рефераты конспекты курсовые дипломные лекции шпоры

Реферат Курсовая Конспект

Неоконфуціанство

Неоконфуціанство - раздел Философия, Сенс визначення філософія Сходу у контексті протиставлення європейській історії філософії. Витоки філософії Індії. Санкх’я та йога Патанджалі   Епоха Сун (960-1279) – Час Постання Неоконфуціанств...

 

Епоха Сун (960-1279) – час постання неоконфуціанства, яке іноді називають лі сює (вчення про лі), або сін-лі сює (вчення про природу та лі), або Дао сює (вчення про Дао). На відміну від конфуціанців періоду Хань (206 до н.е. – 220 н.е.), яких передовсім цікавило коментування класичних конфуціанських текстів («І цзін», «Да сює» і «Чжун юн» [див. лекц. 13]), сунські мислителі присвятили свої творчі зусилля переосмисленню проблем фундаментальних проблем конфуціанства. Головними темами філософських дискусій неоконфуціанців було значення і співвідношення категорій і (належне, обов’язок) та лі, а також сін (природа) та мін (доля).

Попередниками неоконфуціанства, зазвичай називають мислителів епохи Тан (618-907) Хань Юя(Хань Туйчжи, Хань Чанлі, 768-824)таЛі Ао (Лі Січжи, 772-841), котрі в контексті боротьби з опонентами конфуціанства, актуалізували передовсім проблеми етики, зокрема, здійснили спробу витлумачити поняття жень через осмислення принципу «всезагальна любов». Хань Юй - видатний літератор, поет, філософ, що створив вчення про «сань пінь» («три сходини») людської природи. Перша - найвища – абсолютно позитивна; друга – передбачає здатність діяти як морально так і аморально; третя – найнижча – абсолютно негативна, тобто людина яка має таку природу спроможна виключно до ницих та злочинних дій. Природа людини визначалася мислителем як вроджена, тому і методи виховання та управління мають бути різними залежно від якостей тих на кого їх спрямовано.

В цілому, слід наголосити, що ствердження істотних і нездоланних відмінностей між людьми мало революційний характер для філософської традиції Китаю, адже усі теорії державного управління, байдуже конфуціанські, моїстські, легістські чи даоські, мали спільну настанову: люди являють собою сутнісно однакову масу, тому за умови створення уніфікованої моделі виховання та управління можливо створити суспільство, що складатиметься з передбачуваних, однаково вмотивованих та керованих індивідів.

Усталеною є думка, що основи Неоконфуціанства було сформовано в Х-ХІ ст. н.е. «трьома вчителями науки про природний закон»Сунь Фу, Ху Юанем і Ши Цзе, однак найбільш відомою є спадщина Чжоу Дун’і, Чжан цзая та братів Чен.

Чжоу Дун’і(Чжоу Маошу, Чжоу Ляньсі, Чжоу-цзи (вчитель Чжоу), 1017-1073) – видатний філософ, один з засновників неоконфуціанства, учитель братів Чен та визначного політичного діяча Вана Аньши (1019-86). Автор трактатів «Тай цзи ту шо»(«Пояснення до діаграми Тай цзи») і «Тун шу» («Книга проникнення»).

Предметом прискіпливої уваги Чжоу Дун’істали поняття: лі, інь та ян, у сін, Тай-цзи. На думку автора, Тай-цзи в русі породжує ян – світло, а в спокої інь – тінь. Коли ян досягає граничного втілення відбувається перехід в інь, а інь за відповідних умов трансформується в ян. Взаємодія цих протилежностей породжує у сін (вода, вогонь, дерево, метал, земля), що в єдності зі своїми джерелами (Тай-цзи, інь та ян) утворює безліч речей, котрі безперервно само відтворюються.

Людина на думку Чжоу Дун’і є особливою істотою, котрій властиві моральні чесноти: жень, лі, чжи, почуття обов’язку, сяо, та розуміння належного (тобто здатність розрізняти добро від зла). Для того, аби досягти особистої досконалості мудра людина мусить дотримуватись щирості (чен).

