• Які вихідні положення філософсько-правових теорій позитивізму?
• Які сутнісні особливості яіберально-індивідуаяісти-чного розуміння права і свобод особи?
4 На основі яких висновків представники юридичного позитивізму стверджують, що завданням юриспруденції є дослідження нормативного порядку людських відносин?
4 Чим обумовлюється свобода волі людини, а звідси й права в теорії соціологічної юриспруденції Р. Ієрінга?
4 Які емоції людини представники психологічної теорії права вважають найбільш важливими?
4 В чому вбачали сутність права представники феноменологічного напрямку у філософії права?
• Чим визначаються принципи універсального права неокантіанської філософії права?
ф За якими системоутворюючими ознаками можна охарактеризувати різні сучасні концепції філософії права?
Ф Що зближує соціологічну і психологічну теорії філософії права?
Ф У чому полягає сутність теорії природного права? У яких концепціях вона набула подальшого розвитку?
ф Які напрями філософсько-правових досліджень характерні для сучасної німецької філософії права?
ф Чим, на Вашу думку, пояснюється феномен відродження ідей природного права в сучасній філософсько-правовій думці?
ф Чи залишаються актуальними соціально-правові погляди Платана для сучасних філософсько-правових дискусій?
ф В чому сутність концепції "природи речей"?
ф Чим пояснюється пояіцентризм філософсько-правових учень сучасної Німеччини?
ф Що таке права людини?
ф Розкрийте сутність прав людини в громадянському суспільстві.
ф В яких міжнародних документах закріплені права людини?
ф Хто є родоначальником української філософії права?
ф Як перегукуються ідея "сродної праці" та право у філософській концепції Г. Сковороди?
ф Як в подальшому розробляється проблема прав людини у творчості М. Драгоманова?
ф Як можна охарактеризувати сучасний стан філософсько-правових досліджень в Україні?
ф Назвіть представників сучасної української філософії права.
Розділ IV
Право як феномен культурно-цивілізаційного процесу
§ 1. Цивілізація як конкретно-історичне буття культури
Проблема цивілізації, її сутності, рушійних сил, перспектив розвитку, критеріїв прогресу набуває особливого значення в переломні історичні періоди, коли формується її новий історичний тип.
Поняття цивілізації має глибокий філософсько-історичний зміст і може бути осягнуте й пояснене лише в системі понять, які відображають історичний процес, функціонування усталених соціальних структур, наступність історичного розвитку та якісну визначеність його історичних стадій.
Поняття "цивілізація" почало вживатися в середині XVIII ст. Воно походить від лат. сіуіііз — громадянський. У контексті з такими поняттями, як суспільне благо, суспільний договір, освіта, культура воно набуло нового змісту, що характеризує суспільний стан, протилежний природному світові, та являє собою основу суспільного прогресу. Керуючись розумом, індивіди за допомогою суспільного договору вступають у громадянський стан для забезпечення та захисту' своїх інтересів, до яких просвітителі відносять: життя, безпеку, свободу, власність. Але суспільний стан вимагає відчуження природних суверенних прав індивідів на користь суспільного цілого — громадянського суспільства.
Об'єднання в громадянське суспільство, тобто цивілізацію, дає роду людському недосяжні переваги, порівняно з іншими живими істотами, — індустрію, освіту, культуру, здатність забезпечити процвітання, щастя і прогрес. Якщо
и;им І
ж досі людство неудосягло досконалого стану, то лише тому, що індивіди недостатньо освічені, а законодавці — зажерливі та жорстокі.
У науці поняття "цивілізація" тлумачиться багатозначно. Слід сказати, що для такої багатозначності існують серйозні підстави. Виправданим є також зіставлення цивілізації з культурою. Деякі автори ототожнюють цивілізацію та культуру, інші, навпаки, протиставляють їх.
Цивілізація являє собою етап у розвиткові культури. Вона виникає на історичному етапі переходу від привлас-нювальної до продукуючої економіки. Культура пронизує всі сфери життя, всі сфери людської діяльності — як матеріальної, так і духовної.
Культура — це якісна характеристика суспільного життя, специфічний спосіб розвитку життєдіяльності людини, що знаходить вираз у результатах діяльності, в системі соціальних норм та інститутів. Вона регулює відносини між людьми, між суспільством і природою, формує конкретно-історичний тип особи. Культура — це міра розвитку особи, цивілізація — міра розвитку суспільства. Ці дві міри існують тільки в діалектичній єдності.
Проблема співвідношення суспільства та особи, цивілізації та культури в давніх-давен привертала увагу мислителів. Іще Арістотель писав, що людина поза суспільством — або бог, або звір. Людина стає людиною тільки в конкретній системі суспільних відносин, у певному соціальному контексті.
З перших кроків розроблення концепції цивілізації позначилися два протилежні підходи. Один із них починається з творів Фергюсона й Мірабо, Вольтера і Гердера. Цивілізація для цих мислителів — породження розуму, запорука справедливості та благодаті.
Шотландський історик і філософ А. Фергюсон (1723— 1816) вперше використав поняття "цивілізація" для позначення певної стадії всесвітньо-історичного процесу.
Фергюсон дійшов висновку, що від середини XVIII ст., всупереч логіці розуму, громадянський союз в особі держави закріпив економічну нерівність і політичне насильство.
Народи Європи, які першими досягли цивілізації, впали у варварство набагато гірше від того, яке вони називають цим іменем. Цивілізація з умов благодаті перетворилася на
лихо народів, на кайдани тиранії та рабства. Цивілізація нищить культуру, яка є "квітами мистецтва та наук", змушує людей любити своє рабство.
Руссо протиставляв поняття "цивілізація" та "культура". На його думку, дух, як і тіло, має свої потреби.
Потреби тіла, що складають підвалини суспільства, забезпечуються з допомогою законодавства, устрою держави, системи безпеки.
Потреби духу в самовдосконаленні покликана задовольнити культура з допомогою мистецтва та наук.
У філософії Гегеля поняттю "цивілізація" не приділено особливої уваги. Важливим моментом гегелівської філософії історії була ідея об'єктивної закономірності історичного процесу. Цю ідею сформулювали задовго до Гегеля. її розвивали італійський філософ-гуманіст Дж. Віко, французькі просвітителі Ш. Монтеск'є та М.-Ж.-А. Кондорсе. Одначе в їхніх працях об'єктивність історичної закономірності вводилася за аналогією з законами природи як її вищий прояв або таємний задум. На відміну від них Гегель підкреслював специфіку історичної закономірності. Якщо природі притаманне вічне циклічне повторення форм, то розвиток людської історії можна розглядати тільки в зв'язку з виникненням нового, досконалішого. Водночас у філософії історії Гегеля явно простежується ідея наперед визначеності, закінченості історичного процесу.
Раціоналістичну концепцію цивілізації як прогресу громадянського суспільства розвивали французькі історики XIX ст. О. Тьєрі, Ф. Гізо, Ф. Міньє. Для істориків періоду Реставрації цивілізація — незаперечний факт, доступний для спостереження та описання.
Цивілізацію як вершину і підсумок історичного розвитку вони аналізували у зв'язку з інститутами громадянського суспільства: державою, законодавством, податковою системою, комерцією, класовими і становими відносинами. Удосконалення суспільних інститутів — магістральна лінія суспільного прогресу, хоч історики розуміли, що громадянське суспільство не є його основою. Вони розглядали трирівневу структуру суспільного життя: громадянське суспільство; відносини як внутрішні пружини, які підштовхують розвиток громадянського суспільства; культуру як рух та боротьбу ідей.
