рефераты конспекты курсовые дипломные лекции шпоры

Реферат Курсовая Конспект

Différеnce» чи «différance»: вибір Жака Дерріда

Différеnce» чи «différance»: вибір Жака Дерріда - раздел Философия, Французька філософія другої половини ХХ століття: Дискурс з префіксом «пост-» Останнім Часом Стало Надзвичайно Популярним Поняття «Маргінальна Філософія», ...

Останнім часом стало надзвичайно популярним поняття «маргінальна філософія», яким позначають напрямок, що вбачає своєю головною метою якщо й не повне заперечення, то у будь-якому випадку радикальну критику всіх існуючих у філософії «центризмів». Як не парадоксально, але в кожному маргінесі існує свій власний центр, представлений «володарем дум» даного напрямку. Для маргінесу, котрим виступає філософія постструктуралістсько-постмодерністського комплексу, такою фігурою є Жак Дерріда. Його роль та значення для сучасної філософії означеного напрямку чітко визначила Н. Автономова: «У плеяді структуралістів і постструктуралістів Дерріда стоїть як людина зі своєю темою, предметом і підходом. Власною емпірією стали для нього філософські та літературні тексти, точніше, цим предметом стало несистемне в цих текстах і ті художні тексти, котрі загострюють нашу здатність бачити цю несистемність. Власним способом роботи з текстами стала для нього деконструкція – розборка і зборка – філософської традиції західного розуму» [6, с. 9]. Сьогодні Ж. Дерріда – один з найпопулярніших мислителів Заходу, хоча ставлення до нього досить різне – від захоплення до несприйняття. Його ідеї використовуються в багатьох галузях знання: філософії, літературознавстві, правознавстві, лінгвістиці, соціології, музиці тощо. На початок 90-х років ХХ ст. налічувалося 20 академічних дисциплін, де були захищені наукові праці про творчість Ж. Дерріда, «хоча філософських дисертацій серед них у 20 разів менше, ніж літературознавчих (перших на початок 90-х років, за бібліографічним покажчиком Шульца, нараховувалось 20, а других близько 240)» [6, с. 68].

Взагалі для філософії ХХ століття характерною є спрямованість на розхитування основ метафізичної традиції. Найвизначнішими представниками такої тенденції можна вважати М. Гайдеґґера та Ж. Дерріда. М. Гайдеґґер довів, що для всієї західної метафізики властива неувага до буття, вона не має доступу до буття, результатом чого стало те, що метафізика перетворилась одночасно на онтологію та на теологію, тобто на науку, головним завданням якої є пошук «першопричини», на так звану «онтотеологію». Ж. Рюс пише: «Гайдеггер пролив світло на самі структури метафізичної думки: він демонтував, розхитав доти найміцніші підвалини філософії. В цій аналітичній роботі, в цій «деконструкції» метафізичної дисципліни Гайдеггер бачить головні завдання нашого часу… Жак Дерріда теж займеться деконструкцією: він зруйнує структури, розірве нервові сплетіння, потрощить кістяк метафізичної думки» [292, с. 68].

Одним із засобів руйнування структури метафізики є «différance» (розрізнення), яке виникає внаслідок того, що Ж. Дерріда, доводячи примат письма над усним мовленням, ставить за мету відмову від тлумачення трансцендентального як категорії, що позначає межу між буттям та сущим [43]. Розглянути поняття «différance» нам допоможе концепція мови Ж. Дерріда, оскільки всі його основні праці – «L’origine de la géométrie de Husserl» (1962), «Le voix et le phénomène» (1967), «L’écriture et la différеnce» (1967), «De la grammatologie» (1967), «Marges de la philosophie» (1972), «Positions» (1972) – присвячені аналізові феномену мови [44]. При цьому необхідно враховувати значний вплив феноменології на теоретичні засади деррідіанського аналізу мови. Теперішнє, наявне завжди розподіляється у нього на два складники – «уже не» та «ще не», тобто час розуміється у феноменологічному ключі, як розщеплений, такий, що складається з минулого, котре не поспішає йти, та з майбутнього, котре не поспішає з приходом. Саме з таким розумінням часу й пов’язується у Ж. Дерріда, як ми побачимо пізніше, поняття trace (слід) – воно відіграє неабияку роль у формуванні поняття «différance», що й виступає предметом нашої зацікавленості, і відображає собою ще одну феноменологічну інтенцію – взаємну співвіднесеність простору та часу. Взагалі в основі концепції мови Ж. Дерріда можна умовно виділити дві тріади понять, котрі відділені одна від одної просторово-часовим континуумом: 1) «письмо» – «відмінність» – «слід» («écriture» – «différеnce» – «trace»), 2) «прото-письмо» – «розрізнення» – «прото-слід» («archi-écriture» – «différance» – «archi-trace»).

