рефераты конспекты курсовые дипломные лекции шпоры

Реферат Курсовая Конспект

Пост-»: прокляття чи панацея для сучасної філософії?

Пост-»: прокляття чи панацея для сучасної філософії? - раздел Философия, Французька філософія другої половини ХХ століття: Дискурс з префіксом «пост-» Про Постмодернізм Як Характерний Вияв Сучасної Філософії Уже Впродовж Кількох...

Про постмодернізм як характерний вияв сучасної філософії уже впродовж кількох десятиліть точаться суперечки, пов’язані зі з’ясуванням його сутності, визначенням основної проблематики, а, головне, з розв’язанням проблеми співвідношення модерну та постмодерну, встановленням чи то взаємовиключності цих концепцій, чи, навпаки, їхньої спадковості та взаємодоповнюваності.

Список авторів, котрі досліджують постмодерну проблематику, вражає розмаїтістю національної приналежності. Окрім представників західної філософської думки (В. Вельш, П. Козловськи, Г. Кюнг, С. Сулейман, І. Хассан та ін.), активно аналізують постмодерн і росіяни – Л. Андрєєв, О. Вайнштейн, С. Зєнкин, Г. Косіков, В. Куріцін, Л. Маркова, Л. Філіппов, А. Якимович. Роблять свій внесок у дослідження означеної проблематики і вітчизняні філософи старшого покоління – Г. Заїченко, В. Лях, В. Лук’янець, О. Соболь, В. Табачковський, І. Цехмістро, В. Ярошовець, а також молоді вчені – М. Савєльєва, О. Хома, В. Окороков та ін. Навіть таке неповне перелічення імен дослідників дозволяє уявити собі розмаїтість розглядуваних проблем, багатогранність аналізу як самого терміну «постмодерн», так і проявів постмодерної парадигми в усіх сферах мисленнєвої діяльності – від філософії до політики, моди, кіно.

Вважаю за необхідне зробити одне принципове зауваження. Оскільки дане дослідження присвячене філософії Франції кінця ХХ – початку ХХІ століття, то називати її виключно постмодерною (і лише постмодерною) було б обмеженням щодо обширів її проблематики, бо такою ж мірою вона може бути пойменованою постструктуралізмом чи постфеноменологією. Тому основним завданням даного розділу є намагання розкрити смисл префікса «пост-», котрий, на наш погляд можна застосувати до всієї філософії Франції, незалежно від того, яким буде корінь утвореного слова (модерн, структуралізм, феноменологія, екзистенціалізм, метафізика тощо)[3].

Наступний важливий момент стосується домінуючої методологічної настанови сучасної французької філософії про те, що весь оточуючий нас світ, уся дійсність – це ні що інше, як Текст. На підтвердження цієї тези можна навести надзвичайно розтиражовану фразу Ж. Дерріда, яка стала певною «візитівкою» сучасності: «Усюди мова, усюди текст, усюди знаки». Сам філософ робить цей висновок як наслідок децентрування суб’єкта, що має результатом нівелювання горизонтів тексту, відрив мови від її референта, зведення всієї мовної проблематики до вільної гри означуючих та «текстуалізацію» дійсності.

Принцип репрезентації, котрий тривалий час домінував у класичній філософії, втрачає своє значення та організуючу силу, наслідком чого стає стирання кордонів між реальністю та її відображеннями. Класична теорія репрезентації ґрунтувалася на ідеях Ф. де Соссюра, котрий, розглядаючи мову «в собі та для себе», встановив, що мова утворює систему, оскільки складається з формальних елементів, які поєднуються в певні комбінації відповідно до вимог структури. Структура являє собою типи відношень, котрі слугують основою для поєднання одиниць певного рівня. Завдяки системно-структурному підходу суттєво спрощується питання про кореляцію плану вираження та плану змісту у мові, а відношення між ними визначається як асоціація означуваного та означуючого. Останні, на думку Ф. де Соссюра, подібні до двох сторін одного аркуша паперу, а тому не можна розрізати одну з них, не розрізавши при цьому іншої. Це положення спростовується представниками постсучасної філософії Франції. Особливо очевидним таке заперечення є у філософських побудовах Ж. Бодрійяра, для котрого взагалі не існує реальності, відображуваної знаками. Він вважає, що відображали реальність (і то дуже давно, до настання епохи Відродження) символи, оскільки вони були включені у символічний обмін. Знаки ж здатні лише відкидати тінь на реальність, перетворюючи її на симуляційну модель, тобто на симулякр. Тому зворотний бік знака не може бути прихованим змістом лицьового, бо досить знакам повернутися до реальності зворотним боком – і опозиція знака та реальності втрачає сенс. Такі аргументи приводять Ж. Бодрійяра до висновку про те, що сама реальність являє собою лише «процесію симулякрів»[4].

