рефераты конспекты курсовые дипломные лекции шпоры

Реферат Курсовая Конспект

Тріумф тіла без органів в онтологічних побудовах шизоаналізу

Тріумф тіла без органів в онтологічних побудовах шизоаналізу - раздел Философия, Французька філософія другої половини ХХ століття: Дискурс з префіксом «пост-» 28 Листопада 1947 Р. А. Арто Проголосив Війну Органам, Виголосивши Свою Знаме...

28 листопада 1947 р. А. Арто проголосив війну органам, виголосивши свою знамениту тезу: «Зв’яжіть мене, якщо хочете, але немає нічого більш беззмістовного, ніж орган». З цього моменту до обігу інтелектуального загалу Заходу потрапило «тіло без органів», детальну характеристику якого знаходимо у шостому плато «Як створити собі тіло без органів» книги Ж. Дельоза та Ф. Гваттарі «Тисяча плато». Але, перш ніж перейти до аналізу цього розділу праці французьких філософів, згадаємо історію появи поняття «тіло без органів» у мисленнєвих побудовах Ж. Дельоза.

Ще у «Логіці смислу» мислитель звертається до поняття «тіло без органів» у зв’язку з критикою психоаналітичної теорії шизофренії, яка, на його думку, недооцінює всю важливість та динамізм проблематики «тіла без органів».

Спочатку у згаданій праці, а пізніше разом з Ф. Гваттарі у «Анти-Едіпі» та «Тисячі плато» Ж. Дельоз приходить до висновку, що існує дві концепції розуміння природи тіла без органів. Перша з них є екстенсивною концепцією тіла у біології, а друга являє собою інтенсивну концепцію, яка проявляється при дослідженні шизофренії.

Шизофренічний досвід, на думку філософа, завжди коливається між двома полюсами – це «полюс частичных объектов, из которых он черпает свою силу, и полюс тела без органов, из которого он извлекает свою форму, то есть полноту и целостность. Таким образом он поддерживает сложные отношения с ид – как резервуаром частичных объектов (интроецированных и проецированных в расчлененное тело) и с эго (как целым телом без органов)» [105, c. 227].

Якщо тіло без органів перебуває у стані спокою (застою), то воно має нульову інтенсивність, являє собою непродуктивну й нерухому матрицю. Інтенсивність тіла без органів пов’язана з наявністю органів, що виступають як матерія (кількість), що здатна заповнити тіло без органів.

У попередньому розділі детально розглядалися взаємовідносини між тілом без органів та органами, наголошувалося на тому, що головним ворогом тіла без органів є організм, оскільки саме він здатний нав’язати органам інтенсивний режим, а вони, у свою чергу, нав’язують його тілові без органів. Саме з цієї причини тіло без органів ненавидить організм та відштовхує органи, а коли відштовхнути їх не вдається, то підступно зваблює органи, котрі вже й самі не помічають, як переходять до функціонування в інтенсивному режимі.

Таким чином, між двома зазначеними шизофренічними полюсами відбувається постійна боротьба у межах опозиції «приваблення (зваблення)/відштовхування». З першим елементом цієї дихотомії пов’язані галюцинації (тобто, це простір чуттів), а з другим – марення (простір думки). Саме у мареннях інтенсивні переходи отримують власні назви, а на тілі без органів визначаються певні координати (геополітичні, історичні, расові тощо).

Клінічна концепція тіла без органів, викладена Ж. Дельозом та Ф. Гваттарі у «Анти-Едіпі», була вже проаналізована нами досить детально. Нагадаємо лише сфери її застосування французькими мислителями. По-перше, встановимо місце тіла без органів у теорії бажання. Бажання визначає порядок соціального поля, утворюючи лінії зіткнення – об’єктивні ліній, що пронизують суспільство, на яких тут і там влаштовуються маргінали, щоб утворити потім петлю, кружляння, перекодування. Саме бажання спричинює створення сфери іманентності, певного тіла без органів, яке визначається лише зонами інтенсивності, порогів, перепадів, потоків. Це тіло настільки ж біологічне, як колективне та політичне; це на ньому створюються пункти детериторизації розміщень, воно знаходиться у постійній зміні. Тіло без органів «протистоїть усім організаційним прошаркам, пластові організму, а також і владним організаціям. Це саме угруповання організацій цього тіла, що зруйнує площину або поле іманентності та змусить бажання прийняти інший тип «плану», «площини», стратифікуючи кожен раз тіло без органів» [119, c. 15].

