рефераты конспекты курсовые дипломные лекции шпоры

Реферат Курсовая Конспект

Розділ ІІ. У пошуках пост-Логосу: здобутки та втрати

Розділ ІІ. У пошуках пост-Логосу: здобутки та втрати - раздел Философия, Французька філософія другої половини ХХ століття: Дискурс з префіксом «пост-» 1. Парадокси Нової Онтології: На Межі Буття І Ніщо (Ж.-П. Сартр)...

1. Парадокси нової онтології:
на межі Буття і Ніщо (Ж.-П. Сартр)

Ще з сивої античної давнини, коли Парменід визначив поняття «буття», онтологічна проблематика домінує в розмислах багатьох філософів, проходячи «червоною ниткою» крізь праці Спінози та Ляйбніца, Канта та Гегеля, Маркса та Гуссерля, Сартра та Гайдеґґера і багатьох інших. На сучасному етапі становлення європейської культури значна роль належить висвітленню питань, пов’язаних із онтологічним статусом особистості, з розкриттям сутнісних аспектів формування людини, визначенням тих сил, які формують суспільство та організують соціум. Не менш важливим виявляється дослідження онтологічний вимірів раціональності та ірраціональності, що постають домінантою філософських інтенцій сучасності.

Необхідно вказати причини, завдяки яким онтологія сьогодні перетворилась на базову філософську дисципліну. Вони криються в зміні змісту самої філософської рефлексії, коли на перший план виходить уже не «криза об’єктивності», про яку стільки писав Е. Гуссерль, а «криза суб’єктивності», котра виявляється в дискредитації суб’єкт-об’єктних відносин у сучасних філософських студіях. Наслідком цього стає перетворення теорії пізнання (основою якої було суб’єкт-об’єктне відношення) на епістемологію (основа – суб’єкт-суб’єктне відношення), а також відродження онтології як домінанти філософствування, де людська свідомість виробляє нові реалії, що існують у вигляді текстів, адресованих іншим текстам, а буття людської особистості потрактовується як частковий випадок буття тексту. Сучасна людина розчиняється у світі, універсальною субстанцією котрого виступає культура тексту, оскільки головною рушійною силою розвитку суспільства стає інформація. Суб’єкт-об’єктне відношення, котре передбачало відмежованість суб’єкта від усього іншого світу, в інформаційному суспільстві може зберегтися лише як нередукований залишок «самості» індивіда, як контекстуальна характеристика реальності. Тому сучасна західна філософія проголосила несуттєвими дуалізми суб’єкта та об’єкта, буття та свідомості, сутності та явища. На теренах філософії життя та феноменології виникає оновлена онтологія, котра спочатку тлумачилась як «онтологія суб’єктивності», а потім, під впливом психоаналізу та структуралізму, перетворилась на вчення про світ, в якому не залишилось місця для суб’єкта в якості фундаментального поняття.

Отже, навколо питання побудови нової онтологічної парадигми вибудовувалась ціла низка філософських проектів ХХ століття. Цей поворот до онтології обумовлювався і характеризувався, як пише П. П. Гайденко, злиттям двох фундаментальних філософських питань – питання про людину і питання про буття – на підставі загального прагнення подолати іманентизм психологізму та абсолютного суб’єктивізму, здійснити нове відкриття трансцендентного [див.: 69, с. 7]. Тому, за слушним зауваженням Г. Є. Аляєва, нова онтологія постає скоріше не окремою дисципліною в системі філософського знання, а загальним концептуальним зрізом, який охоплює як природу і світ, так і людину та суспільство. Більше того, саме буття людини становить основний предмет і, одночасно, метод філософського дослідження, адже тільки в ньому відбувається інтимне поєднання суб’єкта й об’єкта, і буття мовби дає «доторкнутися» до себе, точніше – само себе знаходить як буття, буття свідомості, як найіманентніша трансцендентність [див.: 8, с. 9].

У контексті досліджуваної проблематики важливо акцентувати увагу на внеску Мартіна Гайдеґґера у формування нової онтології як парадигми, властивої філософським побудовам інформаційного суспільства кінця ХХ століття. Саме він стверджував, що предметом філософського дослідження має постати не буття, а мислення про буття, і тому його філософія дійсно відкриває новий етап в історії європейського мислення. Для філософських напрацювань М. Гайдеґґера характерні емоційні, інколи навіть сюрреалістичні мотиви, наявні категорії та поняття, неможливі в рамках традиційної філософії (турбота, страх, цікавість тощо); водночас, поняття, котрі були засадничими для традиційної онтології (світ, простір, час, буття), піддаються суттєвим трансформаціям, а місце всезагального, уніфікованого суб’єкта посідає автономна людська особистість.