Щирість, як одна з найважливіших умов життєвого шляху цзюнь-цзи, була введена в філософську проблематику конфуціанства Мен-цзи та актуалізована в трактаті «Чжун юн» [див. лекц. 13]. Чжоу Дун’і стверджував, що «Щирість – основа досконаломудрого». Слід наголосити, що присутність у міркуваннях одного з засновників неоконфуціанства, ідей даосизму, не була оригінальним явищем. Зокрема, розмисли над принципом «у вей» [див. лекц. 14], ми знаходимо у багатьох контекстах філософської спадщини класичного конфуціанства. Переважно, даоське вчення про природність (якої має досягти наймудріший через дотримання принципу «у вей») осмислювалося в парі з поняттям щирість (чен). Значення останнього Чжоу Дун’і фактично ототожнював зі значенням поняття «недіяння». Будь-яке силування себе, обман, цілеспрямована діяльність як відмова від спонтанності є, на думку автора, проявом нещирості. Постать правителя на думку автора мусить бути зразком правильної поведінки, яка є втіленням щирості та природності: переконливе мовлення, приємна зовнішність, наближеність до порядних і талановитих людей.

Чжан цзай(Чжан Цзихоу, Чжан Хенцюй, Чжан-цзи (вчитель Цзан), 1020-1078)– видатний мислитель, один з засновників неоконфуціанства. Автор, особливо шанованого серед неоконфуціанців, трактату «Сі мін» («Західний напис»), робіт «Дун мін» («Східний напис») та «Чжен мен» («Повчання для недосвідченої молодості»).

Чжан цзай був ґрунтовно обізнаним з філософією буддизму і даосизму, та класичних конфуціанських текстів («І цзін» та «Чжун юн») [див. лекц. 13]. На думку мислителя, основою світу є розпорошене у Всесвіті ци – сутність присутності (ю), що здатна змінювати форму. В свою чергу, сутністю ци є позбавлена форми велична порожнеча (сюй). Породження та зміна, які визначають дійсність Піднебесся, є наслідком об’єктивної необхідності.

Спільною для всіх моральних дій, за визначенням Чжан цзая, є любов. Остання була витлумачена ним не лише, як основа людської моральності але й втіленням стосунку між Небом та землею – батьками усього і всіх.

Брати Чен: Хао(Чен Бочунь або Чен Міндао, 1032 - 1085) таІ(Чен Чешу або Чен Ічуань 1033 - 1107) – знані мислителі, що належали до числа засновників неоконфуціанства, племінники Чжан Цзая. Автори філософських праць та літературних творів, що зібрані в «Ер-Чен цюань-цзи» («Повне зібрання [трактатів] обох Чен»). Попри значну подібність поглядів, брати сформували передумови для виникнення двох шкіл в неоконфуціанстві. Перша - школа «Лу – Ван» (Лу Цзююаня і Ван Янміна) або сінь сює (вчення про свідомість), представники якої спиралися на спадщину Хао. Друга - школа «Чен – Чжу» (Чен І – Чжу Сі) або лі сює (вчення про лі), представники якої спиралися на спадщину І.

Головна тема філософських розмислів братів Чен - це значення поняття лі. Останнє, вони витлумачили єдиним та водночас багатоманітним. Кожна унікальна життєва подія має можливість відбутися згідно лі, якщо люди будуть дотримуватися природності. Отже лі – потенційно містить надзвичайно широку палітру своєї реалізації, є притаманним усьому (людям, речам і явищам) і спроможне досконало скеровувати плин світового тривання. Лі, з їх погляду, слід визначати самоочевидним і самостійним, таким, що не може бути ані послабленим ані підсиленим, і поєднує в собі всі принципи – природні і моральні, загальні та унікальні. Лі тотожне свідомості і природі, - це універсальна істина, порядок і закон, універсальний процес створення і творіння.

І підкреслював гармонійне поєднання єдності і багатоманіття лі, а його постулат «принцип один, а його прояви різні» став однією з найбільш відомих філософських ідей Китаю. Хао приділив значну увагу ідеї буття як постійного процесу народження і відродження – головного атрибуту Всесвіту. На його думку, всі речі містять «життєдайний початок», яким є жень, що знищує бар’єри між «я» і усім іншим. Хао стверджував, що жень єднає небо, землю і людину. А його брат, наголошував, що сили інь та ян не існують поза лі та, що кожна річ ґрунтується на ци і на лі.