У сфері політичної теорії концепт «тіла без органів» також надзвичайно дієвий, оскільки у будь-якому суспільному організмі утворюється феномен, тотожній тілові без органів, тобто формується певна непродуктивна площина, на теренах якої потім розгортаються продуктивні сили (знайомі нам – тіло землі, тіло деспота, тіло капіталу).

Значної уваги у даному дослідженні було надано і створеній Ж. Дельозом та Ф. Гваттарі антипсихоаналітичній теорії. У цьому плані знову нагадаємо про марення шизофреніків, завдяки яким виникають інтенсивні синтези.

Апофеозом уславлення тіла без органів є вже згадуване шосте плато книги Ж. Дельоза та Ф. Гваттарі «Тисяча плато», до аналізу якого ми зараз і переходимо.

Як стверджують французьки філософи, тіла без органів ніколи не набудеш, позаяк його не можна набути, більш того, його можна завжди жадати, бо воно виконує функцію кордону. Це одночасно і жадання, і нежадання.

Тіло без органів становить собою певну субстанцію, в яку вгризаєшся як паразит, обмацуєш її як сліпий або мчиш крізь місцевість як навіжений, як подорожній у пустелі чи кочівник у степу. На ньому ми спимо й прокидаємося, б’ємося на ньому та буваємо побитими; на ньому шукаємо своє місце, маємо почуття такого щастя, котре неможливо потім навіть пригадати, та переживаємо казковий крах. Ми протискуємося у нього і пронизуємося ним. На ньому ми кохаємо.

Тіло без органів знаходиться у постійному русі з того часу, як у тіла достатньо органів і воно хоче їх позбавитися або взагалі втрачає. У такому випадку йому судилася довга дорога: 1) до іпохондричного тіла, чиї органи зруйновані, і їх руйнування саме тільки-но відбулося, 2) до параноїдального тіла, чиї органи ненастанно піддаються впливам, але які також відновлюються зовнішніми енергіями, 3) до шизотіла, що прагне активної внутрішньої боротьби, котру воно веде за будь-яку ціну проти органів, і, нарешті, 4) до наркозалежного тіла., підвидом якого є мазохістичне тіло.

Там, де психоаналіз каже: «Стійте, віднайдіть себе самих!», слід було б сказати: «Ходімо набагато далі, ми ще не знайшли своє тіло без органів, наше «Я» ще недостатньо поруйноване. Замініть анамнез забуванням і інтерпретацію експериментуванням. Знайдіть ваше тіло без органів, винайдіть, як його роблять, це питання життя та смерті, юності і старіння, печалі й радості».

Тіло без органів – це те, що виживає, коли все інше вже видалене. А те, що відділяється, це фантазм, єдність сигніфікацій та суб’єктивізацій. Психоаналіз робить протилежне: він переводить усе в фантазми, чеканить усе фантазмами, зберігає фантазм та уникає реального цілком і повністю, бо уникає тіла без органів.

«Тіло без органів створене таким чином, що воно може бути зайняте або заселене лише інтенсивностями. Лише інтенсивності відбуваються та циркулюють. Тому що тіло без органів – це не місце огляду, не місце і аж зовсім не носій, на якому щось трапляється. Воно не має нічого спільного з фантазмом, не має нічого інтерпретувати. Тіло без органів дозволяє інтенсивностям відбуватися, воно продукує їх і розподіляє їх у spatium, котрий інтенсивний і не має протяжності. Воно ні простір, ні у просторі, воно матерія, котра до певної міри займає простір – будь-якій ступінь відповідає продукованим інтенсивностям. Воно – це потужна та неоформлена, нестратифікована матерія, інтенсивна матриця, інтенсивність якої дорівнює нулю, але у цьому нулі немає нічого негативного, немає ні негативних, ні позитивних інтенсивностей» [410, S. 210]. Матерія дорівнює енергії. Виробництво реального як інтенсивна величина, що починається з нуля. «Саме з цих причин ми розглядаємо тіло без органів як яйце перед протяжністю організму та організації органів, перед утворенням шарів. Яйце інтенсивностей визначається вісями та векторами, градієнтами, динамічними тенденціями з перетвореннями енергій, кінематичними рухами з перегруповуваннями, міграціями і все це незалежно від побічних форм, тому що органи з’являються та функціонують тут як чисті інтенсивності» [410, S. 211].