Справа М. Гайдеґґера була продовжена іншими проводирями екзистенціального мислення, серед яких чільне місце належить Жан-Полю Сартру. Його справедливо вважають творцем феноменологічної онтології, сутність якої полягає в тому, що це – онтологія людського існування, котра за вихідну позицію має суб’єктивність індивіда. Головна методологічна настанова такої онтології – «винесення за дужки» метафізики суб’єктивного ідеалізму шляхом редукції сутності до комплексу явищ, що «самі себе демонструють». Явища, які виявляють сутність, не є ні внутрішніми, ні зовнішніми: будучи рівноцінними, вони відсилають до інших явищ, причому жодне з них не можна визнати пріоритетним.

Наслідком такого методологічного підходу стає позбавлення від кількох груп дуалізмів – внутрішнього та зовнішнього, буття та явища, можливого та дійсного, видимості та сутності, які перетворюються на новий дуалізм – скінченого та нескінченого. Цей новий дуалізм уже не має до метафізики жодного відношення, адже означає не визнання нескінченого як «трансцендентного», а лише вказує на постійну можливість трансценденції, тобто виходу за межі наявного, існуючого, «здатність бути розвернутим у серію реальних або можливих явищ». Якщо сутністю явищ є видимість, котра більше не протиставляється будь-якому буттю, то виникає проблема буття саме цієї видимості, на якій власне й базується Сартрове дослідження Буття та Ніщо.

Ж.-П. Сартр шукає буття феномена, яке має бути трансфеноменальним. Його можна трактувати як трансфеноменальне буття суб’єкта, виміром якого (цього буття) виступає свідомість, – саме так і вчиняє Е. Гуссерль. Будь-яка свідомість розуміється, за цією настановою, як свідомість якої-небудь речі. Але як тоді зрозуміти свідомість, спрямовану на саму себе, на свідомість – свідомість свідомості? Пріоритет свідомості, що пізнає, визначає, призводить до регресу в незкінченість. «Справді, зведення свідомості до знання припускає, що до свідомості вводять суб’єкт-об’єктний дуалізм, що є типовим для пізнання. Але якщо ми приймемо закон парності „того, хто пізнає – пізнаване”, то тоді буде потрібен третій термін для того, аби той, хто пізнає, у свою чергу, став пізнаним, і ми опинимося перед такою дилемою. Або зупинитися на будь-якому елементі серії: пізнане – пізнаний той, хто пізнає – пізнання пізнаного тим, хто пізнає, і т. ін. У цьому разі тотальність феномена падає в незнання, тобто ми завжди наштовхуємося на рефлексію, яка не усвідомлює себе, і на кінцевий термін. Або ж ми стверджуємо необхідність нескінченной реґресії (ідея ідеї ідеї тощо), що є абсурдним. Таким чином, до необхідності онтологічно обґрунтувати свідомість ми мусимо додати нову необхідність, тобто обґрунтувати її епістемологічно. Чи означає це, що непотрібно вводити закон такої парності у свідомість? Свідомість себе не є дуалістичною. Якщо ми хочемо уникнути нескінченної реґресії, то має існувати безпосереднє, некоґнітивне відношення Я до самого себе» [295, с. 16–17].

Отже, Ж.-П. Сартр удається до аналізу буття свідомості, яке є не суб’єктом у кантіанському розумінні, але самою суб’єктивністю, іманентністю себе відносно себе. Утім, трансфеноменальне буття свідомості не може обґрунтувати трансфеноменальне буття феномену. Розрізняючи «феномен буття» та «буття феноменів», філософ робить важливий висновок, що не-наявне, відсутнє володіє таким же буттям, як і наявне, бо не можна визначити буття лише як присутність, оскільки відсутність так само розкриває буття, адже не бути в даному місці означає бути деінде.

Власне онтологія Ж.-П. Сартра розпочинається поняттям «порожнього» буття, «буття, яке тотожне Ніщо», котре знаходиться «всюди і ніде» та характеризується трьома ознаками: буття є, буття є в собі, буття є те, що воно є. Буття не можна ні утворити з можливого, ні редукувати до необхідного, «всередині» його не існує жодних відмінностей, а тому у ньому ще немає рефлексії по відношенню до себе, його єдина властивість – власне буття («є те, що воно є»). Оскільки це буття абсолютне, то воно не може мати ніякої активності, на відміну від рефлексивного буття свідомості, тому що свідомість завжди відноситься до самої себе як до власного предмета, тобто вона одночасно і «в-собі», і «для-себе». «Буття, яке тотожне Ніщо» не знає мінливості, воно ніколи не вбачає себе в якості іншого, не може підтримувати ніяких відношень з іншим, є безмежним і вичерпується буттям.

