ФІЛОСОФІЯ ПРАВА

Міністерство освіти і науки України Національна академія внутрішніх справ України

ФІЛОСОФІЯ ПРАВА

За загальною редакцією М.В. КОСТИЦЬКОГО, доктора юридичних наук, професора; Б.Ф. ЧМІЛЯ, кандидата філософських наук, доцента

І ЮРИДИЧНОГО ІНСТИТУТУ

© Колектив авторів, 2000 © Юрінком Інтер, 2000 Передмова Формування нової правової реальності, поступове звільнення її від ідеологічних міфів і догм потребує глибо­кого…

Контрольні запитання

ф Які основні риси філософії? ф Які основні риси права? ф Які основні загальнолюдські цінності?

\ 32

методологічної культури, а, отже, і ефективності профе­сійної діяльності.

філософія права — це моральний осередок законодав­ства. Історія свідчить про те, що розвиток проблеми пра­вової держави невід'ємний від розвитку проблеми філосо­фії права.

Наука про право має багатовікову історію, глибоке осягнення якої відбувається в процесі вивчення нових фак­торів, що характеризують її розвиток у різних історичних періодах і країнах. Враховуючи підвищену цікавість до пи­тань методології філософії права, їх виникнення і розвит­ку, в розділі зроблено спробу критично висвітлити істерич­ці та сучасні ідеї методології філософії права, показати її зноманітні напрямки.

Поняття філософії права не було однозначним. З од->го боку, філософію права або тлумачили як метафізичне ення про право, або зводили її до гносеологічних проб-Імправоведення. З іншого боку, філософія права не тіль-І ототожнювалася з історично-правовою доктриною, але й термін використовувався і представниками юридично-позитивізму, які розглядали відмову від рішення онто-Ігічних, гносеологічних та аксеологічних проблем права : новий напрям у юридичній науці. Історичний розвиток Івлень про право, його сутність та ідеали були настільки гецифічними і проблематичними, що в підсумку виникли мостійні напрямки в юриспруденції — енциклопедія пра-, теорія права, соціологія права. За своїм характером ця Іука є типовим вираженням природно-правових конст-^кцій, які в минулому репрезентували частину філософ-кого знання.

Філософію права можна назвати вченням про граничні сади права як одного із способів людського буття.

Право, як діяльність людини, тісно пов'язане з філосо-ією. Вона являє собою сферу драм і конфліктів, тяжких сзистенцілних виборів і рішень, коли буквально на кож-іму кроці відкриваються глибинні підвалини людського я. фундаментальні проблеми права, такі як справедли-сть, свобода і рівність, провина і відповідальність та ін., водночас найважливішими філософськими проблемами, рішення їх закорінене в рішенні основних філософських стань про сутність людини та зміст її життя, про онтоло-чну структуру світу і способи його пізнання. Право, от-

же, за самим своїм духом філософічне, воно є філософією на практиці, що, відповідно, припускає і філософію в тео­рії, або філософське усвідомлювання правового життя. То­му цілком очевидно, що вміння бачити людський сенс своєї діяльності, по-філософському обґрунтовувати теоретичну позицію та практичне рішення є ознакою високої профе­сійної та громадської чесності юриста. Таке обгрунтуван­ня, особливо у сфері практичних рішень, не завжди усві­домлюється, але воно значною мірою визначається домі­нуючими настановами правосвідомості, правового світо­гляду, на формування якого покликана впливати філософія права.

Філософія дає усвідомлення належного (цінностей і сенсів), розкриває світ, яким він повинен бути. Цей світ цінностей дає стимул для зміни буття, оскільки те, що по­винно бути, сприймається як гарніше та вище від того, що є. Наука описує право таким, яким воно є, а філософія — таким, яким повинно бути.

Сферу філософії права, її предмета, стисло можна вис­ловити терміном "засади", а сферу її методу — терміном "рефлексія" або "критика".

Філософія права вивчає світ права в його загальності й цілісності як його ейдетичний, значеннєвий зміст. Філосо­фія права — це філософське вчення про право, яке відпо­відає на запитання, що виникають у сфері правового мето­ду філософії. Вона зосереджується, насамперед, на вияв­ленні змісту права, а також на обгрунтуванні розуміння цього змісту. За своїм статусом філософія права — ком­плексна, суміжна дисципліна, що знаходиться на стику фі­лософії та юриспруденції. Філософія права відіграє дуже важливу, значну роль у правоохоронній діяльності співро­бітників ОВС.

Філософія права досліджує сенс права, його сутність і поняття, його основи та місце в світі, його цінність і зна­чення, його роль у житті людини, суспільства й держави, в долях народів і людства.

Правова тематика, як відомо, вивчається всією юридич­ною наукою, предметом якої є позитивне право. При цьому для традиційних дисциплін (від теорії держави і права до галузевих наук) офіційно-владна даність позитивного пра­ва виступає як вищий авторитет у питанні про те, що є право в певний час і певному місці. Необхідність і важли-

вість як офіційно-владного встановлення чинного права, так і його вивчення методами і засобами юриспруденції (юридико-політичного опрацювання нормативного мате­ріалу, його коментування, систематизації та класифікації, розроблення питань законодавства і правозастосування, юридичної техніки тощо) є загальновизнаними та очевид­ними. Все це має велике практичне і наукове значення.

Але поза сферою юридико-аналітичного підходу до по­зитивного права (себто того, що традиційно називається юридичною догматикою) залишається низка проблем за­гальнотеоретичного, методологічного, філософського про­філю, належних до предметної сфери філософії права.

Офіційно-владний авторитет, яким установлено пози­тивне право, — це, ясна річ, істотний факт, що має значен­ня не тільки для практики, а й для будь-якої теорії. І на цю обставину зважає не тільки юридична догматика, а й будь-яка філософія права.

Однак уже на рівні буденної свідомості (за всієї його законослухняності та поваги до влади) видно, що одна річ — авторитет законодавця і зовсім інша — розумність, правильність, справедливість самого закону, яким регла­ментуються всі основні аспекти життя людини, її права та обов'язки.

За своєю розумовою природою людина живе і діє (хоч і помиляється) у визначеним чином усвідомлюваному світі, і це належить до фундаментальних якостей людського бут­тя, орієнтації та діяльності у світі. Людський спосіб буття криє в собі усвідомлення, розуміння цього буття, себе і решти світу, себе у світі та світу в собі.

Так само складаються взаємовідносини людини зі сві­том права. Вона піддає всі правові даності, в тому числі й офіційно-владну даність позитивного права, сумнівам, пе­ревіркам, судженням та оцінкам свого розуму — буденно­го, теоретичного, філософського.

Це випробування позитивного права на розумність, справедливість істинність, правильність і т. д., хоч і наді­лене тим чи тим критичним потенціалом стосовно до пози­тивного права, продиктовано, одначе, не чіплянням до вла­ди та їх установленням, а фундаментальними властивостя­ми і проблемами суспільного буття людини, потребами піз­нання природи і сенсу права, його місця та значення в суспільному житті людей.

2* 35

Мета розуму — істина, і філософія права переймається пошуками істини про право.

З погляду позитивного права вся істина про право є в самому позитивному праві, під яким маються на увазі всі владні визнані джерела чинного права (закони, підзаконні акти, санкціоноване звичаєве право, судові прецеденти і т. ін.), всі офіційні установи, наділені законною силою, тобто — закон.

Такий підхід до права, який зводить право взагалі до позитивного права, себто ототожнює право та закон, характерний для юридичної догматики та наявний у різ­них варіантах юридичного позитивізму та легізму (від лат. Іех (1е§і$) — закон). Тут істина про право вичерпується волею законодавства, думкою та позицією офіційно-влад­ного встановлювача позитивного права.

Ця позиція, звісна річ, не відповідає природі та вимогам розуму, орієнтованого не на думку та авторитети, а на істинне, теоретично, філософськи узагальнене знання про відповідний об'єкт, у цьому випадку — про право.

Вже прості роздуми про позитивне право породжують низку питань, відповіді на які потребують виходу за межі позитивного права та позитивістського розуміння.

Основний сенс питань у теоретично концентрованому вигляді можна сформулювати як проблему розрізнення та співвідношення права і закону, яка має вирішальне значен­ня для будь-якого теоретично послідовного праворозумін-ня та визначає предметну сферу філософії права.

Без тієї чи тієї концепції такого розрізнення права та закону ми у своєму праворозумінні залишаємось в одно­мірній площині владно даного позитивного права, власне, в межах офіційного закону, позитивістського законоведен-ня та легізму.

Минулі й сучасні філософські вчення про право містять той чи той варіант розрізнення права та закону, що й ви­значає філософсько-правовий профіль відповідного підхо­ду. Мова при цьому йде про різні формулювання такого розрізнення, зокрема про розрізнення права за природою та права за людським установленням, права природного і встановленого, справедливості й закону, права природного та людського, права природного й позитивного, права ро­зумового й позитивного, права філософського й позитив­ного і т. д.

За цим термінологічним різноманіттям стоїть те, що в теоретичній формі ми визначаємо як право й закон, їх розрізнення і співвідношення.

Таке теоретичне розрізнення права й закону не лише термінологічне, а й понятійне, за змістом виступає як тео­рія для всіх інших приватних випадків подібного розріз­нення і цим дозволяє зрозуміти і виразити момент загаль­ності та єдності у пізнавальній орієнтованості, у значеннє­вій структурі та предметі минулих і сучасних філософсько-правових вчень.

Наявність моменту такої внутрішньої єдності виправ­довує об'єднання зовнішньо різних учень під загальним найменуванням "філософія права" та дає змістові основу для їх розуміння й тлумачення як тієї чи тієї концепції філософії права, що усвідомлюється не як випадковий на­бір і конгломерат різних поглядів, а як предметно визна­чена та внутрішньо єдина дисципліна.

Методологічна концепція праворозуміння у предметно і змістовно розгорнутому вигляді охоплює весь світ права, все правове поле в його істотній єдності, в усіх його визна­ченнях і реальних проявах.

Буття права в людському світі криє в собі правову ви­значеність і впорядкованість світу людського буття, право­ве розуміння і правовий підхід до основних відносин, форм, інститутів і настанов у громадському житті людей.

Цей правовий підхід (правове розуміння, тлумачення, характеристика, оцінка і т. д.) поширюється і на державу. Тому до предметної сфери філософії права традиційно до­лучаються проблеми філософського дослідження держави, тематика філософії держави.

Це обумовлено вже тим, що держава встановлює, під­тримує та провадить у життя закон, норми позитивного права, забезпечує їх загальнообов'язковість можливістю застосування відповідного державного примусу. Але в полі філософсько-правового інтересу, крім законодавчої, зако-нозахисної та іншої діяльності держави, знаходиться й низка інших проблем, як-от: право і держава, людина — суспільство— держава, правові форми здійснення функцій держави, правова організація самої держави, держава як правовий інститут, правова держава як реалізація ідей зверхності права і т. ін.

Розрізнення та співвідношення права й закону являє собою ту предметну сферу й теоретичний простір, у межах якого вся ця проблематика праворозуміння (від поняття права до правового розуміння закону й держави) може бути адекватно усвідомлена та змістовно розгорнута у ви­гляді послідовного філософсько-правового вчення.

Ідея права як предмет філософії права означає єдність поняття права та наявного буття права, одержаного під час здійснення об'єктивації поняття права. Для розуміння пра­ва важливі як момент саморозвиненого поняття права, так і система наявних визначень права, отримувана під час здійснення поняття. "Структура, яку поняття повідомляє собі у процесі свого здійснення, — зазначав Регель, — є інший, істотний для пізнання самого поняття, момент ідеї, відмінний від форми, яка є тільки поняттям"1,

Що стосується філософії, то її сфера якраз починаєть­ся там, де закінчується сфера науки. Вона обґрунтовує основоположення науки, виявляючи їхній зміст. Так, ак­сіомою, початковим пунктом юриспруденції як науки є по­ложення про те, що право — це породження волі суб'єкта державної влади та вимоги виконання норм права, які вип­ливають із нього. У цьому й полягає сутність позитивного права. Та лише глянувши за межі цієї аксіоми, ми зможемо осягнути справжній зміст правових явищ. Тому предметом філософії права є позаюридичні (межові) засади права, що розглядаються в більшості випадків як ідеальні першоос­нови права.

Хоч філософія права у своєму аналізі засад права може оперувати й поняттям позитивної науки про право, влас­ними її категоріями є ідея, зміст, мета права, справедли­вість, свобода, рівність, визнання, автономія особистості, права людини та ін. Позитивне право як таке не є предме­том філософії права, а лише співвідноситься з природним правом. Завдяки такому співвіднесенню позитивне право виявляється виправданим (легітимованим), а водночас — обмеженим (лімітованим) у своїх домаганнях. Тут акцен­тується на тому, що є право в праві. У цілому ж предмет філософії права співвідноситься з поняттям природно-фі­лософського права.

1 Гегеяь Г.-В.-Ф. Философия права. - С. 68. 38

Як відомо, успішно розробляти філософське вчення про право здатний юрист-методолог, себто фахівець, який має і юридичну і філософську освіту, або, принаймні, є обізнаним в обох галузях. Він з'ясовує поняття методу й методології.''Метод у перекладі з давньогрецької мови оз­начає шлях дослідження, спосіб пізнання. Методологія досліджує логічні, гносеологічні, онтологічні, антрополо­гічні, етичні, аксіологічні можливості методу; під цим ку­том зору вона, за структурою та змістом, завжди системна, цілісна. Перелічені можливості методу є філософськими; отож, системності та органічної цілісності вченню про ме­тод надає філософія. На цій підставі останню традиційно визначають як загальну (спільну) методологію всієї науки.-/ Відтак філософія, будучи сама основоположною наукою, тобто системним поєднанням фундаментальних і принци­пових, логіко-гносеологічних, онтологічних та інших знань, надає дослідникові можливість і засіб перевірити, чи придатний взагалі вибраний ним метод для досягнення по­ставленої мети та чи послідовно використовує він цей ме­тод під час праці. Розробляючи метод, філософія підтри­мує в галузевих науках живий, критичний дух.

Викладена характеристика вчення про метод, тобто ме­тодології взагалі, поширюється і на методологію права. ^ Позаяк метод правопізнання опрацьовує філософія права, метод і методологія правопізнання утворюють її власний предмет. При цьому дослідження питань, до яких наслідків (згубних чи позитивних) для національного вчен­ня про праворозуміння, нормотворення та нормозастосу-вання (а відповідно, і для практичної юриспруденції) при­водить дотримання юристом тієї чи тієї методології право­пізнання, є для філософії права її домінантними темами. ^

§ 2. Аналіз філософсько-світоглядних концепцій і доктрин як методологічного інструментарію побудови філософії права

Зупинімося тепер на аналізі конкретних філо­софсько-світоглядних, соціальних концепцій і доктрин, котрі виступають методологічним інструмен­тарієм побудови філософії права як наукової теорії, що

вивчає онтологічний, антропологічний, гносеологічний, іс-торико-логічний аспекти права як засобу гармонізації сус­пільних відносин. При цьому слід пам'ятати, що основне методологічне питання філософії права — що дійсно є пра­вом, в чому полягає загальна ідея права як форми суспіль­ної свідомості, елементу культури та нормативної системи? Чи існують у правому житті постійні, незалежні від погля­дів окремих осіб та гуртів елементи або ж усе там умовне, текуче й мінливе?

Філософія права в цьому аспекті є методологічною дис­ципліною, яка вбачає за змінюваними юридичними норма­ми та системами, за несталими законодавчими утворення­ми та юридичними явищами вічну цивілізаційно-світогляд-ну ідею права, що може бути обгрунтована лише на раціо­нально-філософському рівні. Сучасний французький правознавець Рене Давід дуже слушно висловився з цієї проблеми: "Сутність підготовки юриста не в тому, щоби він завчив напам'ять і дрібницях чинні зараз норми; навряд чи це знадобиться йому через десять років у професійній ро­боті, для якої більша частина цих норм стане непотрібною. Але йому важливо зрозуміти сутність права як загально­людського, наднаціонального явища.

Ту сутність, яку неможливо свавільно змінити розчер­ком пера національного законодавця"1.

У класичній філософії права, вершиною якої є вчення Канта і Гегеля, ідея права розуміється як свобода: "Філо­софічна наука про право має своїм предметом ідею пра­ва — поняття права та його втілення... Ідея права є свобо­дою... Право є наявним буттям свободної волі... Система права є царством реалізованої свободи"2.

Проблема людини та ЇЇ свободної волі, ідея природного права як категоричного імперативу, норми практичного розуму, а також критерію для оцінки позитивного права — центральні ідеї філософії права І. Канта. На відміну від попередніх часів, у Канта остаточно загинула ідея натура­лізму права; природне право виводилося не з природних прагнень і властивостей людини, а з самої сутності її духу, з практичного розуму, і розум — не знаряддя для знахо­дження принципів, а їх джерело. І. Кант був першим, хто

Давид Р. Основнме правовьіе системи современности. — М, 1988. — С. 86. 2 Гегель Г.-В.-Ф. Философия права. — С. 59.

філософськи обгрунтував самоцінність, унікальність і неповторність духовного світу людини, її моральну авто­номію.

Досить цікавим був підхід у класичній філософії права до тлуманення співвідношення між природним і позитив­ним правом. Сутність його полягала в тому, що закон дер­жави забороняє неправо, а не приписує; що він ставить межу людській поведінці, а не задає їй мету і напрямок. Міра поведінки, що приписується державою, принижує людину. Цю образливу для неї міру заперечує справжнє право.

Отже, класичні філософи права досконало обгрунтува­ли сутність права, що має філософсько-світоглядну приро­ду; його можна пізнати, лише розкривши філософський його виток, а він — у природі людської особистості.

Тому, розглядаючи передусім методологічні засади фі­лософії права, зупинімося на неокантіанських і неогегель-янських концепціях інструментарію філософії права.

Певний внесок у формування та розвиток неокан-тіанської філософії права внесли німецькі юристи Р. Штаммлер (1856—1938) і Г. Радбрух. У руслі кантівських положень про співвідношення належного і сущого, фор­мального і фактичного доводиться логічний примат права стосовно до соціальних реалій, і підкреслюється, що зако­номірність соціального життя людей є закономірністю її юридичної форми. При цьому під закономірностями та ме­тою соціального життя і суспільного розвитку мають на увазі апріорні ідеї розуму, а також апріорні ідеї права і правової належності. "Приватні спостереження над пра­вом, — підкреслював Штаммлер, — залежать від загальних понять права, а не навпаки. Поняття ж права, навпаки, абсолютно незалежне від того чи того соціального вико­ристання його у формі конкретного досвіду"1.

Із цих позицій у неокантіанстві критикувалося мар­ксистське вчення про визначальну роль економічних відно­шень та вторинному (духовна побудова) характері права, і стверджувалося, що суспільне життя обумовлене правовим регулюванням.

Штаммлер Р. Хозяйство й право с точки зрения материалистического пони-мания истории. - Спб., 1899. - С. 169.

Під правом (у його відмінності та співвідношенні з за­коном) мається на увазі природне право з мінливим зміс­том. Оскільки мова йде про апріорне поняття природного права, то його мінливий зміст — це формальні характерис­тики права (апріорне ціле — покладання розуму), а не фактичний (соціальний) зміст. Концепція природного права з мінливим змістом зазначала, що право, його зміна і вдосконалення визначають розвиток суспільства, а не навпаки.

Цей підхід до права, а також ідеї надзаконного права відіграли значну роль у процесі відродження природного права та в оновленні природно-правових досліджень у XX ст.

У цій площині особливу роль відіграла праця неоканті-анця Г. Радбруха "Законне право і надзаконне право" (1946 р.), яка значно активізувала природно-правові та фі­лософсько-правові дослідження.

Право може бути зрозумілим тільки виходячи з апрі­орної ідеї права, що визначає його цілі. Своєю чергою, ця ідея у своєму внутрішньому змісті має три основні компо­ненти ціннісного характеру: справедливість, визначеність цілі та правову стабільність, вивчення яких і виявляється метою філософії права, на відміну від теорії права, що виконує практичні задачі з систематизації та інтерпретації норм чинного права.

Трактування юридичним позитивізмом влади як цен­трального критерію чинного права означає абсолютну го­товність юристів до сліпої покірності відносно всіх зако­нодавче оформлених установ влади. Правова наука, отже, капітулювала перед фактичністю будь-якої, навіть тоталі­тарної, влади.

Такому підходові неокантіанці протиставляють тлума­чення справедливості як змістовного елементу ідеї права і сутності поняття права. При цьому йдеться не про матері­альний, а про формальний принцип справедливості, зміст якого розкривається через принцип рівності.

Для оновлення права і відродження юридичної науки, підкреслював Радбрух, необхідно звернутися до ідеї над­законного (надзаконодавчого) права. "Юридична наука, — відзначав він у праці "Оновлення права", — має знову зга­дати про тисячолітню мудрість стародавнього світу, хрис­тиянського середньовіччя, епохи Просвітництва, про те, що

є вище право, аніж закон — природне право, абсолютне право, розумне право, надзаконне право, відповідно до якого неправо залишається неправом, навіть якщо його відлити у форму закону"1.

Ця ідея надзаконного права як заперечення юридично­го позитивізму для багатьох була ідентична визнанню при­родного права і суттєво сприяла розширенню кола при­хильників його відродження.

А втім, слід зазначити, що Радбрух трактував надза­конне право з антипозитивістських позицій, але в руслі неокантіанської філософії права. Природу речей він роз­глядав не як буття чи змістовне впровадження природного права, а як суто понятійно-абстрактну юридичну форму.

Така позиція досить характерна і для багатьох інших представників неокантіанської філософії права (К. Кюль, Й. Лоб, А. Оллеро та ін.). Усе те, що виявляється об'єктив­но існуючим природним правом (у тому числі правове зна­чення природного права, природи речей, буття людини, культури й суспільства), для неокантіанців — лише фор­мально-правові конструкції у площині трансцендентальної та апріорної ідеї права, яка досить далека від поняття справжнього природного права. Справжня філософія пра­ва, на думку неокантіанця А. Оллеро, знаходиться в одвіч­ному пошуку формального правового принципу.

Наповнення цих апріорних формальних конструкцій мінливим змістом культурних цінностей (визначеним сен­сом справедливості, свободи, рівності, основних природ­них невідчужуваних прав автономної особи, правової дер­жави) здійснюється осягненням правової належності для відповідної соціально-історичної реальності.

Неокантіанці підкреслюють, що між філософією права, соціологією права, енциклопедією і теорією права точиться постійна конкурентна боротьба за сфери впливу.

Філософія права (або метафізика права, як вона скла­далася історично) пізнавала та оцінювала всю юридично-правову реальність та ідею права як форми суспільної сві­домості, елементу культури й нормативної системи. Новий час (Кант, Гегель) показав, що метафізика (філософія) пра­ва може бути задоволена за умови, що людська гідність і свобода визнаються й гарантуються як абсолютні масшта-

Нерсесянц В. С. Философия права. — С. 570.

би справедливості (справедливе право). Це й визначає за­гальні проблеми філософії права.

На початку XX ст. значно поширився інтерес до мето­дологічних проблем побудови філософії права Регеля. Ос­новні аспекти неогегельянської інтерпретації політико-правової філософії Гегеля розробляли головно німецькі неогегельянці (К. Лоренц, І. Рленге, Г. Геллер, КХ Біндер).

Ідеї держави сили, моральності війни, сильної націо­нальної держави та інші антидемократичні та антилібе-ральні концепції права, політики, держави, історії, сфор­мульовані інтерпретаторами гегелівської філософії права в XIX ст., знайшли благодатний грунт на початку XX ст., отримавши в сучасній соціально-історичній ситуації нові варіації тлумачення.

При цьому предмет філософії права визначався, зокре­ма у К. Лоренца, як ідея права, а її метод — діалектика, що дозволяє розкрити становлення цієї ідеї1.

Отже, ми бачимо, що основна проблема класичної та посткласичної філософії права — це тлумачення співвідно­шення між природним і позитивним правом, як тлумачення протистояння між двома типами праворозуміння. Для по­зитивістського підходу не існує питання: Що таке право? Це — справжнє питання, дійсна проблема для юридичного праворозуміння (природного права). Сутність розбіжнос­тей між природним і позитивним правом полягає в тому, що закон держави забороняє неправо, а не приписує; що він ставить межу людській поведінці, а не задає їй мету і напрямок. Міра поведінки, що приписується державою, принижує людину. Цю міру заперечує справжнє право, яке було предметом вивчення класичної філософії права (Кант, Регель), де досконало обґрунтовувалося, що сут­ність права має філософсько-світоглядну природу і його можна пізнати, лише розкривши філософський його виток, що корениться у природі людської особистості.

Тому спершу розгляньмо, на чому базується філософ­сько-природнича методологія побудови філософсько-пра­вових концепцій. Засновниками вчення про природне пра­во вважаються давні римляни2. Це право втілює устрій

Див.: Нерсесянц В. С. Философия права. — С. 575. 2 Див.: Петрова Л. В. Нариси з філософії права. — С. 26.

дійсних соціальних відносин, що встановлені природою, устрій, котрий випливає з природної сутності людини.

Природне право є право для права, або метаправо як саморегламентація права. Головна проблема природного права розуміється так: чи принципово можлива така сис­тема справді загальнолюдських цінностей, які можуть щи­ро та без сумніву сприйматись усіма людьми. Філософія, предметом якої є природне право, повинна відповісти на певні питання: Як узагалі можливе право? Хто може вста­новляти і визначати право, а хто ні? Які граничні можли­вості права — де право починається і де закінчується?

Природне право детермінує зміст правових норм. Фор­ма правових вимог завжди та сама — позитивне право і правові норми, що підкріплені насиллям, але їхній зміст може бути різним — відповідним або не відповідним вимо­гам природної, культурної та техніко-економічної реаль­ності, релігії, моралі, звичаям і нормам національної пси­хології. Ось чому, наприклад, природне право може пов­ністю збігатися з мораллю і пред'являти моральні вимоги до права типу: в праві не повинно бути нічого такого, що суперечило б моральним вимогам.

При цьому однією з норм природного права є примат суб'єктивного права над об'єктивним, а це означає, що пра­ва людини визначають права влади, а не навпаки. Механізм позитивного права працює прямо протилежним чином: владні структури установлюють обсяг суб'єктивних прав людей, приймаючи закони. Загальне положення природно-правового спрямування — це визнання існування вищих, постійно існуючих, незалежних від держави норм і прин­ципів, що уособлюють розум, справедливість, об'єктивний порядок цінностей, мудрість Бога. Знову звернімося до давніх римлян і відзначимо те, що римські юристи протис­тавили природу і закон, природне право і право позитивне, а сутність права вони вбачали в самих лише нормах пози­тивного права.

Представники класичної римсько-візантійської право­вої спадщини (Модестин, Павел) розвинули запозичене ни­ми у грецьких софістів вчення про загальний природний закон. Згідно з цим ученням, природі притаманні вищі, віч­ні закони — вищий розум (логос). Закон цей втілюється і в природі людини — кожна людина у своїй внутрішній сутності відображає універсальний логос. Логос є мірилом

добра і зла, чесного й ганебного, і людська добродійність полягає в узгодженості з ним. Пізнання і дотримання принципів цього закону утворює справедливість, яка вима­гає надати кожному належне, тобто визнати гідність люд­ської автономії як особистості.

Людина уявляється громадянином не лише якоїсь дер­жави, а навіть всесвіту. Так, визнання людини не лише громадянином окремої держави, а й громадянином всесві­ту приводило до визволення особистості від безумовного підкорення державі, до певного індивідуалізму.

У протиставленні природного права і права позитивно­го юристи Риму керувалися вченням Арістотеля, який у судових промовах радив піддавати критиці позитивний за­кон. Якщо писаний закон не відповідає обставинам справи, треба користуватися загальним законом як узгодженням із правдою. Писаний закон не є справжнім законом, коли він не виконує свого призначення. "Суддя, немовби пробірник, зобов'язаний відрізняти підробку справедливість від справжньої"1.

Якщо римські юристи норми природного права виводи­ли з особливостей природи і людини (як частки єдиної розумної природи), то в християнському середньовіччі джерелом справжнього права вважалися розум і воля Бо­жа (А. Блаженний, Ф. Аквінський). Розум Божий є витоком Божого закону, незамінного, безумовного, який служить підставою всім іншим законам (природним і людським, або позитивним). Головні засади природного права знайшли втілення в десяти заповідях Святого Письма. Але через недосконалість людини не досить самого лише природного закону, потрібні ще й людські, або позитивні, закони, котрі силою, насильством і страхом змушували б людей утриму­ватися від зла.

Засновником нового вчення про природне право постав голландський правознавець Гуго Гроцій. Він наголосив пе­редовсім на ролі розуму як сутності людської природи, в пошуку першоджерела права. Виток права знаходиться в самій природі людини як вільної істоти, а виведення поло­жень природного права з цього джерела — справа розуму.

Отже у класичній античності джерелом справжнього права вважалася природа взагалі, у християнському серед-

Цит. за: Петрова Л. В. Нариси з філософії права. — С. 26. 46

ньовіччі — розум Божий. За нового часу таке джерело вбачається в природі людини. Скрізь природне право ро­зумілось як певні вічні й незамінні для всіх часів і народів раціонально-етичні засади (норми), невід'ємні від людської природи, котрі складали підґрунтя позитивному праву і поставали критерієм його оцінки.

У середині XX ст. відбувався бурхливий процес відро­дження природного права в європейській філософії права, як протест проти засилля позитивізму в філософії та юриспруденції. Кожний з численних напрямків антипози-тивістської правової думки розвивав своє уявлення про природне право, його витоки і сенс, форми його прояву і дії, форми і методи його обгрунтування, його завдання і функції, його принципи і норми, формальні та ціннісно-змістовні властивості, його онтологічні, гносеологічні та аксіологічні характеристики, про логіку і механізм його співвідношення з позитивним правом, про профіль і статут відповідних дисциплін, що вивчають природне право (юриспруденція, філософія права, соціологія права, етика, теологія)1.

Отже, розглядаючи історичний генезис ідеї природного права, а також сучасний етап наукових розробок у цьому напрямку, можна дати таке визначення загального (універ­сального) поняття:

Природне право — це надане людині право, що вира­жає об'єктивні цінності й потреби людського буття (спра­ведливість, рівність, істинність, розумність, свободу, гід­ність людського існування), є єдиним та безумовним пер­шоджерелом правового змісту, абсолютним критерієм усіх людських настанов, у тому числі позитивного права, дер­жави і правових інститутів.

Це визначення припускає та охоплює всі версії природ­ного права — як традиційні, так і сучасні, як уявлення про вічне та незмінне природне право, так і концепції права з мінливим змістом, а також змістовні й формальні конст­рукції природного права, онтологічні, гносеологічні та ак­сіологічні інтерпретації його ціннісного змісту, імператив­ного характеру, природно-правові вчення теологічного,

Див.: Нерсесянц В. С. Право й закон. — М., 1983; Четверним В. А. Современ-нме концепции естественного права. — М., 1986.

раціонального та інтуїтивістського спрямувань, що випли­вають із природи речей чи природи людини.

Слід зазначити, що в рамках усього природно-правово­го підходу домінували теологічні вчення двох основних на­прямків: томізм-неотомізм, що орієнтується на вчення Фо-ми Аквінського про розумність порядку універсалу Бога і природне право як вираження цього розумного порядку, і протестантизм, що сходить до положення Августина про волю Бога як основу і джерело природного права.

На відміну від томістів, які визначають можливість піз­нання розумом порядку Бога, представники протестант­ських вчень заперечують можливість такого пізнання і орієнтуються передовсім на Святе Письмо як джерело на­станов Бога.

У рамках теологічних вчень у цілому домінують неото-містські (католицькі) концепції природного права, Один із найвідоміших представників неотомізму XX ст. французь­кий богослов Ж. Марітен розглядав персоналістську кон­цепцію природного права1. Згідно з цією концепцією, при­родне право апріорно притаманне людині та вкладене в неї вічним законом Бога, що виступає як джерело всіх інших законів Всесвіту. У природному законі, що утворюється вічним законом, кореняться і основні права людини. За концепцією Марітена, в людині існує індивідуальність (ма­теріальне і низьке в людині) та особистість (вище і цінне в людині), при цьому права людини трактуються як природ­но-правове визнання гідності людської особистості.

Природне право Марітен визначав як ідеальний поря­док людської діяльності, якому як абсолютно розумному ідеалові має відповідати позитивне право та його право-здійснення.

Концепцію вічного та незмінного природного права, яке визначає всі людські норми поведінки, форми суспіль­ної свідомості, позитивне право, мораль, розробляли та­кож неотомісти Ж. Дабен, І. Месснер.

Методологічною основою філософії права традиційно виступає філософський раціоналізм (онтологічний, гносео­логічний, етичний) як загальна філософська концепція, що лежить в основі позитивного права й позитивізму у філо­софії права зокрема. Сутність класичного філософського

1 Див.1. Нерсесящ В. С. Философия права. — С. 616 48

раціоналізму, згідно з яким розум, думка визнається ви­щою цінністю в системі філософських цінностей, основою пізнання та діяння людини, грунтовно викладено в бага­тьох вітчизняних та іноземних філософських працях, тому ми звернемо увагу на основні риси раціоналізму як мето­дології права. Метод філософського раціоналізму подавав­ся не лише в теоретичному викладі, а й безпосередньо був застосований у пізнанні сутності права як суспільного яви­ща, а предмет філософії права може бути доказово роз­критий лише з допомогою методу філософського раціона­лізму. Що стосується пізнання права, то філософський ра­ціоналізм, слідуючи раціоналістичній традиції (Платон, Арістотель, Р. Декарт, Б. Спіноза, Г. Лейбніц, І. Кант, Г. Регель, К. Поппер, Б, Рассел), розумно визнати універ­сальною методологією правознавства.

Тепер, виходячи з логіки нашого дослідження, зупині­мося на аналізі протилежного природним концепціям пра­ва — позитивному праворозумінні та позитивізмі як мето­дологічній основі побудови однієї з доктрин філософії права.

Поняття юридичного позитивізму зараз таке ж багато­значне, як і поняття природного права. Позитивізм узагалі, як філософська теорія (з часів О. Конта, Г. Спенсера, Дж.-С. Мілля), грунтується на позитивному, тобто даному, фактичному, стійкому, безумовному, і обмежує ним своє дослідження і виклад, а метафізичні (філософсько-світо­глядні) пояснення вважає теоретично недійсними і прак­тично непотрібними, що не мають користі. Позитивізм орієнтується на норми, еталони, стандарти і критерії побу­дови теорії знання (філософського, юридичного), що при­таманні конкретно-науковому, природному знанню. Го­ловне поняття позитивізму, поняття "факт" є дискусійним і цілком відмінно тлумачиться навіть у середині самого цього напрямку.

Що ж до філософії, то вона неможлива як раціональна чи подібна науці галузь пізнання специфічних для неї сві­тоглядних, теоретико-пізнавальних, онтологічних проб­лем. Останні, зокрема основне питання філософії, були кваліфіковані як метафізичні. До пережитків метафізики позитивізм відносить також претензії науки й філософії на пізнання причин і сутності тих явищ, що пізнаються, ос­кільки в процесі пізнання законними начебто будуть лише

відповіді на запитання, як відбуваються явища, а не чому, внаслідок яких причин.

Сутність класичного юридичного позитивізму зводить­ся до того, що крім позитивного знання права нічого біль­ше знати не можна. Пізнавати можливо тільки правові яви­ща, а не їхні внутрішній зміст, витоки і сенс.

З опертям на вихідні принципи позитивістської філосо­фії було висунуто положення про те, що право за своєю природою — явище суто емпіричне, що відображає існую­чу систему економічних, політичних, соціальних, духовних відносин суспільства під кутом зору зовнішньої форми. У світі фактів не повинно бути місця ідеальному поняттю про право, що має витоки в природній сутності людини; такі поняття належать до сфери метафізики, а не реальної дійсності.

Юридичний позитивізм продовжує традиції формаль­но-логічного опрацювання правового матеріалізму, роз­глядаючи право як самовизначену форму, що не має зв'яз­ку з його змістом.

Наукові дослідження було зосереджено на текстах і джерелах права. Переважне значення відводилося вивчен­ню законів, а юридична наука перетворювалася в догму, в коментування і логічне пояснення текстів норм, їх описан­ня, узагальнення, типологізацію і класифікацію.

У цілому юридичний позитивізм умовно можна переді­лити на три великі групи вчень, теорій, доктрин, що існу­ють у різних країнах і виникають у різний час: державно-інституціональний (етатичний), соціологічний та антропо­логічний (психобіологічний). Ці умовні групи різняться орієнтацією на особливі сфери правового досвіду1.

Етичний позитивізм розглядає досвід функціонування державних інститутів — законів, прецедентів, судів, парла­ментів, а отже, є формою вираження державної політики. Соціологічний позитивізм можна віднести до феноменології.

Не будемо докладно зупинятися на філософсько-тео­ретичних вадах юридичного позитивізму, але відзначимо, що концепція позитивного права створювалася на філо­софських засадах, які не витримують критики. Ця концеп­ція відреклася від філософії, перетворила науку права в суто прикладну дисципліну, яка має на меті слугувати ін-

1 Див.: Тихонравов Ю. В. Основи фшюсофии права. — М, 1997. — С. 351. 50

тересам судової та адміністративної практики. Зупинімося лише на суттєвому. Якщо філософський позитивізм має справу лише з даністю, природною чи суспільною, то то­тожний йому метод у правознавстві, яким є юридичний позитивізм, має справу лише з юридичною даністю, себто з нормативними актами, створеними державою. Такі акти і визнаються правом. Отже, право в юридичному позити­візмі — завжди позитивне, покладене, установлене, при­значене, ухвалене, дане. Вся багатомірна і суперечлива правова реальність зосереджується в законодавстві та пра­вових нормах як примусових правилах поведінки людей. Якщо держава обдаровує своїх підлеглих і громадян яки­мись правами, то вона з таким же успіхом може й відібрати їх, бо, згідно з ученням правового позитивізму, державна влада юридично всемогутня, тобто не допускає ніяких об­межень. Усяке право є утворенням держави, залежить від державної влади і підкорене їй. Позбавляється сенсу про­голошення будь-яких вічних і невід'ємних принципів і прав, тобто заперечується доктрина філософського, чи природ­ного, права. Усе, що не є законом, юридичною нормою, взагалі позбавлено будь-якої сили.

Такий світогляд зневажає вічні, природні принципи права. Це вчення розчиняє браму всякому свавіллю і дес­потизму, від якого принципово не може відгородити ніяка конституція, ніяка, навіть найбільш демократична і лібе­ральна, форма державного устрою. Сьогодні визнається за доцільне забезпечити недоторканність особи, свободи дум­ки і совісті, а завтра державна влада може визнати ці права незручними чи небезпечними і відняти їх.

Згідно з доктриною природного права людина має при­роджені, невід'ємні права, і ці права аж ніяк не можуть бути відчужені на користь держави чи правових інститутів суспільства. Сенс позитивного законодавства полягає не в створенні цих вічних прав — інакше вони від нього зале­жали б і не були б вічними та невід'ємними, — а в їх констатації та санкціонуванні. (Слід зазначити, що система моральних і політичних доказів, які свідчать проти вчення юридичного позитивізму, докладно викладене в уже згаду­ваній праці Л. В. Петрової "Нариси з філософії права".)

Ще в дореволюційній вітчизняній філософській та пра­вовій літературі юридичний позитивізм заперечувався і піддавався ґрунтовній критиці. Ось що писав із цього при-

воду російський філософ права С. Л. Франк: "Незалежно від політичних і моральних доказів, які свідчать проти цього вчення, його неспроможність може бути доведена і суто теоретично. Право і закон — не те саме; неможливо погодитися з вихідною тезою міркувань позитивістів, згід­но з якою все право є утворенням державної влади, поро­джується нею, або ж, щонайменше, запозичує свою юри­дичну силу з її санкції. Навпаки, можна стверджувати, що лише найменш стійку і відносно несуттєву частину права закріплено в законі та визначено державною владою. Сут­ність і основу права складають норми відносин між людь­ми, які спираються на загальну правосвідомість і є обов'яз­ковими незалежно від того, чи внесено їх до збірника уза­конень, чи ні. Лише вузькі фахівці-юристи можуть за юри­дичними нормами пропустити право; лише вони можуть забути, що підвалину правового життя складають не ті складні та заплутані юридичні формули, з якими вони мають справу і які регулюють лише суперечливу частину права, що не закріплена в загальній свідомості та нерідко їй навіть недоступна, а ті нечисленні ясні й прості правові принципи, що відомі всім і зумовлюють безпосередній зви­чай відносин між людьми. Що рабство неприпустиме, що не можна вбивати і грабувати — невже ці норми зумовлю­ються лише статтями закону і можуть бути ними скасовані? Зрозуміла річ, що вони міцніші від будь-якого закону та будь-якого державного устрою, вони вкорінені в душах людей, складають моральні, але юридичне обов'язкові принципи, прищеплені людям усім їхнім вихованням, панів­ним у суспільстві взірцем думки і чуття. Ці принципи нія­кий закон не в змозі скасувати, і вони складають те стійке правове середовище, яке оточує всяку законодавчу дію, і ставить свавіллю стійку перепону"1.

Подібне ставлення до вчення юридичного позитивізму було властиве російським філософам права В. М. Чичеріну, П. І. Новгородцеву, І. Л. Ільїну, Е. М. Трубецькому, І. В. Михайловському, Б. О. Кістяківському.

У сучасному теоретичному правознавстві відкрито ви­знається, що радянський юридичний позитивізм виявився антинауковою і вкрай шкідливою концепцією. Наприкінці 80-х рр. він зайшов в очевидну суперечність із життям.

1 Див.: Франк С. Л. Проект декларации прав // Родина. - 1989. - № 6. - С. 9. 52

Вузьконормативне праворозуміння, будучи консерватив­ним, не було в змозі ні забезпечити всебічного виявлення демократичного, морального, ціннісного, гуманістичного потенціалу права, ні поставити в центр усіх суспільних явищ, у тому числі й правових, людину. З цього приводу теоретик права Л. С. Явич зазначив: "Праворозуміння, яке нехтує гуманістичною характеристикою правового регу­лювання суспільних відносин, показало свій занепад. На­віть більше, тепер ми знаємо, що Вузьконормативне тлума­чення права, яке вихолостило моральний зміст, було не просто малосприйнятним та однобічним, а й служило виправданням найгрубіших порушень прав і свобод люди­ни, масових репресій, теоретично обґрунтовувало політику Сталіна, яка не зважала ні на право, на мораль"1.

Отже, юридичний позитивізм потенційно містить у собі можливість неправа.

Якими мають бути перепони, щоби ця можливість не зробилася дійсністю? Нині, як зазначає Л. В. Петрова в книзі "Нариси з філософії права", коли відмовилися від офіційної державної ідеології, переосмислюється чимало суспільних, у тому числі державно-примусових, цінностей, переглядаються методологічні засади викладання юридич­них дисциплін.

Розуміння права лише як системи правил поведінки, визнання законів правовими незалежно від їхнього змісту, широке тлумачення законодавства, яке дозволяло підміня­ти закони інструкціями, — ці та багато інших теоретичних конструкцій вірно служили тоталітарному устрою. Подо­лання минулої практики неможливе без відмови від її тео­ретичної бази, формування нової юридичної теорії. Таки­ми горизонтами та орієнтирами можуть стати вихідні по­ложення класичної європейської юриспруденції про філо­софську ідею права, її зміст, об'єктивний характер, феноменологічну даність.

