожному окремому випадку знову та знову звучить запитання: де і як здійснюється ця зустріч? Замість того, щоб, як в «Анти-Едіпі», слідувати традиційній послідовності «дикі-варвари-цивілізовані», ми бачимо у «Тисячі плато» всі можливі та одночасно існуючі картини: примітивні групи, які у рідкісній маргінальності працюють з рядами та з обрахуванням «останнього» кінця; деспотичні єдності, які на противагу їм утворюють ансамблі, котрі піддані процесам централізації (державні апарати); номадичні машини війни, які мало що можуть направити проти держав, якщо ці приймають машини війни у себе, хоча вони їм від початку не належали; процеси суб’єктивації, що тривають у державному та військовому апаратах; охоплення цих процесів у капіталізмі та відповідних державах; модальності революційного способу дій; приступні у кожному окремому випадку до порівняння фактори території, землі та детериторизації.

Тож, звернемося тепер безпосередньо до другого розділу «Тисячі плато», який має назву «1914 – Один вовк чи багато?», щоб разом з Ж. Дельозом та Ф. Гваттарі в останнє насолодитися критикою психоаналізу та попрощатися з ним.

Перш за все, нам потрібно пригадати деякі праці З. Фройда, зокрема «Несвідоме» (1915), де він наводить випадок двох пацієнтів, один з яких сприймає свою шкіру, а інший свою панчоху як системи, котрі складаються із маленьких дірочок, що загрожують постійним збільшенням, розростанням. У книзі «Логіка смислу» Ж. Дельоз уже звертався до цього твору та до фройдівського аналізу описаних випадків і зробив такий висновок: «Изначальный аспект шизофренического тела состоит в том, что оно является неким телом-решетом. Фрейд подчеркивал эту способность шизофреника воспринимать поверхность и кожу так, как если бы они были исколоты бесчисленными маленькими дырочками» [105, с. 112]. Цікаво, що З. Фройд, не здогадуючись про те, який прискіпливий аналіз здійснять над його розмислами Ж. Дельоз та Ф. Гваттарі, вважає це симптомом шизофренії, оскільки такі прояви не властиві ні істерику, ні невротику. Невротик здатний ототожнювати об’єкт з цілим, психотик же розуміє об’єкт як множину. Між тим, на думку Ж. Дельоза та Ф. Гваттарі, З. Фройд мусив невдовзі написати надзвичайні для себе сторінки. Насамперед вони мали на увазі фрагменти з твору 1915 р. «Несвідоме», де йдеться про різницю між неврозом та психозом. З. Фройд твердить, що істерики чи невротики є людьми з такими здатностями, щоб порівнювати панчоху з вагіною, а шрам з кастрацією. Це знаходиться поза питанням про те, що одночасно об’єкт сприймається ними як ціле та як зникле. Для Ж. Дельоза та Ф. Гваттарі цілком очевидною є стилістична різниця між психозом та неврозом. «Дія редукції у творі 1915 р. дуже цікава: вона свідчить, що невротик свої порівняння чи ідентифікації скеровує на уявлення про речі, в той час як психотик має лише уявлення про слова» [див.: 410, S. 45].

По-друге, французькі філософи звертались до праць, де З. Фройд досліджує та детально аналізує випадок Людини-Вовка [68]. Французькі дослідники вслід за З. Фройдом звертаються до відомого випадку у практиці психоаналізу, котрий стосується юнака, що тяжко захворів у 18-річному віці після гонорейної інфекції, наслідком чого стала його повна залежність від оточуючих. Але психіатр звертає увагу на те, що в ранньому дитинстві пацієнтові довелося перенести тяжкі невротичні страждання, які почалися перед самим його п’ятим днем народження, спочатку у формі істерії страху (фобії тварин), а потім перетворилися на невроз нав’язливості з чітко визначеним релігійним змістом. Особливе значення у досліджуваному випадку має сон пацієнта, тому варто навести його розповідь повністю: «Мне снилась ночь; я лежу в моей кровати (моя кровать стояла так, что ноги приходились к окну; перед окном находился ряд старых ореховых деревьев. Знаю, что была зима, когда я видел этот сон, и ночь). Вдруг окно само распахнулось, и, охваченный страхом, я вижу, что на большом ореховом дереве перед окном сидят несколько белых волков. Их было шесть или семь. Волки были совершенно белыми и скорей похожи на лисиц или овчарок, так как у них были большие хвосты, как у лисиц, и уши их торчали, как у насторожившейся собаки. Мне стало очень страшно, наверное, из-за мысли, что волки меня съедят; я вскрикнул и проснулся. Няня поспешила к моей кроватке, чтобы посмотреть, что со мной случилось. Прошло довольно много времени, пока я убедился, что это был только сон – так естественно и ясно рисовалась мне картина, как открывается окно и на дереве сидят волки. Наконец я успокоился, почувствовал себя так, будто избежал какой-то опасности, и снова заснул.