Навпаки, буття свідомості, маючи властивість рефлексії, здатне до неґації. Людина як носій свідомості створює предметний світ, що постає її інобуттям, тобто утворюється «буття того, що не є я сам». Ставлячи запитання, котрі стосуються сутності предметного світу, людина може отримати два види відповідей стосовно предмета запитання – відповідь, що підтверджує його буття («так») або відповідь, яка це буття заперечує («ні»), отже, людська реальність складається з двох компонентів – позитивного Буття та Ніщо.

Досліджуючи походження та сутність Ніщо, Ж.-П. Сартр багато в чому послуговується принципами фундаментальної онтології М. Гайдеґґера, розпочинаючи свої роздуми з утвердження тези про те, що джерелом заперечення є запитання. Саме запитання окреслює структуру предметного світу, який вступає в певне відношення з тим, хто запитує. «У кожному запитанні ми постаємо перед буттям, яке запитуємо. Отже, кожне запитання передбачає буття, котре запитує, і буття, про яке запитують. Воно не є первісним відношенням людини до буття-в-собі, а навпаки, перебуває в межах цього відношення і підтримує його» [295, c. 41].

Будь-яке запитання передбачає дві можливі відповіді – позитивну або негативну. Запитування (вопрошание) відіграє надзвичайно важливу роль ще й тому, що підводить того, хто запитує, до усвідомлення принципової тези: «нас оточує ніщо». Саме постійна можливість небуття всередині нас і поза нами обумовлює наші запитання про буття. Небуття при цьому виконує організуючу функцію, адже те, чим буття буде з необхідністю, розуміється лише на основі того, що воно не є, тобто «буття є це і поза цим – ніщо».

Наступне питання, яке вирішується Ж.-П. Сартром, пов’язане з походженням Ніщо. Ніщо вноситься у світ лише людиною, її свідомістю і тому є власне людське Ніщо. «Буття крихке, якщо воно несе у своєму бутті певну можливість не-буття. Проте знову ж таки, саме через людину крихкість приходить у буття, оскільки індивідуалізовані обмеження, які ми зауважили раніше, є передумовою крихкості: певне буття крихке, а не будь-яке буття, останнє перебуває поза будь-яким можливим руйнуванням. Отже, відношення індивідуалізуючого обмеження, в яке людина вступає з певним буттям на первісній основі свого відношення з буттям взагалі, спонукає крихкість приходити в це буття як перманентна можливість не-буття» [295, c. 46].

Значну роль у творенні Ніщо відіграє заперечення, а тому буття, з яким пов’язане заперечення, Ж.-П. Сартр позначає як «для-себе-буття» (на відміну від «в-собі-буття», котре характеризується як «повна позитивність», а тому не може виробити Ніщо). Услід за Ґ. Геґелем, він стверджує, що Буття і Ніщо можуть стати рівноправними і, водночас, відмінними лише тоді, коли наявна рефлексія, тобто коли первинне Буття, тотожне Ніщо, розділилось на «в-собі-буття» (нагадаємо, що це – первинне «порожнє» буття, в якому ще немає рефлексивного відношення до себе) і «для-себе-буття», коли має місце відношення безпосереднього та опосередкованого. Лише у такому випадку можна відрізнити «суте Буття» від «Буття змістовного». Якщо існує «суте Буття», то повинно існувати і «суте Ніщо», котре також має бути позбавлене будь-якого змісту.

Ж.-П. Сартр наводить відому тезу Геґеля: «Wesen ist, was gewesen ist» (сутність – це те, що було), за якою сутність та суте буття неподільно поєднані, а тому суте буття зовсім не є порожнім, а, навпаки, містить у собі всі можливі змісти, тобто сутність передує буттю. Визнаючи наведену тезу, Ж.-П. Сартр зміщує акценти, показуючи, що буття не відноситься до феномену як абстрактне до конкретного, буття не є «структура серед інших», воно само – умова всіх структур і всіх моментів, та основа, на якій віднаходяться властивості феномена. Мислитель зосереджує увагу на людському бутті і визначає його найважливішою характеристикою свободу. При такому підході сутність людини – як те, що вже було, не передує існуванню людини, а слідує за ним, однак такий висновок філософ робить уже на основі феноменологічної концепції Ніщо.