Рухаючись далі за думкою Ж. Дельоза та Ф. Гваттарі, опиняємося перед несподіваним твердженням про те, що Етика Спінози є великою книгою про тіло без органів. Аргументи французьких мислителів досить переконливі: вони твердять, що атрибути є типами чи родами тіла без органів, субстанціями, потенціями, нульовими інтенсивностями як продуктивними матрицями. Модуси – це все, що трапляється: хвилі та вібрації, міграції, набухання і градієнти, інтенсивності, які продукуються у певному типі субстанції, виходячи з певної матриці. Мазохістичне тіло як атрибут чи рід субстанції та його виробництво інтенсивностей больових звичок виходить з його зшивання, з нульового градусу. Залежне від наркотиків тіло як наступний атрибут, з його виробництвом специфічних інтенсивностей, виходячи від абсолютного холоду, дорівнює нулю... Проблема субстанції всіх субстанцій, єдиної субстанції для всіх атрибутів звучить так: чи є спільність усіх тіл без органів? Але якщо тіло без органів – це якраз кордон, то що можна сказати тоді про цю спільність усіх тіл без органів? Це не проблема єдиного та множинного, але проблема множинностей сплавлювання, яка фактично виходить через єдине та множинне у кожному предметі; формальна множинність субстанціальних атрибутів, котра як така конституює онтологічну єдність субстанції. Наслідком такого потрактування субстанції стає зняття традиційної опозиції метафізики «космос-хаос», оскільки обидва її елементи постають лише різними вимірами субстанції. «Континуум усіх атрибутів чи видів інтенсивності тієї ж субстанції і континуум інтенсивностей визначеного роду у тому ж самому типі або атрибуті. Континуум усіх субстанцій в інтенсивності, але також усі інтенсивності в субстанції. Неперервний континуум тіла без органів. Тіло без органів, іманентність, іманентний кордон. Наркомани, мазохісти, шизофреніки, закохані, усі ці тіла без органів пошанованого Спінози. Тіло без органів є іманентним полем жадання, властивої жаданню площини консистенції» [410, S. 212].

Далі Ж. Дельоз та Ф. Гваттарі переходять до психоаналітичної проблематики. Безсумнівно, стверджують вони, психоаналіз показав, що бажання не зумовлене ні розмноженням, ні геніальністю. У цьому була його новизна. Але психоаналіз притримується, навіть віднайшов нові засоби, щоб вписати в бажання негативний закон нестачі, зовнішнє правило для задоволення і трансцендентний ідеал фантазму.

Яскраво та вражаюче описують Ж. Дельоз та Ф. Гваттарі всі ті тортури, котрим піддають себе мазохісти, стверджуючи, що страждання мазохіста – це ціна, яку він мусить сплатити не для того, щоб отримати насолоду, а щоб визначити зовнішню міру псевдопов’язаності бажання і насолоди. Жодним чином насолода не може бути досягнута лише обхідним шляхом страждання, вона мусить бути максимально уповільненою, так, щоб неперервний процес позитивного бажання був перерваний. Є властиве бажанню іманентне задоволення, так ніби бажання сповнене самим собою і зосередженістю на собі, і це задоволення не імплікує жодної нестачі і жодної неможливості, воно вимірюється незадоволенням. Коротко кажучи, мазохіст обслуговує себе стражданням як засобом для створення тіла без органів і для розташування на площині консистенції бажання. Те, що є інші засоби, інші процедури, ніж мазохізм, і, власне, кращі, – це інше питання.