Якщо для французьких істориків сучасна їм цивілізацій була об'єктом апологетики, то соціалісти-утопісти А. Сен-Сімон, Ш. Фур'є, Р. Оуен піддали її нищівній критиці.
Цивілізація, за Фур'є, являє собою завершальну стадію розвитку людства на шляху до соціальності.
Асоціація — це вільний союз індивідів на основі спільного колективного виробництва, розподілу життєвих благ і духовних цінностей з метою загального щастя.
Фур'є протиставляв асоціацію, як соціальну структуру майбутнього гармонійного суспільства, цивілізації, заснованій на примусі й насильстві. Всесвітня асоціація — ось наше майбутнє, вважав Сен-Сімон. Кожному за його здібностями і справами — таким має бути нове право, яке заступить право завоювання. Людина не буде експлуатувати людину, але людина, яка вступила в товариство з іншою людиною, експлуатуватиме світ.
Вільна асоціація індивідів не приходить сама по собі, а вимагає справжнього мистецтва суспільного будівництва. Вільна колективна діяльність передбачає наукову організацію та дисципліну на основі планового начала і постійного суспільного контролю.
Новий суспільний лад матиме досить складну багаторівневу, багатофункціональну організацію. На відміну від просвітителів, вони розглядали рівність людей не як вихідний (початковий) етап їхнього природного стану, а як мету і результат суспільного розвитку. Люди є різними за своїми пристрастями, здібностями, потребами. При цьому утопісти вважали, що їхні сучасники напевно не відмовляться від приватної власності. Одначе внаслідок розумної та справедливої організації суспільства ця пристрасть, поставлена під суспільний контроль, може бути спрямована на суспільне благо. А ще вони сподівалися, що завдяки досягнутому достаткові, суспільному вихованню дітей та колективістським відносинам усередині асоціації відбудеться зміна звичок індивідів, відкриття і розвиток їхніх талантів.
Принцип асоціації поширювався не тільки на об'єднай-1 ня індивідів, а й на об'єднання первинних соціальних спільностей у світовому масштабі. Ця єдність має знайти свій вираз у єдності основ господарського ладу та прямого податкового обкладання, в організації промислових армій та їхньої взаємодопомоги під час вирішення глобальних проб-
лем, запровадження спільних грошей, спільної мови, шрифту і т. ін.
У другій половині XIX ст. ідея розвитку цивілізації як прогресивного в цілому процесу поступилася місцем ідеї еволюції, навіть відмові від характеристики будь-якої спрямованості історичного процесу. Започаткував нову орієнтацію англійський філософ-позитивіст Г. Спенсер. Він рішуче виступив проти колективізму, вважаючи його абсурдним і шкідливим для індивідів суспільства.
Відштовхуючись від біологічних моделей позитивного знання, зокрема від теорії походження Ч. Дарвіна, Спенсер стверджував, що суспільний розвиток також здійснюється відповідно до загальних законів еволюції, маючи на увазі не вдосконалення різних аспектів життя, а лише рух суспільства та його структур від одноманітності до багатоманітності. Ці закони можуть бути і часто бувають зупинені або розладнані, але не можуть бути поліпшені штучно, по-заяк цей процес стихійний.
Вирізнялися оригінальністю погляди на цивілізацію американського дослідника Л. Моргана. Поширивши ідею розвитку на первісне суспільство, він показав передумови виникнення цивілізації. З-поміж факторів, які забезпечують повторюваність і закономірність розвитку територі-ально переділених первісних суспільств, він вирізнив чотири визначальні: винаходи й відкриття; розвиток ідеї управління; еволюцію сім'ї та шлюбу; зміну форм власності. На цій основі виникла цивілізація як природничо-історичний результат розвитку первісного суспільства, з яким вона пов'язана генетичне, але від якого принципово відрізняється рівнем розвитку і соціальною структурою.
Досвід людства, писав Морган, створив два плани суспільного ладу. Перший являє собою суспільну організацію, засновану на родах і племенах; другий, пізніший, — організацію політичну, засновану на спільності території. Морган уважав, що час від приходу цивілізації — це мізерна частка часу, прожита людством.
Об'єктивістський позитивізм у тлумаченні цивілізації поступився романтичній критиці цивілізації. У романтиків цивілізація остаточно відривається від культури і протиставляється як щось зовнішнє, бездуховне, мертве.
Апостолом цього напряму став Ф. Ніцше. Будучи непослідовним у своїх поглядах, Ніцше то подейкував про загибель культури, то в дусі соціал-дарвінізму підносив до рівня культу силу, яка підкоряє, змушує служити собі культуру.
Досить цікаву концепцію цивілізації запропонував А. Тойнбі. Він спробував віднайти сенс усієї попередньої історії. В пошуках цього сенсу Тойнбі звернувся до теологічної ідеї двосвітності людського існування. За авансценою драми людства приховано діють задум і воля божественного режисера, який залишив виконавцям можливість розгадати його задум і в цих межах проявити самодіяльність, адже кожна людина, крім своєї належності до "граду земного", тобто до історії, належить і "граду небесному", тобто вселенському братству. Ця задача вирішується, на думку Тойнбі, за допомогою механізму "виклик — відповідь". Першими самостійними відповідями людства на божественний виклик стали вихід людства з природного стану і зародження цивілізації. Проте не кожне примітивне суспільство було здатне відповісти на божественний виклик і далеко не кожна відповідь була продуктивною. Тому, поряд із великими цивілізаціями, в історії були й недорозвинені, або закостенілі. Відмінність великих цивілізацій від нереалізованих полягає в тому, що їхня відповідь була не просто задовільною, а породжувала новий виклик. Це, за Тойнбі, забезпечує в цілому прогресивне розгортання історичного процесу, що, своєю чергою, було закладене божественним провидінням.
Одначе, якщо в попередні епохи розвиток цивілізації мав локальний характер і загибель окремих цивілізацій у разі їх недієздатності (неспроможності) дати правильну відповідь нічого не міняла в загальній долі світової цивілізації, оскільки десь поряд вдала відповідь іншої, спроможної на це, цивілізації відновлювала розірвану єдність, то в сучасну епоху, відзначав Тойнбі, напруження сягнуло апогею. Сенс і доля історії залежать від альтернативного вирішення, кинутого їй виклику: або переможе Зло, і тоді ядерним апокаліпсисом завершиться історія людства, або переможе Добро, і людство вступить у фазу позачасового існування, що його Тойнбі ототожнював із Вселенською Церквою. Отож, поставивши справді актуальну проблему,
повз яку зараз не може пройти жоден чесний вчений, Тойнбі перевів її вирішення у трансцендентальну сферу.
Орієнтація на глобальні проблеми сучасної цивілізації знайшла найбільш яскравий вираз у науковій та популяризаторській роботі Римського клубу, учасники якого дійшли висновку, що глобальна криза, в якій опинилася сучасна світова цивілізація, має яскраво виражені причини і може бути подолана соціальною реконструкцією та культурною переорієнтацією на основі своєрідного суспільного договору.
Виходячи з генезису поняття "цивілізація", її можна визначити як власне соціальну організацію суспільного життя, що характеризується загальним зв'язком індивідів або елементарних соціальних утворень із метою відтворення суспільного багатства, яке забезпечує її існування та розвиток.
Аналіз літератури з проблеми цивілізації показує, що поняття "цивілізація" вживається в широкому та вузькому значеннях.