Ж.-П. Сартр виділяє два розуміння взаємозв’язку буття та ніщо, котрі можна умовно позначити як «лінія Гегеля», відповідно до якої буття та ніщо є однаково необхідними складниками реальності, але при цьому не відбувається «перехід» буття в ніщо; і «лінія Гайдеґґера», де акцентується та сила взаємовиключення, з якою буття та небуття впливають одне на одне, а вся існуюча реальність – лише напруга, що витікає з цих двох антагоністичних сил, саме це й дає можливість довести, що буття та небуття вже не є пустими абстракціями. Згідно з М. Гайдеґґером, ніщо не є, воно підтримується та обумовлюється трансцендентністю.

Ж.-П. Сартр згоджується з М. Гайдеґґером у тому, що виникнення людської реальності представляє собою раптове «виникнення буття в небутті», оскільки саме в ніщо світ міститься в «непроявленому» стані, тобто, що заперечення має свою основу в ніщо.

«Але коли ніщо засновує заперечення, то це тому, що ніщо містить у собі суттєву структуру ні. Іншими словами, те, що ніщо створює підґрунтя для заперечення, не є байдужою порожнечею або замаскованою відмінністю. Ніщо – джерело неґативного судження, оскільки само є запереченням. Воно засновує заперечення як дію, оскільки воно є запереченням в якості буття. Але ніщо може бути ніщо лише тоді, коли воно неантизує себе саме як ніщо світу; інакше кажучи, якщо у своїй неантизації воно виразно скеровує себе до світу, аби конституювати себе як відторгнення світу. Ніщо несе буття у своєму осерді. Але як це виникнення може пояснювати таке неантизуюче відторгнення? Далеко від істини те, що трансценденція, яка є „проектом себе по той бік...”, може засновувати ніщо; навпаки, ніщо є самим ядром трансценденції та обумовлює її» [295, c. 59].

Відповідно до думки Ж.-П. Сартра, зовсім не обов’язково занурювати світ у ніщо для того, щоб осягнути ті елементи небуття, які постійно зустрічаються в глибинах буття (на кшталт: «П’єра тут немає», «Я не маю більше грошей» та ін.), для цього досить просто заперечити наявність у предмета певної властивості або ознаки, знаходячись у цей момент у межах буття.

Філософ уводить нове поняття – заперечність (négatité) – це реальності, котрі не лише являють собою об’єкти судження, але й водночас переживаються, ставляться під сумнів, живуть запереченням у своїй внутрішній структурі, і саме це є необхідною умовою їх існування. Ці заперечення неможливо перевести в ніщо, оскільки вони є розсіяними в бутті, підтримуються буттям і суть умови реальності. «Ультрасвітове ніщо відповідає за абсолютне заперечення; але ми тільки-но виявили безліч різновидів ультрасвітового буття, які мають таку ж реальність і силу, як і інші типи буття, але вміщені у рамки свого небуття. Вони потребують пояснення, яке залишається в межах реальності. Ніщо, якщо воно не підтримується буттям, зникає як ніщо, і ми впадаємо в буття. Ніщо може бути неантизованим лише на тлі буття; якщо ніщо і може бути даним, то ані до, ані після буття, ані (якимось загальним чином) по той бік буття, але в самому ядрі буття, його осерді, як хробак» [295, c. 62–63].

Незважаючи на незгоду Ж.-П. Сартра з М. Гайдеґґером у деяких деталях (наприклад, французький філософ не вважає придатність та спідручність тими первинними характеристиками, за допомогою яких відкриваються об’єкти світу, «для того, щоб тотальність буття упорядковувалася навколо нас у спідручності, аби вона подрібнювалась у диференційованих комплексах, які посилаються один на одного й котрі можуть нам слугувати, потрібно, аби неґація виникала не як річ серед інших речей, а як поняттєва рубрика, що відає порядком і розподілом великих мас буття в речах» [295, c. 66]), він приймає головний гайдеґґерівський принцип, за яким людська суб’єктивність є вихідною точкою, основою нової онтології. Щоб побудувати цю нову онтологію, треба дослідити природу Ніщо.