Інший французький філософ Ж.-Ф. Ліотар визначає Текст феноменом, який не керується ніякими правилами, про нього неможливо судити за допомогою визначаючого судження або шляхом застосування до нього якихось відомих категорій. Саме пошуком таких правил та категорій і зайнятий цей Текст, він працює для того, щоб «установить правила того, что будет создано: еще только будет – но уже созданным» [211, c. 322]. Традиційна теорія комунікації перестверджується Ж.-Ф. Ліотаром як теорія ігор, що припускає у якості основоположного принципу полеміку, а мова, відповідно, отримує нове значення. Попереднє редукування значення мови до традиційної альтернативи «монолог-діалог» уявляється як спрощення. У результаті філософ робить два важливі висновки: по-перше, повідомлення не можна редукувати лише до ролі носіїв інформації, а відтак – актуалізується полемічний аспект суспільства, коли кожен «хід» мовного партнера з необхідністю провокує «контрхід» опонента.

Саме французькі дослідники здійснили найбільший внесок у розробку проблем, котрі пізніше визначили «обличчя постмодернізму» – «світ як Текст», «письмо», «інтертекстуальність», «смерть Автора», «метарозповідь», «метанаратив» тощо; прагнули довести, що мислення в системі гуманітарних наук є міфологічним, оскільки різні концепції у міру використання та уявлення отримують характер міфем та міфологем.

Вважаю також за необхідне відразу обумовити відмінність, котра існує у трактуванні термінів «постмодернізм» та «постмодерн», і хоча загальновизнаних відмінностей між цими двома термінами не існує, у контексті даного дослідження вони використовуватимуться у версії Ж.-Ф. Ліотара [5].

На його думку, термін «postmodernité» (постсучасність) означає ту історичну епоху, яка настала «після модерну» (Нового часу), створені нею пріоритети мислення та буття. Натомість поняття «postmodern» (постмодерн) використовується для позначення комплексу культурно-історичних особливостей, які складають сутність постсучасності. Найменування «постмодернізм» постає значно раніше і використовується для характеристики процесів у мистецтві та всіх видах культури другої половини ХХ ст., тож воно проникає у філософський дискурс із культурології та естетики.

Як справедливо зазначає О. Хома, термін «постмодерне філософування» можна віднести до трьох різних феноменів: постструктуралістської традиції (Ж. Бодрійяр, Ж. Дельоз, Ж. Дерріда, Ж. Лакан, М. Фуко); «радикально-плюралістських» концепцій (А. Макінтайр, М. Мак-Люен, О. Марквард, П. Фейєрабенд) та до філософсько-соціологічних спроб визначення статусу «постмодерного» мислення у загальних рамках постмодерної культури (В. Вельш, Ф. Джеймісон, Ж.-Ф. Ліотар); а саме «поняття постмодерного філософування є прямим результатом концептуального осмислення основних рис, яких набув історико-філософський процес (і взагалі пізнання) в останнє тридцятиріччя» [364, c. 5].

Можна зробити й іншу класифікацію і виділити два типи постмодерну (як комплексу ідей) – соціальний та філософський. Для соціального, обґрунтованого у працях французьких авторів (Ж. Дерріда, М. Фуко, Ж. Дельоз, Ф. Гваттарі, Ж.-Ф. Ліотар), характерна наявність анти-спрямованостей (антираціоналізм, антикартезіанство, антифундаменталізм, антипросвітництво), тоді як філософський (англосаксонський), представлений творчим доробком Ф. Джеймісона, Х. Фостера, У. Дженкса та ін., відображає самокритику філософії Нового часу, починаючи з Юма та закінчуючи Вітгенштайном та Гайдеґґером.