Так само або ж більше в іншій спосіб було б помилкою стверджувати та інтерпретувати придворне кохання як закон нестачі або ж ідеал трансцендентності. Відмова від зовнішнього виграшу задоволення або ж його заклинання, його зсув у нескінчене, вказує на те, що був досягнутий певний стан, коли бажанню нічого вже не потрібно, коли воно сповнюється самим собою і зводить своє іманентне поле. Задоволення є афектацією особи або суб’єкта, воно єдиний спосіб для особи віднайти себе у процесі бажання; саме штучні задоволення є ретериторизаціями. А чи взагалі це важливо – віднайти себе? Йдеться про створення тіла без органів, на якому рухаються інтенсивності і впливають на те, що немає я та немає інших, і не в ім’я вищої єдності або більшої протяжності, але на основі сингулярностей, які більше не можуть бути позначені як екстенсивні. Іманентне поле не іманентне Я, і воно з’являється не з зовнішнього Я чи не-Я. Значно більше воно є абсолютним зовнішнім, жодним чином не формою Я, бо внутрішнє та зовнішнє виступають однаковою мірою складовими іманентності, в якій вони сплавлені. Задоволення у придворному коханні, обмін серцями – це є ствердження: все дозволено, що внутрішньо властиве бажанню. Найменший прояв ніжності може бути таким же сильним, як і оргазм.

Усе вищенаведене дає Ж. Дельозу та Ф. Гваттарі можливість сформулювати три важливі постулати:

1) тіла без органів, які себе розрізняють як типи, види або субстанціальні атрибути, наприклад, холод наркозалежного тіла без органів або виснажливий біль мазохістського тіла без органів, кожен має свій ступінь нуль як принцип виробництва (це ремісія);

2) усе, що відбувається з кожним типом тіла без органів, називається звичками, продукованими інтенсивностями, хвилями і коливаннями, які тривають (latitudo);

3) можлива єдність усіх тіл без органів, площина консистенції (omnitudo, як інколи позначають тіло без органів).

Тепер виникає багато запитань: не тільки як створюють собі тіло без органів і як бути з відповідними інтенсивностями, без яких воно залишається порожнім? І це не одне і те ж саме питання. І далі: як досягти площини консистенції? Як зв’язати всі тіла без органів, охолодити, поєднати? Якщо це можливо, то це запрацює лише тоді, коли скласти інтенсивності, які продукуються на кожному тілі без органів. Чи не потрібна структура, щоб утворити кожне тіло без органів, чи не потрібна велика абстрактна машина, щоб сконструювати площину консистенції? Автори посилаються на працю Г. Бейтсона «Екологія духу», де регіони тривалих інтенсивностей позначаються як плато, утворені таким чином, що не можуть бути перервані ззовні завершенням, так само мало можуть вони бути піднесені на вершину.«Плато є шматком іманентності. Кожне тіло без органів складається з плато. Кожне тіло без органів само є плато, котре спілкується з іншими плато на площині консистенції, воно (тіло) є складовою взаємопереходу. Поступово стає зрозумілим, що тіло без органів жодним чином не є протилежністю органів. Органи – це його вороги. Ворог – це організм. Тіло без органів протиставляє себе органам, особливо такій організації органів, яку називають організмом. Правильним є те, що А. Арто веде свою боротьбу проти органів, але одночасно поборює організм: тіло це тіло. Воно самотнє. Йому не потрібні органи. Жодним чином тіло – це не організм. Організми – це вороги тіла» [410, S. 218].

Тіло без органів – це не протиставлення органам взагалі, але воно протиставляє себе своїми справжніми органами, які мусять бути зведеними і встановленими на потрібне місце. Організм жодним чином не тіло, не тіло без органів, але шар, на якому тіло без органів – так називається феномен акумуляції – змушене приступити до сегментації, згортання, які нав’язують йому форми, функції, зв’язки домінантних та ієрархічних організацій і організованих трансцендентностей.

Тіло без органів волає: мені зробили організм! Мене несправедливо ускладнили! У мене вкрали моє тіло! Божественний суд вириває його зі своєї іманентності і створює йому організм, сингіфікацію та суб’єкта. Це тіло без органів, яке стратифікується. І власне таким чином, що воно коливається між поверхнями стратифікації, навколо яких воно замикається і де воно піддається вироку.

