Індійська філософія репрезентує повсякчасну єдність теорії та практики, причому остання завжди визнавалася першочергово-значимою. Мета філософування у культурі Стародавньої Індії – це особистісний вихід на новий якісний рівень буття, звільнення від тенет сансари та осягнення істини як безпосередньо актуальної очевидності. Водночас, така специфіка не заперечує раціонально-пояснювального способу міркування та наявності повноцінного інтелектуального дискурсу в писемній спадщині Стародавньої та Середньовічної Індії. Інша справа, що логічна доказовість та несуперечливість теоретичного обґрунтування духовних практик у контексті філософських пошуків індійців визнавалися лише знаряддям, а не самодостатньою метою. Переконання в неповторності кожного індивідуального шляху до звільнення зумовило мирне, порівняно з іншими країнами, співіснування різних індійських даршан [див. далі], етнічних культур тощо. Властивий індійському мистецтву консерватизм ми теж маємо підстави розцінювати як реалізацію означеної культурної толерантності, адже він свідчить про відсутність «боротьби» між митцями, їх повагу до досвіду попередників. Філософські розмисли мислителів Індії не містили потенціалу для впливу на формування стратегії державного управління, а їх автори не прагнули брати участь у боротьбі за владу.
Веди(санскр. – знання, відання) – твори, зміст яких є складним синтезом духовних знань, що не можуть бути кваліфіковані як суто релігійні, міфічні чи філософські. Їх запис відбувався в Індії приблизно від середини ІІ тис. до н.е. до VI ст. до н.е. Ці тексти мали сакральний статус, а їх авторами вважали легендарних пророків-співців – ріши (відомими лишились такі імена: Ангірас, Атрі, Бгарадваджа, Васіштха, Вішвамітра, Канва, Трасадасью, Навагва, Ангіра, Дашагва, Сатьядаса). Традиція структурування цих творів була сформована представниками даршани веданти. Веди утворюють Самгіти, Брагмани, Араньяки, Упанішади.
Мусимо зауважити, що досить часто веди ототожнюють виключно із Самгітами – найдавнішою їх частиною, на ґрунті якої виникла решта. Її складові – це Ріґведа (Веда гімнів), Самаведа (Веда наспівів), Яджурведа (Веда жертовних формул, яку поділяють на чорну та білу), Атхарваведа (Веда, записана родом Брагманів Ангірас, і названа на честь легендарного жерця Атхарвана, її гімни набули статус ведичних значно пізніше за час свого створення). Переважна більшість дослідників пов’язують спосіб структурування самгітів з традицією участі в жертвопринесенні чотирьох різновидів жерців: готарів – декламаторів ведичних гімнів з Рігведи; удгатарів – тих, наспівували гімни з Самаведи; адгвар’їв – виконувачів обрядових дій та жертовних формул з Яджурведи; брагманів – тих, що уважно спостерігали за жертвопринесенням продумуючи його смисл та призначення та за умови похибок у діях інших його учасників могли його «вилікувати» за допомогою особливих заклять-ангірас або атхарва-ангірас з Атхарваведи.
Брагмани – коментарі до текстів Самгіт, що містять практичні настанови до запам’ятовування, пояснення та виконання приписів, викладених у них. Араньяки (або лісові пісні) – тексти, призначені для лісових відлюдників, що прагнули просвітлення і звільнення від страждань. Упанішади – завершальна частина вед, яку визначають першим насправді філософським текстом Стародавньої Індії. Етимологія її назви, пов’язана з дієсловом «упасад» («підійди ближче»), що часто вживається в тексті для опису наближення учня, який прагне краще почути повчання, з уст вчителя. Призначення Упанішад – пояснення змісту та таємниць Самгітів. Цей твір став основою даршани веданти [див. лекц.5] і мав колосальний вплив на історію розвитку і становлення індійської філософії. Він складається зі 108 текстів (перші за часом створення датуються VI–III ст. до н.е., а найбільш пізні XIV–XV ст.). Найдавніші з текстів Упанішад – «Брахадараньяка», «Чхандог’я», «Тайтірія», «Айтарея», «Кушитакі» й «Кена». Окрім них, відомими є: «Катха», «Шветашватара», «Майтрі», «Іша», «Мундака», «Мандукья».
