рефераты конспекты курсовые дипломные лекции шпоры

Реферат Курсовая Конспект

КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ ФілософіЯ

КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ ФілософіЯ - раздел Философия, Державний Вищий Навчальний Заклад ...

ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

“ЗАПОРІЗЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ”

МІНІСТЕРСТВА ОСВІТИ І НАУКИ,

МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

 

О.С. Александрова

 

 

ФілософіЯ

КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ

Для студентів факультету соціології та управління

 

 

Запоріжжя


ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

“ЗАПОРІЗЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ”

МІНІСТЕРСТВА ОСВІТИ І НАУКИ,

МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

 

 

О.С. Александрова

 

ФілософіЯ

КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ

Для студентів факультету соціології та управління

 

 

 

Затверджено

вченою радою ЗНУ

Протокол № 5 від 28 січня 2011 р.

 

Запоріжжя


УДК 1 (075.8)

ББК Юя73

 

Філософія: Конспект лекцій для студентів факультету соціології та управління/ Уклад.: О. Александрова. – Запоріжжя: ЗНУ, 2011. – 125 с.

 

 

Зміст конспекту лекцій в достатньо повній мірі реалізує світоглядну орієнтованість і методологічну спрямованість, спонукає задуматися над проблемами сучасного суспільного буття в системі “природа-суспільство-людина”.

Конспект містить лекції з основними поняттями і контрольними питаннями з історії філософії (від протофілософії до сучасної західної філософії), з теорії філософії (онтологія, гносеологія, з’ясування природи і сутності свідомості) і з практичної філософії (вчення про суспільство, людину, осягнення сутності історії, аналіз глобальних проблем сучасності і прогнози щодо майбутнього людства).

Історико-філософська частина конспекту лекцій є системою забезпечення теоретичної і практичної філософії.

 

Рецензент доктор філософських наук, професор Кривега Л.Д.

 

 

Відповідальний за випуск доктор філософських наук, професор Кривега Л.Д.


ЗМІСТ

 

ВСТУП......4

 

ТЕМИ ЛЕКЦІЙ......5

Тема 1. Сенс та призначення філософії....…...5

Тема 2. Протофілософія Стародавнього світу....7

Тема 3. Космоцентризм античної філософії..11

Тема 4. Теоцентризм філософії Середніх віків...….18

Тема 5. Антропоцентризм філософії Відродження..…..23

Тема 6. Гносеоцентризм філософії Нового часу (16–18 ст.).27

Тема 7. Німецька класична філософія та її панраціоналізм.…...35

Тема 8. Посткласична філософія. Зміна філософської парадигми.

(Філософія “життя”)...…..43

Тема 9. Сучасна зарубіжна філософія (кін. 19-поч. 21 ст.):

специфіка, напрямки, тенденції....48

Тема 10. Вітчизняна філософія. Особливості становлення та розвитку.…61

Тема 11. Онтологія. Філософський зміст проблеми буття...71

Тема 12. Принципи і закони розвитку буття у світі..….76

Тема 13. Природа і сутність свідомості...85

Тема 14. Гносеологія. Пізнання й пояснення буття у світі...90

Тема 15. Людина в світі і світ людини: філософська антропологія..…97

Тема 16. Філософія суспільства...104

Тема 17. Філософія історії. Культура та цивілізація....110

Тема 18. Глобальні проблеми сучасності і прогнози щодо

майбутнього людства....117


ВСТУП

 

У системі гуманітарного знання філософія займає особливе місце. Вона розкриває і надає можливість критично осмислювати і систематизувати світоглядні і методологічні аспекти різних сфер людської життєдіяльності, галузей науки, культури в цілому. Філософія спонукає пізнавати світ, виступає проти готових схем. Саме філософія спонукає людину до самопізнання, орієнтує на відкриття істини, що сприяє розширенню світогляду і формуванню ціннісних орієнтацій особистості. Методологічна спрямованість філософії допомагає людині освоювати навколишній світ. Саме тому стає очевидною доцільність і значущість філософії як дисципліни учбового процесу.