На думку У. Батлера, В. С. Нерсесянца, порівняльне правознавство допоможе звільнитися від обмежених уяв­лень і стереотипів, що склалися на грунті національної системи права, і досягти глибокого та адекватного право­розуміння на основі вивчення й зіставлення різних систем

Явич Л. С. Социализм: право й общественнмй прогресе. — М., 1990. — С. 15.

права минулого й сучасності, врахування досвіду всесвіт­ньої історії права1.

Звернення до порівняльного правознавства має на меті головне — повернути національному праву його одвічний зміст, відмовитися від визнання "єдино вірною" доктриною юридичний позитивізм, у якій поняття "право" та "закон" дуже часто ототожнюються.

А це якраз і потребує кардинальної зміни філософської доктрини права, яка відповідала б потребам розбудови ук­раїнської правової держави, розвитку економічної свобо­ди, становленню структури громадянського суспільства і ринкових відносин2.

Філософсько-методологічна доктрина у праві — це тео­ретична база розуміння керівних ідей і принципів у право-розумінні, нормотворенні та нормоздійсненні. Перегляд філософсько-методологічної доктрини позитивізму, панів­ної з часів радянського правознавства, для праворозуміння зумовлює необхідність визнання права феноменом загаль­нолюдським, наднаціональним, надкласовим. Унікальна, ін­дивідуальна особистість із її невідчуженими природними правами виступає основним об'єктом і сутністю права. Право — це не державно-примусові правила поведінки, як стверджує юридичний позитивізм, а норми, що зумовлю­ються виключно природою людини і повинні бути мірилом для утворення позитивного законодавства.

Перегляд правової доктрини для нормотворення зу­мовлює необхідність визнання, що основою та критерієм кримінального, цивільного і чинного законодавства є при­родне право, тобто права людини, їхні природність і невід'ємність закріплюються як у міжнародному, так і в національному конституційному законодавстві.

Оновлення філософсько-методологічної доктрини для нормоздійснення зумовлює необхідність визнання джере­лом права не тільки закону, а й судової практики.

Отже, філософський раціоналізм і позитивізм є тими методолого-теоретичними передумовами, які й викликали до існування теорії філософсько-природного права, з од­ного боку, та юридичний позитивізм — з іншого. Давня

Див.: Батлер У., НерсесянцВ. История права: Англия й Россия. — М., 1990. — С. 296.

2 Див.: Конституція України. — К., 1996.

суперечка двох різних праворозумінь, що розколола філо­софію права на доктрину природного права і позитивного правознавства, не вщухла й досі. Отже, сутність юридич­ного позитивізму можна розкрити через поняття сукуп­ності державно-примусових норм. У поняттях "держава" і "примус" — його суттєві ознаки. Право зводиться до зако­ну і має державне походження. Сама проблема визначення природи, сутності права зводиться до питання про сутність юридичних норм. При цьому норми права традиційно ви­знаються як "імперативи-веління", обов'язкові для вико­нання. Основна проблема права розуміється як проблема "права в юридичному значенні", тобто даних державою законів.

Якщо право — це те, що є законом, лише сукупність норм, здійснення яких забезпечується єдиним засобом — державним примусом, то й дослідження правової дійсності орієнтовано на вивчення тільки правових норм і вдоскона­лення механізму примусу. Всі інші прояви правового життя суспільства і людини в такому випадку опинилися поза межами теоретичного змісту правознавства. Це стосується прав і свобод людини, власності як зовнішньої сфери сво­боди неправа як несвободи, юридичної рівноваги держави і громадянина та відповідальності держави перед гро­мадянином, поділу влади, громадянського правового суспільства.

Слід зазначити, що на сучасному рівні розвитку право­вої науки з'явилися нові напрямки в межах юридичного неопозитивізму, аналітичної юриспруденції (концепція Г. Гарта, нормативізм Г. Кельзена), сформулювались і нові юридико-позитивістські підходи до права (лінгвістичні, юридико-логічні, структуралістські).

З позиції такого радикального неопозитивіста, як Г. Кельзен, адекватною позитивістською теорією про по­зитивне право є створене ним "чисте вчення про право", а філософія права, відповідно до такого послідовного пози­тивізму — це моральна філософія, як у представників при­родного права чи в Канта. Для неопозитивістів природне право і взагалі все те, що не є позитивним правом (зако­ном), — це мораль, світогляд.

§ 3. Філософська антропологія

як універсальна методологія правознавства

Виходячи з принципу методологічного плюра­лізму філософії права, розгляньмо тепер особ­ливості філософської антропології як методологічної ос­нови побудови курсу "філософія права". Як уже неоднора­зово згадувалося, предметом класичної філософії права є ідея права — поняття права та його втілення. Змістовно сутність ідеї права полягає в наявному бутті самостійної волі. Але ж свобода волі є природним станом людини, сут­ність якої складають одвічно притаманні їй як розумній істоті громадянські, політичні, економічні, суспільні, релі­гійні та культурні права. Якщо предметом філософії права є природне право, умови життєдіяльності особистості, що зумовлені сутністю та природою людини, що цілком зро­зуміло, що необхідно досконало знати таку природу. Не знаючи природи та властивостей людської особистості з притаманними їй індивідуальними ідеями, ідеалами, цін­ностями, афектами, пристрастями, інстинктами, ми не зро­зуміємо, що насправді є правом, де його першоджерела і сутність. Таке джерело тісно пов'язане з самою людською особистістю, її природою, властивостями та призначенням. Саме тому філософська антропологія і виступає найза-гальнішою методологічною базою філософії права. Прига­даймо з цього приводу думку Гегеля: "Розумні ті закони, державні устрої, які відповідають природі людини, понят­тю людини, свободі"1.

Філософська антропологія в широкому значенні — це філософське вчення про природу, сутність, призначення людини в природному і соціальному світі, про співвідно­шення раціональних і нераціональних, свідомих і несвідо­мих сутнісних сил людини, у вузькому — напрямок захід­ної філософії XX ст. (засновники М. Шелер, Г. Преснер). Особливістю сучасної європейської філософської антро­пології є її синтезуючий характер, тобто за змістом вона вбирає в себе філософські напрямки, як-то: філософію життя, екзистенціалізм, персоналізм, феноменологію, психоаналіз, герменевтику тощо, котрі доповнюють один одного.

1 Гегель Г.-В.-Ф. Философия права. - С. 385. 56

Ірраціоналістична, навіть міфологічна антитеза раціо­налістичній традиції постає з творів представників філосо­фії життя, яка об'єднала таких несхожих, а водночас — єдиних у своїх ірраціонально-міфологічних настановах на світ мислителів, як А. Шопенгауер, Ф. Ніцше, В. Дільтей, А. Бергсон, О. Шпенглер, 3. Фрейд. їхня Ірраціоналістична демонстрація проти споглядального класичного раціона­лізму отримала красномовну назву — "бунт проти розу­му". На противагу класичній традиції, що розглядала дій­сність як жорстко детерміновану певним упорядковуючим началом (сукупністю механічних законів, розумом, Богом тощо) систему, представники філософії життя оцінюють навколишній світ як "хаотичний потік життя", нестримно активний життєвий універсум. Розум, свідомість відіграють у ньому скромну, суто технічну роль, оскільки, підкреслю­вав Шопенгауер, основні життєво важливі процеси відбу­ваються без участі інтелекту. 3. Фрейд також відводив сві­домості лише підпорядковану роль "механізму захисту" від руйнівних впливів зовнішнього середовища. Основним же стимулом усіх дій людини, що визначає рівною мірою і зміст цих дій, він оголошував не розум, а сферу несвідомих потягів — нестримних, алогічних, аморальних, антиправо-вих. Світовий життєвий універсум — нерозумний, алогіч­ний, ірраціональний. Єдине, що здійснює в цьому хаотич­ному потоці життя якусь "упорядковуючу" функцію, — "світова воля" (Шопенгауер), "воля до влади", що підвищує "напруженість" життя (Ніцше) тощо.

Раціональне, "свідоме", за Фрейдом, — це лише "повер­хове" в наших бажаннях і потягах, лише своєрідна "маска", яку ніби "надягають" внутрішні чинники нашої поведінки через їхню принципову несумісність із вимогами зовніш­нього (природного і соціального) середовища. Якщо уваж­но вдуматись у сенс того, що нас безпосередньо спонукав до того чи того вчинку, міркував Фрейд, і зіставити цей сенс із раціональним поясненням вчиненого, то бачимо, що перше з другим ніяк не збігаються. Тому людина може виходити за межі суспільного правового поля, скоювати акти антиправової поведінки, злочини, і при цьому не може раціонально, "розумно" розкрити мотиви та рушійні сили своєї поведінки. Наше пояснення завжди виявляється "вкладанням" у рамки встановлених і освячених існуючою системою моралі, релігії, права тощо правил і норм пове-

дінки, того, що спершу не мало до цих правил жодного стосунку.

Раціональна "маска" нашого вчинку — це завжди "ви­правдання". Справжній же зміст поведінки — досвідомий, або, як висловлювався 3. Фрейд, "несвідомий". Оскільки ж невідомі потяги аморальні, антиправові та алогічні, вони можуть реалізуватися, лише прибравши зовні прийнятну для середовища раціональну форму. Таку зміну форми несвідомих потягів- — їх раціоналізацію Фрейд називав сублімацією, маючи на увазі всі види людської діяльності, особливо творчої. Послідовник Фрейда К. Юнг розробляв на основі ідеї сублімації теорію вироблення кожною люди­ною штучного комплексу поведінки, що приховує несвідомі глибини її "Я". Раціональний зміст людської свідомості є специфічним засобом пристосування до зовнішнього сере­довища, не відображенням його, а скоріше своєрідним ме­ханізмом захисту від нього. Середовище проживання відіг­рає в концепції Фрейда суто негативну роль, являє собою "світ тіл", заряджених величезними руйнівними енергіями. Ось чому важливо виробити ефективні засоби захисту від середовища. Що ж до реальності, то вона, за Фрейдо'м, назавжди залишиться непізнаною.

Свідомість, отже, виконуючи функції механізму захис­ту, є чимось другорядним стосовно до "несвідомого", хоча, на перший погляд, провідна роль належить свідомості, а "несвідоме" є лише тим, що постійно приборкується. Проте насправді, міркував Фрейд, можна порівняти відносини між "Я" (свідомість) і "Воно" (несвідоме) з відносинами між вершником і його конем. Кінь дає рушійну енергію, а верш­ник має право на визначення мети і напрямку свого силь­ного коня до цієї мети. Та надто часто у відносинах між "Я" і "Воно" спостерігаємо картину менш ідеальної ситуа­ції, коли вершник буває змушений спрямовувати свого ко­ня в напрямку, в якому той сам хоче бігти.

У чому ж полягає методологічна роль філософської антропології для філософії права? Основне питання цього філософського напряму — питання про природу і сутність людини: Чи властива людині різних епох стійка, незмінна сутність? Чи наділена вона як біологічний вид деякими незмінюваними властивостями? А коли наділена, то чи можливо внутрішнє стійке ядро людської природи розко­лоти, порушити, а первісну природу перебудувати відпо-

відно до якоїсь суспільної програми? Усвідомлення сутнос­ті права, згідно з філософською антропологією, неможли­ве без розуміння природи людини в усіх її проявах, без проникнення в потреби людини, її здібності, прагнення, ідеї, ідеали, цінності, тому визначення права має розпочи­натися з антропологічного моменту. Крім того, філософ­ська антропологія відповідає на питання про природу доб­ра і зла в світі, сенс людського існування, природу девіант-ної поведінки, тобто злочинності, та інших видів відхилен­ня від суспільних норм.

Філософська антропологія виходить із того, що людина є тілесно-духовною істотою, що зумовлює її властивості. Дуже добре сутність проблеми виражено в філософії Ф. Ніцше: "У людини тварне і творче злиті воєдино: в лю­дині є матеріал, уламок, надлишок, глина, бруд, безглуздя, хаос; але в людині є і творець, різьбяр, твердість молота — чи розумієте ви таке протиріччя? І чи розумієте ви, що ваша жалість стосується до "тваринного" в людині, до то­го, що повинно бути поламане, розірване, вичищене?"1

Застосування в пізнанні права методу філософської ан­тропології доповнює його філософсько-раціоналістичне усвідомлення. Якщо у філософському раціоналізмі розкута воля людини лише постулювалася, то філософсько-антро­пологічні дослідження обґрунтовують її буттєву передумо­ву. В основі права як форми суспільної свідомості знахо­диться свобода волі, вибору. Якщо свобода волі — природ­ний стан людини, тоді й право є її природною властивістю. Порушувати право як свободу волі означає порушувати справедливість від природи.

Представники філософської антропології вивчають людину такою, якою вона є в дійсності, в житті, тобто невигадану людину, не таку, якою їй слід бути згідно з ідеальними уявленнями. Людина має можливість стримува­ти свої несвідомі нахили, контролювати їх розумовою ді­яльністю. Це — перший акт свободи. Тобто людина повин­на бути вільною, незалежною не лише від зовнішнього ав­торитету і чужої волі, яку вона не визнає за свою, а й від власної, в собі суттєво-тілесної засади, сфери несвідомих інстинктів і потягів. Завдяки волі духовне життя людини не зумовлюється тією механічною причинністю, яка панує

1 Нищие Ф. Сочинения. В 2 т. - М., 1990. - Т. 2. - С. 768.

у фізичному світі. Духовне життя людини — це життя у світі цінностей інтелектуальних, естетичних, етичних. Пе­ревага духовного життя над іншими способами буття по­лягає у здатності увійти в світ цінностей, насамперед етич­них, а отже, дозволяє жити життям, яке є цінністю. Харак­теристика цінностей відкриває шлях до розуміння сенсу людського життя, призначення людини у світі.

її призначення й мета — жити вищими цінностями, множити їх, охороняти, насолоджуватися ними, передава­ти нащадкам. Тільки таке життя, як суто людське, має цінність і сенс, тільки воно відповідає закладеним у людині духовним началам. Отже, духовне життя людини — це ви­хід у світ цінностей. І насамперед — забуття вітальності (людина має дух не тому, що вона біологічно недосконала, навпаки, вона позбавлена багатьох інстинктів тому, що має мислення та інші здатності. Якщо її вітальність може вдос­коналюватися без власного активного сприяння, то духов­ні здібності, дані людині природою у формі можливостей, без її активного сприяння залишаться можливостями. Ось чому реалізація духовного життя залежить од вільного ви­бору людини. Вона саме вирішує, чи піднятися до вершин духовного життя, чи уподібнитися тварині й жити лише у світі задоволення своїх фізичних потреб. Отже, людина сама вибирає мету свого життя, сама визначає стратегію життєдіяльності.

Отож, людина — вільна істота. Свобода волі (свобода вибору) зумовлена природним фактом об'єктивно існуючої двоїстої природи людини. Важливо додати, що і в христи­янській антропології свободу волі людини вважають од­нією з абсолютних істин стосовно природи людини.

За релігійним тлумаченням, людина складається з тіла, душі й духу. Потреби тіла зводяться до задоволення двох інстинктів: самозбереження і продовження роду. Все, що пов'язане з тілесною будовою людини, живиться, наповню­ється змістом завдячуючи душі. Вона є життєвою (віталіс­тичною) силою людини, щоб управляти тілом. Усі її порухи поділяються на думки, почуття, бажання. Взагалі, душевне життя складається з задоволення потреб розуму, почуттів і волі: душа прагне до здобуття знань і переживає ті чи ті почуття. Одначе життя людини не обмежується задоволен­ням потреб тіла й душі. Над тілом і душею панує дух, який часто-густо виконує роль судді душі й тіла, даючи загальну

оцінку з особливої, вищої позиції. Завдячуючи силі духу, сенс життя людини полягає в єднанні з Богом: спілкувати­ся з Богом, жити з волі Божої, перебувати в любові до Бога. Згідно з християнською доктриною людина — це єдина з-поміж усіх живих істота, свободу волі якій пода­рував Творець. Воля людини має свободу вибору тому, що воля підкоряється людській владі. Ми можемо на свій лад скерувати вибір вірним шляхом, а можемо й утриматися від нього.

До речі, саме завдяки такій істині християнська церква пояснює витоки зла у світі. Вони — в самій людині, в її спотвореній необмеженій волі. Господь наділив людину свободою волі, отже, вона мусить вибирати, як саме їй діяти: згідно з заповідями Господа чи всупереч їм. Отже, згідно з релігійною антропологією, гріх має своїм витоком тіло людини. Тому релігія розглядає людину як плотську істоту, котра містить у собі радикальне зло. А втім, хрис­тиянство все ж таки стверджує, що людина створена згідно з образом і подобою Божою. Вона несе на собі знак іншого покликання, бо на неї накладено відбиток абсолютної осо­би Творця. Людині, отже, доступна духовна велич, яка по­лягає в морально-релігійному перетворенні особистості, на відміну від її нікчемності, яка проявляється в рабській за­лежності від тіла і тілесних благ.

Мету життя вибирає сама людина, одначе вона підпо­рядкована внутрішньому голосу совісті, й у цьому розумін­ні є визначеною. Об'єктивною основою совісті є здатність оцінити індивідом його внутрішнє "Я" (самооцінка), оціни­ти інших індивідів, їхні дії, обставини, за яких здійснюєть­ся дія. Немає совісті поза оцінною діяльністю індивіда. "Совість є святим і недоторканним у людині, це — непо­хитна впевненість у самому собі... совість є знання про добро" (Г. Гегель). Оцінки, що їх виносить розум, "історич­ні", тобто їхній характер залежить від рівня соціального розвитку, культури того суспільства, в якому проживає людина (людина — сукупність усіх суспільних відносин). Совість — внутрішній регулятор людських вчинків. Це, на­самперед, вимоги, що їх людина висуває до самої себе. Совість — це наш внутрішній суддя (П. Гольбах), це закон, який живе в кожному з нас (І. Кант).

Духовно розвинена людина керується насамперед по­чуттям або розумінням свого обов'язку (морального, пра­ві

вового). Обов'язок людини — це вимога до неї суспільства, що сприймається людиною як особисте завдання. Власне, це розуміння того, що людина повинна робити, як діяти, як зобов'язана ставитися до інших і до самої себе.

Не можна уявити духовно розвиненої людини, для якої були б байдужими гідність і честь. Гідність визначається самоцінністю людини. Вже хоча б тому, що вона є унікаль­ною, неповторною, людина заслуговує на повагу інших лю­дей, і має право на різноманітні прояви своєї особистості, якщо вони не заважають жити і не завдають шкоди іншим людям.

Отже, духовно розвинена людина — це людина, яка глибоко усвідомила саму себе і може свідомо керувати своїми вчинками, підпорядковуючи їх нормам моралі, пра­ва й вимогам людяності.

Зрозуміти, що є справжнім правом, неможливо без піз­нання природи людини. Визначення сутності права мусить розпочинатися з антропологічних пошуків. Ось чому філо­софсько-антропологічна методологія конче потрібна для побудови теорії філософії права. Тому детальніше зупині­мося на аналізі екзистенціальної методології права (екзис­тенціалізм — найважливіший напрям в антропологічній фі­лософії XX ст.).

Засновниками екзистенціалізму вважаються російські філософи М. Бердяєв і Л. Шестов — представники київ­ської гуманістичної школи, а також німецький філософ М. Гайдеггер, який у книзі "Буття і час" сформував філо­софське вчення, центральним поняттям якого постала "ек­зистенція" — людське існування. У XX ст. екзистенціалізм швидко став популярним у багатьох країнах світу.

З тривогою спостерігаючи за процесом знелюднення людини в сучасному світі, екзистенціалісти вбачають ос­новне його джерело в технічній цивілізації, що спирається на раціоналістично-об'єктивістськи спрямовану науку. Так, уже М. Гайдеггер категорично заперечував на цій підставі цінність раціонально-наукового об'єктивного ана­лізу реальності. На його думку, об'єктивне філософське дослідження дозволяє фіксувати лише "зовнішність" буття, зводити знання до "усередненої", вкрай збідненої, абст­рактної, мертвої схеми світу. Відкидаючи об'єктивний ана­ліз реальності, Гайдеггер пропонував звернутися до "ек­зистенціальної аналітики буття", яка єдина може розкрити

світ не як "суще" (повторне в речах і явищах), а як "існу­вання" речі та явища в їхній неповторності й цілісній "уні­кальності".

Прагнучи здолати відрив сутності від існування, загро­за якого народжується такою постановкою питання, Гай-деггер твердив, що людське існування завжди є "буття-в-світі" і водночас — "спів-буття ", тобто людина не відділена "китайською стіною" від навколишніх речей і процесів, а тим паче від інших людей. Але проголошувана "єдність" виявляється значною мірою чимось зовнішнім. "У-світі-буття" тлумачиться як "закинутість" у світі, а "спів-буття" — як формальний колектив. У процесі "спів-буття" окремі людські існування ніби взаємно "тлумлять" унікальність своїх індивідуальних прав, і люди перетворюються на "без­ликі" одиниці, " натовп". Взаємонівелювальний вплив люд­ських існувань призводить, зрештою, до виникнення ано­німної, безособової влади "іншого" над кожним (тап), яка "вирівнює будь-які відмінності" і спричиняє "втрату влас­ного існування". Панування тап призводить до того, що кожний уподібнюється кожному. Гайдеггер намагався вка­зати якийсь вихід з-під знелюднювальної влади тап. Для цього він пропонував абстрагуватися від повсякденного буття і прислухатися до "голосу з глибин самої самості людини", який нібито є "покликом землі й крові", покли* ком самої "долі". Однак єдине, що може звільнити людину з-під влади тап, це смерть, яка виражає найпотаємнішу сутність людського існування.

Проте такий вихід багатьма екзистенціалістами розці­нювався як занадто песимістичний. Так, Ж.-П. Сартр ува­жав, що сутність людського існування виражає не смерть, а свобода. Він протиставляв "речове буття", природу люд­ському буттю. Матеріальний світ розглядався Сартром як постійна загроза нашому життю. Людина вперто, хоч і марно, намагається подолати ворожість матеріального сві­ту, уподібнюючи своє буття "буттю речей", щоби "злитися" зі світом у стійку, "гармонійну" цілісність. Одначе такі спроби закінчуються трагічно для людини, оскільки при­зводять до втрати нею своєї специфічності й перетворення її на "річ серед інших речей". Вихід із лещат відчуження Сартр пропонував шукати в гуманізації "ситуації в світі".

Людина, стверджував Сартр, щодо своїх тілесних (при­родно-біологічних), соціально-рольових, класових, профе-

сійних та інших характеристик цілком подібна до інших людей. Специфічність же її розкривається в неповторності, унікальності людської особи, що знаходить своє безпосе­реднє втілення в цілях, задумах, проектах, звернутих у майбутнє. Отже, специфічність людини Сартр убачав у її постійній "націленості" на майбутнє. Але через те, що май­бутнє завжди багатозначне, репрезентоване множиною можливостей, людина постійно перебуває в ситуації вибо­ру, яка і є єдиною справді людською ситуацією. Людина завжди вибирає, навіть відмова від вибору теж є вибір — "вибір не вибирати". Звідси Сартр робив висновок про сво­боду як універсальну характеристику людського існування. Внаслідок своєї універсальності така свобода мислилася ним як "тотальна свобода". Проте вона не замінює, а, нав­паки, посилює "чужість" людини і світу речей.

Одна з новітніх форм екзистенціальної філософії — сучасна герменевтика (Г. Гадамер) заперечує традиційне розуміння "істинного буття" як позачасового. Справді, ре­альне пізнання завжди пов'язане з певним часом, замика­ється у своєрідному "герменевтичному колі", адже, вивча­ючи історію, традицію, дослідник сам завжди рухається разом з нею "в її колі". Уявлення про "абсолютність" (незалежність від будь-яких попередніх міркувань і наста­нов) початкових положень теорії є, за Гадамером, "раціо­налістичною фікцією". Саме від неї бере початок негативне забарвлення поняття "пересуд". Людина — істота, життя якої має початок і кінець, тому її досвід так само конечний, історичний. Людина ніколи не підходить до предмета дос­лідження "байдуже", абсолютно "нейтрально". Тому про­цес пізнання ніколи не становить абстрактно-байдужої фіксації чи констатації всього того, що потрапляє до на­шого поля зору. Ми "запитуємо" наш предмет, ведемо з ним "діалог". Унаслідок цього герменевтика тлумачить дослідження, пізнання як гру. Характер її визначається не учасниками, а самим процесом гри. Грає сама гра, втя­гуючи в себе гравців. Ця концепція лежить в основі однієї з моделей права — ігрової.

Екзистенціальна філософія права виникла у XX ст. під впливом екзистенціалізму як філософії існування. Заснов­ники різних напрямків філософського екзистенціалізму спеціально не досліджували проблематику права і закону та не залишили відповідних концепцій екзистенціального

вчення про право. Одначе розроблені ними ідеї та поло­ження філософського екзистенціалізму стали основою для розвитку філософсько-правових концепцій екзистенціаль­ного спрямування.

З позицій такої філософії, основна мета філософії пра­ва — це розуміння і визначення права як екзистенціально­го явища в його співвідношенні з офіційним законом (по­зитивним правом). У цьому контексті екзистенціальне пра­во виступає як справжнє право, що відповідає "справжньо­му існуванню", екзистенції), а закон (позитивне право) — як дещо недійсне, відчужене від людини і протилежне його екзистенціальній сутності, як об'єктивована форма вира­ження "неістотного існування".

Загальна ідея екзистенціального праворозуміння по-різному трактується і реалізується в різних філософсько-правових концепціях екзистенціалізму1.

Різноманітні аспекти екзистенціального підходу до права розроблено у працях німецького юриста В. Майго-фера. Буття людини у світі криє в собі два моменти: момент одиничності й неповторності буття людини та момент впливу на людське буття того світу, в якому існує це буття.

Таке розуміння екзистенції людини, яка відображає со­ціальне буття, Майгофер виражає за допомогою поняття "буття-в-якісті". В різноманітних конкретних ситуаціях своєї екзистенції, згідно з цією концепцією, виступає в різних екзистенціальне обумовлених соціальних ролях (батька чи сина, чоловіка чи жінки, покупця або продавця і под.). У рольових проявах людської екзистенції "самобут-тя" одного індивіда реалізується у відносинах із "самобут-тям" інших індивідів у загальному контексті соціального "співбуття" людей.

Рольові прояви людської екзистенції вивчаються в ме­жах "конкретного природного права", під яким Майгофер розуміє екзистенціальну інтерпретацію природно-правової категорії "природа речей". При цьому сенс такого "кон­кретного природного права" розкривається як конкретиза­ція "золотого правила" ("Поводь себе таким чином, щоби ти завжди ставився до людства і в своїй особі до всякого

ит.-.Желтова В. П Философия й буржуазнеє правосознание. — М., 1977 —

С.46. З 0-58

іншого також, як до мети та ніколи б не ставився до нього лише як до засобу". І. Кант).

Предметом екзистенціальної філософії права є ідея права, його поняття, а також самостійна воля як природ­ний стан людини.

Самостійна воля людини — буттєва (онтологічна) пере­думова її прав. Такі права — природні, тобто одвічно при­таманні людям як загальнолюдське явище, і зумовлюють таку ж загальнолюдську цінність права.

Звідси й поняття природного права — під ним розумі­ють правила належності поведінки (норми, заходи), що випливають єдино з природи людини і повинні служити мірилом і методологічною базою для позитивного законо­давства. Недотримання цих імперативів є спотворенням ви­щих розумових і моральних засад людського життя, спра­ведливості від природи. Природне право — це теж певною мірою примус, але примус до свободи і справедливості.

Екзистенціальний підхід характеризується тим, що со­ціальна природа і функції права розглядаються з позицій індивідуальної сутності людини, як вираження специфіч­них умов її конкретного буття. Існування ж елементів са­морегуляції у структурі поведінки особи екзистенціалізм пояснює існуванням у кожному індивіді особливого духов­ного світу, що визначає його мотиваційну структуру і лінію поведінки в кожній зі сфер правовідносин.

Прибічники цього підходу вивчають право і правові ін­ститути як форми індивідуальної та колективної життєді­яльності, як засоби співіснування людей. Ось чому в мето­дологічній площині вирішальна роль відводиться психоло­гічному (екзистенціальному аналізові сприйняття права і суб'єктивної оцінки правових процесів на всіх рівнях соці­альної структури).

Екзистенціалізм робить акцент на вивченні онтологіч­ної структури права, абсолютизуючи при цьому значення зворотних зв'язків буття до праворозуміння і процесу творення нових норм. З погляду екзистенціалістів, онтоло­гічне буття права не стільки детермінує людську поведінку як фактор зовнішнього впливу, скільки являє собою форму самовираження особистостей, рис людського характеру. Отож, світ справді людського існування є суб'єктивним; він протистоїть зовнішньому світові з його соціальними проблемами.

Завдання екзистенціальної правової філософії, на дум­ку А. Кауфмана і М. Мюллера, полягає в тому, щоб знайти субстанцію історичної зміни права, його "історичне буття".

Основна вимога "природного права як права екзистен­ції" полягає в тому, що необхідно виробити відповідний до гідності людини і цінностей людського життя взірець існу­вання індивідів та їхніх взаємовідносин. При цьому тради­ційне положення природного права про людську гідність трактується як вимоги порядку максимально можливої свободи всіх людей за дотримання їхньої безпеки, задово­лення їхніх потреб і розвитку їхніх здібностей.

Представники екзистенціальної правової філософії критикують юридичний позитивізм, який визнає лише "ем­піричні", "реальні" факти та ігнорує "ідеальні", "метафізич­ні" чинники, що призводить до трактування права як "од­нобічного соціологізму", "біологізму".

Отже, філософсько-правова антропологія вивчає при­родні джерела права. Сфера права при цьому не вичерпу­ється позитивним законодавством. Останнім окреслюють­ся ті юридичні норми, котрі діють у певний час і в певному місці. Але ж юридичні закони не залишаються вічними й незмінними, як закони природи, що їх треба вивчати і яких завжди слід дотримуватися.

Значить, основою методологічної парадигми філософії права є філософський раціоналізм, позитивізм, філософ­сько-антропологічні напрямки, з допомогою яких пізнаєть­ся ідея (сутність) права.

Істинне в праві, отже, є узгодженістю юридичного бут­тя зі своєю сутністю, тобто ідеєю, поняттям права. Юри­дичне буття, про яке йде мова, є саме тим юридичним еле­ментом змісту методології філософії права, щодо необхід­ності розкриття якого було зауважено вище.

§ 4. Системний аналіз у філософії права

Системний аналіз — найпродуктивніший дос­лідницький метод, його застосування у філосо­фії права є особливо актуальним. При цьому важливо з'ясувати, по-перше, сутність системного аналізу у філосо­фії права, по-друге, — його основні напрямки.

« 67

4.1. Сутність системного аналізу у філософії права

Доцільно насамперед підкреслити роль методо­логічної функції філософії в цілому. Методоло­гія, як уже зазначалося, це наука про методи, тобто спо­соби дослідження, системного аналізу певного об'єкта, су­купність необхідних засобів та операцій.

Йдеться про дослідження об'єктів як систем. Систе­ма — це ціле, складене з частин, сукупність взаємозв'яза­них елементів, цілісність. Звідси перший принцип (першо­основа) системного аналізу — цілісність об'єкта як систе­ми, властивості якої не зводяться до суми ознак її елемен­тів, не виводяться з цих ознак. Система характеризується діалектичною взаємозалежністю цілого й частини, коли кожний елемент залежить від свого місця і своїх функцій у цілісній системі.

Філософія права — складова філософського і водночас правознавчого системного утворення, що інтегрує в собі їхні сутнісні характеристики. Це — наука про найзагальні-ші теоретико-світоглядні проблеми правознавства, що ви­рішуються на філософському рівні.

Системний аналіз у філософії права, крім цілісності, спирається на принципи структурності, поліфункціональ-ності, ієрархічності, взаємозалежності системи й середови­ща, багатоаспектності існування та описування кожної системи, діяльнісно-людиномірний принцип.

Якщо системний аналіз — найпродуктивніший дослід­ницький метод, що систематизує всі інші методи (загально-наукові, приватно-наукові, емпіричні), то діяльнісно-люди­номірний принцип є системоутворювальним щодо всіх ін­ших принципів системного аналізу. Концепцію вперше роз­робив автор цього матеріалу1.

Сутність цієї концепції:

• людина — найвища соціальна цінність, міра всіх речей;

• міра самої людини — її діяльність;

Див.: Молоха О. Є. Системний аналіз в кримінології. — К., 1996.; Системний аналіз в кримінології. Концептуальні схеми. — К., 1996.; Системний аналіз в кри­мінології// Наук, вісник УАВС: Наук.-теорет. журн. - К., 1996. - № 1. - С. 165-182; Методологічна функція кримінології: Монографія. — К., 1998; Методологічна функція кримінології // Наук, вісник УАВС: Наук.-теорет. журн, — К., 1998. — № 1. — С. 61—75; Системний аналіз в правознавстві. — К., 1999.

• діяльність — суто людський спосіб існування, основ­ний фактор і критерій людського розвитку;

• людський розвиток — найвища мета суспільства і са­моціль самої людини;

• структура людської діяльності: середовище і потреби (об'єктивні фактори), усвідомлення об'єктивних потреб та їх діяльне задоволення (суб'єктивні фактори);

• усвідомлення потреб —у вигляді інтересів, ціннісних орієнтацій, мотивів, цільових настанов, вибору засобів їх реалізації;

• діяльне задоволення потреб — у вигляді вчинків, діянь, поведінки, діяльності в цілому.

Філософія права — вищий щабель правознавства, його загальнометодологічний чинник, вихідний пункт ме­тодології.

З розвитком виробництва, науки, мистецтва методоло­гія набуває своєї справжньої сутнісної характеристики — як системи дослідницьких методів. Особливе місце в роз­робленні проблем методології належить Сократові, Плато-нові та Арістотелю. Сократ висунув на перший план діа­лектичну природу мислення як засобу досягнення істини у процесі зіставлення різних понять. Платон убачав діалек­тику понять у пошуку принципу кожної речі, для чого думка повинна рухатись відповідно до об'єктивної логіки предмета пізнання. Арістотель узагальнив своїх поперед­ників, уособив системний аналіз як провідний дослідниць­кий метод.

Властиві Арістотелю Стагіріту (384—322 до н. е.) сис-тематизм і енциклопедичне охоплення дійсності позначені нестаріючою актуальністю. Створений ним понятійний апарат пронизує філософський і в цілому науковий лекси­кон, як і сам стиль наукового мислення (історія питання, поставлення проблеми, аргументи за і проти, рішення і т- д.)1.

За Арістотелем, логіка є пропедевтикою до всієї систе­ми наук. Філософія поділяється на: теоретичну, мета якої — знання заради знання; практичну (знання заради діяльності); поетичну (знання заради творчості). Своєю чергою, теоретична філософія містить: власне філосо-

Див.: Аристотель. Сочинения: в 4 т. — М., 1973—1983.

фію — любомудрість; фізичну, математичну, які охоплю­ють природничі й точні науки.

Власне філософія — методологія теоретичної, яка, сво­єю чергою, є методологічною основою практичної та пое­тичної філософії. До практичної філософії Арістотель відносив етику й політику, до поетичної — риторику й поетику.

Власне філософія (методологія) на відміну від інших наук розкриває сутність явищ буття: йдеться про діалекти­ку гносеології та онтології. Гносеологія — теорія пізнання; онтологія — теорія буття. Гносеологія та онтологія діалек­тичне взаємозв'язані, як буття і його пізнання.

В основі онтології Арістотеля, методології пізнання буття лежать: категоріальний аналіз (сутність об'єкта), ка­узальний аналіз (його причини), вчення про можливість і дійсність. Це повною мірою стосується філософії права, інших правових наук. Відзначимо, зокрема, що криміноло­гія (наука про злочинність) вивчає: злочинність як свою основну категорію, вихідний елемент свого предмета; її причини (умови, фактори, детермінанти); можливості її по­долання і справжні способи вирішення цього завдання, — насамперед через попередження злочинних діянь.

Систематизація наук за Арістотелем допомагає з'ясу­вати також місце філософії права в системі наук — філо­софських, суспільних, природничих та ін.

У курсі лекцій з філософії (кер. І. В. Бичко) відтворено історичні типи філософствування, проаналізовано етапи становлення і розвитку української філософії у взаємоз­в'язку зі світовою філософією — до актуальних питань сьогодення, в тому числі проблематику філософії права, її становлення і розвитку1.

У вступі (Філософська пропедевтика) підкреслено, що філософія виступає як спосіб духовного самовизначення людини в світі, а відтак обґрунтовується людиномірність предмета філософії, яка визначається як світоглядне знан­ня, — за диференціації софійного та епістемного способів філософствування, з урахуванням етноментальних харак­теристик філософського знання.

У цих положеннях міститься передумова для розгорну­того формулювання діяльнісно-людиномірного принци-

Див.: Філософія. Курс лекцій: Навч. посібник. — К., 1994. 70

пу — визначальної першооснови системного аналізу як найпродуктивнішого дослідницького методу, що принци­пово важливо для розкриття методології науки, в тому числі філософії права.

Повторимо, що міра людини — її діяльність: правомір­на чи неправомірна, протиправна, навіть злочинна. Саме ця проблематика складає серцевину філософії права. Систем­ний аналіз на основі діяльнісно-людиномірного принципу дозволяє глибоко і всебічно розкрити сутність, структуру і функції філософсько-правової науки.

Системний аналіз охоплює онтологічний, антрополо­гічний, епістемологічний, істерико-логічний аспекти права, сукупність яких складає предмет філософії права як особ­ливого розділу соціальної філософії, а водночас і право­знавства.

Діяльнісно-людиномірний принцип системного аналізу у філософії права є проявом одвічної сутності права: це — забезпечення і захист свободи і розвитку людини, визна­чення її можливостей і гарантій. Діяльнісна сутність люди­ни, своєю чергою, проходить через увесь зміст філософ­сько-правової доктрини, діалектику особистості, права і держави, механізм забезпечення прав і свобод людини у взаємозв'язку з її обов'язками, з процесом утвердження законності, демократії, громадянського суспільства.

Такий висновок повною мірою підтверджується всією історією становлення і розвитку філософії права, почи­наючи з її перших історичних типів — вчень Платона, Арістотеля, Конфуція. Досить знаменним є виведення рим­ськими юристами норм природного права з особливостей людини, як частини єдиної розумної природи. Саме при­рода людини стала джерелом права за нового часу (Т. Гоббс, Дж. Локк, І. Бентам, С. Туфендорф, Г. Вольф, Г. Лейбніц, Й. Фіхте).

Ідея невідчуження прав особи Дж. Локка невідривна від концепцій поділу влади (Монтеск'є, Джефферсон), сус­пільного договору (Ж.-Ж. Руссо), демократичної респуб­ліки (Т. Мор, Т. Кампанелла). Самостійна воля людини, втілена в її діяльність, — субстанція права.

Діяльнісно-людиномірний принцип системного аналізу у філософії права досить виразно проступає у Гегеля, який узагальнив своїх попередників: Платона ("Держава", "За­кони"), Арістотеля ("Політика"), Цицерона ("Про держа-

ву", "Про закони"), Макіавеллі ("Государ"), Гоббса ("Левіа­фан, або Матерія, форма і влада держави церковної та громадянської"), Спінози ("Політичний трактат"), Монте-ск'є ("Про дух законів"), Руссо ("Про суспільний договір"), Канта ("Метафізичні засади вчення про право"), Фіхте ("Основи природного права").

У гегелівській "Філософії права" — три частини, в кож­ній з яких по три розділи. Частина перша "Абстрактне право" (Власність. Договір. Неправо); частина друга "Мо­раль" (Умисність і провина. Намір і благо. Добро і совість); частина третя "Моральність" (Сім'я. Громадянське суспіль­ство. Держава). Людський, діяльнісний чинник пронизує всю структуру твору. Людина — вихідний елемент суспіль­ства, його структурних підрозділів, у тому числі й право­вих інститутів1.

Діяльнісно-людиномірний принцип системного аналізу певною мірою присутній в ідеях морального права В. С. Соловйова, М. О. Бердяєва, В. В. Чичеріна, в соціоло­гічній юриспруденції Б. О. Кістяківського, який розробив концепцію права як соціального явища2, що є важливим для розуміння процесу становлення сучасної соціології права3. Соціологія права, юридична соціологія, юридична психологія4 виступають конкретизацією філософсько-пра­вових ідей стосовно людини, її життєдіяльності в усіх сфе­рах суспільного життя.

Кафедра філософії Національної академії внутрішніх справ України намагається органічно поєднати філософію права як науку і навчальну дисципліну, що дозволяє по­стійно відтворювати і розвивати діалектичний взаємоз­в'язок дослідницького і педагогічного аспектів, а це корис­но їм обом.

Спільно з кафедрою теорії держави і права НАВСУ 1997 р. розроблено програму курсу "Філософія права", що складається з семи розділів, кожний з яких присвячений актуальним проблемам: І. Вступ до філософії права. Пред-

Див.: Гегель Г.-В.-Ф. Философия права. — М., 1990. 9

Див.: Кистяковский Б. А. Право как социальное явление // Вопр. права. — М., 1919. - Кн. VIII. - С. 106-111.

о

Див.: Кудрявцев В. Н., Казимирчук В. П. Современная социология права. — М., 1995.

Див.: Костицкий М. В. Введение в юридическую психологию: методологиче-ские й теоретические проблеми. — К., 1990.

мет філософії права; II. Методологія як інструментарій права; III. Історичні типи філософії права. Історична доля вітчизняної філософії права; IV. Право як продукт куль-турно-цивілізаційного процесу (правова онтологія);

V. Правова епістемологія: парадигма, доктрина, істина в праві. Філософські аспекти взаємодії права, влади, закону;

VI. Особистість і право. Гуманістична природа права (пра­вова антропологія); VII. Діяльність правоохоронних орга­нів як об'єкт філософського осмислення.

Проблема "Особистість і право" є наскрізною ідеєю всього курсу, його методологічного, історичного, онтоло­гічного, епістомологічного, правоохоронного аспектів. Це збігається з розробленою автором цього матеріалу концеп­цією системного аналізу на основі діяльнісно-людиномір-ного принципу.

Людина — міра всіх речей, діяльність — міра самої людини. Правомірний чи неправомірний вектор людської діяльності визначає саму людину, є головним фактором і критерієм її розвитку. Все залежить від змістовного напов­нення об'єктивних і суб'єктивних чинників людської діяль­ності: криміногенне середовище і відповідні потреби де­формують інтереси, ціннісні орієнтації, мотиви, цільові на­станови і відповідний вибір засобів їх реалізації, що втілю­ється у девіантні, неправомірні вчинки, діяння, поведінку, діяльність у цілому. Особливо небезпечними є злочинні прояви зазначених форм діяльного задоволення потреб особи. Йдеться про суспільно небезпечні діяння (дію чи бездіяльність), передбачені кримінальним законом і кримі­нальною відповідальністю (ст. 7 Кримінального кодексу України).

Філософія права використовує загальнофілософський категоріальний апарат, зокрема в системному аналізі на основі діяльнісно-людиномірного принципу.

Соціальне середовище — суспільні, матеріальні та ду­ховні умови існування, формування та діяльності людини, що оточують її. Потреби вимагають їх задоволення, що необхідно для підтримання життєдіяльності організму лю­дини, особистості, соціальної групи, суспільства в цілому, внутрішнього спонукання активності. Середовище, потре­би — об'єктивні фактори людської діяльності, що усвідом­люються і діяльно задовольняються суб'єктом.