Цивілізація в широкому значенні — це історичний етап у розвитку людства, що розпочався після епохи варварства. Він характеризується переходом людства від збиральної технології — присвоєння готових продуктів природи до продукуючої суспільної технології. Зокрема, Ф. Енгельс звернув увагу на те, що цивілізація є тим етапом суспільного розвитку, на якому поділ праці та пов'язаний з ним обмін між окремими індивідами приводить до розквіту товарного виробника, результатом якого є переворот у попередньому суспільстві1. Саме цим переворотом зумовлено виникнення міст, писемності, держави, права, які вказують на якісну відмінність епохи варварства від епохи цивілізації. Тому цивілізація не є чимось закінченим, завершеним, повністю оформленим. Навпаки, це початок становлення, формування людської цивілізації як людства в цілому та багатоманіття цивілізацій у вузькому значенні цього терміна для позначення якісної специфіки, своєрідності тієї чи тієї країни, групи країн, окремого народу на конкретно-історичному етапі розвитку.
1 Див.: Маркс К, Знгельс Ф. Сочинения. - Т. 21. - С. 173.
Тобто цивілізація, як стан розвитку людства, виникає на певному рівні розвитку людської культури1. Оскільки культура — явище конкретно-історичне, то такий самий характер мають ці цивілізації, які формуються на основі певних культур. Тому зміст терміна "цивілізація" у вузькому значенні можна розглядати як конкретно-історичне буття культури в певних географічних, геологічних, гідро-географічних, кліматичних, етнічних умовах. Саме такий підхід дає можливість об'єктивно аналізувати, скажімо, стародавню єгипетську цивілізацію, її особливості в період середньовіччя, нового часу або сьогодення, чи будь-яку іншу; він дає розуміння матеріальних і духовних передумов усього багатоманіття цивілізацій, їх єдності та відмінності. Себто такий підхід відкриває можливість дати типологію цивілізацій як у горизонтальному плані в якийсь історичний момент часу (просторове багатоманіття), так і у вертикальному плані — адже народи в своєму розвитку переходять від одного рівня цивілізації й цивілізованості до іншого.
Досліджуючи проблеми цивілізації, необхідно звернути увагу на внутрішнє і зовнішнє історичне середовище. Перше являє собою інтегральну якісну визначеність усіх внутрішніх факторів (економіка, політика, духовність) та особливості їхньої взаємодії.
Зовнішнє середовище — це сукупність соціальних і природних факторів, які діють ззовні на внутрішні процеси і надають цивілізації конкретно-історичну специфіку. Зовнішні фактори впливають на напрямок розвитку цивілізації, тривалість її існування, особливості культури.
Зовнішнє історичне середовище включає взаємовідносини між цивілізаціями, взаємовплив народів, що стоять на різних етапах розвитку. Досліджуючи ці взаємовідносини, К. Маркс дійшов висновку, що високорозвинена цивілізація асимілює менш розвинену незалежно від часу їх виникнення і тривалості існування2.
1 „ ...
Культуру ми розглядаємо як сукупність матеріальних І духовних цінностей, як штучний світ (не природний, хоча і природні явища суспільство наділяє соціальними функціями), створений людством, який забезпечує спадкоємність поколінь, є різноманітними формами діяльності людей та сприяє становленню людськості в людині та суспільстві в цілому.
2 Див.: Маркс К., Знгельс Ф. Сочинения. - Т. 9. - С. 223. 216
Зокрема, він звернув увагу на те, що завойовники — араби, монголи, попри їхні воєнні перемоги, були асимільовані більш розвиненими цивілізаціями — індійською та російською.
Цивілізація під впливом суперечностей, що в ній виникають, має висхідну та низхідну лінію історичного розвитку. Ці тенденції притаманні цивілізації в широкому та вузькому значеннях цього терміна.
Стан цивілізації, її існування багато в чому залежать від таких факторів, як зростання населення та рівень розвитку продуктивних сил, необхідних для забезпечення життєвих потреб населення. Якщо, скажімо, в античних цивілізаціях через недостатній розвиток продуктивних сил надлишок населення в містах-державах (полісах) міг становити загрозу їх існуванню, то в цивілізаціях нового часу такою загрозою стає надлишок продуктивного населення, яке не може використати свої можливості для зростання виробництва. Найбільш стійкими є ті цивілізації, в яких підтримується рівновага між ростом народонаселення і рівнем розвитку продуктивних сил.
Історичний процес демонструє, що .розвиток цивілізацій від окремих локальних цивілізацій спрямований до утворення всесвітньої цивілізації. Цей процес реалізується через виникнення і вирішення глобальних проблем сучасності.
На відміну від держави цивілізація не має чітко окреслених кордонів. Сфера її впливу, сконцентрованого в центрі (ядро цивілізації), розсіюється з віддаленням ядра і межує зі сферою впливу іншої цивілізації, вступаючи з нею в дифузну взаємодію чи конфронтацію.
Цивілізація характеризує єдність історичного процесу. Насамперед із часу виникнення цивілізації починається власне історичний розвиток суспільства, позаяк вона здійснюється в процесі свідомої діяльності людей. Зрештою, люди починають усвідомлювати свою історію зі становленням цивілізації. Не випадково розвиток цивілізації пов'язаний з виникненням фонетичного алфавіту, тобто загальної форми письма, яке з'явилось і набуло розвитку через необхідність організації, обліку, фіксації результатів і перспектив людських дій.
Цивілізація характеризує загальний для всіх народів шлях соціального прогресу. Поняття "цивілізація" завжди
наповнене конкретно-історичним змістом і відображає розвиток суспільства від перших осередків цивілізації в океані дикості й варварства, через регіональні цивілізації, кожна з яких являла цілісний світ (європейський, арабський, індійський), до світової цивілізації.
Одначе розвиток світової цивілізації відбувається нерівномірно й суперечливо, бо в світі одночасно існують суспільства, що знаходяться на різних стадіях розвитку цивілізації. Проте суспільний прогрес не зупиняється, тому що суспільства, які досягай вищого рівня розвитку, впливають на менш розвинені, прискорюючи темпи їхнього розвитку.
§ 2. Генезис уявлень про право і законність у процесі становлення цивілізаційних основ суспільства
Однією з найважливіших умов функціонування права є визнання автономності суб'єкта як першооснови права. Автономія суб'єкта існує за таких соціальних умов, коли людина може бути господарем сама собі, завдяки добровільно вибраним принципам. У реальному житті автономія особи виявляє себе як ініціативність, відповідальність, підприємливість, здатність до самоконтролю і т. ін. То як можуть впливати на формування автономного суб'єкта, наділеного цими особистісними якостями, особливого типу норми — правові?
Зрозуміла річ, що навіть за несприятливих соціально-політичних умов (деспотичного насильства) у людини залишається певна можливість автономії. Але коли ця автономія вимагає величезних зусиль, навіть героїзму окремих сильних особистостей, то більшість людей у такому суспільстві — зацькована, душевно надламана.
Законодавче визнання за кожною людиною її моральної та інтелектуальної незалежності, здатності самостійно вирішувати є і передумовою, і результатом функціонування права, правові норми за своєю сутністю антиавторитар-ні. Вони забороняють поводитися з людьми як із "гвинтиками" соціально-політичного механізму, як із безмовними об'єктами адміністративного керування.
Правова норма забороняє посягання на свободу особи не тільки з корисливою метою, а й з "благими намірами" "інтересів народу", "суспільно-історичної потреби" та іншими лицемірно-демагогічними гаслами.
Право дуже тісно пов'язане з мораллю, тому серед правових норм не повинно бути таких, які підштовхували б особистість до антиморальних дій. Протидіючи найбільш забезпеченим формам зла, право стоїть на сторожі добровільно вибраного добра, проти спроб насильницького "ощасливлювання" і "вдосконалення" людей. Право — принципова антитеза патерналізму.