Единственным действием в сновидении было то, как распахнулось окно, потому что волки сидели спокойно без всякого движения на ветках дерева, справа и слева от ствола, и глядели на меня. Как будто все свое внимание они сосредоточили на мне. Думаю, что это был мой первый кошмарный сон. Мне было тогда три, четыре, самое большее – пять лет. До одиннадцати- или двенадцатилетнего возраста я с тех пор всегда боялся увидеть что-нибудь страшное во сне» [369, с. 172].

Цілком у дусі відкритого ним методу психоаналізу З. Фройд аналізує цей сон під кутом зору такого ненависного Ж. Дельозу та Ф. Гваттарі Едіпа. Домінантою його розмислів та висновків стає спогад пацієнта про те, що у віці півтора року він став свідком сексуальної сцени між його батьками. Особливе значення вчений приділяв тому, що статеві зносини відбувалися more ferarum [69]. Цю подію З. Фройд позначає як «первинну сцену» і надбудовує свої психоаналітичні конструкти виключно навколо неї, визначаючи відношення між нею та сновидінням, яке так налякало маленького хлопчика. Аргументами З. Фройда також виступає спогад про те, що пацієнт страшенно боявся одного малюнка у книжці, де було зображено вовка, який стояв на двох задніх лапах, протягуючи передні назустріч глядачеві (як з’ясувалося, це була ілюстрація до казки про вовка та сімох козенят, якою пацієнта постійно лякала його старша сестра), а також оповідь дідуся про те, як вовк заскочив до кімнати кравця через розкрите вікно [70]. Відштовхуючись від цього, вчений тлумачить сон хлопчика: «Бесхвостый волк предлагает другим в рассказе деда взобраться на него. Эта деталь вызвала в воспоминаниях картину „первичной сцены”. Таким путем материал „первичной сцены” мог быть заменен материалом из истории о волке и при этом одновременно двое родителей могли быть замещены по желанию несколькими волками. Ближайшее превращение содержания сновидения состояло в том, что история о волке приспособилась к содержанию сказки о семерых козлятах, позаимствовав у нее число семь. Превращение материала: „первичная сцена” – история о волке – сказка о семерых козлятах – является отражением развития хода мыслей во время образования сновидения; тоска по сексуальному удовлетворению отцом – понимание связанного с ним условия кастрации – страх перед отцом» [369, с. 182].

Ж. Дельоз та Ф. Гваттарі дотримуються дещо іншого потрактування описаного випадку [71]. Для них Людина-Вовк – це хтось, котрий в своїй психотичній фазі постійно спостерігає за варіаціями. Вони впевнені, що, аналізуючи сон Людини-Вовка про 6 чи 7 вовків на дереві, з яких Людина-Вовк нарахувала лише 5, З. Фройд сумнівається у тому, що вовки можуть прийти зграєю. Лікар вирішує, що у цьому випадку наявний невроз, і переходить до редукції не на словесному рівні представлення слів, а в площині уявлень про речі, пов’язуючи сон з казкою про вовка та 7 козенят. 7 вовків – 7 козенят, 6 вовків – 1 козеня заховалося у годиннику, 5 козенят – 5 година, римська цифра V, (чотири пропускається), 3 вовків – коїтус три рази, 2 вовки – дві собаки під час налягання, один вовк – батько, жодного вовка – втрата пеніса. Від початку було відомо, що звірі були для того, щоб представити коїтус батьків, тобто здійснюється посилання на вказівку про гомосексуальність сну. Таким чином, З. Фройд знає лише едипізованого вовка або собаку, кастровано-каструючого тата-вовка.