Шао Юн(Шао Яофу, Шао Канцзе, 1011 - 1077)представник неоконфуціанства, друг Чжан Цзая і братів Чен. Автор філософських трактатів «Хуан-цзи цзін-ши» («Найвищі принципи, що керують світом») і «Юй цяо вень-дуй» («Питання та відповіді рибалки та лісоруба»).

У вченні Шан Юна, зазвичай, виокремлюють наступні головні ідеї: по-перше, Всесвіт в цілому та кожна унікальна подія зокрема, скеровані найвищими найзагальнішими принципами; по-друге, для їх пізнання слід звернутися до нумерології (сяншучжі-сюе), тобто, до створеної в межах філософської культури Китаю формалізованої теоретичної системи, елементами якої є числові комплекси і числові структури, пов'язані між собою, головним чином, не за законами математичної логіки, а асоціативно та символічно. З погляду Шан Юна, найціннішим для мудрих є осягнення універсальних кількісних і структурних закономірностей – принципів світобудови. Взагалі, в основі китайської нумерологічної традиції, зазвичай розрізняють три різновиди: перший – символи (триграми та гексаграми) [див. лекц. 11]; другий – числа; третій – ієрогліфи (початки світобудови: інь, ян та у сін) [див. лекц. 11]. Шао Юн зробив істотний внесок в історію неоконфуціанства, і на думку багатьох дослідників, навіть започаткував особливу течію в його межах.

Чжоу Сі(Чжу Юаньхуей, Чжу-цзи (учитель Чжу), 1130-1200) – видатний філософ, вчений енциклопедист, педагог, коментатор класичних книг. Автор «Цзінь сі лу» («Нотатки про сучасних мислителів та їх ідеї») в якій дослідив та синтезував постулати конфуціанських мислителів від Конфуція до Чжоу Дунь’і, Чжан Цзая і братів Чен, та коментарів до трактатів Чжоу Дун’і «Тай цзи ту шо» («Пояснення до діаграми Тай цзи») і «Тун шу» («Книга проникнення»). В 1179-80 як правитель області Нанькан (пров. Цзансі), Чжоу Сі відновив школу «Бай-лу дун» («Печера білого оленя»), яка завдяки його лекціям стала найбільш відомою школою Сунської імперії.

Головним внеском Чжоу Сі в історію неодаосизму дослідники визнають його концепцію стосунку між лі та ци. Лі, за визначенням автора, потребує ци, як основи для власного втілення, а ци потребує лі, як основи для власної оформленості та призначення. Тай цзи перевершує просторово-часову визначеність, містить лі (всі принципи дійсні і потенційні) та ци, і водночас, присутнє в усьому. Лі конкретних людей і речей – пешопочаткова достеменна природа, реальна і конкретна, що в неспотвореному стані (тобто без домішку помилкових прагнень та устремлінь) є моральним розумом. Людський розум ґрунтується на розумі моральному, але через вплив обмеженості людського єства і його залежності від власних потреб, є недосконалим і спроможним як до добрих так і злих (помилкових) вчинків. Жень Чжоу Сі витлумачив як форму «характеру людського розуму і правило любові» і сформулював принцип «випробування речей» («ге у»).

Чжоу Сі справив один з найпотужніших (серед неоконфуціанців) впливів на історію філософії Китаю. Його вчення стало основою головної течії китайської філософії, що через вкоріненість в систему державних іспитів мала безумовно панівний статус впродовж багатьох століть, аж до початку ХХ століття.

Лу Цзююань(Лу Цзицзін, Лу Сяншань, 1139-1193) – представник неоконфуціанства, засновник школи «Лу-Ван» (назва від імен Лу Цзююаня та Ван Янміна) та сінь сюе (вчення про серце), друг та опонент Чжоу Сі. Автор творів зібраних у збірці «Сяншань цюань-цзи» («Повне зібрання [творів вчителя] Сяншаня»). Лу Цзююаня і його братів Лу Цзюшао та Лу Цзюліна, сучасники називали «Трьома вчителями Лу».