У громадській думці ще й досі існує традиційне (побутове, донаукове) та юридичне (наукове) розуміння права. Перше асоціюється з кримінальною відповідальністю, друге — радше з Декларацією прав людини і громадянина.
Традиційне розуміння права склалося в докапіталістичних суспільствах, а теоретичний вираз його — в епоху формування держав (станово-централізованих абсолютних монархій у європейській історії).
У політичних трактатах XVII — першої половини XVIII ст. право визначалося як сукупність установлених або санкціонованих державою загальнообов'язкових правил. Ніякої різниці між правом і законом не було, а сам закон ототожнювався з указом государя (монарха).
Якщо зважити на те, що то був період феодальних міжусобиць, міжрелігійних протиріч XVI і коаліційних війн XVII ст., стане цілком зрозумілим, чому це указне (ета-тистське) розуміння права користувалося певною довірою. Адже населення було зацікавлене в мирі та порядку, в припиненні місцевого самочинства, бунтів, грабежів та інших форм насильства. Апологети необмеженої монархії (Ж. Боден, Т. Гоббс, Ж. Боссюе) вважали, що кожна розумна людина просто передає свої права і свободи необмеженому монархові, щоб отримати натомість елементарний захист життя та благополуччя.
Повне втілення права (на традиційному, побутовому рівні його розуміння) вбачалось у зведенні (кодексі) про покарання, причому що це покарання суворіше, то воно справедливіше. Традиційний рівень розуміння права ще не ставив під сумнів той факт, що в цьому зведенні (кодексі) поряд із кримінальними статтями, в повному розумінні слова, були статті, спрямовані проти "непристойності",
"псевдовіри", "неповаги", "нешанобливості", "зажерливості", "пияцтва", "недбайливості", "нерозсудливості" і тому под. Кодекс права був одночасно і керівництвом для моральної поліції.
Такий кодекс права регламентував вчинки підданих і давав можливість установлювати попередню цензуру над їхньою поведінкою.
Уважалося, що державні постанови й розпорядження цілковито охоплювали громадянське життя, тому будь-яку нову ініціативу, приватну чи корпоративну свободу належало спеціально санкціонувати як привілей. Таке етатист-ське обмеження свавілля називалося правом узагалі, а гарантовані свободи — "особливими правами" або "пожалу-ваними вільностями" (дворянськими, купецькими, муніципальними і т. д.). У практиці управління й нагляду панував принцип: "Усе, що не дозволено, заборонено". Це вело до заборонного розуміння правової норми, інквізиційного тлумачення завдань правосуддя.
У другій половині XVIII ст. стався своєрідний "копер-никівський переворот" у розумінні сутності права. Прологом до нього була боротьба за віротерпимість (за державні гарантії релігійної свободи совісті), яка розпочалася ще в епоху Реформації. А теоретичні, узагальнені, чітко виражені нові правові уявлення сформувались у період Просвітництва.
З допомогою наочних прикладів і переконливих інтелектуальних експериментів просвітителі показали, що в державі, де право є лише піднесеною до рівня закону волею правителя, життя, власність і свобода підданих гарантується не краще, ніж в умовах повного беззаконня.
За таких умов кількість злочинів, що їх одні індивіди вчиняли проти інших, значно поступалася кількості тих, що їх організовувала сама абсолютистська влада. При цьому головним провідником такої кримінальної практики була судово-каральна система необмеженої монархії, себто той інститут, який мав би попереджувати злочини! Згідно з державним замовленням, на засуджених злочинців (колодників, галерних гребців тощо) фабрикувалися звинувачувальні вироки. Тільки повна залежність судівського клану від монарха, нероздільність судової та урядової влади породжувала судові процеси, які, за спостереженнями Воль-
тера, були вбивством, здійснюваним привілейованими вбивцями — імператорськими суддями.
Така держава в особі монарха, користуючись послугами величезної кількості нишпорок і вивідувачів, породжувала страх, корупцію, пронирлччість, підкуп.
Необмежені кримінальні репресії абсолютистської держави, її судочинної системи не стільки придушували злочинну волю, скільки пригнічували волю більшості населення. У постійному страху перед судовими розправами люди уникали відкритого волевиявлення, проявлення ініціативи та ризику, ставали потайливими, анемічними. "Вищою мудрістю" підданого вважалася така поведінка, за якої державні посадові особи не помічали його і не знали про його існування.
Стан загальної зацькованості є сприятливим середовищем для формування найбільш небезпечного — обережного, передбачливого злочинця. З іншого боку, цей стан блокує формування яскравих, рішучих, енергійних натур. Ось як характеризував таку ситуацію Ч. Беккаріа: "У більшості людей відсутня мужність, однаково необхідна як для великих злочинів, так і для великих подвигів"1.
Критичний аналіз просвітителями кризових і застійних процесів, що супроводжували ріст абсолютистського насильства, дав можливість подолати традиційне, ета-тичне розуміння права і розвинути нове, юридичне його тлумачення.
Просвітителі показали, що широкі каральні репресії на основі "моральних" мотивів обов'язково приводять до того, що злочин, розгляданий крізь призму моралі, стає лише приводом для систематичної, корисливої тероризації населення, яка розбещує суспільство згори донизу. Завдання оздоровлення суспільства може бути вирішене лише з допомогою розумного обмеження карального насильства.
Передовсім, необхідно чітко розмежувати злочин і провину. По-друге, покаранню підлягає лише виявлена й доведена злочинна дія, а не "небезпечний напрям мислення", який начебто робить імовірність злочину надзвичайно високою. Превентивні покарання слід категорично заборонити. Просвітителі послідовно обстоювали принцип: "Ліпше десятки не відімщених лиходійств, аніж покарання хоч би
Беккариа Ч. О престушіениях й наказаниях. — М. —Л., 1939 — С. 347.
одного невинного". Судово-каральна практика повинна бути незалежною від уряду. Хоч якою великою є потреба в "наведенні порядку", у зміцненні дисципліни чи національної єдності, судова влада не може порушувати принципу справедливого покарання як розмірної відплати за доведену протиправну дію.
Прогресивні мислителі XVIII ст. вважали, що ніяка, навіть найскладніша, ситуація не може бути виправданням хибних звинувачувальних вироків. Вони відродили девіз римських юристів: "Нехай загине світ, але переможе справедливість".
Прагнення до розумної мінімізації каральних репресій знаходить свій інтегральний вираз у понятті невід'ємних прав людини. Просвітницька філософія права від Локка до Канта виходила з того, що всяким державним заборонам має передувати дозволяння. Сутність його полягає в тому, що кожен член суспільства вважається інтелектуально і морально досконалою істотою, яка не потребує поводиря у визначенні того, що для нього бажане, цінне і вигідне.
Держава повинна категорично заборонити будь-кому (в тому числі й сама собі) поводитися з людиною як із дитиною та проникати у сферу самостійних практичних суджень. Громадянам має бути дозволено без жодних обмежень думати так, як вони думають, вільно розпоряджатися своїми силами та майном. До переліку дозволеного входять знамениті природні права (свободи совісті, слова, преси, зборів, власності, пересування, вільного використання власної робочої сили тощо), під прапором яких розвивається весь антифеодальний рух.
Але найголовніше у праворозумінні — це ідея про необхідність вольового обмеження примусної сили держави. Намагання завадити перевищенню влади, утвердити першість правового закону стосовно волі государя, піднесеної до рівня закону, складає основну тенденцію політи-ко-юридичних теорій нового часу.