г

Йдеться про інтереси — усвідомлену об'єктивну потре­бу. Інтереси стоять за безпосередніми спонуками до дії: ціннісними орієнтаціями (цінність — ієрархія інтересів), мотивами, цільовими настановами (ціль — передбачення результатів діяльності та способів їх досягнення), вибору засобів реалізації цільових настанов, способів їх до­сягнення.

Цей блок елементів усвідомлення об'єктивних потреб, детермінованих певним середовищем, є передумовою ді­яльного задоволення потреб, що включає відповідний блок елементів: вчинки, діяння, поведінку, діяльність у цілому: правомірну чи неправомірну, що залежить від змісту структурних елементів діяльності, її вектора. Філософія права інтегрує ці елементи на основі системного аналізу.

Системний аналіз охоплює загальну теорію систем, її конкретні модифікації, тектологію, науку управління (про­грамування та організації виконання програм). Філософ­сько-правові дослідження, як і всі інші, спираються на цей теоретико-системний арсенал, внесок у який роблять різні науки — від філософії до кібернетики.

Системний аналіз у філософії права в своїй сутнісній характеристиці фіксує його найістотніші аспекти: методо­логічний, історико-генетичний, онтологічний, гносеологіч­ний, структурно-функціональний, систематизовані діяль-нісно-людиномірним принципом, провідною першоосно­вою системного дослідницького пошуку.

4.2. Основні напрямки системного аналізу у філософії права

Це, по-перше, філософський аналіз системи права, по-друге — філософський аналіз пра­вової системи.

Система права — внутрішня будова права як цілісної сукупності правових норм, утілених у галузях права (кон­ституційному, адміністративному, цивільному, криміналь­ному, кримінально-процесуальному, господарському, фі­нансовому, сімейному, міжнародному і т. д.).

Правова система — сукупність усіх правових явищ сус­пільної життєдіяльності, правових аспектів економічної, со­ціальної, політичної, духовної підсистем цілісного соціуму1.

Див.: Загальна теорія держави і права / За редакцією В. В. Коиєйчикова. — К., 1997. - Гл. 15.

У цій площині принципове значення мають досліджен­ня вчених-юристів, серед яких чільне місце посідають ук­раїнські дослідники, в тому числі представники Національ­ної академії внутрішніх справ.

Філософія права регулює правознавчі дослідження, реалізуючи загальнофілософські та філософсько-правові закони й категорії, методи і принципи. Регулятивна функ­ція філософії права є складовою різноманітних управлін­ських процесів у суспільстві. Вона формувалась у взаємо­зв'язку з усім процесом становлення і розвитку наукового управління, його принципами, які специфічно проявляють­ся у філософсько-правовій науці.

Загальна теорія систем Л. Берталанфі, тектологія О. Богданова, наукова організація праці Ф. Тейлора, різні аспекти управління виробництвом Ф. Джільберта, Г. Емер-сона, Г. Черча, О. Гастєва, Й. Єрманського, вчення про управління Файоля, про стосунки між людьми Д. Кар-негі1 — весь цей доробок управлінської проблематики є істотним для характеристики регулятивної функції філо­софії права, з урахуванням її соціально-правової специфі­ки, предмета, методів, функцій.

Ця проблематика вивчається в історичному контексті, зокрема щодо розвитку науки, етапів удосконалення нау­кової раціональності: класичного (до кінця XIX ст.), нек-ласичного (початок XX ст.), постнекласичного (сьогоден­ня). Кожний з етапів передбачив освоєння об'єктів певної системної організації: малих систем; великих систем; сис­тем, що самоорганізуються (наш час)2.

Системи, що самоорганізуються, називаються ще диси­пативними — вони пов'язані з розсіюванням енергії, коли структури виникають у відкритих, далеких від рівноваги системах унаслідок самоорганізації та існують за рахунок постійного розсіювання енергії, одержуваної ззовні. Зараз настійно утверджується енергетична теорія, складовою якої є синергетика — міждисциплінарний науковий на­прямок, що вивчає процеси самоорганізації та хаотизації в

Див.: Наука управляти: з історії менеджменту. Хрестоматія: Навч. посібник / Пер. з рос. - К., 1993. 2

Див.: Степин В. С. Научное познание й ценности техногенной цивилиза-ции // ВопросьІ философии. - 1989. - № 10. - С. 18.

різних системах1. Тобто йдеться про несумісні, протилежні напрямки енергії: один спрямований на творення, самоор­ганізацію (в моральному плані, стосовно соціальних сис­тем — це аналог добра, інший — на руйнування, хаотиза-цію — аналог зла, злочину, злочинності). Ясна річ, що для регулятивної функції філософії права проблеми синерге­тики є актуальними.

Адже йдеться про енергетику особистості — її діяль­ність: якщо свідомість — внутрішній зміст діяльності, то діяльність — зовнішній прояв свідомості; проникнути в цей механізм — значить, оволодіти регулятивними важелями впливу на свідомість і діяльність людини в напрямку їхньої правомірності, вміння протистояти негативним імпульсам. Принцип єдності свідомості й діяльності взаємозв'язаний з принципом детермінізму і принципом розвитку: перший фіксує причинну зумовленість внутрішнього світу особи від способу її життєдіяльності, другий — факт постійної змінюваності людської психіки одночасно зі змінами сере­довища. Вплив на середовище й потреби індивіда (на об'єк­тивні фактори його діяльності) детермінує позитивні зру­шення в його інтересах, ціннісних орієнтаціях, мотивах (безпосередніх спонуканнях до дії), цільових настановах (у них міститься суб'єктивний усвідомлений образ передба­чуваного результату, досягти якого людина намагається).

І оскільки дія — завершальний елемент механізму люд­ської діяльності, єдиний критерій людини, яка оцінюється не за її думками І словами, а за результатами дій, діяльніс-ний аспект є вирішальним, у тому числі в правоохоронній роботі. Філософія права усвідомлює ЇЇ сутність у взаємоз­в'язку з індивідуальною поведінкою. Водночас життя вима­гає істотно поглибити розкриття постаті правоохоронця, який стоїть на варті законності й правопорядку.

Людський фактор стає ефективним лише в системному, діяльнісно-людиномірному підході до нього, от чому слід об'єднати другий і третій компоненти філософської тріади

Див.: Філософія: Курс лекцій... - Лекція 14; Методи научного познания й физика. — М., 1985; Добронравова Й. С. Синергетика: становление нелинейного мншления. — К., 1990; Климонтович Н. Ю. Без формул о синергетике. — Минск, 1986; Николис Г., Пригожий Й. Познание сложного. — М., 1990; Ребане К. К. Знер-гия, знтропия, среда обитания. — М., 1985; Фокс Р. Знергия й зволюция жизпи на земле. — М., 1992; Пимтенхо В. Е., Поддубньш В. А., Черненко Й. В. Социальньїй морфогенез (зволюция й катастрофи, синергетический подход). — К., 1993.

"системність методології—людина—діяльність". До назва­них загальнофілософських розроблень проблем людини доцільно додати ті, що присвячені людській діяльності: ця комплексна проблематика корисна для філософсько-пра­вових фундаментальних досліджень на основі системного аналізу — найпродуктивнішого дослідницького методу та діяльнісно-людиномірного принципу як першооснови цього методу. У цій площині принципове значення мають національні, міжнародні та інші за масштабами науково-практичні конференції — форуми фундаментально-мето­дологічних і прикладних розробок.

Наприклад, 1993 р. в Києві відбулася науково-практич­на конференція на тему: "Правова система України: теорія і практика". Учасники конференції зосередили свою увагу на таких питаннях: проблеми теорії та історії держави і права, їхні закономірності; конституційне та адміністра­тивне право і проблеми місцевого самоврядування; цивіль­не право і процес, господарське і трудове право; екологічне та аграрне право; кримінальне право, процес і криміналь­но-виконавче право; міжнародне публічне і міжнародне приватне право1.

Цінність конференції полягає ось у чому: вона предста­вила систему правових наук; акцентувала на єдності теорії та практики, фундаментальних і прикладних досліджень, методології та методики втілення її у життя; відтворила фундаментально-прикладну роль філософії права, її мето­дологічні функції в системі правових наук, не виокремивши її проблематику, оскільки філософсько-правовий аспект пронизує все правознавство, а поза його межами — всі науки.

Справді, до філософсько-правового аналізу звертають­ся теоретики історії й теорії держави і права, представники всіх галузей права, кримінології, криміналістики та ін. За­кономірності злочинності, її причин, носіїв і попередження концентрують навколо себе різноманітні напрямки право­знавства. Особливо важливим є взаємозв'язок зазначених напрямків у єдиній філософсько-правовій цілісності. Сис­темний аналіз у філософії права детермінований з: транс­формацією суспільства; його турботами і проблемами; ак­туалізацією правових питань засобами масової інформації;

Див.: Правова система України: теорія і практика. — К., 1993.

використанням наявної ситуації різними суспільними сила­ми; пошуком ними консенсусу. Філософія права система­тизує основні правознавчі напрямки: теоретико-практич-ний, ідеологічний, некласичний, багатофакторний, еконо­мічний, кримінально-соціологічний, соціально-психологіч­ний, прогностичний.

Це відповідає вимогам системного аналізу. Автор цього матеріалу виступив із науковим повідомленням "Систем­ний аналіз методів кримінологічних досліджень" на 1-му міжнародному причорноморському соціально-девіантоло-гічному симпозіумі "Кримінологічна ситуація і громадська безпека в регіоні: проблеми, тенденції, досвід соціального, правового контролю та менеджменту" (Кишинів, 1995 р.)1. Системний аналіз, діяльнісно-людиномірний принцип мають утверджуватись у науково-прикладних розробках.

Міжнародна науково-практична конференція на тему: "Йроблеми реформування органів внутрішніх справ на су­часному етапі"2, проведена на базі Національної академії внутрішніх справ України ЗО—31 січня 1996 р. (тоді ще — Українська академія внутрішніх справ), розглянула зазна­чені проблеми системно-комплексно — на пленарних і сек­ційних засіданнях, на засіданнях "круглих столів". Автор цих рядків був одним із керівників третьої секції "Пробле­ми вдосконалення системи навчання, визначення наванта­ження та штатної чисельності співробітників ОВС, їх пра­вового та соціального захисту". Тобто аналізувався люд­ський фактор — у взаємозв'язку з іншою проблемати­кою — законодавчого вирішення реформування ОВС (секція № 1), удосконалення діяльності ОВС та визначен­ня пріоритетності відповідних служб і підрозділів (секція № 2).

Діяльнісно-людиномірний принцип цементує міжсисте-мні комунікації філософії права, зокрема з криміноло­гією — наукою про злочинність, її причини, особу злочинця, способи попередження злочинів.

Системний аналіз передбачає: класифікацію об'єктів та їхніх елементів, тобто їх розподіл за класами, видами то­що; типологію всього цього за типовими ознаками. Систем­но-філософський аналіз відповідно включає класифікацію

Див.: Матеріали симпозіуму. — Кишинів, 1995.

2 Див.: Програма та рекомендації конференції. — К., 1996.

і типологію досліджуваних об'єктів, насамперед людської особистості.

Так, узагальнення правоохоронної практики і літерату­ри дозволяють систематизувати як класифікаційні, так і типологічні характеристики особи злочинця, застосовуючи поняття "криміногенний тип особи" як ширший за своїм значенням; йдеться про: послідовно-криміногенний, ситуа­тивно-криміногенний і ситуативний типи.

Розгляньмо їхні сутнісні характеристики.

Послідовно-криміногенний тип особи формується в се­редовищі, де норми права і моралі систематично порушу­ються. Злочин випливає зі звичного стилю поведінки та обумовлюється стійкими антисоціальними потребами, інте­ресами, ціннісними орієнтаціями, мотивами, цільовими на­становами, засобами їх реалізації. Криміногенна ситуація не лише використовується, а й створюється; конкретне, безпосереднє середовище пристосовується до себе, зло­чинна поведінка тут є відносно автономною.

Ситуативно-криміногенний тип особи характеризуєть­ся порушенням морально-правових норм не злочинного характеру, а деформованим виконанням соціальних ролей. Злочинець тут формується і діє в суперечливому мікросе-редовищі, його вчинки значною мірою детерміновані нес­приятливою під морально-правовим кутом зору ситуацією. У цьому випадку на перший план виходить взаємодія особи і соціального середовища насамперед на його мікрорівні, негативний характер якого обумовлює криміногенну си­туацію, яку злочинець не стільки створює, скільки вико­ристовує, слідує їй.

Ситуативний тип суб'єкта злочину позначений залеж­ністю від ситуації, в якій він знаходиться: чим вона кон­фліктніша, тим у індивіда такого типу більше шансів по­рушити морально-правові норми, оскільки він не в змозі зробити правильний вибір і вихід з конфлікту, навіть на­магається виправдати свою протиправну поведінку неспри­ятливими обставинами. Водночас він може відмовитися від учинення злочину, знаючи про наслідки й відповідальність. Не випадково в цьому варіанті застосовано характеристи­ку "ситуативний тип суб'єкта злочину", що відрізняє його від ситуативно-криміногенного, а тим паче — від послідов­но-криміногенного типу.

У наведених узагальненнях чітко простежується реалі­зація системно-філософсько-правового аналізу, діяльніс-но-людиномірного принципу, методологічної функції фі­лософії права. Ці узагальнення є, по-перше, підсумком конкретніших досліджень, по-друге, методологічною ба­зою їх наступного розгортання. У літературі типологія суб'єктів злочину стосується загальної злочинності, окре­мих її проявів, видів та їхніх носіїв. При цьому враховуєть­ся особистісна філософсько-правова проблематика.

Наприклад, щодо неповнолітніх, а потім і молодих зло­чинців зіставляються дві характеристики: морально-право­ва та відносно товариських неформальних груп із повною, неповною і частковою криміногенною деформацією1. Неповнолітні злочинці диференціюються як: випадкові; ре­ально можливі; які відповідають антисоціальній спрямова­ності особи; її злочинній настанові2.

Філософія права сприяє поєднанню кримінологічних і конфліктологічних досліджень.

Істотний показник конкретної криміногенної ситуа­ції — її конфліктність, яка, своєю чергою, характеризуєть­ся проблемністю, виникненням проблем, труднощів на шляху до мети, а також мотиваціиністю — за рівнем впливу ситуації на вчинок людини: нейтральні мотиви поступають­ся мотивам гостро зацікавленим.

Із науки конфліктології відомо, що конфліктні ситуації позначені зіткненням протилежних інтересів сторін кон­флікту, неадекватністю оцінок, ціннісних орієнтацій, цілей і т. ін. Відбувається змагання інтелектів, коли кожний су­перник намагається передбачити ходи противника, можли­ві наслідки і діє з урахуванням цього.

Конфліктні ситуації мають щонайменше три варіанти: сприяють злочинові; перешкоджають йому; є нейтральни­ми щодо нього. Все залежить від домінуючого стану кож­ного з варіантів на певний момент. Але в кінцевому підсум­ку все залежить від людини. Обставини, що сприяють зло­чинові, залишаються лише обставинами, тобто умовами*

Див.. Домова А. Й., Ермахов В.Д, Беляева Н. В. Проблеми типологии несо-вершеннолетних преступников // Вопросн борьбьі с преступностью: Сб. — Вмп. 24. - М, 1976. - С. 12-26. 2

Див.: Миньковский Г. М. О некоторнх общих положеннях криминологическо-го изучения личнос ги // Теоретические проблеми учення о личности преступника: С6. - М., 1979. - С. 26.

Причини мають глибший і прихованіший характер, тому легше попередити розгортання обставин-умов у злочинне діяння, що відповідає сутності профілактики. У ній важли­во тримати в центрі уваги механізм індивідуальної злочин­ної поведінки.

Визначення цього механізму розкриває: його сутність; його структуру. Сутність механізму індивідуальної злочин­ної поведінки полягає в тому, що це — зв'язок і взаємодія зовнішніх факторів об'єктивної дійсності та внутрішніх, психічних процесів і станів, що обумовлюють (детерміну­ють) рішення скоїти злочин, спрямовують і контролюють його виконання1. Сутність визначає структуру, механізм індивідуальної злочинної поведінки, діалектику двох ком­понентів діяльності: цілі й засоби; їх співвідношення. І тут Р. Мертон вдало систематизував відповідні положення, ще раз довівши ефективність урахування діяльнісно-людино-мірних параметрів у дослідженнях.

Р. Мертон розрізняв п'ять логічно можливих, альтерна­тивних способів пристосування та адаптації людини до умов, що існують у суспільстві або групі: підпорядкування, інновацію (оновлення), ритуалізм, ретритизм (відхід від життя), бунт.

1. Підпорядкування: людина приймає як соціально ви­значені цільові настанови та інституціоналІзовані засоби їх реалізації.

2. Інновація: приймає цілі, але не засоби.

3. Ритуалізм: приймає засоби, але не цілі.

4. Ретритизм: не приймає ні цілей, ні засобів.

5. Бунт: наявних цілей і засобів не приймає, пропонує нові2.

Пристосування типу 1 — найпоширеніше, типу 4 зу­стрічаємо досить рідко. Інші варіанти мають пересічний характер реалізації.

Це — загальна схема функціонування блоку "цілі—за­соби" в системній структурі людської діяльності. Далі все залежить від змістовного наповнення цієї схеми в реально­му житті.

Див.: Механизм преступного поведения. — М., 1981. — С. ЗО. 2

Див.: Мертон Р. К. Социальная структура й аномия. В кн/. Социология пре-ступности. - М., 1966. - С. 199-313.

г

Діалектика цілей і засобів правоохоронних органів вті­лена в Конституції України, відповідних законах. Органи правопорядку діють у творчому контакті з іншими структу­рами суспільства, без чого ефективність роботи неможлива.

Важливе значення має робота міліції — державного озброєного органу виконавчої влади, який захищає життя, здоров'я, права і свободи громадян, власність, природне середовище, інтереси суспільства і держави від протиправ­них посягань. Ці положення про соціально-правовий ста­тус міліції України закріплено в Законі України "Про мі­ліцію". Вони адекватні конституційним положенням про статус людини та її захист — так Основний Закон України втілюється в окремих законодавчих актах, що робить нор­мативну базу надійною та систематизованою.

Статусно-сутнісні ідеї відтворено в основних завданнях міліції, які в своїй сукупності складають цілісну цільову настанову цього органу виконавчої влади:

• гарантування особистої безпеки громадян, захист їх­ніх прав і свобод, законних інтересів;

• запобігання і припинення правопорушень;

• охорона й забезпечення громадського порядку;

• виявлення й розкриття злочинів, розшук осіб, які їх учинили;

• забезпечення дорожнього руху;

• захист власності від злочинних посягань;

• виконання кримінальних покарань і адміністративних стягнень;

• участь у поданні соціальної та правової допомоги гро­мадянам, сприяння в межах своєї компетенції державним органам, установам та організаціям у виконанні покладе­них на них завдань.

Максимальна ефективність функціонування системи МВС, як і всієї правоохоронної системи, являє собою ак­туальну проблему, цільову настанову і конкретне значення. Це — центральний пункт вчення про попередження зло­чинності, яке, своєю чергою, є логічним компонентом фі­лософсько-правової науки в цілому і кримінологічної — безпосередньо.

Питання ефективності попередження злочинності та правоохоронної діяльності входить до комплексу загаль­носуспільної необхідності всебічного реформування і вдосконалення всіх сфер суспільства. Принципи перетво-

рень у системі МВС такі: захист людини, суспільства, дер­жави від протиправних посягань; єдність системи; законо­давче визначення ОВС; максимальна економічність, прос­тота і гнучкість системи; першочерговий розвиток низових ланок як першооснови системи МВС; доступність населен­ню; зосередженість усіх ланок на боротьбі проти злочин­ності; звідси — пріоритетність служб, розширення повно­важень органів місцевого самоврядування у забезпеченості правопорядку на їхніх територіях, упровадження наукової організації праці в систему.

Підвищення ефективності правоохоронної роботи про­низує всі напрямки вдосконалення і розвитку системи МВС України: вдосконалення управління та організаційно-штатних структур; розвиток кримінальної міліції; розвиток міліції громадської безпеки; розвиток апаратів поперед­нього слідства; реформування кримінально-виконавчої системи; розвиток внутрішніх військ; удосконалення робо­ти з кадрами; правове забезпечення реформування ОВС.

Отже, системний аналіз поступово впроваджується і в правоохоронну сферу, сприяючи цим підвищенню ефек­тивності боротьби проти злочинності, її попередження.

Вдосконалення управління та організаційно-штат­них структур означає впровадження принципів науково­го управління в діяльності ОВС. Мова йде про пріоритет­ність стійкого управління на основі максимально повної інформації про оперативну обстановку, всіх аспектів робо­ти на поточний момент і на перспективу, розмежування функцій усіх підрозділів, посилення штабної функції, оп­тимальне співвідношення штабних, лінійно-галузевих і функціональних підрозділів. МВС зосереджує стратегічне керівництво; до ГУМВС—УМВС делегуються деякі загаль-ноуправлінські функції в межах керівництва своїм регіо­ном; міськрайоргани посилюють управління в частині, що їх стосується, в них створюються штабні підрозділи.

Розвиток кримінальної міліції відбуватиметься в на­прямку попередження і розкриття тяжких злочинів через ужиття оперативно-розшукових заходів структурними під­розділами кримінальної міліції (карного розшуку, бороть­би з незаконним обігом наркотиків, Державної служби бо­ротьби з економічною злочинністю, боротьби з криміналь­ним приховуванням прибутків від оподаткування, кримі­нальної міліції у справах неповнолітніх).

Розвиток міліції громадської безпеки зв'язаний, на­самперед, із загальною та індивідуальною профілактикою злочинів, тому центральною тут є служба дільничних ін­спекторів. У перспективі можливе створення муніципаль­ної міліції, переведення охоронної роботи міліції на конт­рактну основу.

Розвиток апаратів попереднього слідства означати­ме зниження навантаження на слідчих, зосередження зу­силь на розкритті тяжких злочинів, перерозподіл підслід­ності ОВС—Прокуратури—СБУ, декриміналізацію окре­мих злочинів, розширення повноважень органів дізнання, створення підрозділу з розслідування організованих зло­чинів, захист слідчих, підготовка кадрів.

Реформування кримінально-виконавчої системи пе­редбачає комплектування, навчання, виховання кадрів, їх соціально-побутове забезпечення, покращання медичного й торговельного обслуговування спецконтингенту, переве­дення охорони установ виконання покарань із внутрішніх військ до системи органів виконання покарань після їх укомплектування на контрактній основі, з можливою на­ступною передачею Міністерству юстиції, а функцій при­мусового лікування від алкоголізму і наркоманії — Мініс­терству охорони здоров'я.

Розвиток внутрішніх військ, своєю чергою, доцільно здійснити у напрямку активнішої участі в охороні громад­ського порядку та боротьби проти злочинності, викорис­тання військ спеціального призначення для ліквідації ма­сових безпорядків, актів тероризму, — з відповідними структурними змінами у внутрішніх військах.

Вдосконалення роботи з кадрами — головний напрям­ок реформування і вдосконалення діяльності ОВС, як і всіх правоохоронних органів, а також організацій, установ, за­кладів у державі в цілому. Адже йдеться про людський фактор — вирішальний у будь-якій справі. Діяльнісно-лю-диномірний принцип системного аналізу у філософії права об'єктивно вимагає зосередитися саме на цьому вирішаль­ному факторі.

Системно-філософський правовий підхід передбачає також висвітлення правового забезпечення досліджувано­го об'єкта, зокрема процесу реформування органів внут­рішніх справ. Йдеться про реалізацію філософського прин-

ципу сходження від абстрактного до конкретного — сто­совно даного конкретного явища.

Втілення у життя правил поведінки, що становлять зміст права, здійснюється через реалізацію норм права у формах їх додержання, виконання, використання та засто­сування. Застосування норм права — найважливіший етап забезпечення реформування будь-якої сфери суспільної життєдіяльності, в даному випадку — системи органів внутрішніх справ, як і правоохоронних органів в цілому.

Йдеться про застосування положень Конституції Ук­раїни, Законів України про міліцію, прокуратуру, адвока­туру, про статус суддів, про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю, про оперативно-розшукову діяльність, про Службу безпеки України.

Ці нормативно-правові акти безпосередньо стосуються правового забезпечення діяльності правоохоронних орга­нів. Водночас системний філософсько-правовий підхід ви­магає враховувати міжсистемні взаємозв'язки — з законо­давством всіх інших сфер суспільства, а також міжнарод­но-правових і зовнішньоекономічних відносин.

Діалектика загального і особливого знаходить свій про­яв і в структурі кожного окремого нормативно-правового акта: так, Закон України про міліцію включає загальні по­ложення, обов'язки і права міліції, застосування заходів фізичного впливу, спеціальних засобів і вогнепальної зброї, проходження служби, правовий і соціальний статус, відповідальність працівників міліції, контроль і нагляд за діяльністю міліції.

Системний аналіз у філософії права — методологічна основа всіх правових явищ, включаючи їх правове забезпе­чення, застосування норм права як особливої форми його реалізації. Саме наукова методологія лежить в основі сут-нісної характеристики відповідного понятійного апарату, що має принципове значення і для практики.

Категорія застосування норм права визначається як спрямована на реалізацію норм права і здійснювана в спе­ціально встановлених формах державно-владна, творчо-організуюча діяльність державних органів і уповноваже­них державою громадських органів щодо прийняття інди­відуально-конкретних правових приписів з метою вирішен­ня конкретної справи.

Значить, системний філософсько-правовий аналіз має як фундаментально-методологічний, так і практично-при­кладний характер. Це, зокрема, стосується визначення ста­дій процесу застосування норм права, правового забезпе­чення практичної правоохоронної діяльності.

Перша стадія — встановлення та аналіз фактичних об­ставин справи або ситуації, що потребує врегулювання чи вирішення, друга стадія зводиться до вибору та встанов­лення аутентичності тексту норми права (юридична квалі­фікація), третя стадія — прийняття рішення по справі, чет­верта стадія — заключна, на якій здійснюються фактичні дії, завдяки чому норма права, її настанови впроваджують­ся у життя.

Вихідним при цьому є системний аналіз у філософії права, що визначає його актуальність, теоретичне і прак­тичне значення.

Таким чином:

1. Системний аналіз у філософії права інтегрує всі ас­пекти цієї актуальної теоретико-прикладної науки. Йдеть­ся про методологічний, історико-генетичний, онтологіч­ний, епістемологічний, антропологічний, правоохоронний аспекти.

2. Системний аналіз взагалі — найпродуктивніший дос­лідницький метод, особливо на основі діяльнісно-людино-мірного принципу, розробленого автором цього матеріалу. Це повною мірою стосується системного аналізу у філосо­фії права, в центрі якого — людина як міра всіх речей, найвища соціальна цінність.

3. Діяльнісно-людиномірний принцип систематизує всі інші принципи системного аналізу — цілісності, структур­ності, поліфункціональності, ієрархічності, взаємозалеж­ності системи й середовища, багатоаспектності існування та описування кожної системи.

4. Структура людської діяльності — суто людського способу існування, основного фактора і критерію люд­ського розвитку криє в собі об'єктивні фактори (середови­ще—потреби) і фактори суб'єктивні (усвідомлення об'єк­тивних потреб у вигляді інтересів, цінностей, мотивів, цілей і вибору відповідних засобів; діяльне задоволення потреб у вигляді вчинків, діянь, поведінки, діяльності в цілому).

5. Філософія права — найвищий методологічний рівень правознавства — об'єднує всі його підсистеми, інтегрує

аналіз системи права і правової системи в органічному вза­ємозв'язку з дослідженням правотворчої, правозастосов-ної, правоохоронної діяльності, яка є різновидом людської діяльності взагалі, — з її сутнісними, структурно-функці­ональними характеристиками.

Контрольні запитання

Чому виникає необхідність розмежування юридично-догматичного та філософсько-теоретичного вивчення права? Сформулюйте основне питання філософії права. Які взаємовідносини в історичному… Як розглядає ідею, джерело, сутність та витоки права юридичний позитивізм?

4 0-58 97

тики влади, їхня згода природна; людська ж згода може бути тільки штучною, ставати договором. Договір має по­кладати владу на одну людину або на один колективний орган, бо інакше він не матиме сили. "Договір без меча — пусті слова". Договір укладається не між громадянами і владою, як згодом у Локка й Руссо, а між самими грома­дянами, котрі домовляються коритися такій владі, яку обе­ре більшість. Коли цього досягнуто, політичні права гро­мадян зникають. Меншість так само зобов'язана коритись, як і більшість, оскільки за договором мусять коритися вла­ді, обраній більшістю. Коли владу обрано, громадяни втра­чають усі права, крім тих, якими уряд вважатиме за потріб­не наділити їх. Права на бунт немає, оскільки володар, на відміну від громадян, не зв'язаний ніякою угодою.

Отака згуртована людність називається державою. Цей Левіафан — смертний бог. Гоббс віддавав перевагу монар­хії, проте всі його абстрактні аргументи однаково придатні для будь-яких форм урядування, коли є тільки один вер­ховний орган влади, не обмежений законними правами ін­ших органів. Гоббс був готовий терпіти сам парламент, але ніяк не систему поділу влади між королем і парламентом. Це — пряма антитеза поглядам Локка і Монтеск'є. Грома­дянська війна в Англії, зауважував Гоббс, почалася тому, що владу було поділено між королем, палатою лордів і палатою громад.

Демократію Гоббс розумів по-античному, тобто як без­посередню участь кожного громадянина в законодавстві та врядуванні. Роль народу в системі Гоббса цілковито закін­чується після першого вибору суверена. Перехід влади у спадок визначає суверен, як це й було в Римській імперії, поки цьому не перешкодили заколоти й бунти. Стверджу­вано, що суверен здебільшого обиратиме когось із своїх дітей, якщо він бездітний, то котрогось із ближчих родичів; законів, що забороняли б йому чинити інакше, не повинно бути.

Є в книжці розділ про свободу підданих, що починаєть­ся з напрочуд точного визначення: "Свобода — відсутність зовнішніх перешкод для руху". В такому розумінні свобода поєднується з необхідністю, наприклад: вода необхідно те­че вниз із пагорба, коли нема ніяких перешкод для її ру­ху, — отже, згідно з визначенням, вода вільна. Людина має свободу чинити все, що їй заманеться, але зобов'язана чи-

нити те, чого хоче Бог. Усі наші бажання мають причини, отже, через те й необхідні. Щодо свободи підданих, то вони вільні там, де цього не забороняє закон; це аж ніяк не обмежує прав суверена, оскільки за його бажанням за­кон може заборонити що завгодно. Піддані не мають прав супроти суверена, крім хіба тих, які він добровільно від­ступить їм.

За Гоббсом, античні автори, вихваляючи свободу, при­вчили людей захоплюватися бунтами і повстаннями. Гоббс уважав, що коли правильно їх тлумачили, то свобода, яку вони вихваляють, — це свобода суверенів, тобто свобода від чужоземного панування. Непокору суверенам у самій державі він засуджував, навіть коли вона видавалася ціл­ком обгрунтованою.

Гоббс, проте, допускав один виняток з обов'язку кори­тися суверенам. Право самозбереження він уважав абсо­лютним, застерігаючи за підданими право самооборони, навіть проти монархів. Це логічно, оскільки самозбережен­ня у Гоббса — причина заснування урядів. На цій підставі Гоббс уважав (хоча з обмеженнями), що людина має право відмовлятись іти на війну, навіть коли до цього її закликає уряд. Цього права не визнає жоден із сучасних урядів. Опір суверенові, санкціонований правом на самооборону, — кумедний наслідок егоїстичної етики Гоббса; опір задля оборони когось іншого завжди вважається злочином.

Є ще один цілком логічний виняток: людина не має ніяких обов'язків щодо суверена, який не в змозі захищати її. Це виправдовувало Гоббсову покору Кромвелеві, коли Карл II був у вигнанні.

Мислитель доводив, що в безправному суспільстві, де кожен керується лише власними інтересами й законами, порядку не буде. Він підкреслював, що без права кожної особи на допомогу від вищої інстанції, від державного суду "... не буде промисловості, бо плоди її будуть непевними;... не буде знання поверхні землі; не описуватиметься минуле; не буде мистецтва, літератури, суспільства; і, найгірше, бу­де постійна заляканість і страх перед насильницькою смер­тю; і життя людське буде самітним, убогим, бридким, зві­рячим і коротким"1.

Гоббс Т. Левиафан, или О сущности, форме й власти государства. — Спб., 1868. - С. 26.

4*

Т. Гоббс чітко висвітлив природу влади, яка базуєтья на тому, що справедливе все те, що дозволяють закони, і несправедливе все, що вони забороняють. Цей великий мислитель зробив підсумок: "Законам повинні підпорядко­вуватися не тому, що вони розумні, а тому, що держава їх установила. Закони в розумно влаштованій державі повин­ні дійсно підлягати найприскіпливішим дослідженням усіх обставин, можливих за самою природою певного випадку, і попередня критика їх повинна бути допустимою, навіть бажаною, але оскільки закон видано — його слід вико­нувати"1.

Філософ був аналітиком влади і людського прагнення до влади. Він намагався раціонально, науково усвідомити проблему співвідношення особистості й влади. Спонукою до цього було його бажання, щоб країна в майбутньому не допустила громадянської війни. І він зумів краще й біль­ше, послідовніше, ніж будь-хто інший від часів Макіавеллі, описати природу людського прагнення до влади.

Вадою вчення Гоббса є те, що в ньому не враховано природи людини, її психіки, душевних сил і можливостей.

Тепер спробуємо розібратись, як слід оцінювати "Ле­віафан..." Т. Гоббса. Питання не просте, оскільки добре й погане в цій книжці тісно пов'язані.

У політиці є два важливі питання: перше — про найкра­щу форму держави, друге — якою має бути її влада. За Гоббсом, найкраща форма держави _— монархія, але ця частина його вчення не є головною. Головне — те, що влада держави повинна бути абсолютною. Таке переконання або щось подібне до нього сформувалось у Західній Європі протягом Ренесансу і Реформації.

Всяка громада завжди перебуває поміж двох небезпек: анархії та деспотизму. Пуритани, а надто індепенденти, найдужче боялися деспотизму. Гоббс, навпаки, панічно бо­явся анархії. Ліберальні філософи, які сформувалися після реставрації та набули впливу після 1688 р., усвідомлювали обидві небезпеки.

Загалом у питанні про владу держави світ пішов за Гоббсовим бажанням, проминувши довгий період лібера­лізму, протягом якого він, принаймні позірно, рухався в протилежному напрямку.

Гоббс Т. Левиафан, или О сущности, форме й власти государства. — С. 34. ЇОО

3.3. Філософсько-правові погляди Джона Локка

Найбільш послідовно ідеї раннього Просвіт­ництва відображено у філософсько-правових поглядах Дж. Локка (1632—1704), який став послідовником учення Ф. Бекона. Основні твори, в яких викладено най­важливіші погляди Локка, — "Досвід про людський розум" і "Два трактати про державне управління".

Джон Локк — апостол революції 1688 р., найпомірко-ванішої та найуспішнішої з усіх революцій, її цілі були скромними, зате їх успіх досягнуто. І відтоді Англія вже не відчувала потреби в будь-якій новій революції. Локк — справжнє втілення її духу; більшість його творів з'явилася протягом кількох років — до і після 1688 р. Головну свою працю — "Досвід про людський розум" Локк написав 1687 р., а опублікував 1690 р. Його "Перший лист про ві­ротерпимість" з'явився спершу латинською мовою 1689 р. в Нідерландах, у країні, до якої Локк перебрався 1683 р. Два наступні листи про віротерпимість опубліковані 1690 р. і 1692 р. Локкові два "Трактати про врядування" дозволені до друку 1689 р., а невдовзі й опубліковані. Його книжка "Думки про виховання" вийшла друком 1693 р.

У своїх працях Локк використовував теологічну аргу­ментацію, але вплітав її в загальне мереживо раціоналіс­тичних висновків. Хоча Локк і започаткував вільнодумство, його світогляд не був послідовно антирелігійним. Одначе не підлягає сумніву, що, кидаючи виклик релігійній свідо­мості, він послаблював її вплив, замінював її раціоналіз­мом. Філософські погляди Локка готували грунт для деїз­му, згідно з яким Бог створив світ, але більше не втруча­ється в його справи. Деїзм інколи називають замаскованим атеїзмом.

Джон Локк у своїх правових поглядах спирався на здо­ровий глузд. На науку та її завдання Локк дивився так само, як і Ф. Бекон і Т. Гоббс. "На мій погляд, — казав філософ, — перший крок до вирішення різних питань у суперечці між особами полягає в дослідженні нашого влас­ного розуму, вивченні його сили з урахуванням того, до чого він більше здатний..."1.

ЛоккДж. Оиьіт о человеческом разуме. — М., 1988. — Кн. 1. — С. 15.

Розглядаючи співвідношення природного і громадян­ського права, Локк заперечував твердження Гоббса, що це протилежні, несумісні явища. Він підкреслював, що метою закону є не знищення чи обмеження свободи, а навпаки — її збереження й розширення1. Свобода людей в умовах існування системи правління полягає в тому, щоб жити згідно з приписами законів, установлених законодавчою владою та обов'язкових для кожного.

Закони, що приймаються державою, повинні, згідно з теорією Локка, відповідати вимогам природного права, бо люди, переходячи до громадянського стану, не можуть повністю відмовитися від природних прав. Вони залишають за собою право на життя, свободу і рівність. Крім того, на думку Локка, до природного стану людини належить влас­ність, отримана завдяки вільно виявленій праці. Влас­ність — це той висхідний, початковий вимір людської сво­боди, з якої повинна брати початок уся система природ­ного права.

Основне положення Локка: основою моралі є вигода. Отож, людина лише тоді дотримуватиметься правил пове­дінки, коли вони будуть для неї вигідними. Коли ж вигода від виконання закону не є очевидною для людини, то щоб вона їх дотримувалася, необхідно долучити до закону дея­кі насильницькі примуси з блага чи зла, тобто "... повсюди, де ми передбачаємо закон, ми повинні передбачати у зв'яз­ку з цим і деяку нагороду або покарання"2.

Локк розрізняв три види законів: "Божі, цивільні (дер­жавні) та закони громадської думки, або репутації. У кож­ного закону — своя санкція. У Божого закону — нагороди і покарання в майбутньому житті; у цивільного — ті наго­роди й покарання, що знаходяться в руках державної вла­ди; примусова сила третього виду законів — похвала чи зневага.

Визначаючи принцип вигоди як основу моралі, Локк сформулював цим свою утилітаристську доктрину. Люди­на, керуючись своєю вигодою, повинна дотримуватись усіх існуючих законів, звичаїв. Філософ цікавився лише тим, у який спосіб, за певного стану речей, особа заради власної вигоди починає дотримуватися загальноприйнятих законів.

Див.: ЛоккДж. Два трактата о правлений // Соч.: В 3 т. - М., 1988. - Т. 3. -С.50.

2 Покровский П. Бейтам й его время. — Пг., 1916. — С. 337.

3.4. Філософсько-правові ідеї Бенедикта (Баруха) Спінози

Філософсько-правова концепція Гоббса знач­ною мірою вплинула на нідерландського мисли­теля Бенедикта (Баруха) Спінозу (1632—1677). У своїх ос­новних працях — "Богословсько-політичний трактат", "Етика", "Політичний трактат" він розглядав державу і право як органічні частини природи. Спіноза був прихиль­ником теорії природного права (все у світі підкорено зако­нові самозбереження) і суспільного договору.

З теорією Спінози пов'язаний новий переворот в усві­домленні свободи. Відповідно до його вчення людина в сво­єму стремлінні досягти свободи зобов'язана узгодити свої ідеї та уявлення з природним порядком природи і суспіль­ства. Держава допомагає людям набути розумну свободу, одначе при цьому вона сама повинна суворо дотримува­тись умов суспільного договору: держава не має права по­сягати на гідність, честь, совість людей.

Походження держави і права Спіноза пояснював при­родною необхідністю. Звідси зрозуміле його звертання до природи людини, до природних основ співжиття людей. Водночас вчення про розвиток у Спінози відсутнє: він ува­жав вічною і незмінною природу людини, яка мусить пояс­нити походження і сутність держави.

Вихідним для розуміння держави і права згідно з тео­рією Спінози є поняття природного права, яке він тракту­вав як "... самі закони чи правила природи, згідно з якими відбувається все".

Державі передує природний стан. Якщо Гроцій розумів його як цілком позитивний, то Спіноза підкреслював його нестабільний і конфліктний характер.

Пояснюючи походження держави і права, Спіноза під­креслював, що могутність людини, її самозбереження най­ліпше забезпечується пануванням розуму, який приписує людині прагнути до спілкування з іншими людьми, тому що поодинці вона не зможе забезпечити себе всім тим, що їй необхідно для життя. Поза суспільством людина не може бути в безпеці, її природні права не забезпечені, її могут­ність нічим не підкреслена, і вона неухильно підкоряється чужій силі. Тому люди укладають суспільний договір і пе­реходять від природного стану до цивільного.

§ 4. Філософське-правові концепції західноєвропейського просвітництва XVIII ст.

4.1. "Про дух законів" Шарля-Луї Монтеск'є

Одним із перших французьких просвітників був Шарль-Луї Монтеск'є (1689—1755) — право­знавець, філософ, письменник. Класичне формулювання теорія поділу влади отримала в працях Монтеск'є "Перські листи" і "Про дух законів". Мета цієї теорії — гарантувати безпеку громадян від свавілля і зловживання властей, за­безпечити політичну свободу.

Вихідні поняття Монтеск'є вирізнялися ріціоналізмом і натуралізмом. Одначе це не завадило йому розвинути за­гальне вчення про залежність юридичних норм держави і співжиття від законів, визначуваних типом державного ус­трою — республіканським, монархічним чи деспотичним. Взагалі Монтеск'є вважав, що основне завдання законо­давця — це запропонувати суспільству такі закони, які відповідали б історичному рівневі розвитку духу народу.

У розробленні вчення про закони співжиття Монтеск'є не обмежувався натуралістичними абстракціями, а вико­ристовував широке поле зіставлення політичного устрою і законодавства Англії та Франції з імператорським Римом. Цим Монтеск'є започаткував порівняльний метод вивчення філософії права. Це дало йому змогу обгрунтувати своє розуміння найголовніших типів державного устрою, умов їхнього розвитку та занепаду. Проте можливість існування різноманітних типів державного устрою Монтеск'є пояс­нював здебільшого залежністю способу правління від фізичних особливостей країни (розташування у просторі, можливостей клімату). Тобто підхід Монтеск'є зазнав сильного впливу натуралістичних поглядів на причини суспільних явищ.

У всіх типах правління Монтеск'є досліджував умови, за яких вони забезпечують особисту свободу і можуть ви­роджуватись у деспотизм. Отож, за Монтеск'є, свобода можлива за будь-якої форми правління, якщо в державі панує право, гарантоване від порушення законності поді­лом верховної влади на законодавчу, виконавчу і судову гілки, і які взаємно стримуватимуть одна одну. Основна

гарантія свободи — заклади, що стримують і обмежують свавілля.

Отже, за цією теорією, право є мірою свободи. Тому, якщо в конституціях поміркованих держав не буде перед­бачено гарантій забезпечення верховенства права, що ста­вило б перепони для зловживання владою і порушення законів, політична свобода в них також буде втрачена. Вільна держава, за Монтеск'є, теоретично повинна базува­тися на принципах поділу влади, взаємного стримування властей від свавілля, доступу до верховної влади вихідців із різних соціальних станів суспільства.