Ключовим для вчення Лу Цзююаня є поняття «сінь», переклад якого українською мовою є досить складним завданням. Його значення охоплює наступні українські відповідники: серце, душа, розум, інтелект, думка, свідомість. Останній варіант перекладу є найбільш поширеним серед російських дослідників, ми ж дозволимо собі використовувати транскрипцію автентичного терміну. Лу Цзююаню належить відомий вислів «Всесвіт – це і є моє сінь, сінь – це і є Всесвіт».

Головне питання, що постає перед європейськими дослідниками творчості засновника школи «Лу-Ван» – як поєднується одиничність (конкретність, індивідуальність) та загальність (абсолютність, всеосяжність) сінь? Автор наголосив, що лі природне і лі людське присутні виключно в сінь, а сінь є єдиною справжньою і достеменною дійсністю. Однак, ми не знаходимо у Лу Цзююаня міркувань про обмеженість людського індивідууму на всеосяжність присутнього в ньому сінь. Підставою для пояснення означеного утруднення ми можемо визнати, згадану вище, невіддільну вкоріненість «я» в «ми», яка властива філософській культурі Китаю [див. лекц. 11]. Лу Цзююань не протиставляє індивідуальність та загальність. Сінь в людині – є джерело її виходу рівень всеосяжності та єдності зі Всесвітом. Виправданим, маємо визнати міркування дослідників, що на ґрунті постулату про «самовизначення» сінь у його виборі між добрими та злими вчинками, стверджують вольовий аспект в тлумаченні цього поняття. В цьому контексті, Лу Цзююань наблизив своє вчення до практики раннього конфуціанства (Конфуцій та його учні) як «вольового самопримусу» на шляху до здобуття стійкості у моральних чеснотах та досягненні рівня цзюнь-цзи, що протистояла даоському принципу «у вей», або природності. За життя засновника, сінь сюе не стало популярним, лише згодом, під впливом харизми та творчості Ван Янміна [див. далі.], це вчення набуло резонансу. Причиною цього стала інтровертивна спрямованість практики, яку теоретично обґрунтував Лу Цзююань, та переосмислення її Ван Янміном в екстравертивному дусі.

В період Юань (1280-1368), в умовах чужоземного панування, коли буддизм, та частково даосизм користувались підтримкою монгольських ханів – юанських імператорів, неоконфуціанство спромоглося зберегти свої позиції завдяки творчості таких філософів, як Сюй Хен (1209-1281), Чень Юань (1256-1330) і навіть виступити арбітром у суперечці між буддизмом і даосизмом. Новий розквіт неоконфуціанства відбувся за династії Мін (1368-1644).

Ідеї Лу Цзююаня справили значний вплив на вчення найвидатнішого з мислителів епохи правління династії Мін, - Ван Янміна (Ван Шоужень, Ван Боань, 1472-1529), опонента прихильників вчення Чжу Сі, автора багатьох робіт, зокрема: «Да-сюе гу-бень панши» («Другорядні пояснення до стародавнього тексту Величного вчення»), коментарі до п’яти конфуціанських класиків «У-цзін і шо» («Власні припущення щодо п’яти канонічних книг») і філософські бесіди з учнями – «Чуань-сілу» («Записи успадкованих повчань»), «Чжу-цзи ваньнянь дінлунь» («Положення, визначені Чжу Сі в кінці життя»). Традиційно, Ван Янміна визнають наслідувачем Лу Цзююаня та представником сінь сюе, видатним літератором, полководцем і державним діячем.

Всупереч істотній теоретичній спорідненості вчення Ван Янміна і Лу Цзююаня, видатний мислитель династії Мін, постійно наголошував на співзвучності його поглядів з філософією Чжу Сі. Принцип «випробування речей», він витлумачив здійснюваним не зовні, а в сінь (серці). Ван Янмін проголосив, що: сінь цзи лі (серце і є лі), завдяки чому, поставив під сумнів притаманне ранньому конфуціанству [див. лекц. 12] бачення лі відкритим лише сакральним мудрецям прадавніх часів, а отже доступним лише через навчання. Тобто оволодіння лі має стати наслідком «випробовування речей» в самопізнанні. Але останнє, він пояснив можливим виключно за рахунок соціально спрямованої практичної активності людини, і відкинув буддійські та даоські інтровертивно-спрямовані настанови. Ван Янміну належить вислів: «Увесь Всесвіт – одна родина, Весь Китай – одна людина». Мислитель створив доктрину «єдності знання і дії, що співпадають» («чжи сін хе і»).