У контексті даного дослідження велике значення має аналіз праці Ж.-Ф. Ліотара «Постмодерний стан» («La condition postmoderne: Rapport sur le savoir»). Щоб зрозуміти сутність концепції мислителя, необхідно зупинитися на введених ним термінах – метанаратив, метарозповідь (як основний концепт) та утворених, похідних від нього, – метаоповідь, метадискурс, що виконують роль своєрідної «системи пояснень», організовують життєдіяльність та функціонування сфер суспільства – релігії, науки, філософії, культури. Метанаративи мають чотири основні характеристики: не допускають сумніву у власній легітимності; претендують на універсальну значущість; свою явну форму отримують лише у філософії; виступають критеріями для легітимації наукового знання.

Слово «постмодерн», на думку Ж.-Ф. Ліотара, позначає стан культури після трансформацій, що відбулися з правилами гри в науці, літературі, мистецтві у кінці ХІХ століття. Найбільшу увагу французького дослідника привертають зміни науки, пов’язані з кризою оповідей. Взаємини «наука-оповідь» завжди були непростими, бо за багатьма розповідями наука вбачала вигадку. Але повністю позбавитися залежності від розповідей наука не може, оскільки має узаконити власні правила гри. На допомогу приходить філософія, що розуміється як легітимуючий дискурс науки відносно свого статусу.

Для науки епохи модерну такий дискурс засновувався на правилі консенсусу між відправником ціннісного висловлювання про істину та його отримувачем, котрі були «вписані у перспективу» можливої єдності дискурсивних умов, тому герой пізнання завжди «працював заради великої етикополітичної мети», заради всезагального миру.

Час наративів, які існували досить мирно та комфортно, закінчився в епоху Просвітництва, коли разом з виникненням метанаративів утвердився «дискурс легітимації». Для метанаративів властива впевненість у власній істинності, тому незаперечним фактом стає віра в можливість репрезентації світу за допомогою універсальної мови, котра має право нав’язувати свою волю всім іншим нараціям. Так виникає метадискурс, який створює «істинні» соціальні інститути, а також здатен породжувати терор. Саме тоді, коли втрачається довіра до тотальних засобів висловлювання, коли людство усвідомлює неможливість універсальної мови, і виникає постмодерн з властивою йому множинністю мов. Лише в ситуації постмодерну ця множинність визнається за благо, вважається станом, що не потребує перетворення для отримання нової єдності. Консенсус може бути лише одним із станів дискусії, але ніяк не її метою.

Ж.-Ф. Ліотар стверджує: «Якщо абсолютно все упростити, то можна вважати постмодерном недовіру до метаоповідей» [431, р. 7]. Наслідком відмови від використання метанаративного механізму легітимації стає криза не лише науки, а ще й метафізичної філософії та залежної від неї університетської інституції [6].

Разом із наративною функцією втрачаються і її основні функтори: великий герой, великі небезпеки, великі кругосвітні подорожі та велика мета, що розчиняються у хмарах мовних наративних (денотативних, прескриптивних, дескриптивних тощо) частинок, перетин яких визначає точку існування багатьох феноменів оточуючого людину світу. Чи не найголовнішою реальністю стають мовні ігри з властивим їм терором (м’яким чи жорстким). Наслідком цієї тиранії мовних ігор стає те, що в міру входження суспільства в епоху, яку прийнято називати постіндустріальною, а культури – в епоху постмодерну, змінюється статус знання: воно перетворюється на вид дискурсу.

Ж.-Ф. Ліотар виділяє знання наукове, яке завжди було у конкуренції, в конфлікті з іншим сортом знання – наративним. Останнє, на відміну від наукового, що являє собою сукупність денотативних висловлювань, характеризується кількома рисами. По-перше, воно має ширшу компетенцію, становить собою єдину форму, втілену в суб’єкті, що складається з різних видів компетенції, які його формують. По-друге, таке знання наближене до звичаю, тому його найкращою формою є оповідь. Оповіді або розповіді дають змогу, з одного боку, визначити критерії компетентності, властиві тому суспільству, де вони оповідаються, а з другого, – користуючись цими критеріями, оцінити результати, що можуть бути досягнутими або вже є досягнутими. До того ж, на відміну від розвинутих дискурсивних форм знання, наративна форма припускає наявність множинності мовних ігор, наявність агоністики, що становить третю характеристику цього виду знання. Наступна полягає в тому, що наративні розповіді завжди підкоряються правилам, які закріплюють їхню прагматику, адже оповідач наділяється компетенцією лише завдяки тому, що колись він був слухачем. «Знание, которое передается этими повествованиями, практически не связано с одними только функциями высказывания, но определяет, таким образом, сразу и то, что нужно сказать, чтобы тебя услышали, и то, что нужно слушать, чтобы получить возможность говорить, и то, что нужно играть (на сцене диегетической действительности), чтобы суметь создать предмет рассказа» [212, с. 58]. Отже, мовні акти, властиві цьому виду знання, завжди тричленні: той, хто говорить, – той, хто слухає, – той, про кого говорять. Ще одним аспектом наративного знання є його вплив на темп, підкорення певному ритму.