Мета курсу – допомогти студентам сформувати наукове світорозуміння а також гуманістичний світогляд як передумову креативного мислення, активної соціальної діяльності та професійної майстерності.

Завдання курсу:

сформувати філософську культуру світорозуміння;

– закласти методологічну культуру в розгляд і вирішення реальних життєвих проблем;

У результаті вивчення курсу філософії студент повинен:

– отримати уявлення про роль філософії в житті суспільства і людини, про історичне становлення філософії, про філософську картину світу;

– ознайомитись з вченням про буття, проаналізувати його рівні, форми прояву, осягнути спосіб існування буття;

– отримати уявлення про свідомість як про вихідне філософське поняття для аналізу всіх форм життєдіяльності людини і суспільства;

– ознайомитись з етапами і можливостями пізнання; у пізнавальній діяльності осягнути взаємозв’язок елементів системи “природа-суспільство-людина” та їх розвиток;

– зрозуміти сутність суспільства, множинність його зв’язків, уяснити формаційну і цивілізаційну концепції історії, багатоманітність культур і цивілізацій;

– отримати уявлення про людську природу, про пошуки сенсу життя людини, про міру її свободи і відповідальності в суспільному житті;

– ознайомитись з глобальними проблемами сучасності та можливістю їх вирішення.

Тематичний план вивчення курсу філософії включає: читання лекцій, проведення семінарських занять і самостійну роботу студентів під керівництвом викладачів.

Зміст конспекту лекцій логічно взаємопов’язаний й у цілому забезпечує виклад навчального курсу з філософії. Історико-філософська частина є системою забезпечення теоретичної філософії. Такий підхід надає студентам можливість взяти безпосередню участь в осмисленні проблем практичної філософії в системі “природа-суспільство-людина”.


ТЕМИ ЛЕКЦІЙ

Тема 1. Сенс та призначення філософії   План

Контрольні питання

2. Особливості релігії як світогляду. 3. Походження, проблематика та особливості філософії як світогляду. 4. Філософія і мораль.

Контрольні питання

2. У чому полягає специфіка світогляду Упанішад? 3. Які ідеї філософської доктрини буддизму сприяли її перетворенню на… 4. У чому полягає сутність конфуціанства і даосизму?

Основні риси античної філософії.

По-перше. Для античної філософії характерним є наявність різноманітних шкіл, течій, напрямків, ідеї яких стали джерелом виникнення майже усіх пізніших типів світогляду;

По-друге, антична філософія була, як правило, органічно зв’язана з наукою;

По-третє, для філософії стародавньої Греції визначальною є стихійна діалектика;

По-четверте, помітною рисою античної філософії є оригінальність філософських ідей, самостійність філософського мислення взагалі;

По-п’яте, це створення цілісної картини світу на основі уявлення про єдині начала буття (матеріальні і ідеальні).

Докласична антична філософія.

Вчення мілетців про природний початок світу протиставляється міфологічним уявленням про створення світу богами з хаосу. В спробах визначити… Визначальна тенденція цієї школи – намагання знайти невидиму простим оком… Перші філософи Стародавньої Греції визначили фундаментальну філософську проблему виникнення порядку, Логоса з Хаосу.…

Класична антична філософія.

Сократ рішуче повертає філософські дослідження від вивчення Космосу, природи до людини як духовної істоти. “Пізнай самого себе”– такою є головна… Розкриваючи проблему людини, він порушував питання про такі характеристики, як… Філософія Сократа – своєрідна межа в історії античної філософії. У всіх досократівських мислителів (“досократики”)…

Посткласична антична філософія.

З III ст. до н. е. до І ст. н. е. існує скептицизм як філософське вчення, що піддає сумніву саму можливість достовірного пізнання об’єктивного… Античний скептицизм постійно закликає слідувати тому, до чого нас ваблять… В цілому скептицизм був спрямований проти догматичного трактування формальних законів мислення, розвивав уявлення про…

Контрольні питання

1. Цивілізація і культура Древньої Греції – основа виникнення філософії.