Складність прочитання ведичних текстів зумовлена низкою факторів. По-перше, жоден переклад не здатен зберегти і передати специфіку їх автентичного звучання при прочитанні та поетичну ритміку, а це має насправді принципове значення для розуміння Вед в цілому. По-друге, ці тексти перенасичені метафорами, символами та, з погляду європейця, логічними парадоксами. По-третє, Веди характеризуються «закритістю», вони розраховані на читача підготовленого, тобто адепта, у них немає прозорих пояснень тощо. Однак усі ці труднощі лише підкреслюють видатне значення ведичних текстів для історії філософії. Адже в них незбагненно для раціонально-пояснювального способу мислення поєднані геніальні у своїй глибині й позачасовій актуальності філософські міркування, незрозумілі поза культурним контекстом міфологеми, релігійні забобони тощо.
Винайдення писемності – одна з найвизначніших подій в історії людства, що привертає увагу науковців багатьох галузей. Зокрема, її дослідження є важливою складовою реконструкції передумов виникнення елементів філософського мислення у Стародавньому світі. Появу перших писемних знаків усталено визначають результатом розвитку первісних традицій малюнку, що набули характеру піктографії. Наступним етапом традиційно визнають ієрогліфічний тип письма, що передує більш досконалому буквеному (алфавітному).
Одна з найдавніших писемностей світу – ведійський санскрит (ведійська мова) – є буквеною консонантно-вокальною і належить до індоєвропейської мовної сім’ї. Класичний санскрит – опрацьована давньоіндійськими. граматиками (IV ст. до н.е.) писемна мова, сформована на ґрунті Вед. Від часу створення й до сьогодення вона належить до числа «мертвих мов» і не використовувалась у буденному живому спілкуванні.
Даремними є намагання віднайти у способі організації суспільства Стародавніх Індії ознаки класового розшарування. Індійські варни здебільшого ототожнюють із кастами, але це не зовсім вірно, адже касти (автентичний еквівалент на санскриті – джаті) – це ендогамні спадкоємні групи людей, що обіймають певне визначене місце в соціальній ієрархії. Згідно з даними етнодемографів, в Індії до 2-ї світової війни нараховувалось 3500 каст, що охоплювали три чверті населення країни, у той час як варн нараховується лише чотири. Це брагмани, кшатрії, вайш’ї, шудри. У буквальному перекладі із санскриту слово «варна» означає «оболонка, покриття, колір, забарвлення». Відомо, що кожна з варн мала свій колір-символ: брагмани – білий, кшатрії – червоний, вайш’ї – жовтий, шудри – чорний. Поширеною є теза про те, що формування варн припадає на час початку створення ведичної літератури, тобто експансії арійських племен, і відображає принципи тогочасної соціальної ієрархії та протистояння. Так, інтелектуальна праця вважалася монополією вищої варни жерців-брагманів; військова справа – кшатріїв; землеробство, ремесло і торгівля – вайш’їв («вайш’я» – відданість, залежність); а «чорна робота» – варни шудр. Походження терміна «шудра» не з’ясоване. Слово «кшатрій» походить від дієслова «кші» – «володіти, мати, мати владу, правити; знищувати, вбивати». «Брагман» означає «благоговіння, благочестиве життя», а також ім’я одного з головних богів Стародавньої Індії. Міфічне трактування варн полягає у ствердженні їхнього походження від частин тіла бога Пурушу: брагмани – з вуст, кшатрії – з рук, вайш’ї – зі стегон, шудри – з ніг.
Попри усталеність та авторитет настанови кваліфікувати варновий розподіл реалізацією принципів майнової нерівності, маємо зробити декілька уточнень. Перш за все, слід наголосити, що твердження про експлуатацію нижчих варн представниками вищих не враховує фактичної відсутності класового антагонізму в індійському суспільстві. Зокрема, незважаючи на офіційну заборону, в Індії й досі з повагою ставляться до традиції варнового і кастового розподілу. Серед причин цього є уявлення про сансару і дгарму, і властиві індійському суспільству принципи відповідальності.
