Лекція 4. Вайшешика і ньяя

Вайшешика – даршана астіки заснована мудрецем Улукою, що мав прізвисько Канада («той, хто поїдає зерна»). Її першоджерело – «Вайшешика-сутра», що складається з десяти книг, кожна з яких поділяється на дві частини. Назва цієї даршани є похідною від терміну вішеша, що водночас є однією категорій її вчення [див. далі.]. Іноді, за іменем засновника, цю даршану іменують системою Канади або аулук’єю.

Згідно вчення мислителів вайшешики, світ об’єктів слід передусім розглядати за допомогою наступних падартг (категорій): драв’я (субстанція, первинна сировина), гуна (якість, складова), карма (дія, універсальний причинно-наслідковий закон, джерело відтворення сансари), саманья (загальність, спільність), вішеша (особливість, відмінність), самавая (істотна невіддільна властивість) та, доданої в пізній вайшешиці, категорії абгава (небуття). Термін падартга зазвичай перекладають як категорія. В світлі визначення останньої гранично загальним фундаментальним поняттям, що відображає найбільш істотні зв’язки і відношення реальної дійсності і пізнання, ми можемо погодитись з доречністю такого перекладу.

Драв’я означує те: що може бути носієм певних властивостей і є суб’єктом або середовищем дії. В контексті аналізу падардг вайшешиків, виразно постає обґрунтованість проведення аналогії між ними та категоріями визначеними Арістотелем (384/5-322 до н.е.). Зокрема, перша категорія – драв’я за визначенням індійських мислителів, та сутність за визначенням Стагірита. Обидві об’єднує те, що вони постулюються підметом судження. В арістотелівському вченні сутність розрізнено як: первинну (тобто те, що не знаходиться у підметі і не висловлюється відносно нього, вона завжди є одиничною і єдиною за числом) та вторинну (тобто, загальне поняття). І мислитель наголосив, що якби не існувало первинних сутностей, не могло б бути і нічого іншого. Як бачимо, так само розмірковували і вайшешики, адже драв’я є підставою того, що річ взагалі є. Лише існуюче має властивості та є суб’єктом дії.

Драв’я, згідно «Вайшешика-сутри», має такі складові (прояви): земля, вода, вогонь (світло), повітря, етер (акаша), час, простір, атман (самість), манас (орган завдяки якому атман присутній у речах зовнішнього світу). Перші чотири – предмети тілесного сприйняття та являють собою сукупності вічних ану (атомів). Слід наголосити, що ану в розумінні вайшешиків є надзвичайно подібним до атому в тлумаченні Левкіппа і Демокріта, за виключенням однієї, але вельми важливої характеристики. Якщо еллінські мислителі постулювали сутнісну однаковість атомів (вони визнавали лише розрізнення буття-наповненість та небуття-порожнеча), то послідовники Канади, стверджували їх сутнісне розмаїття. Отже ану, є різними не лише за формою або розміром, а і за якісними характеристиками «матеріалу» з якого їх створено. Складові (прояви) драв’ї являють собою ключ для систематизації ану відповідно від їх сутнісної специфіки.

На думку деяких дослідників, у вченні вайшешиків лише земля, вода, вогонь і повітря складаються з ану, однак означений постулат є дещо не коректним. Усі складові (прояви) драв’ї – це ану, однак перші чотири охоплюють їх незліченну кількість, а наступні лише по одній. Тобто етер – єдине, вічне, все проникне, не обмежене ану. Те саме стверджується і стосовно часу і простору. А от манас і атман, які беззаперечно також є атомами не є єдиними, та водночас, ану – манас або ану – атман «самотні» в своїй постійній вкоріненості в комбінацію інших атомів. Річ в тім, певне ану, саме по собі не може бути сприйнятим, для цього потрібна комбінація принаймні з трьох. Якщо атоми води або землі мають таку здатність, то манас і атман її позбавлені. Тому, ті драв’ї, що не можуть постати як предмет сприйняття засвідчують свою дійсність виключно опосередковано, тобто для їх осягнення потрібно звернутися до другої прамани – умовиводу.

