Епоха Сун (960-1279) – час постання неоконфуціанства, яке іноді називають лі сює (вчення про лі), або сін-лі сює (вчення про природу та лі), або Дао сює (вчення про Дао). На відміну від конфуціанців періоду Хань (206 до н.е. – 220 н.е.), яких передовсім цікавило коментування класичних конфуціанських текстів («І цзін», «Да сює» і «Чжун юн» [див. лекц. 13]), сунські мислителі присвятили свої творчі зусилля переосмисленню проблем фундаментальних проблем конфуціанства. Головними темами філософських дискусій неоконфуціанців було значення і співвідношення категорій і (належне, обов’язок) та лі, а також сін (природа) та мін (доля).
Попередниками неоконфуціанства, зазвичай називають мислителів епохи Тан (618-907) Хань Юя(Хань Туйчжи, Хань Чанлі, 768-824)таЛі Ао (Лі Січжи, 772-841), котрі в контексті боротьби з опонентами конфуціанства, актуалізували передовсім проблеми етики, зокрема, здійснили спробу витлумачити поняття жень через осмислення принципу «всезагальна любов». Хань Юй - видатний літератор, поет, філософ, що створив вчення про «сань пінь» («три сходини») людської природи. Перша - найвища – абсолютно позитивна; друга – передбачає здатність діяти як морально так і аморально; третя – найнижча – абсолютно негативна, тобто людина яка має таку природу спроможна виключно до ницих та злочинних дій. Природа людини визначалася мислителем як вроджена, тому і методи виховання та управління мають бути різними залежно від якостей тих на кого їх спрямовано.
В цілому, слід наголосити, що ствердження істотних і нездоланних відмінностей між людьми мало революційний характер для філософської традиції Китаю, адже усі теорії державного управління, байдуже конфуціанські, моїстські, легістські чи даоські, мали спільну настанову: люди являють собою сутнісно однакову масу, тому за умови створення уніфікованої моделі виховання та управління можливо створити суспільство, що складатиметься з передбачуваних, однаково вмотивованих та керованих індивідів.
Усталеною є думка, що основи Неоконфуціанства було сформовано в Х-ХІ ст. н.е. «трьома вчителями науки про природний закон» – Сунь Фу, Ху Юанем і Ши Цзе, однак найбільш відомою є спадщина Чжоу Дун’і, Чжан цзая та братів Чен.
Чжоу Дун’і(Чжоу Маошу, Чжоу Ляньсі, Чжоу-цзи (вчитель Чжоу), 1017-1073) – видатний філософ, один з засновників неоконфуціанства, учитель братів Чен та визначного політичного діяча Вана Аньши (1019-86). Автор трактатів «Тай цзи ту шо»(«Пояснення до діаграми Тай цзи») і «Тун шу» («Книга проникнення»).
Предметом прискіпливої уваги Чжоу Дун’істали поняття: лі, інь та ян, у сін, Тай-цзи. На думку автора, Тай-цзи в русі породжує ян – світло, а в спокої інь – тінь. Коли ян досягає граничного втілення відбувається перехід в інь, а інь за відповідних умов трансформується в ян. Взаємодія цих протилежностей породжує у сін (вода, вогонь, дерево, метал, земля), що в єдності зі своїми джерелами (Тай-цзи, інь та ян) утворює безліч речей, котрі безперервно само відтворюються.
Людина на думку Чжоу Дун’і є особливою істотою, котрій властиві моральні чесноти: жень, лі, чжи, почуття обов’язку, сяо, та розуміння належного (тобто здатність розрізняти добро від зла). Для того, аби досягти особистої досконалості мудра людина мусить дотримуватись щирості (чен).
Щирість, як одна з найважливіших умов життєвого шляху цзюнь-цзи, була введена в філософську проблематику конфуціанства Мен-цзи та актуалізована в трактаті «Чжун юн» [див. лекц. 13]. Чжоу Дун’і стверджував, що «Щирість – основа досконаломудрого». Слід наголосити, що присутність у міркуваннях одного з засновників неоконфуціанства, ідей даосизму, не була оригінальним явищем. Зокрема, розмисли над принципом «у вей» [див. лекц. 14], ми знаходимо у багатьох контекстах філософської спадщини класичного конфуціанства. Переважно, даоське вчення про природність (якої має досягти наймудріший через дотримання принципу «у вей») осмислювалося в парі з поняттям щирість (чен). Значення останнього Чжоу Дун’і фактично ототожнював зі значенням поняття «недіяння». Будь-яке силування себе, обман, цілеспрямована діяльність як відмова від спонтанності є, на думку автора, проявом нещирості. Постать правителя на думку автора мусить бути зразком правильної поведінки, яка є втіленням щирості та природності: переконливе мовлення, приємна зовнішність, наближеність до порядних і талановитих людей.