Саме завдяки цим особливостям наративні розповіді визначають критерій компетентності і/або ілюструють її використання. Вони виявляють, що має право робитися і говоритися у культурі, оскільки складають її частину: саме завдяки цьому втрачає сенс питання про їхню легітимність – вони є легітимними. Зовсім інша річ – наукове знання, бо саме з його статусом і пов’язана одна з основних проблем, викликаних епохою «пост-», – проблема легітимації. Під легітимацією у даному контексті розуміється «процесс, по которому „законодателю”, трактующему научный дискурс, разрешено предписывать указанные условия (в общем виде, условия внутреннего состояния и экспериментальной проверки) для того, чтобы некое высказывание составило часть этого дискурса и могло быть принято к вниманию научным сообществом» [212, с. 27].

Сучасна наука привнесла два нові складники в проблематику легітимації. По-перше, для того, щоб визначити умови істинності, слід відійти від метафізичного пошуку першосвідчення або трансцендентної влади і визнати, що умови істинності є іманентними правилами наукової гри, а тому не можуть бути встановлені інакше, ніж шляхом наукової дискусії. По-друге, відповідно, не існує іншого доведення істинності правил, окрім того, що вони сформульовані на основі консенсусу експертів. Виникає новий спосіб легітимації, котрий «вводит заново рассказ как форму обоснования знания и в таком качестве может действовать в двух направлениях, в зависимости от того, представляет ли он субъект рассказа как когнитивный или как практический: как героя познания или как героя свободы. Из-за существования этой альтернативы, легитимация не только не имеет всегда одного и того же смысла, но уже сам рассказ кажется недостаточным для придания ей законченного вида» [212, с. 78].

Світ знання в епоху постмодерну перетворюється на світ, скерований грою інформації, яка є принципово доступною для експертів, а тому виникає ідея міждисциплінарності, вимушеного емпіризму. Ставлення до знання в епоху делегітимації – це не те ж саме, що існування життя духу або звільнення людства, це лише ставлення користувачів концептуального апарату до тих, хто отримує результати.

Наука цікавиться невизначеностями, обмеженням точності контролю, квантами, конфліктами, катастрофами, прагматичними парадоксами, тобто будує теорію власної еволюції як розвитку, що характеризується перервністю, катастрофічністю, парадоксальністю. «Она (наука) меняет смысл слова „знание” и говорит, каким образом это изменение может происходить. Она производит не известное, а неизвестное. И она внушает модель легитимации, не имеющую ничего общего с моделью наибольшей результативности, но представляющую собой модель различия понимаемого как паралогия» [212, с. 143].

Характерною рисою епохи постмодерну постає ерозія віри у метарозповіді, котрі легітимують, об’єднують і тоталізують уявлення про сучасність [7], тоді як філософія модерну, на думку Ж.-Ф. Ліотара, була носієм фундаментальних наративів («діалектика духу», «емансипація людства», «герменевтика смислу», «визволення суб’єкта»), котрі складали світоглядне та гносеологічне підґрунтя всіх сфер модерної культури. Метанаративи, на відміну від міфів, які також мали за мету забезпечити легітимацією суспільних інститутів, норм закону та моралі, соціально-політичні практики, мають вектор спрямованості пошуків такої легітимності не в минулому, а в майбутньому. Тому сучасність для Ж.-Ф. Ліотара – проект, спрямований у майбутнє. Цю тезу він відстоює у полеміці з Ю. Габермасом, для котрого проект сучасності «лишився незавершеним».

