Останнім часом у вітчизняному інтелектуальному середовищі поширюється поняття «симптоматологічна мислительна стратегія». Буде доречним навести визначення цього поняття, яке дає О. І. Хома. Отже, «...симптоматологічною називається мислительна стратегія, основними рисами якої є:
1) теза про принциповий плюралізм типів людського мислення, зумовлений недосконалістю й обмеженістю людських сил та можливостей;
2) заперечення автономності суб’єкта, редукція суб’єктивності до зовнішнього прояву об’єктивних буттєвих процесів;
3) тлумачення будь-якої події в якості синоніму прихованого конфлікту сил;
4) самооцінка (прихована чи відкрита) інстанції, що витлумачує, як втілення переважної сили, єдино спроможної до «істинного» витлумачення подій» [365, с. 34].
Виходячи з означених істотних рис симптоматологічної мислительної стратегії, можна стверджувати, що це поняття досить адекватно характеризує той напрямок сучасної французької філософії, представники якої є основними героями даного дослідження. Адже основними рисами їхніх філософських побудов можна вважати такі:
1) деконструкція традиційної метафізичної парадигми, «деканонізація», боротьба з традиційними ціннісними центрами (людина, етнос, логос);
2) заміна вертикальних та ієрархічних зв’язків горизонтальними та ризоматичними, відмова від ідеї лінійності, ідеї метадискурсивності, універсальної мови та мислення, що базується на бінарних опозиціях;
3) відстоювання ідеї того, що знання в цілому не може бути редуковане ні до науки, ні до пізнання, адже пізнання – це набір тверджень, які, за винятком усіх інших тверджень, позначають або описують об’єкти й можуть бути істинними або хибними, а наука виступає як підрозділ пізнання;
4) «віртуальність» світу епохи постсучасності, феномен «подвійної присутності».
Усе це пояснює образ світу, який відстоює постсучасна філософія Франції. Він характеризується наявністю ліній артикуляції та розчленування, страт та територіальностей, але водночас у цьому світі таке ж значення мають лінії вислизання, рухи детериторизації і дестратифікації. Рухи щодо цих ліній утворюють або феномени відносного гальмування, або, навпаки, стрімкості та розриву. Домінантою такої картини світу постає множинність, котра, отримуючи характер субстанції, утворює різні види машин (військову, політичну, соціальну, виробничу тощо). Як наслідок – «машинное устройство направлено на страты, которые, несомненно, создадут из него свого рода механизм, или осмысленную целостность, или определенность, приписываемую субъекту, – но так же и на тело без органов (corps sans organes), которое постоянно разрушает, вынуждает проходить и двигаться бессмысленные частицы, чистые интенсивности, и приписывать себе субъекты, у которых не остается ничего, кроме имени как следа интенсивности» [116, с. 9].
Книга «Ризома», як і інші тексти Ж. Дельоза та Ф. Гваттарі, досить складна для сприйняття, і ця складність має свої причини. Їх філософії властива відмова від системи, програми та пароля, котра є не лише намаганням позбавитися мінливості ринку, примх моди та примусів академічності. Вона ж указує на складність рефлексії, яка становить собою результат розуміння філософії. Філософія, на відміну від інших образів знання, може представляти свої об’єкти не лише як даності та вводити поняття як відповідники фактам. Між мисленням і тим, що мислиться, панує певний інтервал, тому система, методи, програма – це лише засоби, за допомогою яких можна подолати білі плями, в яких полягає потенціал філософії, – щоб, незважаючи ні на що, зробити думки приступними для реципієнта.
Озирання на репрезентабельність відповідає тим самим примусу, що сам виростає з імпульсу мислення. Саме тому не в останню чергу Дельоз та Гваттарі чинили так, що філософія мусила сприйматися не стільки як рефлексія чи аргументація, скільки як винахід чи оформлення, як «дисципліна про створення понять». Рефлексія вказує на присутність свідомості та інтеріорність суб’єкта, аргументація – на порядок речень та на фактичність референтів. У поняттях же сила мислення зосереджена в одній фігурі, констеляції взаємопрониклих мотивів, які можуть вихопити представлення того, що у мисленні сторониться представлення.