2. Філософські школи досократиків.

3. Геракліт Ефеський: біля витоків діалектики.

4. Атомістичні ідеї в античній філософії: від Левкіппа до Лукреція.

5. Евдемонізм Демокрита.

6. Життя і філософські погляди Сократа.

7. Філософія Платона як система об’єктивного ідеалізму.

8. Платонівське вчення про суспільство і державу.

9. Вчення Арістотеля про людину і суспільство.

10. Етичне вчення Епікура.

11. Стоїки та їх етична концепція.

Тема 4. Теоцентризм філософії Середніх віків

План

1. Формування середньовічної філософської парадигми.

2. Християнсько-середньовічна патристика.

3. Середньовічна схоластика. Реалізм і номіналізм.

4. Філософія Фоми Аквінського.

 

Література

1. Кондзьолка В.В. Історія середньовічної філософії: Навч. посіб. для студ. ВУЗів. – Львів: Вид-во “Світ”, 2001. – 320 с.

2. Коплстон Ф.Ч. История средневековой философии. – М.: ЭНИГМА, 1997. – 512 с.

3. Соколов В.В. Средневековая философия. – М.: Высш. школа, 1979. – 448 с.

4. Чанышев А.Н. Курс лекций по древней и средневековой философии. – М.: Высш.шк., 1991.–510 с.

 

Основні поняття:

Апофатична теологія – богословська концепція про принципову непізнаваність Бога.

Догмат – положення, яке не можна критикувати й обов’язкове для всіх віруючих.

Катафатична теологія – богословська концепція, що допускає можливість пізнання Бога за результатами його творчості.

Номіналізм – вчення, відповідно до якого загальні поняття є всього лише іменами для позначення одиничних явищ світу.

Реалізм – вчення, яке затверджує, що загальні поняття існують реально. Більше того, вони є першореальність.

Теологія – вчення про сутність Бога.

Теоцентризм – вчення, відповідно до якого Бог є центр світобудови, його деміург (творець).

 

Формування середньовічної філософської парадигми.

Утвердження християнства в якості панівної релігії привело до такого бачення реальності, яка створена за образом і подобою духу. На цьому підґрунті… Характерними рисами світогляду цього часу є: по-перше, теоцентризм. Це… По-друге, в середньовічному світосприйнятті ідея духовності, яка пов’язана не тільки з богом. Вперше в історії людства…

Контрольні питання

1. Співставте ціннісно-світоглядні орієнтації людини епохи Античності та Середньовіччя.

2. Охарактеризувати сутність суперечки номіналістів та реалістів.

3. Дати пояснення, як і чому змінився статус філософії в епоху Середньовіччя у порівнянні з Античністю.

4. Проаналізуйте, які основні світоглядні ідеї формуються в епоху Середньовіччя.

5. Прокоментувати основні погляди Августина Блаженного.

6. Дайте характеристику раціональних доказів буття Бога, що їх навів Фома Аквінський.

 

 

Тема 5. Антропоцентризм філософії Відродження

План

1. Специфіка філософії епохи Відродження.

2. Гуманізм філософії епохи Відродження.

3. Натурфілософія епохи Відродження.

4. Соціальні ідеї епохи Відродження.

 

Література

1. Горфункель А.Х. Философия эпохи Возрождения. – М.: Высш. школа, 1980. – 368 с.

2. Рутенбург В.И. Титаны Возрождения. – Л.: Наука, Ленинградское отделение, 1976. – 144 с.

3. Соколов В.В. Европейская философия ХV – ХVІІІ веков. Изд. 2-е, испр. и доп. – М.: Высш. школа, 1996. – 400 с.

 

Основні поняття:

Антропоцентризм – філософське вчення, відповідно до якого людина є центром і вищою метою світобудови.

Гілозоїзм – філософський погляд, що розглядає всю матерію (природу) у стані одухотворення.

Гуманізм – вчення, що визнає самоцінність людини у світі, її право на вільний розвиток і прояв своїх здібностей.