Чжан цзай(Чжан Цзихоу, Чжан Хенцюй, Чжан-цзи (вчитель Цзан), 1020-1078)– видатний мислитель, один з засновників неоконфуціанства. Автор, особливо шанованого серед неоконфуціанців, трактату «Сі мін» («Західний напис»), робіт «Дун мін» («Східний напис») та «Чжен мен» («Повчання для недосвідченої молодості»).
Чжан цзай був ґрунтовно обізнаним з філософією буддизму і даосизму, та класичних конфуціанських текстів («І цзін» та «Чжун юн») [див. лекц. 13]. На думку мислителя, основою світу є розпорошене у Всесвіті ци – сутність присутності (ю), що здатна змінювати форму. В свою чергу, сутністю ци є позбавлена форми велична порожнеча (сюй). Породження та зміна, які визначають дійсність Піднебесся, є наслідком об’єктивної необхідності.
Спільною для всіх моральних дій, за визначенням Чжан цзая, є любов. Остання була витлумачена ним не лише, як основа людської моральності але й втіленням стосунку між Небом та землею – батьками усього і всіх.
Брати Чен: Хао(Чен Бочунь або Чен Міндао, 1032 - 1085) таІ(Чен Чешу або Чен Ічуань 1033 - 1107) – знані мислителі, що належали до числа засновників неоконфуціанства, племінники Чжан Цзая. Автори філософських праць та літературних творів, що зібрані в «Ер-Чен цюань-цзи» («Повне зібрання [трактатів] обох Чен»). Попри значну подібність поглядів, брати сформували передумови для виникнення двох шкіл в неоконфуціанстві. Перша - школа «Лу – Ван» (Лу Цзююаня і Ван Янміна) або сінь сює (вчення про свідомість), представники якої спиралися на спадщину Хао. Друга - школа «Чен – Чжу» (Чен І – Чжу Сі) або лі сює (вчення про лі), представники якої спиралися на спадщину І.
Головна тема філософських розмислів братів Чен - це значення поняття лі. Останнє, вони витлумачили єдиним та водночас багатоманітним. Кожна унікальна життєва подія має можливість відбутися згідно лі, якщо люди будуть дотримуватися природності. Отже лі – потенційно містить надзвичайно широку палітру своєї реалізації, є притаманним усьому (людям, речам і явищам) і спроможне досконало скеровувати плин світового тривання. Лі, з їх погляду, слід визначати самоочевидним і самостійним, таким, що не може бути ані послабленим ані підсиленим, і поєднує в собі всі принципи – природні і моральні, загальні та унікальні. Лі тотожне свідомості і природі, - це універсальна істина, порядок і закон, універсальний процес створення і творіння.
І підкреслював гармонійне поєднання єдності і багатоманіття лі, а його постулат «принцип один, а його прояви різні» став однією з найбільш відомих філософських ідей Китаю. Хао приділив значну увагу ідеї буття як постійного процесу народження і відродження – головного атрибуту Всесвіту. На його думку, всі речі містять «життєдайний початок», яким є жень, що знищує бар’єри між «я» і усім іншим. Хао стверджував, що жень єднає небо, землю і людину. А його брат, наголошував, що сили інь та ян не існують поза лі та, що кожна річ ґрунтується на ци і на лі.
Шао Юн(Шао Яофу, Шао Канцзе, 1011 - 1077)–представник неоконфуціанства, друг Чжан Цзая і братів Чен. Автор філософських трактатів «Хуан-цзи цзін-ши» («Найвищі принципи, що керують світом») і «Юй цяо вень-дуй» («Питання та відповіді рибалки та лісоруба»).
У вченні Шан Юна, зазвичай, виокремлюють наступні головні ідеї: по-перше, Всесвіт в цілому та кожна унікальна подія зокрема, скеровані найвищими найзагальнішими принципами; по-друге, для їх пізнання слід звернутися до нумерології (сяншучжі-сюе), тобто, до створеної в межах філософської культури Китаю формалізованої теоретичної системи, елементами якої є числові комплекси і числові структури, пов'язані між собою, головним чином, не за законами математичної логіки, а асоціативно та символічно. З погляду Шан Юна, найціннішим для мудрих є осягнення універсальних кількісних і структурних закономірностей – принципів світобудови. Взагалі, в основі китайської нумерологічної традиції, зазвичай розрізняють три різновиди: перший – символи (триграми та гексаграми) [див. лекц. 11]; другий – числа; третій – ієрогліфи (початки світобудови: інь, ян та у сін) [див. лекц. 11]. Шао Юн зробив істотний внесок в історію неоконфуціанства, і на думку багатьох дослідників, навіть започаткував особливу течію в його межах.