Класична філософія розробила і свято зберігала модель світу у вигляді дерева, головними ознаками якої були вертикальний зв’язок між небом та землею, лінійна односпрямованість розвитку, детермінованість сходження, бінарні відношення «вліво-вправо», «високо-низько». Ж. Дельоз та Ф. Гваттарі у своїй книзі «Ризома» виділяють два різновиди цієї моделі – «дерево-корінь» та «система-корінець, або мочкуватий корінь». Перша модель має стрижневі корені з периферійним недихотомічним розгалуженням гілок і характеризується роздвоєнням Єдиного, що підкоряється законам бінарної логіки. Важлива роль при цьому належить суб’єктові, а об’єкт повністю підкоряється умові «прочного коренного единства – единства стержня, который поддерживает вторичные корни» [116, с. 10].
Система-корінець відрізняється від першої тим, що її головний корінь або знищений, або недостатньо розвинутий, тому він виступає тією основою, на яку надбудовуються вторинні корені, утворюючи у такий спосіб множинності. «...Пучкообразная (мочковатая) система фактически не порывает с дуализмом, с комплементарностью субъекта и объекта, природной реальности и духовной: единство продолжает быть удерживаемым в объекте, тогда как в субъекте восторжествовал новый тип единства. Мир потерял свой стержень. Субъект более не способен порождать дихотомию, зато он получил доступ к более высокому единству, единству амбивалентности или сверхдетерминированности, в измерении, дополнительном к измерению его объекта» [116, с. 11]. Звичайно, такі методологічні настанови призводять до того, що світ перетворюється на хаос, місце головного кореня посідає мочкувата система корінців. Як бачимо, обидві моделі прагнуть утворити множинність лише одним шляхом – додаючи нові зовнішні риси до того виду множини, що є вже наявним. Модель дерева постає трансцендентною, ієрархічною структурою, котра може отримати розвиток лише завдяки бінарним опозиціям, тому нерозв’язним стає завдання створити множинність не шляхом додавання нових одиничностей, а навпаки – виділяючи єдине з множини. Така операція доступна лише в ризомі, альтернативній моделі неявного та неексклюзивного зв’язку світу, яку засновують Ж. Дельоз та Ф. Гваттарі.
«Ризома как скрытый стебель радикально отличается от корней и корешков. Ризомы – это луковицы, клубни… Сама по себе ризома имеет различные формы, начиная от ее поверхностного ветвящегося расширения и до ее конкретного воплощения в луковицах и клубнях» [116, с. 12]. Ризома – це термін, запозичений з ботаніки, який означає кореневу систему рослини, позбавлену центрального (головного) відростка, в результаті чого сітка переплетеного коріння є субстанціонально рівнозначною й утворює перервну поверхню, позбавлену глибини, і відповідно, позбавлену й суб’єкта, що виконує контрольно-наглядові функції. Зрозуміло, що ця модель не має і центру, а тому не може демонструватися у вигляді обмежувальної структури.