Звернемося тепер до праці Ж. Дерріда «Про граматологію» та простежимо розвиток та взаємозв’язок названих серій. Отже, «письмо». Необхідно пам’ятати, що одним із головних завдань Ж. Дерріда була реконструкція західної метафізики, боротьба проти «архео-онто-тео-телео-фало-фоно-логоцентризму», характерною особливістю яких було забуття, приниження письма, оголошення його вторинним по відношенню до мови. Тому письмо для Ж. Дерріда – це перш за все засіб реконструкції логоцентризму, тоді як сам логоцентризм – «европейское, западное мыслительное образование, связанное с философией, метафизикой, наукой, языком и зависящее от логоса. Это – генеалогия логоса. Это не только способ помещения логоса и его переводов (разума, дискурса и т.д.) в центре всего, но и способ определения самого логоса в качестве центрирующей, собирающей силы» [146, с. 171].

Ж. Дерріда починає свої розмисли з констатації факту знецінення самого слова «мова», вказуючи на те, що відбулася абсолютна інфляція знаку «мова», але водночас сама ця інфляція виступає знаком, який вказує на те, що наша історико-метафізична епоха повинна визначити цілісність свого проблемного горизонту саме через мову. Усе, що протягом багатьох століть збиралось під назвою «мова», отримує тепер інше ім’я – «письмо». При цьому письмо – це не допоміжна форма мови, не її зовнішня оболонка і не означуюче означуваного, оскільки останнє вже описує динаміку мови. «Означаемое здесь всегда уже функционирует как означающее. Вторичность, которую всегда считали признаком письма, на самом деле относится ко всякому означаемому как таковому – причём это происходит „всегда-уже” (toujours déjà), с самого начала игры. Нет ни одного такого означаемого, которое бы ускользнуло из той игры означающих отсылок, которая образует язык, – разве что ненадолго» [129, с. 120].

Протягом століть письмо вважалось лише доповненням до мови, тому перевага звуку була беззаперечною. Для Ж. Дерріда поняття «письмо» уявляється значно ширшим за обсягом, ніж поняття «мова», тому що словом «письмо» позначаються не лише «физические жесты буквенной, пиктографической или идеографической записи, но и вся целостность условий её возможности; им обозначается сам лик означаемого по ту сторону лика означающего; всё то, что делает возможной запись как таковую – буквенную или небуквенную, даже если в пространстве распределяется вовсе не голос, это может быть кинематография, хореография и даже «письмо» в живописи, музыке, скульптуре и др.» [129, с. 122]. Існує писемна та усна мови, котрі безпосередньо пов’язані відношеннями умовної символізації між душею та логосом та відношенням природного означення між буттям, речами, з одного боку, та душею, емоціями, з другого. Як писемна мова виступає умовність, котра пов’язує між собою інші умовності, а як усна – умовність, безпосередньо пов’язана з порядком природного та всезагального означення. Якщо вважати вихідною точкою нерозривний зв’язок голосу з душею, з самою річчю, то будь-яке означаюче (а писемне перш за все) виступає чимось вторинним та залежним. Означаюче є виключно способом зображення і не несе на собі ніякого утворюючого сенсу. Основними атрибутами означаючого у такому розумінні стають вторинність та похідність. Класичне трактування знаку, що бере початок у роботах Ф. де Соссюра, твердить, що знак – це відношення між означаючим та означуваним, їх відмінність. Ж. Дерріда вважає, що знак у такому розумінні завжди залишається «спадкоємцем логоцентризму та одночасно моноцентризму», котрі являють собою абсолютну близькість голосу та буття, голосу та смислу. До того ж, пригадуючи ідеї М. Гайдеґґера, філософ стверджує, що логоцентризм «идёт рука об руку с определением бытия сущего как наличности», а фоноцентризм співпадає з історичною визначеністю смислу буття взагалі як наявності. Наслідком цього стає той факт, що «в эпоху логоса письмо принижается до роли посредника при посреднике и мыслится как грехопадение смысла в чувственную внеположенность» [129, с. 127].

Якщо Ж. Дерріда відкидає, або, у будь-якому випадку, сумнівається стосовно відмінності між означаючим та означуваним, то що ж він прагне цим довести? Відповідь проста: філософ намагається показати, що мовний знак не існує до письма. Щоб зрозуміти це, необхідно відійти від епохи, де текст як знакова система керувався чимось вторинним, чому передують істина та смисл, що вже є створеними у стихії Логосу. Наприклад, у Платона письмо – це вічна истина, котра вічно мислиться та висловлюється у безпосередній близькості до наявного логосу, а в середні віки письмо трактується як щось природне, вічне, як певна система позначення істини. У Ж.-Ж. Руссо природна єдність голосу та письма постає як «припис». «Проторечь есть письмо, поскольку она есть закон. Естественный, природный закон. Первоначальная речь в своей сокровенной самоналичности воспринимается как голос другого и как заповедь» [129, с. 133].