У Ж.-Ф. Ліотара з’являється термін «Освенцим», що вживається на позначення знищення проекту сучасності; саме «Освенцимом» відкривається «постсучасність» і жодна віра після нього вже неможлива. Вцілілими після «Освенцима» залишаються лише мікронаративи, оскільки вони не мають ніякої легітимуючої сили. Прогрес науки, характерний для постсучасності, веде за собою появу множини мовних ігор, які характеризуються виключно локальним детермінізмом, а тому не можуть претендувати на роль універсального метадискурсу. Завдяки співіснуванню в сучасну епоху різноманітних «локально-релевантних мовних ігор», що виступають як жанри дискурсу, для сучасної філософії характерним стає радикальний плюралізм, а основною вимогою моменту – реконструкція тотожності та утвердження чистої відмінності, відкидання таких лозунгів модерну, як «єдність», «цілісність», «всезагальність» тощо. Ці відмінності не редукуються, їхнє завдання – не допустити встановлення диктатури одного жанру над іншими. Постмодерн перебуває у безперервному пошуку нових уявлень, але не для того, щоб ними насолодитися, а щоб дати краще відчути, що існує і щось таке, чого не можна уявити.

В іншій своїй праці «Le Différend» (1986), визнаній самим автором за головну книгу, Ж.-Ф. Ліотар показує, яким чином можна уникнути придушення однієї парадигми іншою при владарюванні гетерогенності форм мислення та життя. Аналізуючи різноманітні мовні ігри, французький філософ уводить поняття «режим речення», розуміючи під ним набір правил, за якими одержують смисл речення тієї чи іншої функціональної орієнтації (палітра функцій досить різноманітна – від функції розмірковувати до функції приписувати, при цьому кожне речення визначається своєю функцією і не може бути переведене в інший функціональний режим). З «режимом речення» пов’язаний «жанр дискурсу» – це і є сукупність правил, завдяки яким «неперевідні одне в одне» речення різного функціонального режиму можна узгодити одне з одним, щоб мати можливість досягнення визначеної мети (оцінити, виправдати, контролювати). Речення, які представляють різні функціональні режими, не можна перевести одне в одне, проте з них можна побудувати ланцюжок, якщо це припустимо жанром дискурсу, до якого вони належать.

Речення, на думку Ж.-Ф. Ліотара, становлять собою унікальну подію, зв’язок котрої з певним станом речей відбувається через «функціональний режим» [див.: 433, р. 10–11]. Речення у Ж.-Ф. Ліотара – це ефекти поверхні, відділені одне від одного за допомогою «ніщо», тому, коли відбувається забуття «ніщо», виникає можливість поєднання речень у межах конкретного «жанру дискурсу»: одне речення отримує статус «попереднього», а інше – «наступного». Кожне речення оточене розривами «ніщо», які маскуються системами пов’язаних між собою випадкових речень різних функціональних режимів, смисл яких розкривається завдяки наявності подій.

Коли речення певного режиму вимовлене (або в термінах Ж.-Ф. Ліотара – «трапляється», arrive), воно перетворюється на подію, котра викликає необхідність вибору продовження. Саме тут виникає конфлікт між режимами речень, оскільки, обираючи один з режимів, обов’язково відбувається «обмеження в правах» нереалізованих можливостей наступної побудови ланцюжка речень. Для вирішення конфлікту режимів, що виникає в межах одного жанру, використовується судова процедура – «тяжба» (litige). Між реченнями різних жанрів виникає «розбрат»[8] (différend), що характеризується принциповою нерозв’язністю, бо не існує єдиного метаправила для різних жанрів дискурсу. Щоб уникнути подібної ситуації, Ж.-Ф. Ліотар пропонує не допускати можливості абсолютного розриву між жанрами дискурсу, а також боротися зі спробами одного жанру перетворитися на домінуючий та підкорити собі всі інші.

У цій концепції мова веде своєрідну «онтологічну гру», бо, як вже відомо, речення пов’язане з подією, відбувається, репрезентує Всесвіт. Але, вже здійснившись, речення забувається, щоб бути витисненим з ріки часу іншим реченням, котре, представляючи його, у свою чергу, забуває себе. Буття, щоб бути наявним, має репрезентуватися: те, що не представлене, не є існуючим. З цієї причини постмодерна філософія уявляється Ж.-Ф. Ліотаром як філософія відмінності, розриву, розбрату, «чвари».

