рефераты конспекты курсовые дипломные лекции шпоры

Реферат Курсовая Конспект

Основні принципи теорії пізнання

Основні принципи теорії пізнання - раздел Философия, Антична філософія Сучасна Наукова Гносеологія Грунтується На Таких Основоположеннях: ·...

Сучасна наукова гносеологія грунтується на таких основоположеннях:

· Принцип об'єктивності

· Принцип пізнаванності

· Принцип активного творчого відображення

· Принцип діалектики

· Принцип практики

· Принцип історизму

· Принцип конкретності істини

42. Пізнання людиною світу починається з чуттєвого контакту зі світом, з "живого споглядання". Під "живим спогляданням" розуміють чуттєве відображення дійсності в таких формах, як відчуття, сприйняття, уявлення. Всі ці форми, як і пізнання в цілому, опосередковані та обумовлені практикою, і тому не можуть бути зведені, як це робилось метафізичним споглядальним матеріалізмом, до пасивної чуттєвості ізольованого індивіда.

Відчуття – це відображення окремих властивостей предметів та явищ внаслідок їхнього безпосереднього впливу на органи чуття людини. Відчуття – це ті канали, які зв'язують суб'єкт із зовнішнім світом. Але, будучи результатом безпосереднього впливу лише окремих властивостей та сторін об'єктів, відчуття хоч і є джерелом пізнання, дає не цілісну характеристику дійсності, а лише однобічну її картину.

Більш складною формою відображення є сприйняття.

Сприйняття – це чуттєве відображення предметів та явищ дійсності в сукупності притаманних їм властивостей при безпосередній дії їх на органи чуття людини. Сприйняття – це цілісний, багатоаспектний чуттєвий образ дійсності, який виникає на основі відчуттів, але не є їхньою механічною сумою. Це якісно нова форма чуттєвого відображення

дійсності, яка виконує дві взаємозв'язані функції: пізнавальну та регулятивну. Пізнавальна функція розкриває властивості та структуру об'єктів, а регулятивна – спрямовує практичну діяльність суб'єкта згідно з цими властивостями об'єктів. Сприйняття має активний характер.

Уявлення – це чуттєвий образ, форма чуттєвого відображення, яка відтворює властивості дійсності за відбитими в пам'яті слідами предметів, що раніше сприймалися суб'єктом. Уявлення – це чуттєвий образ предмета, який уже не діє на органи чуття людини; це узагальнений образ дійсності. Уявлення поділяються на образи пам'яті та образи уяви. За допомогою образів уяви твориться картина майбутнього.

Чуттєве відображення, як уже зазначалося, є джерелом будь-якого знання про дійсність. Проте виділення чуттєвого пізнання як початкового етапу пізнання має сенс лише в тому випадку, коли вирішується питання про джерело наших знань про дійсність. Взагалі ж чуттєве відображення лише в тому випадку приймає статус знання, коли воно функціонує в органічній єдності з діяльністю мислення, підпорядковане його категоріальному апарату, спрямовується ним і, опосередковуючись практикою, містить в кожній із своїх форм людський смисл і значення.

Чуттєве відображення і його основні форми хоч і є необхідною стороною пізнання, обмежені в своїх можливостях давати істинне знання. Тому знання про дійсність, якою вона є, незалежно від суб'єкта, досягається подальшим розвитком форм пізнання, які виводять за межі безпосередньої чуттєвості. Такою вищою сферою в порівнянні з чуттєвим відображенням, якісно новим рівнем відображення дійсності є раціональне пізнання, діяльність мислення.

Мислення – це процес активного, цілеспрямованого, узагальненого, опосередкованого, суттєвого та системного відтворення дійсності і вирішення проблем її творчого перетворення в таких логічних формах, як поняття, судження, умовиводи, категорії.

Поняття – це форма раціонального пізнання, в якій відображається сутність об'єкта і дається його всебічне пояснення. Поняття як знання сутності, знання про загальне і закономірне формується врешті-решт на основі практики, оскільки саме в процесі практики суб'єкт може визначити суттєві і несуттєві сторони дійсності. Зміна понять є результатом зміни наших знань про дійсність або самої дійсності, що відображається в поняттях. Якщо нові знання не вкладаються в рамки старих понять, то відбувається зміна понять, уточнення їхнього змісту або створення нових.

Судження – це така логічна форма мислення, в якій стверджується або заперечується щось відносно об'єкта пізнання. В судженнях виражається зв'язок між поняттями, розкривається їхній зміст, дається визначення. По суті справи, зв'язок між поняттями виражається в судженнях, а самі поняття є наслідком діяльності мислення у формі суджень, системи їх.

Умовивід – це такий логічний процес, у ході якого із кількох суджень на основі закономірних, суттєвих і необхідних зв'язків виводиться нове судження, яке своїм змістом має нове знання про дійсність. За характером одержання нового знання умовиводи поділяються на такі основні види: індуктивні – рух думки від суджень менш загального характеру до більш загального; дедуктивні – рух думки від суджень більш загального характеру до менш загального; умовиводи за аналогією – в ході яких на підставі подібності чи відмінності деяких точно виявлених властивостей ряду об'єктів доходять висновку про подібність чи відмінність інших властивостей цих об'єктів.

Важлива роль у функціонуванні і розвитку раціонального пізнання, мислення, свідомості взагалі належить категоріям.

Категорії, як уже зазначалося, – це універсальні форми мислення і свідомості, які відображають загальні властивості, взаємозв'язки, закономірності розвитку всіх матеріальних і духовних явищ та процесів. Категорії відображають також універсальні схеми, суспільновироблені форми діяльності, а опосередковано, через практику відтворюють загальні властивості предметів і явищ, необхідні і всезагальні зв'язки та форми буття. Категорії є формами мислення, які функціонують як специфічні знаряддя, засоби пізнання, за допомогою яких не лише осягаються загальне та необхідне в об'єктах, а й здійснюється синтез змісту пізнання в логічні форми: поняття, судження, умовиводи. Разом з розвитком і удосконаленням суспільне-історичної практики і пізнання ускладнюється та удосконалюється і категоріальна структура мислення: зростає кількість категорій, змінюється їхній зміст та взаємозв'язок. Специфіка категорій як універсальних форм мислення і пізнання, на відміну від понять конкретних наук, полягає в тому, що вони є універсальними знаряддями і засобами пізнання, відіграють загальнометодологічну та світоглядну роль. Без категорій не може функціонувати ні раціональне пізнання, ні свідомість взагалі, ні мислення.

Раціональне і чуттєве – це діалектично взаємозв'язані сторони єдиного пізнавального процесу, які лише в єдності можуть давати адекватну картину дійсності.

Творча уява. Уява – це специфічний сплав чуттєвого та раціонального в пізнанні, де чуттєвість є основою, матеріалом для творення образів уяви, а мислення відіграє програмуючу роль, дає змогу логічно "добудувати" цілісний і загальний образ дійсності.

Пізнання, даючи адекватне відображення дійсності, теж має бути творчим процесом. Шляхи реалізації пізнавальної творчості багатогранні. Пізнавальна творчість реалізується як у процесі формування знання, так i в процесі його теоретичної інтерпретації, у виявленні та осмисленні його сутності, сфери застосування і значимості, а також у практичному використанні.

Інтуїція – це здатність безпосереднього осягнення істини, така форма пізнання, коли за неусвідомленими в даний момент часу ознаками і, не усвідомлюючи шляху руху власної думки, суб'єкт одержує нове об'єктивно істинне знання про дійсність. Інтуїція – це кульмінаційний момент творчого процесу, коли всі елементи пізнавальної проблеми, які до цього були у відокремленому стані, об'єднуються в єдину систему. Основні характеристики інтуїції при дослідженні: безпосередність, несподіваність, неусвідомленість шляхів одержання нового знання. Однак вивчення творчості видатних вчених доводить, що інтуїція – це не раптове проникнення в сутність явищ шляхом миттєвого "осяяння", як вважають представники ірраціоналізму, не повна несподіваність, а явище закономірне, залежне від повноти логічного аналізу проблеми. Раптовість інтуїтивного висновку пов'язана з такою характеристикою інтуїції, як миттєве врахування безлічі даних та факторів ситуації. Ця раптовість є результатом синтетичної діяльності мислення, внутрішні процеси якої не усвідомлюються суб'єктом, оскільки відсутній видимий зв'язок результату з попередньою інтелектуальною діяльністю. Шляхом інтуїції здійснюється перехід від поступових кількісних змін у з'ясуванні і осмисленні пізнавальної проблеми до результативного її вирішення. Раптовість і несподіваність знання, отриманого шляхом інтуїції, є таким лише по відношенню до очікуваних результатів. Але воно є цілком "очікуваним", "таким, що відповідає сподіванням" щодо суспільно-історичних законів розвитку пізнання та практики.