Основна теза, котра є першопочатком Сартрової теорії, полягає в тому, що тим, що знищується в запереченні, а після цього існує як таке, котре зазнало на собі заперечення, може бути лише буття, оскільки, перш ніж неантизуватися, потрібно все ж таки бути. «...Ніщо не може перебувати поза буттям ані як додаткове й абстрактне поняття, ані як нескінченне середовище, в якому буття перебувало б у підвішеному стані. Треба, аби ніщо було дано в надрах буття, щоб ми могли вловити цей частковий тип реальності, який ми назвали неґативностями» [295, c. 63]. Ніщо володіє наступними атрибутами – Ніщо не є, Ніщо було, Ніщо не неантизує себе: Ніщо неантизоване. Власне, у цьому криється розуміння новації Ж.-П. Сартра у сфері феноменології, адже на перший план виходить людина зі своєю свідомістю, а також зі здатністю до свободи, породженої цією свідомістю, оскільки саме свобода редукується філософом до здатності заперечення. «Людина презентує себе... як якесь буття, що примушує ніщо з’явитись у світ...» [295, c. 65–66]. Буття, за допомогою якого Ніщо приходить у світ – це суще, у бутті якого міститься запитання про Ніщо його буття, тобто, суще, за участі котрого буття приходить у світ, має бути його власним Ніщо, власною онтологічною характеристикою.

Усі попередні роздуми Ж.-П. Сартра доводять, що здатністю ставити запитання, отримувати заперечні відповіді, певною мірою ставити себе «поза буттям» наділена лише людина. Філософ стверджує, що сутність людського буття – свобода, оскільки це буття має рефлексивну природу, тобто є буттям свідомості. Сартрова людина – це «свідомість у плоті», котра не може не бути вільною, буття свідомості тотожне свідомості свободи. Лише людині властиве почуття туги – відділення за допомогою Ніщо (Rien) минулого від майбутнього, теперішнього від минулого. Саме туга підводить людину до усвідомлення необхідності вільного вибору та прийняття рішення. Коли людина тужить, вона відділяє себе за допомогою ніщо від того, що вже сталося, від власної сутності, відбувається негація власного минулого, залишається лише майбутнє у вигляді набору власних можливостей. Здійснити таку операцію негації надзвичайно важко, тому людина, котра потрапила у ситуацію вибору, намагається будь що відстрочити вибір «тут та зараз». Якщо ж людині все ж вдається переконати себе у неможливості вибору у даній ситуації (сила обставин, тиск авторитету, воля батьків, Бога, службовий обов’язок тощо), то настає полегшення, туга на деякий час зникає, але це досягається ціною відмови людини від власної свободи, а без свободи людина перетворюється на «річ». Так виникає новий стан свідомості, нова онтологічна характеристика – «буття-для-себе», котра позначається у Ж.-П. Сартра терміном «самообман» та похідним від нього концептом (la mauvaise foi), який можна перекласти як «марна віра» («дурная вера»).

Людська свідомість не обмежується лише розглядом заперечностей, вона сама конституюється як ніщоження, неантизація можливості, котру інша людська реальність проектує як свою можливість. У зв’язку з цим Ж.-П. Сартр розглядає декілька можливих варіантів негації:

· «ні» у значенні захисту або заборони («ні» господаря для раба, тюремного наглядача для ув’язненого, котрий намагається влаштувати втечу), більш того, мислитель стверджує, що існують навіть люди, котрі все своє життя втілюють лише «ні» – тюремники, наглядачі, охоронці;

· «ні» у значенні вразливості (образливості) – коли спрямована назовні негативність утілюється в людських особистостях, які уявляються вразливими людьми виключно як «носії зла»;

· «ні» у значенні іронії – людина дещо стверджує для того, щоб це заперечувати. «В іронії людина знищує те, що вона стверджувала, у межах одного і того самого акту; вона спонукає вірити, щоб не вірили; вона стверджує, щоб заперечити, і заперечує, щоб стверджувати; вона створює позитивний об’єкт, але такий, який не має іншого буття, крім свого ніщо» [295, c. 96–97].

До цієї ж групи належить і самообман, коли людина, замість того, щоб заперечувати щось зовнішнє до розуму, заперечує своє власне буття як таке, яким воно є, тобто відбувається, власне, самозаперечення, але у досить специфічній формі: людина не бажає зізнатися собі, що їй властиві ті або інші якості. Цей вид негації потрібно відрізняти від обману, коли людина, котра обманює, повністю володіє істиною, яку вона приховує, а тому її твердження – це ніщо інше як зміст власних слів, як події, що відбуваються в її світі, а тому включаються в онтологічному плані у той вид буття, який М. Гайдеґґер визначив терміном Mit-Sein (спільне буття) і є дією трансцендентності. Навпаки, самообман лише має вигляд обману. «Цього не може бути у разі нещирості, якщо воно, як ми вже говорили про це, є брехнею собі. Звісно, для того, хто практикує нещирість, йдеться про те, щоб маскувати неприємну істину, або представити приємну помилку як істину. Отже, нещирість лише з вигляду має структуру брехні. Те, що змінює все, це той факт, що в нещирості я приховує істину саме від себе. Отже, дуалізму того, хто обманює, і того, кого обманюють, тут не існує. Нещирість, навпаки, містить у собі єдність однієї свідомості» [295, c. 99].