Подібних поглядів дотримувався француз Монтеск'є, який наполягав на поділі влади на законодавчу, урядову та судову гілки. Ці проблеми хвилювали в Англії Д. Юма. Останній писав: "Жоден вчинок не може вважатися злочином, окрім тих, що їх закон чітко визначив як такі; жоден
злочин не може ставитися людині в провину без пред'явлення суддями юридичних доказів його вчинення1.
Німецький філософ-гуманіст В. Гумбольдт написав працю "Ідеї до досвіду", що визначала межі діяльності держави. Епіграфом він узяв вислів француза В. Мірабо про те, що найвища мудрість влади полягає не в політико-ад-міністративному мистецтві, а насамперед у тому, щоби всіляко придушувати в собі нестримні бажання правити, які є найбільш згубною хворобою сучасних держав2.
Право, на думку Гумбольдта, — це законодавче самообмеження держави, близьке за сутністю до самообмеження особистості в умовах її моральної автономії та спрямоване на те, щоб дати простір природній багатоманітності неповторних людських індивідуальностей.
Право ще не є право, з погляду ідеалу права, поки сама держава не стала правовою державою, тобто політичною владою, яка безумовно визнає верховенство закону. Закон же приймається тільки виборними представниками народу на основі вільного та всебічного обговорення, а діяльність урядових органів обмежується законом.
Ось такі основні постулати висували та обстоювали прогресивні теорії права в епоху кризи та занепаду феодального абсолютизму.
Термін "правова держава" з'явився в німецькій політи-ко-юридичній літературі в першій третині XIX ст. Ідеологи зростаючого капіталізму щиро вірили у всесилля політико-юридичних норм та інститутів. Справедливе законодавство здавалося їм не тільки необхідною, а й достатньою умовою для здійснення соціальної справедливості.
Невід'ємним особистим свободам надавався статус природних прав, що належать людині як природній істоті. Необхідність конституційного обмеження влади обумовлювалася посиланням на первісний суспільний договір, нібито укладений за стародавніх часів у момент установлення держави. Це, звісно, були ілюзії, споглядальні побудови. Рівночасно принципи конституціоналізму, рівності перед законом, верховенства закону, поділу влади тощо стали великим загальнодемократичним завоюванням, надбанням людської цивілізації.
1 Юм Давид Сочинения: В 2 т М., 1966. - Т 2. С. 573.
2 Див.: Гумбольдт В. Язик в философии культури. — М., 1985. — С. 25.
У визначеннях права, вміщених в енциклопедіях, словниках, популярних юридичних виданнях, відсутнє поняття свободи. На першому плані фігурують такі положення (вирази), як "регулювання", "управління", "регламентація" тощо.
Дати стисле визначення права, яке охопило б усі його функції та підвиди (тобто право кримінальне, процесуальне, майнове, цивільне, трудове, арбітражне, екологічне і т. д.), — завдання дуже складне. Але під кутом зору філософії права можна зробити спробу визначити його сутність.
Право — це система встановлених чи санкціонованих державою загальнообов'язкових норм, які забезпечують спільне громадянсько-політичне співіснування людей на основі особистої свободи, ідеалів рівності й справедливості за мінімуму карального насильства. Право не є правом без законодавчих обмежень, що їх суспільство накладає на можливі репресивні дії самого державного механізму. Обмеження ці фіксуються в конституції як безпосередній вираз волі народу. Якраз конституція, оскільки вона визначає взаємні обов'язки держави та громадян, є втіленням законності, на відміну від поліцейських, вказівних, адміністративно-бюрократичних настанов. Конституція — фундамент і серцевина всієї правової системи.
Суттєвим розділом конституції як основного закону держави є такі права людини, як свобода совісті, слова, власності, особистої недоторканності тощо. Це — чисте втілення права, тобто безумовного суспільного дозволу найпростіших і водночас найважливіших умов громадсько-політичного буття.
Права і свободи, які визначають юридичний статус особистості, мають найсуттєвіше значення для оцінки розвиненості й демократичності правової системи. А долучення до них таких соціальних прав, як право на працю, відпочинок, освіту, безплатну медичну допомогу тощо є одним із найважливіших показників прогресу певної цивілізації.
Усякі законодавчі акти держави, продиктовані економічною, соціальною чи політичною діяльністю, можуть бути правомірними лише тоді, коли вони не суперечать конституції та не порушують закріпленого в ній юридичного статусу особистості. Цього статусу особливо важливо дотримуватися стосовно до кримінального закону.
Співвіднесеність кримінального кодексу з конституцією ставить каральну репресію в межі певної відповідальності за виявлений і грунтовно доведений злочин та не дозволяє їй бути знаряддям тотальної тероризації суспільства.
Діалектика функціонування права полягає в тому, що воно, з одного боку, безсиле, декларативне без державної підтримки, а з іншого — лімітує та спрямовує цю підтримку права державою і в такий спосіб перетворює себе в засіб захисту конституційних свобод.
Правова перевага закону полягає ще й в тому, що формально йому юридичне байдуже до внутрішнього світу громадянина, до його внутрішніх бажань, помислів, настроїв, незважаючи на те, що вони могли мати в собі злочинні наміри. Правовий закон не дозволяє робити висновки на основі напряму думок людей, відтак домислювати (передбачати) можливі злочинні дії та певним чином на це реагувати.
Байдужість правового закону до ще не втілених суб'єктивних схильностей не є виразом юридичної байдужості чи бездушності. Навпаки, в цій байдужості Знаходить вираз юридичний гуманізм, безумовна попередня довіра до кожного члена суспільства. Це забезпечується сукупністю процесуальних вимог, які стоять на сторожі того, щоб з людьми не поводились як із потенційними злочинцями. Такими є презумпція невинності, чітко застережені правила поліцейського втручання, затримання та обшуку, таємниця слідства, гласність судового розгляду, право підсудного на захист тощо.
Своєрідний попередній моральний нагляд за внутрішнім світом громадянина здійснюється в так званих малих групах, стосунки в яких будуються на основі професійного визнання, дружби, сусідства, родинних зв'язків. У цих умовах застосовуються не поліцейські санкції, а моральні.
Розробленість і чіткість процесуальних гарантій можна назвати мірою цивілізованості всієї правової системи. Антидемократична деформація правової системи знаходить вираз насамперед у грубих спрощеннях процесуального кодексу, які дають можливість стирати відмінність між дійсним і можливим злочином, розглядати намір як дію, а схильність — як намір.
8 о.58 225
Гуманізм права — це довіра до одного з головних вимірів особистості — до її волі, як здатності до самоконтролю і самодисципліни. Право допускає, що люди не є абсолютно досконалими, що вони можуть мати антисоціальні схильності. Водночас право забороняє робити упереджені висновки про те, що той чи той індивід не здатний протистояти своїм схильностям. Тому ніхто не має права прогнозувати злочин того чи того індивіда і на цій основі попередньо, до скоєння злочину, піддавати його карі. Тобто правовий гуманізм виходить із визнання свободи волі.
Усякий, в тому числі й кримінальний, закон захищає індивіда. Кара на основі рішення суду, навіть дуже сувора, набагато краща від розправи.
Пояснюючи сенс кримінально-правової норми, німецький філософ І.-Г. Фіхте пропонував уявити таку ситуацію. Злочинець залишається начебто по той бік закону. Він отримує можливість робити все, що йому заманеться. Водночас усі інші люди вільні щодо злочинця: кожен може використати злочинця на свій копил, тобто вчинити наругу, зробити рабом або й просто вбити. Фіхте наголошував на тому, що, потрапивши в таку ситуацію, злочинець сам попросить для себе кару на основі кримінального кодексу.