Інтуїтивне відкриття не є і безпосереднім знанням, воно лише має такий вигляд, оскільки досягається в основному в сфері підсвідомої психічної діяльності суб'єкта. Насправді інтуїція завжди опосередкована усім складним ходом попередніх пізнавальних процесів, які були спрямовані на розв'язання даної проблеми. Інтуїтивні відкриття стають можливими лише тоді, коли вчений опрацював певний фактичний і теоретичний матеріал.

Інтуїцію треба розглядати в єдності з логічними засобами та формами пізнання. В найскладніше логічне доведення завжди вплетена інтуїція, яка виступає елементом, що об'єднує весь ланцюг доведення в цілісність, є необхідним елементом осмислення і розуміння.

Розуміння – це процес і результат духовно-практичного та пізнавального освоєння дійсності, коли зовнішні об'єкти залучаються до осмислення людської діяльності, виступають її предметним змістом. Розуміння – це форма освоєння дійсності, яка розкриває і відтворює зміст об'єкта. Все це неможливо здійснити виключно засобами раціонального пізнання. Тут людина використовує всі форми пізнання, у тому числі й інтуїцію.

Пояснення – це розкриття сутності предметів та явищ шляхом з'ясування причин їхнього виникнення та існування, наявності законів їхнього функціонування та розвитку. Найрозвинутішою формою пояснення є наукове пояснення, яке грунтується на осмисленні теоретичних законів виникнення, функціонування та розвитку об'єктів. Пояснення – це важливий стимул розвитку пізнання, його категоріального та концептуального апарату, а також основа розробки критеріїв та оцінок адекватності знання. Будь-яке пояснення будується на основі того чи іншого розуміння дійсності, яке характеризує цілісність знання, його осмисленість і певну оцінку. Розуміння – це насамперед осмислення знання, вияв та реконструкція його смислу, а також оцінка через суспільнозначимі цінності людської життєдіяльності та культури. Теоретичне освоєння дійсності передбачає не тільки одержання знання про світ, а й розуміння цього світу.

Знання, пояснення та розуміння – це необхідні моменти взаємодії людини з навколишнім світом, за допомогою яких вона накопичує певну інформацію про об'єкти, що включені в суспільну практику. Але таке накопичення передбачає також періодичне упорядкування та переосмислення знань, що веде до поглиблення розуміння світу.

Мислення, окрім логічних законів, що виражають абсолютно точні й строго визначені зв'язки між висловлюваннями та їхніми елементами, спирається й на певні принципи ймовірного регулювання, які хоч і не гарантують безпомилкового вирішення проблем, все ж забезпечують рух наукового пошуку в належному напрямку. В процесі наукового дослідження суб'єкт змушений переривати поступове логічне міркування інтуїтивними стрибками. Логіка та інтуїція – це два взаємообумовлених механізми наукової творчості, що доповнюють один одного і не існують ізольовано один від одного.

43. Важливим засобом осягнення дійсності є феномен “розуміння”. Для герменевтики — впливового напрямку сучасної західної філософії — проблема розуміння і його співвідношення з пізнанням є ключовою. Герменевтика стверджує, що пізнання істини можливе лише в процесі діалогу по-різному мислячих людей. Але будь-який діалог вимогає розуміння і взаєморозуміння. Саме розумінняхарактеризується як процес пошуку смислу (предметного змісту), укладеного автором в той або інший текст. Розуміння є “реальний рух в смислах” (Г.Гадамер), бо зрозуміти можна тільки те, що має смисл. Його необхідною умовою є діалог особистостей, текстів, культур, а способом здійснення — мова.

44. У сучасній філософії особливо чітко виділяються три концепції істини: концепція відповідності (кореспонденції), когеренціі і прагматичності.
Згідно з концепцією відповідності, істина є форма співвідношення психіки суб'єкта та об'єкта. Аристотель вважав, що справжнє помилкове знаходяться не в речах, а в думці. Досить часто проста схема прямого відповідності почуття або думки об'єкту недостатня. Окремі судження набувають сенсу лише в системі суджень. Там, де в ходу багатоланкові логічні конструкції, доводиться враховувати послідовність, зв'язність, системність міркувань та висловлювань. У цьому зв'язку говорять прокогерентної концепції істини. Під когерентністю розуміється взаємовідповідності висловлювань. Значний внесок у розвиток когерентної концепції істини внеслиЛейбніц, Спіноза, Гегель. Концепція когеренціі істини не скасовує концепцію відповідності, але ряд акцентів у розумінні істини ставиться інакше.
Концепція, в якій критерієм істинності виступає практика, називаєтьсяпрагматичної концепцією істини, яка бере початок у грецькій софістиці і стародавньої китайської філософії. Значний внесок у розвиток прагматичноїконцепції істини внесли прихильники марксизму і американського прагматизму. Марксисти вважають, що істина відображає об'єктивний стан справ; фагматікі ж розуміють істину як працездатність почуттів, думок, ідей, їх корисність в справі досягнення бажаної мети.
Звісно ж дуже цінною думку американського філософа М. Решер, згідно з якою три концепції істини не скасовують, а доповнюють один одного. Усі спроби виключити з філософії проблематику однієї з концепцій істини закінчуються невдачами.
II.Критерії істини
Дослідження, багаторазово вживаються вченими і методологами на сучасному етапі розвитку наукової раціональності, призводять до твердження про неможливість вичерпного реєстру критеріїв істинності. Це справедливо в зв'язку з постійно прогресуючим розвитком науки, її трансформацією, вступом у нову, постнекласичної стадію, багато в чому відмінну від попередніх класичної та некласичної. Щоб заповнити нішу критеріїв, вказують на такі новомодні поняття, як прогресизм або нетривіальність, достовірність, критицизм, виправданість. Кошти, виділені перш критерії, серед яких на перших місцях виявляються предметно-практична діяльність, об'єктивність, а на друге - логічна несуперечність, а такожпростота і естетична організованість, також кореспондуються до списку критеріїв істинного знання.
Проблема критерію істини завжди була центральною в теорії пізнання, тому що виявлення такого критерію означає знайти спосіб відокремити істину від омани. Суб'єктивістським налаштовані філософи не в змозі правильно вирішити питання про критерії істини. Одні з них стверджують, що критерієм істини є вигода, корисність і зручність (прагматизм), інші покладаються на загальне визнання (концепція "соціально-організованого досвіду"), треті обмежуються формально-логічним критерієм істинності, погоджу нові знання зі старими, приводячи їх у відповідність з колишніми уявленнями (теорія когеренціі), четверті взагалі вважають істинність знань справою умовного угоди (конвенціоналізм). У будь-якому з цих випадків критерій істини (якщо він визнається) не виводиться за межі розуму, так що знання замикається в самому собі.
Не виходить за межі свідомості критерій істини і у випадку, коли він обмежується в якості одностороннього впливу об'єкта на органи почуттів суб'єкта. Однак, по-перше, все більша кількість одержуваних опосередковано наукових понять і положень не володіють і через це не можуть бути піддані перевірці за допомогою чуттєвого досвіду. По-друге, чуттєвий досвід індивідуального суб'єкта недостатній; звернення ж до чуттєвого досвіду маси людей означає не що інше, як все ту ж горезвісну загальне визнання, думка більшості.
Неправомірно затвердження та тих, хто мірилом істинності вважав точність і строгість, ясність і очевидність. Історія не пощадила і ці погляди: все XX ст. проходить під знаком певної девальвації математичної точності і формально-логічної строгості у зв'язку з виявленням парадоксів теорії множин і логіки, так що точність так званих "описових", звичайних наук опинилася у певному сенсі більш "міцною", ніж точність самих "точних" наук - математики та формальної логіки.
Отже, ні емпіричні спостереження, яким не властива так необхідна критерієм істинності загальність, ні раціоналістична у своїй основі ставка на ясність аксіом, вихідних принципів і строгість логічних доказів не в змозі дати надійний, об'єктивний критерій істини. Таким критерієм може бути тільки матеріальнадіяльність, тобто практика, що розуміється як суспільно-історичний процес.
Виступаюча як критерій істини практика володіє всіма необхідними для цього властивостями: зверненої до об'єкта і виходить за межі сфери знань діяльністю; загальністю, оскільки, практика не обмежена діяльністю індивідуального суб'єкта пізнання; необхідної чуттєвої конкретністю. Коротше кажучи, практика передбачає перехід від думки до дії, до матеріальної дійсності. При цьому успіх у досягненні поставлених цілей свідчить про істинність знань, виходячи з яких, ці цілі ставилися, а невдача - про недостовірність вихідних знань.
Чуттєва конкретність практики не означає, що вона повинна підтверджувати істинність кожного поняття, кожного акту пізнання. Практичне підтвердження отримують лише окремі ланки міркувань того чи іншого пізнавального циклу; більшість же актів пізнання здійснюється шляхом виведення одного знання з іншого, попереднього; процес докази відбувається часто логічним шляхом.
Логічний критерій завжди супроводжує критерієм практики як необхідна умова реалізації останнього. І все ж логічне доказ виступає лише допоміжним критерієм істини, в результаті саме маючи практичне походження.
Велика питома вага формально-логічного критерію істини (вірніше, точності і несуперечності) у сфері математичного знання. Але й тут тільки в галузі фундаментальної, "чистої" математики він виступає безпосереднім критерієм істинності математичних побудов. Що ж стосується прикладної математики, то тут практика є єдиним критерієм істинності математичних моделей, їх ефективності.
Відносність практики як критерію істини полягає в тому, що, будучи завжди історично обмеженою, вона не в змозі до кінця, повністю довести або спростувати все наша знання. Практика здатна здійснити це тільки в процесі свого подальшого розвитку.
"Невизначеність", відносність практики як критерію істини знаходиться в єдності з її протилежністю - визначеністю, абсолютністю (у підсумку, в принципі, в тенденції). Таким чином, відносність практики як критерію істини відповідає відносній істині,характером знань, якими людство має на даному етапі свого історичного розвитку.