На прикладі роздумів жінки, котра вирушила на перше побачення, Ж.-П. Сартр показує, як вона у своїй власній свідомості здійснює два види трансформацій: по-перше, переводить у небуття те, що існує у поведінці її партнера, тобто те, що існує «в-собі», тлумачить його бажання як таке, що не є саме таким сущим, як воно є; по-друге, власне бажання та жагу свого тіла переводить у свідомості в такий собі пасивний об’єкт, де відбуваються певні процеси, але вони відбуваються ніби-то поза нею, незалежно від її волі та бажання.

Саме в цьому, за Сартром, виявляється двоїста природа людського буття – його фактичність та трансцендентність, а умова можливості самообману криється в тому, що людська реальність у своєму безпосередньому бутті, у зовнішній структурі дорефлективного cоgito суть те, чим вона не є, і не суть те, чим вона є.

Наступний аналізований філософом вид буття позначений ним як «буття-для-себе». Слід підкреслити, що Ж.-П. Сартр не згоджується з гайдеґґерівським трактуванням здатності розуміти, котра подібна до «речового» тлумачення свідомості (коли свідомість розуміється як властивість високоорганізованої матерії на зразок протяжності або ваги). При такому підході проблеми людського буття та його цілісності замінюються на дискусії про людину з її специфічними властивостями, а свідомість, якщо й розглядається, то лише як відображення, як властивість, що належить усій матерії. Але для Ж.-П. Сартра (як і для Геґеля), свідомість – це перш за все рефлексія, а буття свідомості полягає у тому, щоб ставити запитання щодо власного буття. «Буття свідомості є буттям, для якого у його бутті існує питання щодо свого буття» [295, c. 132]. У цьому й криється різниця між «самодостатнім» дорефлексивним cogito та cogito рефлексивним, тобто свідомістю. На противагу «буттю-в-собі», котре є єдиним та самодостатнім, свідомість – це буття, яке не має єдності, є «розпорошеним» та «розщепленим». «...Характеристикою свідомості є розрідження буття. Справді, її неможливо визначити як збігання з собою» [295, c. 133].

Так відкривається «для-себе-буття», котре відділяється від самосвідомої свідомості через Ніщо, адже свідомість провела власну негацію, і це Ніщо є її власне Ніщо. «Ніщо ставить під сумнів буття через буття, тобто є як раз свідомістю чи для-себе. Це – абсолютна подія, яка приходить до буття через буття і яка, не маючи буття, безперервно підтримується буттям. Буття-у-собі ізольоване у своєму бутті через загальну позитивність, аніяке буття не може продукувати буття, і ніщо не може дійти до буття через буття, якщо це не є ніщо. Ніщо – це власна можливість буття, його унікальна можливість. Крім того, ця своєрідна можливість з’являється лише в абсолютному акті, який її реалізує. Ніщо, будучи буттєвим ніщо, може прийти до буття лише через саме буття» [295, c. 138].

Ця негація називається у Ж.-П. Сартра онтологічним актом людської реальності, що має місце в онтології людського буття, оскільки людська реальність, будучи буттям як воно є у своєму бутті і для свого буття, є єдиною основою Ніщо в глибині Буття.