Однією з головних категорій вчення Ван Янміна є, запозичена з «Лунь юй» та «Мен-цзи» [див. лекц. 12, 13], лян чжи («благо-мислення», «вроджене знання», «природне знання», «інтуїтивне знання», «до досвідне моральне знання»), що була ототожнене ним з сінь. Палітра значень, з якими мислитель вживає цю категорію, дуже широка: душа, дух, почуття, пізнання, знання, воля, свідомість. Лян чжи, Ван Янмін витлумачив необумовленим, надіндивідуальним і в той же час глибоко особистісним та інтимним. Він ототожнив смисл цієї категорії з тай сюй (величною порожнечею), що обумовлює будь-яке пізнання, знання і є осередком тянь лі (небесного лі). Лян чжи – основа моральнісності та почуття морального обов’язку.

Стислим викладом вчення Ван Янміна стали його чотири постулати (си цзюй цзін чжи): «Відсутність і добра і зла – така сутність сінь. Наявність добра і зла – таким є порух намірів. Знання добра і зла – таким є лян чжи. Здійснення добра та знищення зла – таким є випробування речей». В цілому, вчення Ван Янміна домінувало в китайському інтелектуальному дискурсі аж до середини ХVІІ ст. н.е. і справило істотний вплив на розвиток філософської думки в Кореї та Японії.

 

– Конец работы –

Эта тема принадлежит разделу:

Сенс визначення філософія Сходу у контексті протиставлення європейській історії філософії. Витоки філософії Індії. Санкх’я та йога Патанджалі

Стародавність та Середньовіччя.. ЗМІСТ.. ВСТУП Лекція Сенс визначення філософія Сходу у контексті протиставлення європейській історії філософії..

Если Вам нужно дополнительный материал на эту тему, или Вы не нашли то, что искали, рекомендуем воспользоваться поиском по нашей базе работ: Неоконфуціанство

Что будем делать с полученным материалом:

Если этот материал оказался полезным ля Вас, Вы можете сохранить его на свою страничку в социальных сетях:

Все темы данного раздела:

Сенс визначення „філософія Сходу” у контексті протиставлення європейській історії філософії
  Філософська спадщина Сходу завжди викликала суперечливі оцінки дослідників: одні - намагалися позбавити її права належати до історії розвитку філософського знання, інші – визнавали

Витоки філософії Індії
  Індійська філософія репрезентує повсякчасну єдність теорії та практики, причому остання завжди визнавалася першочергово-значимою. Мета філософування у культурі Стародавньої Індії

Санкх’я та йога Патанджалі
  Найдавнішою даршаною астіки є санкх’я, перший етап становлення якої, називають епічним або стародавнім. Назва цієї даршана походить від санскритського термін

Вайшешика і ньяя
Вайшешика – даршана астіки заснована мудрецем Улукою, що мав прізвисько Канада («той, хто поїдає зерна»). Її першоджерело – «Вайшешика-сут

Міманса і веданта
  Міманса (purua-mimansa) – даршана астіки, засновником якої визнано мудреця Джайміні автори «Міманси-сутри» або «Джайміні-с

Чарвака, локаята та джайнізм
Чарвака – даршана, що є пізнім етапом розвитку даршани локаята. Як свідчать сучасні дослідники, теоретичні джерела даршан чарвака і локаята сягають найдавніших ета

Витоки філософії буддизму
  Буддизм як даршана є складовою буддистської Дгарми, що не може бути вичерпно визначеною як релігія, або як філософська течія чи культура. Час заснування – VI–V ст. до н. е., а засно

Витоки філософії Китаю
  Так само, як і в філософській культурі Індії у філософській культурі Китаю метою філософських пошуків є прагнення осягнути шлях, але не звільнення, а досягнення моральнісної та т

Вчення Конфуція
  Найвпливовішим філософсько-релігійним напрямом в історії Китаю більшість дослідників визначають конфуціанство, Буквальний переклад автентичної назви жуцзя –

Класичне конфуціанство
  Мен-цзи (Мен Ке) (бл. 372–289 рр. до н. е.) – один з найвидатніших мислителів раннього конфуціанства, що створив оригінальне вчення, яке стало новим етапом розвитку

Класичний даосизм
  Другим за впливовістю філософсько-релігійним напрямом в історії Китаю більшість дослідників визначають даосизм, або даоцзя – школа тих, хто наслідує Дао.