Широко відома теза Ф. де Соссюра, що мова та письмо – це дві відмінні системи знаків: друге існує виключно заради зображення першого. Ж. Дерріда вважає це виправданим щодо фонетичного письма, котре вимушене оперувати вже встановленими одиницями значення, у побудові яких воно не брало жодної участі. Взагалі, письмо для Соссюра – «это одеяние извращённости и порока, личина разложения и притворства, маска, из которой хорошая речь должна изгнать злых духов» [129, с. 153]. Ураховуючи це, Ж. Дерріда стверджує, що завдання науки про мову – «обнаружить естественные, т.е. простые и первичные отношения между речью и письмом, или, иначе, между „нутрью” и „наружей”» [129, с. 153]. Якби не було письма, логос не зміг би вийти на поверхню, він був би ув’язненим всередині самого себе. Письмо паплюжить безпосередню самонаявність смислу перед душею в логосі. «Насилие письма порождает бессознание души. Деконструировать эту традицию – вовсе не значит перевернуть её, доказав невиновность письма. Это значит показать, почему никакого насилия письма извне над невинностью языка вообще не происходит. Существует, скорее, некое первонасилие письма, поскольку язык уже изначально является письмом» [129, с. 156]. Це судження підводить читача до ще однієї важливої категорії в концепції Ж. Дерріда. Виходить, що, крім будь-якого запису (тобто письма в широкому значенні слова), необхідно існує сама можливість такого запису, можливість будь-якої артикульованості, нехай то буде мова або письмо. Ця можливість носить назву прото-письмо (archi-écriture).

«Приходится признать, что „производность” письма как реальный и полновесный факт возможна лишь при одном условии, а именно, что „первичного”, „естественного” и прочего языка никогда не существовало, что он никогда не был чем-то цельным, свободным от письма, напротив – что он всегда уже был письмом. Или прото-письмом... Письмо смогло укрепиться лишь поскольку прото-письмо скрывалось, а речь стремилась изгнать своего другого, своего двойника, всячески преуменьшая различие между ним и собой» [129, с. 181].

Ж. Дерріда стверджує, що прото-письмо не можна звести до форми наявності, воно діє всередині будь-якої (як графічної, так і неграфічної) форми та субстанції вираження, визначає динаміку знакової функції, котра пов’язує зміст та вираження. Таким чином, виходить, що в онтології Ж. Дерріда немає нічого наявного, емпірично даного, існує лише ненаявне у формі сліду (відбитку). «След – это не только исчезновение первоначала, он означает также..., что первоначало вовсе не исчезло, что его всегда создавало (и создаёт) возвратное движение чего-то неизначального, т.е. следа, который тем самым становится первоначалом первоначала... однако мы знаем, что... если всё начинается со следа, то никакого „самого первого следа” не существует» [129, с. 187]. Відбиток, в якому позначається ставлення до іншого, виявляє свою можливість на всьому «полі буття», яке метафізика визначила як «буття-присутність». Немає необґрунтованого відбитка, позаяк відбиток – це теперішнє мови.

Функції відбитка можна визначити як допоміжні, «відбиток» призначений для того, щоб доповнювати смисл того або іншого поняття, допомогти збагнути новий смисл, розширити царину сигніфікації, можливо, навіть змінити структуру тексту загалом. Без цієї категорії було б дуже складно пов’язувати знаки один з одним у процесі письма, відбиток – це речовинний знак чогось, що мало місце. «Відбиток є розрізнення, яке постає і як поява, і як значення» [412, р. 18]. У розумінні Ж. Дерріда це означає не що інше, як зняття проблеми першоначала, адже не існує абсолютного джерела смислу взагалі. Саме différance надає відтінок процесуальності, роздільності в часі, тому що саме в результаті розрізнення відбувається перетворення знака, котрий вказує на те чи інше поняття, на його прото-слід. Прото-слід рівною мірою належить і так званому минулому, утворює так зване теперішнє і передбачає власне ставлення до елементів майбутнього [45].