Пантеїзм – вчення, згідно якого Всесвіт (природа) і Бог тотожні.

Свобода – стан безперешкодного розвитку людини з розумінням міри відповідальності за свої вчинки.

 

1. Специфіка філософії епохи Відродження.Хронологічно європейське Відродження (від фр. renaissance – відродження) як єдиний культурний рух розгорнулося в межах XIV – початку XVII ст. й охопило Італію, Іспанію, Францію, Німеччину, Англію, Далмацію, Угорщину, Польщу, Чехію, північну Хорватію. Але в цих різних країнах воно проходило асинхронно.

Передусім Відродження розпочалося в Італії і в XIV – першій половині XV ст. розвивалося тільки в цій країні, а згасати там почало вже з середини XVI ст. У Німеччині швидке піднесення ренесансного культурного руху припадає на кінець XV – першу третину XVI ст., далі так само швидко загальмовується. У Франції Відродження охопило XVI ст., в Англії та Іспанії – кінець XV – початок XVII ст.

Найповніше і найпослідовніше еволюція Відродження проходила в Італії. Відродження – це могутній культурний рух у межах XIV – початку XVII ст., в ході якого відбулося подолання духовної диктатури і деспотії церкви, виникла нова культура, звернена до земних справ, прагнення людей до щасливого життя, а також нова система національних літератур, нова філософія і наука; небувалого розквіту досягло у ту пору мистецтво. Характерними ознаками культури Ренесансу були такі:

1) Світський, нецерковний, характер культури Відродження, що було наслідком секуляризації (звільнення) суспільного життя загалом.

2) Відродження інтересу до античної культурної спадщини, яка була майже повністю забута у середні віки.

3) Створення людської естетично-художньої спрямованості культури на противагу релігійній домінанті у культурі середніх віків.

4) Повернення у власне філософських дослідженнях до античної філософії і пов’язана з цим антисхоластична спрямованість філософських вчень Відродження.

5) Широке використання теорії “подвійної істини” для обґрунтування права науки і розуму на незалежне від релігії і церкви існування.

6) Переміщення людини як основної цінності у центр світу і в центр філософії, літератури, мистецтва та науки.

Відродження виникло, по-перше, на основі досягнень середньовічної цивілізації, зокрема, періоду пізнього середньовіччя, коли феодальне суспільство досягло найвищого розвитку і зазнало великих змін. У XIV–XV ст. відбувалося швидке піднесення економіки і культури міст, з’явилися нові технічні винаходи (друкарський верстат, компас, артилерія та ін.), розвинулося кораблебудування і мореплавство, зроблено великі географічні відкриття. На цей період припадає початок інтенсивного книгодрукування. У царині культури посилюється боротьба за звільнення філософської думки від догматів церкви, з’являються нові знання і течії, які не вкладалися в середньовічну філософсько-богословську систему.

Усі ці явища готували підґрунтя для прогресивного перевороту, яким і стало Відродження. Проте переворот не був універсальним, він не охоплював соціально-економічні чинники і в основах феодального ладу суттєво нічого не змінював.

Другим чинником, який відіграв величезну роль у становленні і розвитку культури Відродження, була античність. Звідси пішла і назва доби, її культурні діячі зуміли відродити античну спадщину і надати їй великого практичного значення.

Слід згадати, що середньовіччя також зверталося до античності, особливо з XII ст., але успадкувало від неї лише окремі елементи. В нову добу, добу Ренесансу, засвоєння античності мало зовсім інший характер, її відродження стало метою і суттю нової культури. Античність сприймалася як найвищий авторитет, ідеал людської досконалості, в світлі якого оцінювалася сучасність. Найсильніше античність вплинула на освіту, філософію, образотворче мистецтво і літературу.

На перший план у ренесансному неоплатонізмі виступає його гуманістичний зміст.

Античність позначилася на формуванні провідної ідейної течії доби Відродження – ренесансного гуманізму. Його журливість (печаль) можна визначити як прояв пристрасного інтересу до земного життя.