Ризома має такі основні властивості або принципи:
1) та 2) принципи зв’язку та гетерогенності: будь-яка точка ризоми може й повинна бути пов’язана з будь-якою іншою точкою, на відміну від дерева або кореня, котрі фіксують точку, порядок в цілому. Тому в ризомі будь-яка лінія не обов’язково веде до лінгвістичної лінії, а може утворювати біологічні, політичні, економічні ланцюжки, використовуючи при цьому не лише порядок знаків, а й порядок речей. «Коллективные механизмы речи работают непосредственно в машинних устройствах, и невозможно провести четкую границу между порядками знаков и их объектами» [116, с. 12]. Мова, побудована на основі бінарної опозиції означуваного та означуючого, втрачає в площині ризоми своє привілейоване становище, перетворюється на гетерогенну систему. «Не существует материнского языка, есть лишь власть языка, господствующего в политическом множестве. Язык устанавливается в границах прихода, епархии, столицы. Он образует луковицу, развивается по невидимым стеблям и потокам, вдоль речных долин или железнодорожных линий, он перемещается масляными пятнами» [116, с. 13];
3) принцип множинності [11], завдяки якому множинне досліджується як субстанційне, що не пов’язане більше з Єдиним як суб’єктом і об’єктом, природною та духовною реальністю як образом світу в цілому. Множинність постає як сукупність вимірів та ліній зв’язку, яка має здатність змінювати власну природу внаслідок кількісного зростання. «Понятие единства появляется тогда, когда в множестве происходит процесс субъективации или власть захватывает означающее: то же самое относится и к единству-стержню, которое устанавливает совокупность двузначных отношений между элементами или точками объекта, или к Единому, которое делится согласно закону бинарной логики дифференциации в субъекте» [116, с. 14]. Таким чином, єдність структури дерева стає неможливою, адже ризома являє собою план консистенції множин, що складається з вимірів, чисельність яких збільшується разом зі збільшенням відношень, які в ньому встановлюються. Більш того, множини визначаються не «зсередини», як у випадку структурного стану, а «ззовні» під дією абстрактної лінії, лінії вислизання (детериторизації), котра співвідноситься з іншими лініями;
4) принцип незначущого розриву або непаралельної еволюції – тобто ризома може бути розірвана в будь-якому місці і внаслідок цього вона перебудовується на іншу лінію. Як уже відомо, ризома може містити у собі субструктури (територизації), котрі під дією ліній зламу детериторизуються з метою майбутнього підпорядкування іншим субструктурам, де відбувається нова територизація [12]. Для пояснення того, яким чином процеси детериторизації та територизації можуть бути безвідносними й одночасно включеними один до одного, автори «Ризоми» наводять дуже красивий приклад: «Орхидея детерриторизуется, создавая образ, калькируя осу; а оса в этом образе вновь территориализируется. Тем не менее она детерриториализируется, становясь частичкой аппарата размножения орхидеи; но она же вновь территориализирует орхидею, разнося пыльцу. Оса и орхидея образуют ризому, будучи гетерогенными» [116, с. 15]. Тобто ризома, хоча й проходить через бінарності та структури, проте не зводиться до них;
5) та 6) принципи картографії [13] та декалькоманії: ризома не підкоряється ніякій структурній або породжуючій моделі, цурається самої думки про генетичну вісь як глибинну структуру. Ризома являє собою не кальку (логіка кальки та розмноження – це логіка дерева), а мапу, що не приймає можливості утворення площини кругом попередньо встановленого, обмежувального центру. Як ми впевнилися, орхідея не калькує осу, вона креслить мапу з осою всередині ризоми. Звідси вимога декалькоманії – відмови від залишкових слідів структурних моделей (такими уявляються лінгвістика та психоаналіз). Зробити це можна шляхом перенесення їх назад на мапу (ризому), що дасть змогу знову активізувати їхні приховані лінії зламу. Одним із засобів такої декалькоманії стає шизоаналіз, оскільки він «отвергает любую мысль о декалькированной фатальности, как бы она ни называлась: божественная, анагогическая, историческая, экономическая, структурная, наследственная или синтагматическая» [116, с. 18].
Отже, тепер ми маємо змогу виділити основні властивості ризоми. Головна її відмінність від дерев та коренів полягає у здатності поєднувати одну певну точку з другою точкою, а кожну лінію не обов’язково поєднувати з іншою лінією того ж самого типу, ризома може використовувати різні утворення – як знакові, так і не знакові. Її не можна звести ні до Єдиного, ні до множинного, оскільки вона складається не з єдностей, а з рухливих ліній. У неї немає ні початку, ні кінця, а є лише середина, з якої вона виростає і за межі якої вона виходить. «Она образует многомерные линеарные множества без субъекта и объекта, которые сосредоточены в плане консистенции и из которых всегда вычитается Единое (n–1)» [116, с. 27].