«Відбиток є на ділі абсолютною першопричиною смислу взагалі. Відбиток є différance, який не залежить ні від якої чутливої поведінки, чутної чи видимої, фонетичної чи графічної» [412, р. 192]. Так з’являється нова категорія, автором якої є Ж. Дерріда, – «différance» (розрізнення, відмінність). Мислитель постійно підкреслює, що розрізнення (différance) являє собою систематичне породження відмінностей. Розрізнення чимось споріднене з гегелівським зняттям протилежностей у процесі диференціації, в результаті цього й відбувається перетворення знака, який окреслює те чи інше явище, на його «відбиток». «Слово першопричиново є пасивним, ця пасивність є також ставлення до минулого, до завжди-вже-там, ніяка реставрація першопричини не вміє повністю підпорядкувати й спонукати до присутності. Ця неможливість знов оживити абсолютну очевидність наявності, присутності першопричини знову відсилає нас до абсолютного минулого, це те, що ми можемо назвати „відбитком”» [412, р. 97].

У «Позиціях» Ж. Дерріда пояснює сутність différance так:

«1) différance відсилає до руху (активного та пасивного), який полягає у відтягненні через відстрочку, переадресування, пролонгацію, відправку, обхід, зволікання, відкладання про запас. У цьому розумінні différance не має будь-якої попередньої щодо нього вихідної і неподільної єдності присутньої можливості, яку б я відкладав про запас, скажімо витрати, яку б я залишав на потім з розрахунку чи з економічних міркувань;

2) рух відтягнення, оскільки він спричиняє відмінності, оскільки він розрізняє, виявляється спільним корінням усіх концептуальних опозицій;

3) différance є також продукування, якщо можна так висловитися, цих відмінностей, цієї розпізнавальності, про які лінгвістика, що походить від Соссюра, та всі структуральні науки, що взяли її за модель, нагадали нам, що в них міститься умова будь-якого значення й будь-якої структури. Ці відмінності є наслідки рознесення (différance), вони не накреслені ні на небі, ні у мозку, проте це не означає, що вони продукуються діяльністю якого-небудь суб’єкта, що розмовляє;

4) рознесення могло б провізорно йменувати розгортання відмінності» [136, с. 16].

Щоб детально розібратися у природі та сутності «différance», звернемося до лекції, представленої Ж. Дерріда на щорічних зборах французького філософського товариства в січні 1968 року.

Учений починає з етимології дієслова «розрізняти», котре, з одного боку, позначає розрізнення як відмінність, нерівність, різницю; а з другого – відображає втручання запізнення, інтервалу опросторовлення (espacement) та очасовлення (temporalisation), який відкладає на «потім» те, що заперечується саме зараз, – позначає можливе, котре в теперішній час є неможливим. Отже, найменування différance надається тотожності, котра не є ідентичною сама собі. Літера «a» в середині слова «différance» пишеться, читається, але не чується, позаяк це «німотне а» – â muet, тобто відбувається «німотне втручання» написаного знаку в мову. Ж. Дерріда неодноразово вказує, що кожне означуване може бути також і означальним, тобто воно не закріплене жорстко за будь-якою лінгвістичною реальністю, тому щоб пояснити, що означає той чи інший знак, необхідно вводити паралельну систему означальних. Природа знаку полягає не в сутності чи у відносній відмінності, а у відбиткові (trace). Саме співвідносячи différance з поняттям відбитку, Ж. Дерріда підкреслює, що différance не виступає ні субстанцією, ні вихідним абсолютом, який є первісним стосовно всього сущого та існуючого. Відбиток, окреслений літерою «а», показує неадекватність феноменологічного та трансцендентального мовлення, в якому замикається вся філософія, ґрунтована на логоцентризмі та метафізиці присутності.

Ж. Дерріда стверджує, що différance не є ні словом, ні поняттям, це ні що інше, як зв’язка. На підтвердження такого трактування différance наводиться два аргументи:

1) différance не може виступати об’єктом історичного опису, перерахуванням кроків від тексту до тексту, від контексту до контексту, показуючи при цьому, яка схема спричиняє цей графічний безлад, скоріш за все, – це універсальна система всіх таких схем економії (systeme général de cette économie);

2) слово «зв’язка» є більш вдалим, якщо припустити, що представлений у даному випадку спосіб поєднання має структуру переплетення типу тканини чи павутиння, що дало б нам можливість знову поєднати розрізнені нитки та різноманітні напрямки сенсу, а також бути готовим до того, щоб вплести сюди інші нитки та напрямки.

Ж. Дерріда постійно акцентує увагу читача на графічній різниці між différеnce (відрізнення) та différance (розрізнення), стверджуючи, що відмінність між «е» та «а» є суто графічною, вона не може бути почутою, а лише написаною або прочитаною. «Буква „а” в différance не слышима; она остается молчаливой, скрытой и сдержанной, подобно могиле или надгробию: oikesis. Она маркирует, вполне предугадываемо, знакомые жилища и могильники, генерируя différance как экономию смерти (l’économie de la mort)» [125, с. 127].