Гегель увів в обіг формулу: "Покарання — це право злочинця" (тобто нести покарання — це право злочинця). Адже покарання має свою міру у винуватості злочинця, а тому може розглядатись як такий вплив на нього суспільства, котрий улагоджує його стосунки з суспільством і самим собою. Покарання повинно бути невідворотним для того, хто скоїв злочин, водночас на міру його не повинні впливати міркування користі, яку суспільство могло б мати від експлуатації злочинця.
Гуманізм права полягає в довірі до людини. Право виходить із того, що кожний член суспільства сам здатний судити, що є для нього вигідним, а що ні, що корисним, а що шкідливим, тобто визнає автономію особистості.
Людині повинна бути надана можливість діяти на свій страх і ризик, для спроб й помилок, для падінь і нового становлення. Суспільство робить певні допуски в поведінці людини і не застосовує до неї державного примусу доти, доки громадянин не порушить закону.
І
Свобода від чужого утилітарного захисту стимулює ініціативу людей, сприяє розвиткові основних вимірів особистості: незалежності, певної непокірливості, стійкості.
Тобто державі забороняється втручатись у такі дії підданих, які торкаються їхнього особистого життя. Диктувати індивідові, як йому бути розсудливим, забороняється і приватним особам.
§ 3. Право, правова держава, громадянське суспільство як досягнення цивілізації
Із переходом людства від варварства до цивілізації його постійно супроводжує право. У чому полягає цінність права для цивілізації, чи завжди воно являло таку цінність, які перспективи розвитку цивілізації та права, є воно гарантом свободи людини чи засобом спонукання слідувати чиїйсь волі? Ці та інші питання завжди були актуальними у філософії історії, в теорії держави і права.
Ще й досі в юридичній літературі побутують погляди на право як на вираз волі панівного класу у правових нормах, головним завданням яких є збереження вигідних йому суспільних порядків і відносин1. Тобто право за такого підходу служить інструментом перетворень, що їх здійснює політична влада. Нещодавно на теренах колишнього СРСР політична влада накладала табу на альтернативні концепції правового регулювання, за якого головним призначенням права є не нав'язування громадянам порядків, що подобаються тим, котрі стоять при владі, а забезпечення нормального життя громадянського суспільства, попередження або, принаймні, пом'якшення конфліктів, захист прав людини; правова організація діяльності самого апарату влади в суворих рамках закону.
Підхід до права як до державного виразу волі панівного класу призводить до свавілля, зловживань як у конституюванні норм права, так і в їх використанні. Одержавлене
Див.. Советское право: Учебник. — М., 1981 — С. 9—12; Основи теории государства й права. Советское государственное й административное право. — М., 1984. - С. 15-16.
8* 227
право вельми придалося для казарменої організації суспільного життя, панування бюрократії, зневажливого ставлення до свободи і прав людини, нехтування презумпцією невинності тощо.
Зрозуміла річ, що таке бачення місця і ролі права неприйнятне, причому не тільки через те, що воно не може гарантувати людського ставлення до людини, надійного захисту її від будь-якого зловживання владою. Не менш важливо й те, що ефективне, повнокровне функціонування всіх аспектів життя можливе лише в умовах свободи, несумісної з тотальним контролем над народом.
Підхід до права як до державного виразу волі панівного класу є яскравим проявом юридичного позитивізму, прибічники якого тлумачать право як своєрідний "агрегат" правил, установлених державною владою. Тоді виходить, що всі норми, санкціоновані державою, є правом. Правом визнається навіть відверте свавілля, якщо воно санкціоноване державою у формі закону, постанови, рескрипту. Праву при цьому надається вузьке техніко-інструменталь-не значення, воно виступає лише як офіційне знаряддя покарання; засіб здійснення управління, регламентації, контролю. Таке суб'єктивно-вольове оперування обов'язково призводить до деградації, девальвації виражених у нормах права цінностей і регулятивних можливостей. Такий підхід до права був характерним для колишнього СРСР, що яскраво виявилось у доповіді А. Вишинського на першій всесоюзній нараді працівників права 1938 р. Таку оцінку права визначив гіпертрофований класовий підхід, характерний для всього післяреволюційного розвитку СРСР, аж до його розпаду.
Однією з найцінніших рис права є проголошення ним правової рівності формально незалежних осіб; право виступає мірою свободи й відповідальності, єдиним мірилом свободи й відповідальності, хоча в реальному житті соціально-класові умови часто деформують застосування цієї міри залежно від соціального статусу того чи того суб'єкта права. Саме звідси випливає проблема взаємозв'язку права і влади. Пошук принципів вирішення цієї проблеми привів до ідеї правової держави.
Уже в стародавні часи йшли пошуки співзвучної взаємодії права та влади. Символічним виразом подібних пошуків стала богиня правосуддя з зав'язаними очима, з мечем і терезами, як утілення єдності сили та права.
Значний внесок у розвиток ідей правової держави зробив Дж. Локк. Він виступав за таку державу, де панує закон, що відповідає природному праву та визнає невідчужуваність прав і свобод індивіда, а також здійснено поділ влади. Локк обгрунтував правовий принцип індивідуальної свободи: свобода людей, які знаходяться під владою уряду, полягає в тому, щоб мати постійне правило для життя, обов'язкове для всіх у цьому суспільстві, встановлене в ньому законодавчою владою; це — свобода слідувати своєму власному бажанню в усіх випадках, коли цього не забороняє закон, і не бути залежним від постійно невизна-ченої, невідомої свавільності іншої людини. Мова тут іде про такий тип юридичної регламентації, як загальнодозво-лений, що знайшов вираз у характерній для сучасності формулі: "Дозволено все, крім того, що окремо заборонено законом".
Одним із найважливіших факторів становлення теорії правової держави був принцип поділу влади, сформульований Локком, Монтеск'є, Кантом, згідно з яким державна влада поділяється на три гілки: законодавчу, виконавчу, судову.
Кожна з них повинна бути відносно самостійною та врівноважувати одна одну. Наприклад, Кант уважав, що метою держави є забезпечення панування права, вимогам якого воно само повинно підкорятися. Громадянський стан повинен бути правовим і спиратися на такі апріорні принципи:
• свобода кожного члена суспільства як людини;
• рівність його як підданого з кожним іншим;
• самостійність кожного члена суспільства як громадянина1.
Отож, уже Кант розглядав правову державу як правову форму організації та діяльності публічно-політичної влади, її стосунки з індивідами як суб'єктами права.
Більшість юристів і філософи права з-поміж характерних рис правової держави називають:
• верховенство правового закону;
• реальність прав і свобод індивідів;
• організацію та функціонування суверенної державної влади.
1 Див Кант Й Сочинения В 6т— М 1963 — ї 4 — Ч 2.—С'79
Сутність права завжди суперечлива, позаяк юридичними засобами вирішуються класові та загальнолюдські проблеми. Оскільки держава конституює право, видаючи закони та інші нормативні акти, і лише вона робить закони обов'язковими для громадян, держава використовує право як інструмент утілення своєї влади. Водночас право несе і повинно нести членам суспільства деяку міру соціальної свободи.