На відміну від структури, що визначається через сукупність точок та позицій, бінарних відношень між ними, а також двосторонніх зв’язків між позиціями, ризома виключно складається з ліній (членування, стратифікації, вислизання, детериторизації), котрі становлять собою локалізовані зв’язки між точками та позиціями, а тому є відмінними від ліній типу дерева. До того ж, на відміну від дерева, ризома не є обертом репродукції – ні зовнішньої репродукції, як дерево-корінь, ні внутрішньої, як дерево-структура. Ризома пов’язана з мапою, що має бути роз’ємною, такою, котру можна перевернути, приєднати, модифікувати на множину входів та виходів, поєднати з лініями вислизання.
Ураховуючи всі означені принципи та властивості ризоми, можна, вслід за авторами цього концепту, стверджувати: «Больше не существует деления на поле реальности (мир), поле репрезентеции (книга) и поле субъективности (автор). У книги нет продолжения в другой книге, нет объекта в мире и нет субъекта в лице одного или нескольких авторов» [116, с. 29] [14].
Для ілюстрації дії ризоматичної моделі проведемо два невеликі дослідження. По-перше, спробуємо уявити себе в структурі ризоми і подивитися, яким чином відбувається переміщення в ній і як ми можемо вплинути на свій власний шлях. Множинність і рівноправність шляхів, множинність вибору постулює недекларований, не тільки номінально існуючий плюралізм: можливість вибору усвідомлюється з самого початку – і людина не відчуває тягар приреченості до попереднього – чийогось – досвіду, котрий примушує йти торованим шляхом.
Але в який спосіб знайти шлях – правильний шлях в ризомі, де так багато можливих входів?.. Проте, чи буде виправдане таким чином поставлене питання? Можливість вибору актуалізує в ризоматичній площині індивідуальність як джерело активності. Персонаж ризоми позбавлений попереднього знання, канону, до-знання про існуючі шляхи. Тому-то для відстороненого погляду вони виглядають абсолютно однаковими, рівноправними у своїй анонімності. Відсутність можливості зробити порівняння з погляду правильності і неправильності, істинності і неістинності, непристосованість до шаблону – все це вкотре підтверджує думку про відсутність морально-оцінювального апарату, який мав би право декларативним шляхом підтверджувати правильність або неправильність. Ризома побудована таким чином, що в ній кожна стежина має можливість перетнутися з іншою. Ризома не має центру і не має периферії. Початок, вхід (або сукупність входів) до ризоми має для нас значення тільки тоді, коли ми ще готуємося до вступу в поле її дії. Вхід є до певної міри актом насильства, адже ми зосереджуємо увагу на окремому секторі, виокремленій точці, котру відмежовано і презентовано нам з «агломеруючого простору» (Р. Барт) заради нашої мети проникнення всередину. Але, вже перебуваючи всередині, ми автоматично втрачаємо орієнтацію в нескінченності навколо нас, і тому невідомо, чи ми перебуваємо на тому ж самому місці, чи сталося зміщення вже у момент входження до ризоми.
Присутність у ризомі є присутністю на нескінченій рівній площині (парадокс Мьобіуса), де шлях пересування неможливо засвідчити векторами, адже точка з’яви на площині – це не точка «нуль» в системі координат, тут явище початку зникає, є тільки процес, тому втрачає сенс запитання типу «куди іти правильно?» «Дерево – это родственная связь, а ризома – это союз и только союз. Дерево ассоциируется со словом „быть”, а ризома, чтобы стать сетью, всегда предполагает конъюнкцию „и…и…и”. У этой конъюнкции достаточно сил, чтобы надломать и искоренить слово „быть”. Куда вы направляетесь? Откуда вы идете? Куда вы хотите прийти? – все это бесполезные вопросы» [116, с. 31]. Це ситуація Аліси перед Чеширським котом, який на її запитання про те, де вона знаходиться, цілком логічно відповідає, що це залежить від того, куди хочеш потрапити. Проте у випадку, коли місце остаточного прибуття байдуже, то немає ніякої різниці, яким напрямком рухатися.