Водночас принцип верховенства права, закріплений в теорії Монтеск'є, не означає, що мова в ній іде про рівно­вагу властей. Законодавча влада має домінуючий характер: вона створює закони, які є вираженням загальної волі, права в державі, а обидві інші гілки влади лише реалізують і виконують закони, їхня діяльність має підзаконний характер1.

Як просвітник Монтеск'є вбачав у праві загальнолюд­ську цінність, а ціль права — у свободі, рівності, безпеці всіх людей. На відміну від Гоббса, Монтеск'є оголосив най­важливішим законом природного права не війну всіх проти всіх, а мир.

Він стверджував, що закони держави — не продукт довільної діяльності законодавців, не проста проекція при­родних законів, що випливають із розумної природи люди­ни, а результат закономірного впливу різних факторів сус­пільного розвитку на законодавчий процес, що на них має зважати законодавець і які проявляються в тому, що мис­литель називав "духом законів"2.

"Ці закони мусять бути в такій тісній залежності від особливостей народу, для якого вони встановлені, що тіль­ки у надзвичайно рідкісних випадках закони одного народу можуть стати придатними як закони для іншого народу"3.

Закони мають відповідати фізико-географічним особ­ливостям держави (її кліматові, якості її грунтів, її стану, її розмірам і под.); крім того, вони повинні перебувати у певних відносинах одне з одним, із цілями законодавця, зі

Див.: Мантескье Ш. О духе законов. — Спб., 1900. — С. 160—161. 2 Там само.-С. 11-12.

3 Там само. - С. 12.

станом речей, на які вони спираються. Сукупність усіх цих відносин Монтеск'є називав "духом законів".

Філософ зробив спробу за допомогою категорії "духу законів" вирішити проблему співвідношення "право—за­кон", висвітлити внутрішній взаємозв'язок цих понять. Право, за Монтеск'є, — це те, що передує законові та визначає його. Право є виразником справедливості. Тільки справедливе може бути правом. А суспільство неминуче чекає хаос, якщо воно не стане на засади справедливості. Справедливість, на його думку, має подвійний характер. З одного боку, він наділяв справедливістю людей від приро­ди, вважаючи, що люди народжені, аби бути добродійними, і що справедливість — риса, притаманна їм так само, як і саме існування. З іншого боку, Монтеск'є вбачав прояв справедливості в конкретній історичній дійсності й харак­теризував справедливість як певне вічне, вроджене співвід­ношення між речами.

Правом у концепції філософа є справедливі відносини між явищами та речами; воно має суб'єктивний характер, що пізнається почуттям і розумом. Люди для свого блага можуть пізнати справедливі відносини між речами і потім створити позитивні закони, які відповідатимуть праву.

Мета вчення Монтеск'є про право полягала в тому, щоб справедливе право стало основою позитивного законодав­ства. Для реалізації цієї мети він уважав за необхідне дати людям основи необхідних знань, методи і способи пізнання справедливих відносин. Ці завдання вирішуються в процесі тривалого розвитку людини і суспільства за допомогою виховання та освіти людей, насамперед законодавців.

Розумний законодавець, знаючи фактори, що визнача­ють "дух законів", і його співвідношення з законодавством у державі, може створити і періодично змінювати відповід­ну "духові законів" модель законодавства, яка адекватно відображає справедливе право держави.

Вказівки Монтеск'є про множинність факторів, які впливають на зміст і застосування законів, зараз, як і ра­ніше, служать основою для побудови ліберальних і консти­туційних теорій права, що знайшли своє концентроване вираження у вченнях про правову державу.

4.2. Клод-Анрі Гельвецій

Французький філософ, ідеолог революційної буржуазії Клод-Анрі Гельвецій (1715—1771) знаходився під впливом вчень Гоббса і Локка та був учи­телем Монтеск'є. У мораль він вкладав принцип вигоди, і разом із Гоббсом дивився на людину як на егоїстичну іс­тоту. Але, на відміну від Гоббса, Гельвецій висував на пер­ший план ідею зовнішнього впливу на окремих членів сус­пільства, бо вважав, що пороки будь-якого впливу завжди базуються на його законодавстві. "З цього випливає, — писав він, — що не можна мріяти про будь-які зміни в настроях суспільства без відповідних змін у самих законах (законодавстві), що реформу моралі необхідно починати реформою законів; народні маси... можуть бути розвору­шені тільки силою законів..."1.

Першим і найважливішим вихователем людини висту­пає держава з її законами. За досконалого законодавства всякий акт, який суперечить законові, завдаватиме злочин­цеві забагато мук, щоб розумна людина забажала стати злочинцем. За словами Гельвеція, презирство деякої части­ни людей до чеснот — результат недосконалості законів; власне законодавство, поєднуючи порок із задоволенням, спонукає осіб до злочину. Велике мистецтво законодавця полягає в тому, щоби виключити будь-яке порівняння між прибутком, отриманим від злочину, і покаранням, що чекає злочинця.

Гельвецій стверджував, що природа унеможливила ізо­льоване існування людини і вказала їй на співвідношення між користю і вигодою як на основу розумного співжиття. Під впливом суспільного договору ми мусимо робити для інших те, чого бажаємо собі. При цьому обов'язки, що випливають із суспільного договору, мають силу стосовно кожної особи, незважаючи на те, до якої частини суспіль­ства вона належить. Звідси французькі матеріалісти, особ­ливо П. Гольбах, виводили загальні для всіх людей переду­мови взаємної любові.

Головним завданням етики Гельвецій уважав визначен­ня умов, за яких особистий інтерес як необхідний стимул людської поведінки може співвідноситися з інтересом сус­пільним. Обгрунтуванню цієї думки присвячено трактат "Про розум".

Покровскш П. Бентам й его время. — С. 192.

4.3. Уявлення про державу і право Жана-Жака Руссо

Вельми своєрідну роль у Просвітництві зіграв Жан-Жак Руссо (1712—1778). Під час найплід-нішого в житті Руссо періоду було написано роман "Нова Елоїза" та "Еміль" — трактат про виховання згідно з при­родними принципами; влада могла б визнати його нешкід­ливим, якби не розділ "Сповідь віри савойського вікарія", де було сформульовано принципи природної віри так, як їх розумів Руссо, що викликало гнів і католицьких, і про­тестантських ортодоксів. "Суспільний договір" виявивсь іще небезпечнішим, бо там закладались основи демократії та заперечувалося божественне право монархів. Ці дві книжки, хоч і піднесли славу Руссо, викликали зливу офі­ційних зауважень проти автора, що привело до втечі Руссо з Франції.

Політичну теорію Руссо викладено в "Суспільному до­говорі", опублікованому в 1762 р. Цей твір істотно відріз­няється від більшості публікацій Руссо; в ньому менше сен­тиментальності, більше інтелектуальних міркувань. Його доктрини, хоча й вихваляють демократію, водночас праг­нуть виправдати тоталітарну державу. А втім, поєднаний вплив Женеви та античності спонукав Руссо віддати пере­вагу місту-державі, а не таким великим імперіям, як Фран­ція та Англія. На титульній сторінці він назвав себе "гро­мадянином Женеви" і у вступі проголосив: "Оскільки я народився громадянином вільної Держави і є членом Су­верена, я відчуваю, що хоч яким незначним буде вплив мого голосу на громадські справи, право голосувати про них ставить мені за обов'язок їх вивчати". Рівночасно Рус­со схвально відгукувався про Спарту, зображену Плутар-хом у життєписі Лікурга. Він стверджував, що демократія найкраща для невеликих держав, аристократія для серед­ніх, а монархія для великих. Малі держави, на його думку, кращі тому, що в них легше запровадити демократію. Коли Руссо казав про демократію, він продовжував традицію давніх греків, які мали на увазі пряму участь в урядуванні кожного громадянина; представницький уряд він називав "виборною аристократією". Оскільки це неможливо у ве­ликих державах, його вихваляння демократії завжди пов'язане з похвалою містам-державам. Таку прихильність

до міст-держав, на нашу думку, не досить відображено в численних працях про політичну філософію Руссо.

Парадоксальне для нового часу поєднання пріоритету держави над особистістю з демократизмом, яке вперше з'явилось у Спінози, набуло подальшого розвитку у Ж.-Ж. Руссо. Він стверджував, що внаслідок суспільної угоди носієм суверенітету повинен бути весь народ. Кож­ний громадянин бере участь у формуванні загальної волі, визначуваної голосуванням. Але кожний припис загальної волі обов'язковий для всіх. Отож, і в Руссо ціле було вищим від частини, а рішення більшості — обов'язковим для тих, хто з ним не погоджувався. Ніяких меж загальній волі Руссо не ставив, хоча вона явно обмежувала свободу індивіда.

Дж. Локк установив межі людської свободи (природні права), в які не може втручатись держава; Руссо цих кор­донів не визнавав. Але, по-різному розуміючи свободу лю­дини, обидва мислителі були одностайними в захисті сво­боди народу. Ідея народного суверенітету — найвище до­сягнення теорії суспільного договору. Народ з власної волі встановлює будь-яку форму правління та може її змінюва­ти. Але він — найвищий суддя стосовно до влади, і в разі, коли правителі посягають на його права, може змістити узурпаторів і встановити нову владу згідно зі своєю волею.

Руссо стверджував: "Людина народжується вільною, але всюди вона в кайданах. Дехто вважає себе паном над іншими людьми, а насправді він — іще більший раб, аніж вони". Свобода — головна мета роздумів Руссо, але, зреш­тою, він цінував тільки рівність і пропонував досягти її навіть поступившися свободою.

Концепція суспільного договору Руссо дуже подібна до теорії Дж. Локка, та невдовзі виявляється, що вона значно ближча до концепції Т. Гоббса. У розвитку природного стану настає період, коли індивіди вже не можуть підтри­мувати початкову незалежність, і для самозбереження їм необхідно об'єднатися та утворити суспільство. Але як я можу обмежувати свою свободу, не шкодячи власним ін­тересам? "Проблема в тому, щоб знайти таку форму асо­ціації, яка своєю об'єднаною силою боронитиме і захища­тиме особу і майно кожного свого члена, і в якій кожен, дарма що об'єднавшись з усіма, може й далі коритися тіль­ки собі й зоставатися таким же вільним, як і раніше. Роз-

в'язання цієї найважливішої проблеми заперечує суспіль­ний договір".

Договір полягає в "... повному відчуженні кожного чле­на громади разом з усіма його правами на користь громади в цілому; бо, насамперед, якщо кожен цілковито зречеться своїх прав, усі опиняться в однакових умовах і тоді ніхто не буде зацікавленим робити їх обачливими для інших". Відчуження має бути абсолютним: "Якщо індивіди збере­жуть певні права, то не буде ніякого спільного чинника, щоб вирішував справи між індивідами та громадою, і ко­жен, будучи сам собі суддею, намагатиметься стати суддею над усіма, природний стан триватиме й далі, і громада неодмінно стане недійовою або тиранічною".

Це означає цілковите заперечення свободи. Щоправда, в подальших розділах ця теорія трохи пом'якшується. Там сказано, що хоча суспільний договір надає політичному утворенню абсолютну владу над усіма його членами, люди все ж таки зберігають природні людські права. "Суверен не може накласти на своїх підданих будь-які кайдани, від яких нема користі для громади, не може навіть побажати такого". Але ж суверен зостається єдиним суддею, який вирішує, що корисне і некорисне для громади. Очевидно, що в такому разі на шляху до колективної тиранії вистав­ляється вкрай незначна перешкода.

Суспільний договір можна сформулювати такими сло­вами: "Кожен з нас віддає себе і всі свої права громаді, верховну владу над якими здійснює загальна воля, і як член громади кожен із нас стає невіддільною часткою цілого". Внаслідок такого об'єднання виникає колективне утворен­ня з єдиною мораллю, що зветься в пасивному стані "Державою", в активному — "Сувереном", а у взаєминах з іншими такими ж суверенами — "Владою".

"Суспільний договір" став Біблією для більшості про­відних діячів Великої французької революції, але безпе­речно, що — і це доля всіх Біблій — більшість послідовни­ків Руссо читала його неуважно, а розуміла і використову­вала ще менше. Завдяки "Суспільному договорові" у теоре­тиків в демократії знову з'явилася звичка до метафізичних абстракцій, а завдяки доктрині про загальну волю виникла можливість містично ототожнювати лідера з його народом, так що лідерові вже немає потреби спиратися на підтримку такого банального пристрою, як голосувальна урна. Чима-

ло з філософії Руссо сприйняв Гегель, захищаючи прус-ську монархію, її першими практичними плодами стало панування Робесп'єра; диктатура в Росії, а надто — в Ні­меччині була наслідком учення Руссо.

Отже, епоха англійського та французького Просвіт­ництва поставила ряд проблем функціонування нових форм буржуазної держави і права, визначила особливе місце людини в системі правових відносин. Подальший процес їх розв'язання вимагав глибшого наукового підхо­ду, в якому емоційно-психологічні та етичні критерії нале­жало замінити науково-філософськими. Це спробували зробити представники німецької класичної філософії.

4.4. Філософсько-правові погляди Чезаре Беккаріа

Чезаре Беккаріа (1738—1794) — італійський фі­лософ, теоретик кримінального права. Філо­софсько-правові погляди викладено у творі "Про злочини і покарання". Ч. Беккаріа належала доктрина, що була пер­шою спробою примирити дві протилежні теорії права по­карання, які панували до нього, а саме: з одного боку — вчення про право покарання, для якого базою є релігійні начала, закон Божий. Злочин розглядався як гріховне, аморальне діяння, а покарання через його специфічні влас­тивості — як очищення незалежно від будь-яких інших цілей. Такої думки дотримувалися: Августин, Граціус, Сельден, Лейбніц. А з іншого боку, домінували вчення, які трактували право покарання як суспільний договір, що ба­зувався на людських законах. Злочин розглядався як по­рушення суспільного порядку, котре незалежно від внут­рішніх якостей діяння потребує покарання для охорони суспільства. Такої думки дотримувалися Гоббс, Аокк, Пуффендорф, Руссо.

За концепцією Беккаріа, закони — це ті умови, на яких люди, що раніше були незалежними і проживали поодинці, об'єдналися в суспільство. Вони пожертвували якоюсь часткою своєї свободи, але натомість отримали безпеку і право використовувати свою свободу. Водночас згідно з ученням мислителя, вся проблема в тому, що деяка частина суспільства зажадала отримати назад свою частку свободи,

навіть якщо довелося б відібрати її в інших. Щоби стриму­вати ці деспотичні бажання, слід було застосовувати чут­тєві спонукання, а це є ніщо інше, як покарання.

"Усяке покарання, — стверджував Беккаріа, — не вип­ливає з абсолютної необхідності. Тобто будь-який прояв влади однієї людини над іншою, що не випливає з абсолют­ної необхідності, є тиранічним. Право судді карати базу­ється на необхідності захистити загальні блага від пося­гань окремих осіб. Але кожен бажав би, щоб договори пов'язували іншого, а не нас: усякий бачить у собі центр земних відносин"1.

Що ж тоді є право покарання І кому воно має належа­ти? Мислитель уважав, що лише необхідність змусила лю­дей віддати частину своєї особистої волі, причому кожен прагне віддати в загальне сховище якомога меншу її час­тину, — рівно стільки, скільки вимагалося, щоб зобов'яза­ти інших надавати йому захист. Сукупність оцих дрібних частинок свободи разом утворює право покарання. Усе, що поверх цього, — зловживання, а не право.

Під справедливістю покарання Беккаріа розумів зв'язок, необхідний для об'єднання приватних інтересів, без якого утворився б позасуспільний, несправедливий стан. Справедливість покарання для нього не що інше, як просте поняття, але воно має необмежений вплив на щастя всіх людей і кожної особи зокрема.

Незаперечною є думка Беккаріа про те, що кожен член суспільства пов'язаний з ним і суспільство пов'язане з кожним своїм членом через договір, який за самою своєю природою покладає обов'язки на обидві сторони.

Цікавим е роздуми Беккаріа про співвідношення між злочином і покаранням. "Загалом вимагається, — писав він, — щоб злочини не вчинялися і, особливо, щоб не вчиняли­ся злочини, найбільш шкідливі для суспільства. Тому пере­пони, які стримують людей від учинення злочинів, повинні бути тим міцнішими, чим важливішими є ті блага, на які посягають. Відповідно, мусить існувати співвідношення між злочином і покаранням"2.

Непорушною вимогою, якої зобов'язані дотримуватись усі, називав Беккаріа положення про те, що кожен грома­дянин має право робити все, що не суперечить законам.

Беккариа Ч. О преступлениях й наказаниях. — М., 1939. — С. 200—201. 2 Там само. - С. 216.

У своїй праці "Про злочини і покарання" Беккаріа чітко встановив мету покарання, яка "... полягає не в катуваннях і муках людини, і не в тому, щоб зробити неіснуючим уже вчинений злочин... Мета покарання, відповідно, полягає тільки в тому, щоб перешкодити винному знову завдати шкоди суспільству і стримати інших від учинення цього ж. Тому слід уживати лише такі покарання, які, зберігаючи співвідношення зі злочином, найбільш сильно і найбільш тривало впливали б на думку людей та були б найменш вразливими (болючими) для тіла злочинця"1. Навіть більше, ефективність покарання за Беккаріа полягала не в його жорстокості, а в невідворотності й справедливості, суво­рості судді в застосуванні покарання.

Щодо ставлення Беккаріа до такої міри покарання, як смертна кара, то воно виражено в іронічному запитанні мислителя: "Що це за право вбивати подібних до себе і на якій підставі воно присвоєно людьми?"2. Він уважав, що смертна кара не може бути правом, бо ніхто не хотів би, щоб його життям розпоряджався хтось інший. Найсильні-шою вуздечкою, яка стримує від злочину, "... є не страшен­не, але швидкоплинне видовисько страти лиходія, а довго­тривалий приклад, — коли людина, позбавлена волі, пере­творюється в робочого звіра і своєю працею компенсує шкоду, заподіяну суспільству"3.

Проаналізувавши філософсько-правові погляди Бекка­ріа, можна дійти висновку, що він не тільки розвинув тео­рію Монтеск'є про поділ влади, а й виступив із цікавими ідеями про співвідношення покарання і злочину. Завдяки його думкам та ідеям законодавство Європи потроху поча­ло переходити до істотно нових реформ, передусім право почали кодифікувати; свавілля, вседозволеність та безкар­ність судів зменшились.

"Нехай будуть непохитними закони та їх виконавці, і нехай буде покірний, вибачливий і людинолюбний законо­давець. Мудрий будівельник, він повинен споруджувати свою будову на основі любові кожного до самого себе, і нехай загальне благо буде підсумком приватних інтере­сів"'1, — таким був девіз Чезаре Беккаріа.

Беккариа Ч. О престушіениях й наказаниях. — С. 243—244.

2 Там само. - С. 314.

3 Там само. - С. 318.

4 Там само. - С. 410.

4.5 Філософсько-правові погляди Лейбніца

Готфріду Лейбніцу, а точніше його теоретично­му спадку, не пощастило як і самому XVII сто­літтю (у вітчизняній традиції). Історик філософії періоду, який нас цікавить, В. В. Соколов у 1996 р. зауважував, що "спеціальних досліджень філософії Лейбніца у вітчизняній літературі поки що мало"1. Не дивлячись на велетенську творчу спадщину, ми судимо про філософські, природничі, математичні дослідження Лейбніца на основі невеликої кількості перекладів оригінальних праць. Що і говорити, адже тільки епістолярний жанр представлений 15 000 оди­ниць, зібрання творів славетного німця, впорядковане Гер-хардом, налічує 27 томів. На перший погляд, коли знайо­мишся з роботами Лейбніца, здається, що вони фрагмен­тарні, ніяк не пов'язані між собою, і не відразу усвідомлю­єш те, що перед нами завершена і цілісна концепція, своєрідний, притаманний тільки Готфріду Вільгельму сві­тогляд і особливе світорозуміння. Здається не було жодної галузі науки, якою б не цікавився Лейбніц: математика, біологія, механіка, філософія і, звичайно ж, проблеми пра­ва та юриспруденції. Але саме філософсько-правовому спадку не пощастило найбільше. Не дивлячись на те, що Лейбніц створив оригінальну концепцію юриспруденції, займався як теоретичними проблемами, так і проблемами "практичного" права, на сьогодні ми майже не маємо пере­кладів його творів у цій галузі. Філософсько-правовий до­робок великого мислителя ще не досліджений повною мі­рою, а тому є невичерпним джерелом творчого натхнення та наукових досліджень.

Проблеми наукової методології та правознавча те­матика в контексті нової картини світу. Нові часи в історії Європи — це справді саме нові часи. В цей період формується нова наукова картина світу, яка знаходить своє відображення в свідомості сучасників. Поняття схо-ластизованого Арістотеля, які використовувалися попе­редньою натурфілософією, — форма, властивості та ін. — відкидаються і їм на зміну приходять — матерія, перемі­щення речовин, закономірно діючі сили. Природа розгля­дається як система закономірного руху частинок. Нові ча­си є родоначальниками нової трактовки поняття "універ-

1 Соколов В. В. Европейская философия ХУ-ХУП вв. - М., 1996. - С. 356.

сальне". Для схоласта універсальне — це, насамперед, іс­нування самосущих іпостасей — флогістон, топлород; для гуманістів — універсальне асоціювалося з енциклопедич­ною ерудицією; в Нові часи універсальне — спроба пізнати світ з боку його єдності і простоти. Цей ідейний настрій епохи знайшов відображення в теорії класицизму — Буало пише свій знаменитий трактат "Про поезію", а академія живопису Франції 1664 р. утверджує вимоги до робіт ху­дожників: заради загального, універсального — з мистец­тва виганяється індивідуальне і конкретне.

В XVII та XVIII ст. суспільство розглядається як вза­ємодія фізичних та юридичних осіб, які діють через посе­редництво договору, тоді як у XIX ст. суспільство ототож­нюється із біологічним організмом, трактується як маса соціальної матерії, і індивід поступово поглинається сус­пільством. О. Конт не відніс юридичні науки до позитивних наук, оскільки законами суспільного життя тепер є не юри­дичні, а соціологічні закони, а тому наука про суспільство перестала бути юридичною.

Відповідно до загальної тенденції раціоналізму XVII ст. методологічні питання ставились і вирішувались в тісному зв'язку з позитивним знанням. Методологія не стільки приписувала, скільки носила описовий харак­тер. У своїх "Міркуваннях про метод" Р. Декарт зауважує, що він не мав на увазі приписувати загальнообов'язкових шляхів, а тому обмежився описом того методу, яким він сам досліджував — "Я не маю наміру тут навчати методу, якому повинен слідувати кожний для хорошого управління своїм розумом, а тільки показати, яким чином я сам нама­гався управляти своїм власним"1. Методологія XVII ст. ви­будовувалася на узгодженій доказовості знання з реаль­ною дійсністю. Вся своєрідність раціоналізму того часу по­лягає в позитивному раціоналізмі, який визнавав — істина думки є істиною буття, а тому демонструвати означало і доводити, і показувати.

Особливо вдало світоглядну обстановку того часу оха­рактеризував Е. Спекторський як прагнення створити нау­ки природні, в троякому розумінні природного: "по-перше, як вільного від усього надприродного, по-друге, як раціо-

Декарт Р. Рассуждения о методе // Р. Декарт. Избранньїе произведения. — М., 1950. - С. 261.

пального, заснованого на чистому розумі, або, як тоді вис­ловлювалися, природному світлі; і нарешті, по-третє, як можливість більш узгодженого з новітніми успіхами тоді ж виникаючого механічного природознавства. В такому смислі новатори намагалися створити не тільки природну фізику, а й також природну політику, природне право­знавство, природну етику і навіть природну теологію"1. Природність вживається не в розумінні чогось протистав­леного штучному, рукотворному. Внаслідок світоглядних установок механічної картини світу, природна закономір­ність трактується як майстерно зроблений механізм. Ціл­ком закономірними та своєчасними були вчення Р. Декарта про людину як машину, вчення Т. Гоббса про державу як витвір людського мистецтва. Уподібнення держави автома­ту є наслідком універсального механічного детермінізму, так само як і питання внутрішньої політики — особливо система механічних противаг, яка в політико-правовій сфе­рі одержала назву "розподіл влад". Найбільш повно оха­рактеризував епоху механіцизму Карлайл: "А тепер люди­ну душить, гірше всякого кошмару, геній механіцизму... На землі і на небі вона не може бачити нічого, окрім механіз­му: вона нічого більше не боїться, ні на що більше не спо­дівається"2.

Більше того, для періоду, який розглядається нами, неможливим є твердження, які характерні для ренесансно*-го світогляду, — "людина є другий Бог" (М. Кузанський). Панівні позиції утверджуються за відношенням до людини як до корисної речі. Неодухотворена, корисна річ — це штучний механізм, те, що називається паїиге тогіе, набу­ває в культурі XVII ст. особливого символічного значення. Механізм розуміється через слухняність, це взірець висо­кого обов'язку — бути просто корисною річчю. Тому XVII ст. — це період розквіту створення механізмів і на­тюрмортів. Ідея механізму тісно пов'язана із самоусвідом-люючим типом особистості: людині як істоті, наділеній афектами і захопленнями, які відволікають і затьмарюють

Спекторский Е. Проблеми социальной физики XVII столетия. — Варшава, 1910. - Т. 1. - С. 14.

2 Карлайл Т. Залог гюагШі. - М., 1902. - С. 400.

її розум, протистоять механічні організми, які асоціюються із систематично-розумним устроєм життя1.

Під впливом новаторів формується нова теорія пози­тивного права, яка працює ще й тепер. Позитивне в цьому випадку розуміється як відносне, штучне, встановлене людьми. Таким чином, головним джерелом чинних право­вих норм у громадянському суспільстві проголошується закон, як довільний, встановлений державною волею, на відміну від вічного закону розуму та давнього закону дер­жави, а звідси виводиться існування суспільства, взаємо­пов'язане з існуванням юридичних законів, які розуміють­ся як волевияв, наказ державної влади, а тому розум зако­ну випливає з розуму держави (бо держава є "смертним Богом"), а це, в свою чергу, робить можливим переведення таких феноменів, як релігія та мораль у підзаконну чи по­зазаконну сфери. Громадянське, кримінальне право, вся юриспруденція оголошуються справою держави і поро­дженням її законодавчих імперативів. Відправлення право­суддя відтепер означає застосування законів до окремих випадків шляхом інтерпретації, не піддаючи їх критиці, а суддя із філософа закону стає прагматиком. Теорія пози­тивного права, вироблена ще в XVII ст., знайшла своє про­довження у наступних поколіннях як теорія, яка зуміла звести істину і дійсність права до законодавчого припису державної влади. Теорія позитивного права не суперечить теорії природного права, як це здається на перший погляд, навпаки, вона є її продовженням. Право розглядається як сила, що дозволяє зайняти йому місце в "реальному ряді", що приводить до трактування позитивного права як юри­дичного автоматизму: воно носить формальний характер в межах окремої держави, воно не вічне, має часові обме­ження, які окреслюються моментами відміни чи заміни норм новими, виправдання для себе воно знаходить у об­грунтуванні себе як показника автономної самоорганізації громадянських суспільств, які регулюються природним за­коном самозбереження людей.

Відповідно до духу позитивного раціоналізму, голо­вним завданням інтелектуалів того часу було не тільки створення нових наук за допомогою розуму, а також удос-

Див.: Косарева Л. М. Социокультурннй генезис науки Нового времени. — М., 1989. - С. 138.

коналення розуму за допомогою тієї чи іншої науки. Най­більш надійною опорою вважалося природознавство, а особливо —математика з використанням та застосуванням геометричного методу. Геометричний метод повинен був слугувати демонстрації, а не тільки доведенню, але і пока­зувати предмети наукового пізнання. Одним із прийомів геометричного методу є конструкція, який важливий для з'ясування сутності європейського права. Отже, конструк­ція як прийом дозволяє пізнавати властивості предмета наукового пізнання. Конструкція як прийом дозволяє піз­навати властивості речей, творячи їх умоглядним шляхом з елементів власної свідомості. Перенесення геометрично­го методу, зокрема прийому конструкції, в суспільні науки було необхідним для того, щоб надати їм більшої точності. Щоб світ "установлений", світ штучно створений не дуже дисгармоніював зі світом природним, його потрібно схема­тизувати відповідно до геометричних образів. Найбільш повно застосування прийом конструкції знайшов у право­знавстві, він і сьогодні є вживаним. Звичайно, було б по­милкою стверджувати, що юридична конструкція була по­родженням XVII ст. Оскільки перетворення будь-якого фактичного відношення у відношення юридичне та підве­дення факту, події під норму, це вже і є юридична конст­рукція. Але методологічне обгрунтування конструкції та розширення сфери її "застосування" відбулося саме у вка­заний період. До найбільш важливих досягнень конструк­ції того часу належать: розробка вчення про фізичні та юридичні особи (або як їх тоді називали, прості та складні моральні особи) та вчення про державу як юридичну особу.

Дев'ятнадцяте століття продовжило роботу новаторів в руслі розгляду права як волевиявлення держави, визнало право волею класів та породило юридичний позитивізм. Але трактування суспільства суттєво змінюється, соціоло­гізм XIX ст. визнав суспільство компактною масою соці­альної матерії, наділив його всемогутністю, підкорився йо­му й обожествив його. Тому суспільство втратило свій юридичний характер і одержало метафізичний зміст.

На нашу думку, саме і Новими часами датується виник­нення філософії права як науки. Реальна історія філософії права починається тільки в Нові часи, коли свідомість "за­хоплює собі командні позиції, спостережні пункти обліку

і контролю"1. Ще П. Юркевич вказував на ту обставину, що античні філософи не знали потреби в тому^ щоб чітко визначити місце філософії права в системі наук (хоча про систему наук в античні часи можна говорити лише умовно), філософсько-правові питання досліджувалися в рамках соціальної і особистісної етики2. Предметом особливої уваги філософів Античності були проблеми справедливос­ті, права, держави, походження законів. "Якщо перші за­конодавці (айсюмнети) Драконт і Солон в обгрунтуванні записаних ними норм звичаєвого права і тих правових установ, авторами яких вони були самі, вдаються до поси­лань на авторитет Богів, то в період класики філософи досліджують логічні і ціннісні передумови права"3. Така специфіка філософсько-правового знання зумовлена фак­том розуміння раціонального пізнання як найважливішої цінності культури, неможливості відриву теоретичного сві­ту від реального душевного життя людини. Ні Античність, ні Середні віки не знають дуалізму природного світу і лю­дини. Цей дуалізм став можливим в Нові часи, коли світ почав уявлятися сукупністю об'єктів, позбавлених ознак суб'єктивності. Це підтверджується протиставленням Де-картом духовної і матеріальної субстанції і вченням Канта про теоретичний і практичний світи, про світ природи і світ свободи.

Такий стан справ зумовив поширення в Нові часи теорії природного права. Оскільки сучасна тоді наукова раціо­нальність вимагала, в контексті механічної картини світу, розглядати людину як природне тіло в системі (в оточенні) інших природних тіл або ж визнати свою некомпетентність і звернутися до Бога (як це зробив Руссо — замінивши Бога в просторі Богом в часі)4. Кант вперше зумів поєднати несумісність об'єктивної механістичної наукової раціо­нальності і уявлення про суб'єкт, який самовизначається.

Бибихин В. В. Философия й религия // Вопросм философии. — 1992. — № 7 — С.35. 2

Див.. Юркевич П. Вступ до філософії права // Філософська і соціологічна думка. - 1996. - № 3-4. - С. 54.

о

Малинина Й. Философия права (рефлексивная традиция): Автореф. дис. ... д-ра филос. наук: 09.00.10 // РАН. Уральское отделение. — Екатеринбург, 1997. — С. 18.

Теорія природного права Нових часів не виникла на порожньому місці, вона ввібрала в себе традиції середньовічних уявлень про природне право та вчення про право протестантів XVI століття.

Починаючи з Канта, можемо говорити про критичну реф­лексію, яка концентрує свою увагу на місці людини в світі як суб'єкта, який здатний виходити за рамки природної детермінації1. Таке розуміння взаємовідносин людини і сві­ту підтверджується у Канта існуванням двох взаємопов'я­заних "розумів" — теоретичного і практичного. Якщо перший — це лише одна із форм відношення до світу, то другий — це ціннісні форми свідомості.

Нові часи характеризуються спробою створення нової філософії і науки, які були б протилежні схоластичній фі­лософії і науці. Хоча відомо, що Лейбніц, як один із твор­ців нової культури, намагався показати спадковість в куль­турі, пом'якшити суперечності між старим і новим: "Ми повинні прагнути більше до будівництва, ніж до руйнуван­ня, і не блукати в невпевненості серед постійних змін у наукових теоріях, підкоряючись сьогоденним настроям сміливих умів. Нехай, нарешті, людський рід, загнуздавши сектанські суперечки, які розпалюють честолюбство нова­торів, і встановивши тверді основи науки, вивіреними кро­ками рухаються вперед у філософії і в науках: в трудах видатних мужів древності і нових часів..."2. Як уже згаду­валося, ідейний та інтелектуальний настрій епохи концент­рувався навколо ідеї універсального. Це стосується і галузі правознавства. Тому цілком природно сприймаються такі породження того часу, як універсальне право ()из ипіуегзаіе) та "громадянська філософія". Універсальне право визнава­ло своєю основою не римське право, а філософію, тому терміни універсальної та філософської юриспруденції бу­ли синонімами. І за змістом, і за методикою вони повинні були співпадати з правом раціоналізованим. Поняття "гро­мадянської філософії" означало загальне вчення про дер­жаву, її походження, природу та право.

Філософія права Аейбніца. Про правознавчі роботи Лейбніца більшість вітчизняних філософів мають уявлення лише з коментаторської літератури. Достеменно відомо, що перші роботи з юриспруденції та права були написані в 60-х роках XVII століття — "Опьіт о философских вопросах, собранньїх из области права" (1664 р.), "Про

Див.: Длугая Т. Б. Проблеми единства теории й практики в немецкой класси-ческой философии. - М., 1986. - С. 78-79.

2 Див.: Лейбнщ Г. В. Соч.: В 4 т. - М., 1982-1989. - Т. 1. - С. 248. 120

складні казуси в праві" (1666 р.), "Новий метод вивчення і навчання юриспруденції" (1668 р.); питанням міжнарод­ного права присвячені праці "Сосіех ]игіз §епїіит сііріо-таїісиз" (1698 р.), "Мапіізза Сосіісіз §епііит сНрІотаїісі" (1700 р.).

Одержання освіти юриста і поринання в дослідження наукових проблем, які були тісно пов'язані з юриспруден­цією, примусили мислителя розширити сферу своїх занять, що і зробило можливим створення універсальної системи. Ю. Шмідт в "СезсЬісЬІе сіез §еізіі§еп ЬеЬеп іп ВеиґзсЬІапсІ уоп ЬеіЬпіг Ьіз аи£ Ьеззіп§з То<і 1681" свідчить, що "в листі від 1671 р. Лейбніц зізнається, що юриспруденція привела його спочатку до дослідження душі, бо він шукав глибокі підвалини права. Бажання дійти до самих глибинних коре­нів привело його до психології, і він не заспокоївся до того часу, поки не проник до останнього джерела всього знан­ня: математики і фізики. На противагу сучасним (мається на увазі XIX ст. — Авт.) реформаторам філософії, які виходять або з природознавства, або із теології, він роз­глядав людину перш за все як члена суспільства, носія прав і обов'язків, і лише потім досліджував її як природну істо­ту, він був посередником між Гроцієм і Декартом"1. "Ме­тодологічний взірець XVII — механіка, стала строго мате­матичною. Захоплення математикою відобразилося і на науковій методології. Достовірність, ясність, чіткість мате­матики, її незалежність від емпірії, підштовхують Декарта мріяти про універсальний математичний метод. Лейбніц вбачав в новому природознавстві втілення математики і вірив в поширення її достовірності також на інші науки. Давні греки визнавали за арифметикою і геометрією "ста­тус" крил розуму, а XVII ст. окрилює ними науку. "Тільки арифметика і геометрія чисті від всього хибного або недос­товірного", "арифметика і геометрія більш достовірні, ніж всі інші науки, а сам предмет їх настільки ясний, простий, що вони не потребують ніяких припущень, які досвід може піддати сумніву", — переконує нас Декарт.

Лейбніц розглядав три ступені природного права, які співвідносяться з трьома видами справедливості: 1 — суворе право (|из зігісїит), або справедливість обопільна; 2 — рів-

Цит. заДеборин А. Й. Лейбниц как социальнмй мислитель // Попроси фило-софии. - 1967. - № 3. - С. 97.

ність ()из ае§ішт); 3 — благочестя і праведність (ріеіаз і ргоЬіїаз). Суворе право розшифровується як "Не роби ін­шим того, чого не побажаєш собі, не здійснюй несправед-ливостей"; на другому ступені правила гласять: "Роби кож­ному те, що бажаєш, щоб тобі робили, воздавай кожному своє"; Благочестя приписує: "Не тільки не роби несправед-ливостей, не тільки чини справедливо з будь-ким, а й ба­жай кожному блага і щастя і сприяй йому, як своєму влас­ному, живи благодійно"1. Останній ступінь природного права означає співпадання індивідуальних інтересів із за­гальними інтересами, право знаходить втілення в моралі.

Загальна інтелектуальна спрямованість епохи на дове­дення і дослідження природного як ненадприродного в га­лузі правознавства зробила можливим викристалізування світського вчення про звільнення природного права від принципів богослов'я. В межах цього вчення Бог сам по­требував свого виправдання перед людським розумом. Бо­гові було відмовлено в статусі творця права, його "місце" зайняли гіпотетичний "природний стан" як генетичне нача­ло та суспільність як онтологічна передумова формування права. Розуміння природного як ненадприродного означа­ло заперечення залежності юриспруденції від богослов'я. Лейбніц визнає подібність між юриспруденцією і бого­слов'ям, але як результат запозичення богослов'ям мето­дології юриспруденції. Правильність природного права не випливає з того, що так повеліває Бог, навпаки. Бог приписує людям дотримання природного права, оскільки воно правильне. Ця точка зору Лейбніца перегукується з позицією Хр. Томазія, який стверджував, що Бог не воло­діє авторитетом законодавця, він є доктором природного права — заріепз Оеит та§ік сопсірії иі Оокіогет )игіз па-Іигаї §иаІ иі 1е§ізіа1огет2. Більше не визнається право із закону, проголошується закон із права. Більше того, Пуф-фендорф дозволив собі виголосити тезу про Бога як твор­ця природного права не із одкровення, а з "природного розуму"3.

Див. детальн.: Фишер К. История новой философии. — М., 1905. — Т. 3. 2

Див.: Спекторский Е. Проблеми социальной физики XVII столетия. — К., 1917. - Т. 2. - С. 59.

о

Там само. 122

Природність Нових часів — це перш за все раціональ­ність, це пошуки джерела права і визнання таким чистого розуму. Природне право ототожнюється з розумним пра­вом, яке в свою чергу тотожне праву розуму. Лейбніц роз­різняв "екзегетичну" та дидактичну юриспруденцію. Навіть коли він занурювався в море "екзегетичної юриспруден­ції", він намагався звести безмежний океан права до неба­гатьох прозорих джерел "правового розуму"; розум закону він прирівнював до "тисячі коментарів". Протягом усього життя Лейбніц намагався вибудувати раціональну систему природного права, засновану на самоочевидних істинах.

Нові часи дають нам три системи природного права — деонтологічну, логічну та онтологічну. Якщо деонтологічна система ототожнює право і справедливість, визначаючи ос­танню як відсутність несправедливості (Гуго Гроцій), то логічна система — це спроба пояснення права логічними засобами. Лейбніц навіть створює власну науку "номотеку" або законодавчу політику. Для Лейбніца характерне роз­межування юриспруденції фактів та юриспруденції права, які є складовими логічної природи права. Юридичну онто­логію великий філософ ототожнює з позитивним правом, тоді як юридичною фізикою є судова медицина. В пошуках логічного обгрунтування права Лейбніц намагався знайти відповідність між юридичними та логічними теоремами, а також за допомогою теорем намагався звести вчення про природне право до системи юридичних визначень. Лейбніц був дуже чутливим до питань логіки і високо оцінював логічні "суми" схоластів, на відміну від Декарта, який низь­ко оцінював наукове достоїнство логіки в її силогістично­му модусі. Історія науки тільки в XX ст. підтвердила пра­вильність інтуїції Лейбніца. Своє захоплення логікою Лейбніц пояснював так: "Мене вразили чіткість і порядок думок, які я в ній знайшов. Я відразу почав здогадуватися, що тут треба шукати щось важливе..."1. За свідченням Е. Спекторського, Лейбніц намагався звести вчення про природне право до системи юридичних визначень, щоб із цих визначень демонструвати всі істини. Вибудовуючи свою систему природного права, Лейбніц обґрунтовує іс­нування науки "номотеки", яка відмінна від природного

Цит. за: Майоров Г. Г. Теоретическая философия Г. В. Лейбница. — М., 1973. - С. 50.

права і сьогодні ми її називаємо законодавчою політикою, і яка співвідноситься з юридичною деонтологією. Юридич­на онтологія, при такому підході, сягає корінням у пози­тивне право, а юридичною фізикою можна називати питан­ня судової медицини1.

Стосовно ж онтологічної системи — її особливістю бу­ли пошуки генетичної основи природного права: для Гоб-бса та Спінози — природний стан зливається з природною закономірністю фактичного буття; для Лейбніца — це "чисте" природне право як стан природної боротьби, яке діє не тільки в природних відносинах людини до людини, але і в природних відношеннях між людьми і предметами одухотвореної і неодухотвореної природи — лев по праву може розірвати людину, в свою чергу лев може бути пере­можений природною стихією, людина ж може приручити царя природи і навчитися керувати стихіями.

Для Лейбніца співвідношення між природним та пози­тивним правом за аналогією розглядалося як співвідно­шення між математикою і фізикою. Під впливом свого учи­теля Е. Вейгеля пропонував у "Складних питаннях права" застосовувати до питань права філософський і логічний аналіз. Подібно до іншого учня Е. Вейгеля Пуффендорфа, Лейбніц намагався пояснити основні юридичні поняття за допомогою конструкцій і схем геометричного та фізичного типу. Він був упевнений в тому, що вчення про право є наукою, заснованою на визначеннях і доведеннях, а тому вона є наукою геометричного типу. "Складні питання пра­ва" — це своєрідний панегірик благотворному впливу фі­лософії на правознавство. Передмова до цієї праці почи­нається так: "Я починаю важку і непосильну мені, але пло­дотворну і приємну мені справу, бо вигодуваний філосо­фією, я став учнем юриспруденції. І як тільки остання давала мені можливість, знову повертався до філософії, при чому звертав увагу на ті пункти, в яких обидві науки соприкасаються між собою або споріднені одна з одною. Ці роздуми мають за мету сприяти тому, щоб професійні юристи перестали зверхньо ставитися до філософії, тоді вони побачать, що багато місць в їхньому правознавстві є дуже заплутаним лабіринтом, якби нами не керувала філо-

Див.: Спекторский Е. Проблеми социальной физики XVII столетия. — К., 1917. - Т. 2. - С. 66.

софія, і що древні авторитети їхньої науки були разом з тим посвяченими в глибини філософії. Ульпіан тому і наз­вав юриспруденцію наукою про справи божі та людські, бо був переконаний, що без філософського погляду на речі і філософської підготовки не може відбутися юрист, так са­мо як не могла б статися і наука про право і неправо"1.