Далі Ж. Дельоз та Ф. Гваттарі звертаються до історії про дівчинку Фанні. Після того, як вона чує передачу про вовків по радіо, то на запитання, чи хоче вона бути вовком, дівчинка відповідає, що це ідіотизм, не можна бути вовком, можна бути лише 8, 10, 6 чи 7 вовками одночасно. При ставанні вовком важливим є визначення множини і протиставлення суб’єкта зграї, протиставлення множинності вовків, спосіб, у який це бачить Фанні: це пустеля, це погляд в пустелю, вона кольору охри, світло пустелі без тіней, всередині натовп, бджолиний рій, купа футболістів або група туарегів. «Важливою при становленні вовком є позиція множини і передусім важливою є позиція суб’єкта поруч зі зграєю, поруч з множиною вовків, спосіб, яким можна в неї увійти чи ні, стан, який утримується, спосіб, яким можна перейти в множину.

Я знаходжуся скраю цього натовпу, на периферії; але я помічаю, що я з ним пов’язана частиною тіла, долонею чи ступнею» [410, S. 47]. Зрозуміло, що таке положення важко утримувати, оскільки рухи натовпу непередбачувані і не мають ритму. Це гарний шизосон: на лінії межі, прогулянка à la Вірджинія Вульф.

Для французьких дослідників важливою є проблема населення у несвідомому: все, що проходить через пори шизоїда, пов’язане з множинностями, «в кожній порі моєї шкіри виростають немовлята... або ж виростають груди». З. Фройд намагався аналізувати феномен мас з точки зору несвідомого, вважаючи, що несвідоме є масою, якою він ототожнював з особою, а це, на думку авторів «Тисячі плато», було короткозоро. У той час для Ж. Дельоза та Ф. Гваттарі всюди виявляються множини: пор, вугрів, шрамів, вен, грудей, дітей, бджіл, футболістів, вовків, шакалів, туарегів [72]. Усе це вказує на певну структуру несвідомого. Існує щось, що відіграє роль цілого тіла, – це тіло без органів. Це пустеля і це дерево, на якому сидять вовки, а також шкіра, також це будинок або будь-які речі. Тіло без органів – це не тіло без органів, а тіло, на якому те, що слугує органом, відповідно до броунівського руху поширюється у формі молекулярних множин. Тому пустеля виявляється заселеною. Тіло без органів протиставляє себе менше органам, ніж організації органів. Тіло без органів – не мертве тіло, а живе, заселене множинами.

Далі у Ж. Дельоза та Ф. Гваттарі з’являється концепт ризоми [73], оскільки найважливішу ознаку сну вони вбачають у тому, що кожен елемент сновидіння ненастанно змінює та модифікує своє положення відносно інших елементів. Відбувається танок елементів на носі людини-вовка. Доповненням до цього постає оповідь Фанні, тому далі ми спостерігаємо, як бджолиний рій змішується з футболістами у смугастих формах або з групами туарегів. Клан вовків посилюється бджолиним роєм проти мавп під керівництвом Мауглі. З. Фройд пізнав множини за лібідозними течіями, які у людини-вовка з’являлися одночасно, тому ще дивніше, зауважують Ж. Дельоз та Ф. Гваттарі, як він (З. Фройд) послуговується множинами несвідомого. Усі вони для нього означають кастрацію.

