В історії розвитку давньогрецької філософії виділяють кілька етапів:досократівський, натурфілософський (VII–V століття до н. е.), класичний період Сократа, Платона й Аристотеля (V–IV століття до н. е.), пізньокласичний період, до якого відносяться елліністична йалександрійська філософія (I століття до н. е. — V століття).
Особливу групу у досократівський період займають найбільш ранні практичні діячі та вчителі 7-6 століть до н. е., розсіяні по різних містах, що у віршованій, стислій формі пропонували уроки життєвої мудрості — так звані «сім мудреців». У 6 столітті до н. е., за свідченням Діогена Лаертського, Піфагор першим використав саме слово «філософія»[11]. Однак він не залишив по собі письмових праць, тому першим автором, що використав слово «філософ» бувГеракліт[12], засновник античної діалектики. Атомістичний варіантматеріалізму висунув Демокріт, пізніше його ідеї розвивали Епікур іЛукрецій.
Спочатку у елеатів і піфагорійців, потім у Сократа складаєтьсяідеалізм. Сократ першим намагався обґрунтувати етику і теологію, він проголосив ідею провидіння і таким чином пов'язав людський розум іморальність. Родоначальником об'єктивного ідеалізму став Платон, що розвинув ідеалістичну діалектику понять. Однак велична будівля Платона страждала корінним недоліком — дуалізмом. Для пояснення світу Платон припустив існування двох світів — ідеального і реального, і зв'язок між ними став незрозумілим.
Аристотель спробував на ґрунті ідеалізму з'єднати ці два світи в один шляхом ідеї, яка зближує його з кінцем XIX століття. Світ ідеальний дійсний, лише оскільки він існує у світі кінцевих предметів, а проявляється він шляхом розвитку. Матерія — тільки можливість, дійсністю вона стає, коли ідеянадає їй форму; ідеї існують тільки в кінцевих предметах. Саме в системі поглядів Аристотеля своєї вершини досягла давньогрецька філософія[13].
Стоїки на початку 3 століття до н. е. проголосили принцип рівності всіх перед законом ікосмополітизм протиставили грецькому націоналізму. Скептична філософія, що дала чудові твориСекста Емпірика, мала те саме практичне спрямування, що й стоїцизм, і епікуреїзм. Абсолютно новий елемент з'являється в александрійський період, коли грецький раціоналізм зливається зі східним містицизмом і теософією. Головні представники цього злиття — новоплатонівськая школа на чолі з Плотіном та новопіфагорейська — з Проклом і Ямвліхом.