45. У розвитку філософії після Арістотеля відбулися досить глибокі зміни, пов'язані з кризою демократичного суспільства, розповсюдженням диктаторських режимів у всьому еллінському світі. Коло інтересів освіченої частини грецького суспільства звужується, під впливом трагедії теорії світової держави Арістотеля відбувається замикання на питаннях приватного життя особи, правил приватної моралі. Послаблюється загальний інтерес до теоретичного знання, падає довіра до пізнавальної сили людського розуму. Замість універсальних завдань світогляду, що охоплювали всі галузі знання, питання науки та філософії, виникає прагнення звести наукові проблеми до практичних правил особистої поведінки людини, які повинні забезпечити щастя (щастя розуміється як здатність до «незворушного» життя, як проста відсутність страждань).

З III століття до н. е. до І століття н. е. скептицизм як філософське вчення, що піддає сумніву саму можливість достовірного пізнання об'єктивного світу, був саме таким вченням. Найдовершенішої форми скептицизм досяг у вченнях давньогрецьких філософів Піррона, Енесідема, Агріппи, Секста Емпірика. Вони дійшли висновку, що марні спроби знайти остаточно встановлену істину свідчать про неможливість вирішити це завдання взагалі. Так, мислення здійснюється за відповідними формами, але вибір найкращої, досконалої форми мислення потребує використання тієї чи іншої форми. Отже, для відбору форми потрібно використовувати форму. А де ж критерій вибору логічної форми, яка стає критерієм вибору іншої форми мислення? Такої форми, відомої нам як найуніверсальнішої, ми не маємо. Аналогічною до проблеми недосконалості мислення для встановлення істини є ситуація і з чуттєвим пізнанням. Людина не має такого чуттєвого органу, який перевіряє інші органи чуття.

Використовуючи логічні засоби здійснення доказів, скептики дійшли висновку, що будь-яка істина доводиться лише іншою істиною. А це призводить до кола доведень, або до довільного виборуаксіом, або до нескінченної низки запитань. Тому висновок, що встановлення причини неможливо довести, цілком слушний. На підставі цих міркувань, аргументів (скептики називали їх «тропами») обґрунтовувалася рівнозначність протилежних тверджень, саме тому був проголошений головний принцип скептицизму — утримуватися від суджень.

Проте в житті постійно необхідно діяти, приймати певні рішення. Це змушувало визнавати, що за відсутності критеріїв істини слід керуватися критеріями практичної поведінки. Ці критерії мають спиратися на «розумну імовірність». Античний скептицизм постійно закликає слідувати тому, до чого нас ваблять відчуття та почуття (наприклад, їсти, коли відчуваєш голод), дотримуватись законів та звичаїв країни, де живеш, займатися певною діяльністю, якщо вона приносить тобі користь. Скептицизм констатує підкорення, «розчинення» індивіда як тілесної істоти у суспільно-історичному світопорядку тією мірою, в якій людина залишається природною істотою і тому мусить їсти, спати, вмирати. Разом з тим є внутрішній світ особистості, в якому людина (хай і обмежено) виявляє свою непідвладність зовнішнім обставинам. Звідси і позиція можливості «відгородитися» від світу зовнішньої необхідності і «втечі» від нього у внутрішній, духовний світ — «атараксія».

Пізній скептицизм залишає позицію врівноваженої недовіри відчуттям та мисленню, надає перевагу чуттєвому пізнанню, бо спирається на практичний досвід. Давньогрецькі скептики розробляли поняття про умови, що підвищують вірогідність корисних знань, які є наслідком спостереження і експерименту. В цілому скептицизм був спрямований проти догматичного трактування формальних законів мислення, розвивав уявлення про відносність людського пізнання.

46. Наука — це особлива форма людської діяльності, яка склаласяісторично і має своїм результатом цілеспрямовано відібрані факти,гіпотези, теорії, закони й методи дослідження.

Перші елементи науки з'явилися ще у стародавньому світі узв'язку з потребами суспільної практики й носили суто практичнийхарактер.

Найбільш віддалені пізнавальні передумови науки пов'язуютьсяз інтелектуальним стрибком, що відбувся приблизно між VIII-VIстоліттями до нашої доби у результаті завершення процесу переходу«від міфу до логосу», коли в Давній Греції сформувалися ті раціо-нальні структури, якими ми оперуємо й донині. Саме в Давній Греціївиникли такі форми пізнавальної діяльності, як систематичне дове-дення, раціональне обґрунтування, логічна дедукція, ідеалізація, зяких надалі могла розвиватися наука.

Ще на зорі свого розвитку людство поліпшувало умови життя зарахунок пізнання і певного перетворення навколишнього світу. Сто-літтями, тисячоліттями досвід нагромаджувався, відповідним чиномузагальнювався і передавався наступним поколінням. Механізм на-слідування накопичених відомостей поступово вдосконалювався зарахунок встановлення певних обрядів, традицій, а потім — і писем-ності.

Зазначені зміни сприяли утворенню нового соціального статусузнання: знання стає необхідним елементом, визначником соціальнихдій, поведінки людей. У суспільстві з'являється потреба в духовнихпосередниках, які переносили б знання від одного соціального про-шарку до іншого «по горизонталі» (від учителя до учня), на відмінувід шляхів трансляції знань «по вертикалі» (від батька до сина, якийуспадковує ремесло). Розшарування традиційного суспільства по-силюється діяльністю перших філософів. Разом з тим, їх діяльністьробить соціально значущою раціональну практику — навички логіч-них міркувань, визначення понять, прийоми доведення й спростуван-ня, побудови аргументації, умовиводів, інтелектуальні змагання тощо.Новий статус знання знаходить своє вираження й у ставленні давньо-грецьких філософів до знання, його утворення та використання.

Саме зміна соціального статусу знання є однією з передумов ви-никнення нового типу знання — протонаукового. Ця передумовапосилювалась і набувала дійсного характеру на шляху формуванняособливих суспільних форм виховання, що передбачали навчаннярізним знанням, успадкованим або відкритим заново. Формування йрозвиток протонаукових знань в Давній Греції значною мірою зале-жали від діяльності тих, хто впливав на зміни самих методів мислен-ня, способів підходу до предмету.