Досить важливим методологічним моментом для Ж.-Ф. Ліотара є також розв’язання проблеми співвідношення модерну та постмодерну. Французький філософ відкидає уявлення про постмодерн як анти-модерн або транс-модерн. Для нього постмодерн знаходиться не після модерну, не проти нього, – навпаки, він вже приховано містився у модерні. «Постмодерном окажется то, что внутри модерна указывает на непредставимое в самом представлении; что отказывается от утешения хороших форм, от консенсуса вкуса, который позволил бы сообща испытать ностальгию по невозможному; что находится в непрестанном поиске новых представлений – не для того, чтобы насладиться ими, но для того, чтобы дать лучше почувствовать, что имеется и нечто непредставимое» [211, с. 322]. В основі постмодерного мислення та постмодерної філософії лежить концепція модерну. Як уже зазначалося, квінтесенція модерну – це віра в метанаративи, утвердження комунікабельності досвіду, єдність сутності, всезагальність істини. Саме як результат переписування модерну виникає радикально-плюралістичне мислення, що заперечує будь-яку можливість консенсусу між різними жанрами дискурсу, визнає їхню гетерономність, при цьому «всезагальне» трактується як проста ознака метаоповідей, котрі самолегітимуються. Тому постмодерн і виявляється у Ж.-Ф. Ліотара таким собі внутрішнім переосмисленням та приборканням модерну. На підтвердження цього у статті «Заметка о смыслах „пост”» Ж.-Ф. Ліотар пише, що префікс «пост-» у слові постмодерн «обозначает не движение типа come back, flash back, feed back, т.е. движение повторения, но некий „ана-процесс”, процесс анализа, анамнеза, аналогии и анаморфозы, который перерабатывает нечто „первозабытое”» [209, с. 59].

Отже, постмодерн невблаганно підводить людину до осмислення неймовірного факту – неможливості висловитися. Цей критичний погляд на проблему комунікації розставив усі крапки над «і»: людина безсила перед словом, оскільки воно вислизає з-під її влади. Не дивлячись на величезний потенціал накопичених людством доказів, фактів, гіпотез, суджень, виникає проблема остаточного прояснення тієї або іншої думки. А якщо людина не здатна висловитися, то вона не може й осягнути Всесвіт, саму себе, співвідношення мікро- та макрокосмосу.

Філософія постмодерну зосередилась на тексті, дискурсі, мові. Наслідком цього стало усвідомлення того, що мова значно більш серйозний суперник, за плечима якого століття існування, традиція, яка не піддається знищенню, та влада над тим, хто говорить, вести його певним шляхом, відхиляючи його при цьому від об’єктів дискурсу. Завдяки нездатності мовців чинити опір мові, остання насолоджується, хизується своєю силою, примушує задовольняти себе.

Мова уявляється своєрідним проектом тоталітарної структури, кожен рівень якої пронизаний владою. Господарювання суворих правил, які лише інколи припускають винятки (хоча винятки радше самі є правилами), сприяє обмеженню свободи суб’єктів мови, які змушені рухатися по чітко визначених, заздалегідь встановлених маршрутах. Структурованість всюди – фонетична, морфемна, дериваційна, семантична, синтаксична, стилістична. Мова постає як безкрайнє поле, як ризома, де кожний наступний крок обумовлено попереднім.

Однак сучасна ситуація у філософії характеризується послабленням єдності, відмовою від тотальності, на зміну якій приходить розкріпачення частин. Більше немає Єдиного та Цілого, а великі метанаративи вже не викликають звичної довіри. Разом з тим, поступово зникають песимізм та смуток з приводу згубленої цілісності. «Більшість людей вже пережили тугу за втраченою нарацією. Але це зовсім не означає, що внаслідок цього вони перетворилися на варварів. Від цього їх рятує знання того, що легітимація можлива лише в їхній мовній практиці та у комуникативній взаємодії» [431, р. 121].

Великих нарацій більше не існує, проте на зміну ним прийшла множинність обмежених та гетерогенних мовних ігор, тобто форм життя та активності. Не лише прийняття цієї множинності, її легітимація являє, на думку французьких філософів, сутність постмодерну, але також і акцентування уваги на можливості або неможливості консенсусу в сучасному плюралістичному суспільстві. Якщо такий необхідний консенсус і є можливим, то лише в рамках мовних ігор, та аж ніяк не за їхніми межами.

– Конец работы –

Эта тема принадлежит разделу:

Французька філософія другої половини ХХ століття: Дискурс з префіксом «пост-»

С В Куцепал.. Французька філософія другої половини хх століття дискурс з префіксом пост УДК..

Если Вам нужно дополнительный материал на эту тему, или Вы не нашли то, что искали, рекомендуем воспользоваться поиском по нашей базе работ: Пост-»: прокляття чи панацея для сучасної філософії?