Сансара (санскр. – проходження, протікання) (або самсара), – ключова категорія культури Стародавньої Індії. Завдяки їй остання має непохитні відповіді на такі гранично важливі питання, як сенс і призначення життя, причини і характер смерті, чи є душа вічною тощо. Сансара – коло перероджень, шлях, що не має ані кінця, ані початку. Усе, що перебуває в ній, приречене на плинність, зникнення і відродження в новому стані, перебуває у профанному світі. Тобто, уявлення про сансару унеможливлює тлумачення смерті як остаточного і незворотного знищення. Смерть – це завжди лише переродження, а характер переродження зумовлений кармою. Звільнення від сансари – спільна мета філософських пошуків та духовних практик усіх даршан Стародавньої Індії, за виключенням чарваки і локаяти [див. лекц.6]. Різні вчення пропонують різні поняття для висловлювання стану подолання сансаричної та кармічної залежності: мокша, нірвана, кайвалья (канвалья), мукті, кевала-джняна.
Дгарма (від санскр. кореня dhr – «тримати») – чи не найдавніше фундаментальне поняття культури Стародавньої Індії, яке мало широке коло первісних значень: закон, порядок, система, вчення, доброчинність, ідеал, істина, властивість, обов’язок, причина, вища реальність, мораль, моральність, елемент потоку існування. У контексті витоків ведичної культури, найбільш прийнятним є визначення дгарми світовим ладом, нормою, взірцем існування і розвитку як космосу, так і суспільства, регулятивним, духовним, соціальним і моральним «законом», критерієм оцінки будь-якої дії, основою кармічної обумовленості. Зміст категорії дгарма включає значення таких понять, як релігія, право і мораль. У філософії буддизму поняття дгарма має фундаментальне значення і є найбільш складним для дослідників та інтерпретаторів [див. лекц.7].
Карма (санскр. – дія, діяння, доля, жертвоприношення) – одна з найважливіших категорій філософської культури Індії. Це природний закон причинно-наслідкового зв’язку, згідно з яким кожна дія, у тому числі й людська, детермінує майбутній перебіг подій, а їх сукупність визначає характер наступного переродження (клас існування: богів, людей, тварин, комах тощо, соціальний статус, зовнішність, стать, здоров’я, тривалість життя і т. ін.). Згідно з традиційним ученням про карму, кожна жива істота, і перш за все людина, несе відповідальність за власні дії, а отже, має свободу вибору. Одночасно карма тлумачиться як головний чинник відтворення сансари і є дійсною і на ментальному рівні (намір, думка, слово). Особливо ретельно значення цього поняття проаналізовано в філософії джайнізму [див. лекц.6].
Як вже зазначено, головною метою буття людини в культурі Стародавньої Індії є звільнення від сансари. Тому не вірно було б вважати, що мотивацією моральності індивіда у суспільстві Стародавньої Індії є передусім прагнення «успішного» і «комфортного» життя в наступному переродженні. Будь-яка ситуація життя є швидкоплинним «епізодом» у шерезі смертей та народжень. Суспільна ієрархія репрезентує тимчасовий стан наближеності народжених у людському тілі душ до звільнення. Цим пояснюється високий рівень консерватизму та неконфліктності індійського суспільства. Адже представники цієї культури здебільшого мають переконання, що не варто занадто опікуватись «тут і тепер наявним», а варновий і кастовий розподіл – це передусім розподіл міри і змісту відповідальності.
Уявлення про сансару вплинуло також на засади темпоральної ідентичності мислителів Стародавньої Індії. Дивовижно недбале з погляду європейської традиції, ставлення до хронології яскраво репрезентоване в епічних поемах «Рамаяна» і «Магабгарата». У максимально загальному значенні епос (у перекладі зі старогрецьк. – слово, повідомлення) – це розповідь про події, що нібито відбулися в минулому. Як засвідчив досвід, досить часто епічні твори мали колосальне позитивне значення для історичних досліджень стародавності, але фактично всі спроби використати зміст «Рамаяни» і «Магабгарати» для відтворення подій індійської історії зазнали поразки. Час як світоглядна категорія Стародавньої Індії позбавлений лінійності й телеологізму, адже він – властивість сансари, а звільнення від неї є одночасним звільненням і від часу.