Не викликає жодного сумніву, що ця мовчазна графічна різниця між «е» та «а» може функціонувати лише в системі фонетичного письма, в мові та в граматиці, що історично пов’язана з фонетичним письмом, а також у культурі, яка також нерозривно поєднана з фонетичною писемністю. Саме панування в західній культурі фонетичного письма є головною причиною метафізики, бо у фонетичному письмі міститься комплекс метафізичних проблем співвідношення літери та звуку, духовного та тілесного, зовнішнього та внутрішнього, означального та означуваного. Традиційно у фонетичному письмі знак розуміється як дихотомія літери та звуку, фонетичних та нефонетичних складових. Для Ж. Дерріда слово та думка, слово та смисл не можуть збігатися, адже те, що позначається, ніколи не є «наявним» (presence) у знаку, не є присутнім у ньому, знак не існував би без необхідності заміщення якого-небудь предмета, а сенс смислу є нічим іншим, як безкінечним утриманням на увазі. Це означає, що не існує чистої або суто фонетичної писемності, оскільки вона може функціонувати лише шляхом включення в себе нефонетичних «знаків» (пунктуації, розривів між словами та літерами та ін.). Ще Ф. де Соссюр, до праць якого постійно звертається Ж. Дерріда, був впевнений, що гра розрізнень є функціональною умовою самої можливості наявності знаку, і ця різниця мовчазна, тобто не існує суто фонетичного звука (phoné) мови.

Та різниця, яку виявляють фонеми, надає їм можливість бути зрозумілими, почутими, але сама залишається непочутою.

«Différance не есть, не существует и не является ни одной из форм бытия-настоящим. Следует, поэтому, обратить особое внимание на то, что не есть и что, соответственно, не имеет ни существования, ни сущности, на то, что не принадлежит ни категории бытия, ни присутствующего, ни отсутствующего» [125, с. 129]. Звідси можна зробити висновок, що différance не лише не можна звести до онтологічного, теологічного або онтотеологічного утворення, навпаки, différance нібито виявляє той самий простір, в якому онто-теологія-філософія продукує свої системи та свою історію. Виходячи з цього, Ж. Дерріда робить важливий висновок: «Différance, таким образом, включает в себя и превышает, причем необратимо, онто-теологию или философию» [125, с. 129].

Наступний момент аналізу différance філософ визначає таким чином: «Прежде всего я хочу заметить, что différance – ни слово, и ни понятие, а представляется мне темой, стратегически наиболее подходящей для того, чтобы посредством ее попытаться осмыслить, а, может быть, даже и овладеть тем, что является наиболее характерным для всей нашей „эпохи”» [125, с. 130].

Однією з таких проблем постає «просторова та часова точка, в якій ми існуємо». Одне із значень дієслова différer полягає в діяльності відстрочування на потім, прийняття до уваги часу, включення в аналіз всього того, що вказує на запізнення, відстрочку, замовчування – все те, що Ж. Дерріда позначає поняттям очасовлення (temporalisation). Також автор аналізує «процесс становления-времени-пространственным как „исходное, первичное конструирование” пространства и времени» [125, с. 131]. Це пов’язано з другим значенням дієслова différer, при якому мається на увазі нетотожність, здатність бути іншим, інакшість, тобто та дистанція, опросторовлення (espacement), що існує між різними елементами того, що розрізнюється. Враховуючи ці два значення, Ж. Дерріда задається питанням, як можуть бути поєднані différance в значенні очасовлення та différance в значенні опросторовлення? Щоб відповісти на це питання, слід повернутися до проблеми знаку та писемності. Кожен знак займає місце певної речі, представляє теперішнє в його відсутності і тим самим знак ніби-то наявний у теперішньому. Тобто знак становить собою відкладену, відстрочену присутність. Такою є класична інтерпретація структури знаку, яку Ж. Дерріда використовує для того, щоб визначити процес означення (signification) як différance у формі очасовлення. «Это классическое истолкование предполагает, что знак (который откладывает присутствие) может быть понят только на основе присутствия (которое его и откладывает) и только в виду этого отложенного присутствия (являющегося в данном случае истинным объектом восприятия)…Мы можем сказать, что замена знаком самой вещи одновременно и вторична и предварительна: она вторична по отношению к оригиналу, ибо следует за утраченным присутствием, знаком которого она и является. Она предварительна относительно уже завершенного и утраченного присутствия, для которого знак выступает лишь как движение опосредования» [125, с. 134].