Людське буття виявляється у певних ситуаціях, тобто є фактичним буттям. Мисляча людина розуміє, що, хоча вона й присутня у світі, але зовсім не вона є основою всього існуючого в цьому світі. Витоки такого розуміння знаходяться вже у декартівському сумніві, у рефлексивному cogito. Адже якщо є сумнів, то це дає підстави людині зрозуміти власну недосконалість. Таке усвідомлення відкриває людині розуміння недосконалості та випадковості власного буття. «Зрештою, це якраз у-собі, поглинене та неантизоване в абсолютну подію, яка є виявом основи чи виникненням для-себе, залишається у серцевині для-себе як його первісна випадковість. Свідомість є своєю власною основою, але залишається випадковим, що свідомість існувала швидше, ніж просте у-собі у нескінченності. Абсолютна подія чи для-себе є випадковими у своєму ж бутті... Для-себе підтримується безперервною випадковістю, яку воно бере на свій рахунок і поглинає без будь-якої можливості її скасувати. Ця випадковість, що безперервно розчиняється в у-собі, яке переслідує для-себе, прив’язує його до буття-у-собі і ніколи не дається себе вловити, – це і є те, що ми будемо називати фактичністю для-себе. Саме ця фактичність дає можливість стверджувати, що воно (для-себе) є, що воно існує, хоча ми ніколи не можемо реалізувати її і яку ми завжди осягаємо через для-себе» [295, c. 142–143].

Можливості людського буття передують його актуальному буттю в якості його власних можливостей, а тому справжнє, дійсне буття людини – це свобода, а основні здатності людини – мислити та творити.

Для перетворення буття «для-себе» на буття «в-собі» необхідна самість, котра робить можливими людську досконалість та самодосконалість. Ми знаємо, що людська реальність із самого початку існує як щось недосконале, тобто перебуває в безпосередньому зв’язку, який має синтетичний характер, з тим, чого їй не вистачає, отже, вона за самою своєю природою існує як неповне буття. Це спонукає людину весь час намагатися досягнути згоди з собою, так само як картезіанське cogito прагне до тотожності з «буттям-в-собі», а недосконале буття лине до досконалого.

Тому свідомість людини – це завжди нещасна свідомість, бо у своєму конкретному бутті людина страждає від неможливості досягнення «краси», «істини», «добра» тощо, які постають як цінності, і тому буття людини також можна визначити як «буття-для-цінностей». За допомогою рефлексії цінності «опредмечуються», перетворюються для індивіда на регулятивний принцип або ідеальну ціль. При цьому у сфері цінностей людина може залишитися вільною (або звертати свою увагу на певні цінності, або нехтувати ними).

Цінностям властиво проявляти себе у будь-якому феномені людської реальності.

Наступна категорія, що підлягає докорінному перегляду, – категорія можливості. Традиційно, внаслідок недостатності знань, можливість потрактовувалась або як виключно суб’єктивна, що призводило до твердження: в природі як такого можливого немає – є лише те, що було, є чи буде (Спіноза); або як існування у світі певних спів-можливих варіантів події – існує світ, в якому Адам з’їв запропоноване Євою яблуко, також спів-існує світ, в якому Адам не став їсти яблуко, і навіть спів-існує світ, в якому Єва взагалі не пропонувала яблуко Адамові (Ляйбніц). Ж.-П. Сартр стверджує, що ці трактування мають спільну основу – всюди йдеться про світ, котрий є зовнішнім по відношенню до людської свідомості, але цей світ не єдиний, оскільки людина, наділена свободою, володіє певними варіантами можливостей (наприклад, я очікую свою подругу, її прихід не залежить від моїх висновків з цього приводу, оскільки вона володіє свободою, то можливості приходу – це виключно її можливості). Це означає, що існує світ людських можливостей і кожна людина має власний горизонт можливостей, адже можливе – це те, чого недостатньо для-себе для того, щоб бути собою.

Отже, на відміну від традиційної онтології, котра була вченням про фундаментальні структури світу, Ж.-П. Сартр розробляє онтологію свідомості. Він багато в чому послуговується ідеями М. Гайдеґґера, але при цьому гайдеґґерівська конструкція «буття-в-світі» перетворюється французьким філософом на поняття «людська реальність». Свідомість розглядається Ж.-П. Сартром як неантизація (néantisation), ніщоження і як свобода. Саме свобода дає можливість «піднятися» над ситуацією і зрозуміти, що будь-яка рефлексія передбачає дорефлексивну свідомість. Свідомість має суперечливу природу, оскільки розуміється як буття, котре є те, чим воно не є, і не суть те, чим воно є, тому людське буття можна характеризувати як незавершене, відкрите в можливості, і його суттєвою характеристикою є часовість. Свідомість постійно проецирує себе в майбутнє, якого ще немає, і разом з тим, постійно неантизує себе, тобто не є вже тим, чим було лише мить тому.

– Конец работы –

Эта тема принадлежит разделу:

Французька філософія другої половини ХХ століття: Дискурс з префіксом «пост-»

С В Куцепал.. Французька філософія другої половини хх століття дискурс з префіксом пост УДК..