Вовк – це зграя, це множина. Нуль – це тіло без органів людини-вовка. Якщо несвідоме не знає негації, то тому, що несвідоме не має нічого негативного, лише нескінченне наближення та віддаляння від точки нуля. Вовки позначають інтенсивність, групу інтенсивностей, набрякання інтенсивностей на тілі без органів людини-вовка. Вовк як безпосереднє сприйняття множини – це не репрезентант, не замінник, але це те, що має назву «Я-відчуваю». Вовк, вовки – це інтенсивності, швидкості, температури, неподільні варіативні стани. Стати вовком означає детериторизуватися і ступати вислизаючими лініями. Вовк і дірка – це частки несвідомого, лише частки, частинки, продукти частинок, зв’язки частинок як елементів молекулярних множин. Фізики кажуть: діри означають не нестачу частин, але частки, які рухаються швидше за світло.

Ж. Дельоз та Ф. Гваттарі посилаються на визнані наукові авторитети, стверджуючи, що у математика і фізика Римана знаходимо розрізнення дискретних і стійких множин, а у Мейнонга та Рассела – розрізнення екстенсивних множин величини або частковості та множин відстані, які стоять ближче до інтенсивного. А в Бергсона спостерігаємо диференціацію нумеричних і розтягнутих множин та квалітативних і тривалих множин. Дельоз та Гваттарі роблять майже те ж саме, коли розрізнюють множини, подібні до дерева, та ризоматичні, макро- та мікромножини. З одного боку, у полі їх зору опиняються екстенсивні, часткові та молярні множини, з другого – лібідінозні, несвідомі, молекулярні, інтенсивні множини. Елементи цих останніх множин є частинками; їх стосунками є відстані, їх рухи є броунівськими рухами, їх кількість – це інтенсивності та відмінності інтенсивностей.

Усе це утворює чітку логічну будову, що складається з двох рівнозначних конструкцій, одна з яких створена за принципом дерева-кореня, а друга – ризоми. Єдиною реальністю дерева-кореня постають бінарні опозиції, тоді як основне завдання ризоми полягає у прагненні здійснити віднімання єдиного із множини, що відповідає математичній операції «n – 1». Тому Ж. Дельоз та Ф. Гваттарі посилаються на Еліаса Канетті, котрий розрізнює два види множин: маса та зграя. Властивості маси – кількість, частковість, рівність членів концентрації, соціабельність цілого, однонаправлена ієрархія, організація територіальності або детериторизації та вигляд знаків. Як бачимо, усі перераховані якості ідеально відповідають моделі дерево-корінь. У той час, як якості зграї – малість або обмеженість числа, буття-зруйнованим, неподільні варіативні відстані, якісні метаморфози, нерівність як залишок, неможливість тривалого підсумовування або ієрархізація, броунівський рух, лінії детериторизації, проекція часток, – відповідають основним ознакам ризоми. Зграя утворює лінію втечі або детериторизації, тоді як маси такі лінії лише інтегрують, щоб поділити їх на сегменти. Коли зграя сідає навколо багаття, кожен має зліва та справа сусіда (для Ж. Дельоза та Ф. Гваттарі це залишок, слід древовидної схеми, котра дозволяє індивіду долучитися до неї лише у чітко визначеному місці), але спина вільна і голо відкрита дикості. За цією ознакою пізнається позиція шизоїда, котрий знаходиться на периферії і долучається лише рукою чи ногою до всієї зграї. Цій позиції протиставляється параноїдальна позиція масового суб’єкта з усіма ідентифікаціями індивідуума з групою, групи з вождем, вождя з групою. «Є не лише людська зграя, але й така, яка особливо розвинулась: „вище суспільство” відрізняється від „суспільства”, бо воно наближене до свори, і середньостатистичний громадянин створює собі про належних до „вищого суспільства” певну заздрісну картину, бо він не зовсім пізнає відповідні позиції та ієрархії, силові відносини та зовсім особливі амбіції та проекти» [410, S. 53].