Між гуманізмом і неоплатонізмом Ренесансу існувала не тільки єдність, а й тотожність. Зачинателем гуманістичного руху вважається італійський громадський діяч і демократ Колюччо Салютаті (1331–1404).

В новій культурі, окрім ренесансу античності, значною мірою знаходить відбиття соціально-економічний та духовний зміст середньовіччя. У царині філософії спостерігається складний, непослідовний, часто суперечливий характер філософських поглядів. Тому надто складно визначити певну систему поглядів, більш-менш сталі напрямки чи філософські течії того періоду. Навіть погляди окремих філософів хибують подекуди двоїстістю, відсутністю певної визначеності. В цілому філософія Відродження не є якимсь повторенням, копіюванням античної філософії, а суттєво відрізняється від неї. З іншого боку, нова філософія, хоча і протиставляє себе середньовічній схоластиці, несе на собі відбиток середньовічної культури, і їй притаманні певні риси, що не властиві античності.

Пояснюється це, по-перше, несталістю соціально-економічного устрою в провідних країнах Західної Європи. То був перехідний період від однієї (феодальної) формації до іншої (капіталістичної), до нових, буржуазних виробничих відносин. Характеризується він невизначеністю соціально-класової структури, а звідси – неоднорідністю ідеологічних настанов. По-друге, теоретичні джерела філософії Відродження надто розмаїті і не обмежуються лише античною культурою.

Період Відродження на перше місце ставить Платона, а не Арістотеля. Філософія Платона спрямовується проти католицької теології та авторитету Арістотеля в схоластичному його тлумаченні, широко впливає на утвердження філософського ідеалізму в його новій, звільненій від середньовічної схоластики формі і відкрито виступає проти матеріалістичних тенденцій у філософії. В той же час вчення Платона, зокрема його етичні та естетичні погляди, використовувалися для обґрунтування непорушної єдності духовного та тілесного і спрямовувалися проти офіційного релігійного вчення про умертвіння плоті та одвічної гріховності людини. Філософія Відродження не відмовляється також і від філософії Арістотеля, але оригінальної, очищеної від середньовічних напластувань, а то й спотворень. Прибічники арістотелізму прагнули розвивати його матеріалістичні тенденції, запозичивши багато що у натурфілософів, стихійних діалектів та етичних вчень епікурейської школи і стоїцизму.

Одним з джерел філософії Відродження стали середньовічні єресі, які були своєрідною ідеологією опозиційних феодалізмові рухів. Єресі підривали середньовічну церковну догматику, офіційну релігійну ідеологію, розчищали шлях антицерковним ідеям мислителів Відродження. Яскравим прикладом цього можуть бути погляди Я.Гуса та його однодумців.

На формування філософії Відродження, безперечно, мали суттєвий вплив також передові тенденції в середньовічній філософії взагалі. Мається на увазі номіналізм, раціоналістичні та емпіричні тенденції в теорії середньовічної філософії.

Та особливий вплив мала східна, зокрема арабська філософія, для якої характерна сильна матеріалістична тенденція, а також наукові досягнення арабів у галузі природознавства, що поширювалися в Західній Європі в XII–XIII ст. Поряд з цими передумовами розвиткові своєрідної філософії Відродження сприяли також і великі відкриття (особливо геліоцентризм Коперніка) та винаходи, які були зроблені на той час. Потреба розвитку нових галузей промисловості спричинила якісно новий поступ у природознавстві – астрономії, механіці, географії та інших науках.

2. Гуманізм філософії епохи Відродження.Філософія Відродження ставила і прагнула вирішити важливі філософські проблеми. В цілому філософське мислення цього періоду прийнято називати антропоцентричним, в центрі уваги якого була людина, тоді як античність зосереджувала увагу на природно-космічному житті, а в середні віки в основу брався Бог та пов’язана з ним ідея спасіння. Звідси – характерна риса світогляду епохи Відродження: орієнтація на мистецтво.