Если Вам нужно дополнительный материал на эту тему, или Вы не нашли то, что искали, рекомендуем воспользоваться поиском по нашей базе работ: Розділ ІІ. У пошуках пост-Логосу: здобутки та втрати

Что будем делать с полученным материалом:

Если этот материал оказался полезным ля Вас, Вы можете сохранить его на свою страничку в социальных сетях:

Все темы данного раздела:

Praeludium
Існує смуга часу, де межа між історією філософії та власне філософуванням зникає, як і в самому житті є горизонт су-часності, збігу часу, спів-участі подій та думок. Теперішнє насправді лише

Пост-»: прокляття чи панацея для сучасної філософії?
Про постмодернізм як характерний вияв сучасної філософії уже впродовж кількох десятиліть точаться суперечки, пов’язані зі з’ясуванням його сутності, визначенням основної проблематики, а, головне, з

Адепти та опоненти: неоднозначність підходів до визначення сутності постмодерну
Будь-яка нова епоха, що проголошується в культурі, мистецтві або науці, викликає необхідність визначити зміст попереднього циклу, оскільки нове завжди пов’язане з пам’яттю про минуле, визначенням х

Ризоматичні варіації сучасної французької філософії
Останнім часом у вітчизняному інтелектуальному середовищі поширюється поняття «симптоматологічна мислительна стратегія». Буде доречним навести визначення цього поняття, яке дає О. І. Хома. Отже, «.

Бути чи не бути?»: онтологія смислу Ж. Дельоза
Серед сучасних філософів, творчій доробок яких постійно потрапляє в поле зору дослідників та критиків, особливе місце належить представникам французької філософії останніх десятиріч ХХ століття, ос

Відмінність та повторення як інструментарій у побудові постлогосу
На думку французького філософа Ж.-Ф. Ліотара, завдання сучасної філософії полягає в тому, щоб «оголосити війну цілому», деконструювати тотожність, оголосити головним філософським концептом постсуча

Différеnce» чи «différance»: вибір Жака Дерріда
Останнім часом стало надзвичайно популярним поняття «маргінальна філософія», яким позначають напрямок, що вбачає своєю головною метою якщо й не повне заперечення, то у будь-якому випадку радикальну

Безумство як грань рефлексії
Як стверджував М. Мамардашвілі, головне призначення філософії – підтримувати традицію відтворення людини, плекати й оспівувати Ratio. Сучасна французька філософія ніби опонує йому, оскільки значна

Страсті по несвідомому: історико-філософська ретроспектива
Століття минуло з того часу, як австрійський лікар З. Фройд створив свій власний метод лікування психічних захворювань – психоаналіз, котрий був підхоплений численними послідовниками та адептами, а

Химери несвідомого: шизоаналіз contra психоаналіз
Об’єктом критики Дельоза та Гваттарі в класичному психоаналізі постає поняття Едіпа, що було догмою та знаменом цього напрямку, оскільки уособлювало собою родинне сузір’я в одній особі. Перед психо

Тисяча плато»: прощання з психоаналізом
Серед філософів, котрі серйозно займаються дослідницькою роботою, важко знайти людину, яка б не стикалась із ситуацією співавторства. Але одна справа написати разом одну чи навіть кілька статей, а

Онтологія бажання: еротизація суспільства
Однією з основних методологічних засад сучасної філософії Франції є теза про те, що світ являє собою сукупність знаків, оскільки мова пронизує собою всі сфери буття людини, а засобом розуміння світ

Тріумф тіла без органів в онтологічних побудовах шизоаналізу
28 листопада 1947 р. А. Арто проголосив війну органам, виголосивши свою знамениту тезу: «Зв’яжіть мене, якщо хочете, але немає нічого більш беззмістовного, ніж орган». З цього моменту до обігу інте

Post scriptum
Будь-яке дослідження, прагнучи певної довершеності та вичерпності у поданні матеріалу, передбачає наявність гідного завершення. У традиційному розумінні заключне слово (післямова) повинно містити к

Глосарій
Бажання (désir, desire, die Wille) – одне з найпопулярніших понять сучасної філософії Франції, феномен, що існує до опозиції між суб’єктом та об’єктом, до репрезентації та виробництва; те, щ

Хотите получать на электронную почту самые свежие новости?
Education Insider Sample
Подпишитесь на Нашу рассылку
Наша политика приватности обеспечивает 100% безопасность и анонимность Ваших E-Mail
Реклама
Соответствующий теме материал
  • Похожее
  • Популярное
  • Облако тегов
  • Здесь
  • Временно
  • Пусто
Теги