Цей трактат цікавий як з логічного, так і з філософ­ського кута зору, оскільки заплутані юридичні випадки є юридичними антиноміями, кожна сторона з яких може бу­ти доведена логічно. Серед існуючих варіантів вирішення таких антиномій — віддати перевагу вибору шляхом же­ребкування, не вирішувати зовсім, перекласти відповідаль­ність за прийняте рішення на суддю — Лейбніц не знахо­дить відповіді, яка б його задовольнила. На його думку, тут необхідно приймати тільки юридичне рішення, застосо­вуючи право. Право не вичерпується позитивними закона­ми, швидше навпаки, останні мають значення лише як до­говір, який створює і обґрунтовує державу, обмежує при­родне і міжнародне право. Там, де безсилі закони, в силу повинно вступати право, яке одночасно є джерелом відпо­віді на складні випадки в юриспруденції2.

Найбільше значення для наступних поколінь мав "Но­вий метод...". В своєму творі Лейбніц виступає реформато­ром викладання та вивчення права. Головним завданням, на його думку, правознавців того часу є надання юриспру­денції наукового і систематичного характеру. Рішуче пори­ваючи зі старою методикою вивчення права, яка базувала­ся на дотриманні збірників Юстиніана, Лейбніц вказував на їхню невідповідність із потребами часу, вказував на необхідність створення чіткої логічної системи викладу права, в якій би поняття були взаємопов'язані і взаємо-обумовлені.

Лейбніц уперше в європейській традиції звернув увагу на доцільність розведення історії права і права як навчаль­них дисциплін. Не задовольняючись викладом матеріалу в сучасних йому підручниках, він відчував потребу у зобра­женні поступових змін римського права: "в них (у підруч­никах — Авт.) не вказується, які положення були встанов­лені трибунами, консулами, преторами та імператорами в

Цит. за: Фшиер К. История новой философии. — М, 1905. — Т. 3. — С. 54.

2 Див. детальн. вказану працю К. Фішера.

різні епохи, поки, нарешті, римське право не набуло своєї завершеної форми"1.

Зміни в методиці вивчення та викладання права, запро­поновані Лейбніцем, безпосередньо стосувалися і сучасно­го йому чинного права. Було запропоновано для ефектив­ного вивчення права вичленити із курсу чинного права за­старілі і віджилі положення, які рекомендувалося віднести до історії права або інституцій загального права.

На жаль, новаторські думки Лейбніца не були оцінені сучасниками, і тільки після видання "Нового метода..." в 1748 році, ці положення знайшли розуміння і набули по­ширення, з'явився навіть термін "метод Лейбніца"2.

В XVII ст. зразком науковості вважалася геометрія, весь світ розглядався як прозора, ясна, нерухома геомет­рична система, яка не знає часових змін. Тому пізнати щось — означало пізнати опііпе §еотеїгісо, тобто через посередництво визначень. Державознавство того часу штучно вибудовувало сучасне, симетричне громадянське суспільство з сирого матеріалу природного стану. Геомет­рія в XVII ст. переступила межі наукових кіл, відомий вплив геометрії на мистецтво, в якому панівними стають симетрія, холодні, правильні лінії. Мистецтво повинно бу­ло доповнити природу, оскільки остання рідко дає геомет­ричні образи і симетрію.

Суспільствознавство XVII ст. ретельно вимірює всі можливі відношення між людьми. Юриспруденція відтепер співставляє права і обов'язки, злочини і покарання з точ­ністю геометрії. Наслідуючи свого вчителя — Е. Вейгеля, Лейбніц розглядав римське право не тільки як історичну пам'ятку, а як своєрідну геометрію римського співжиття. Правознавчі студії, якими займався Лейбніц, були складо­вою частиною більш широкого завдання, яке стояло перед ним — встановлення можливої гармонії між фізичним і моральним світами.

Цит. за: Новгородців П. Историческая школа юристові ее происхождение й судьба. - М., 1902. - С. 32. 2 Див. детальн. вказану працю П. Новгородцем.

Контрольні запитання

4 Як вплинула пантеїстична спрямованість філософії епохи Відродження на розуміння основних категорій філософії права?

4 Як Г. Гроцій розрізняв природне право і право, уста­новлене волею?

4 Що є, згідно з теорією Дж. Аокка, початковим виміром людської свободи?

4 Як змінюється, в епоху Нового часу, класична двоєдина формула феодального права?

4 Чим обумовлений, згідно з теорією Т. Гоббса, "природ­ний стан людини як стан війни всіх проти всіх"?

4 В яких випадках, згідно з теорією Ф. Бекона, при уточ­ненні джерел права має сенс апеляція до Бога?

4 Які закони Вольтер називав природними законами?

4 Який зміст поняття "просвітництво" у широкому і вузькому значенні?

4 В чому сутність концепції "суспільного договору" як формули об'єднання людей у "громадянське суспіль­ство"?

4 Чому просвітителі розглядають свободу лише в полі­тичному аспекті проблеми?

Тема II. Філософсько-правові вчення в Західній Європі кінця XVIII середини XIX ст.

§ 1. Філософсько-правові позиції Іммануїла Канта

Родоначальником німецької класичної філосо­фії вважається філософ Іммануїл Кант (1724— 1804). Він народився і помер у столиці Східної Пруссії — Кенігсберзі; походив із родини ремісника; дістав універси­тетську освіту; працював викладачем і професором Кеніг­сберзького університету. І. Кант був різнобічне освіченою людиною. Його філософська система криє в собі низку оригінальних концепцій щодо побудови Всесвіту, етики та естетики, логіки пізнання. Важливе місце в теоретичній спадщині цього мислителя посідають праці з соціально-по­літичних, історичних і правових проблем. Це — "Основи метафізики моральності", "Критика практичного розуму", "Ідея загальної історії під космополітичним кутом зору", "До вічного миру", "Метафізичні засади вчення про право" та ін. Філософія І. Канта приголомшує глибиною і проник­ливістю. Хотілося, щоб її прочитали, відкинувши завчені фрази й готові рецепти, зваживши навдивовиж точне і ви­вірене слово І. Канта, актуалізоване нашим реальним істо­ричним досвідом, усіма десятиліттями кривавих культів, коли "всезнаючі опікуни" ретельно відучували народ ко­ристуватися власним розумом та бути власне народом, а не юрбою. Саме від цього неодноразово застерігав І. Кант, вивчаючи природу людей та їхню схильність створювати нові штампи мислення замість старих. Мислитель писав: "Людина дуже рано набуває почуття справедливості, або дуже пізно, або взагалі не набуває поняття справедливос­ті"1. На противагу почуттю, поняття справедливості не мо­же бути набуте людиною на основі лише індивідуального досвіду. І. Кант характеризував свою епоху як "вік просвіт­ництва", сутністю якої є "вихід людини зі стану неповно­ліття, в якому вона перебуває з власної вини. Неповноліття

1 Кант Й Сочинения В 6 т М, 1965 Т 2 С 149 128

означає неспроможність користування власним розумом без керівництва когось іншого". Рівночасно філософ до­тримувався думки, що принципи державного управління можуть бути найкраще реалізовані в державі, котру очо­лює монарх, що керується тією загальною волею громадян, яку адекватно відображають філософи.

Кант докоряв авторові "Левіафана..." Гоббсу, що той не визнавав за народом його непорушних і невід'ємних прав. І водночас був щиро переконаний, що освічений мо­нарх здатен сприяти розширенню цих прав, якщо прийняти відповідні закони.

На відміну від Руссо, Кант уважав, що людина за своєю природою лиха, а не добра. Отримавши необмежену сво­боду, люди не підтримуватимуть, а протистоятимуть один одному; людська природа — "нетовариська товариськість", соціальні інстинкти переплітаються в людині з інстинктами антисоціальними, схильність до злагоди — з егоїзмом. "Людина — це така тварина, яка потребує над собою гос­подаря", — такий не вельми оптимістичний висновок зро­бив філософ. Проте й ЦІ господарІ-"опікуни" теж люди, і тому теж потребують над собою господаря, яким може бути лише Бог.

Кант поділяв із фізіократами віру в те, що прогрес люд­ства є процесом природним, що люди стихійно до нього прагнуть і здійснюють його, якщо тільки їм у цьому не за­важати. Отже, вважав філософ, треба створити такий лад у суспільстві, який забезпечував би відповідні умови для поступу. Адже люди — не просто машини, як трактують їх деспотичні уряди. Здатність думати — їхня вроджена якість, треба лише розвинути її у повсякденний навик. До­помогти їм у цьому повинні не "опікуни", зацікавлені в тому, щоб тримати людей в покорі, а інтелігенція, "вчені". З цього погляду політичне-правове мислення — цілком елі­тарне, проте був глибоко переконаний, що лише свобода думки може забезпечити розвиток людства, і саме з цим переконанням філософ робив свій вибір між монархією та республікою.

Кант вірив, що освічений монарх більше поважатиме свободу думки, ніж революційний республіканський уряд, тому що, відчуваючи власну законність, стоятиме на твер­дих ногах і "не боятиметься своєї тіні". Зрозуміла річ, що йдеться про суто об'єктивне відчуття, — адже такий кри-

5 0-58 129

тичний розум, як Кант, анітрохи не вірив у божественне, святе право монархії. Він відкрито заявляв, що всяка дер­жавна влада є наслідком узурпації, загарбництва, а не доб­ровільного суспільного договору між народом і правителя­ми, як це стверджував романтик Руссо. І лише завдяки діалектичному співвідношенню між правом і державою державна влада може домогтися узаконення свого статусу як необхідної сили, що регламентує суспільне життя.

Саме тому Кант схилявся до монархічної форми прав­ління. За вихованням німецький філософ був консервато­ром, і лише під впливом ідей Локка, який вважав, що розум людини — це "табула раса" і, отже, людину можна привчи­ти до будь-чого, а також під впливом ідей популярного на той час Спінози і особливо — Руссо він став радикалом. Згодом у період зрілості, ідеї Монтеск'є та Юма певною мірою нейтралізували притягальну силу концепцій Ж.-Ж. Руссо, про що свідчить перехід Канта на позиції реформізму.

Його надії на освічений абсолютизм, ясна річ, виявили­ся перебільшеними. Одначе міркування філософа стосовно підвалин суспільного ладу, що має спиратися на діалектику дисципліни й свободи, добровільного послуху та вільної критики, мають, як бачимо, нетлінну вартість. У "Метафі­зиці моралі" І. Канта викладено його етичну систему. Мис­литель, пояснюючи свою теорію, не хотів мати нічого спільного з утилітаризмом, який мету моралі вбачав поза її межами. Передусім Кант прагнув "цілком ізольованої метафізики моралі, не змішаної з будь-якою теологією, чи фізикою, чи гіперфізикою". Всі моральні уявлення, стверд­жував Кант, апріорно притаманні розумові й породжені ним. Моральність досягається тільки тоді, коли людина діє, підкоряючись обов'язкові; водночас не досить, щоб учинок був таким, як того міг вимагати обов'язок. Так, якщо лю­дина добра тільки завдяки своїй природній доброзичливос­ті, то її не можна вважати доброчесною. Сутність моралі слід виводити з уявлення про закон: адже все в природі діє відповідно до законів, тільки розумна істота має здатність діяти згідно з ідеєю закону, тобто коритися волі. Уявлення про об'єктивний принцип як такий, що виявляється у волі, зветься велінням розуму, а формула цього веління — ка­тегоричним імперативом, або "золотим правилом мораль­ності", сутність якого — в моральному вдосконаленні гро-

мадян за принципом: "Дій згідно з такою максимою своєї волі, яка водночас може стати основою загального законо­давства"1. І. Кант убачав у цьому правилі універсальний засіб розумної організації суспільства, суспільної злагоди і приборкання одвічно злої природи людини.

Крім того, згідно з теорією Канта, ідею категоричного імперативу можна вважати основним системотвірним чин­ником права, але ця ідея формалізована. Тобто у праві головне — не мотиви вчинків, а їхній характер. Запропо­нований Кантом підхід до розуміння права можна витлу­мачити так: норми права окреслюють сферу, в якій людина може діяти вільно. Спроба вийти за цю сферу неприпусти­ма тому, що вона сприймається як посягання на свободу інших осіб. Отже, право — це, насамперед, визначення мі­ри чи граничних умов свободи людини, її автономії.

Ця умова знаходить відображення в таких визначеннях права І. Канта:

1. Право — це сукупність умов, за яких сваволя одного індивіда сумісна зі сваволею іншого під кутом зору загаль­ного закону свободи.

2. Право є загальним для всіх правилом (сукупністю правил) узгодження суперечливих дій вільних громадян.

3. Сукупність умов, які обмежують сваволю одного ін­дивіда дотично до іншого та юридичні конфлікти в суспіль­стві, Кант називав правом.

Таке праворозуміння у Канта спиралося на ідею мо­ральної автономності особистості, її абсолютної самоцін-ності, її здібності створювати для себе закони, знати свій обов'язок і самому виконувати його. Сама можливість сво­боди і взагалі для всіх людей закону стала можливою, згідно з Кантом, завдяки моральній автономії особистості (тобто самоцінності, самозаконності й незалежності особи).

Кант уперше зумів поєднати несумісність об'єктивної механістичної наукової раціональності та уявлення про людину як суб'єкта, що самовизначається. Починаючи з Канта, можемо говорити про критичну рефлексію, що кон­центрує свою увагу на місці людини в світі як суб'єкта, здатного виходити за рамки природної детермінації2. Таке

1 Кант Й. Сочинения: В 6 т. - М., 1969. - Т. 3. - С. 95. 2

Див : Д.іугач Т. Б. Проблема сдинства теории й практики в немецкой класси-ческой философии. — М., 1986. — С. 78—79.

5* 131

г

розуміння взаємовідношення людини і світу підтверджу^ ється, згідно з ученням Канта, існуванням двох взаємо­пов'язаних "розумів" — теоретичного і практичного. Якщо перший — лише одна з форм ставлення до світу, то другий, у тому числі й право, — ціннісні форми свідомості.

Сенс і призначення права в тому, щоби ввести свободу і сваволю всіх індивідів у розумні й загальноприйняті рам­ки. Право стосується тільки зовнішніх меж загальнодопус-тимої поведінки, тобто виступає у вигляді заборон, які регламентують те, що не заборонено.

Кант у своїх філософських творах постійно звертався до проблеми співвідношення права і моралі. Проблеми роз­різнення права і закону, специфіку права він виявляв від­межуванням його від моралі. Призначення права — гаран­тувати моралі той соціальний простір, у якому могла б реалізовуватися свобода індивіда. У цьому — сутність кан­тівської ідеї моральної обгрунтованості права. Концепція моральності права має правове значення тільки тому, що моральність юридична.

Мислитель розрізняв зовнішні — позитивні та внутріш­ні — суб'єктивні, рушійні сили соціальної поведінки. Перші є юридичними і реалізуються завдяки насиллю. Другі зале­жать від усвідомлення внутрішнього обов'язку; вони є мо­ральними. Це розмежування проводиться чітко, оскільки право стосується лише дій, мораль — переконань. При цьому Кант уважав моральною діяльність, спрямовану на благо всього людського роду, тоді як юридичні відносини скеровано на кінцеву волю індивідів та їхні зовнішні, без­сердечні зв'язки. За кантівським протиставленням права й моралі приховано визнання аморальності сучасного йому суспільства.

Кант, під впливом ідей Руссо, розглядав моральність як подолання відчуження людини як об'єкта юридичних норм. В основі цього процесу є перехід усього правового в мо­ральне. Рівночасно він визнавав право й мораль як взаємо-доповняльні протилежності, формальну єдність суб'єктив-г ності та об'єктивності поведінки індивідів.

Розглядаючи свободу як початковий вимір визначення права, філософ успадкував традиції Просвітництва та бур­жуазних революцій XVIII ст. Згідно з кантівським визна­ченням, слідує і рівність суб'єктів як принцип права.

Специфіка означеного способу визначення права поля­гає найперше в тому, що своєю внутрішньою структурою та за характером свого здійснення сутність права — не у формальному встановленні норм, яким слід підкорятися, а в утворенні духовних передумов, що забезпечують свобо­ду. Запропоноване Кантом поняття права значно ширше, об'ємніше позитивного права, яке підлягає критичній пере­оцінці розумом. Кант порівнював позитивне право з голо­вою без мозку. Він виходив із розмежування між філософ­ським і прикладним розумінням права, яке набуло чіткішо­го оформлення у Гегеля. Питання "Що таке право?", на думку Канта, може засмутити правника: "... що кажуть за­кони в тому чи іншому місці, в той чи інший час, він іще може ствердити; але чи є правом те, чого вони вимагають, і який загальний критерій, на підставі якого можна розріз­няти правове й неправове... — це залишається для нього таємницею, позаяк він ні на мить не полишає зазначених емпіричних принципів і не шукає витоків цих суджень у самому лише розумі... щоб установити основу для можли­вого позитивного законодавства"1.

У праві І. Кант виокремлював різні рівні, для яких ви­хідними були не однакові принципи. Так, природне право спирається на апріорні принципи, що їх диктує розум, тоді як позитивне право залежить од волі законодавця. При­родне право і є цим загальним критерієм, який дозволяє розрізняти правове і неправове.

Право як моральна здатність зобов'язувати інших (на­гадує суб'єктивне право) поділяється на вроджене (нале­жить кожному від природи незалежно від правового акта; лише таке право є свободою чи незалежністю від примус­ного свавілля іншого, оскільки вона несумісна зі свободою будь-якого іншого) і набуте право (для якого необхідний правовий акт).

Щоби повністю усвідомити парадокси права, а отже, дійти висновку про суперечливість, неузгодженість наших знань про світ права, про форми його існування, Кант роз­різняв право у вузькому та широкому значенні цього слова.

До права у вузькому, точному розумінні не домішується нічого етичного, воно гарантується можливістю повного

Кант Й. Критика чистого разума. — М., 1994. — С. 4'Щ.

примусу. Тобто право в точному розумінні слова є синоні­мом позитивного права.

Що стосується права в широкому розумінні, то це — своєрідне явище, де "... правоспроможність примушувати не може бути визначена ніяким законом". "Цих істинних або хибних прав, — писав Кант, — є два: справедливість і право крайньої необхідності; перше допускає право без примусу, друге — примус без права. Така двозначність залежить... від того, що бувають випадки сумнівного права, вирішити які неспроможний ніякий суддя"1.

Взагалі, можливі різні теоретичні системи, де право ви­никає як необхідний складник, як етап розвитку або час­тина цілого. Кожен складник виникає як момент або логіч­на ланка. Право виявляє себе як видове поняття стосовно до загальнішої категорії. Кантові такою категорією служи­ла мораль. Він написав "Метафізику моралі, що складаєть­ся з двох частин". Перша частина — філософське вчення про право, розглядає легальність людської поведінки, тоб­то її відповідність юридичним законам. Друга частина — філософське вчення про чесноту — розглядає моральність людської поведінки, тобто її відповідність законам етики. Гегель описав у "Філософії права" систему, що фіксує три форми розвитку вправа: абстрактне право, етику, мораль­ність. Підхід Гегеля був непересічним. Кант діяв радше як методолог і вживав юридичні поняття за їх узвичаєного тлумачення; Гегель як філософ-теоретик творив умоглядну систему, яку важко сприйняти юристові. Всі форми регу­ляції людських відносин належать, за Гегелем, до права. Те, що юристи називають правом, стало йому за "абст­рактне право". Це — початковий рівень: нерозвинене, не­повне, тонке на зміст право. "Етика" — наступна, розвине­на форма.

Отже, через право Кант пов'язував свою соціально-фі­лософську концепцію з одним із розділів критичної філо­софії. Право він тлумачив як вияв практичного розуму. Надаючи процесові становлення правових відносин прі­оритетного значення як на початкових етапах конститую­вання людських спільностей, так і в наступному їх розвит­ку на етапах цивілізації аж до загального громадянського стану, Кант уважав, що ці відносини є результатом діяль-

Кант Й. Критика чистого разума. — С. 226. 134

ності розуму і що проблему створення держави завжди може розв'язати той, хто володіє хоча б здоровим глуздом. Розум може використати механізм природи як засіб для того, щоби практикою конституювати власну мету — нак­реслення права і цим гарантувати внутрішній та зовнішній мир і постійно забезпечувати його, оскільки тільки це пов­ністю залежить від держави. Хоча Кант називав соціальні імперативи практичного розуму апріорними, все ж чітко простежується їхня емпірична основа, відображення в них потреб людської практики.

§ 2. Теоретична концепція права Иогана-Готліба Фіхте

Йоган-Готліб Фіхте (1762—1814) — професор

філософії Єнського університету в Німеччині.

Основні праці — "Система вчення про моральність",

"Основи природного права", "Замкнена торгова держава"

та ін.

Основою філософсько-правових поглядів Фіхте була суб'єктивно-ідеалістична теорія діяльності. Головним зав­данням своєї практичної філософії мислитель уважав об­грунтування можливості й способів досягнення людської свободи, встановлення справедливого державного устрою, проте зводив практику до діяльності моральної свідомості. Згідно з теорією Фіхте, в основі теоретично-споглядально­го ставлення до дійсності лежить практично-діяльне став­лення до неї. Пізнання у Фіхте — лише підпорядкований момент єдиної практично-моральної діяльності. Мисли­тель заперечував кантівську "річ у собі" і пояснював усю реальність як витвір діяльності безособового та надособо-вого "Я". Світ речей, за Фіхте, уявляється теоретичній сві­домості як існуючий поза і незалежно від неї світ лише тому, що "Я" творить його несвідомо. Необхідність у пра­вових настановах диктується свідомістю, а право виводить­ся з "чистих форм розуму". Філософія Фіхте спиралася на три основоположення ("Я покладає Я", "Я покладає не-Я", "Я обмежує не-Я"), котрі обумовлюють як структуру, так і внутрішній зміст системи. Цей метод, навіть за його сві­тоглядно-методологічної обмеженості, був, власне, істо-

рично першою спробою розробити теорію діалектичного методу.

У філософсько-правових поглядах Фіхте вихідним було питання про свободу. У свободі він убачав не безпричин­ний акт, а дію, основану на пізнанні необхідності. Філософ ставив міру людської свободи в залежність не від індивіду­альної мудрості людини, а від рівня історичного розвитку суспільства, від епохи, до якої належить індивід.

У розумінні історії Фіхте продовжував традиції про­світників — історія людства є процес розвитку від стану початкової невинності (несвідомого панування розуму) че­рез загальне падіння й зіпсованість до свідомого царства розуму і свободи.

Кожен індивід повинен реалізовувати особисту свободу в межах загальної свободи, але, щоб його устремління не виходили за межі загальної свободи, необхідна правова спільність людей, в основі якої лежить правовий закон. Фіхте проповідував ідею, що в основі всякого державного устрою є договір, спрямований на забезпечення свободи кожному громадянинові завдяки справедливим законам. Базою права є взаємне визнання індивідами особистої сво­боди кожного з них.

Особливості функціонування держави, суспільного ус­трою, основи правових відносин Фіхте виводив із мораль­ного закону і підкреслював, що тільки на цій основі люди можуть досягти досконалості у своєму стані. За Фіхте, з верховенства морального закону випливає, що держава і право необхідні лише в умовах, за яких цей закон не може реалізуватися, мусить із часом зникнути. Шлях зникнення держави — це перехід із "царства законів" у "царство мо­ралі". Тобто у філософсько-правових поглядах Фіхте чітко простежується вплив розуміння категоричного імперативу І. Канта.

У праці "Замкнена торгова держава" Фіхте запропо­нував утопічний проект держави з повним одержавленням усіх сфер суспільного життя. Цей проект мав деякі реакційні аспекти (визнання німецької національної винят­ковості).

Держава контролює всі сфери життєдіяльності, а саме: виробництво; ціни, що їх вона ж і встановлює; торгівлю; майновий стан і відносини; особисте життя людей. В "ідеальній державі" Фіхте існує замкнена торгова система,

грошові одиниці мають право обігу лише на внутрішньому ринку.

Головним завданням держави Фіхте вважав загальний контроль над усіма сферами життя людини. Необхідність цього контролю — всебічно забезпечити стабільність сус­пільства, не допустити його підриву зсередини. Шлях до цього лежить через абсолютне слідування букві й духові законів.

У праці "Про призначення вченого" Фіхте вказував на необхідність знищення відносин панування і підкорення, зазначивши, що той, хто вважав себе володарем інших, сам раб, і що тільки той вільний, хто хоче всіх навкруги зроби­ти вільними. Коли ж метою якоїсь держави стає протилеж­на система вимірів, тобто "рабство всіх і свобода одного", то такий устрій мусить бути замінений відповідно до мети суспільного договору.

§ 3. Філософсько-правові погляди Г.-В.-Ф. Гегеля

Георг-Вільгельм-Фрідріх Гегель (1770—1831) був сином високопоставленого чиновника. Він прослухав курси філософії й теології в Тюбінгенському університеті, з захопленням сприйняв ідеї Великої фран­цузької революції, був прихильником республіки, вихваляв демократичний устрій суспільного життя античного світу, критикував феодальні порядки в Німеччині та релігійні догмати. З початком викладацької діяльності критикував погляди І. Канта і Й. Фіхте, схилявся до прореволюційних думок. Згодом, ставши професором Берлінського універси­тету і здобувши визнання як офіційний філософ, Гегель зосередився на реакційній позиції: прославляв Пруссію, її уряд, підкреслював обраність німецької нації як єдиного спадкоємця і продовжувача загальносвітової культурної традиції, виправдовував війни.

Суспільно-політичні погляди Гегеля розпорошено по багатьох його працях. Найбільш повно вони викладені у "Філософії права" та лекціях із філософії релігії, філосо­фії історії, опублікованих після його смерті. Ці погляди базувалися на постулаті про визначну роль об'єктивної ідеї, яка послідовно втілюється в різноманітних формах

буття і через суспільну свідомість індивідів повертається до свого "матеріального" (божественного) лона. Світовий розум має своєрідну "хитрість": він творить історію через діяльність конкретних людей, які виступають виконавцями божественної волі. Суб'єктом історії є дух, конкретними виконавцями — люди. Отож, об'єктивний дух виступає як об'єктивна закономірність, що стоїть над окремими людь­ми і проявляється лише через їхні різноманітні зв'язки і взаємовідносини.

У своєму розвитку об'єктивний дух проходить три го­ловні стадії: абстрактне право, мораль, моральність. Ос­танній ступінь охоплює сім'ю, громадянське суспільство, державу. Такою є загальна структура суспільно-філософ­ської концепції Г. Гегеля.

Для розуміння сутності гегелівської філософії права насамперед важливо з'ясувати, яке місце посідає вона в системі всієї філософії Гегеля. У цьому нам допоможуть два суттєво важливі моменти:

• матеріал гегелівського філософсько-правового вчення (право, держава, суспільство) належить до ступеня розвит­ку об'єктивного духу, репрезентуючи його об'єктивізацію, зовнішній прояв і утвердження;

• політико-правова теорія Гегеля, систематично роз­роблена ним як філософія права, є саме філософським вченням про об'єктивний дух, філософський аналіз об'єк­тивного духу.

Свою концепцію філософії права Гегель розробляв і трактував саме як філософську науку про право, істотним чином відмінну від юриспруденції, яка, досліджуючи пози­тивне право (законодавство), має справу, за Гегелем, лише з суперечностями. А от завдання філософії права полягає в усвідомленні думок, які лежать в основі права, а власне ідея права є поняттям, діалектика розгортання якого і роз­кривається у філософії права. Філософія, за Гегелем, "... є найвищий спосіб усвідомлення абсолютної ідеї, тому що її спосіб найвищий — поняття... Окремою філософською наукою, поряд із філософією історії, релігії, є також і фі­лософія права"1.

Що ж таке право? "Людина, — підкреслював філо­соф, — повинна знайти у праві розум. Ідеєю є свобода,

1 Гегель Г.-В.-Ф. Наука логики. - М, 1972. - Т. 3. - С. 289. 138

але, якщо позитивному праву і законам протиставляються продиктовані серцем почуття і свавілля, то вона перестає бути авторитетом. Та обставина, що насилля і тиранія мо­жуть бути елементом позитивного права, є для нього чи­мось випадковим і не порушує його природи"1.

Поняття право вживається в гегелівській філософії в таких значеннях:

• право як свобода (ідея права);

• право як певний ступінь і форма свободи (особливе право);

• право як закон (позитивне право).

На етапі об'єктивного духу, де весь розвиток визна­чається ідеєю свободи, "свобода" і "право" виражають єди­ний зміст. У цій площині філософія права Гегеля могла б називатися філософією свободи.

Система права як царство реалізованої свободи являє собою ієрархію особливих прав (як рух від абстрактних його форм до конкретних). "Право, — зазначав Гегель, — полягає в тому, що наявне буття загалом є наявне буття волі. Відтак право е в цілому свобода як ідея. А тому його можна вважати правом особливим"2. На вершині ієрархії особливих прав стоїть право держави, оскільки в реальній дійсності особливі права всіх рівнів (особистості, її совісті, злочинця, сім'ї, суспільства) дані одночасно.

Про право як закон (позитивне право) Гегель писав: "Те, що є право в собі, покладено в своєму об'єктивному наявному бутті, тобто визначене для усвідомлення розуму, і визначене як таке, що є правом і вважається правом, що відоме як закон: право загальне, завдяки цьому визначен­ню, є позитивним правом"3.

Відповідно, за Гегелем, перетворення права на закон завдяки законотворчості надає праву форму загальності й повної визначеності. Предметом законотворчості можуть бути лише зовнішні сторони людських відносин, але не їхня внутрішня сфера.

Розрізняючи право й закон, мислитель водночас праг­нув уникнути їх протиставлення. Він підкреслював, що зміст права може не бути додержаним у процесі його за-

Гегель Г.-В.-Ф. Философия права. — С. 59. 2

З

2 Там само. - С. 89.

Там само. - С. 247.

стосування, не все дане у формі закону є правом, оскільки не все закономірне в позитивному праві є законним і пра­вомірним1.

Філософський підхід Регеля до аналізу розгортання сфери об'єктивного духу (суспільство, держава, політика, право і т. ін.) передбачав застосування принципів і правил його діалектики, оскільки "... сам метод розширюється до системи"2. Філософія права не має, згідно з теорією Регеля, своїх специфічних методів дослідження і тому закономір­но розглядається як складова частина загальної філософії. Постава і вирішення проблеми про предмет і метод у фі­лософії права Регеля спирається на діалектику в її спеку­лятивно-ідеалістичній формі, метод визначає характер предмета дослідження і, власне, не досліджує об'єкт, а констатує, створює його, предмет дослідження зводиться до становлення понятійного апарату методу. Тотожність предмета і методу (від вихідного моменту до розгортання в цілісну систему) філософії права Регеля означає рівність їхнього понятійного змісту.

Специфіка взаємодії діалектики політико-правової сфери та філософії права Регеля виявляється неоднознач­не. Те, що Регель визначав як сходинку об'єктивного духу, розглядається як особлива сфера зі своєю сутністю і зміс­том. Через це логіко-гносеологічна сутність понять і зако­номірностей їхнього руху під час дослідження права, дер­жави, політики неминуче трансформується і набуває ін­ших, нових характеристик, обумовлених своєрідністю дос­ліджуваного матеріалу, специфічним змістом і власною логікою предмета розгляду.

Очевидно, що без подібної трансформації, яка додає щось нове, специфічне до "духу логіки", без своєрідної "політизації" логіки філософія права Регеля становила б інтерес хіба що для логіки, але не для наук про державу, право, політику. Все дослідження Регеля, в основі якого — діалектико-логічна конструкція світу об'єктивного духу (розвиток ідеї права, розгортання поняття права у світ права), супроводжується перетворенням, "наповненням" понятійного апарату діалектичного дослідження соціаль­но-політичним та етичним змістом.

Регель Г.-В.-Ф. Философия права. — С. 250. 2 Там само. - С. 304.

Регель розрізняв філософське і прикладне (практичне) поняття права, чого, на жаль, не робить більшість сучасних авторів.

Прикладне поняття права є необхідним для практичної юриспруденції, але не цікавить філософію. Філософське поняття Гегель називав "ідеєю права". "Ідея права, — писав він, — є свобода". Вихідний пункт права — воля, яка само­стійна тому, що свобода є сутністю і призначенням права. Систему права Гегель визначав як "царство суттєвої сво­боди". Ще Локк і Монтеск'є надавали здійсненню свободи виключного значення, підкреслюючи, що це, передусім, не анархія, не сваволя, а дотримання законів: без законів не може бути свободи. Гегель підвів під таке розуміння свободи філософську базу. Для нього свобода — "усвідом­лена необхідність". Значить, він допускав і "несвободу", підкорення законам природи і суспільства. Таке підкорен­ня робить вільним тільки його добровільність. За філософ­ським визначенням: "Ідея права — це свобода" приховано просту думку: право визначає розумну свободу людини (особи), яка обмежується такою ж свободою інших людей (осіб). Ця думка, безперечно, є продовженням ідей кантів­ського розуміння права, що його Гегель у "Філософії пра­ва" справедливо називав загальноприйнятним.

Визначення меж свободи і несвободи — ось що таке право. У розвинених правових системах ці межі встанов­люються детальною регламентацією всіх аспектів діяльнос­ті; у нерозвинених — відсутність детального розроблення деякою мірою компенсується загальним правилом: "будь індивідуальністю, особистістю і поважай інших у такій са­мій якості".

Людська свобода — результат тривалої роботи духу. Людина не народжується вільною, як уважав Руссо; вона, за Гегелем, є вільною за своєю духовною сутністю. Вільна людина і справедливі закони формуються в процесі довго­го соціально-історичного розвитку, в становленні якого людина створює свій світ свободи, права і держави і себе як повноправну, вільну істоту.

Поняття свободи й закону та вихідний момент об'єк­тивного духу сформувалися в надрах розвитку об'єктивно­го духу. Розум, що на ньому базується закон, реалізує себе як волю. "Хоча, — зазначив філософ, — пересічна людина бачить свободу в можливості не звертати уваги на існуючі

закони, чинити довільно, але саме в цьому і криється при­чина несвободи"1.

Цікавим видається бачення Регелем абстрактного пра­ва. "Абстрактне право, — зауважив він, — є першим ета­пом у русі поняття права від абстрактного до конкретного. Поняття права поки що абстрактне. Людина тут виступає в ролі цілком абстрактного і вільного "я"2.

Абстрактне право — це усвідомлення правоздатності. На цій стадії закон іще не виявив себе, його еквівалентом є лише формальний правовий заповіт.

Що ж тоді є законом у розумінні Регеля? "Закон — це загальне визначення, яке повинно бути застосоване до конкретного окремого випадку. В законах і відправі правосуддя є один суттєвий момент, який містить випад­ковість. Виступити проти неї означало б задекларувати абстракцію"3.

"Зобов'язання стосовно до інших криють у собі з боку права правосвідомість, — підкреслював мислитель, — необхідність того, щоб закони були доведені до загального відома. Закони можуть утворюватися лише після того, як люди створили для себе багатогранні потреби і набуття цих потреб переплелось із задоволенням"4.

Отже, закон, згідно з теорією Регеля, є вираженням права в собі, тобто закон є позитивним буттям свободи.

"Розвішувати закони так високо, щоб їх не міг прочи­тати жоден громадянин, як це робив тиран Діонісій, або ж поховати їх в апараті наукових збірників, та ще й записати недоступною для більшості мовою — тоді значення законів стає доступним лише тим, хто володіє спеціальною підго­товкою, — все це однаково неправомірно. Такі правителі, як Юстиніан, який дав своєму народові збірники законів у вигляді упорядкованих кодексів, не тільки стали великими благодійниками народу, який вихваляв їх, а й здійснювали великий акт справедливості. Стан юристів, які володіють особливим знанням законів, вважають часто ці знання сво­єю монополією, до якої всім іншим не слід втручатися...

1 Гегель Г.-В.-Ф. Феноменология духа. - М., 1972. - Т. 2. - С. 401.

2 Нерсесянц В. С. Гегель. - М., 1979. - С. 31.

3 Гегеяь Г.-В.-Ф. Фшюсофия права. - С. 252.

4 Там само. - С. 230.

Право, закон стосується свободи — найнеобхіднішого і найсвятішого, що є у людини, і вона повинна це знати"1.

Поряд з "ідеєю права" існує й поняття позитивного права, тобто права, яке діє в тій чи тій країні (прикладне поняття). Гегель називав дві ознаки позитивного права. Під формальним кутом зору правило поведінки перетворюєть­ся в норму права лише тоді, коли воно визнане державою і відповідно охороняється його могутністю. А зміст права визначається своєрідністю національного характеру, духом народу (як у Монтеск'є і Савіньї) та рівнем його історич­ного розвитку. Гегель виявив соціально-історичну обумов­леність позитивного права. Законодавець не може керува­тися власною сваволею. Хоча він начебто і встановлює нор­ми права, насправді ж він лише фіксує те, що визріло в суспільстві. Право і закон — не синоніми. Закон — оформ­лення права, яке надає нормі загальності й визначеності. У цьому — перевага закону перед звичаєм і судовим рішен­ням. З-поміж витоків права Гегель віддав перевагу саме законові як найбільш сучасній і ясній формі. Це ставить законодавство і кодифікацію вище від захопленості серед­ньовічними звичаями та англійською системою прецедент-ного права.

Розуміння співвідношення права й закону у Гегеля не збі­гається з традиційним для мислителів XVII—XVIII ст. про­тиставленням природного і позитивного права. У більшості з них природне право асоціювалося з ідеалом, вічними принципами справедливості. Для Гегеля ж важливою була закономірність, історична обумовленість права. Він не захоплювався перевіркою закону на предмет його відповідності праву, керуючись знаменитою формулою Г. Греція: правом у повному розумінні слова є лише при­родне право. У Гегеля ідея можливого незбігу права й закону ніякого стосунку до прикладного поняття права не мала.

Право й закон у Гегеля різняться, але не протиставля­ються, хоча суперечності між ними в історичній дійсності не виключені. Цей зв'язок можна було б виразити універ­сальною гегелівською формулою: "Все дійсне — розумне, все розумне — дійсне". Закон повинен бути виразом права,

1 Гегель Г-В.-Ф Фшюсофия права. — С. 252—253.

яке історично склалось; якщо він відступає від розумного, необхідні зміни.

Крім "ідеї права" і позитивного права, Гегель вирізняв ще й "особливе право". Так він називав ступені або форми розвитку ідеї свободи в рамках "об'єктивного духу". До "особливого права" відносять абстрактне право, мораль, сім'ю, громадянське суспільство, державу. Вони не засту­пають одне одного історично, а співіснують, причому нижчі форми "особливого права" (найнижча з них — абст­рактне право) підкоряються вищим. Ієрархічну систему (Гегель розглядав її як перехід від абстрактного до кон­кретного) завершує право держави. Над ним стоїть лише світовий дух, або розум.

У галузі філософії права діалектичний метод розгорта­ється в систему теоретичних конструкцій, за допомогою яких обґрунтовуються певні політико-правові погляди. Для самого Регеля конкретно-історичний і теоретичний еле­менти структури політичного змісту "Філософії права" знаходилися в нерозривній тотожності, себто застосуван­ня понятійного апарату діалектики було тотожне розвит­кові та вираженню певної соціальної та політико-правової позиції. Одначе для сутності справи — розуміння й тлума­чення проблем особистості, суспільства, держави, права, свободи — спосіб підходу далеко не байдужий, що відкри­вається в додатковому (до конкретно-історичних поглядів) політичному та етичному значенні гегелівських теоретич­них конструкцій та можливих звідси висновків.

Специфіка політико-правового змісту доктрини Регеля обумовлена його трактуванням діалектики у сфері розгор­тання об'єктивного духу. Сам Гегель, кажучи про своєрід­ність власного філософського розгляду проблеми права і держави, у "Філософії права" акцентував на теоретико-концептуальному аспекті свого політико-правового вчен­ня. "Мислячи ідею держави, — підкреслював він, — необ­хідно мати на увазі не особливі держави, не особливі ін­ститути, а ідею для себе, цього дійсного Бога".

У "Філософії права" виразно простежується як поня­тійний апарат, що попервах уявляється політичне ней­тральним, дедалі більше виповнюється політико-етичним змістом, який позначує певну політичну та етичну позицію. Поняття права самопоглиблюється та рухається від абст­рактного до найвищого, тобто до конкретно-істинного.

Вчення Регеля помітно вплинуло на подальшу^історію філософсько-правової думки. Це було наочно продемонст­ровано в історії гегельянства і тлумаченні гегелівського вчення з різних ідейно-теоретичних позицій.

Можна з упевненістю стверджувати, що Регель спро­мігся створити теорію розвитку держави і права, яка скон­центрувала в собі все найкраще, що було напрацьовано в цій галузі науки до нього. Він був продовжувачем найкра­щих традицій школи природного права, ідей правової держави.

У класичній німецькій філософії права кожному з її основоположників належить своя, осібна роль у створенні особливої концептуальної моделі права, а саме:

• Кант сформулював засноване на ідеях Платона визна­чення права, розглянув це поняття в системі філософських універсалій. Наголосив на моральній автономії особистості в контексті цілісного вчення про людську свободу крізь призму верховенства моралі, де пріоритет надавався інди­відуальному, конкретній особистості;

• Фіхте зруйнував стереотипи суспільного договору, пов'язавши проблему походження права з розвитком само­свідомості. Це дозволило вивести загальні основи права з фундаментальних умов існування людини як вільного суб'єкта, наділеного волею і мисленням;

• Регель створив універсальну методологію, засновану на ідеї саморозвитку права в єдності з його інституціональ-но-предметними та духовними проявами. Об'єднав в одно­му контексті право і свободу, де пріоритет надавався за­гальному — індивідуальну долю людини Регель приніс у жертву загальному. Мислитель завдяки власним логічним судженням дійшов висновку про зверхність держави над особистістю, як загального і цілого над окремим і одиничним.

§ 4. Критична філософія права К. Маркса і Ф. Енгельса

Судження про теоретичну спадщину К. Маркса (1818—1883) і Ф. Енгельса (1820—1895) в наші дні є надзвичайно суперечливими. Діапазон оцінок тут ра­дикально протилежний: від оголошення марксистських по-

ложень недосяжною вершиною наукової думки до повного категоричного заперечення і несприйняття. Безперечно, порівняно з суспільством минулого століття, відносини якого аналізував К. Маркс, суспільство кінця XX ст. стало зовсім іншим: невпізнанно, корінним чином змінилися сус­пільне буття, свідомість і культура, величезний крок упе­ред зробили наука і техніка. І все ж ігнорувати окремі ідеї К. Маркса і Ф. Енгельса не варто.

Виникнення марксизму мало соціально-економічні та ідейно-теоретичні передумови: крах феодалізму та бурхли­вий розвиток капіталізму в країнах Західної Європи й Пів­нічної Америки; супроводження зміни формацій револю­ційними потрясіннями; обумовлений капіталізмом гігант­ський розвиток продуктивних сил; виступ на політичну арену у зв'язку з розвитком фабричного виробництва двох основних класів — буржуазії та робітників.

Ідейними попередниками марксизму були представни­ки німецької класичної філософії (Регель, Фейєрбах), ан­глійської класичної політекономії (Сміт, Рікардо) та фран­цузького утопічного соціалізму (Сен-Сімон, Фур'є).

Навіть побіжне ознайомлення з марксизмом змушує погодитися з твердженням Леніна, що це вчення відлите з цільного шматка сталі. "Науковий соціалізм" та більшо­вицький (ленінський чи сталінський) тоталітаризм — логіч­ний соціально-політичний наслідок діалектичного матеріа­лізму. Такий висновок іще раз підтвердив О. Яковлєв, ко­лишній "архітектор перебудови", який у своїй книжці "Предисловие. Обвал. Послесловие" (1992 р.)1 обгрунтував хибність марксистських теоретико-методологічних засад.