Поняття “гуманізм” (лат. humanism – людяний, людський) у філософській літературі вживається у двох значеннях. В широкому – це система ідей і поглядів на людину як найвищу цінність, у більш вузькому – це прогресивна течія західноєвропейської культури епохи Відродження, спрямована на утвердження поваги до гідності і розуму людини, її права на земне щастя, вільний вияв природних людських почуттів і здібностей.

Носіями нового світогляду були люди різного соціального стану, насамперед городяни, які вивчали філософію, а також поети, художники. Об’єктом їхнього вивчення стала людина, усе людське. Звідси і назва цих діячів – гуманісти. Перші сторінки філософії гуманізму належать італійському поету і філософу Данте Аліг’єрі (1265–1321 рр.), продовжив гуманістичні тенденції у своїх творах Франческо Петрарка (1304–1374 рр.), потім – Джаноццо Манетті (1396–1459 рр.) та ін.

Якщо середньовіччя можна назвати епохою релігійною, то Відродження – епохою художньо-естетичною. Адже саме за допомогою мистецтва змальовується розмаїтий світ людського почуття та його величезна цінність. Саме людина з її тілесністю почуття вперше в епоху Відродження усвідомлюється і змальовується такою, якою вона є насправді: не носієм гріховності, а як вища цінність і онтологічна реальність.

Розвиток виробництва, нові суспільні відносини вимагали нової, ініціативної людини, яка почувала б себе не часткою, представником певного соціального стану чи корпорації, а самостійною особистістю, що представляє саму себе.

Формується нова самосвідомість людини, її активна життєва позиція, з’являється відчуття особистої сили та таланту. Ідеалом людини епохи Відродження є її різнобічна діяльність. Виникає тип культурного, гуманістичного індивідуалізму, який орієнтується не на практичну економічну діяльність (буржуазний індивідуалізм), а на культуру. Пріоритетним в ієрархії духовних цінностей стає не походження чи багатство, а особисті достоїнства та благородство. Метою життя виступає тепер не спасіння душі, а творчість, пізнання, служіння людям, суспільству, а не Богу. Отже, гуманізм є однією з характерних рис епохи Відродження.

Світоглядною спрямованістю Відродження було відкриття самоцінності людської особистості, гуманістична спрямованість пізнання. Людина відчуває таку самостійність, яку вона не мала ні в античності, ні в середньовіччі. Її сила, влада над усім існуючим і, над самою собою не потребує ніяких зовнішніх сил – ні природи (античність), ні Бога (середні віки).

3. Натурфілософія епохи Відродження.Філософія Відродження переглядає також середньовічне ставлення до природи. Природа трактується пантеїстично (грец. “пантеізм” – “всебожжя”). Бог зливається з природою, начебто розчиняється в ній, внаслідок чого сама природа обожнюється. Християнський бог немов би приземлюється, він перестає бути чимось позаприродним, трансцендентним.

Характерними є погляди з цього приводу відомого німецького натурфілософа Парацельса (1493–1541 рр.), який розглядав природу як живе ціле, що пронизане магічними силами. Якщо в людині всіма діями тіла “керує” душа, то в кожній частці природи знаходиться живе начало – архей. Для оволодіння силами природи достатньо збагнути останній, ввійти з археєм у магічний контакт і навчитися ним управляти.

Справжній світоглядний переворот епохи Відродження проявився також у поглядах на світобудову Миколи Коперніка (1473–1543 рр.) та Джордано Бруно (1548–1600 рр.).

Геліоцентрична теорія, створена й обґрунтована М. Коперніком, повністю заперечувала середньовічні теологічні уявлення про Всесвіт і місце людини у ньому. Вона відкривала принципово нові шляхи для розвитку природознавства, зокрема фізики та астрономії.