Так виникла історично перша форма науки — наука античногосвіту, або протонаука, предмет вивчення якої була вся природа в ці-лому. У цей період з'являються першооснови хімії, необхідні для ви-добування металів з руд, фарбування тканин. Потреби у відліку часу,орієнтування на Сонце, Місяць, визначення порядку зміни сезоннихявищ заклали підґрунтя для астрономії. Дещо раніше виникли осно-ви математики, які включали в себе водночас елементи арифметикий геометрії.

Первісна (антична) наука ще не поділялася на окремі галузі ймала риси протонауки, що була дуже близькою до філософії. При-рода розглядалася цілісно, з висуванням на перший план загально-го нехтування частинами, які, за необхідності, виводилися із цілогонекоректними методами. Натурфілософії відповідали метод наївноїдіалектики й стихійного матеріалізму, коли геніальні здогадки пере-плітались із фантастичними вимислами про навколишній світ.

У V ст. до н.д. з натурфілософської системи античної науки в са-мостійну галузь пізнання починає виділятися математика, яка поді-лялася на арифметику й геометрію. Усередині IV ст. до н.д. виокрем-люється астрономія.

У науково-філософській системі Арістотеля означився поділ на-уки на фізику й метафізику (філософську онтологію). Далі всерединіцієї системи починають формуватися як самостійні наукові дисци-пліни логіка й психологія, зоологія й ботаніка, мінералогія й геогра-фія, естетика, етика та політика. Таким чином, розпочався процесдиференціації науки й виділення самостійних за своїми предметом іметодами окремих дисциплін.

Новий переворот у системі культури відбувається в добу Відрод-ження, що охоплює XIV - початок XVII століть. Відродження — добастановлення капіталістичних відносин, первісного нагромадженнякапіталу, підйому соціально-політичної ролі міст, буржуазних класів,утворення абсолютистських монархій і національних держав, епохаглибоких соціальних конфліктів, релігійних війн, ранніх буржуазнихреволюцій, відродження античної культури, виникнення друкарства,епоха титанів думки і духу. Соціально-історичною передумовоюкультури Відродження було становлення буржуазного індивідуаліз-му, що приходить на зміну станово-ієрархічній структурі феодальнихвідносин. Середньовіччя завершує той тривалий період історії люд-ства, в перебігу якого людина була ще прив'язана прямими або опо-середкованими ланцюгами до колективу певного типу. Цей відривостаточно здійснився саме в добу Відродження.

У добу Відродження була проведена основна інтелектуальна ро-бота, що підготувала виникнення класичного природознавства. Цестало можливим завдяки світоглядній революції, що відбулася в Ре-несансі й полягала в зміні системи «людина-світ людини». Дана сис-тема розпалася на три самостійних відношення: відношення Людинидо Природи, до Бога і до самої себе.

В епоху середньовіччя визначальним відношенням до світу буловідношення людини до Бога як вищої цінності. Відношення людинидо природи, що розглядалась як символ Бога, і до самої себе як покір-ного раба Божого, були похідними від цього основного відношення.На основі індивідуалізації особистості, формування нових цінностейі настанов у добу Ренесансу відбувається світоглядна переорієнтаціясуб'єкта. На передній план поступово висувається відношення люди-ни до природи, а відношення людини до Бога і до самої себе висту-пають як похідні. Таким ідейним рухом Ренесанс переборов дуалізмземного і небесного світів. У людині на передній план висувається те,що є в ній божественного: одна людина сама здатна перетворюватисядля іншої на деяке божество.

Однією з істотних особливостей культури доби Відродженняможна вважати культ діалогу, відродження бесіди, яка була характер-ною для античності. Ця особливість також впливала на становленнянаукового знання — пошук істини в безпосередньому живому спілку-ванні. Відродження не просто запозичує цей тип наукової комуніка-ції, а суттєво його модифікує відповідно до нових культурних ціннос-тей та ідеалів наукової роботи.

Гуманісти переглянули схоластичну картину світу і схоластич-ні методи пізнання природи й людини, вираженням чого стало новеосмислення людини, перехід від середньовічного (теоцентричного)до нового (антропоцентричного) бачення світу, хоча й у вигляді опи-су та критики.

Офіційна наука, яку викладали в університетах, себе вичерпалай почала гальмувати прогрес. Тому учений доби Відродження вихо-дить за межі університетських корпорацій, внаслідок чого не займаєпевного офіційного положення в ієрархії соціальних ролей. Знанняоцінюється як особисте надбання мислителя, що досягається влас-ним пошуком.

Інтелектуали нового типу гуртуються навколо нових культурнихцентрів. Ними стають академії, що утворюються в XV столітті, тадрукарні. Двома видатними здобутками цієї епохи були зрозумілийвиклад «системи небес», у центрі якої розміщується Сонце (системаМ. Коперника), та перша детальна анатомія людського тіла, наведенав працях А. Везалія. Обидві праці були опубліковані 1543 року.

З другої половини XV ст., в епоху Відродження, починаєтьсяперший період значного розвитку природознавства як науки, поча-ток якого (середина XV ст. — середина XVI ст.) характеризуєтьсянакопиченням великого фактичного матеріалу щодо природи, якийбуло здобуто експериментальними методами. У цей час відбуваєтьсяподальша диференціація науки, в університетах починається викла-дання основ фундаментальних наукових дисциплін — математики,фізики, хімії.

Перехід від натурфілософії до першого періоду в розвитку приро-дознавства тривав досить довго — майже тисячу років. Фундамен-тальні науки в цей час ще не набули достатнього розвитку. Майжедо початку XVII ст. математика являла собою науку лише про числа,скалярні величини, порівняно прості геометричні фігури й викорис-товувалася переважно в астрономії, землеробстві, торгівлі. Алгебра,тригонометрія й основи математичного аналізу ще тільки зароджу-вались.

Наука в сучасних її формах почала складатись у XVII-XVIII ст. ів силу головної закономірності свого розвитку перетворилася в нашуепоху на безпосередню продуктивну силу, яка суттєво й всебічновпливає на життя суспільства.

47. Преднаука - зародження науки в цивілізаціях Стародавнього Сходу: астрології, доевклідова геометрія, грамоти, нумерології.

Антична наука - формування перших наукових теорій (атомізм) та складання перших наукових трактатів в епоху Античності: астрономія Птолемея, ботаніка Теофраста, геометрія Евкліда, фізика Аристотеля, а також поява перших протонаучних співтовариств в особі Академії.

Середньовічна магічна наука - формування експериментальної науки на прикладі алхімії Джабіра.

Наукова революція і класична наука - формування науки в сучасному розумінні в працях Галілея, Ньютона, Ліннея.

Неокласична наука - наука епохи кризи класичної раціональності: теорія еволюції Дарвіна, теорія відносності Ейнштейна, принцип невизначеності Гейзенберга, гіпотеза Великого Вибуху, теорія катастроф Рене Тома, фрактальна геометрія Мандельброта.

48.

РІВНІ НАУКОВОГО ПІЗНАННЯ

Характерні риси емпіричного рівня пізнання Характерні риси теоретичного рівня пізнання
1. Об’єкт пізнання вивчається з боку зовнішніх зв’язків 1. Об’єкт пізнання вивчається з боку внутрішніх зв’язків
2. Метою пізнання є протокольна фік­сація різних вимірів явища 2. Метою пізнання є з’ясування сутності явища
3. Логічною формою відображення знання є просте судження 3. Логічною формою отримання знання є умовивід
4. Сфера застосування отриманого знання вузька, вона обмежена кількістю вивчених явищ 4. Сфера застосування отриманого знання широка, вона обмежена лише законами даної теорії

Емпіричний (від грец. Έμπειρικόσ — досвідчений) рівень знання — це таке знання, зміст якого одержано переважно з досвіду (зі спостережень та експериментів), що піддається певній раціональній обробці, тобто сформульованого певною мовою. Характерною особливістю емпіричного пізнавального рівня є те, що він включає в себе безпосередній контакт дослідника з предметом за допомогою органів відчуттів або приладів, що їх подовжують; дає знання зовнішніх, видимих зв’язків між явищами. Вершиною емпіричного пізнання є фіксація повторення явищ без пояснення причин. Емпіричні знання спираються на емпіричні факти й співвідношення, дані спостереження, показання приладів, записані в протокол, зведені в таблицю чи подані графічно, тощо.