«Поверхня організму, пункт вмовляння сигніфікації та інтерпретації, точка суб’єктивізації. З тебе створюється організм, ти стаєш організмом, ти мусиш почленувати своє тіло. Ти стаєш сигніфікатом і сигніфікатором, інтерпретатором та інтерпретованим – інакше ти лише бідний дурень. Ти стаєш суб’єктом і як такий фіксуєшся, суб’єкт вираження, який редукується до висловлювання» [410, S. 219]. Тіло без органів протиставляє комплексу шарів дезартикуляцію як власність площини консистенції, кочівництво як рух (рухайтеся з місця на місце, ніколи не припиняйте рухатись, мандрівки з місця на місце, знеособлення). Що означає дезартикулювати, припинити, стати організмом, як можна пояснити, що це дуже просто і ми чинимо так щодня? Розчинити організм ніколи не означало покінчити життя самогубством, але відчинити тіло для коннекції, змусивши всю структуру виміряти колообіги, кон’юнкції, хвилі, переходи та розподіл інтенсивностей, території та детериторизації. Демонтувати організм як останній елемент не важче ніж шари, сигніфікації чи суб’єктивізації. Сигніфікація склеює не менш міцно душу, ніж організм з тілом, від неї також нелегко позбутися. А суб’єкт, як ми його можемо вирішити для себе, – це множина точок суб’єктивізації, які нас зв’язують і пришпилюють до даної реальності. Вирвати свідомість із суб’єкта, щоб із нього зробити інструмент дослідження, відірвати несвідоме від сигніфікації та інтерпретації, щоб з цього зробити справжнє виробництво, – це точно не менш і не більш складно, ніж відірвати тіло від організму. Якщо демонтуєш організм і при цьому інколи граєш зі смертю, в якій відновлюються сигніфікація та підкорення, тоді граєш фальшиво, в ілюзію, в галюцінацію, в психічну смерть. Потрібно зберігати досить організму, щоб він щодня у ранкових сутінках міг по-новому себе представити; і необхідна маленька зрада сигніфікації та інтерпретації, треба стежити за ними, щоб протиставити їх їхній власній системі, якщо цього вимагають обставини, якщо речі, особи або навіть ситуації схиляють до цього; і непотрібно ніяких рацій суб’єктивності, треба так багато з цього отримати, щоб можна було відповідати пануючій реальності. Тіла без органів та його площини консистенції не досягнути, якщо просто дико дестратифікуватися.

«Тіло без органів коливається постійно між поверхнями, які його стратифікують, та площиною, яка його звільнює» [410, S. 221]. Але звільняє його занадто насильницькими методами, її шари нерозумно вибухають у повітря, вбивають її саму, зникають у чорний дірі і цілком руйнуються у катастрофі. Найгірше не те, що залишаєшся стратифікованим, організованим, сигніфікованим чи підкореним, а те, що шари підводяться до самовбивчого та беззмістовного зіткнення. «Потрібно зробити таке: підняти себе на площину, експериментувати з можливостями, які вона нам пропонує, там шукати найбільш зручного місця, за кожним рухом детериторизації, за можливими лініями втечі, спробувати їх тут і там забезпечити зливання потоків, сегмент за сегментом спробувати простори інтенсивностей і завжди мати для себе шмат нової землі. Пов’язувати, поєднувати, продовжувати: виправдана «діаграма» проти сигніфікантних і суб’єктивних програм. Ми знаходимося у суспільній формації; ми мусимо спочатку подивитися, як вона стратифікована для нас, у нас і там, де ми знаходимося; ми мусимо слідувати за шарами до основної структури, якою ми оточені; структуру зовсім обережно підвести до коливання і дати їй перейти в площину консистенції. Тільки там тіло без органів засвідчить себе як те, що воно є, власне як конексія бажань, конекція течій та як континуум інтенсивності» [410, S. 221].