Через тлумачення утворення або зникнення речей, результатом певного з’єднання або роз’єднання ану, в різних пропорційних співвідношеннях, етер (акаша), час, простір не беруть участі в цих процесах, а постають як їх середовище. Тому, усі існуючі, і подані в сприйнятті предмети, однаковою мірою містять прояви цих трьох дравій: через етер мають здатність поширювати звук; через час, мають минуле, теперішнє і майбутнє; через простір є протяжними. Завдяки присутності атомів землі можливе чуття запаху, вода обумовлює чуття смаку, вогонь викликає бачення кольорів, а повітря уможливлює чуття дотику. Якщо в певній речовині відсутні ану, наприклад, води, то вона не матиме смаку. І навпаки присутність великої кількості ану вогню викликає яскраве різнобарв’я. Слід також наголосити, що час, простір, атман і манас є основою та предметами сприйняття «внутрішнього», а решта дравій сприйняття «зовнішнього».

Друга категорія вайшешиків є подібною до третьої категорії Арістотеля, тобто якості. Етимологію терміна гуна ми розглянули в попередній лекції, його ж значення для вайшешиків передовсім полягає у констатації вторинності гуни щодо драв’ї. Тобто гуна, це обов’язково якість «чогось іншого» і не має самостійного існування. Складовими (проявами) гуни, визнано: колір, смак, запах, дотик, звук, число, розміри, визначеність, з’єднання та роз’єднання, віддаленість та близькість, інтелект, щастя, страждання, симпатія і антипатія, зусилля, плинність, вага, в’язкість, доброчинність (дгарма), зіпсованість (адгарма). Тобто, це ті якості, сприйняття (як зовнішнє так і внутрішнє) яких можливе через безпосередній контакт з драв’ями.

Вирішальну роль у можливості диференційованого сприйняття, та здатності орієнтуватися в ньому, вайшешики приписали манасу. Про етимологію цього терміну йшлося в попередній лекції, а його значення для вайшешиків (і зрештою для ньяїків) найзручніше розкрити, через звернення до питання про те: чому люди цілісно сприймають речі, попри принципову різноякісність відчуттів які засвідчують їх існування? До речі, схоже запитання містить і філософська спадщина Платона, однак, його міркування в цілому, звісно мали цілу низку принципових відмінностей. Зокрема, мислитель зробив висновок, що тілесні відчуття, самі по собі не здатні бути джерелом знання. Вайшешики в жодному випадку не визнавали вторинності і другорядності тілесних відчуттів. Натомість вони обґрунтували, що манас є категорією – падартгою драв’я, тобто неподільною і вічною ану, специфіка якої полягає у здатності спрямовувати увагу «Я» з одного відчуття на інше у такій послідовності аби було створено цілісне бачення світу навколишнього. Також, завдяки манасу, можлива саморефлексія «Я» внаслідок якої відбувається контакт з драв’єю - атман. Взагалі термін атман походить від кореня «an» - дихати, і зазвичай перекладається як - сам, сам себе, собою, я, самість, або душа. Маємо визнати, що останній варіант перекладу, попри свою поширеність є далеким від досконалості. Зокрема, через те, що в іудейсько-християнській традиції, в яку поняття душа є генетично вкоріненою, її визначено створеною а отже і невічною. В той час як у вайшешиці, атман є вічним, тобто однією з ану.

Третя категорія вайшешиків має своїм аналогом дев’яту категорію Стагірита – дію. Складовими (проявами) карми у вайшешиці визначали: кидання вгору, кидання вниз, стиснення, розширення, пересування.

Розрізнення між найменуваннями драв’ї, ґуни та карми, згідно «Вайшешика-сутри», забезпечується: істинно сущим, невічністю, наявністю драв’ї, результатом, причиною, наявністю подібності та відмінності.

Четверта падартга – саманья, значення якої є максимально близьким до арістотелівської вторинної сутності, що віднесена до першої категорії. Утворені певною комбінацією ану речі у відповідності до їх висловлювання – визначення, розподіляються на класи (обсяги) загальних понять. Саманья – термін, вживаний у філософській культурі Індії аналогічно до терміну універсалія (що висловлюється безвідносно до одиничного предмету її обсягу) у європейському середньовічному дискурсі. Здебільшого дослідники визначають вайшешиків як реалістів. Підставою для цього, стали їх міркування про зв'язок між істотною специфікою конкретної речі та тим, яке поняття є адекватним для її визначення. На противагу буддистам [див. лекц. 10], вайшешики стверджували дійсну спільність між речами одного класу (обсягу). Наприклад, саманья корови – це її корівність. В своєрідний спосіб у вченні вайшешика було розроблено теорію родо-видової підпорядкованості. Поняття з максимальним обсягом (роди) визначалися індійськими мислителями за допомогою терміну пара, з мінімальним (види) – апара, а з проміжним (роди і види, залежно від контексту) – парапара.