Із утвердження вторинного та попереднього характеру знаку, на противагу розумінню différance як чогось вихідного, Ж. Дерріда робить такі висновки:

1) différance не може інтерпретуватись згідно з концепцією знака, де знак розумівся як засіб репрезентації присутності і конструювався як система (думки або мови), що детермінована присутністю;

2) піддаючи сумніву авторитет присутності, «мы подвергаем вопрошанию те пределы, которые всегда стесняли нас, то, что постоянно ограничивало нас формой смысла бытия как присутствия или отсутствия, отраженной в категории бытия или бытийственности (ousia)» [125, с. 134].

Ж. Дерріда стверджує, що в межах мови, системи мови існують лише розрізнення. З одного боку, ці диференціації відіграють роль як в мові, так і в мовленні, а також у процесах їх взаємодії. З другого боку, ці розрізнення самі по собі вже є певними наслідками. «То, что мы именуем différance, есть, следовательно, движение игры, которая продуцирует (причем вовсе не посредством простой активности) различия, точнее, результаты различения. Это не означает, что différance, которая и производит различия, существует прежде, до них в форме простого, неизменного в самом себе и безразличного настоящего. Différance – не-целое, не-простое „начало”; это – структурированный и различающий источник различий» [125, с. 137]. Différance – це рух, за допомогою якого мова або будь-який код, як і будь-яка референціальна система в цілому, стає «історично» конституйованою як система, як «тканина відмінностей».

Для того, щоб щось існувало, воно повинно бути відділеним від неіснуючого певним інтервалом, який конституює сам себе, цей інтервал може бути визначений як опросторовлення, час-що стає-просторовим або простір-що стає-часовим. Конституювання теперішнього як «вихідного», як синтезу відбитків Ж. Дерріда називає «праписемністю» (archi-écriture), «правідбитком» (archi-trace) або différance. Це останнє і є одночасно опросторовлення (espacement) та очасовлення (temporalisation)[46].

Повертаючись до ідеї Ф. де Соссюра про те, що мова, яка складається лише з відмінностей, не є функцією суб’єкта-мовця, Ж. Дерріда припускає, що суб’єкт, який ідентифікує себе (або навіть усвідомлює свою особистість), тобто має самосвідомість, описується мовою, він є «функція мови». Цей суб’єкт стає промовляючим суб’єктом лише завдяки його підкоренню мові, сукупності лінгвістичних приписів, що «побудована як система відмінностей, або як всезагальний закон différance», підкоренню тому стану мови, котрий де Соссюр означає як «мова без мовлення».

Якщо постійно враховувати сувору опозицію мови та мовлення, то différance буде виступати не лише певною грою відмінностей в рамках мови, але й відношенням мовлення до мови, «тем молчаливым диалогом, который я должен произнести, т.е. всем тем, что равным образом может устроить и лингвистов в строгом смысле слова, и специалистов по общей семиологии; этим определяется спектр отношений между употреблением языка, его узусом и формальной схемой...» [125, с. 142]. Тобто, використання мови (як і користування будь-яким кодом), що включає в себе певну гру форм, передбачає стримання та збереження відмінностей, опросторовлення й очасовлення, гру відбитків. Саме ця гра «должна стать неким описанием, первичным относительно письменности, праписьменностью, которая не имеет своего источника в настоящеем, не имеет archie» [125, с. 142].

Суб’єкт, що промовляє або означує, не може існувати в теперішньому в момент вимовлення/означення інакше, як через посередництво лінгвістичного чи семіологічного механізму différance. Звідси Ж. Дерріда виводить питання: «Однако возможно ли вообще восприятие присутствия или самосознание присутствия субъекта (présence à soi du subject) до речи или ее знаков, возможно ли самосознание присутствия субъекта в безмолвном, интуитивном сознании?» [125, с. 142]. Це рівнозначно питанню – «що означає свідомість?» У західноєвропейській традиції самосвідомість частіше за все виступала у формі значення і розумілась як самосвідомість присутності. «Поскольку категория субъекта никогда, по сути, не воспринималась вне соотношения с категорией присутствия как hypokiemenon или ousia, субъект как сознание не может интерпретироваться иначе, чем в форме самосознания присутствия, как самоприсутствие… Мы приходим к такой интерпретации присутствия и, в частности, сознания, бытия-рядом-с-сознанием (l’etre aupres de soi de la conscience), согласно которой присутствие не есть некоторая абсолютная, матричная форма бытия, но „детерминирование” и „результат”. Присутствие есть некоторое детерминирование или/и результат, существующий в рамках системы, которая не является более системой присутствия, но системой différance; этим, по сути, упраздняется оппозиция между активностью и пассивностью, причиной и следствием, неопределенностью и детерминацией и т. д.» [125, с. 143].