Якщо подивитися крізь призму цих положень на колишнє радянське право, то воно в основному було інструментом державної влади, волі, спрямованим не на гарантування прав людини, а на гарантування виконання своїх обов'язків. Через одержавлення права суб'єктивні права громадян перетворювалися в їхні обов'язки, скажімо, право на працю — в обов'язок працювати, право на демонстрацію — в обов'язок брати в них участь, право на відпустку — в обов'язок її використання і т. д. Офіційно це подавалось як єдність прав та обов'язків, а в дійсності права замінялися обов'язками, тобто найважливіша риса правової держави практично була відсутня. Але ж головним у сутності права, як уже відзначалось, є забезпечення рівності, справедливості, свободи — цих найважливіших загальнолюдських цінностей. Власне, це якраз те, чого люди чекали від законів на всіх етапах розвитку цивілізації. Саме з таких позицій слід оцінювати чинне законодавство відносно того, чи закріплює воно правові основи, чи є законодавче оформленим свавіллям. Іншими словами, друга ознака правової держави випливає зі ствердження правової форми і правового характеру взаємовідносин між публічною владою і підвладним, із визнання й гарантування формальної рівності й свободи всіх індивідів, прав і свобод людини та громадянина, з розуміння права як міри свободи. За такого розуміння права юридична регламентація обходиться без нав'язування людям тих чи тих варіантів поведінки і більшою мірою служить інструментом самоорганізації громадянського суспільства. Обмеження свободи, визначення в законі її рамок, меж потрібно лише для попередження колізій між діями вільних індивідів, для того, щоби свавілля одного не зачіпало сфери свободи іншого.
Забезпечення свободи повинно бути головною метою державних і правових інститутів. Первинність і пріоритетність свободи, як соціальної цінності, дотично до всього,
що стосується функціонування влади, виключно з підтримкою в суспільстві організованості, дисципліни, порядку, які, своєю чергою, мають служити свободі людини, диктують необхідність під час вибору способу її обмеження віддавати перевагу принципові: "Дозволено все, крім того, що окремо законом заборонено".
Правова держава, правовий закон — не самоціль, а історично обумовлені загальні форми виразу, організації, впорядкування та захисту свободи в суспільних відношеннях людей. Зміст і характер свободи, її широта і обсяг, кількість і якість визначаються досягненим рівнем розвитку суспільства. Свобода — відносна в розумінні її фактичної незавершеності, історичної зміни та розвитку змісту, ЇЇ суб'єктів і меж, але вона абсолютна як вища цінність і принцип, а тому може бути критерієм прогресу цивілізації, в тому числі державно-правових форм, суспільних відносин, умов життя та становища особи в суспільстві.
І нарешті, розглядаючи третю ознаку правової держави, що охоплює організацію та функціонування суверенної державної влади на основі принципу поділу влади, важливо відзначити, що кожна з цих влад згідно з її природою, характером функцій та призначення має посісти своє місце в загальній системі державно-організованої влади та вести державні справи у відповідних формах і межах, специфічними засобами.
Поділ влади на гілки криє в собі організаційно-правовий механізм їхньої взаємодії, взаємного стимулювання, противаг із метою забезпечення дії в межах відведених законом-повноважень і водночас забезпечення самостійності й незалежності від інших гілок влади. У системі єдності цих гілок суверенітет держави знаходить найбільш відповідне організаційне втілення. Поділ влади — показник рівня розвитку права й держави, організаційний вираз правового характеру держави, необхідна передумова режиму панування права і правової законності. Без поділу влади не може бути правової держави та правових законів.
Правова держава, володіючи певним законодавчим суверенітетом, повинна контролюватися суспільством. У ній виключається диктатура якогось класу, партії, управлінської бюрократії, що суттєво підриває шанси встановлення неподільної влади. Інтереси забезпечення розумового співвідношення свободи, рівності, справедливості та прав усіх
осіб чи більшості людей, життєздатності й стабільності системи вимагають пошуку способів збереження оптимальної рівноваги між державою і громадянським суспільством. Порушення такої рівноваги, як показав історичний досвід, здатне викликати непередбачені, а то й трагічні, наслідки.
За останні роки у філософській, юридичній, соціологічній літературі дедалі більше уваги приділяється розробленню та уточненню змісту поняття "громадянське суспільство". І це цілком природно. Адже розвиток права, правової держави і в цілому цивілізації значною мірою залежить від рівня розвитку громадянського суспільства.
Найбільш радикально сформулював концепцію громадянського суспільства один із провідних ідеологів американської буржуазної революції, автор праці "Права людини" Т. Пейн.
Пейн уважав державу необхідним злом; що менше це зло, то краще для суспільства. Тому влада держави повинна бути обмежена на користь громадянського суспільства. Існуючи до виникнення держави, ця природна соціальність схиляла індивідів до встановлення мирних стосунків конкуренції й солідарності, що базувалися на взаємному інтересі та почутті взаємної допомоги. Що досконаліше громадянське суспільство, то ефективніше воно саморегулюється, то меншу потребу в державі воно має. Наділені невід'ємними правами, рівні та вільні індивіди передують державі в минулому, сьогоденні та майбутньому. Тому держави можна вважати законними або цивілізованими лише тоді, коли вони створені за очевидною згодою всіх індивідів і коли ця активна згода сформульована конституційно та зафіксована з допомогою парламентських представницьких механізмів.
А. де Токвіль виходив із постулату, що поділ між державою та громадянським суспільством є постійною характеристикою справді демократичного суспільства. При цьому Токвіль аналізував три аспекти егалітаризму, що сприяли становленню деспотизму в Північній Америці та Європі:
• політична централізація як зброя в боротьбі з привілеями феодальної аристократії, поєднуючись з адміністративною централізацією та бюрократизацією, значно зміцнюють владу держави, яка встановлює контроль над усіма
сферами суспільного життя і перетворюється в придушувана свободи;
• буржуазна рівність породжує індивідуалізм, який ізолює людей один від одного, обмежує їх рамками приватного .життя і створює цим сприятливі умови для деспотизму;
• "спотворена" схильність до рівності, в основі якої лежить бажання звести всіх до рівня маси, може призвести до "рівності в рабстві".
Протистояти цим тенденціям до деспотизму можуть лише громадські установи та організації, які знаходяться між державою та індивідом.
Велика заслуга в розробленні концепції громадянського суспільства належить Гегелю. Він уважав, що громадянське суспільство складається з приватних осіб, класів, груп та інститутів, взаємодія яких регулюється цивільним правом і які прямо не залежать від держави. Численні складові громадянського суспільства часто несумісні, нестійкі, схильні до серйозних конфліктів, у яких одні приватні інтереси стикаються з іншими. При цьому надмірний розвиток одних елементів громадянського суспільства може призвести до придушення інших. Тому таке суспільство може залишатися громадянським доти, доки воно функціонує під політичним наглядом держави. Держава, на думку Гегеля, — це моральне начало, хода Бога в світі1.
Слідом за Регелем марксизм розглядав громадянське суспільство як результат історичного розвитку, а не як даний природою стан. Громадянське суспільство виражає приватний інтерес. У такому суспільстві людина виступає як мирська істота, в державі людина розглядається як родова істота з відсутніми індивідуальними рисами. Соціальні структури громадянського суспільства не є самостійними утвореннями, а обумовлюються продуктивними силами2.
Громадянське суспільство і правова держава виникли й розвивались як реакція на ідеал середньовічної теократії. Однією з головних її характеристик є світське (мирське) начало. Громадянське суспільство існує як система самодіяльних асоціацій (релігійних об'єднань, купецьких гільдій,
Див.. Гегель Г-В.-Ф. Философия права. - С. 283-284. 2
Див.. Маркс К., Знгельс Ф Избранньїе сочинения: В 9 т М., 1985:— Т 2. С.33,72.
кооперативів, профспілок і т. д.), які виражають і захищають їхні групові та індивідуальні інтереси, права. Що більше розвинене громадянське суспільство, то більше підстав для демократичних форм держави. І навпаки, що менше розвинене громадянське суспільство, то більше ймовірності для існування авторитарних і тоталітарних режимів державної влади. У процесі розвитку громадянського суспільства проявляється тенденція до ширшого охоплення різних верств населення.