Моїзм
  Моїзм (моцзя)– одна з найбільш відомих філософських шкіл Стародавнього Китаю, яка була надзвичайно поширеною в V–III ст. до н. е. і цінувалася нарівні з головни

Легізм
Легізм (фацзя) – один з найпотужніших філософських напрямів Стародавнього Китаю, представників якого досить часто називають «законниками». Автентична назва школи, фацзя, походи

Неодаосизм
ЕпохуВей-Цзинь(220-419 н.е.) зазвичай вважають часом виникнення неодаосизму і посилення буддизму в Китаї, однак ми маємо зважати не те, що конфуціанство зберігало статус офіційної державної

Витоки ісламської філософії та калам
Серед головних основ формування ісламської філософії слід передовсім відзначити визначальну роль мусульманської релігії та її першоджерел, а також філософський доробок мислителів античного Середзем

Аль-Кінді, Аль-Фарабі, Ібн Сіна
Абу-Юсуф Якуб бен Ісхак аль-Кінді (800-860/70)– видатний арабський мислитель, що здобув у сучасників почесне наймення «Філософ арабів», та зазвичай визначається перипатетиком. Авто

Філософія суфізму
  Суфізм (від араб. «той, що носить одяг з вовни», або, за версією А.-Р.Біруні, від старогрец. «мудрець») – релігійно-філософська течія ісламу, що виникла у VIII ст.

Арабський перипатетизм та проблема універсалій
Арабський перипатетизм справив найпотужніший вплив на історію європейської філософії в цілому. Серед його видатних представників слід відзначити Ібн Баджу Абу Бекра Мухаммада(кін.

Витоки іудейської філософії та каббала
Серед визначальних культурних аксіом іудеїв, зазвичай виокремлюють: по-перше, монотеїзм та уявлення про абсолютну особистість Творця, що має Замисел і Намір стосовно нар

Філософська спадщина Іцхаке Ісраелі та Саадія-гаона
Рабин Іцхаке Ісраелі[Ісаак бен Соломон Ізраїлі] (850 – 932 або 955)–видатний іудейський мислитель, філософ, лікар. Автор арабомовних філософських творів: «Книга ос

Філософські розмисли Ібн Гебіроля та Ієгуди Галеві
Соломон бен-Ієгуда Ібн Гебіроль[Ібн-Гвіроль або Ібн Габіроль] (прибл. 1021/2 – прибл. 1050 або 1070)–видатний іудейський поет і філософ знаний в Європі під латиніз

Іудейський перипатетизм і філософія Маймоніда
Авраам бен Давід[Дауд]з Толедо (бл. 1110 – бл. 1180) іспанський філософ іудей та перипатетик, астроном, історик. Найбільш відомі роботи Ібн Давіда написані арабськ

Предметний покажчик
  абгава абгидгарма абхеда-бхеда-вада абхеда-вада авідья адвайта веданта аджива актуальне буття матерії ак

Іменний покажчик
  Абдаррахман Абу Зейд Абу Абдаллах Хусейн Абу Алі Хусейн ібн Абдаллах Ібн Сіна Абу Бекр Абу ль-Валід Мухаммад ібн Рушд Абу Хамід Мух

Покажчик назв творів
  «Абгідгаммапітака» «Абгідгармакоша» «Абгідгармакоша» «Агрона» «аНівхар беЕмунот веДеот» «Ануйогадвара-сутра» Араньяки

Література
  Основна література:   1. Абу Хамид аль-Газали Воскрешение наук о вере.- М., 1980. 2. Аль-Газали Весы деяний и другие сочинения. – М., 2

Хотите получать на электронную почту самые свежие новости?
Education Insider Sample
Подпишитесь на Нашу рассылку
Наша политика приватности обеспечивает 100% безопасность и анонимность Ваших E-Mail
Реклама
Соответствующий теме материал
  • Похожее
  • Популярное
  • Облако тегов
  • Здесь
  • Временно
  • Пусто
Теги