П’ята падартга – вішеша, що означує дійсну відмінність між драв’ями. Розрізненість між речами, їх унікальність вайшешики витлумачували умовною, адже вона є умовною і відносною. Наприклад: запах однієї речі є слабким або сильним залежно від того з запахом якої іншої речі ми його спів ставлятимемо. Тобто, відмінність запаху різних речей є результатом різної кількості ану землі, що між собою насправді на мають істотних якісних розбіжностей. Отже, достеменна відмінність–вішеша – це принципова не порівнянність якостей різних дравій. Наприклад, безглуздим є судження: «ця річ є більшою мірою солодкою, аніж та гнучкою». Вішеша не властива тому, що складається з частин (речам), а притаманна виключно ану, і разом зі своїм носієм не сприймається сама по-собі.

Шоста падартга – самавая, що означує постійний вічний зв'язок, який на противагу санйозі (поєднанню), може бути властивий лише драв’ї. Якщо річ тимчасова, то і будь-який зв'язок, навіть істотний не є вічним.

Сьома падартга – абгава, яку було визнано в пізній вайшешиці. Зокрема Матічандра (VI ст. н.) своїй в роботі «Дашападартгашастра» («Вчення про десять категорій») виголосив необхідність додати до переліку падартг ще чотири: потенція, не-потенція, загальне-в-особливому і абгава (не-буття). Останню, традиційно поділяють на сансарг-абгаву (сансаричне небуття)і аньйонья-абгаву (логічне небуття). Перша, означує відсутність будь-чого в іншому, а друга, те, що жодна річ не є одночасно іншою річчю (А → - А). В сансарзі-абгаві розрізняють: праґ-абгаву, дгвансу-абгаву і атьянту-абгаву. Перша – це небуття речі, що ще не виникла або не зявилася. Друга – це небуття речі, що вже зникла або була знищена. Третя – це вічне небуття певної негативної означеності. Наприклад, земля як прояв наслідок драв’ї ніколи не звучатиме, тобто, в даному випадку йдеться про небуття звуку землі. Також, під це визначення підпадає і небуття того, чого й уявити собі не можливо, адже це небуття є абсолютним.

В творі Прашастапади (V-VI ст. н.е.) «Падартгадгармасамґрага» («Зібрання категорій і атрибутів» вперше в історії вайшешики було ґрунтовно викладено тлумачення божества-деміурга, як першопоштовха руху атомів, з яких утворено світ. Слід зауважити, що в результаті розгляду праман сприйняття та умовивід, Прашастапада зробив висновки подібні доробку Діґнаґи [див. лекц. 10], що був його сучасником. Відомими стали коментарі до «Падартгадгармасамґраги»: «Вьомаваті» Вьомашиви, «Кіранавалі» Удаяни, «Ньяя-кандалі» Шрідгари.

Загальновідомою є теза, про взаємоузгодженість даршан вайшешика та ньяя, але між ними все ж існували певні розбіжності у поглядах. Зокрема, якщо вайшешики визнавали дві прамани (сприйняття, умовивід), то ньяїки постулювали, що їх чотири (сприйняття, умовивід, подібність та особисте свідчення). Щоправда, в першій з цих даршан, також приймали подібність та особисте свідчення, але виключно як підпорядковані умовиводу. Також, важливим є те, що більшість вайшешиків, як було вже зазначено, визнавали сім категорій реальності а ньяїки стверджували, що їх шістнадцять [див. далі.].Також, в ньяї від самого початку її створення була присутня ідея Бога – деміурга, а в Вайшешиці вона з’явилася лише з часом.

Ньяя – даршана астіки заснована Гаутамою (Готамою), або Акшопадою (прибл. початок нашої ери), що є автором «Ньяя-сутри», яка складається з п’яти книг та з 538 сутр. Назву цієї даршани перекладають як правило, підґрунтя, метод, канон, аналіз, силогізм. Іншими назвами цієї даршани дослідники вважають: ньяйвідья тарка-шастра(тобто, наука про мислення) і анвікшика (наука про критичне вивчення).