Теоретичний (від грец. Θεορία — розгляд, дослідження) рівень пізнання — це, по-перше, логічне узагальнення практичного досвіду людей, по-друге, протилежні емпіричним методам наукові методи пізнання. Теоретичне знання має загальний і необхідний характер і містить відомості про внутрішні закономірності спостережних явищ. На цьому рівні можна отримати певні знання не тільки за допомогою досвіду, а й абстрактного мислення.

Теоретичне знання включає систему понять, суджень, абстрак­цій, спеціальні й загальні теорії. Перевага теоретичного знання в тому, що воно дає знання сутності, загального закону і може передбачити майбутнє. Метафізичний підхід до розуміння емпірич­ного і теоретичного рівнів пізнання виявляється в запереченні єдності між ними або абсолютизації одного з них. Емпіричні знання можуть випереджати теорію, а теорія в певних умовах може передувати емпіричним фактам.

 

 

49. Одна з важливих особливостей наукового пізнання в порівнянні з буденним полягає в його організованості і використанні цілого ряду методів дослідження. Під методом при цьому розуміється сукупність прийомів, способів, правил пізнавальної, теоретичної та практичної, перетворюючої діяльності людей. Ці прийоми, правила в кінцевому рахунку встановлюються не довільно, а розробляються, виходячи з закономірностей самих досліджуваних об'єктів.

Тому методи пізнання настільки ж різноманітні, як і сама дійсність. Дослідження методів пізнання і практичної діяльності є завданням особливої дисципліни - методології.

При всій відмінності і різноманітті методів вони можуть бути розділені на кілька основних груп:

1. Загальні, філософські методи, сфера застосування яких найбільш широка. До їх числа належить і діалектико-матеріалістичний метод.

2. Загальнонаукові методи, що знаходять застосування у всіх або майже у всіх науках. І своєрідність і відмінність від загальних методів в тому, що вони знаходять застосування не на всіх, а лише на певних етапах процесу пізнання. Наприклад, індукція відіграє провідну роль на емпіричному, а дедукція - на теоретичному рівні пізнання, аналіз переважає на початковій стадії дослідження, а синтез - на заключній і т. д. При цьому в самих загальнонаукових методах знаходять, як правило, свій вияв і заломлення вимоги загальних методів.

3. Приватні або спеціальні методи, характерні для окремих наук або областей практичної діяльності. Це методи хімії або фізики, біології чи математики, методи металообробки або будівельної справи.

4. Нарешті, особливу групу методів утворюють методики, що представляють собою прийоми і способи, що виробляються для вирішення якоїсь особливої, приватної проблеми. Вибір вірної методики - важлива умова успіху дослідження.

Зупинимося коротко на характеристиці деяких загальнонаукових методів дослідження. Звернемося насамперед до методів, які знаходять застосування на емпіричному рівні наукового пізнання - до спостереження і експерименту.

1Наблюденіе - 0 це навмисне та цілеспрямоване сприйняття явищ і процесів без прямого втручання в їх перебіг, підпорядковане завданням наукового дослідження. Основні вимоги до наукового спостереження наступні:

1) однозначність мети, задуму;

2) системність в методах спостереження;

3) об'єктивність;

4) можливість контролю або шляхом повторного спостереження, Чи-

бо з допомогою експерименту.

Спостереження використовується, як правило, там, де втручання у досліджуваний процес небажано або неможливо.

Спостереження в сучасній науці пов'язане з широким використанням приладів, які, по- перше, посилюють органи почуттів, а по-друге, знімають наліт суб'єктивізму з оцінки явищ, що спостерігаються.

Важливе місце в процесі спостереження (як і експерименту) займає операція вимірювання. Вимірювання - є визначення ставлення однієї (вимірюваної) величини до іншої, прийнятої за еталон.

Оскільки результати спостереження, як правило, набувають вигляду різних знаків, графіків, кривих на осцилографі, кардіограм і т. д., остільки важливою складовою дослідження є інтерпретація отриманих даних.

Особливою складністю відрізняється спостереження в соціальних науках, де його результати багато в чому залежать від особистості спостерігача і його відношення до досліджуваних явищ. У соціології та психології розрізняють просте та беруть участь (включене) спостереження. Психологи поряд з цим використовують і метод інтроспекції (самоспостереження).

1Експерімент 0 на відміну від спостереження - це метод пізнання, при якому явища вивчаються в контрольованих і керованих умовах.

Експеримент, як правило, здійснюється на основі теорії або гіпотези, що визначають постановку задачі та інтерпретацію результатів.

Переваги експерименту в порівнянні зі спостереженням полягають у тому, по-перше, що виявляється можливим вивчати явище, так би мовити, у "чистому вигляді", по-друге, можуть варіюватися умови протікання процесу, по-третє, сам експеримент може багаторазово повторюватися.

Розрізняють декілька видів експерименту.

1. Найпростіший вид експерименту - якісний, що встановлює наявність або відсутність пропонованих теорією явищ.

2. Другим, більш складним видом є вимірювальний або кількісний експеримент, що встановлює чисельні параметри якого-небудь властивості (або властивостей) предмета, процесу.

3. Особливою різновидом експерименту у фундаментальних науках є уявний експеримент.

4. Нарешті: специфічним видом експерименту є соціальний експеримент, який здійснюється з метою впровадження нових форм соціальної організації та оптимізації управління. Сфера соціального експерименту обмежена моральними і правовими нормами.

Спостереження й експеримент є джерелом наукових фактів, під якими в науці розуміються особливого роду пропозиції, що фіксують емпіричне знання. Факти - фундамент будівлі науки, вони утворюють емпіричну основу науки, базу для висунення гіпотез і створення теорій.

Позначимо деякі методи обробки та систематизації знань емпіричного рівня. Це перш за все аналіз і синтез. Аналіз процес уявного, а нерідко і реального розчленування предмета, явища на частини (ознаки, властивості, відношення). Процедурою, зворотного аналізу, є синтез. Синтез - це з'єднання виділених в ході аналізу сторін предмета в єдине ціле.

Значна роль в узагальненні результатів спостереження і експериментів належить індукції (від лат. Inductio - наведення), особливому увазі узагальнення даних досвіду. При індукції думка дослідника рухається від приватного (приватних факторів) до загального. Розрізняють популярну та наукову, повну і неповну індукцію. Протилежністю індукції є дедукція, рух думки від загального до приватного. На відміну від індукції, з якою дедукція тісно пов'язана, вона в основному використовується на теоретичному рівні пізнання.

Процес індукції пов'язаний з такою операцією, як порівняння встановлення подібності і відмінності об'єктів, явищ. Індукція, порівняння, аналіз і синтез готують грунт для вироблення класифікацій - об'єднання різних понять і відповідних їм явищ в певні групи, типи з метою встановлення зв'язків між об'єктами та класами об'єктів. Приклади класифікацій - таблиця Менделєєва, класифікації тварин, рослин і т. д. Класифікації представляються у вигляді схем, таблиць, використовуваних для орієнтування в різноманітті понять або відповідних об'єктів.

А тепер звернемося до методів пізнання, які використовуються на теоретичному рівні наукового пізнання . Це, зокрема, абстрагування - метод, зводиться до відволікання в процесі пізнання від якихось властивостей об'єкта з метою поглибленого дослідження однієї певної його боку. Результатом абстрагування є вироблення абстрактних понять, які характеризують об'єкти з різних сторін.

В процесі пізнання використовується і такий прийом, як аналогія - умовивід про схожість об'єктів в певному відношенні на основі їх подібності в ряді інших відносин.

Із цим прийомом пов'язаний метод моделювання, який отримав особливого поширення в сучасних умовах. Цей метод заснований на принципі подібності. Його суть полягає у тому, що безпосередньо досліджується не сам об'єкт, а його аналог, його заступник, його модель, а потім отримані при вивченні моделі результати за особливими правилами переносяться на сам об'єкт.

Моделювання використовується в тих випадках, коли сам об'єкт або важкодоступний, або його пряме вивчення економічно невигідно і т. д. Розрізняють ряд видів моделювання:

1. Предметне моделювання, при якому модель відтворює геометричні, фізичні, динамічні або функціональні характеристики об'єкта. Наприклад, модель моста, греблі, модель крила літака і т. д.