Синдром Аліси – симптоматичне явище на площині, де відсутні магістраль і маргінес, котрі, навіть за відсутності точки відліку, впорядковували б пересування своїми зовнішніми атрибутами. В обставинах ризоми актуалізується вибір суб’єкта.
Отже, ризома гетерогенна: кожна її точка пов’язана із будь-якою іншою точкою, при цьому вони не фіксовані, не прив’язані до конкретного топосу.
Модель світу у вигляді дерева виступає «калькою», допускаючи існування чогось, що підлягає копіюванню, – ейдосу, логосу, гіперозначуваного. Цій моделі світу і протистоїть ризома з відсутністю єдиного центру, першопринципу й визнанням рівноцінності множини незалежних центрів: це єдність, в якій не стерті одиничні риси частин.
Ризома, являючи собою каркас суспільства, досить оригінально здійснює владні повноваження, оскільки певною мірою перебирає на себе функції влади від персонажа. Вона наглядає за пересуванням персонажа, позначаючи індексами й мітками шлях його переміщення. Таким чином ми наблизились до другого пункту нашого дослідження – це співвідношення ризоми та влади, або, точніше, владність ризоми.
Отже, влада стає органічно розподіленою по всій нескінченності ризоми, поміж усіма елементами, тож правомірно говорити про певну паноптичність ризоми, в якій простежується взаємозумовленість, піднаглядність елементів, взаємозалежність, конотативна пов’язаність.
У зв’язку з паноптичністю ризоми доречно пригадати розуміння влади у М. Фуко, яке має за одне зі своїх джерел концепцію паноптичності Бентама, засновану на закритому, поділеному, зусібіч спостережуваному просторі, де за кожним індивідом закріплено визначене місце, контролюються будь-які рухи, реєструються всі події, центр з’єднаний з периферією, а влада виявляється неподільною відповідно до цілісної ієрархічної структури, а тому основними атрибутами влади є піднаглядність і карність. Бентамів паноптикон – це архітектурна споруда, в якій «на периферії кільцева споруда, в центрі вежа; вежа має великі вікна, які виходять на внутрішню поверхню кільця, периферійна споруда поділена на комірчини, кожна з них пронизує всю товщу споруди і має два вікна: одне звернене до середини й відповідає вікнам вежі, друге виходить назовні й освітлює всю комірчину. Тож тоді досить посадити в центральній вежі наглядача, а в кожній комірчині замкнути божевільного, хворого, в’язня, робітника чи школяра. Оскільки наглядач сидітиме у вежі проти світла, то зможе добре й виразно бачити маленькі силуети ув’язнених у периферійних комірчинах» [348, с. 249–250]. Влада пронизує собою соціальне тіло, утворюючи нескінченну необмежену площину ієрархії підвладності, оскільки влада є видимою і разом з тим недосяжною для перевірки, бо ув’язнені не можуть бачити наглядача і не повинні знати, чи справді за ними наглядають, але вони мають бути впевнені, що за ними завжди можуть наглядати. У цій площині, подібно до атомів Демокріта, рухаються анонімні індивідууми, утворюючи соціум тією мірою, якою вони можуть контролювати один одного, впливаючи на долі та вчинки інших; в’язень завжди виступає як об’єкт інформації, але він ніколи не стане суб’єктом спілкування. Отже, «паноптика – чудесна машина, котра фабрикує з найрізноманітніших бажань однорідні наслідки влади».