Зрозуміло, що не йдеться про те, щоб протиставити два види множин, – це було б не більш цінне, ніж дуалізм однини та множини. Є лише множини множин: зграї в масах та навпаки. Дерева мають ризоматичні лінії, і в ризомі є точки, схожі на дерева, оскільки вона сама по собі має різноманітні форми, починаючи від її поверхневого розповсюдження у вигляді гілок та аж до конкретного втілення у цибулинах та бульбах. «В ризоме есть структуры дерева или корней, и, наоборот, ветка дерева или деление корня могут появиться в ризоме... В глубине дерева, в дупле корня или в пазухе ветки может сформироваться новая ризома» [116, с. 20]. Така можливість взаємопереходу зрозуміла лише з точки зору шизоаналізу і абсолютно недоступна психоаналізові, що зводить множинність бажання виключно до бінарної логіки закону структури або до його відсутності. Становлення-звіром, становлення-молекулярним, становлення-нелюдом, – усе це відбувається шляхом молярної екстензії, людської гіперконцентрації. Будова велетенської параноїдальної бюрократичної машини у Ф. Кафки невіддільна від інсталяцій маленьких шизомашин, ставання собакою чи ставання жуком (творчість Ф. Кафки в даному випадку слугує чудовою ілюстрацією для розмислів Ж. Дельоза та Ф. Гваттарі, оскільки у нього можна знайти бюрократичну машину – роман «Процес», ставання собакою – повість «Дослідження однієї собаки», ставання жуком – новела «Перетворення»). «Ми сказали Кафка, але також могли б сказати Вольфсман: релігійно-мілітаристська машина, яку З. Фройд підпорядковує неврозу – це анальна машина зграї або становлення вовком, а також гусінь або метелик [74], які З. Фройд підпорядковує істеричному характеру – такий Едіпівський апарат, чиїм єдиним рушієм є З. Фройд, непорушний рухливець, котрого всюди можна знайти» [410, S. 56].

Автори «Тисячі плато» не заперечують тезу З. Фройда про те, що лібідо пронизує собою все навкруги. Але при цьому обов’язково слід одночасно брати до уваги, що машина суспільства чи організована маса мають молекулярне несвідоме, що кожен індивід захоплений масою, що індивід чи маса у своєму несвідомому оживлюють маси та зграї інших мас та інших індивідуумів. «Що означає когось кохати? Це завжди означає його вихопити з маси, можливо вийняти з окресленої групи, до якої він належить або через сім’ю, або з інших причин; і тоді потрібно знайти його зграю, множини, які він несе в собі і які вірогідно абсолютно відрізняються від моїх. Долучити їх до моїх, дозволити їм пройнятися моїми і проникнути в його (множини). Небесні весілля, множини множин. Кожне кохання є актом деперсоналізації на тілі без органів, котре мусить бути утворене; і на найвищому пункті цієї деперсоналізації кожен може бути названим, отримає своє прізвище та ім’я, стає розрізнюваним через спонтанне сприйняття множин, які належать йому та до яких належить він» [410, S. 55]. Зрозуміло, що йдеться не про розрізнення внутрішнього та зовнішнього, які завжди мінливі, відносні та мінові, а про диференціацію типів множин, які співіснують, пронизують одна одну та змінюють місце розташування, – машини, рухи, мотори та елементи.

Заперечуючи вербально-репрезентативну основу психоаналітичного методу, засновану на домінуванні Деспотичного означального, Ж. Дельоз та Ф. Гваттарі стверджують, що немає жодного індивідуального висловлювання, є лише машинна будова, яка продукує висловлювання. «Ми кажемо, що будова в основі своїй лібідінозна та несвідома. Це уособлене несвідоме, одночасно ми бачимо в ньому різні елементи: людські, суспільні та технічні машини, молярно організовані машини; молекулярні машини з їх частками становлення-нелюдським; едіпівські апарати; антиедіпівські апарати, чий темп та спосіб функціонування варіативний» [410, S. 56]. Кожен з нас ховається в такій будові та репродукує її висловлювання, коли вірить, що говорить від власного імені або ж говорить від власного імені набагато більше, ніж репродукує висловлювань, оскільки система типу ризоми здатна розчленувати мову шляхом її децентрування в кількох вимірах та порядках. Наслідком такої дії стає замикання мови у собі, повна її безпорадність.