2. Аналогове моделювання, при якому модель і оригінал описуються єдиним математичним співвідношенням. Прикладом можуть служити електричні моделі, що використовуються для вивчення механічних, гідродинамічних і акустичних явищ.

3. Знакова моделювання, при якому в ролі моделей виступають схеми, креслення, формули. Роль знакових моделей особливо зросла з розширенням масштабів застосування ЕОМ при побудові знакових моделей.

4. Із знаковою тісно пов'язане уявне моделювання, при якому моделі набувають мислення наочний характер. Прикладом може в даному випадку служити модель атома, запропонована свого часу Бором.

5. Нарешті, особливим видом моделювання є включення в експеримент не самого об'єкта, а його моделі, в силу чого останній набуває характеру модельного експерименту. Цей вид моделювання свідчить про те, що немає жорсткої межі між методами емпіричного і теоретичного пізнання.

З моделюванням органічно пов'язана ідеалізація - уявне конструювання понять, теорій про об'єкти, що не існують і не здійсненних насправді, але таких, для яких існує близький прообраз або аналог у реальному світі. Прикладами побудованих цим методом ідеальних об'єктів є геометричні поняття точки, лінії, площини і т. д. З подібного роду ідеальними об'єктами оперують всі науки - ідеальний газ, абсолютно чорне тіло, суспільно-економічна формація, держава і т. д.

Істотне місце в сучасній науці займає системний метод дослідження або (як часто кажуть) системний підхід.

Цей метод і старий і новий. Він достатньо старий, оскільки такі його форми і складові, як підхід до об'єктів під кутом зору взаємодії частини і цілого, становлення єдності і цілісності, розгляду системи як закону структури даної сукупності компонентів існували, що називається, від віку, але вони були розрізнені. Спеціальна розробка системного підходу почалася з середини ХХ століття з переходом до вивчення та використання на практиці складних багатокомпонентних систем.

Системний підхід - це спосіб теоретичного подання і відтворення об'єктів як систем. Основні поняття системного підходу: "елемент", "структура", "функція" і т. д. - були розглянуті раніше в темі "Діалектика та її альтернативи".

У центрі уваги при системному підході знаходиться вивчення не елементів як таких , а перш за все структури об'єкта та місця елементів в ній. У цілому ж основні моменти системного підходу наступні:

1. Вивчення феномена цілісності та встановлення складу цілого, його елементів.

2. Дослідження закономірностей з'єднання елементів в систему, тобто структури об'єкта, що утворює ядро системного підходу.

3. У тісному зв'язку з вивченням структури необхідне вивчення функцій системи та її складових, тобто структурно-функціональний аналіз системи.

4. Дослідження генезису системи, її кордонів і зв'язків з іншими системами.

Особливе місце в методології науки займають методи побудови і обгрунтування теорії. Серед них важливе місце займає пояснення використання більш конкретних, зокрема, емпіричних знань для з'ясування знань більш загальних. Пояснення може бути:

а) структурним, наприклад, як влаштований мотор;

б) функціональним: як діє мотор;

в) причинним: чому і як він працює.

При побудові теорії складних об'єктів важливу роль відіграє метод сходження від абстрактного до конкретного.

На початковому етапі пізнання йде від реального, предметного, конкретного до вироблення абстракцій, що відображають окремі сторони досліджуваного об'єкта. Розсікаючи об'єкт, мислення як би побиває його, представляючи об'єкт розчленованим, раз'ятим скальпелем думки.

Тепер встає на чергу наступне завдання - відтворити об'єкт, його цілісну картину в системі понять, спираючись на вироблені на першому етапі абстрактні визначення, тобто . перейти від абстрактного до конкретного, але вже відтворене в мисленні або до духовно-конкретному. Саме такий шлях від загальних абстракцій товару, грошей і т. д. до цілісної, багатою картини капіталізму проробляє Маркс у "Капіталі". При цьому сама побудова теорії може бути здійснено або логічним, або історичним методами, які тісно пов'язані між собою.

При історичному методі теорія відтворює реальний процес виникнення і розвитку об'єкта аж до теперішнього часу, при логічному вона обмежується відтворенням сторін об'єкта, як вони існують в предметі в розвиненому його стані. Вибір методу, природно, не довільний, а диктується цілями дослідження.

Історичний і логічний методи тісно взаємопов'язані. Адже в результаті, у результаті розвитку зберігається все позитивне, що накопичуються у процесі розвитку об'єкта. Не випадково організм в своєму індивідуальному розвитку повторює еволюцію живого від рівня клітини до сучасного стану.

Тому можна сказати, що логічний метод є той самий історичний, але очищений від історичної форми. Так, учень починає вивчати математику з того, з чого починалася її історія - з арифметики, а Маркс малює логічним методом картину капіталізму, починаючи з того, звідки капіталізм бере свій початок історично - з товару.

У свою чергу історичний метод у кінцевому рахунку дає ту ж, що і логічний метод, реальну картину об'єкта, але логічний метод при цьому обтяжений історичної формою. У побудові теорії, як і ідеальних об'єктів, важлива роль належить аксіоматізаціі - способом побудови наукової теорії, при якому в основу його кладуться деякі вихідні положення - аксіоми або постулати, з яких всі інші твердження теорії виводяться дедуктивно чисто логічним шляхом, за допомогою докази.

Як вже зазначено вище, цей метод побудови теорії припускає широке використання дедукції. Класичним зразком побудови теорії аксіоматичних методом може служити геометрія Евкліда.

50. Застосування різноманітних методів наукового пізнання дає наукове - знання, але це знання виникає не відразу в готовому вигляді, а розвивається поступово в процесі пізнання в різних формах. Для наукового пізнання насамперед характерні такі форми,як емпіричний факт, проблема, ідея, гіпотеза, теорія.

Фундаментом усього знання в кожній науці є фактичний матеріал або конкретні факти.Фактом (від лат.: factum -здійснене, зроблене) називають подію, явище, процес, які мають місце в об'єктивній дійсності і є об'єктом дослідження. Факт -це речення, що фіксує емпіричне знання.

Установлення фактів, їх опис - початкова, найбільш проста, але дуже важлива форма, в якій виявляється наукове знання. Роль фактів у науковому пізнанні величезна. Як відзначав

І. П. Павлов, факти - це крила науки. Без фактич-ного матеріалу, умілого відбору їх і обособлення не може бути ніякого наукового знання. Але знання фактів в усій їх сукупності не є ще справжнє наукове знання. Наука завжди прямує за фактами, явищами, розкриваючи сутність, закон, якому явище і факти підкорюються, тобто установлює причини явищ і фактів.

У науковому пізнанні сукупність фактів утворює емпіричну основу для висування гіпотез і створення теорій. Завданням наукової теорії є описування фактів, їх пояснення, а також пророкування раніше невідомих фактів. Факти відіграють важливу роль у перевірці, підтвердженні і спростуванні теорій: відповідність фактам - одна із суттєвих вимог до наукових теорій. Розходження теорій з фактами розглядається як суттєвий недолік теоретичної системи знання.

У розумінні природи фактів у сучасній філософії науки виділяються дві основні тенденції:фактуалізм і теоретизм. Якщо перший підкреслює незалежність і автономність фактів відносно різних теорій, то другий, навпаки, стверджує, що факти повністю залежать від теорії і при зміні теорії відбувається зміна усього фактуального базису науки. З точки зору діалектичного матеріалізму, невірне як абсолютне протиставлення фактів теорії, так і повне розчинення фактів у теорії.

Факт є результатом активної взаємодії суб'єкта і об'єкта. Залежність факта від теорії виявляється в тому, що теорія формує концептуальну основу фактів: виділяє досліджуваний аспект дійсності; задає мову, в якій описуються факти; детермінує засоби і методи експериментального дослідження. З іншого боку, одержані в результаті експерименту факти визначаються властивостями матеріальної дійсності і тому або підтверджують теорію, або суперечать їй. Отже, науковий факт, якому притаманне теоретичне навантаження, порівняно незалежний від теорії, оскільки в своєму підґрунті детермінується матеріальною дійсністю.

Внаслідок наміру пояснити явище, знайти його причини виникає наукова проблема. Наукове дослідження завжди являє собою ланцюг прямуючих одна за одною проблем.

Проблема - це теоретичне або практичне запитання, яке потребує свого вирішення,, вивчення і дослідження,. У перекладі з грецької мови цей термін означає: перешкоди, складність, завдання.