Чжоу Сі(Чжу Юаньхуей, Чжу-цзи (учитель Чжу), 1130-1200) – видатний філософ, вчений енциклопедист, педагог, коментатор класичних книг. Автор «Цзінь сі лу» («Нотатки про сучасних мислителів та їх ідеї») в якій дослідив та синтезував постулати конфуціанських мислителів від Конфуція до Чжоу Дунь’і, Чжан Цзая і братів Чен, та коментарів до трактатів Чжоу Дун’і «Тай цзи ту шо» («Пояснення до діаграми Тай цзи») і «Тун шу» («Книга проникнення»). В 1179-80 як правитель області Нанькан (пров. Цзансі), Чжоу Сі відновив школу «Бай-лу дун» («Печера білого оленя»), яка завдяки його лекціям стала найбільш відомою школою Сунської імперії.
Головним внеском Чжоу Сі в історію неодаосизму дослідники визнають його концепцію стосунку між лі та ци. Лі, за визначенням автора, потребує ци, як основи для власного втілення, а ци потребує лі, як основи для власної оформленості та призначення. Тай цзи перевершує просторово-часову визначеність, містить лі (всі принципи дійсні і потенційні) та ци, і водночас, присутнє в усьому. Лі конкретних людей і речей – пешопочаткова достеменна природа, реальна і конкретна, що в неспотвореному стані (тобто без домішку помилкових прагнень та устремлінь) є моральним розумом. Людський розум ґрунтується на розумі моральному, але через вплив обмеженості людського єства і його залежності від власних потреб, є недосконалим і спроможним як до добрих так і злих (помилкових) вчинків. Жень Чжоу Сі витлумачив як форму «характеру людського розуму і правило любові» і сформулював принцип «випробування речей» («ге у»).
Чжоу Сі справив один з найпотужніших (серед неоконфуціанців) впливів на історію філософії Китаю. Його вчення стало основою головної течії китайської філософії, що через вкоріненість в систему державних іспитів мала безумовно панівний статус впродовж багатьох століть, аж до початку ХХ століття.
Лу Цзююань(Лу Цзицзін, Лу Сяншань, 1139-1193) – представник неоконфуціанства, засновник школи «Лу-Ван» (назва від імен Лу Цзююаня та Ван Янміна) та сінь сюе (вчення про серце), друг та опонент Чжоу Сі. Автор творів зібраних у збірці «Сяншань цюань-цзи» («Повне зібрання [творів вчителя] Сяншаня»). Лу Цзююаня і його братів Лу Цзюшао та Лу Цзюліна, сучасники називали «Трьома вчителями Лу».
Ключовим для вчення Лу Цзююаня є поняття «сінь», переклад якого українською мовою є досить складним завданням. Його значення охоплює наступні українські відповідники: серце, душа, розум, інтелект, думка, свідомість. Останній варіант перекладу є найбільш поширеним серед російських дослідників, ми ж дозволимо собі використовувати транскрипцію автентичного терміну. Лу Цзююаню належить відомий вислів «Всесвіт – це і є моє сінь, сінь – це і є Всесвіт».
Головне питання, що постає перед європейськими дослідниками творчості засновника школи «Лу-Ван» – як поєднується одиничність (конкретність, індивідуальність) та загальність (абсолютність, всеосяжність) сінь? Автор наголосив, що лі природне і лі людське присутні виключно в сінь, а сінь є єдиною справжньою і достеменною дійсністю. Однак, ми не знаходимо у Лу Цзююаня міркувань про обмеженість людського індивідууму на всеосяжність присутнього в ньому сінь. Підставою для пояснення означеного утруднення ми можемо визнати, згадану вище, невіддільну вкоріненість «я» в «ми», яка властива філософській культурі Китаю [див. лекц. 11]. Лу Цзююань не протиставляє індивідуальність та загальність. Сінь в людині – є джерело її виходу рівень всеосяжності та єдності зі Всесвітом. Виправданим, маємо визнати міркування дослідників, що на ґрунті постулату про «самовизначення» сінь у його виборі між добрими та злими вчинками, стверджують вольовий аспект в тлумаченні цього поняття. В цьому контексті, Лу Цзююань наблизив своє вчення до практики раннього конфуціанства (Конфуцій та його учні) як «вольового самопримусу» на шляху до здобуття стійкості у моральних чеснотах та досягненні рівня цзюнь-цзи, що протистояла даоському принципу «у вей», або природності. За життя засновника, сінь сюе не стало популярним, лише згодом, під впливом харизми та творчості Ван Янміна [див. далі.], це вчення набуло резонансу. Причиною цього стала інтровертивна спрямованість практики, яку теоретично обґрунтував Лу Цзююань, та переосмислення її Ван Янміном в екстравертивному дусі.