Что будем делать с полученным материалом:

Если этот материал оказался полезным ля Вас, Вы можете сохранить его на свою страничку в социальных сетях:

Все темы данного раздела:

Praeludium
Існує смуга часу, де межа між історією філософії та власне філософуванням зникає, як і в самому житті є горизонт су-часності, збігу часу, спів-участі подій та думок. Теперішнє насправді лише

Адепти та опоненти: неоднозначність підходів до визначення сутності постмодерну
Будь-яка нова епоха, що проголошується в культурі, мистецтві або науці, викликає необхідність визначити зміст попереднього циклу, оскільки нове завжди пов’язане з пам’яттю про минуле, визначенням х

Ризоматичні варіації сучасної французької філософії
Останнім часом у вітчизняному інтелектуальному середовищі поширюється поняття «симптоматологічна мислительна стратегія». Буде доречним навести визначення цього поняття, яке дає О. І. Хома. Отже, «.

У пошуках пост-Логосу: здобутки та втрати
1. Парадокси нової онтології: на межі Буття і Ніщо (Ж.-П. Сартр) Ще з сивої античної давнини, коли Парменід визначив поняття «буття», онтологічна проблематика домінує

Бути чи не бути?»: онтологія смислу Ж. Дельоза
Серед сучасних філософів, творчій доробок яких постійно потрапляє в поле зору дослідників та критиків, особливе місце належить представникам французької філософії останніх десятиріч ХХ століття, ос

Відмінність та повторення як інструментарій у побудові постлогосу
На думку французького філософа Ж.-Ф. Ліотара, завдання сучасної філософії полягає в тому, щоб «оголосити війну цілому», деконструювати тотожність, оголосити головним філософським концептом постсуча

Différеnce» чи «différance»: вибір Жака Дерріда
Останнім часом стало надзвичайно популярним поняття «маргінальна філософія», яким позначають напрямок, що вбачає своєю головною метою якщо й не повне заперечення, то у будь-якому випадку радикальну

Безумство як грань рефлексії
Як стверджував М. Мамардашвілі, головне призначення філософії – підтримувати традицію відтворення людини, плекати й оспівувати Ratio. Сучасна французька філософія ніби опонує йому, оскільки значна

Страсті по несвідомому: історико-філософська ретроспектива
Століття минуло з того часу, як австрійський лікар З. Фройд створив свій власний метод лікування психічних захворювань – психоаналіз, котрий був підхоплений численними послідовниками та адептами, а

Химери несвідомого: шизоаналіз contra психоаналіз
Об’єктом критики Дельоза та Гваттарі в класичному психоаналізі постає поняття Едіпа, що було догмою та знаменом цього напрямку, оскільки уособлювало собою родинне сузір’я в одній особі. Перед психо

Тисяча плато»: прощання з психоаналізом
Серед філософів, котрі серйозно займаються дослідницькою роботою, важко знайти людину, яка б не стикалась із ситуацією співавторства. Але одна справа написати разом одну чи навіть кілька статей, а

Онтологія бажання: еротизація суспільства
Однією з основних методологічних засад сучасної філософії Франції є теза про те, що світ являє собою сукупність знаків, оскільки мова пронизує собою всі сфери буття людини, а засобом розуміння світ

Тріумф тіла без органів в онтологічних побудовах шизоаналізу
28 листопада 1947 р. А. Арто проголосив війну органам, виголосивши свою знамениту тезу: «Зв’яжіть мене, якщо хочете, але немає нічого більш беззмістовного, ніж орган». З цього моменту до обігу інте

Post scriptum
Будь-яке дослідження, прагнучи певної довершеності та вичерпності у поданні матеріалу, передбачає наявність гідного завершення. У традиційному розумінні заключне слово (післямова) повинно містити к

Глосарій
Бажання (désir, desire, die Wille) – одне з найпопулярніших понять сучасної філософії Франції, феномен, що існує до опозиції між суб’єктом та об’єктом, до репрезентації та виробництва; те, щ

Хотите получать на электронную почту самые свежие новости?
Education Insider Sample
Подпишитесь на Нашу рассылку
Наша политика приватности обеспечивает 100% безопасность и анонимность Ваших E-Mail
Реклама
Соответствующий теме материал
  • Похожее
  • Популярное
  • Облако тегов
  • Здесь
  • Временно
  • Пусто
Теги