На тіло без органів чатує багато небезпек, а тому є необхідною така велика кількість заходів з убезпечення. Шари тіла без органів мало просто абстрактно протиставити один одному, бо тіло без органів уже наявне як в шарах, так і на дестратифікованій площині консистенції, у зовсім інший спосіб. Візьмемо організм як шар: у ньому вже існує тіло без органів, котре протиставляє себе організації органів, яку називають організмом, але є ще тіло без органів організму, яке належить цьому шарові. Одразу ж виникає небезпека – ракове плетиво: в одну мить, в одну секунду клітина падає, вражена раком, божеволіє, випинається і втрачає свій вигляд, захоплена у власність; організм мусить знову її повернути в нормальний стан або ж рестратифікувати, а власне, не тільки щоб самому вижити, але й щоб зробити можливим втечу з організму та продукування «іншого» тіла без органів на площині консистенції. Візьмемо шар сигніфікації: тут також є ракове плетиво сигніфікації, загусле тіло деспота, котре притягує всяку циркуляцію знаків і заважає виникненню асигніфікованих знаків «іншого» тіла без органів. Чи візьмемо тіло, яке задихається від суб’єктивізації, котре саме через це унеможливлює звільнення, бо не припускає більше розрізнення суб’єктів. Власне, розглядаючи суспільні формації, зауважують Ж. Дельоз та Ф. Гваттарі, слід сказати, що всі вони мають тіло без органів, готове спустошити все суспільне поле, перерости його, покрити та заполонити, причому воно (тіло) використовує насильницькі методи, але також укладає союзи і шукає консенсуси. Це може бути тіло без органів грошей (інфляція), але також тіло без органів держави, армії, фабрики, міста, партії тощо.

«Тіло без органів – це яйце. А яйце не регресивне. Зовсім навпаки, воно виразно сучасне, його маєш завжди як своє власне поле експериментування, як свою асоційовану поверхню з собою. Яйце – це чиста поверхня інтенсивності і не екстенсивність, нульова інтенсивність як принцип виробництва. Є основоположна конвергенція науки і міфу, ембріології та міфології, біологічного яйця з психічним чи космічним яйцем; яйце позначає завжди цю інтенсивну реальність, яка не недеференційована, але в якій речі й органи розрізняються градіянтами, міграціями і сусідніми зонами» [410, S. 225].

Усе це означає, що тіло без органів з’являється не «до» організму, воно сусідить з ним і безперестанно при цьому себе утворює. Коли воно пов’язане з дитинством, то так, що дитина, як у догонських близнюків, забирає з собою шматок плаценти, органічну форму матері і вириває інтенсивну та дестратифіковану матерію. Помилка психоаналізу полягала у тому, що він розумів феномен тіла без органів як регресії, проекції чи фантазми, що мусять бути залежними від Imago тіла.

Наведемо повністю заключну дефініцію тіла без органів, що її продукують Ж. Дельоз та Ф. Гваттарі: «Тіло без органів є бажанням, воно є те, чого бажають, а також чим бажають. Не тільки тому, що воно є площиною консистенції чи полем іманентності бажання; саме тому, що воно впадає у порожнечу брутальної дестратифікації чи у здимання обкладеного раком стратума, воно залишається бажанням. Бажання іде настільки далеко, що воно починає бажати власного знищення або того, що має силу до знищення. Жадання грошей, армії, поліції і держави, бажання фашистів, фашизм власне є бажанням» [410, S. 226].

Таким чином, ми розглянули (майже реферативно) один з найбільш цікавих уривків із книги Ж. Дельоза та Ф. Гваттарі «Тисяча плато». Свідомо зупинимося на цьому, надаючи читачеві змогу самостійно проблеми твору, прийняти концепт «тіла без органів» чи зректися його. Дане дослідження спрямоване на досягнення статусу історико-філософського, а цінність історії філософії полягає не лише в тім, щоб розкрити генезу того чи іншого концепту, а спробувати оживити його, уявити в новому сценічному образі, навіть отримавши при цьому парадоксальне його потрактування.


– Конец работы –

Эта тема принадлежит разделу:

Французька філософія другої половини ХХ століття: Дискурс з префіксом «пост-»

С В Куцепал.. Французька філософія другої половини хх століття дискурс з префіксом пост УДК..