Якщо економічні ідеї "єдино правильного вчення" вики­нуто за борт корабля сучасності, а соціально-політичні не витримують змагання в умовах плюралізму, то філо­софсько-правові демонструють живучість, хоч інколи без згадки про їхніх авторів. І нічого дивного в цьому нема — адже впродовж кількох десятиріч у нашій вищій школі па­нувала "єдино вірна" філософія.

Водночас необхідно підкреслити, що у сфері філософії права Маркс, сильно поступаючись тому ж Гегелю, чию діалектику він так безцеремонно використав, причому, як буде зазначено нижче, не розуміючи її, удавався до спеку-

Подальше цитування О Яковлєва за цією книгою

лятивного мислення. І все ж, хоча в наміри К. /Маркса не входило створення філософії права як наукової дис­ципліни, його можна віднести до помітних у цій галузі постатей.

Свою критику філософії права Маркс будував на ши­рокому онтологічному підході. Він відкидав не тільки суб'єктивний ідеалізм, а й дуалізм із його розділенням духу й матерії, цінності й дійсності, досвідного знання і "речей у собі". Від визначення суспільного розвитку ідеальною спонукальною силою та примату ролі особистості в історії він перейшов, розвиваючи основний принцип матеріалізму, до визначення первинності суспільного буття (матеріаль­них економічних відносин, відносин власності) щодо сус­пільної свідомості, обгрунтування ролі народних мас як головного суб'єкта суспільно-історичного творення. Згідно з ученням К. Маркса, сутність розмаїтих суспільних відно­син між людьми зумовлена відносинами власності, що від­повідають певному рівневі розвитку виробництва та його продуктивних сил.

Абсолютизація суперечностей капіталістичного сус­пільства логічно вела до висновку про його неминучу заги­бель у недалекому майбутньому. Маркс не допускав полі­тичного консенсусу як норми соціального буття і наголо­шував на класовій боротьбі. Він квапився робити висновки без достатніх підстав. Так було після Червневого повстан­ня робітників Парижа, так було після Паризької комуни 1871 р. Схильність до узагальнень без достатніх підстав, вказує О. Яковлєв, "... позначилась і на теорії революції, і на філософії історії, і, зрештою, на характері вихідної дослідницької парадигми".

Не прогнозуючи розвитку європейської цивілізації в середині XX ст., Маркс зробив висновок про неминучу кризу, саморозпад усіх традиційних інститутів, що склали­ся віками. На його думку, процес ентропії, розпаду мав охопити всі сфери суспільства і підготувати грунт для комунізму.

За Марксом і Енгельсом, комунізм є історично та еко­номічно неминучим наслідком закономірної загибелі бур­жуазної формації, яка вичерпала свої можливості. Перехід до комунізму відбувається у формі революції, насильниць­кого скинення панування буржуазії, встановлення дикта­тури пролетаріату. Основа політичної теорії марксизму —

г

історичний матеріалізм (як теорія зміни суспільно-еконо-' мічних формацій) і визнання класової боротьби рушійною силою в історії. Причина розвитку — антагонізм, істо­рія — це боротьба класів. Звідси специфічне, хоч і сперте на глибинні історичні традиції (софіст Фрасимах із "Дер­жави" Платона, Т. Мор, Ж.-Ж. Руссо та ін.), розуміння держави як знаряддя класового панування. Для лібералів держава — єдино можливий спосіб організації влади в сус­пільстві, здійснення загального блага. Для анархістів дер­жава — абсолютне зло, апарат панування й підкорення; його необхідно знищити. Маркс і Енгельс також виступали в ідеалі за бездержавне суспільство. Але вони дали чітку соціальну характеристику цій машині придушення: вона захищає інтереси панівного класу. Щоб прийти до бездер­жавного суспільства, на їхню думку, необхідно передовсім замінити панування буржуазії диктатурою пролетаріату. Пролетарська держава, виконавши місію знищення експлу­атації через усуспільнення основних засобів виробництва, стане непотрібною і відімре.

Проте "висновки" Маркса про одночасність революції в основних розвинених європейських країнах, про абсо­лютне і відносне зубожіння пролетаріату, який з розвит­ком промислового виробництва стане більшістю нації (!), про "загнивання капіталізму" і неможливість забезпечити в ньому соціальні гарантії життя, про ліквідацію "влас­ницького свинства", про подолання різнорідності праці, про перенесення в аграрну сферу методів організації праці на великих промислових підприємствах, про долю закону вартості та безтоварну утопію, про існування сім'ї, приват­ної власності, громадянського суспільства тощо не знайш­ли підтвердження. Історія спростувала основне економічне "відкриття" Маркса, що його він називав "законом тенден­ції норми прибутку до зменшення", з яким пов'язувалася загибель капіталізму. О. Яковлєв зазначив, що "... помил­ковість стількох прогнозів не могла бути наслідком істин­ності вихідних посилань, бездоганності сформульованих економічних законів".

Однією з причин, що зумовили катастрофічну поразку передбачень Маркса, були трактування ним категорії су­перечності й діалектичного закону заперечення. Для Марк­са всі суперечності були антагонізмами, яким властиві, з одного боку, перехід сторін у свою протилежність, а з

іншого — їхнє взаємопроникнення. На прикладі супереч­ності між пролетаріатом і приватною власністю він проти­ставляв приватного власника як консервативну сторону пролетареві як руйнівній силі, бо перший намагається збе­регти антагонізм, а другий — знищити його.

Знову, як спостеріг О. Яковлєв, "історія не погодилася з Марксом". Про якусь випадковість годі й казати. Адже за часів Маркса існували, крім робітників і селян, дрібні буржуа, ремісники, торгівці, люди вільних професій. "Ос­новоположник наукового соціалізму" їх не помічав, як і того, що господар і трудівник можуть поєднуватись в одній особі. Він просто відкидав усе, що не відповідало його постулатам.

Тільки на тлі загальної філософської системи К. Марк­са стають зрозумілими причини його розмежування з по­передньою правовою філософією. Він досить критично ставився до своїх учителів із юридичного факультету в Берліні, незалежно від того, належали вони до історичної школи чи були прихильниками вчення Регеля, пропагували ліберальний індивідуалізм, суспільний договір чи правову власність.

К. Маркс піддав критиці прихильників протилежних шкіл — соціалізму, соціал-утопізму, прудонізму. На його думку, всі теорії права " прикрашали" державний лад, "об­слуговували" владу. Право — це не "буття в собі", закри­тий світ норм, воно може бути зрозуміле тільки як функція суспільства; помилково розглядати право незалежно від соціальних сил, які виповнюють право змістом; право не може бути зрозумілим у відриві від соціальних відно­син, від боротьби людей з природою і, відповідно, від еко­номічних відносин; для К. Маркса економіка — ключ до розуміння анатомії суспільства, а соціологія, історія, філо­софія права — зовсім не самостійні дисципліни, а елементи єдиної науки. На думку К. Маркса, право — частина історії економіки; економіка — причина розвитку права. Так са­мо, як змінюється природа людини, суспільство, принцип справедливості, право теж змінюється. У своїх досліджен­нях первісного суспільства К. Маркс і Ф. Енгельс зверта­лися до примітивних спільностей, де право не існувало; вони зв'язували появу права з поділом праці, сімейною і приватною власністю, з необхідністю закріплення права рабовласницької власності, його змінами за феодалізму.

Сучасне право Маркс досліджував у зв'язку з відносинами товарообміну, які виходили за межі міст і досягали загаль­ного розвитку в буржуазному суспільстві. Первинна функ­ція буржуазного права полягає в закріпленні приватно­власницьких відносин; із розвитком найманої праці право виконує іншу функцію, стає засобом капіталістичної екс­плуатації; у цьому значенні право "виражає інтереси панів­ного класу"; приховано, а водночас — не менш реально, ніж за рабства, право стає інструментом владного впливу, набуває форму статуту, стає легітимним засобом держав­ної влади, яка залежить від економічно панівного класу. В суспільстві розвиненого капіталізму право у вигляді вста­новлених норм сприймається автономною сферою, його зв'язок з економікою "приховується" апологетами бур­жуазного ладу.

Спираючись на економічну думку свого часу, К. Маркс спробував осягнути сенс історії; у капіталістичному сус­пільстві технічні інновації перестають бути інтересом ок­ремих індивідів, які поступаються місцем гігантським ком­паніям, що прагнуть зайняти монопольне положення на конкурентному ринку; поглиблюються антагонізми сус­пільства, і в ситуації кризи перевиробництва традиційна ліберальна система права не виправдовує себе. З позицій класового підходу К. Маркс передбачав зникнення права в майбутньому суспільстві: після захоплення влади пролета­ріатом і усунення передумов появи права приватновлас­ницького виробництва і вільного товарообміну — і закріп­ленням економіки, яка централізовано планується, зника­ють класові конфлікти, світ надалі не матиме потреби у праві та його виправданні. Суспільство, сподівався Ф. Ен­гельс, випровадить державу разом із правом до "музею старожитностей, разом із прялкою та бронзовою соки­рою". Хоча К. Маркс припускав відмирання права в "най­ближчому майбутньому", він передбачав необхідність пе­рехідного періоду "диктатури пролетаріату", в якому дер­жава і право зберігаються для забезпечення соціалістично­го розподілу матеріальних благ.

До права у К. Маркса і Ф. Енгельса той самий методо­логічний підхід, що й до розуміння держави: право завжди виражає державну волю класу або класів, які тримають у руках державну владу. Підносячи свою волю до закону і роблячи її завдяки цьому загальнообов'язковою, панівні

класи забезпечують бажане для них регулювання суспіль­них відносин, захист своїх класових інтересів. Зміст цієї волі, установлених державою правових норм не є довіль­ним. Він визначається матеріальними умовами життя панів­ного класу — економічним ладом суспільства, характером виробничих відносин, співвідношенням класових сил ("Ма­ніфест комуністичної партії", 1848 р.).

Розглядаючи право як форму виробничих відносин, Маркс підкреслював, що воно в змозі підкорити собі пер­винні виробничі зв'язки. Буржуазне право, за Марксом, абстрагується від особистості. Оцінюючи традиційні уяв­лення про право як відносини рівності, Маркс писав, що в умовах буржуазного ладу це — фікція. Рівність — фор­мальна. Реальної свободи нема, відсутність приватної влас­ності позбавляє свободи і рівності.

К. Маркс і Ф. Енгельс сформулювали класичний прин­цип того, що вільний розвиток кожної особи є умовою вільного розвитку всього суспільства. Так сталося, що ідеї Маркса коментувалися більшовизмом у спотвореному ви­гляді, тому головне зараз — не відкидати цілком це вчення, а "... очистити ідеї К. Маркса від більшовизму"1. Про необ­хідність переосмислення вчення К. Маркса і Ф. Енгельса висловлюються вельми авторитетні філософи та правники Заходу. Це явище відновлення інтересу до деяких ідей К. Маркса і Ф. Енгельса дістало назву "ренесанс Маркса".

§ 5. Філософсько-правове вчення Ієремії Бентама. Філософсько-правові погляди Джона-Стюарта Мілля

Ієремія Бентам (1748—1832) — англійський юрист, філософ, засновник філософської течії утилітаризму (від лат. иІШІаз — користь).

Дуже цінним джерелом з'ясування філософсько-право­вої позиції Бентама є його передмова до "Вступу до основ моральності й законодавства". Велике й грандіозне завдан­ня поставив перед собою Бентам — створити нову систему права, де право розуміється як установлена законом мож-

Гальчинський А. Кінець тоталітарного соціалізму. Що далі? — К., 1996.

г

ливість і гарантія дозволених дій. Устремління філософа було звернено насамперед до законодавців. Він пропонував керуватися людськими вчинками на наукових засадах із тією метою, щоб у суспільстві якомога більше громадян досягли щастя. Ця мета повинна стати метою законотвор-ця. Водночас Бентам проголосив єдиною метою і стимулом законотворця принцип загальної вигоди.

На думку мислителя, людина — істота егоїстична, що такою вона є за своєю природою, і іншою бути не може. Кожна людина сама собі найближча й найдорожча істота. Виходячи з цього, вирішити проблему "загального блага" можна лише тоді, коли людина в питаннях моралі буде не сліпим рабом пристрастей, а істотою, яка порівнює та зіставляє свої вчинки з діями інших людей. На думку Бен-тама, більшість людей на це не здатні, а тому потрібен зовнішній вплив законодавця — людини, яка бачить зв'язок індивідуального та суспільного блага. Законода­вець способом заохочень чи покарань повинен штучно створити гармонію загального і приватного блага в тих випадках, коли ця гармонія не може виникнути природно. Тобто законодавець завжди має дивитися на людину як на істоту вузькоегоїстичну. Отже, мислитель визнавав ко­ристь головною метою мораліста й законодавця, а завдан­ням держави — забезпечення користі індивіда.

Бентам висловив і цікаві ідеї про покарання. Усе це вчення в найзагальніших рисах містило ряд логічних вис­новків, на основі яких Бентам стверджував, що покарання є зло, необхідне для попередження більшого зла — злочи­ну. Філософ прагнув віднайти правила про розмірність по­карань і злочинів.

Бентам розробив новий метод правової доктрини. Він ним користувався, розробляючи вчення утилітаризму; цей метод дав змогу великому філософу права зробити з цього вчення могутню зброю для реорганізації всіх правових ін­ститутів на раціональних принципах. Цей метод випливав із загальної мети дослідження, яку філософ поставив пе­ред собою, а саме: прагнення перетворити на засадах ло­гіки волі юриспруденцію як теоретичну, так і практичну; бажання зробити з правознавства таку ж точну науку, яку зробив із фізики Ньютон. Після вирішення цієї проблеми у судовій системі не залишилося б місця необ'єктивності, незрозумілості, зловживанням. Мета будь-якої правової

норми — примусити людину діяти певним чином. А для цього потрібен точний критерій того, в який спосіб і хто має примушувати. Згідно з ученням Бентама, це може ро­бити тільки законодавець, оскільки якнайкраще розуміє загальне благо. Проголошуючи це, Бентам не був активним політиком-законодавцем; він був політиком-філософом, який поставив себе поза будь-якими партіями та особисти­ми інтересами. Водночас мислитель підкреслював, що ос­новою для вирішення всіх можливих конфліктів у суспіль­стві повинен служити тільки закон, а не суб'єктивні погля­ди чи настрої суддів, позаяк мета законів — якомога біль­ше щастя для більшості членів суспільства.

У розумінні права Бентам — послідовний юридичний позитивіст. Для нього право — аж ніяк не ідеал, не спра­ведливість, не свобода, а воля суверена. Суб'єктивне пра­во — основа закону, тоді як природне право — анахронізм, у якому закладено ідею неповаги до чинного права. З ве­ликою кількістю уточнень Бентам ладен був визнати кон­цепцію природного права ідеалом, який визначає загальні принципи, але категорично виступав проти об'єднання, змішування природного і позитивного права.

Головна кваліфікуюча ознака права — санкція. Закріп­ленням у праві може визнаватися лише таке правило пове­дінки, яке передбачає покарання в разі його порушення. Забезпечення цього підходу, згідно з теорією Бентама, ви­правдовує існування апарату придушення.

„ Бентам сприймав законодавство не тільки як певну сис­тему права, а й як могутній засіб впливу на суспільство, як політику, стратегію. Юридичний позитивізм мислителя не заважав його реформаторській, а то й відвертій критич­но-нігілістичній (стосовно до багатьох британських тради­цій) орієнтації. Він боровся проти "безглуздості" феодаль­ного права.

Філософсько-правові погляди Бентама суттєво вплину­ли на політичну думку і розвиток права в XIX ст. Особливо відчутним цей вплив виявився, крім Англії, в її колоніях, а також у тих країнах (Росія, Португалія, Греція, Іспанія, Латинська Америка), де не відбулися радикальні буржуазні революції, а тому особливої актуальності набула боротьба проти залишків феодального права.

Джон-Стюарт Мілль (1806—1873) — англійський філо-соф-позитивіст, логік і економіст. Був не тільки прихиль-

ником і послідовником теорії Дж. Бентама, а й критикував його наївну віру в те, що не існує конфлікту між індивіду­альною та загальною корисністю. Дж. Мілль зробив спро­бу співвіднести корисність із справедливістю.

Згідно з теорією Мілля, значення поняття "справедли­вість" дуже мінливе й суперечливе. Крім того, уявлення про вічну справедливість несумісне з поняттям корисності та інтересу, що постійно змінюються. Тому він пропонував використовувати поняття "почуття справедливості" як за­собу узгодження справедливості й корисності. Почуття справедливості є відчуттям "правильності" в душі індивіда, яке саме по собі змушує його противитися всьому непри­ємному й негативному, але пом'якшується під впливом со­ціального почуття. Мислитель пропонував нам ідеально справедливих людей, які не бажають завдавати шкоди сус­пільству, навіть тоді коли такі їхні дії завдають шкоди їм самим. Почуття справедливості, отже, об'єднує особисте самоствердження з усвідомленням суспільного блага. Ця ідея, до речі, дуже нагадує категоричний імператив Канта. Крім того, з допомогою волі індивіда та його почуття спра­ведливості Мілль, подібно до Гегеля, об'єднував індивіда з соціальним інтересом такою мірою, що повністю ліквідував дуалізм між ними.

§ 6. Історичні теорії права

Історичні теорії права (Ф. Савіньї, Г. Гроций, Г. Пухта) виникли як протест проти двох факторів: по-перше, проти раціоналізму XVIII ст., який не звертав уваги на історичні особливості розвитку та за­хищав свою віру в природне право, силу розуму, здатного дедуктивним способом створити теорію права, і, по-друге, проти настанови Великої французької революції, яка ві­рила в перевагу сили людської волі над традиціями та обставинами.

6.1. Теорія права як прояв народного духу в історії Фрідріха-Карла фон Савіньї

Специфіка філософії права XIX ст. найбільше проявляється під час знайомства з історичними теоріями права, а надто — з ученням Савіньї (1779—1861), вчителя К. Маркса на юридичному факультеті в Берліні.

Критику природного праворозуміння Савіньї будував на особливому розумінні теорії історії, яку він розглядав не просто як суму прикладів, а як єдиний спосіб отримати істинне знання про умови людського існування; саме істо­рія, згідно з його поглядами, є джерелом знань про розви­ток права. Навіть більше, будь-яке право, правова система не можуть функціонувати незалежно від історичного роз­витку суспільства, національного та культурного духу народу.

Право народу набуває специфічного, особливого ха­рактеру, властивого тільки цьому народу ще в найранніший період його історії. Ці феномени не існують окремо один від одного, але, навпаки, єдині за своєю природою і репре­зентують специфічні тенденції та здібності цього народу. Спільні переконання народу об'єднують його в єдине ціле. Тому право виключає всі фактори випадкового походжен­ня. Воно розвивається разом із даним народом і помирає, коли народ втрачає свою національну своєрідність. При цьому підкреслюється, що право в своєму історичному роз­витку проминало два послідовні етапи: перший — у формі звичаїв і народних вірувань, другий — у формі матеріалу для опрацювання законодавцем. Отже, право розвивається не завдяки волі законодавця, а є внутрішньою, автономно діючою силою, яка не вимагає втручання людей.

На безпосередній зв'язок права з духовним началом, духовністю звертає увагу Ф. Савіньї в своїй "Системі су­часного римського права". В цій роботі він пропонує таке визначення сутності і розвитку права: "Якщо ми відірвемо право від всякого особливого змісту, то отримаємо загаль­ну сутність кожного права нормування певним чином спільного життя багатьох. Але випадковий агрегат непев­ної сили людей є уявлення свавільне, яке позбавлене всі­лякої реальності. А якщо б і дійсно існував такий агрегат, то він був би не здатний, звичайно, створити право. В дій­сності ж скрізь, де люди живуть разом, то вони утворюють одне духовне ціле, і ця єдність їх проявляється і зміцню­ється в використанні однієї спільної мови. На цій єдності духовного і основується право, так як у спільному всепро-никаючому народному дусі представляється сила, яка здатна задовольнити потребу в урегулюванні спільного життя людей. Але кажучи про народ як про єдине ціле, ми повинні мати на увазі не лише одну наявність членів його:

духовна єдність об'єднує також і покоління, які змінюють одне одного, і сьогодення з минулим. Право зберігається в народі силою переказів, які обумовлені не раптово, а дос­конало поступовою, непомітною силою поколінь"1. Тобто Савіньї цілком в дусі концепції історичної школи трактує як головну умову духовної єдності права та мовної традиції, що, на жаль, не має відповідного підтвердження в історичному розвитку.

Згідно з теорією Савіньї право не створюється, а вияв­ляється. Його зміни в найбільш істотних рисах є несвідо­мим та органічним процесом. Органічний зв'язок права з буттям і характером народу проявляється у прогресивному русі в часі. Дух народу проявляє себе в праві цього народу. Виходячи з цього, Савіньї стверджував, що головне завдан­ня юриста — не створення нових законів, а оформлення в юридичну форму того, що вже існує в дусі народу. В цьому процесі законодавча діяльність є лише кінцевою стадією.

Право живе своїм автономним і незалежним від діяль­ності законодавця життям. Так, окрім цієї діяльності, фор­мується звичаєве право, яке відображає усталений порядок речей. Закон — не основне і не єдине джерело права. "Гар­монія розвитку" права, зазначав Пухта, порушується, "... коли, наприклад, паралізують силу безпосередньо на­родного переконання і науки, а весь подальший розвиток перекладають на законодавця"2.

Право, за Пухтою, — це гілка народного життя. Воно змінюється і розвивається разом із життям цього народу, розділяючи характер його культури на різних ступенях розвитку і пристосовуючись до його мінливих потреб.

Історичність права означає: по-перше, органічний зв'язок права з народним життям, збіг ступенів їх одночас­ного розвитку; по-друге, органічний характер розвитку са­мого права, органічність зв'язку різних ступенів у розвитку права. "Не тільки правові норми, що містяться в якийсь час у народному праві, — пояснював Пухта зміст історичності права, — є елементами організму; цією органічною власти­вістю право володіє також у своєму рухові вперед. Також

Цит. за: Коркунов Н. М. Лекции по общей теории права. — Спб., 1908. — С. 109. 2 РисЬіа С. Р. Сигзиз сіег ІпзІіїІШопеп, І Ваші, 6. АиП., І^еіргщ, 1856. 3. 4/.

і спадкоємність співвідношення правових норм органічно. Тобто це можна виразити так: право має історію1.

Розвиток права тут подібний до розвитку народних звичаїв, поглядів, мови. Право виникає, росте й помирає разом із певним народом. Коли 1814 р. прихильник природ­но-правової доктрини Тібо запропонував кодифікацію ні­мецького цивільного права, Савіньї виступив у своїй бро­шурі "Про покликання нашого часу до законодавства і пра-воведення" проти цієї пропозиції, посилаючись на його несвоєчасність. Савіньї підкреслював, що право, яке відпо­відає характерові та духу, буттю і стану народу, передусім утворюється його поглядами і вірою, а лише потім — юрис­пруденцією, не свавіллям законодавця, а непомітно діючи­ми внутрішніми силами народного життя. Щоправда, Савіньї не відкидав принципу кодифікації права, а в 1842— 1848 рр. навіть очолював Міністерство з перегляду законів.

Отже, сутність розвинених Ф. Савіньї, Г. Путхою ідей історичної школи права полягає, насамперед, в обгрунту­ванні первинності стосовно державного законодавства іс­торично трактованого права. Принцип історизму при цьому покликаний подолати принцип розуму (в його філо­софсько-просвітницькому і природно-правовому виразі) та замінити його історично мінливим, але в кожний конкрет­ний час визначеним "народним духом", правовими уявлен­нями і правосвідомістю певного народу. "Народний дух" для теоретиків історичної школи права є основним істо­рично змінним, але, водночас, постійно діючим правоутво-рювальним фактором. Історична обумовленість права по­стає тут як єдиний критерій його справжності й правиль­ності. Звідси й скептицизм представників історичної школи права щодо всіляких законотворчих нововиявлень і ново­утворень. Кожне правове встановлення, підкреслювали во­ни, має свій час, і його не треба самовільно скасовувати і штучно замінювати якимись новими законами.

Контрольні запитання

Що таке "золоте правило" моральності й чого воно вимагає від людини?

1 РисЬІа С. Р. Сітш йег ІпзІііІКлопеп, І Ваші, 6. АиЯ., Ьеіргі§, 1856. 5. 46.

* Як співвідноситься право й мораль згідно з теорією І. Канта?

ф Чим викликана потреба, в філософській системі Геге-ля, в розрізненні права, моралі, моральності?

4 Яке відношення І. Канта до основних філософсько-правових ідей французького Просвітництва?

* В чому проявляється, в теорії Фіхте, зведення прак­тики до діяльності моральної свідомості? Як це впли­ває на розуміння права?

* Яке місце займає філософія права в системі філософії Гегеля?

Ф Наведіть приклади застосування діалектичного мето­ду до аналізу становлення і розвитку права.

* Як співвідносяться права і закони в філософсько-пра­вових теоріях представників німецької класичної фі­лософії?

4 Як співвідносяться нове розуміння права Дж. Бентама і теорії юридичного позитивізму?

* Сформулюйте особливості марксистського розуміння природи і сутності права. Які недоліки цієї теорії?

Тема III. Філософія права XX століття

§ 1. Загальна характеристика філософії права XX століття

В XX столітті діапазон філософсько-правових досліджень все більш розширюється. Спадкоєм­ність з попередніми філософсько-правовими вченнями (неокантіанство, неогегельянство) помітно доповнюється новими ідеями і підходами, розробкою низки нових концепцій (онтологічного, екзистенціального, антропо­логічного).

Найбільш інноваційним напрямком думки в філософії права стає соціологізм, який будується на передумові, що право здійснюється тільки в соціальному контексті і вихо­дячи з нього може бути зрозумілим. З погляду соціології право повинно розглядатись не просто як статичний набір норм, а як процес, основою якого є соціальна діяльність людей. Право здійснюється в судах, адміністративних за­кладах, судово-виконавчих органах, юридичних конторах і т. п.; воно здійснюється в ході використання, тлумачення, застосування і створення соціальних норм з юридичне обов'язковою силою дій, забезпечених правовою санкцією політичне організованого суспільства; соціальні норми не діють автоматично; люди використовують норми, звер­таються до них, інтерпретують і застосовують їх.

Класичний (О. Конт, Е. Дюркгейм, М. Вебер, П. Соро-кін) і новітній (Т. Парсонс, Р. Мертон, Н. Луман) соціоло­гізм привернув увагу філософів і правників тому, що в ньому містилась полеміка з аналітичними установками по­передньої філософії права, її індивідуалістичними посту­латами; критика теорії суспільного договору і первинності державних статутів поєднувалась в ньому з визнанням зви­чаєвого права як історично початкового явища; на відміну від марксизму соціологізм розглядав багатоманіття впливу сил, які визначають право як функцію координації суспіль­ства; в доповнення до постійної взаємодії економічних і політичних сил, на право здійснюють вплив духовні сили, мораль і релігія.

Сьогодні менше зусиль концентрується на визначенні сутності права. Під впливом соціологізму право перестало

розглядатися автономною сферою норм і абстрактних уяв­лень про "те, як повинно бути" (про належне); воно тлума­читься як інтегрована частина соціокультурної реальності. Разом з тим дискусії про природу права продовжуються, і спільний підхід ще не вироблено. Так, позитивісти Сканди­навії розглядають право як інстуціонально орієнтовану дію; англо-саксонський реалізм — судове рішення по кож­ному конкретному випадку; неотомізм — справедливим рі­шенням суду, адекватним соціальній ситуації; екзистенціа­лізм стверджує, що не може бути права ізольованого від умов людського існування. В сучасній правовій онтології спостерігається прагнення реінтегрувати право в соціальну систему.

Під впливом філософсько-онтологічних робіт А. Берг-сона, Е. Гусерля, М. Гайдеггера в філософії права посили­лась тенденція звернення до природного права, але не в кантіанському значенні і не в дусі післясередньовічного раціоналізму, а скоріше в значенні, яке мали на думці Аріс-тотель і Ф. Аквінський; на противагу кантіанській філосо­фії, право розглядається як частина соціальної реальності. Західні автори дещо відійшли від індивідуалістичних ідей, від культу необмеженої власності, від підкреслювання про­тилежності праці і капіталу. Західне суспільство проде­монструвало здатність до реформ, компромісів, соціально­го партнерства і спростувало марксистські передбачення. Отримала поширення ідея "соціальності" права: індивідуа­лізму був протиставлений персоналізм, який має на увазі зв'язок особистості зі спільністю.

Сьогодні цілі правової філософії більш гнучкі і мають менше претензій, ніж у XVIII ст.: спостерігається тенден­ція відстоювання пріоритету особистості і її суб'єктивних прав стосовно державного права. В питанні про моральні засади права панує авторитет позитивного права. В преам­булах конституцій західних демократій все частіше зустрі­чаються три принципи: недоторканність людського життя, свобода, рівність прав.

Ці моральні норми виводяться з уявлення про недотор­канність людської гідності як критерію права і як "люд­ського виміру" основного закону. Питання про критерії права викликає суперечки між позитивістами і філософами права, про що свідчить збільшення чисельності теорій справедливості (Ю. Габермас, Р. Роульс та ін.). В західно-

європейській культурі християнська ідея людської гідності стала не тільки мірою прийнятих організаційно-структур­них засад політичної й правової системи, а й способом проведення демократичного процесу становлення і вибору методу прийняття рішень. В Новий час вона об'єднала фі­лософів різних поколінь, поглядів, напрямків. Завдяки їй не пройшов згубний для суспільства розрив інтелектуаль­них традицій.

В рамках юридичного праворозуміння все рельєфніше простежується розрізнення між вченнями про природне право (юснатуралізм) і власне філософсько-правовими концепціями, в яких все менше зустрічаються апеляції до природного права, або під "природним правом" розумієть­ся дещо інше, ніж в концепціях юснатуралізму. Характер­но, що подібні розрізнення в середині юридичного право­розуміння, як і в більшості розходжень поміж позитивіст­ських і неопозитивістських вчень про право, не стільки суттєві з куту зору принципового протистояння цих двох протилежних типів праворозуміння, боротьба між якими в XX ст. помітно посилилась і набула особливої актуальності у зв'язку з антиправовою ідеологією і практикою тоталіта­ризму (фашизму, націонал-соціалізму, більшовизму).

В цілому духовна ситуація і соціально-політичні реалії в XX ст. (революції, світові війни, розкол світу на два во­рожих табори, злет і крах тоталітаризму, боротьба люд­ства за виживання, пошук загального миру і світового пра­вопорядку, формування світового співтовариства народів і держав, які визнають права і свободи людини як найвищих цінностей, імперативів і критеріїв сучасної цивілізації) продемонстрували слабкість людських досягнень в сфері права і правової культури, непереборну силу ідей правової рівності, свободи і справедливості.

Характерна для XX століття ідеологічна і практична радикалізація протилежностей "право— неправо (антипра-вовий, який порушує закон)", "свобода — свавілля", "лю­дина — влада", "людина — колектив", "індивід — держава" і т. п. суттєво сприяло актуалізації ідей, цілей і цінностей юридичного типу праворозуміння, відродженню природно­го права, формуванню і розвитку філософсько-правових концепцій ліберальне-демократичного характеру.

В XX ст., як і раніше, філософія права (і в цілому нау­кове юридичне праворозуміння) розвивалось і продовжує

6 0-58 161

розвиватися зусиллями філософів і юристів. Але поступо­во центр уваги в філософсько-правових дослідженнях змі­щується в XX ст. в сферу юридичної науки, де філософія права стверджується і визнається як самостійна юридична наука (і відповідно — окрема дисципліна в юридичній ос­віті і університетських курсах), нарівні з загальною теорією права, соціологією права і т. п. В межах філософії філосо­фія права такого статусу не набула.

Показово, що основні концепції природного права і філософії права в XX ст. (зокрема, концепції "відроджено­го" природного права, "природи речей", неогегельянства, неокантіанства, екзистенціоналізму, онтологічної філосо­фії права і т. п.), які будуть висвітлені в наступних пара­графах, розроблялись переважно представниками юридич­ної науки.

Ця тенденція помітно посилюється в другій половині XX ст. Разом з тим автори відповідних філософсько-пра­вових концепцій юридичного профілю значно розходяться між собою в розумінні предмета, цілей і завдань філософії права в рамках юриспруденції, своїх методологічних під­ходах до права, в своїх філософських тлумаченнях співвід­ношення права і закону, оцінках позитивного права і т. п.

Істотні зміни відбулися і в юридичному позитивізмі, який трансформувався в неопозитивізм. З'явилась низка нових напрямків в рамках розвитку попередньої аналітич­ної юриспруденції (концепція Г. Харта, нормативізм Г. Кельзена та ін.), сформувались і набули поширення деякі нові юридично-позитивістські підходи до розуміння права (лінгвістичний, юридично-логічний, структураліст­ський і деякі інші варіанти неопозитивістського вчення про право). В цілому все це відбувалося в загальному руслі розвитку природничо-наукових і суспільних наук і безсум­нівно мало і свої позитивні моменти, в тому числі і в плані оновлення юридичної науки в XX ст., вдосконаленні поня­тійного апарату, прийомів і методів юридичного аналізу, розширенні і поглибленні міждисциплінарних зв'язків юриспруденції з другими науками і т. п.

Однак, з точки зору сутності розуміння права, юридич­ному неопозитивізму XX ст. як і позитивізму минулого характерний саме легістський тип праворозуміння.

Неопозитивістське ототожнення права і закону (пози­тивного права) — оновлено (з допомогою засобів і при-

йомів сучасної позитивістської філософії, логіки, лінгвіс­тики, структуралізму і т. п.).

З точки зору такого радикального неопозитивіста, як Г. Кельзен, адекватною позитивістською теорією про по­зитивне право є розроблене ним "чисте вчення про право", а "філософія права", відповідно такому послідовному по­зитивізму, — це моральна філософія, як у прихильників природного права чи у вченні І. Канта.

Для неопозитивістів "природне право", "ідея права" і взагалі все, що не є позитивним правом (законом), — це "мораль". У звільненні правоведення від такої "моралі" Кельзен і бачить основне завдання і разом з тим досягнен­ня свого "чистого вчення про право".

Деякі, не настільки радикальні, неопозитивісти допу­скають той чи інший вплив подібної "моралі" на позитивне право.

В більшості філософсько-правових концепцій помірних позитивістів підкреслюється необхідність обліку ідей і до­сягнень також і неопозитивістських напрямків правової думки і здійснюються спроби об'єктивної оцінки правових теорій юснатуралізму і позитивізму.

В кінці XIX на початку XX ст. перед філософсько-пра­вовою думкою постали закономірні питання: "Чи може справедливість розглядатися як критерій права?", а звідси випливає друге питання — "Справедливість стоїть "над" правом чи "під" правом?" Філософія права XX ст. дає дві найбільш поширені відповіді на ці питання: представники першого — правового позитивізму розглядають справедли­вість "під правом", другий напрямок пов'язаний з неото­мізмом та іншими інтерпретаціями доктрини природного права, представники цього напрямку розглядають справед­ливість "над правом".

Правовий позитивізм постановку питання про справед­ливість як критерій права вважає некоректною, бо спра­ведливість у відриві від правових реалій є поняттям, яке важко визначити в термінах науки. Найбільш яскравим представником цього напрямку є Р. Ієринг, який вбачає у принципах права мірило справедливості, а також Г. Кель­зен, який весь смисл справедливості зводить до того, щоб знайти вирішення конфлікту, джерелом якого є зіткнення майнових інтересів, і відповідно справедливість служить лише тим, чиї майнові інтереси визнаються владою.

б' 163

XX століття породжує концепції, які вимагають підко­рення позитивного права основам людського співжиття, а також характеризується зрушенням філософії права з по­зицій "справедливості під правом" на позиції "справедли­вості над правом". Найбільш яскравим представником цього напрямку був німецький філософ права Легац Ла-камбра. Для Лакамбра справедливість є основоположним принципом права, оскільки право є поглядом від справед­ливості. Разом з тим справедливість має свою власну ло­гічну структуру, яка проникає в кожне право, незалежно від його наближеності до ідеї абсолютної справедливості. На думку Лакамбра, право є спробою здійснити справед­ливість. Існування ідеалів справедливості, які знаходять своє вираження в багатьох правових системах, є прикла­дом того, що існують об'єктивні масштаби, які дають мож­ливість оцінити правильність ідеалів.

Водночас Лакамбра вказує на те, що будь-яке право є несправедливим, беручи до уваги той факт, що ідеал, який хоче реалізувати кожне право, не співпадає з ідеєю спра­ведливості, яка носить трансцендетальний характер. Тіль­ки умовно можна говорити про справедливість, оскільки у повному обсязі вона ніколи не може бути досягнена. Дос­лідник вказує на невідповідність дійсності духовній моделі права. Будь-яке право несправедливе ще й тому, що воно неспроможне здійснити справедливість через встановлення загального масштабу, застосовуючи загальну схему до всіх випадків, які часто довільно об'єднуються. Тому право мо­же бути справедливим через несправедливість.

§ 2. Неокантіанська філософія права

Послідовниками Канта стали філософи, які за­стосовували апріорний метод до дослідження права. Хоча, між тим, сам Кант не вважав, що його кон­цепція має безпосереднє відношення до права. Його власне розуміння права грунтувалось на тому, що право відно­ситься до сфери практичного, а не критичного розуму, до якого належать апріорні знання. Разом з тим представники неокантіанської філософії вважають, що апріорні знання існують і в сфері практичного розуму1.

1 Див.: Лукич Р. Методология права. - М., 1981. - С. 75-77. 164

Вихідний пункт кантіанства — не право як соціальна реальність, а апріорні поняття права і ідея права, які потім додаються до дійсності, але як незалежні від неї (Коген, Штаммлер, Радбрух).

Згідно з теорією Германа Когена (1842—1918), заснов­ника Марбурзької школи неокантіанства, подібно тому, як логіка встановлює категорії для наук про природу через математику, так етика визначає регулятивні ідеї для наук про культуру через юриспруденцію. Кант неодноразово підкреслював, що в природознавстві стільки науки, скільки там математики, на що Коген додає, що в суспільних дис­циплінах стільки науки, скільки там юриспруденції.

Серед філософів права кантіанського напрямку значне місце належить, безсумнівно, Штаммлеру і Дель Веккіо, які вважають, що поняття права не можна вивести із досвіду, оскільки правовий досвід можливий тільки в тому випадку, коли попередньо, до досвіду, а ргіогі відомо, що таке пра­во. Тільки тоді це поняття може бути застосовано на дос­віді, і тільки тоді можливо визначити, що в досвіді є, а що не є правом. Апріорні поняття права можна застосувати до кожного емпіричного права, оскільки воно носить чисто формальний характер, тобто схоплює тільки формальні елементи права без врахування їхнього змісту. Так, для Штаммлера право являє собою спосіб регулювання вчинків людей в плані співвідношення між засобами і метою, спо­сіб, в основі якого принцип взаємності, переконаності і повного дотримання. В той час як для Дель Веккіо право — це об'єктивне узгодження можливих дій більшості суб'єк­тів (згідно з єдиним моральним принципом, якого вони додержуються).

Рудольф Штаммлер (1856—1938) один із найвизначні­ших представників неокантіанської філософії права. Спи­раючись на ідеї І. Канта, він спробував в творах теорети-ко-правового профілю — "Господарство і право з точки зору матеріалістичного розуміння історії", "Вчення про правильне право", "Теорія юриспруденції" — здійснити традиційне для німецької юридичної думки зусилля ство­рити основи наукового знання про право.

Філософська основа уявлень Штаммлера про право — неокантіанство в тому його варіанті, який був розвинутий Марбурзькою школою (Г. Коген, П. Наторп та ін.). При­хильники цього напрямку в філософії стверджували, що

предмет пізнання тотожний поняттю про предмет, а власне буття є сукупність чисто понятійних відносин. Мета філо­софствування — творча робота по створенню інтелекту­альних об'єктів і водночас рефлексія, аналіз цієї роботи. Мислення, яке приймає форму науки і орієнтується на неї, створює культуру. В сфері юриспруденції її основу скла­дають теоретичні пізнання і право, наука і право (лібераль­на) держава. Філософи Марбурзької школи, розглядаючи означені вище явища трансцендентними основами соціаль­ності, в методологічному плані проводили аналогію між математикою і логікою, з одного боку, і юриспруденцію й етикою — з іншого. Юриспруденція, згідно з їх теорією, — математика суспільних наук, етика виступає логікою останніх.

За Штаммлером, поняття права не можна вивести із суспільно-історичного досвіду, а повинно розглядатись як апріорна категорія, яка не залежить від різних соціальних умов. За допомогою поняття права і деяких інших апріор­них категорій соціальна реальність сприймається як орга­нізована цілісність і в ній виділяється само право.

Штаммлер, який в цілому розділяв філософські і полі­тичні погляди Марбурзької школи, критикує марксистське матеріалістичне розуміння історії. Він заперечує основну марксистську тезу про первинність економіки, господарчо­го життя і вторинність права, — тезу про підпорядкова­ність права економіці. Звинувачуючи марксизм у вульгар­ному економізмі, Штаммлер стверджував, що право пер­винне по відношенню до економіки, якщо не в часовому і в причинному, то в крайньому разі, в логічному плані.

Визнаючи співвідношення права і господарства, Штам­млер підкреслював, що воно "представляє відносини форми і матеріалу суспільного життя"1. В розвитку права він вба­чає основу становлення всього суспільства. "Закономір­ність соціального життя є закономірністю його правової форми, слідування основній ідеї права, як кінцева мета людського суспільства". Означена закономірність проявля­ється тільки в такому соціальному житті, регулювання яко­го здійснюється в інтересах свободи кожного, хто знахо­диться в сфері права. Ідеал суспільства — це суспільство людей, які вільно бажають. Суспільство, в якому кожен

1 Штаммлер Р. Хозяйство й право. - Снб, 1907. - Т 2. - С. 1(М. 166

вважає своєю об'єктивно правомірну мету іншого. З таким регулюванням повинен погодитися кожен, хто підкоряєть­ся праву, якщо він прийняв рішення, вільне від чисто суб'єктивних бажань, але яке відповідає закону, вважав Штаммлер.

Для Штаммлера суспільне життя у всіх його проявах — це зовнішнім чином організоване спільне життя людей, найважливішою формою якого виступає право. Звідси, за Штаммлером, "... закономірність соціального життя людей є закономірністю юридичної форми її". В результаті пере­носу цієї конструкції на господарство (під ним Штаммлер розумів спільну діяльність людей, яка спрямована на задо­волення їх потреб) його регулюючою формою виступає право. Так як право первинне по відношенню до держави, Штаммлер стверджував, що економіка не може підривати правовий лад, економічний і політичний розвиток повинен іти лише шляхом часткових змін права. Кінцевою метою цих змін, ідеалом "правильного права" Штаммлер вважав поняття "суспільства людей, які вільно бажають".

Марксистська концепція здавалась Штаммлеру неза-кінченою, тому що, по-перше, в марксизмі відсутній кри­тичний розгляд і доведення ключових понять, таких як суспільний спосіб виробництва, суспільство та ін. По-дру­ге, тому що марксизм не пояснює, яку міру необхідності він визнає доцільною в перетвореннях права.

Між тим, деякі із конструкцій Штаммлера представля­ють очевидний інтерес. Наприклад, думка про те, що в логічному аспекті право є визначальна форма, а "соціальне господарство" — матерія, яка визначається цією філосо­фією. Право — специфічний комплекс нормативних при­писів, особливий зовнішній регулятор спільної соціальної діяльності. Воно відіграє визначальну роль, оскільки без нього фізично неможлива сама соціальна діяльність індивіда.