Завершуючи свій виступ, Ж. Дерріда стверджує: «Бытие всегда имело „смысл”, понималось или описывалось как таковое только при условии диссоциации, разъединения его на формы бытия; таким, достаточно странным и парадоксальным образом, différance оказывается гораздо „старше”, чем онтологическое различие или истина Бытия. В этой временной протяженности différance может быть названа игрой следов. Это – след, не принадлежащий более горизонту бытия, но в котором, напротив, рождается смысл Бытия; это – игра следов или différance, не имеющая смысла и не нечто; игра, которой не принадлежит ничто» [125, с. 151].

Підсумовуючи все вищесказане, акцентуємо увагу на ряді моментів. У своїй книзі «De la grammatologie» Ж. Дерріда зазначає, що якби існувала дефініція différance, вона полягала б в обмеженні, призупиненні деструкції геґелівського зняття скрізь, де воно задіяне. Différance покликане означати точку, де ми пориваємо із системою зняття та спекулятивної діалектики. Ця конфліктність différance ніколи не підлягає тотальному зняттю й не має наслідку в тому, що Ж. Дерріда називав текстом узагалі, текстом, який не вміщується в «клітині книги» і ніколи не дозволяє панувати над собою будь-якому референтові в класичному розумінні, будь-якій речі в трансцендентальному означуваному, яке організувало б усі його рухи. Філософ бачить своє завдання не в тому, щоб перевернути відношення означуваного та означального, а в тому, щоб знищити саму ідею первинності, яка завжди розділятиме означуване та означальне, встановлюючи примат одного з них над іншим; саме тому ідея відмінності (différеnce) має бути замінена на ідею розрізнення (différance), яка визнає співіснування безлічі нетотожних один одному, але рівноправних смислів. Усе це і пояснює таке визначення: «Différance (розрізнення) – це те, завдяки чому рух означування виявляється можливим лише тоді, коли кожний елемент, іменований „наявним”, який з’являється на сцені теперішнього, співвідноситься з чимось іншим, ніж він сам, зберігає в собі відлуння, породжене звучанням попереднього елемента, й водночас руйнується вібрацією власного ставлення до елемента майбутнього; цей відбиток рівною мірою належить і до так званого минулого, він утворює так зване теперішнє через саме ставлення до того, чим він сам не є» [416, р. 13]. Ж. Дерріда знищує саме поняття про «центр», про абсолютний смисл, кладе край владі одних смислів над іншими.

Також варто пригадати, що для сучасної західної філософії характерне твердження про безпідставність дуалізмів суб’єкта та об’єкта, сутності та явища, буття та свідомості. Домінуючим стає вчення про світ, де «суб’єкт» не є фундаментальним, базовим поняттям (досить пригадати тези Р. Барта та М. Фуко про «смерть автора» та «кінець людини»). Мова тепер вивчається «як така», неприпустимі жодні переваги, а якщо вони з’являються, то відразу ж потрапляють під процедуру феноменологічної редукції. У результаті мова уявляється як «мова в можливості» (поки що немає слів, але вже є фонеми, поки відсутній конкретний смисл, але вже є відмінність від природних звуків).

Досягається це шляхом «винесення за дужки» спочатку суб’єкта як такого, потім конкретного змісту фраз та слів, далі – смислу як такого. Коли від мови залишиться лише «чиста структура», вона перетвориться на апріорну умову буття мовлення. Приблизно таку схему ми й простежували в концепції Ж. Дерріда.

Спочатку за дужки виноситься мова і деякий час владарює письмо, котре вплітає мову у просторову структуру світу, наділяє її онтологічними характеристиками і водночас виводить на поверхню логос. Результатом цього процесу стає насилля письма над мовою, оскільки мова вже первинно є письмом. Щоб позбавитись такої ситуації, Ж. Дерріда виносить за дужки вже й письмо, місце котрого займає прото-письмо (архе-письмо), яке діє всередині будь-якої форми та субстанції вираження. Архе-письмо – родич гайдеґґерівському «ніщо», воно неназване та безначальне, таке, що пізніше конкретизується в понятті «слід», котре є «першоначалом першоначала». Тепер залишається зробити останній крок – здійснити очасовлення та опросторовлення буття за допомогою поняття «différance». Результат: знайдено спосіб заперечення ключових понять метафізики, таких як наявність предмета, котрий сприймається як еidos, наявність як субстанція – сутність – існування, часова заданість моменту як точки теперішнього часу, самоприсутність самосвідомості та суб’єктивності.

– Конец работы –

Эта тема принадлежит разделу:

Французька філософія другої половини ХХ століття: Дискурс з префіксом «пост-»

С В Куцепал.. Французька філософія другої половини хх століття дискурс з префіксом пост УДК..