Дж. Бруно, розвиваючи геліоцентричну теорію, висунув ідею безкінечності Всесвіту та множинності в ньому світів, стояв на позиціях пантеїзму, “розсередивши” Бога в усій природі. Він вважав, що природа і є Бог в речах. Дж. Бруно сформував основний принцип природознавства, що переживало період становлення: Всесвіт єдиний, безкінечний, він не породжується і не знищується, не може зменшуватися або збільшуватися. В цілому Всесвіт нерухомий, але в його просторі рухаються лише тіла, які є складовими частками Всесвіту.

Нове бачення світобудови вимагало пошуку та обґрунтування адекватного методу пізнання дійсності. Слід сказати, що в цілому концепціям мислителів Відродження була властива діалектична тенденція. Так, філософи Відродження розвивали думку про єдність природи та взаємодію всіх її складових, визнавали вічність руху і зміну буття, висловлювали геніальні здогадки про внутрішні суперечності та їх боротьбу як головну причину руху.

Діалектичні тенденції в філософії властиві, зокрема, Миколі Кузанському (1401–1464 рр.) (принцип збіжності протилежностей), Бернардіно Телезіо (1509–1588 рр.) (все в світі відбувається через боротьбу протилежностей), Дж. Бруно (збіжність протилежностей в максимумі і мінімумі). Але пантеїстичний характер філософії Відродження відбивався на її методології. Так, питання про рух та його джерела вирішувалося більшістю філософів Відродження стихійно діалектично. Хоча вони переносили причину руху в саму матерію, але вважали, що вона є невід’ємним від матерії розумним началом. Це “архей” у Парацельса, “світова душа” у Дж. Бруно і Франческо Патриці (1529–1597 рр.). Гносеологія філософії Відродження об’єктивно була спрямована проти схоластики та релігійного догматизму. Вона висувала на перший план досвід, почуттєве сприйняття як найважливійший, перший крок у процесі пізнання.

Емпіризм у питанні пізнання особливо проявився у вченні Б. Телезіо. Меншою мірою – у М. Кузанського і Дж. Бруно. М. Кузанський у процесі пізнання виділяв чотири ступені: чуттєвість, розсудок, розум та інтуїцію. Подібним чином розглядав процес пізнання Дж. Бруно. Він вважав, що першим, хоча й недосконалим, ступенем пізнання є відчуття, потім розсудок, розум і дух. Цим самим вони підкреслювали роль розуму. Але, як бачимо, в цих твердженнях проявляється зв’язок з релігійними середньовічними традиціями інтуїтивізму, а саме – четвертий ступінь пізнання (“дух” – у дж, Бруно, інтуїція – у М. Кузанського). Тобто сенсуалізм і раціоналізм у філософії Відродження не були чітко диференційовані.

У гносеології Відродження інколи допускалося як компроміс пізнання через віру. А деякі мислителі, наприклад, Мішель Монтень (1533–1592 рр.), виступаючи проти сліпої довіри до авторитету теології, привносили в теорію пізнання елементи скептицизму. Однак скептицизм був спрямований насамперед проти “абсолютних істин”, що висувалися теологами, і аж ніяк не заперечував здатності людини пізнати навколишній світ.

Не ставили під сумнів спроможність до пізнання і автори вчення про так звану “Двоїсту істину” (М. Кузанський, П. Помпонацці та ін.). За допомогою теорії “двоїстої істини” представники філософії Відродження обґрунтовували право людського розуму на самостійне дослідження, незалежне від авторитету теології. Хоча цей авторитет і не заперечувався, але ж обмежувалася сфера його впливу.

Незважаючи на елементи визнання можливості пізнання через віру, певного скептицизму, “двоїстості істини” тощо, філософи Відродження в основному стояли на позиціях матеріалістичної теорії пізнання. Їх точка зору щодо пізнання зводилася до таких положень. По-перше, можливість пізнання навколишнього світу таким, як він є; по-друге, дія зовнішнього світу як джерела пізнання на органи чуття, що сприймають і переробляють це діяння; по-третє, заперечення будь-якої нематеріальної субстанції, що керує процесом пізнання людини; по-четверте, визнання та утвердження сили розуму та логічної діяльності, без яких не можна досягти істинного знання.