Даршана (санскр. – бачення, зір) – ключова категорія індійської філософської спадщини. У ХІХ–ХХ ст. інд. мислителі стали вживати його як аналог поняттю філософія, з намаганням адекватно відобразити специфіку вітчизняного філософування. Властива санскриту полісемія виявляє себе зокрема й в тому, що в цій мові існує декілька термінів, які європейці також перекладають поняттям філософія, – тарка, анвісікі (анвішікі) та санатана дгарма. Поняття даршана охоплює широке коло значень: погляд, інтуїція, прозріння, споглядання тощо, усі вони апелюють до уявлення про дійсність зорового сприйняття. Цим аргументується його пояснення як «внутрішнього», «духовного зору», промені якого висвітлюють дійсне, тобто істину. Також під даршаною часто розуміється інтуїтивна позірність одкровення та інтелектуальна очевидність систем умоспоглядання. З метою уникнення плутанини і неточностей пропонується визначати її індійською філософською школою специфіка якої полягає в необхідності феномену учнівства. Бути представником певної даршани означає бути учнем певного вчителя. Останній – це мудрець, який веде до осягнення її унікальним і неповторним шляхом, що обирається ним залежно від індивідуальності учня, і одночасно пропонує власний самобутній спосіб бачення істини. Принципова особливість філософування у Стародавній Індії – переконання в особистісній неповторності шляху до прозріння як відкриття істини та звільнення від сансари. Учень отримує від учителя не догматичні пояснення, а допомогу для відкриття безпосередньо присутньої, але прихованої істини. Традиційно розрізняють аршани астіки та настіки.
Астіка, настіка – поняття, що відображають традицію поділу даршан Стародавньої Індії за ознакою визнання або невизнання ними сакрального статусу Вед є сьогодні загальновизнаною. Згідно з означеною класифікацією, класичні даршани ньяя, вайшешика, санкх’я, йога Патанджалі, міманса і веданта належать до астіки, тобто даршан, що визнають авторитет Вед як неспростовного одкровення, та стверджують дійсність трансцендентного. Даршанами настики визначають джайнізм, буддизм, чарваку і локаяту. Окрім невизнання авторитету Вед ці даршани об’єднує відмова вважати, що варновий розподіл є визначальним в оцінці можливостей людини досягти звільнення. Також важливим є те, що їх представники ігнорували обрядовість індуїзму та радикально переглянули значення багатьох фундаментальних ведичних понять.
Перш ніж викласти власне бачення, тобто даршану, мислителі Стародавньої Індії прагнули дослідити способи аргументації поглядів інших. Кожен умовивід ретельно аналізувався, кожне доведення вивірялося щодо можливої наявності у ньому суперечностей. Таким чином, була створена ситуація специфічного наукового дискурсу, призначенням якого була здатність зрозуміти інакший погляд й одночасно відстояти та аргументувати власний. У першу чергу мислитель мусив окреслити й визначити аргументацію опонентів й сформувати відправну основу для власних міркувань (пурвапакша). Далі він мав здійснити спростування з’ясованого (кхандана) й наново викласти вчення опонентів вже з урахуванням заперечень, створивши висновок. Лише після виконання цієї процедури мислитель здобував право відстоювати власну позицію.
Головним першоджерелом кожної даршани є сутра створена її засновником. Взагалі термін сутра (санскр. – букв. нитка) має у санскриті багато значень: нитка, лінія поведінки, правило, настанова, план, «те, що зшито». Але найбільш важливим для нас є використання його для найменування специфічного різновиду філософської літератури. По-перше, сутра – афористичне висловлювання або постулат, що містить максимально лаконічний виклад філософського міркування, визначення чи правила. По-друге, – це сукупність окремих сутр, що утворюють певну цілісну єдність, тобто трактат, де міститься стислий виклад завершеної умосяжної концепції. Призначення сутри – збереження філософського вчення шляхом усної передачі та запам’ятовування. Пояснення його змісту мусило відбуватися у безпосередньому спілкуванні учителя й учня. Але впродовж тривалого існування даршан з’являлися численні коментарі (шастри), що також потребували збереження. Найбільш відомими є такі різновиди коментаторських текстів: вакья, каріка, врітті, бгашья. Назви більшості конкретних творів-коментарів до сутр утворювались шляхом вказівки назви даршани та коментаторського жанру (наприклад: «Ньяя-Бгашья», «Санкх’я-каріка»).