Підозра – ось ідеальний стан влади, бо вона розокремлює індивідів, утворює паноптичну спільноту, де будь-яка зміна поведінки індивідуума, хай навіть зовсім незначна, миттєво фіксується, кваліфікується наглядачем і має за наслідок неминуче покарання. Демократичність – це найбільш підозріла ознака, що насторожує і примушує триматись у рамках власного тіла, і влада, таким чином, – це безперервний зовнішній примус утримування в кордонах, вона не допускає розростання, виходу за межі свого тіла; примусова статичність – це змога контролю й уникнення небезпеки для самої влади, адже боротьба з владою – це ніщо інше, як прагнення влади заради владарювання.
Паноптикон автоматизує та деіндивідуалізує владу, функціонує як своєрідна «лабораторія влади», бо завдяки своїм спостережним механізмам він збільшує дієвість та спроможність проникання в людську поведінку «і там, де просунеться влада, зростає пізнання в усіх сферах, де влада виявляє свою дію, з’являються нові об’єкти, які ще треба пізнати» [348, с. 256].
Паноптичний устрій програмує засади функціонування суспільства, наскрізь пронизаного та нашпигованого дисциплінарними механізмами, являє собою функціональний пристрій, який має вдосконалити здійснення влади, зробити його швидким та ефективним.
На основі паноптичного принципу М. Фуко утворює ще один соціальний феномен [15]. Саме з ідеєю паноптикону як осередку водночас нагляду й спостереження, безпеки та пізнання, індивідуалізації та тоталітаризму, ізоляції та прозорості тісно пов’язана ідея в’язниці, що є найпридатнішим місцем для її втілення. Саме в’язниця встановлює кількісну еквівалентність між злочином і терміном ув’язнення, виступає апаратом трансформації індивідів. У своїй природі вона поєднує дві ідеї – покарання, що проявляється через позбавлення свободи та виправлення, і реадаптацію, що забезпечується низкою спеціальних заходів. Покарання, яке накладається законом, має дві мети: головна – відшкодування злочину, а також додаткова – виправлення самого злочинця, що дає змогу розглядати в’язницю як покарання і як апарат. Внаслідок ізоляції в’язень опиняється сам на сам із владою, яка діє на нього. Таким чином досягається головна мета тюремного ув’язнення – примусова індивідуалізація внаслідок розриву всіх зв’язків, не контрольованих владою або не визначених ієрархічною структурою.
Важливу роль у системі ув’язнення відіграє праця, що трактується як чинник тюремного переродження, дозволяє кількісно вимірювати ревність в’язня і поступ його виправлення. «Платня за карну працю не винагороджує виробничої діяльності, а функціонує як двигун та орієнтир індивідуальних перетворень; то юридична фікція, бо вона не репрезентує „вільного” віддавання робочої сили, – це хитромудрий засіб, від якого сподіваються ефективності у виправних процесах» [348, c. 304]. Користь карної праці полягає «не в одержаному прибутку і не у формуванні корисних навичок, а у відтворенні владних відносин, певної форми економічної залежності, схеми індивідуальної покори та її припасування до виробничого апарату» [348, c. 304].
Отже, тюремний апарат базується на трьох основних принципах: політико-моральний принцип індивідуальної ізоляції та ієрархії, економічний принцип сили, вжитої на примусову працю, та техніко-медичний принцип одужання та нормалізації.
Ідеї М. Фуко дивним чином перетікають в інтелектуальні побудови Ж. Дельоза та Ф. Гваттарі, котрі у своїй праці «Тисяча плато» розробляють поняття «воєнна машина». Французькі мислителі стверджують, що політичний суверенітет має два полюси: жахливого володаря-мага, котрий оперує зв’язками, вузлами й сітками, та священика-короля-юриста, який впливає договорами, пактами, контрактами (Уран-Зевс, Ромул-Нума). Зовнішнім проявом суверенітету постає військова функція.
Державний апарат утримується в русі примітним ритмом, який спочатку є великою таємницею, це таємниця богів чи королів-магів, однооких, котрі єдиним оком розсилають знаки. Королі-юристи є скоріше однорукими, які піднімають свою єдину руку як елемент права чи техніки, закону та інструменту [16].