Отже, громадянське суспільство являє систему самостійних і незалежних від держави суспільних інститутів і відносин, покликаних забезпечити умови самореалізації окремих індивідів і колективів, реалізації приватних потреб та інтересів. Ці потреби та інтереси виражаються та здійснюються через такі інститути громадянського суспільства, як сім'я, церква, система освіти, наукові та професійні об'єднання і т. ін.
Інтереси забезпечення розумного співвідношення свободи, рівності, справедливості й прав усіх чи більшості людей, життєздатності й стабільності системи вимагають пошуку способів збереження оптимальної рівноваги між державою і громадянським суспільством. Порушення такої рівноваги, як показав історичний досвід, може привести до непередбачених, а то й трагічних, наслідків. Природна річ, що виникає питання: Що може врівноважити силу громадянського суспільства і силу державної влади?
Напевно, однією з таких сил, яка відіграла велику роль у становленні цивілізації, є приватна власність. Якщо у людини є власність і ця власність надійно захищена законом, то вона набуває впевненості, тримає себе з гідністю перед будь-якою владою. Головною діючою особою громадянського суспільства виступає людина-власник. Кожна людина має право на організацію власної справи, на ризик у ній і відповідальність за цей ризик.
Приватна власність, з одного боку, розділяє людей на ворожі соціальні групи і класи, пробуджує в людях жадобу накопичення, обман і лицемірство, але з іншого — пробуджує ініціативу, пошук, що сприяє розвиткові виробництва, створює матеріальні передмови для формування структур громадянського суспільства.
Історичний досвід показує, що тільки суспільство здатне захистити і зберегти правову демократію, яке скла-
дається з власників, незалежно від того, чим вони володіють — засобами виробництва, коштами чи тільки своєю робочою силою. У такому суспільстві кожен наділений деяким соціальним простором, над яким він повністю владний і в межах якого незалежний від вищої за ієрархією влади. Іншими словами, це суспільство приватних інтересів, де кожному щось належить і кожен має право на власну справу. Власне, це і є громадянське суспільство, в якому люди зв'язані між собою як незалежні один від одного індивіди — самостійні власники і господарі своєї приватної справи.
Важливим чинником, що активно впливає, врівноважує силу громадянського суспільства і силу державної влади, є демократичні засади влаштування державної влади і правові гарантії особистого волевиявлення громадян.
Демократія в перекладі з давньогрецької означає народовладдя. А втім уже філософи пізньої античності звертали увагу на те, що в народовладдя є два антиподи. Перший (відвертий) — це аристократія. Другий (часто важко визначуваний) — це охлократія, тобто влада натовпу, деперсо-налізованої маси (декласована, люмпенізована юрма).
Ще античних мислителів хвилювало те, що за певних умов демос перероджується в охлос. Це відбувається тоді, коли народні збори стають об'єктом тиранічного насильства, або потрапляють під вплив демагогів, або погрожують тим членам, які за певних умов можуть залишитися в меншості. Властивості охлосу може виявити всяка збуджена якимось інтересом група людей, оскільки вона знівельо-вує індивідів, обмежуючи їхнє самостійне волевиявлення.
Народне волевиявлення фетишизував Ж.-Ж. Руссо. Він рішуче відхиляв ідею представництва, оскільки таке передоручення волі криє в собі можливість неадекватного виразу волі народу. Думку більшості, досягнуту на плебісциті, Руссо вважав абсолютно незаперечною. Кожен, хто залишився в меншості, повинен не тільки прийняти це рішення до виконання, а й переконати себе в помилковості попередніх своїх поглядів. Якщо ж він не може або не хоче цього робити, то мусить залишити країну.
Водночас у Руссо виникали сумніви щодо того, чи завжди плебісцит адекватно відображає те, чого хотіли його учасники насправді. Чи не може бути такого, що вибір більшості закріплює скоріше існуючі пересуди (помилкові
погляди), а не адекватне відображення дійсних процесів? При цьому можливість помилки то більша, що більша маса людей бере участь у плебісциті. Тому Руссо дійшов висновку, що демократія як форма правління не може бути прийнятною для великих держав.
Які ж вади має референдум чи плебісцит? Ось вони: » значна кількість людей не бере в ньому участі (чи тому, що не може усвідомити проблем, чи тому, що вони її не цікавлять);
• рішення дуже часто ухвалюються незначною більшістю;
• думка більшості може мати нестійкий, ситуативно-тимчасовий характер.
Усе це приводить до думки, що на референдумі народ не завжди може усвідомлено виразити свої справжні інтереси.
То як же "цивілізувати" референдум, перетворити його на справжній вираз народної волі? На основі аналізу ран-ньобуржуазних політичних і правових теорій можна сформулювати деякі вимоги до проведення референдуму чи плебісциту.
• До таємного голосування провести широке обговорення питань, що виносяться на референдум чи плебісцит. Це потрібно насамперед для того, щоб піднести політичну активність людей, дати можливість масам збагнути сутність проблем, що виносяться.
• Статус закону можуть мати лише такі рішення референдуму, за які проголосувало принаймні 2/3 можливих учасників.
• Думка меншості не забороняється і може обстоюватися на зборах, у пресі тощо.
• Рішення, прийняті незначною більшістю, мають статус тимчасових постанов. По закінченні обумовленого терміну таке рішення знову переглядається.
А втім навіть "цивілізований" референдум не може бути ідеальною моделлю народовладдя. Головною її вадою є те, що під час референдуму не можна вносити змін і доповнень до того чи того положення, що виноситься на референдум. Рішення тут формально проштамповується.
Критика вад референдуму привертала увагу мислителів до ідеї народного представництва. Думка про те, що найдосконалішою формою народовладдя є участь народу в управлінні державою опосередковано, через довірених
осіб, була висловлена французьким філософом-просвіти-телем Ш. Монтеск'є.
На відміну від Руссо, Монтеск'є тлумачив народну волю не як готову даність і субстанцію, а як пошукову єдність різноманітних устремлінь. Для знаходження і формування такої єдності потрібна відповідальна, компетентна й систематична законотворча робота. Вони повинна здійснюватися спеціальним політичним органом — зборами народних представників.
Звісно, мало рацію твердження Руссо про те, що передоручення народом своїх законодавчих повноважень криє в собі ризик відчуження. Проте, оскільки безпосереднє народне самоврядування не є можливим у великих державах і пов'язане з багатьма незручностями навіть у малих країнах, необхідно, щоб народ робив через своїх представників те, чого не може зробити безпосередньо сам1. "Народ, — писав Монтеск'є, — наділений дивною здатністю вибирати не правильні рішення, а тих, хто здатний винести правильне рішення..."2.
На погляд Монтеск'є, депутат — це не просто представник від певної суспільної групи, уповноважений "проштовхувати" її особливий наказ. Його завдання насамперед полягає в розумному тлумаченні загальнонаціональних проблем. При цьому на першому місці стоять не інтереси окремих груп виборців, а інтереси громадян усієї держави.
Монтеск'є виступав проти кастового передсуду про те, що, скажімо, в законодавчому органі інтереси аристократії краще репрезентуватиме дворянин, інтереси селян — селянин, робітників — робітник і т. д.
Підміна представництва на основі громадянських переваг представництвом за соціальним походженням привело б законодавчі збори до збіговиська і протистояння групових егоїзмів. Єдиною умовою для надання переваги тому чи тому повинні бути його програма та моральні переваги.
Боротьба кандидатів за визнання у виборців сприяє політичному пробудженню народних мас. Вибір депутата є водночас голосуванням за самого себе, за свої власні, основні інтереси.
Див