Если Вам нужно дополнительный материал на эту тему, или Вы не нашли то, что искали, рекомендуем воспользоваться поиском по нашей базе работ: Différеnce» чи «différance»: вибір Жака Дерріда

Что будем делать с полученным материалом:

Если этот материал оказался полезным ля Вас, Вы можете сохранить его на свою страничку в социальных сетях:

Все темы данного раздела:

Praeludium
Існує смуга часу, де межа між історією філософії та власне філософуванням зникає, як і в самому житті є горизонт су-часності, збігу часу, спів-участі подій та думок. Теперішнє насправді лише

Пост-»: прокляття чи панацея для сучасної філософії?
Про постмодернізм як характерний вияв сучасної філософії уже впродовж кількох десятиліть точаться суперечки, пов’язані зі з’ясуванням його сутності, визначенням основної проблематики, а, головне, з

Адепти та опоненти: неоднозначність підходів до визначення сутності постмодерну
Будь-яка нова епоха, що проголошується в культурі, мистецтві або науці, викликає необхідність визначити зміст попереднього циклу, оскільки нове завжди пов’язане з пам’яттю про минуле, визначенням х

Ризоматичні варіації сучасної французької філософії
Останнім часом у вітчизняному інтелектуальному середовищі поширюється поняття «симптоматологічна мислительна стратегія». Буде доречним навести визначення цього поняття, яке дає О. І. Хома. Отже, «.

У пошуках пост-Логосу: здобутки та втрати
1. Парадокси нової онтології: на межі Буття і Ніщо (Ж.-П. Сартр) Ще з сивої античної давнини, коли Парменід визначив поняття «буття», онтологічна проблематика домінує

Бути чи не бути?»: онтологія смислу Ж. Дельоза
Серед сучасних філософів, творчій доробок яких постійно потрапляє в поле зору дослідників та критиків, особливе місце належить представникам французької філософії останніх десятиріч ХХ століття, ос

Відмінність та повторення як інструментарій у побудові постлогосу
На думку французького філософа Ж.-Ф. Ліотара, завдання сучасної філософії полягає в тому, щоб «оголосити війну цілому», деконструювати тотожність, оголосити головним філософським концептом постсуча

Безумство як грань рефлексії
Як стверджував М. Мамардашвілі, головне призначення філософії – підтримувати традицію відтворення людини, плекати й оспівувати Ratio. Сучасна французька філософія ніби опонує йому, оскільки значна

Страсті по несвідомому: історико-філософська ретроспектива
Століття минуло з того часу, як австрійський лікар З. Фройд створив свій власний метод лікування психічних захворювань – психоаналіз, котрий був підхоплений численними послідовниками та адептами, а

Химери несвідомого: шизоаналіз contra психоаналіз
Об’єктом критики Дельоза та Гваттарі в класичному психоаналізі постає поняття Едіпа, що було догмою та знаменом цього напрямку, оскільки уособлювало собою родинне сузір’я в одній особі. Перед психо

Тисяча плато»: прощання з психоаналізом
Серед філософів, котрі серйозно займаються дослідницькою роботою, важко знайти людину, яка б не стикалась із ситуацією співавторства. Але одна справа написати разом одну чи навіть кілька статей, а

Онтологія бажання: еротизація суспільства
Однією з основних методологічних засад сучасної філософії Франції є теза про те, що світ являє собою сукупність знаків, оскільки мова пронизує собою всі сфери буття людини, а засобом розуміння світ

Тріумф тіла без органів в онтологічних побудовах шизоаналізу
28 листопада 1947 р. А. Арто проголосив війну органам, виголосивши свою знамениту тезу: «Зв’яжіть мене, якщо хочете, але немає нічого більш беззмістовного, ніж орган». З цього моменту до обігу інте

Post scriptum
Будь-яке дослідження, прагнучи певної довершеності та вичерпності у поданні матеріалу, передбачає наявність гідного завершення. У традиційному розумінні заключне слово (післямова) повинно містити к

Глосарій
Бажання (désir, desire, die Wille) – одне з найпопулярніших понять сучасної філософії Франції, феномен, що існує до опозиції між суб’єктом та об’єктом, до репрезентації та виробництва; те, щ

Хотите получать на электронную почту самые свежие новости?
Education Insider Sample
Подпишитесь на Нашу рассылку
Наша политика приватности обеспечивает 100% безопасность и анонимность Ваших E-Mail
Реклама
Соответствующий теме материал
  • Похожее
  • Популярное
  • Облако тегов
  • Здесь
  • Временно
  • Пусто
Теги