На думку Штаммлера, юридичні норми виникають, встановлюються і починають діяти незалежно від держав­ної організації: "Не можна схвалити погляди, коли право розглядається як соціальне правило, за яким стоїть сила. Подібне ототожнення права і фактичної сили неправиль­не... Не кожний соціальний припис влади має юридичний характер, а тільки частина з них.

Штаммлер розділяє право на справедливе і несправед­ливе. Ідея такого розмежування складається в тому, щоб довести: "немає ніяких особливих правових положень, які б включали в свій умовний зміст безумовний склад". Інши­ми словами, немає правових положень, які є раз і назавжди тільки справедливими, або виключно несправедливими в кожній ситуації. "Безумовно діють тільки формальні умо­ви... Сума цих формальних умов, набір найбільш абстракт­них ознак, за допомогою яких схоплюється і кваліфікуєть­ся весь "мінливий і багатоманітний правовий матеріал" створює особливе "природне право".

Самому праву за його суттю властиве внутрішнє ба­жання досягти об'єктивно справедливої цілісності соціаль­ного життя, йому внутрішньо властивий рух до соціально­го ідеалу. Але воно "веління" ніколи не зупиняється пов­ністю в якомусь одному історичному пункті. Постійно від­буваються зміни змісту, який раніше вважався матеріально справедливим, "і людству належить постійно вдосконалю­вати все краще і краще розуміння того, що є справедливим за окремими питаннями". Тим самим Штаммлер вводить в систему своїх правових поглядів принцип розвитку, втілен­ням якого виступає категорія природного права із змістом, який змінюється". Дух цієї теорії виявився співзвучним процесу відродження концепції природного права; який є характерним для європейської філософсько-правової дум­ки XX ст.

Інший видатний представник неокантіанської філосо­фії права — Густав Радбрух (1878—1949). Розуміння права, яке пропонує Радбрух зводиться до аксіологічної конст­рукції неокантіанського типу, згідно з якою право може бути зрозуміле тільки з апріорної ідеї права, яка й визна­чає мету права. В свою чергу, ця "ідея права" складається із "об'єднання" трьох основних цінностей: справедливості, доцільності і правової стабільності, дослідження яких і є метою філософії права, на відміну від теорії права, яка вирішує завдання пояснення, систематизації і т. д. чинного права. Метод філософії права, за Радбрухом, це особливий підхід: обов'язковий елемент методу — релятивізм. Після другої світової війни Радбрух спробував зв'язати свою конструкцію з відродженням природного права. Позити­вістський підхід до закону і применшення природного пра-

ва, згідно з теорією Радбруха, привели до виникнення фашизму.

В Росії неокантіанство, яке являє собою раціоналізм, позбавлений емпіричних домішок1, найбільш ярко прояви­лось в роботах П. І. Новгородцева (1866—1924). • При вирішенні морально-правової проблеми необхідно, згідно з теорією П. І. Новгородцева, виходити із апріорних "вказівок" моральної свідомості. Цю методологію Новго-родцев використав для обгрунтування концепції природно­го права, відродження якої пропагував на початку XX ст. Природно-правова проблема для Новгородцева (в її розу­мінні він близький до Штаммлера) — це проблема перш за все моральна, сутність якої полягає в тому, щоб "... вста­новити моральні вимоги, які встановлюють ідеальні шляхи розвитку. Природа моральності може бути зрозуміла тіль­ки при дослідженні її як внутрішньопсихологічного і само-цінного нормативно-етичного явища, як "закону особисто-

го життя".

В цілому філософсько-правові концепції неокантіан-ців — істотний внесок у розвиток правової думки XXст.

§ 3. Філософія права неогегельянства

Філософсько-правове вчення Гегеля справило великий вплив на всю наступну історію політи-ко-правової думки. Філософія Гегеля, як підкреслювали основоположники марксизму, створювала широкий про­стір для обгрунтування як консервативних, так і критич­них, опозиційних поглядів. Це було наочно продемонстро­вано в наступній історії гегельянства і тлумачень філософії права Гегеля з різних ідейно-теоретичних позицій.

Одним із перших послідовників філософії права Гегеля став німецький юрист Едуард Ганс (1798—1839). Він висту­пив проти пануючої в юриспруденції історичної школи права і за створення філософської школи права в дусі Ге­геля. Розвиток права Ганс розглядав як вираз абсолютної ідеї, а власність як здійснення вічної, незмінної ідеї права.

Див.: Кузнецов Е. В. Философия права в русском дореволюционном правове-дении // Правоведение. — 1984. — № 2.

Вплив гегельянства в філософії права посилюється в міжвоєнний період. Неогегельянство тлумачить ідею права в дусі панлогізму і стверджує, що коли нема розумного права, то є правовий розум, який повинен бути втілений в позитивному праві; право — це самопроявлення розумного права.

Неогегельянську теорію права розроблювали — Т. Ге-ринг, Ю. Біндер, Ф. Розенцвейг, Ф. Блашке, Г. Геллер, Л. Циглер, І. Пленге та ін.

В Росії представниками гегельянської філософії права були Б. М. Чичерін і П. Редькін. Російські неогегельянці спробували пристосувати буття ідей до умов емпіричної дійсності. Разом з тим, досліджуючи емпіричний процес розвитку права, в кожній із його стадій вони розглядали один із моментів реалізації розумної ідеї права, яка і ле­жала в основі їх теоретичних суджень1.

Борис Миколайович Чичерін (1828—1904) — росій­ський філософ-гегельянець, теоретик держави і права, іс­торик і публіцист. Професор права Московського універ­ситету (1861—1868). При Олександрі II був вихователем спадкоємця престолу.

Чичерін прагнув розділити сфери моральності і права так, що право є гарантом особистої свободи і водночас обмеженням свободи зовнішньої. Ідеальна форма правової держави для Чичеріна — конституційна монархія. Він під­тримував принцип приватної власності і незалежності економіки від держави. Погляди Чичеріна стали одним із джерел ідеології конституційно-демократичної партії (кадетів).

В російській історіографії Чичерін — один із засновни­ків так званої юридичної (державної) школи, яка виходить із провідної ролі державних і юридичних форм в історич­ному процесі.

Досить цікаво для розуміння особливостей становлення права Б. М. Чичерін трактує свободу. Взявши за вихідну точку дослідження особистість, російський юрист прихо­дить до висновку, що невід'ємною рисою людської природи є свобода. Людина визнається носієм абсолютного, а тому є сама своїм началом і через це може бути визнана вільною особою, яка має права. Свобода розділяється мислителем

1 Див.: Кузнецов 9. В. Философия права в России. — М., 1989. — С. 48. 170

на внутрішню і зовнішню, перша — є безсумнівною цінніс­тю. Оскільки внутрішня свобода відображає духовну сто­рону, моральний світ людини, джерелом яких є розум і воля, із розуму випливає і свобода волі, яка двояко розу­міється: 1) як свобода від чужого впливу і чужої волі; 2) як можливість діяти за власним бажанням. Внутрішня свобо­да, пов'язана з розумом і волею, передбачає як свою про­тилежність свободу зовнішню, яка в суспільстві обмежу­ється певними рамками. Ці рамки складають зміст права. Для кожного члена суспільства важливо, щоб межі свобо­ди кожного були точно визначені, а також охоронялись законом. У виконанні цього — основне завдання права, бо воно є початком формальним і стосується лише зовнішніх відносин особистості, стосуючись внутрішніх мотивів лише стільки, скільки вони виражаються у зовнішніх діях.

Видатна роль, яку відіграла "Філософія права" Регеля в процесі формування і еволюції поглядів К. Маркса і Ф. Ен­гельса на початку їх творчого шляху, а також в процесі становлення і розвитку марксизму, змістовне багатство цього твору обумовило інтерес до нього радянських дос­лідників протягом багатьох десятиліть.

В 20-ті рр. при висвітленні філософсько-правової тема­тики в радянській літературі головна увага приділялась ви­значенню ролі філософії Гегеля, як одного із теоретичних джерел марксизму, ставлення Маркса, Енгельса і Леніна до вчення Гегеля, співставленню ідеалістичної і матеріалістич­ної діалектики. Вивчаючи Гегеля, дослідники звертали ува­гу також на питання ідеологічного, політично-правового характеру, наприклад, такі як соціально-класові витоки ідеологічний характер і політичний зміст філософії Гегеля сенс ідейно-теоретичної боротьби між представникам І марксистського прочитання Гегеля і неогегельянцями.

Разом з тим більшість дослідників (не тільки в 20-ті, а й в ЗО—40-і рр.), позитивно оцінюючи деякі моменти діа­лектичного методу Гегеля, його "раціональне зерно" і різко критикуючи його систему, в тому разі, коли вони зверта­лись до "Філософії права" або взагалі до політичної і пра­вової теорії Гегеля, трактували їх переважно як позбавле­ного діалектичного концентрованого виразу негативних рис системи Гегеля.

При такому механічному розділенні і протиставленні методу і системи політико-правове вчення Гегеля автома-

тично ставало частиною "реакційної" системи, яка протис­тояла (прогресивному методу).

Очевидно, що тільки після подолання таких однобічних і механічних уявлень про співвідношення методу і системи в філософії Гегеля можливо було б вірно оцінити характер і зміст його філософії права, уточнити своєрідність діалек­тики соціально-політичних уявлень Гегеля, пізнати специ­фіку діалектики в "Філософії права" в порівнянні з діалек­тикою в "Науці логіки" і т. д.

Перші кроки в цьому напрямку були зроблені вже в 20-ті рр. Так, А. М. Деборін, підкреслюючи, що Гегель ко­ристувався діалектичним методом не тільки для аналізу загальнофілософських проблем, а й для своєї соціальної філософії, писав "... не тільки метод Гегеля, а й певні, необхідно зв'язані з методом результати його дослідження в сфері суспільних наук не пройшли безрезультатно для Маркса". При цьому Деборін мав на увазі те, яку високу оцінку "Філософія права" Гегеля отримала у Маркса, роль цього твору в процесі формування політико-правових пог­лядів Маркса.

Інший дослідник тих років, К. Міланов, підкреслював, що саме марксисти повинні показати, що Гегель, незва­жаючи на весь свій ідеалізм, значно ближче нам, чим будь-якому відтінку політичного, філософського і всякого іншо­го заблудження.

Основними представниками італійського неогегельян-ства були Б. Кроче і Д. Джентіле.

Свою концепцію Кроче назвав "релігією свободи". Сво­бода — найвищий закон людської історії і буття. Але якщо у Гегеля мова йде про розумні форми об'єктивізації свобо­ди в ході історичного прогресу, то Кроче акцентував увагу на принциповій неможливості визначення характеру свободи.

Ідею необумовленості свободи ніякими фактичними умовами Кроче використав для обгрунтування формаль­ної, юридичної свободи і неможливості фактичної свобо­ди. Лише "меншість, яка править", її він називав "політич­ним класом", знає, чого вона хоче.

Захищаючи формальні, юридичні права особистості, Кроче вважав, що свобода без суб'єкта — це пусте слово і абстракція, якщо не визнається свобода особистості. В об­становці тоталітарного пригноблення прав і свобод осо-

бистості ці ліберально-індивідуалістичні уявлення носили опозиційно-критичний характер. Таку ж спрямованість мало положення про те, що не держава вище моралі, а, навпаки, мораль підноситься над державою. Така оцінка досить істотно відрізнялась від типових для неогегельян-ства етатистських інтерпретацій системи ієрархій різних "форм духу". Виходячи з цих уявлень, Кроче критикував фашизм, до якого в тій чи іншій мірі прагнула більшість італійських і німецьких неогегельянців.

Разом з тим виступи Кроче проти авторитарних і тота­літарних інтерпретацій вчення Гегеля доповнювались крити­кою демократії проповіддю вічності воєн, нерівності і т. п.

В неогегельянстві Джентіле превалює ірраціоналізм і містицизм, критика розуму з позицій волюнтаристського "актуалізму", "чистого акту", співзвучного фашистському активізму. Він стверджував, що істинний індивід має уні­версальні характеристики і завершує Бога в своїй сутності, однак подібні якості скоріше підходять до його оцінки фа­шистської держави і дуче, а ніж окремого індивіду.

Свою інтерпретацію духу як "чистого акту" Джентіле використав для атаки ідей правопорядку і режиму закон­ності, виправданні фашистського "активізму" і беззаконня. З антиіндивідуалістичних позицій Джентіле обґрунтовував всевладдя тоталітарної держави і заперечував всі приватні сфери життя індивідів.

Ідея Гегеля про державу як моральну цілісність Джен­тіле використав для прямого виправдання фашистської держави як вищого виразу моральності і свободи. Саме до цього звелось його звернення до поняття держави Гегеля на II конгресі неогегельянців в Берліні (1931 р.). Після другої світової війни неогегельянство (в першу чергу ні­мецьке й італійське), яке орієнтувалось на виправдання фа­шистського і нацистського режимів і, яке досягло апогею в 30-ті рр., зійшло в цілому з історичної арени.

Важливими напрямками післявоєнного гегелезнавства стало очищення творчої спадщини Гегеля від неогегельян-ських нашарувань, подолання крайностей в підходах до філософії права Гегеля, об'єктивна оцінка її місця і ролі в розвитку філософське-правової думки.

§ 4. Новітня філософія права Німеччини в контексті світової філософії права: ретроспективний погляд

В історії філософсько-правової думки Німеччи­ни XX ст. можна умовно вирізнити три етапи: філософія права до 1933 р.; розвиток філософської думки часів Третього рейху; філософія права з 1945 р. дотепер. Визначаючи етапи розвитку філософії права Німеччини, слід мати на увазі, що "будь-які хронологічні віхи в історії філософії відносні, а вирізнення періодів у ній — справа досить умовна. Але водночас рух філософського знання завжди був позначений чергуванням етапів, які характери­зуються зміною панівних стереотипів філософствування, "фокусних" проблем, стилів мислення, або, застосовуючи термін, який із 60-х рр. увійшов до лексикону філософів, парадигм"1. Предметом нашого дослідження є основні на­прями і течії філософії права повоєнної Німеччини.

Перш ніж розпочати розгляд окресленої проблеми, зауважимо, що в основу цього дослідження покладено ана­ліз філософсько-правової літератури ФРН (адже внаслі­док ідеологічної "моногамності", марксистської заангажо-ваності суспільно-наукової думки колишня НДР не дала такого розмаїття і поліваріативності позицій і наукових концепцій).

Загалом же коли йдеться про сучасну філософію права, то маємо на увазі філософію права кінця XIX—XX ст. Ос­новною характеристикою філософії права цього періоду є те, що в ній немає одного генерального напрямку, а існує плюралізм поглядів і тенденцій. У зв'язку з цим зауважимо, що особливою новизною відзначається такий напрям філо­софії права, як соціологізм, основним постулатом якого є визнання здійснення права в соціальному контексті. Право розглядається не як статичний набір норм, а як процес, як соціальна дія людей. Воно "живе" в судах, адміністратив­них та інших органах, реалізуючись під час здійснення, трактування, застосування і створення соціальних норм із юридичною силою дії, які забезпечуються правовою санк­цією політично організованого суспільства. Соціальні нор­ми не функціонують автоматично, їхня дієвість залежить

Юлина Н. С. Введение. О буржуазной философии 60—70 гг. // Проблеми й противоречия буржуазной философии 60—70 гг. — М., 1983. — С. 9.

від їх використання та інтерпретації людьми. Класичний, в особі О. Конта, Е. Дюркгейма, М. Вебера і П. Сорокіна, та новітній (Т. Парсоне, Р. Мертон, Н. Луман) соціологізм привабив правознавців і філософів полемікою з аналітич­ними настановами попередньої філософії права, критикою теорії суспільного договору, яка поєднувалася з визнанням звичаєвого права як історично вихідного порядку; розумін­ням права як функції координації суспільства, доповненим взаємодією економічних і політичних сил, які впливають на формування права, а також впливом духовних сил — мо­ралі, релігії.

Під впливом соціологізму дедалі менше зусиль кон­центрується на проблемі визначення сутності права. Право не розглядається як автономна сфера норм та абстрактних уявлень про належне, а розуміється як інтегрована частина соціокультурної реальності. Щоправда, дискусії з цієї проблеми тривають, і єдиного погляду поки що не вироб­лено. Відмінності в розумінні сутності права виявляються як у національному аспекті (англосаксонський реалізм вва­жає правом судове рішення щодо кожного конкретного випадку, яке надалі стає прецедентом; скандинавський по­зитивізм розглядає право інституціонально орієнтованою дією), так і залежно від належності до тієї чи тієї філософ­ської школи (екзистенціалісти стверджують, що право без­посередньо пов'язане з мінливими умовами людського іс­нування; неотомісти вважають правом справедливе рішен­ня суду, яке є адекватним соціальній ситуації).

Та повернімося до предмета нашого дослідження, а са­ме — до розгляду німецької філософії права від 1945 р. й донині. Перший етап охоплює часовий проміжок від 1945 до початку 60-х рр. Це — період природничо-правового відродження, період повернення до наукових позицій до-фашистської Німеччини. Особливо вирізняються такі тра­диційні напрями, як неокантіанство, неотомізм, етика вар­тостей М. ПІелера і Н. Гартмана та більш-менш нові утво­рення — євангелістсько-теологічні та екзистенціональні розробки проблем права. Усе розмаїття тогочасного стану наукової думки описане в праці Густава Радбруха "Законне неправо і надзаконне право" (1946 р.).

Творчість німецьких емігрантів від Людвіга Вітгенштей-на і Рудольфа Карнапа до Карла Поппера знаменувала досягнення тогочасної науки.

У повоєнний період поряд із природничо-правовим ренесансом набули поширення ідеї конституційного ус­трою. Для побудови ліберальних і конституційних теорій держави і права, що знайшли відображення в теорії право­вої держави, використовувалися ідеї Монтеск'є. На думку Петера Геберле1, правова держава є дуже німецькою річ­чю. Він уважав, що ідея правової держави нині стала пред­метом "експорту" і має відповідник в американському "Киїе

Другий етап охоплював початок 60 — середину 70-х рр. Якщо спрямованість філософії першої половини XX ст. ха­рактеризувалася претензійністю на реконструкцію предме­та філософії, її функцій і досить часто щодо філософської проблематики, яка склалася, застосовувалися спроби ви­значити її однозначно, то 60 — 70-ті рр. стали часом "реа­білітації" традиційної філософської проблематики, часом відновлення в правах метафізики, гносеології, етики. Цей період характеризувався постійним підкресленням зв'язку з ідеями філософів минулого. Але найхарактернішою оз­накою цього періоду була відмова від спроб побудови фі­лософії на якихось раз і назавжди даних абсолютах і по­шук динамічних принципів, які могли б у пластично-філо­софській формі відображати природну та історичну реаль­ність, унікальність людського буття, мінливий характер знання про світ і знання про знання. Основними напря­мами цих років були: аналітика, герменевтика, діалектика і теорія систем. Якщо стисло окреслити коло наукових по­шуків того часу, то це й подальший розвиток психоаналізу, І критичний раціоналізм К. Поппера, і конструктивно-нау­кові етика й теорія Швемера і К. Лоренца, а також філо-софсько- і теоретично-правові дослідження (Г. Кельзен).

Для цього періоду характерні дві основоположні ди­скусії як для філософії взагалі, так і для філософії права зокрема (герменевтичні дебати і "третій позитивізм" у ні­мецькій соціології). Вихідним пунктом герменевтичних де­батів стала праця Ганса-Георга Гадамера "Істина і метод" 1960 р. Головна її тема — проблема розуміння та його структура — завжди була темою філософське- правових досліджень. Наукові розробки Гадамера дістали безпосе-

Див.: Геберле Петер. Виступ в Конституційному суді України. — Лютий 1998 р. 176

редній відгук у працях Карла Лоренца, Артура Кауфмана, Джозефа Ессера.

Для герменевтичного напряму характерний розгляд права як феномена, нерозривно пов'язаного з суб'єктом, із його свідомістю. Виходячи з твердження герменевтиків про конструкцію змісту, який міститься в тексті або в знаковій системі, сам текст і закон або норма як приклади конкрет­них текстів можна характеризувати як дво- чи багатознач­ний феномен, бо текстові від моменту створення притаман­на неоднорідність, що розуміється як символ.

"Третій позитивізм" у соціології — це не юридичний позитивізм, а емпірично-аналітична тенденція в соціальній науці, спрямована проти "звуження" критичної теорії франкфуртської школи (Макс Горкгаймер, Теодор Адор-но, Герберт Маркузе та ін.). Об'єктивно і методологічно франкфуртська школа поєднувала в собі діалектику Регеля і Маркса та психоаналіз Фрейда. У 1960 р. Ернст Блох опублікував "Природне право і гідність людини", заявивши на повний голос про появу "неомарксистської" філософії права. Творчість Блоха зазнала впливу Арістотеля, Гегеля, Шеллінга, "філософії життя", Маркса. Кінцеву мету світу і людини Е. Блох убачав у досконалості, у блазі, в торжест­ві комунізму. Комунізм у його інтерпретації — царство свободи, в якому людина зливається з природою в одне ціле. Такий стан світу дозволяє повністю стерти супереч­ності між людиною і природою, між природою та історією. Довершений світ унеможливлює будь-яке відчуження, від­мирає держава і право як засіб державного примусу, а всі живуть за законами природного права. Кожна людина на­буває здатності подолати обмеженість людської природи і стати безсмертною.

До цього ж етапу належить творчість Ганса Альберта та Юргена Габермаса, Вернера Майгофера.

Третій період — від середини 70-х рр. до сьогодення. Основними подіями в житті німецьких філософів права бу­ли з'їзди науковців ФРН із 1978 р., а з тем — проблема юридичної аргументації (Мюнхен, 1978 р.), легітимація су­часної держави (Мюнстер, 1980 р.), філософія права і на­ціонал-соціалізм (Берлін, 1982 р.), правова антропологія (Білефельд, 1984 р.), права людини і громадянина (Кельн, 1986 р.), правовий позитивізм та аксіологічний зміст права (Геттінген, 1988 р.), узагальнення та індивідуалізація у пра-

вовій думці (Зальцбург, 1990 р.), теорія справедливості (Гамбург, 1992 р.), основні вимоги демократичної правової держави (Мангайм, 1994 р.).

У межах третього періоду вирізняються кілька тенден­цій, перша з яких пов'язана з поверненням до класики: від Канта до Фіхте і Гегеля. Це виявляється в тому, що за останні 50 років жодна наукова праця з філософсько-пра­вової проблематики не обходиться без згадки про філосо­фію права Канта. Сутність другої тенденції полягає в про­цесі інтенсифікації інтернаціональної взаємодії, яка зараз більшою мірою, ніж у 60-ті чи ранні 70-ті рр., виражається у феноменах давання та брання. Особливо характерним є цей процес для країн Європейського співтовариства. Третя тенденція полягає в конкретизації правових проблем — від абортів у медичній сфері та біоетиці до проблем етики господарювання.

З проблеми етики господарювання в німецькомовній науковій думці на особливу увагу заслуговує праця Артура Ріха "Господарська етика", двотомне видання якої було здійснене в Західній Німеччині в 1984 і 1990 рр. Працю написано в дусі протестантського мислення. Вихований на творах раннього Маркса, маючи досвід спілкування з Ми­колою Бердяєвим, А. Ріх зумів створити нову соціально-етичну орієнтацію в структурному устрої економіки. Ос­новними методологічними принципами "Господарської етики" є: неупередженість до положень науки про сучасну економіку й суспільство; протиставлення радикалізму екстремізмові як спроба об'єднати і зробити дієвим істини, які протистоять; установлення економічного і соціального порядку має грунтуватися на співучасті1. Сам же А. Ріх уважав ідеєю своєї книги богословське обгрунтування су­часної етики господарювання.

XX ст. породило численні спроби реанімувати доктрину природного права і пристосувати її до умов сьогодення. Прикладом таких пошуків може бути концепція справед­ливості, вельми складна за ідейно-філософською структу­рою — в ній поєднуються ідеї неокантіанства, природни­чо-правової ідеї минулого й сучасності, етика вартостей, позитивістські ідеї та ідеї екзистенціалізму. Природничо-

1 Див.. Саков В.В. Артур Рих: человек, мислитель, гуманист// Рих А. Хозяйст-венная зтика. — М., 1996. — С. 21

правове тлумачення справедливості від кінця XIX ст. нама­галося поєднати абсолюти природничо-правових настанов із мінливою дійсністю.

У дусі платонівських роздумів про статус ідеї, але без­посередньо щодо права, проводив свої дослідження ідеа-лу-справедливості німецький філософ права Легац Ла-камбра ("Філософія права", 1965 р.). Його вчення розгор­талося в контексті характерного для XX ст. прагнення під­корити позитивне право основам людського співжиття, яке зумовлене переміщенням філософії права з позицій "спра­ведливості під правом" на позиції "справедливості над пра­вом". Для Л. Лакамбра справедливість є конститутивним принципом права, оскільки право — це погляд від справед­ливості. Рівночасно справедливість має власну логічну структуру, яка проникає в кожне право, незалежно від його віддаленості від ідеї абсолютної справедливості. На думку Л. Лакамбра, право є спробою здійснити справедли­вість, а існування ідеалів справедливості, виражених у ба­гатьох правових системах, є прикладом того, що існують об'єктивні масштаби, які дають можливість оцінити пра­вильність ідеалів.

Водночас Л. Лакамбра вказував на те, що будь-яке пра­во є несправедливим, беручи до уваги той факт, що ідеал, якого хоче реалізувати кожне право, не збігається з ідеєю справедливості, яка має трансцендентальний характер. Тільки умовно можна говорити про справедливість, оскіль­ки в повному обсязі вона ніколи не може бути досягнена. Ідеал справедливості завжди більш досконалий порівняно з його втіленням. Л. Лакамбра вказував на невідповідність дійсності духовній моделі права, а тому будь-яке право несправедливе, оскільки воно неспроможне здійснити справедливість установленням загального масштабу, за­стосовуючи загальну схему до всіх випадків, які часто до­вільно об'єднуються. Тому право може бути справедливим через несправедливість.

У 70-ті рр. з новою силою заявила про себе юридична герменевтика, сперта на герменевтичну онтологію М. Гай-деггера і Г. Гадамера. Представник герменевтичного на­пряму того часу А. Кауфман у праці "Через природне пра­во і правовий позитивізм до юридичної герменевтики" (1975 р.), проаналізувавши всі відомі кодекси, дійшов вис­новку, що традиційно право, розглядуване як чинні норми,

відірване від соціальної дійсності, оскільки кодекси пре­тендують на остаточне врегулювання правових умов.

А. Кауфман виступив проти кантівського дуалізму, сут­ність якого полягала в тому, що належне не може визна­чатися сущим. На думку А. Кауфмана, у правовій дійсності немає поділу на суще і належне. Невірно трактувати право як сукупність норм — його слід сприймати як реальну подію, що потребує певних правил і норм, але аж ніяк не зводиться до них.

А. Кауфман працює також над проблемою розмежу­вання права і закону, визнаючи закон лише можливістю права. Закон, уважає дослідник, не може бути встановле­ний однозначно через мінливість життя, тому текст закону треба постійно конкретизувати в кожній ситуації.

Чільне місце в історії німецької філософії права посідає творчість Юргена Габермаса. Будучи послідовником осно­воположників франкфуртської школи — Т. Адорно, М. Горкгаймера, Г. Маркузе, Ю. Габермас, підтримуючи їхню критику сучасного суспільства і ролі засобів масової інформації в ньому, створює нове проблемне поле дослі­джень — сферу міжіндивідуальних комунікативних відно­син. У межах цього поля Ю. Габермас вирізняє ряд найак­туальніших проблем сучасності, до яких належить пробле­ма демократії, прав і свобод людини. Ю. Габермас створив власну — комунікативну модель суспільства, яка є най­більш продуктивною методологією для аналізу соціально-політичних реалій соціальної дійсності. Позитивність ко­мунікативної моделі полягає в тому, що вона дає нове ро­зуміння демократії як демократичного дискурсу. Таке ро­зуміння демократії дозволяє здійснити аналітичний поділ політичної влади на владу адміністративну і владу, поро­джену в процесі комунікації, яка втілює в собі ідею народ­ного суверенітету. Вітчизняний дослідник творчості Ю. Га­бермаса Микола Тур1 зазначає, що комунікація для Ю. Га­бермаса є основною інтегративною силою в суспільстві. Сила комунікації визначається через мовну комунікацію, через взаємодію. Комунікація у функціонально диференці­йованому суспільстві виконує функцію соціальної інтегра­ції, але своїми засобами не може забезпечити стабільність

1 Див.: Тур М. Проблема інтеграції суспільства в теорії комунікації Ю. Габер­маса. — Автореферат канд. дис. на здобуття ступеню канд. філос. наук. — К., 1996.

цього суспільства. Тому демократична правова держава потребує доповнення комунікації правом як механізмом, спроможним розвантажити комунікативну діяльність чле­нів суспільства. Тоді законодавство є опосередкованим ме­ханізмом соціальної інтеграції, бо норми права можливі на основі комунікативної раціональності. Інститути правової демократичної держави у світлі комунікативної теорії Ю. Габермаса є втіленням комунікативної раціональності.

Л. Ситниченко1 вважає, що в працях останніх років, особливо в "Моральній свідомості та комунікативній дії" (1983 р.), які вписуються в дослідження проблем етики, філософії права, філософії політики, Ю. Габермас намага­ється дати обгрунтування комунікативної етики (етика дискурсу або етика відповідальності), з'ясувати співвід­ношення свободи й відповідальності, свободи і справед­ливості.

Заслуговує на увагу ще один напрям у філософсько-правовому просторі — ціннісна філософія права. Цінніс­ний напрям бере початок у неокантіанському руслі як особливий спосіб поєднання етики й гносеології. У 1976 р, з'явилася праця Г. Коїнга "Основні риси філософії права", в якій досить повно на основі феноменології М. Шелера і Г. Гартмана викладено ціннісну філософію права. Основ­ним у філософії права Г. Коїнг уважає питання про спра­ведливість, а звідси й завдання науки, що іменується філо­софією права, — розуміння системи права як здійсненої справедливості, яка трактується як цінність, тобто вона є ідеальною сутністю, самостійною, незалежною та обов'яз­ковою для всіх. Ідея справедливості виникає у правовій свідомості через правове почуття, яке є частиною мораль­ного почуття. Правова свідомість виконує функцію форму­вання знання про конкретні ідеали, що їх правове почуття хоче бачити втілення в життя.

Підтримуючи і розвиваючи ідеї Арістотеля, Г. Коїнг розрізняє дистрибутивну і комутативну справедливість. Якщо перший із названих типів справедливості означає со­ціальний аспект і її масштабом є рівність, то другий — безпосередньо пов'язаний з існуючою системою права і стосується дотримання договорів і принципу компенсації завданої шкоди. На думку Г. Коїнга, нові часи породжують

1 Див.: Ситниченко Л. Н. Першоджерела комунікативної філософії. — К, 1996.

третій тип справедливості — захисну справедливість, яка посідає найвище (ієрархічне положення і вихідною точкою якої є обмеження влади людини над людиною. Тільки об­межена влада не суперечить праву.

Усі три види справедливості взаємопов'язані та співвід­носяться з конкретними ситуаціями. Інституціалізовані правові ситуації вимагають застосування комутативної справедливості, фактичні — дистрибутивної. На основі дистрибутивної справедливості вирішується питання про розподіл соціальних благ, а на основі захисної — здійсню­ється охорона основних прав. До таких належать: право на користування духовними й матеріальними благами — жит­тям, честю, свободою в різних її виявах; позитивні права — на працю, на виховання.

Ще Г. Коїнг в "Основних положеннях філософії права" (1969 р.) визначив три основні питання філософії права, які фокусуються в принципі справедливості, в сутності пози­тивного права, у специфіці юридичної думки. Право він розглядає як невід'ємний елемент культури, тому дослі­дження його має здійснюватися в руслі загальних проблем філософії. Особливістю філософсько-правових поглядів Г. Коїнга є спроба поєднати теорію природи речей із тео­рією природного права, виводячи основні принципи права з базових цінностей і інститутів та визначаючи за правови­ми інститутами володіння іманентними сутностями.

Теорія природи речей (Р. Радбрух, Г. Коїнг, В. Майго-фер) є одним із феноменологічних напрямів у німецькій філософії права поряд із філософією цінностей (М. Шелер, Н. Гартман). Для Р. Радбруха природа речей є насамперед рушійною силою трансформації юридичних інститутів у відповідь на динаміку соціальної дійсності. Тому право є результатом та інструментом змін соціальної дійсності, до яких воно чутливе.

Згадуючи теорію природи речей, ми не можемо не зга­дати про концепцію В. Майгофера. Для нього природа ре­чей — це передусім джерело і критерій справедливості, здатне привести абстрактні імперативні права у відповід­ність із нормами поведінки. Природа речей у розумінні В. Майгофера, як передумова виведення належного з бут­тя, є масштабом матеріальної справедливості, конкретним природним правом.

Р. Драйєр називає ще один напрям філософсько-право­вої думки в Німеччині — крах "реального соціалізму" і водночас соціалістичної системи в Європі в 1989—1991 рр. Німецькі юристи вже вдруге за останнє століття зіткнули­ся з проблемою "реанімації постдиктатурної держави". При цьому питання юридичного позитивізму набувають безпосередньо практичного значення. Звісно, факт краху "реального соціалізму" стосується не лише проблем юри­дичного і філософсько-правового оновлення минулого, а й не менш важливої проблеми — визначення історичної ролі філософсько-правової спадщини Маркса1.

Схематично окреслимо ще один напрям у розвитку фі­лософії права — дослідження права з погляду логіки. Його не можна назвати новим — адже існування праць, присвя­чених логічним питанням юриспруденції, налічує століття (йдеться, ясна річ, про розгляд проблем юриспруденції крізь призму формальної логіки). Особливо інтенсивно досліджувалося співвідношення прав і логіки наприкінці минулого та на початку нашого століття. Застосування до­сягнень математичної логіки в галузі правознавства приве­ло до трактування права як знакової, символічної системи, набору чітких визначень. Яскравим прикладом такої пози­ції є книга У. Клюга "Пуристична логіка", в якій ідеться про фіксацію вихідного юридичного матеріалу, правових дефініцій і необхідність дотримання правил формальної логіки в їх побудові. Р. Шрайбер у праці "Логіка права" (1962 р.) виходив із тези про неможливість існування права без мови, а тому розглядав його як мовну систему, аналі­зуючи питання правової семантики. Він обстоював думку, що дослідження права в аспекті семантики дозволяє з'ясу­вати співвідношення правової мови й дійсності, що аналіз застосування правової мови до предмета прагматики права дає змогу визначити цільову настанову застосування пра­вової мови.

Завершуючи розмову про сучасну філософію права Ні­меччини, доречно згадати доробки німецьких науковців су­часності: інституціональна теорія правового позитивізму набула подальшого розвитку в "Нормах та інститутах" (1988 р.) Отто Вайнберга, Ноберт Гоерстер в "Утилітаризм

1 Див.: Огеіег К. НаирІ5І:гопІип88е8еп*зЛі8ег КесЬІзрЬіІсяорЬіе іп ОеиІзсЬІаші // АгсЬіу Й'г КесЬІз- иші ЗогіаІрЬЯсворЬіе. - 1996. - Уоі. 82. - № 2.

і корисність" (1977 р.) розробляв ідеї філософсько-право­вої рецепції та дискурсу утилітаризму, а Райнер Трапп акцентував на теорії справедливості утилітаризму — "Нек-ласичний утилітаризм. Теорія справедливості" (1988 р.). У творах загальноетичної спрямованості, зокрема, в роботі "Щастя і доброзичливість. Досвід етики" Роберт Шпаеман здійснює розвиток ідей Арістотеля. Концепція Готфріда Гоффе в його "Політичній справедливості" (1989 р.) зна­ходиться між кантіанством і арістотелізмом. Ідеї філософії Гегеля тепер у Німеччині залишаються в "тіні", з огляду на зловживання ними за часів Третього рейху, хоча й висвітлюються в статтях багатьох дослідників, зокрема Вольфганга Шильда. Традиційна феноменологічна спрямо­ваність прослідковується у "Свободі, моралі та праві" (1994 р.) Яна Шаппа. Звісно, тривають наукові пошуки у сфері правової антропології (Е. Лампе), логіки права (У. Клюг, Р. Шрайбер, О. Вайнбергер), риторики права (О. Вальвег, В. Штрекенбергер, Ф. Гальт), а також у галузі феміністичної філософії права (У. Герхард, М. Фроммель).

Німецька філософія права посідає особливе місце в розвиткові світової філософії права: Німеччина, батьків­щина класичної філософії права, дала світові найвеличніші здобутки в цій галузі, втілені в концепціях Канта і Гегеля; в системі університетської освіти цієї країни передбачено навчальну дисципліну "філософія права". Загалом же фі­лософія права Німеччини розвивається в контексті світової філософії права, яка зараз гнучкіша і менш претензійна, ніж філософія права XVIII ст., більше акцентує на проб­лемі обстоювання пріоритету особистості та її суб'єктив­них прав щодо державного права. У преамбулах конститу­цій Заходу найчастіше діють три принципи: недоторкан­ність людського життя, свобода, рівність прав.

Ще однією особливістю німецької філософії права, яку ілюструє творчість Ю. Габермаса, є розмивання старих меж між філософськими напрямами в дослідженні право­вих та юридичних питань, спроба комплексного дослі­дження права з урахуванням його різноманітних виявів і принципів функціонування.

§ 5. Права людини в контексті західноєвропейського права

5.1. Поняття прав

Те, що людина має певні права, видається оче­видним. Не може існувати суспільство, в якому його членів було б позбавлено всіх соціальне визнаних можливостей діяти, володіти, реалізовувати свої інтереси тощо. Права — це визнані суспільством і забезпечені всією системою суспільного життя форми та способи людської самореалізації: те, що існує як усталені й незаперечні мож­ливості для людини вчиняти так чи інакше. У кожному з прав міститься визначення того, відносно чого будь-яка людина — учасник суспільства — може робити вибір, по-кладаючись цілковито на власний розсуд і керуючись ви­ключно своєю волею, яка у межах цього вибору не підзвіт­на ані перед ким, а відтак — вільна. Наприклад, право власності передбачає, що я можу будь-яким чином розпо­рядитися річчю, яка мені належить. Можу її продати, об­міняти, плекати, зламати, сховати від усіх, кинути на до­розі. Право виборця означає, що я лише на свій розсуд вирішую, кому віддати свій голос, — тобто, хто репрезен­туватиме мою волю в загальнополітичному житті, хто у парламенті чи в інших представницьких органах влади буде промовляти і діяти від мого імені.

Отже, наявність у людини певних прав видається само­зрозумілою очевидністю. Але як у культурно-історичному, так і в суто юридичному плані тут маємо не очевидність, а проблему, котру людство розв'язує протягом усієї своєї історії. Річ у тім, що права, що їх та чи та особа має в суспільстві, у більшості історично знаних політико-право-вих систем належать їй не безумовно, а виключно завдяки належності до тієї чи тієї соціальної групи. Права лю­дини чітко відповідають її соціальному статусові, себто тому місцю в соціальній системі, яке вона обіймає. У цьому випадку її права — це не права власне особистості, а якос­ті й можливості соціальної ролі, що її виконує людська особа.

5.2. Ієрархічний порядок суспільства

Мають права не особи, а ролі. Кожен отримує сукупність прав лише завдяки своєму місцю в соціумі, тобто в системі соціальних відносин. Певна річ, що дворянин за умов феодального суспільства має незрівнян­но більший обсяг і набір прав, аніж селянин чи ремісник. Майстер середньовічного цеху має права та привілеї, на які годі сподіватися не лише селянину, а й підмайстрові. Права єпископа передбачають можливості, яких позбавлені свя­щеники нижчого рангу і на які навіть не думає зазіхати мирянин — хоч би й сам король. У цих прикладах бачимо низку соціальних ролей — дворянина, цехового майстра, селянина, єпископа тощо. З кожною пов'язані певні права, які стають надбанням тієї особи, котра обіймає ту чи ту посаду, посідає те чи те місце в суспільстві. Всі разом со­ціальні ролі утворюють суспільний лад, систему місць у соціальній ієрархії, за кожним із яких закріплено відповід­ний набір прав. Тому можна казати, що суб'єктом прав в ієрархізованому соціумі є не власне особа — конкретний людський індивід як такий, а та чи та соціальна роль, або, іншими словами, соціальний персонаж.

5.3. Соціальна основа прав людини

Щоб носієм прав стала безпосередньо людська особистість, необхідне радикальне перетворен­ня ієрархічної системи, в якій закріплено соціальну нерів­ність людей. Усі члени суспільства мають бути зрівняні у своїх правах. Ця рівність не є лише декларованим гаслом, як-то "свобода, рівність, братерство", її втіленням стає со­ціальна постать громадянина. Громадянин — це принципо­во новий соціальний персонаж, який заступає всіх інших персонажів ієрархізованого суспільства. Таке можливо ли­ше за умов особливої соціальної системи, яка дістала назву громадянського суспільства. Звісно, і за умов соціально-правової рівності люди продовжують виконувати різні сус­пільні функції, соціальна диференціація зберігається. Але вона набуває принципово нового сенсу. Хоч би яке стано­вище мала людина в суспільстві, вона тотожна іншій як громадянин. Як громадянин президент держави має не більше і не менше прав, ніж будь-хто інший. Громадянин у сукупності своїх прав — це соціально-правовий знамен-

ник, спільний для всіх соціальних персонажів, хоч би яке видатне чи непримітне місце вони посідали в суспільстві.

У громадянському суспільстві відбувається докорінна зміна джерела прав, що їх має та чи та особа. За умов соціальної ієрархії джерелом прав є соціальна система як певний, усталений лад життя — тобто соціальна тоталь­ність (цілісність). Права немов би надаються соціумом, іс­нуючим соціальним порядком. Конкретна людина лише от­римує їх від цього порядку, тобто від суспільства та дер­жави. Натомість у громадянському суспільстві людський індивід мислиться як такий, котрий від початку, незалежно ані від чого має певні права, їхньою основою є не соціаль­ний лад, а властива людська сутність кожного індивіда — факт того, що він є людиною. Таке положення соціально закріплюється у вигляді громадянського суспільства та га­рантується ним. Громадянське суспільство є не просто од­ним з історично знаних соціальних устроїв, а єдиним сус­пільним ладом, який базується на первинності прав людини та вибудовується відповідно до них. У межах громадян­ського суспільства права людини є базовим, найважливі­шим соціальним регулятором, згідно з яким створюються і функціонують усі форми суспільного життя, в тому числі юридична практика.

5.4. Форми громадянського суспільства

Історично громадянське суспільство існувало у двох головних формах. Воно виникло за антич­них часів у Стародавній Греції у вигляді поліса, що його часто називають містом-державою. Давньогрецький поліс — це місто з прилеглою, географічне вирізненою місцевіс­тю, що існувало як самостійна держава у тісному спілку­ванні та взаємовідносинах із сусідніми полісами. Але голо­вною ознакою міста-держави було те, що його складала полісна громада. Всі члени громади були рівними у правах громадянами. Різниця їхніх занять, родовитості, обсягу влади, майна чи багатства ніяк не впливала на набір та обсяг прав, що були однаковими для всіх і гарантованими статусом громадянина. Економічною основою статусу гро­мадянина була частка полісної землі, яку він отримував у власність. Володіти землею могли виключно члени полісної громади. Сам факт такого володіння служив своєрідним визнанням людини громадянином, і навпаки — втрата зе-

мельної ділянки вражала статус або взагалі позбавляла його.