Головною тематикою філософської творчості представників ньяї, є проблеми логіки. Теоретичні погляди цієї школи гартувалися в умовах запеклих диспутів, тому її становлення пов’язують з розвитком риторики та ораторського мистецтва. В цій даршані об’єднано та проаналізовано категоріальний апарат решти даршан астіки.

Представники даршани ньяї визначили два види пізнання: достовірне та недостовірне. Джерелами першого ньяїки визнали вже згадані прамани, а другого, пам’ять, сумнів, помилку та гіпотетичний аргумент. Основними проблемами філософського вчення вайшешики стали наступні теми: прамана, прамея (об’єкт пізнання), саншая (сумнів), прайоджняна (мета дії), дріштана (безсумнівний факт), сіддханта (обґрунтована доктрина), аваява (складові силогізму), тарка (гіпотетичний аргумент), нірная (встановлення істини); вада (дискусія покликана встановити істину), джалпа (демагогія, порожня дискусія), вітанда (виключно деструктивна критика), хетвабгаса (помилки в умовиводі), чгала (помилка викликана неточністю засновку), джаті (безпідставний аргумент), ніграхастхана (мить, коли необхідно визнати поразку в суперечці).

До семи падартг визнаних у вайшешиці, ньяїки додали ще одинадцять: «Я», тіло, відчуття та їх предмети, знання, праврітті (активність), доша (недосконалості розуму), претьябгава (нове народження), пгала (відчуття задоволеня або болю), дукга [див. лекц. 7] і апаварга (цілковита свобода від усіх страждань).

Мислителі ньяї вважали творцем Всесвіту єдиного божества-деміурга, що створив світ не з нічого, а з вічних ану, вчення про які, було розроблено в даршані вайшешика. Бог створив індивідуальні розумні живі істоти заради них самих, тобто заради того аби вони вірно скористалися наданою їм свободою волі. Завдяки божественній мудрості, всі індивіди так чи інакше здатні досягти істинного пізнання самих себе та світу, і завдяки цьому звільнитись від тенет сансари. Вчення Ньяї цілком гармонійно поєднується з поглядами представників даршани вайшешика. В цій даршані, як вже зазначалося було, визнано чотири прамани: сприйняття, умовивід, одкровення або авторитетне свідчення та порівняння або подібність.

Серед найбільш важливих подій в історії розвитку вчення даршани ньяя, слід відзначити коментар Ватсьяяни (IV-V ст. н.е.) до «Ньяї-сутри» - «Ньяя-сутра-бгаш’я». Його автор зробив істотний внесок в пояснення сенсу, специфіки і призначення двох праман (сприйняття та умовиводу). Ватсьяяна також, зосередив увагу на питанні про перспективи досягнення мокші (звільнення), що було витлумачено ним, в дусі загальної специфіки філософської культури Індії, як головна мета та ідеал філософських пошуків. Водночас, він, разом з Прашастападою, стверджував, що звільнення можливо досягти виключно по смерті того, хто здобув істинне відання (зання).

Особливу роль в історії ньяї, відіграла дискусія з представниками школи йогачара [див. лекц. 10]. Головним опонентом йогачарін Діґнаґи став Уддйотакар (VII ст. н.е.) - палкий противник буддійської логіки. Його коментар до «Ньяї-варттіки» головного реформатора-йогачаріна, був розкритикований Дгармакірті, а опонентом останнього став Вачаспаті Мішра (ІХ – Х ст. н.е.) [див. лекц. 3] який виступив на захист ньяї. Найбільш повний виклад вчення ньяї раннього Середньовіччя, містить «Ньяя-манджарі» («Гілка ньяї») створена Джняною Бгаттою (ІХ-Х ст. н.е.).

З часів творчості Удаяни (Х-ХІ ст. н.е.) формується ньяя-вайшешика, що являла собою єднання цих двох даршан. Слід наголосити, що в цей час, тенденція до синтезу вчень набуває дедалі більшого поширення. Втіленням максимального зближення вайшешики і ньяї стали роботи Валлабхачар’ї «Ньяя-лілаваті» та Удаяни«Лакшанавалі», що містили оригінальний і стислий виклад вчення цих даршан. А в XIV ст. н.е. Ґанґеша Упадг’яя започаткував нав’ю-ньяю («нову ньяю»), вчення якої містить положення близькі для сучасної математичної логіки.