Если Вам нужно дополнительный материал на эту тему, или Вы не нашли то, что искали, рекомендуем воспользоваться поиском по нашей базе работ: Тріумф тіла без органів в онтологічних побудовах шизоаналізу

Что будем делать с полученным материалом:

Если этот материал оказался полезным ля Вас, Вы можете сохранить его на свою страничку в социальных сетях:

Все темы данного раздела:

Praeludium
Існує смуга часу, де межа між історією філософії та власне філософуванням зникає, як і в самому житті є горизонт су-часності, збігу часу, спів-участі подій та думок. Теперішнє насправді лише

Пост-»: прокляття чи панацея для сучасної філософії?
Про постмодернізм як характерний вияв сучасної філософії уже впродовж кількох десятиліть точаться суперечки, пов’язані зі з’ясуванням його сутності, визначенням основної проблематики, а, головне, з

Адепти та опоненти: неоднозначність підходів до визначення сутності постмодерну
Будь-яка нова епоха, що проголошується в культурі, мистецтві або науці, викликає необхідність визначити зміст попереднього циклу, оскільки нове завжди пов’язане з пам’яттю про минуле, визначенням х

Ризоматичні варіації сучасної французької філософії
Останнім часом у вітчизняному інтелектуальному середовищі поширюється поняття «симптоматологічна мислительна стратегія». Буде доречним навести визначення цього поняття, яке дає О. І. Хома. Отже, «.

У пошуках пост-Логосу: здобутки та втрати
1. Парадокси нової онтології: на межі Буття і Ніщо (Ж.-П. Сартр) Ще з сивої античної давнини, коли Парменід визначив поняття «буття», онтологічна проблематика домінує

Бути чи не бути?»: онтологія смислу Ж. Дельоза
Серед сучасних філософів, творчій доробок яких постійно потрапляє в поле зору дослідників та критиків, особливе місце належить представникам французької філософії останніх десятиріч ХХ століття, ос

Відмінність та повторення як інструментарій у побудові постлогосу
На думку французького філософа Ж.-Ф. Ліотара, завдання сучасної філософії полягає в тому, щоб «оголосити війну цілому», деконструювати тотожність, оголосити головним філософським концептом постсуча

Différеnce» чи «différance»: вибір Жака Дерріда
Останнім часом стало надзвичайно популярним поняття «маргінальна філософія», яким позначають напрямок, що вбачає своєю головною метою якщо й не повне заперечення, то у будь-якому випадку радикальну

Безумство як грань рефлексії
Як стверджував М. Мамардашвілі, головне призначення філософії – підтримувати традицію відтворення людини, плекати й оспівувати Ratio. Сучасна французька філософія ніби опонує йому, оскільки значна

Страсті по несвідомому: історико-філософська ретроспектива
Століття минуло з того часу, як австрійський лікар З. Фройд створив свій власний метод лікування психічних захворювань – психоаналіз, котрий був підхоплений численними послідовниками та адептами, а

Химери несвідомого: шизоаналіз contra психоаналіз
Об’єктом критики Дельоза та Гваттарі в класичному психоаналізі постає поняття Едіпа, що було догмою та знаменом цього напрямку, оскільки уособлювало собою родинне сузір’я в одній особі. Перед психо

Тисяча плато»: прощання з психоаналізом
Серед філософів, котрі серйозно займаються дослідницькою роботою, важко знайти людину, яка б не стикалась із ситуацією співавторства. Але одна справа написати разом одну чи навіть кілька статей, а

Онтологія бажання: еротизація суспільства
Однією з основних методологічних засад сучасної філософії Франції є теза про те, що світ являє собою сукупність знаків, оскільки мова пронизує собою всі сфери буття людини, а засобом розуміння світ

Post scriptum
Будь-яке дослідження, прагнучи певної довершеності та вичерпності у поданні матеріалу, передбачає наявність гідного завершення. У традиційному розумінні заключне слово (післямова) повинно містити к

Глосарій
Бажання (désir, desire, die Wille) – одне з найпопулярніших понять сучасної філософії Франції, феномен, що існує до опозиції між суб’єктом та об’єктом, до репрезентації та виробництва; те, щ

Хотите получать на электронную почту самые свежие новости?
Education Insider Sample
Подпишитесь на Нашу рассылку
Наша политика приватности обеспечивает 100% безопасность и анонимность Ваших E-Mail
Реклама
Соответствующий теме материал
  • Похожее
  • Популярное
  • Облако тегов
  • Здесь
  • Временно
  • Пусто
Теги