Отже, немає жодного індивідуального висловлювання і не буде ніколи. Власне ім’я – це суб’єкт чистого інфінітиву, котрий як такий розуміється на полі інтенсивності. М. Пруст каже про імена: коли я вимовляю «Жільберта», у мене складається враження, ніби я її тримаю оголеною в роті. Тому цілком виправданим вбачається висновок Ж. Дельоза та Ф. Гваттарі про психоаналіз: «Ми закидаємо психоаналізу не тільки те, що він обрав лише едіпівське висловлювання. Бо такі висловлювання до певної міри є ще складовими машинної будови, якій вони можуть слугувати коректуючими вказівками, як при обрахуванні помилок. Ми закидаємо психоаналізу, що він обслуговував едіпівське висловлювання, щоб змусити пацієнта вірити, нібито він отримав персональні, індивідуальні висловлювання, що ніби він врешті може говорити від свого імені» [410, S. 57–58].

Ж. Дельоз та Ф. Гваттарі визначають психоаналіз як утворення, що підпорядковане «логіці дерева, логіці кальки та розмноження». Саме тому психоаналіз має за мету несвідоме, котре репрезентує само себе, вбирається у шати кодифікованих комплексів, розміщується на генетичній вісі чи є розвернутим у синтагматичну структуру. «Оно имеет целью описание фактического состояния, установление равновесия межсубъективных отношений или исследование бессознательного, притаившегося в темных закоулках памяти и языка. Оно упорно декалькирует нечто, что дается уже готовым, начиная с перекодирующей структуры или оси, лежащей в ее основании. Дерево объединяет и иерархизирует кальки подобно листьям» [116, с. 17]. Шизоаналіз, використовуючи ризоматичну модель, навпаки, створює не кальку, а мапу, котра є відкритою, рухливою, здатною на зміни. «Карта не воспроизводит бессознательное, замкнутое в самом себе, она его конструирует. Она способствует соединению полей, разблокированию тел без органов, их максимальной открытости в плане консистенции» [116, с. 17]. Бажання оживає й отримує здатність породжувати лише завдяки ризомі, бо кожного разу, коли бажання приймає форму дерева, наявні певні внутрішні наслідки, що призводять до смерті бажання, тоді як ризома впливає на бажання через зовнішні точки та збудники.

Підкоряючи несвідоме структурам у вигляді дерева, ієрархічним графікам, центральним органам, фалосу, психоаналіз вибудовує власну диктаторську владу. Альтернативою постає шизоаналіз, котрий досліджує несвідоме як нецентровану систему, тобто як машинний рівень довершених автоматів (ризома), тому цілком виправданою є інша постановка питання: «...Вопрос состоит не в том, чтобы редуцировать бессознательное, интерпретировать или обозначить его согласно дереву. Вопрос в том, чтобы создать бессознательное и с ним – новые высказывания, другие желания: ризома и есть само производство бессознательного» [116, с. 24].

Звісно, можна вважати заслугою психоаналізу те, що він нейтральний, але на що здатна ця нейтральність? Підвести людей до мовчання, заважати їм говорити, і передусім, якщо вони говорять, зробити так, як нібито вони нічого не сказали: це і все, що може відома психоаналітична нейтральність. Вольфсман знову й знову виє: шість або сім вовків! З. Фройд відповідає: що? зникло одне козеня? Це дуже цікаво, я забираю козеня, і залишається один вовк, і це твій батько... Знову й знову «кульгавий деспот Едіп» розпоряджається долею пацієнта. Що у такому випадку залишається Вольфсману, котрому не пощастило народитися у той час, коли виник шизоаналіз? Лише випростано лежати, з усіма своїми вовками у глотці і з усіма маленькими порами на носі, з усіма лібідінозними цінностями на своєму тілі без органів. Попереду війна, вовки стануть більшовиками [75]. Нам лише повідомляється, що він знову став ввічливим та спокійним, «розсудливим та розважливим», коротше кажучи – вилікуваним. Визнаємо одужання Вольфсмана за достовірний факт і разом з Ж. Дельозом та Ф. Гваттарі попрощаємося з психоаналізом, пам’ятаючи про те, що якби не було психоаналізу, хто знає, чи виник би шизоаналіз...