В умовах поліса громадянське суспільство мало стано­вий характер. Права громадянина поширювалися лише на членів полісної громади, що існувала як замкнений стан. Скажімо, за законом Перікла (V ст. до н. е.) афінським громадянином міг уважатися лише той, хто мав і батька, і матір з-поміж афінських громадян. Тому навіть син самого Перікла, народжений мілетянкою Аспасією, не вважався повноправним афінянином, хоча сам Перікл упродовж 40 років правив Афінами і здобув їм славу найвидатнішого міста Греції. За межами полісної громади залишалися ви­хідці з інших міст, навіть якщо вони народились у полісі, проживали в ньому все життя, мали неабиякі багатство та авторитет. Не вважалися громадянами жінки і, певна річ, раби. До складу полісної громади потрапляли виключно за правом народження, і лише у виняткових випадках кооп­тація відбувалася за рішенням народних зборів. Саме це дає підставу визначити античне громадянське суспільство як станове і замкнене. Згодом, уже за часів розвитку Рим­ської держави, надання громадянських прав відбувалося рішенням вищих державних органів. Але аж до кінця ан­тичних часів громадянське суспільство зберігало свій ста­новий характер.

Іншою історичною формою громадянського суспіль­ства стало новоєвропейське громадянське суспільство, яке виникло в Європі на початку нового часу (доба Відроджен­ня та Реформації, XV—XVI ст.) і найактивніше формува­лося впродовж 200 років (середина XVII — середина XIX ст.). Головною відмінністю від античного суспільства став відкритий характер новоєвропейського громадян­ського суспільства. Людина визнавалась у своїх правах як така за своєю природою, а не тому, що належала до певної громади. Кожна людина, незалежно від віку, статі, соціаль­ного походження чи раси, майнових або інших ознак є суб'єктом невід'ємних прав, які їй належать і яких вона не може бути ніким позбавлена. Виникнення цього нового погляду на людину знаменувало початок нової — новоєв­ропейської цивілізації та завдячувало могутнім духовним рухам у Європі XV—XVIII ст. — гуманізмові, протестан­тизму, Просвітництву.

5.5. Генезис ідеї невід'ємних прав людини Щоб виникло уявлення про людську особу як носія невід'ємних від неї прав, слід було подо­лати і скасувати попередні світоглядні уявлення про при­роду людини та її становище у світі. Ренесансний гуманізм спростував середньовічний образ людини як істоти, котра займає почесне, але чітко визначене місце в ієрархії інших Божих створінь. Натомість, головною якістю та ознакою гуманістичної людини стала свобода. В уславленій "Промо^ ві про гідність людини" (1486 р.) Піко делла Мірандоли, яка стала своєрідним маніфестом ренесансного гуманізму, Бог каже новоствореному Адаму: "Не відводжу Я тобі, о Ада-ме, ані певного місця, ані власного образу, ані особливого обов'язку, щоб і місце, і обличчя, і обов'язок ти мав за власним бажанням, згідно з твоєю волею і твоїм рішенням. Образ інших створінь визначений у межах установлених Мною законів. Ти ж, не затиснутий ніякими межами, ви­значиш свою особу за власним рішенням, у владу якого Я тебе й передаю"1. Гуманізм проголосив нове призначення людини — не бути обмеженим заздалегідь визначеними властивостями, а мати собі те надбання, котре принесуть власна воля та наснага. Лише людині "дано володіти тим, чого вона забажає, і бути тим, чим хоче"2. Гуманізм вилу­чив людину з-під влади світу і віддав їй на розсуд власної волі. Відтак людина стала мислитися як істота, котра має право на все, що здобуде її власна воля та здійснений нею вибір.

Наступним кроком становлення ідеї прав людини стало релігійне визволення людської особи в протестантизмі. Гу­манізм звільнив людину з-під влади природних визначень, перетворив її з частки світу в самоврядне суще — істоту, котра самовизначається і не має принципової перепони цьому самовизначенню в будь-якій якості навколишнього світу. Але людина середньовіччя — це людина передусім оцерковлена, віддана у владу церковних установлень. Культурний сенс Реформації полягав у тому, що людину було вивільнено з-під влади церковного авторитету. У про­тестантизмі людська особистість залишилася віч-на-віч із

Пихо делла Мирандола. Речь о достоинстве чєловека // История зстетики. Памятники зстетической мисли. — М., 1962. — Т. 1. — С. 508.

Там само.

Богом. Місцем їх зустрічі стало одкровення Святого Пи­сьма і скерована ним віра людини. Божа воля, яка доти маніфестувала себе передусім через церковні приписи, вті­лилась у голос совісті, який звучав усередині людської осо­би. Ніщо не могло стати на заваді особистості, яка скеру­валася власною совістю. Відтак виникала самоврядна, або, за виразом І. Канта, "самозаконна" людська особистість. Протестантизм обгрунтував версію людського буття, що відправляється від власної волі особистості, і освятив її іменем Бога.

Одначе духовне рвзкріпачення людини ще не торкало­ся безпосередньо соціальної дійсності феодального сус­пільства з його глибокою станово-корпоративною дифе­ренціацією. Гуманізм вивільнив людину з-під влади при­родних властивостей і законів, протестантизм зробив лю­дей рівними перед Богом, але у площині соціального буття вони залишалися зв'язаними путами різниці соціальних станів та пов'язаних з ними прав і залежностей. Людська особа залишалася заручником свого соціального положен­ня, котре тяжіло над нею, наче рок стародавніх часів. Перегляд цього становища та обгрунтування світоглядно-соціальної альтернативи йому стало заслугою вже про­світництва.

5.6. "Природна людина" просвітників

Просвітницька думка створювала світоглядне уявлення про людину та її буття, відправляю­чись від самої людини як такої. У християнському світо­гляді людина поставала як творіння Боже, у системі фео­дального суспільства — як певний соціальний персонаж, уособлення того чи того суспільного стану. Геніальним ви­находом просвітителів стало розуміння людини, котре ви­ходило з неї як первинного і самоцінного буття. Просвіти­телі виголосили, що людська особа сама собою, просто від своєї природи, є певним буттям, головну ознаку якого складає свобода. Як писав Ж.-Ж. Руссо на початку свого твору "Про суспільний договір": "Людина народжуєтьтся вільною, тоді як усюди вона знаходиться в кайданах"1.

Руссо Ж.-Ж. Об общественном договоре // Избр. произведения. — М., 1969. - С. 24.

Людина від природи є вільною істотою, відданою у вла­ду власної волі. І як така вона має незаперечні, первинні, невід'ємні від її сутності права. Це перший висновок щодо людини, яким керується просвітницька думка. Його допов­нює другий, а саме: всі люди тотожні один одному в цих правах, оскільки самі ці права не є привласненими в люд­ське життя, а властиві людській природі як такій. Остання є однаковою в усіх людей. Ці дві тези — перша: кожна людина за своєю природою, незалежно від своїх здібнос­тей, ознак, соціального становища тощо, має певні невід'ємні права; друга: люди не відрізняються одне від одного в цих правах, тобто рівні в них, — складають осно­ву просвітницького образу людини.

5.7. Основоположні права людини

Комплекс прав людини не є чимось раз і на­завжди визначеним. Навпаки, історія права і громадянської свідомості засвідчує, що цей комплекс ви­значається по-різному. Можна вважати усталеною тен­денцію до поширення І конкретизації кола прав людини разом, з історичним розвитком громадянського суспіль­ства і демократичного ладу. Але, попри всі відмінності у визначеннях та історичні зміни, серед розмаїття прав лю­дини існують такі, що їх можна вважати первинними, ви­хідними. Вони утворюють основу всього комплексу люд­ських прав. Які ж права вважати основоположними?

Зауважимо, що ці права не є штучно визначеними від­повідно до теоретичних уподобань того чи того мислителя. Свою значущість права людини набувають через те, що вони є природним здобутком людини — тим, що невід'ємне від її природи. Просвітники проголошують примат прав людини над усіма іншими нормами, правами та законами в суспільстві саме виходячи з того, що права людини — це загальні незаперечні та самоочевидні права людської при­роди. Людина, оскільки вона людина, не може проти них нічого заперечити, тому що це було б" запереченням влас­ної сутності. Тому основу прав людини складає не штучно введене право, легітимоване волею законодавця, а при­родне право. Саме з природного права виводять просвітни­ки весь комплекс прав людини.

Т. Гоббс, один із фундаторів теорії суспільного дого­вору і концепту прав людини, так визначав сутність при-

родного права: "Природне право, яке зветься зазвичай }из паїигаїе, є свобода будь-якої людини використовувати власні сили на свій розсуд для збереження власної приро­ди, тобто свого життя, і, відтак, свобода робити все те, що, за її розумінням, є найбільш придатним для цього"1. Із фундаментального права на життя і необхідності його збе­реження Гоббс вивів низку природних законів, якими, власне, й забезпечуються людські права і головне серед них — право на життя.

Подальша просвітницька думка, виокремлюючи головні права людини, робила наголос на праві на життя, на сво­боді кожного, рівності людей та праві власності. Ідеї про­світителів підготували докорінне перетворення суспіль­ства, яке відбувалося в Європі протягом 200 років (од се­редини XVII до середини XIX ст.) через буржуазні рево­люції. Всесвітнього значення цей процес набув од кінця XVIII ст., коли сталися дві найвидатніші буржуазні рево­люції в історії — Визвольна війна СІЛА 1776—1783 рр. і Велика французька революція 1789—1793 рр. Ці революції перевели ідею прав людини зі світоглядної площини в ре­альне право і державну практику. Саме ідея невід'ємних прав людини стала основою перших у світі конституцій.

Американська Декларація незалежності (1776 р.) визна­чила головні людські права: "Ми вважаємо самоочевидни­ми такі істини: що всі люди створені рівними, що вони мають від Творця певні невід'ємні права, серед яких є право на життя, свободу і на прагнення до щастя"2. Подібно до неї французька Декларація прав людини і громадянина (1789 р.) проголошувала: "1. Люди народжуються і залиша­ються вільними й рівними в правах. Суспільні відмінності можуть грунтуватися лише з огляду на загальну користь. 2. Метою кожного політичного союзу є забезпечення при­родних і невід'ємних прав людини» Такими є свобода, влас­ність, безпека і спротив гнобленню"*,

Як бачимо, ідея невід'ємних прав людини була вибором європейської гуманітарної думки, світоглядний грунт для

1 Гоббс Т. Левиафан... // Соч.: В 2 т. - М„ 1991. - Т. 2. - С. 98. 2

Американские федералистн: Гамильтон, Мздисон, Джей — Вермонт, 1990 — С. 273. З

Документи истории Великой французской революции. — М., 1990. — ТІ.— С. 112.

якої підготувало християнство. Тобто організація суспіль­ного життя і державної влади на засадах прав людини є витвором європейської цивілізації. Але від часів історичної перемоги новоєвропейського громадянського суспільства (XIX ст.) ця ідея набула всесвітнього впливу і стала осно­вою соціально-політичного впорядкування життя всього людства. Виразом цього було прийняття 1948 р. Генераль­ною Асамблеєю ООН Загальної декларації прав людини. Вона містить ЗО статей, в яких визначаються основні й невід'ємні від кожної особистості права, котрі мають пере­вагу над будь-якими іншими соціальними, державними, по­літичними встановленнями.

5.8. Примат прав людини над законодавством

На цьому моменті слід наголосити особливо. Він є найголовнішою, сутнісною ознакою місця, яке належить правам людини у праві та правовій системі сучасного демократичного суспільства. Стосовно до будь-яких законодавчих актів чи державних приписів права лю­дини є первинними, вихідними та непорушними. Юридична практика правової держави може будуватися лише таким чином, щоби права людини не порушувалися за будь-яких умов, їхні недоторканність і гарантія є незаперечними для будь-якої законодавчої системи.

Правова система й законодавство відображають, при­родна річ, інтереси різних соціальних суб'єктів. Серед ос­танніх є суспільні класи та верстви, професійні чи майнові спільноти, державні інституції та політичні партії тощо. Але правопорядок громадянського суспільства вимагає, щоб під час реалізації будь-яких суспільних інтересів та їх законодавчого відображення права людини не утискались і не порушувалися. Це положення можна зафіксувати як принцип примату прав людини над законодавством.

У сучасному світі значення ідеї прав людини вийшло за межі внутрішньонаціонального вибору. Тобто права люди­ни зараз не лише стали базовим регулятором правового впорядкування суспільного життя в окремих країнах, котрі вирішили мати взірцем правову державу, а й набули за­гальнолюдського, міжнародного значення. Концепт прав людини, по-перше, ліг в основу практики міжнародних від­носин та їх юридичного врегулювання; по-друге, він набув статусу правової вимоги міжнародного співтовариства

7 0-58 193

(людства) до кожної окремої держави незалежно від п суспільного ладу та законодавства. Таке становище відоб­ражене й закріплене в цілій низці міжнародних правових документів.

5.9. Міжнародні документи з прав людини

Стаття 1 Загальної декларації прав людини проголошує: "Всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах. Вони мають розум і совість та повинні будувати відносини в дусі братерства"1. Стаття 3 визначає: "Кожна людина має право на життя, на свободу і на особисту недоторканність"2. До невід'ємних прав належить рівність людей перед законом: "Кожна лю­дина, хоч би де вона перебувала, має право на визнання її правосуб'єктності" (ст. 6) та "всі люди рівні перед законом і мають право, без будь-якої різниці, на рівний захист за­кону" (ст. 7). Декларація прав людини вводить до кола головних прав презумпцію безвинності, недоторканність приватного життя, житла, гідності й репутації (ст. 12). До цих прав належать також право вільного пересування (ст. 13), захисту від переслідування (ст. 14), право на шлюб без расових чи релігійних обмежень (ст. 16), право володі­ти майном- (ст. 17), право совісті, свободу думки й переко­нань (статті 18—19), право об'єднань громадян та участі в суспільному житті (статті 20—21), право на соціальне за­безпечення, працю, відпочинок та освіту (статті 22—26).

Окрім Загальної декларації прав людини до складу Хартії прав людини — головного міжнародного документа в цій сфері — входять також три документи: Міжнародний пакт щодо економічних, соціальних та культурних прав, Міжнародний пакт про громадянські та політичні права, Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права. Ці документи прийнято Генеральною Асамблеєю ООН у 1966 р., а почали діяти з 1976 р.

У першому з перелічених документів визначаються зо­бов'язання держав щодо дотримання прав людини віднос­но власних громадян і взагалі тих людей, котрі знаходяться під їхньою юрисдикцією. Зауважимо, що ст. 1 пакту про-

Права человека Сб междунар документов. — М , 1990 — С 29 2 Там само

і 194

І__

голошує права не окремої людини, а народу, відносячи їх у такий спосіб до невід'ємних прав людини. Вона визначає: "Всі народи мають право на самовизначення. Завдяки цьому праву вони вільно встановлюють свій політичний статус і вільно забезпечують свій економічний, соціальний і культурний розвиток"1. Така ж формула міститься й у ст. 1 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права. У цьому пакті конкретизуються права особи як гро­мадянина, суб'єкта права та учасника політичного життя. У факультативному ж протоколі до цього пакту визнача­ються форми діяльності та правові повноваження Комітету з прав людини як головної міжнародної інстанції у цій сфері.

З-поміж інших важливих міжнародних угод у галузі прав людини слід назвати Конвенцію проти тортур (1984 р.), Європейську конвенцію про захист прав людини і основних свобод (1950 р.), Американську декларацію прав та обов'язків людини (1948 р.), Африканську декларацію прав людини і народів (1981 р.), Підсумковий акт Наради з безпеки та співробітництва в Європі (1975 р.). Вони, як і інші міжнародні документи, створили юридичну базу для забезпечення прав людини як одного з головних елементів сучасного світового соціокультурного та політико-право-вого порядку.

§ 6. Філософія права України

Українські філософи, соціальні мислителі, полі­тичні діячі внесли вагомий доробок у розробку як загальної проблематики філософії права, так і його конкретному прояві в умовах реальностей України. Якщо говорити про історичну ретроспективу вітчизняної філосо­фії права, то, на нашу думку, доцільно почати її відлік з творчості Григорія Сковороди, як засновника української класичної філософії. І хоча Г. Сковорода не залишив сис­тематизованого дослідження з проблем філософії права, правові проблеми розпорошені у його філософських тво­рах, особливо у творах останнього періоду життя. Виходя­чи із установок кордоцентризму, тобто визнання природи джерелом людини, бога як закономірності у природі, ро-

Права человека Сб междунар документов — М , 1990 — С 34

зуму як основного знаряддя пізнання людини, Г. Сковоро* да розглядав і проблеми права.

Розробка правових проблем у Г. Сковороди велася у руслі природничо-правової доктрини, хоча мислитель і не використовував природничо-правову термінологію. Концептуальними моментами його концепції були — поєд­нання людини і природи, права і природи людини.. Ідея моральної (правової) автономії осо,би і справедливості ви­кристалізувалася у філософа в теорію "сродності". Теза" про рівність людей, яка визначається за природою, а нерів­ність у природних нахилах і здібностях, дає підстави для протиставлення "рівній нерівності" "нерівної рівності", ос­тання ж дозволяє людям, які мають нерівні природні здіб­ності, одержати рівні можливості для їх повного виявлен­ня. Ідея рівності прав у Г. Сковороди реалізується через працю, яка відповідає покликанню кожного. ~

Право якраз закладене у "сродній праці". Право і^пра-ведливість виражають міру свободи людини — не стільки ззовні, як внутрішньо. Тому ідея права не може бути фор­мально-владним примусом держави, вона полягає у регу­люванні життя людини, з обов'язковим урахуванням її бут­тя в морально-ціннісному світі. "Сродність" є проміжне положення між природним правом, яке розуміється як мо­рально-ціннісний регулятив, та правом чинним.

Отже, окремі права та свободи людини висувалися ще Г. Сковородою та І. Вишенським. Але ґрунтовна розробка всього інституту прав людини (економічні, політичні, соці­альні, культурні) та поєднання історико-національних тра­дицій українського народу з досягненням світової право­вої думки належать М. Драгоманову, погляди якого фор­мувалися під впливом Гроція, Спінози, Локка. М. Драгома-нов не залишив жодної праці, в якій би систематично та повно були б викладені думки про право. І все ж тексто­логічний аналіз теоретичної спадщини великого мислителя дозволяє вирізнити концептуальне ядро його розробок в галузі права — це проблема прав людини. У "Старих Хар­тіях вольностей" 1895 р. М. Драгоманов прослідковує ви­никнення та розвиток понять права людини, свободи, рів­ності перед законом1. Для М. Драгоманова ідея прогресу пов'язана з правами людини: "Оглядаючи важливий шлях

І.

Див.: Драгоманов М. Старше Хартии вольности. — Львов, 1895.

людей до всестороннього і вільного розвитку людської особистості, історик відноситься благородно до всього, що розширює свободу особи, чим би воно не було ви­кликано"1.

Нетрадиційним було і трактування М. Драгомановим значення та ролі Римської Імперії в історико-правовому розвитку людства. На думку історика, Римська Імперія бу­ла прогресивнішим явищем в історії людства порівняно з Республікою, оскільки значно розширювала права всіх жи­телів імперії. Римська Імперія — це гуманістична і космо­політична система, свідченням чого були: філософія сто­їків, розвинене законодавство, правова рівність чоловіків та жінок. Тим самим М. Драгоманов не погоджувався з Монтеном в тому, що "батьківщиною" свободи були германські ліси, а варвари були носіями свободи та гуманізму2.

М. Драгоманов закликав українську інтелігенцію ово­лодівати європейською філософією того часу. Творче опа­нування передової філософської та соціальної думки він вважав обов'язковою передумовою переходу до практич­ного руху за політичну свободу і демократію. Звичайно, підкреслював М. Драгоманов, засвоєння новітніх європей­ських ідей має здійснитися на грунті національної свідо­мості, що має поєднуватися з ідеями космополітизму, гу­манізму і соціального прогресу. Першопричина останнього полягає в об'єктивному русі історії, у потребі суспільства безперервно розвиватисял(Він розробив концепцію суспіль­ства, яке грунтується на ідеї асоціації гармонійно розвине­них особистостей та запропонував новий устрій на умовах феодалізму з максимальною децентралізацією влади.

Розмірковуючи про шляхи соціального прогресу, вче­ний писав про мирні і немирні форми розвитку, віддавав перевагу тим, які потребували найменших жертв. Гуманізм М. Драгоманова привів його до думки про те, що основним засобом прогресу повинні стати реформи.

Доцільно звернути увагу на актуальну для сьогодення думку М. Драгоманова про стан громадянської свідомості

Драгоманов М П. Листи до їв. Франка і інших 1882-1886 - Львів, 1906. — С. 191. 2

Див : Драгоманов М. П. О состоянии женіцин в первом веке Римской имисрии// Университетские известия. — К., 1864. — № 5. — С. 1— 33.

українського суспільства. Вчений справедливо зауважував, що рівень розвитку, якого досягла Європа, був зумовлений насамперед "упорядкованою, затяжною" працею — "тихою і гострою", а також послідовним зростанням громадян­ського життя. Саме на таких шляхах, спираючись на "вер­стви громади", можливо забезпечити історичний поступ "державного, громадянського, господарського, розумово­го" життя суспільства.

Цікаві філософсько-правові ідеї в цей період знаходи­мо у науковій спадщині І. Франка, передовсім у таких його працях, як "Мислі об революції в історії людськості", "Що таке поступ?", "Дві конституції", "Історія однієї конфіска­ції" та ін. Філософсько-правові проблеми він вирішував виходячи із загальної теорії еволюції, яку розумів як діа­лектичний процес, властивий і природі, і суспільству, ви­ступав проти необмеженої монархії, поділяв деякі поло­ження марксизму.

І. Франко постійно підкреслював специфічність розвит­ку природи і суспільства, підкреслюючи при цьому, що піз­нання еволюції кожної окремої частини навколишнього світу допомагає ґрунтовнішому пізнанню особливостей цієї еволюції, а відтак розвитку взагалі.

Одним із чинників походження держави І. Франко ви­діляє війни між племенами. Саме вони, на його думку, роз­ширювали знання людей, а через формування окремого військового прошарку створювалися перші підвалини до поділу суспільства на окремі верстви. Формування держав­ності, а також посилення впливу релігії спричиняють до появи політичної влади, яка інколи формується у вигляді тиранії. Необмежена влада тирана та його оточення озна­чає відсутність будь-яких прав у підданих. Забезпечуючи надмірне багатство правителів, тиранія водночас спричи­няє "безмірну" матеріальну нужду рабів і "вільних проле-таріів". Таке становище веде до формування суспільних сил, які в змозі повалити тиранію. Створюючи власну кон­цепцію соціальної еволюції, І. Франко доводить, що цей процес органічно поєднує в собі як поступ (прогрес), так і вироджування (дегенерацію).

Зигзагоподібність прогресу І. Франко виявляє, звер­таючись до середньовічної історії, яка, на його думку, переконливо демонструє, що соціальна еволюція "се почас­ти — регрес, а почасти й прогрес". Останній проявляється

передусім у поступі гуманності "супроти старинного невольництва". Важливим показником прогресу є розвиток науки, визначальною рисою якої є сумнів, критика.

Як прихильник соціалістичних поглядів, І. Франко пов'язує майбутнє людства з соціалістичним ладом, але соціалізм він розуміє як свободу громад (колективів) і сво­боду кожної особи, якій ніхто не має права нав'язувати правила життя. Окремі народи, за І. Франком, мають повне право самостійно розвиватися і жити без будь-якого зов­нішнього верховодства. Соціалізм для І. Франка — це і необмежена ніким свобода слова, і науки, і віри, досту­пність для всіх освіти.

На противагу "наукових соціалістів", які вважали на­ціональне питання другорядним, похідним від соціально-класового, для І. Франка національне питання є одним із головних. Саме тому вчений розглядає національне питан­ня всебічно, тобто не тільки в економічному і соціально-політичному, а й соціально-психологічному та морально-політичному аспектах.

В XIX столітті набувають поширення ідеї історичної школи у праві. Філософською основою цієї школи були вчення Гердера, Шеллінга, Регеля про прогресивний про­цес історичного розвитку, відповідно до якого народна сві­домість та народні переконання є джерелом права. Спіль­ними методологічними моментами історичної та природни­чо-правової шкіл було визнання права незалежним від за­конодавця та особи, різними лише визнавалися джерела права та визнання існування права попередньо як ідеаль­них правових норм, які законодавець повинен лише викла­сти належним чином. І хоча історична школа Німеччини у вказаний період втратила панівні позиції на батьківщині, в Україні вона знайшла сприятливий грунт для розвитку. Пояснюється це декількома причинами — це і схожість у соціально-політичному устрої, і інтелектуальна спорідне­ність двох країн: в університетах царської Росії було бага­то викладачів-німців, значна частина представників профе­сорського складу університетів проходили навчання у Ні­меччині, їх теоретичні погляди формувалися під впливом ідей німецьких правознавців і філософів. До числа та­ких вітчизняних науковців належать: М. Д. Іванишев, М. Ф. Владимирський-Буданов, О. Ф. Кістяківський.

Щ "

70—80-ті роки минулого століття — це період підвище­ного інтересу до історії права України. М. Д. Іванишев, М. Ф. Владимирський-Буданов, О. Ф. Кістяківський, сприй-нявщи ідеї історичної школи (основні принципи історичної школи — це ідея історизму в праві, тлумачення звичаїв як втілення ідей народу про правове і неправове, розуміння права як результату розвитку народної свідомості) створи­ли в поєднання з гегелівським розумінням історії власну яскраву теоретичну модель права. З погляду істориків пра­ва України, право є елементом історичного життя народу, який втілюється у звичаях і одержує вигляд закону тільки з появою юристів (М. Ф. Владимирський-Буданов); право сягає своїм корінням у народну творчість (О. Ф. Кістяків­ський). З таких позицій право і закон є взаємопов'язаними, але все ж різними явищами. Якраз право володіє життє­дайною силою, оскільки воно є живим, тоді як закон пов­ністю залежить від свавілля законодавця. Більше того, М. Ф. Владимирський-Буданов в "Чертах семейного права Западной России во второй половине XVI в." підкреслю­вав, що історія права є історією "багатовікової боротьби звичаю із законом"1.

Юридичний позитивізм, який виріс на основі вчення про право Єрінга та О. Конта, основне своє завдання вба­чав у вивченні позитивного права. В рамках юридичного позитивізму дослідження національного права велося за допомогою формально-догматичних методів, відбулася ло­гічна обробка усього комплексу існуючих у суспільстві юридичних норм. Внаслідок цього закон став розглядатися як вища форма права.

Світоглядні проблеми, які виникли на межі століть, по­требували теоретичного і методологічного осмислення. До плеяди вітчизняних вчених, перед якими постало це склад­не завдання, належить і Б. О. Кістяківський. Теорія права Б. О. КістякІвського вибудовується на тому, що спосіб сві­домої діяльності людини є її основою. Відповідно до такої позиції право визнається найзначнішим та найповнішим виразником культури суспільства. Право є духовним еле-

Владимирский-Буданов М. Ф. Чертн семейного права Западной России во второй половине XVI в. // Чтения в историческом обществе Нестора-летописца. — К., 1870. - Кн. 4. - С. 42-78.

ментом суспільства, який вбирає в себе свідомі індивіду­альні зусилля^ - - -—- „„--.-

Поставивши питання про фундаментальні засади права в суспільстві, Б. О. Кістяківський поставив тим самим пи­тання про методи вивчення права як основного виразника суспільної культури, розробив методи аналізу соціокуль-турної реальності права та правових відносин.

Особливої уваги заслуговує вчення Б. О. Кістяківського про історичну реальність як певну відповідність рівня роз­витку культури суспільства та правосвідомості окремих со­ціальних груп. На думку науковця, правові явища занурені в цю реальність, а тому прогностичне значення для побу­дови правової держави має історичний рівень розвитку правосвідомості. Тому цілком закономірним є звертання Б. О. Кістяківського до аналізу рівня правосвідомості ро­сійської інтелігенції1. Маючи за вихідну тезу своїх дослі­джень положення про те, що правосвідомість певних про­шарків суспільства складає єдність, він прийшов до виснов­ків: інтелігенцнв,-бюрократію і простий народ_а_Росії об'­єднує сприйняття права у вжляді писаного закону як примусу з боку держави, тобто як встановлену зовнішнім чином регламентацію дій. Виходячи з цього цілком законо­мірним для російської інтелігенції є застосування етичних оцінок до законотворчості, які продиктовані політичними уявленнями про соціальну справедливість. Для Росії не ха­рактерне визнання самостійними суспільними цінностями права і закону, як це прослідковується у країнах Західної Європи. На думку Б. О. Кістяківського, з кризою суспіль­них наук пов'язана і криза правосвідомості, а через неї і криза юриспруденції. Оскільки нові суспільні форми (за­конодавчі принципи) ведуть до краху старих юридичних теорій, то "виникнення тих або інших юридичних теорій нерозривно пов'язане з характером відповідних культур­них історичних епох, тобто їхньою правосвідомістю"2.

Досліджуючи право в системі соціальної культури, Б. О. Кістяківський використовував критичний метод, який був вироблений філософією культури. Оскільки жит-

т- Кастяковский Б. А. В чг-диту права // Вехи. Сборник статей о русской иьтч. , піенции. — Свердлове*, 1994. — С. 119—148. 2

Кистяковский Б А. кризиі. юоисгір_> кмции й дите-мнтизм в философии // Юридическии вестник. — \ ї '\ — Л_> 6 — С. 71.

тя і створені народом організації визначаються внутріш­ньою свідомістю про право і не-право, то практика науко­вих понять, і понять науки про право зокрема, не повинна обмежуватися застосуванням тільки формальної логіки, але й має доповнюватися аналізом цих понять як форм виявленої ззовні правової свідомості народу, його буття. Під правовою реальністю розуміється і соціальна дійсність, і фіксовані норми, і закони. Тому право у своєму бутті проявляється у всій багатоманітності форм існування лю­дини і суспільства1.

Після 1917 р. в Росії, а отже і в Україні, утвердилося та набуло поширення вчення про право, теоретичною та методологічною основою якого стали марксизм та матеріалістична діалектика. Відтепер право розглядається як надбудовне явище над економікою, воно є засобом кла­сової боротьби. Історично право виникає разом з держа­вою, а тому і відмирання права пов'язане з відмиранням держави. Право найбільш повно "відчуває на собі" директивний характер марксистсько-ленінської теорії.

Цікавим є питання формування правосвідомості у післяреволюційні роки в Україні. 20-ті роки нашого сто­ліття — це час "Березілля" О. Курбаса, диспутів у Будинку літераторів імені В. Блакитного, це час "розстріляного від­родження". Для інтелігенції цього періоду було характерне вирішення проблеми особистої свободи. І П. Куліш, і О. Довженко, і Ю. Японський пов'язували право на внут­рішню свободу із справжньою творчістю. По суті україн­ські письменники намагалися вибороти право на індиві­дуальну свободу, особливо для тих, хто не підтримує за­гальних суспільних захоплень. У XX столітті українська інтелігенція намагалася вибороти для людини ті права, які стали цінністю в Європі після революційних потрясінь XVII—XVIII століть, про які ще часи Реформації заявили на повний голос, хоча мова і не йшла про суто правовий аспект, а стосувалася права особистості на релігійну віру.

В контексті сказаного стає зрозумілою ідея оповідання В. Домонтовича "Розмови Екегартові з Карлом Гоцці" — право людини на свій власний погляд на світ. І хоча дія оповідання відбувається в Італії в кінці XVIII ст., зро-

Див.: Диспут Б. А. Кистяковского в Харьковском университете // Право. — 1917. - № 13. - С. 785-797.

зуміло, що мова йде про сучасну автору Україну. Якщо для Гоцці головним є захист гідності людини, бо людина має право на особисту сферу інтересів: "Я не вірю ні в філо­софів, ані в природу. Я вірю в Зеленого папугу й кам'яні статуї, що розмовляють"1, то Карл перебуває під вражен­ням французької революції, він будує абстрактні схеми майбутнього щастя — "Для порятунку людства... потрібна смерть двохсот тисяч чоловік. Принесіть у жертву майбут­ньому життя двохсот тисяч чоловік і ви повернете світові щастя. Світ стане знову щасливим, яким був колись. 200 тисяч життів аристократів — і Францію врятовано!"2.

Проблема особистої свободи у 20-і роки знаходить своє вираження в анархістському запереченні державної влади, яке розглядалося і критикувалося К. Поліщуком у "Гуляйпільському батьку", Ю. Японським у "Чотирьох шаблях", В. Підмогильним у "Третій революції"; у свободі сексуального потягу (Г. Шкурпій, М. Семененко); у деміс­тифікації суспільних законів і логіки (О. Близько); у бунті проти біології (Л. Скрипник)3.

До 70—80 років нашого століття в радянському право­знавстві та марксистсько-ленінській філософії панувало вузьконормативістське розуміння права як сукупності норм, встановлених або санкціонованих державою, які тримаються на примусі тієї ж держави. І тільки починаючи з 70-х років відбувається розширення вузьконормативіст-ського підходу за рахунок включення до правових питань проблеми прав та свобод людини, правосвідомості, наміча­ються спроби відмовитися від ототожнення права з дер­жавними приписами4. Завдяки появі нових робіт з правової тематики пробиває собі дорогу плюралізм у підходах до розуміння права — поруч із нормативістським розумінням формується морально-правова теорія (право як система загальнообов'язкових усвідомлених суспільством понять про право та обов'язки) та соціологічна — правом є сус­пільні відносини.

Домонтович В. Проза. — Мюнхен: Сучасність. — Т. 3. — 1988. — С. 18. 2 Там само.

о

Див.: Шкандрій М. Український прозовий авангард // Слово і час. — 1957. — №3.-С. 51-57.

Див.: Козюбра Н. Й. Социалистическое право й общественное сознание. — К., 1979; Маяьцев Г. В. Социалистическая справедливость й право. — М., 1983; Нерсе-сянц В. С. Право й закон. — М., 1983, ЯвичЛ. Е. Сущность права — М., 1985.

тин

і^ •*

Сучасний стан розвитку національного суспільство­знавства тісно пов'язаний з процесом інтенсифікації та розширення досліджень з філософії права. Свідченням цього є поява нових навчальних посібників та підручників, публікацій, запровадження відповідних навчальних курсів у вищих навчальних закладах, підготовка кандидатських та докторських дисертацій, відкриття спеціалізованих вчених рад.

Сьогодні ми є свідками глобальних процесів, які відбу­ваються у вітчизняному суспільствознавстві. Вважаємо, що Причиною такого стану речей є усвідомлення необхідності перегляду попередньої світоглядної доктрини та пошуки нових соціально-філософських парадигм, а відповідно до цього плюралізація методологічних підходів до розв'язан­ня філософсько-правових проблем. Спробуємо окреслити основні питання сучасної вітчизняної філософії права.

Визначальною для сучасної філософії права є ідея гу­манізації. Розробка цієї проблематики є нагальною потре­бою сучасності. Право набуває людиномірного характеру, що проявляється у визнанні людини точкою відліку філо­софії, яке проектується у визнанні філософією права своїм ядром права людини, оскільки уявлення про право, які па­нували донедавна у вітчизняній науці і які грунтувалися на нормативістському праворозумінні та на єдності права і держави привели до імперативності права, бачення права як позитивного (в розумінні приписів законодавця), а звід­си — до ігнорування правових механізмів захисту прав людини (суд, адвокатура).

Ще Кант вказував на таку специфіку філософського знання, як його зорієнтованість на людині. Незалежно від того, як ми розглядаємо філософію — як знання, як пере­конання, незалежно від набутої нею форми, незалежно від матеріалу, який аналізується, — вихідною і кінцевою ме­тою філософії є людина. Тому предметом філософії права є людина, її буття в контексті соціального. Тоді як об'єк­том філософії права є ідея права, яка супроводжувала людство протягом всього його існування, та специфічні вияви цієї ідеї в реальності в той чи інший період часу.

Що стосується проблеми предмета філософії права, то вона окреслюється в межах понять справедливість, реф-лексність, гуманність (тобто людських вимірів правових іс­тин). Тому відповідь на питання про предмет філософії

права передбачає відповідь на питання: "Що таке право?" і залежить від філософської Орієнтації дослідника, яка, в свою чергу, пов'язана з онтологією і сутністю права. Стан розвитку філософсько-правового знання в межах постра­дянського простору, в основному, відображає світову тен­денцію розвитку філософії права. Суть цієї тенденції по­лягає у відсутності одного магістрального теоретично-ме­тодологічного напрямку дослідження та наявності онтоло­гічного плюралізму, зумовленого потребою сучасної людини в розробці нових метафізичних горизонтів буття. Тому наукова література з філософсько-правових питань являє собою широку палітру поглядів, думок і настанов, тому сьогодні і не існує загальновизнаного предмета філо­софії права.

Найхарактернішим напрямом вітчизняної філософії права є феноменологічний напрямок, який за предмет дос­лідження бере феномен людського життя, а предметом фі­лософії права вважає стан духовного життя людини. Реа­лізація духовності людини передбачає її вихід за межі об­меження людського буття. Один з крайніх варіантів цього напрямку постулює "монадність" людини, яка здатна на самодостатнє, ізольоване існування. Так Л. В. Петрова у "Нарисах з філософії права" сутність права вбачає у сво­боді волі людини, а сама ідея свободи волі розглядається нею як предмет філософії права1.

С. І. Максимов в межах екзистенційно-феноменологіч­ного напрямку розглядає право як спосіб співіснування людини із собі подібними. Для П. Рабіновича "філософія права — це система наизагальніших знань про онтологічну природу і соціальну сутність права"2.

Відчутним є сьогодні і гносеологізм в філософії права, який знаходить своє вираження у співвідношенні гносео­логії правознавства та філософії права. Не можна погоди­тися з Д. А. Керімовим, який у "Предметі філософії права" стверджує, що загальна теорія права складається із двох складових — соціології права та філософії права, а філо­софію права представляє як "симбіоз загальної філософії

Петрова Л. В. Нариси з філософії права. — Харків, 1995. 2

Рабінович П. Проблеми прав людини у філософській антропології // Людина і її дійсність. - Львів, 1997. - С. 163-167.

і соціології права"1. Виходячи з такого розгляду міждис­циплінарного положення філософії права, Д. А. Керімов дає визначення і предмету філософії права: "... визначення її (філософії права — Авт.) предмета передбачає з'ясуван­ня співвідношення і взаємодії з цими науками (соціології права і загальної філософії), що дозволяє виявити спіль­ність і відмінність їх призначення та ролі в пізнанні права", і ще "предмет філософії права можна охарактеризувати як розробку логіки, діалектики і теорії пізнання правового буття. Ця наука має не тільки те важливе значення, що розкриває механізм регуляції пізнавальної діяльності вче­ного, спрямовує правильним шляхом дослідницький про­цес, оптимізує і раціоналізує його, але в контексті культу­ри, що історично розвивається, є показником досягнутого рівня самосвідомості загальної теорії та її пізнавальних потенцій"2 подумать про подвійне джерело філософії пра­ва — як самоусвідомлення теорії права і як частина філо­софії. Отже, Д. А. Керімов визнає за філософією права тільки методологічно-пізнавальну функцію.

Такого погляду дотримуються і вітчизняні представни­ки філософії права В. Чефранов та Л. Петрова, які, про­довжуючи арістотелівську традицію розуміння статусу фі­лософії щодо інших наук, стверджують, що "філософія права, будучи основоположною наукою, тобто системним поєднанням принципових логіко-гносеологічних, онтоло­гічних тощо знань, також надає досліднику-юристу мож­ливість і засіб перевірити, чи придатний вибраний ним ме­тод для дослідження мети. Філософія права підтримує в юриспруденції живий критичний дух"3.

Варто згадати ще про одного прихильника точки зору Д. Керімова — А. Козловського, який у праці "Гносеоло­гічна природа правознавчого процесу" зводить пізнання до сутності права та визнає його глибинною характеристикою останнього. Внаслідок цього онтологічна субстанція права є результатом того, яким методом це право досліджувало­ся. Для А. Козловського метод є моделлю права, бо "метод

Керимов Д. Предмет философии права // Государство й право. — 1994. — № 7. - С. 4. 2

Там само. З

Чефранов В., Петрова Л. Щодо предмета і структури курсу з філософії права // Вісник Академії правових наук. - Харків, 1997. - № 2(9). - С. 60-67.

визначає все". "Ми завжди отримуємо право таке, яким методом ми його відкрили та дослідили".

І ще хотілося б вказати на співвідношення філософії права та загальної теорії права. Вітчизняна філософсько-правова думка займається сьогодні проблемою демаркації філософії права — намагається встановити критерії, за­вдяки яким стало б можливим визначення міждисциплі­нарного статусу філософії права. Новітня західна філосо­фія не знає такої проблеми, оскільки все більше тяжіє до системного розгляду проблем соціального. І все ж віддаю­чи данину вітчизняним пошукам "місця" філософії права під сонцем, хотілося б, перефразовуючи Б. Рассела, сказа­ти, що філософія права займає нічийну територію між фі­лософією і теорією права разом з юриспруденцією. Хоча сьогодні ми можемо констатувати про міждисциплінарне положення вітчизняної філософії права, поза її проблем­но-предметний статус залишається нез'ясованим. Причи­нами такого стану речей у вітчизняній науці може бути і довготривале панування "істматівських" теоретичних і ме­тодологічних установок, і перервана культурна традиція, і дещо поки що учнівське "відкриття" і освоєння теоретичної спадщини та сучасної західної літератури.

Контрольні запитання

• Які сутнісні особливості яіберально-індивідуаяісти-чного розуміння права і свобод особи? 4 На основі яких висновків представники юридичного позитивізму стверджують, що… 4 Чим обумовлюється свобода волі людини, а звідси й права в теорії соціологічної юриспруденції Р. Ієрінга?

10 0-58

г

повинен бути присутнім не лише у стосунках між гілками влади, а й у межах кожної з них1.

Правова держава втілює в життя низку цінностей осо­бистості, приводить соціальну дійсність у відповідність до них. Тому її саму слід розглядати як важливу особистісну цінність.

Контрольні запитання

4 У чому полягає відмінність між соціологічним та ан­тропологічним підходами до особистості та її цін­ностей? • У чому полягає особистісна цінність права? • В якому розумінні права людини є виразом особистіс-ної цінності права?

Платт. Сочинения. В 3 т. - М., 1968. - Т. 1. - С. 417. »0* 291

Рівночасно Арістотель схилявся до думки, що умогляд­но спостережені загальні принципи знання потенційно знаходяться в розумі як можливість бути… Уявлення про істину змінювалися відповідно до зміни історичних форм ставлення… 1 Аристотель. Сочинения: В 4 т. - М., 1975. - Т. 2. - С. 141. 292

Контрольні запитання

ф Які пізнавальні процеси мають місце у праві? ф Які Ви можете назвати основні етапи правового піз­нання? ф Які Ви знаєте основні методи юридичного пізнання? ф Що є критерієм правової істини?

Розділ V

§ 1. Правова антропологія як галузь філософії права. Соціологічний та антропологічний підходи до особистості та її цінностей............ 266 § 2. Особистісна цінність права та її структура...... 273

ФІЛОСОФІЯ ПРАВА

Юрінком Інтер — редакція наукової та навчальної літератури Відповідальна за випуск ТА. Яскажук Редактор Г.В. Латник