Король-маг посилає на війну вояків, котрі йому не належать, або, і це вирішальне, – він перериває використання зброї, коли з’являється на полі битви, він замінює їх своїм єдиним оком, «зв’язує без битви», напружує військову машину лише для себе, тобто постає тією точкою на тілі без органів, котра пов’язує собою інтенсивності. Король-юрист є великим організатором війни, він дає їй закони, вказує на поле, віднаходить право, накладає дисципліну, підпорядковує політичним завданням. Він створює з військової машини мілітаристську інституцію, припасовує її як приводний ремінь до державного апарату.
Ризоматична ситуація зумовлена тим, що влада ніби безмежна, вона неокреслена у певному просторі, всі, навіть персонаж, наділені фрагментарним владним потенціалом, тому немає можливості сперечатись за владу як за її наявність, а історія, що оповідається, потенційно нескінченна. Персонаж ризоми реалізує владу як початок і можливість розгортання історії, елементи ризоми наділяються владою (потенціалом) самореалізації у конотативному механізмі, ризома наділена владою чергувати дискурси і давати хід розповіді. Історія, яка розповідається і яка волею персонажа призупинена, мислиться в ризомі як квазістворена і як даний перший заряд, величина потенціальної енергії, котра через механізми зв’язку елементів реалізується в кінетичну, навіть якщо реалізація її зупинилася, – можливість тривання все одно продовжує існувати.
Але якщо навіть за допомогою фантазії уявити, що в ризомі можлива ситуація кінця, кінцем по-справжньому це не може бути, оскільки він тут мислиться як згортання конотативних зв’язків, шляхів поєднання елементів до первісного денотата, котрий розпочав процес. Але цей же найперший активізований елемент має потенцію зворотної актуалізації – у такому ж або в іншому обсязі. У світлі цього «кінець» розуміється як «оповідь про кінець», як продовження історії.
Поліваріантність розуміється як можливість реалізації денотативно-конотативного механізму: певна точка (подія) може зберегтися як денотат, і оповідь піде, спираючись на таку форму події. Включення, активізація конотації може дозволити прочитання зовсім іншої історії. Можливим є, також, не відмежовуючись від попереднього варіанту розповіді, пустити її іншим шляхом.
Образ ризоми, таким чином, вимальовується як найбільш вдалий концепт, який пояснює спосіб існування самої постсучасної філософії, і разом з тим є способом пояснення нею оточуючого світу. Ризома постає як ацентрована система, що знаходиться у постійному процесі становлення. «Ризома не начинается и не завершается. Она всегда в середине, между вещей, меж-бытие, интермеццо» [116, с. 30]. Така собі середина без початку або кінця, те становище «між», котре й позначає собою ставлення представників сучасної французької філософії (Ж. Дельоз, Ф. Гваттарі, Ж.-Ф. Ліотар, М. Фуко), котре вони виробили при розгляді фундаментальних філософських проблем. Їхні філософські побудови, які дуже часто називають просто постмодерними, значно глибші, ніж це здається на перший погляд, оскільки намагаються знайти та опрацювати не лише ті факти, що знаходяться на поверхні (суто постмодерний підхід) або в глибині (прерогатива модерну), а віднайти точки зламу та перетину між ними, саме той вимір «між», що може допомогти пізнати вічні таємниці Логосу, Раціо, Людини, Бажання тощо. Ризоматичні варіації на теми буття віднаходять його конструкцію не в жорсткому каркасі централізованої структури, не в ієрархізованій побудові багаторівневого світу, а в дуже гнучких, інколи повністю позбавлених опору та інерції, живих нитках, головною перевагою яких виступає не місце перебування, а властивість існування. Клубок саме таких ниток подає сучасна Аріадна тому сміливцеві, котрий переступає поріг ризоматичного лабіринту постсучасності. Цей сміливець може прийти або повернутися до ніщо, шукати початок або основу, але головне для нього – це рух, рух до середини, через середину, зі входом і виходом, без початку і кінця.