Поштовхом до створення наукової проблеми є нові факти, що виникають на практиці; вони не вкладаються в існуючу систему знань і тому потребують для свого пояснення нових ідей.

Формування проблеми - це важливий момент розвитку наукового знання, тому що правильно поставити проблему, значить, частково вирішити її. Невірна постановка проблеми є однією з причин виникнення вигаданих проблем (псевдопроблем), тобто таких проблем, постановка яких може суперечити фактам і законам. І такі проблеми практично не вирішувані.

Своєрідною формою вирішення проблеми може бути доведення її нерозв'язуваності, що стимулює перегляд засад, у межах яких проблема була поставлена (наприклад, доведення нерозв'язуваності проблеми побудови вічного двигуна було тісно пов'язане з формулюванням закону збереження енергії).

У науковому пізнанні способи розв'язання проблем збігаються з загальними методами і прийомами дослідження. У силу комплексного характеру багатьох проблем сучасного природознавства і соціальних наук великого значення для аналізу побудови і динаміки проблем набувають системні методи. Розвиток наукового пізнання нерідко приводить до проблем, що набувають форму апорій і парадоксів, для вирішення яких потрібний перехід на інший, філософський рівень їх розгляду.

Однією із важливих форм розвитку наукового знання є ідея. Ідеї, особливо нові і фундаментальні, відіграють у науці і техніці величезну роль. Добре відомо, які широкі горизонти відкриваються перед наукою у випадках, коли виникають несподівані і плідні ідеї.

Термін "ідеї" (від грец.jdйа - вид, образ) був вперше введений давньогрецькими філософами і використовується в різних значеннях в історії філософії. Матеріалістичні напрями в філософії розглядали ідеї як відображення дійсності. Демокріт, наприклад, називав ідеями атоми, що є неподільними формами, які осягаються в розумі. За ідеалістом Платоном, ідеї - це прообрази речей, чуттєвого світу, істинне буття. У середні віки вважалось, що Бог творить речі згідно зі своїми ідеями, які є ідеальними формами.

У Новий час, у ХVII-ХVIII ст. на перший план висувається теоретико-пізнавальний аспект ідей, розробляється вчення про ідеї як спосіб пізнання, ставиться питання про походження ідей, їх пізнавальну цінність і ставлення до об'єктивного світу. Емпіризм пов'язував ідеї з відчуттями і сприйняттями людей, а раціоналізм - із спонтанною діяльністю мислення.

Велике місце вчення про ідеї займало в німецькому класичному ідеалізмі: Кант називав ідеями поняття розуму, яким немає відповідного предмета в нашій чуттєвості; за Фіхте, ідеї - це іманентні цілі, згідно з якими "Я" творить світ; за Гегелем, ідея є об'єктивною істиною, увінчує весь процес розвитку.

Якщо ж пізнання розуміти як відображення дійсності, то ідея виступає як специфічна форма цього відображення. Однак ідея не зводиться до фіксації результатів досліду, але є відображенням речі, властивості або відношення не просто в їх наявному бутті, а у необхідності і можливості, в тенденції розвитку.

Відображення об'єктивної реальності і постановка практичної мети перед людиною, що знаходяться в органічній єдності, визначають специфіку ідеї і її місце в русі людської свідомості. Отже, ідея є активною, посередньою ланкою в розвитку дійсності, що створює нові форми реальності, які не існували раніше.

Таким чином, у науці ідеї виконують різну роль. Вони не тільки підсумовують досвід попереднього розвитку знання в тій або іншій галузі, а є підґрунтям, на якому знання синтезуються в деяку цілісну систему. Ідеї виконують роль активних евристичних принципів пояснення явищ, пошуків нових шляхів вирішення проблем.

Під ідеєю розуміється також форма розвитку наукового знання, коли у вигляді ідей формуються якісь узагальнення, теоретичні знання, пояснюючи сутність, закон явищ. Наприклад, ідея про матеріальність світу, про корпускулярно-хвильовий характер світла, речовину і поле тощо. Отже, в ідеї як формі наукового пізнання відображається фундаментальна закономірність, яка лежить у підґрунті тієї чи іншої теорії. У такому розумінні ідея виявляється найважливішою формою розвитку наукового дослідження.

Провідна ідея для систематичного висвітлення предметів і явищ одержала в теорії пізнання назву "концепція". Концепція (від лат. сопсврИо - розуміння, система) - певний спосіб розуміння, трактування будь-якого явища, процесу, основна точка зору на предмет або явище, провідна ідея для їх систематичного тлумачення.

Цей термін використовується також для позначення провідної думки, конструктивного принципу в науковому, художньому, технічному, політичному та інших видах діяльності.

Величезну роль у розвитку наукового знання відіграє така форма теоретичного мислення, як гіпотеза. Гіпотеза (від грец. зрухеуІт- основа, припущення) - це науково обгрунтоване припущення про існування явищ, про внутрішню структуру або функції явищ, про причини виникнення і розвиток явищ, вірогідність яких на сучасному етапі виробництва і науки не може бути перевірена й доведена. Гіпотеза являє собою форму імовірнісного знання, оскільки вона є таким висловлюванням, істинність і помилковість якого ще не встановлені.

У яких же випадках використовується гіпотеза в процесі розвитку наукового знання?

♦ По-перше, тоді, коли відомі факти недостатні для пояснення причинної залежності явищ і є потреба, щоб їх пояснити.

♦ По-друге, коли факти складні і гіпотеза може принести користь як обособлення знань в даний момент, як перший крок до пояснення їх.

♦ По-третє, тоді, коли причини фактів недоступні для досвіду, але дії і наслідки їх можуть бути вивчені. Важливою вимогою наукової гіпотези є також можливість практичної перевірки.

Як форма наукового пізнання гіпотеза в своєму розвитку проходить чотири стадії:

♦ накопичення фактичного матеріалу, його опис і вивчення;

♦ формування гіпотези про причинні зв'язки явищ;

♦ перевірка одержаних висновків на практиці;

♦ перетворення гіпотези у вірогідну теорію або заперечення раніше висунутої гіпотези і висування нової гіпотези.

Значення гіпотези в пізнанні навколишнього світу величезне. Без гіпотез взагалі неможливий розвиток наукових знань. Роль її в науці високо цінували всі видатні вчені. Так, М. В. Ломоносов вбачав у гіпотезі головний шлях, на якому видатні люди відкривали самі важливі істини. Д. І. Менделєєв говорив, що гіпотези полегшують наукову працю так, як плуг землероба полегшує вирощування корисних рослин.

На основі наукових гіпотез ведуться дослідження закономірностей природи і суспільства. Наукові теорії, як правило, з'являються на світ у вигляді гіпотез. Гіпотези можуть використовуватися не тільки відносно спільних закономірностей, а й для пояснення одиничних фактів. Наприклад, гіпотеза широко застосовується в діагностиці захворювань. Діагноз хворого, - говорив С. П. Боткін, - є більш-менш вірогідна гіпотеза, яку необхідно постійно перевіряти: можуть з'явитись нові факти, які змінять діагноз або збільшать його імовірність. Вже при першому знайомстві з хворим лікар висуває ту чи іншу "робочу" гіпотезу про його хворобу. На основі цієї попередньої гіпотези ведеться лабораторне і клінічне обстеження хворого. Якщо фактичні дані підтверджують висунуту гіпотезу, то вона перетворюється на остаточний діагноз, який слід розглядати як специфічну форму пізнання.

Всяка гіпотеза, розвиваючись, одночасно підлягає перевірці, необхідність якої випливає із самої сутності гіпотези як тільки наукового припущення, як тільки імовірного знання. Перевірка гіпотези полягає в тому, що її теоретичні наслідки і висновки зіставляються з результатами дослідів. При цьому дослід не відразу може підтверджувати гіпотезу. Від виникнення гіпотези до перетворення її в доказ нерідко проходить значний час. Ступінь імовірності гіпотези тим вищий, чим різноманітніші й численніші дослідження, які підтверджуються досвідом. За достатніх умов імовірності гіпотеза теоретично і практично межує з вірогідністю.

Будь-яка справжня наукова гіпотеза органічно пов'язана з практикою не тільки тим, що практика є умовою виникнення нових гіпотез, а й тим, що вся наступна виробнича діяльність людей безпосередньо удосконалює гіпотезу, шліфує її, приводить теоретичні положення у відповідність із об'єктивними закономірностями. Перевірена і доведена на практиці гіпотеза переходить у розряд вірогідних істин і стає науковою теорією.