В період Юань (1280-1368), в умовах чужоземного панування, коли буддизм, та частково даосизм користувались підтримкою монгольських ханів – юанських імператорів, неоконфуціанство спромоглося зберегти свої позиції завдяки творчості таких філософів, як Сюй Хен (1209-1281), Чень Юань (1256-1330) і навіть виступити арбітром у суперечці між буддизмом і даосизмом. Новий розквіт неоконфуціанства відбувся за династії Мін (1368-1644).
Ідеї Лу Цзююаня справили значний вплив на вчення найвидатнішого з мислителів епохи правління династії Мін, - Ван Янміна (Ван Шоужень, Ван Боань, 1472-1529), опонента прихильників вчення Чжу Сі, автора багатьох робіт, зокрема: «Да-сюе гу-бень панши» («Другорядні пояснення до стародавнього тексту Величного вчення»), коментарі до п’яти конфуціанських класиків «У-цзін і шо» («Власні припущення щодо п’яти канонічних книг») і філософські бесіди з учнями – «Чуань-сілу» («Записи успадкованих повчань»), «Чжу-цзи ваньнянь дінлунь» («Положення, визначені Чжу Сі в кінці життя»). Традиційно, Ван Янміна визнають наслідувачем Лу Цзююаня та представником сінь сюе, видатним літератором, полководцем і державним діячем.
Всупереч істотній теоретичній спорідненості вчення Ван Янміна і Лу Цзююаня, видатний мислитель династії Мін, постійно наголошував на співзвучності його поглядів з філософією Чжу Сі. Принцип «випробування речей», він витлумачив здійснюваним не зовні, а в сінь (серці). Ван Янмін проголосив, що: сінь цзи лі (серце і є лі), завдяки чому, поставив під сумнів притаманне ранньому конфуціанству [див. лекц. 12] бачення лі відкритим лише сакральним мудрецям прадавніх часів, а отже доступним лише через навчання. Тобто оволодіння лі має стати наслідком «випробовування речей» в самопізнанні. Але останнє, він пояснив можливим виключно за рахунок соціально спрямованої практичної активності людини, і відкинув буддійські та даоські інтровертивно-спрямовані настанови. Ван Янміну належить вислів: «Увесь Всесвіт – одна родина, Весь Китай – одна людина». Мислитель створив доктрину «єдності знання і дії, що співпадають» («чжи сін хе і»).
Однією з головних категорій вчення Ван Янміна є, запозичена з «Лунь юй» та «Мен-цзи» [див. лекц. 12, 13], лян чжи («благо-мислення», «вроджене знання», «природне знання», «інтуїтивне знання», «до досвідне моральне знання»), що була ототожнене ним з сінь. Палітра значень, з якими мислитель вживає цю категорію, дуже широка: душа, дух, почуття, пізнання, знання, воля, свідомість. Лян чжи, Ван Янмін витлумачив необумовленим, надіндивідуальним і в той же час глибоко особистісним та інтимним. Він ототожнив смисл цієї категорії з тай сюй (величною порожнечею), що обумовлює будь-яке пізнання, знання і є осередком тянь лі (небесного лі). Лян чжи – основа моральнісності та почуття морального обов’язку.
Стислим викладом вчення Ван Янміна стали його чотири постулати (си цзюй цзін чжи): «Відсутність і добра і зла – така сутність сінь. Наявність добра і зла – таким є порух намірів. Знання добра і зла – таким є лян чжи. Здійснення добра та знищення зла – таким є випробування речей». В цілому, вчення Ван Янміна домінувало в китайському інтелектуальному дискурсі аж до середини ХVІІ ст. н.е. і справило істотний вплив на розвиток філософської думки в Кореї та Японії.