Тісний, нерозривний зв'язок гіпотези, теорії, закону й практики розкривається в ході наукового дослідження. Теорія є найбільш розвинутою формою наукового пізнання.

Теорія - це система узагальненого знання, основних наукових ідей, законів і принципів, які відображають певну частину навколишнього світу, а також матеріальну й духовну діяльність людей. Термін "теорія" використовується в широкому значенні. Дуже часто під теорією розуміють людське пізнання взагалі, на відміну від практики, або в сукупності вірогідних знань, на відміну від гіпотези, а часом просто як сукупність суджень у тій чи іншій сфері пізнання. Термін "наукова теорія" використовується і в більш вузькому розумінні - як сукупність понять і суджень щодо деякої предметної сфери, об'єднаних у єдину істинну, вірогідну систему знань за допомогою певних логічних принципів.

У споглядальному, теоретично-пізнавальному плані під теорією розуміють систему знань, що описує і поєднує сукупність явищ деякої сфери дійсності і зводить відкриті в ній закони до єдиного об'єднуючого підґрунтя. У цьому плані наукова теорія як система знання характеризується деякими ознаками.

♦ Першою ознакою наукової теорії є предметність, бо вся сукупність понять і тверджень відноситься до однієї і тієї ж предметної області, повинна відображувати одні і ті ж об'єкти дослідження. Правда, ця ознака не включає того, що для пояснення одних і тих же об'єктів можуть існувати декілька теорій.

♦ Друга ознака - адекватність і повнота відображення об'єктивної реальності. Це значить, що знання, які дає теорія, відповідали б тому оригіналу, який вона описує, тобто вона повинна бути вірогідною, мати характер об'єктивної істини.

Ознака перевірочності характеризує теорію з точки зору змістовної істинності і здатності її до розвитку і вдосконалення. Перевірочність виступає як встановлення відповідності змісту твердженням теорії, властивостям, відношенням реальних об'єктів. Вирішальним засобом такого встановлення є науковий експеримент, практика в її широкому розумінні. Відповідно з цим повинна виконуватись вимога внутрішньої несуперечливості теорії і відповідності її дослідним даним. У протилежному випадку теорія повинна бути удосконалена або навіть заперечена.

Ознака істинності та вірогідності полягає в тому, що істинність основних тверджень наукової теорії вірогідно встановлена. У цьому відношенні наукова теорія відрізняється від наукової гіпотези, де істина встановлюється тільки з тим або іншим ступенем вірогідності.

Наукова теорія розвивається під дією різних стимулів, які можуть бути внутрішніми або зовнішніми. Зовнішні стимули -це суперечності теорії й досвіду. Внутрішні стимули являють собою виявлені у складі теорії невирішені завдання. Як ті, так і інші спонукають розвиток теорії, що може здійснюватись у трьох основних формах:

♦ у інтенсифікаційній формі, коли відбувається заглиблення наших знань без зміни області застосування теорії;

♦ друга форма - екстенсифікаційна, коли теорію використовують ширше без суттєвих змін її змісту. Прикладом цього може бути поширення теорії електромагнетизму на сферу оптичних явищ;

♦ третя форма - комбінована, екстенсифікаційно-інтенсифікац-ійна. Такої формою є процес диференціації наукових теорій.

У розвитку теорії виділяють два відносно самостійні етапи:

еволюційний, коли теорія зберігає свою якісну визначеність;

революційний, коли здійснюється злам її основних вихідних засад, компонентів, математичного апарату, методології. Врешті-решт такий стрибок у розвитку теорії є створенням нової теорії. Дійсна, зріла теорія являє собою не просто суму пов'язаних між собою знань, але й містить певний механізм побудови знання, внутрішнього розгортання теоретичного змісту, втілює деяку програму дослідження. Усе це створює цілісність теорії як єдиної системи знання.

51. Нині наука постає насамперед як соціокультурний феномен. Отже, вона залежить від різноманітних сил, течій і впливів, що діють у суспільстві, визначає свої пріоритети в соціальному контексті й сама значною мірою детермінує громадське життя. Тим самим фіксується дв

– Конец работы –

Эта тема принадлежит разделу:

Антична філософія

Своїм основним завданням філософія має встановлення перших основних істин які слугують першопочатком або принципами для інших істин Як наука.. Антична філософія.. Філософія як світоглядне явище з являється в процесі такого поділу людської діяльності коли виникає необхідність..

Если Вам нужно дополнительный материал на эту тему, или Вы не нашли то, что искали, рекомендуем воспользоваться поиском по нашей базе работ: Основні принципи теорії пізнання

Что будем делать с полученным материалом:

Если этот материал оказался полезным ля Вас, Вы можете сохранить его на свою страничку в социальных сетях:

Все темы данного раздела:

Філософія Стародавнього Сходу
Зародки філософського мислення в Індії сягають глибокої давнини (2500–2000 роки до н. е.). Зміст цього мислення відображають Веди,Брахмани, Упанішади. Принципи, закладені у них, стали основою таких

Давньогрецька філософія
В історії розвитку давньогрецької філософії виділяють кілька етапів:досократівський, натурфілософський (VII–V століття до н. е.), класичний період Сократа, Платона й Аристотеля (V–IV століття до н.

Середньовічна філософія
Середньовічна філософія мала інші завдання і цілі, ніж антична, вона невіддільна в епоху патристикивід історії християнської догматики, а схоластичний період являє собою спробу примиреннякатолицько

Філософія Відродження
Епоха Відродження відрізняється, в першу чергу, пробудженням допитливості розуму, що звертається до вивчення явищ природи, по-друге — знайомством зі справжніми творами грецьких мислителів, по-третє

Філософія Нового часу
У 16-17 століттях філософія інтенсивно розвивалася поза межами університетів, звільнившись від тісних рамок схоластики і зв'язку з теологією. Томас Гоббс, на якого найбільший вплив мали Платон іАри

Інші течії
В другій половині 19 століття закладено основи кількох філософських течій, що набули широкого розвитку в 20 столітті. Так, в середині століття філософія в Європі майже цілком займалася абстрактними

Філософія XX століття
Початок XX століття ознаменувався революційними змінами в науці — відкриттям атома й електрона, побудовою теорії відносності та квантової механіки, а також становленням психології фрейдизму.

Сучасність
Для розвитку філософського знання на сучасному етапі характерний поділ за географічною ознакою, у якого втім чимало противників. При цьому виділяються два основні розділи: · Аналітична філ

Деякі представники
Визначними філософами європейського Середньовіччя були: · Оріген · Тертулліан · Августин Аврелій · Боецій · Еріугена · Ансельм Кентерберійський

Теорія пізнання
Декарт був основоположником раціоналізму, установки, за якою наші знання складаються в основному або винятково запріорного знання, ідей, які у нас уже є. Він поставив розум на перше місце, а роль д

Бог та метафізика
Декарт вірив у Бога як досконалу істоту, існування якої він ніколи не ставив під сумнів. Якби не було Бога, тоді він не був би досконалим. Оскільки людина є недосконалою істотою, а із недосконалого

Енциклопедія
Справжнім шедевром епохи Просвітництва стала «Енциклопедія, або Тлумачний словник наук, мистецтв і ремесел». її перший том вийшов у 1751 р. з-під пера двох авторів - філософа Дені Дідро (1713—1784)

Ідеали Руссо
Новий етап у розвитку французького Просвітництва пов'язаний з ім'ям Жан-Жака Руссо (1712-1778). Він поділяв загальну ідею просвітителів, що природа є величезною гармонійною системою, а людина - її

Несвідоме у вченні Карла Юнга
Надалі поняття несвідомого було істотно розширене. Зокрема учень Фрейда Карл Густав Юнг у рамках створеної їм наукової дисципліни - аналітичної психології - увів термін "колективне несвідоме&q

Хотите получать на электронную почту самые свежие новости?
Education Insider Sample
Подпишитесь на Нашу рассылку
Наша политика приватности обеспечивает 100% безопасность и анонимность Ваших E-Mail
Реклама
Соответствующий теме материал
  • Похожее
  • Популярное
  • Облако тегов
  • Здесь
  • Временно
  • Пусто
Теги