4. Соціальні ідеї епохи Відродження.Мислителі Відродження піддають перегляду також середньовічні погляди на суспільство.Розвиток нових виробничих відносин, поява нового класу – буржуазії вимагали створення сильної єдиної національної держави, здатної подолати феодальний сепаратизм та економічну ізольованість. Робляться перші спроби теоретичного обґрунтування ідеї громадянського суспільства, незалежного від релігійно теологічних настанов.

У поглядах на державотворення виділялося два основних напрямки. Представник одного з них Ла Боесі (1530–1563 рр.) виступав проти абсолютизму, проводив думку про те, що королі узурпували права, які належать народу, виступав не лише проти монархічного, а й проти будь-якого державного устрою, заснованого на експлуатації. Ідеалом держави вважав державу, яка поєднує в собі традиції відстоювання міських вольностей (прав) з ідеями народного суверенітету.

Другий напрямок, представником якого був Нікколо Макіавеллі (1469–1527 рр.), обґрунтовував необхідність сильної монархічної влади, абсолютизму. Н. Макіавеллі вважав ідеальним устроєм республіку як виразника народного суверенітету. Проте розумів, що в тих умовах лише сильна влада світського государя, яка не рахується з будь-якими моральними традиціями та церковними вченнями, здатна привести до національного об’єднання і створити нову державу.

 

Контрольні питання

1. Проаналізуйте, чим відрізняється уява про людину в епоху Відродження від традиційних уявлень Середньовіччя.

2. Проаналізувати, які античні погляди на людину відроджує ренесансний гуманізм.

3. Проаналізуйте, які нові моральні орієнтири висунуті італійськими гуманістами у порівнянні з середньовічною філософією.

4. Визначте особливості італійського гуманізму XIV- XV ст.

5. З’ясуйте специфіку натурфілософських поглядів епохи Відродження.

 

 

Тема 6. Гносеоцентризм філософії Нового часу (ХVІ – ХVІІІ ст.)

План

1. Характерні риси епохи Нового часу.

2. Емпіризм філософії Нового часу.

3. Раціоналізм філософії Нового часу.

 

Література

1. Гарнцев М.А. Проблема самосознания в западноевропейской философии (от Аристотеля до Декарта). – М.: Изд-во МГУ, 1987. – 216 с.

2. Гусєв В.І. Західна філософія Нового часу ХVІІ – ХVІІІ ст.: Підручник для студентів філософських факультетів ВУЗів. – 2-ге вид., стереотипне. – К.: Либідь, 2000. – 368 с.

3. Соколов В.В. Европейская философия ХV – ХVІІІ веков. Изд. 2-е, испр. и доп. – М.: Высш. школа, 1996. – 400 с.

 

Основні поняття:

Агностицизм – вчення про принципову непізнаваність світу.

Гносеологія – вчення про пізнання буття у світі.

Дедукція – виведення часткового із загального, рух думки від загального до часткового, від загального положення до особливого.

Деїзм – спроба компромісу між філософією і релігією. Суть якого полягає в тому, що філософія (наука) приймає ідею Бога як першопричину світу, однак розглядає розвиток світу виключаючи участь Бога у світовому розвитку.

Дуалізм – вчення про два різні, незвідні один до іншого, але взаємообумовлюючі принципи. У Декарта – це вчення про дві субстанції: Бог і світ, дух і матерія, душа і тіло.

Індукція – наведення, нарощування знання в напрямку від частини до цілого, від одиничного до загального, закономірного.

Матерія – об’єктивна реальність, що розвивається в часі й просторі, що не залежить від свідомості людей (визначення в межах філософії Нового часу).

Модус – другорядна властивість буття, що проявляється лише в певних станах. Тоді як атрибут є основною, невід’ємною властивістю субстанції буття.

Монада – проста субстанція, елемент структурно-організованого буття.

Раціоналізм – філософський напрямок, абсолютизуючий можливості розуму й ігноруючий можливості чуттєвого пізнання світу.

Сенсуалізм – вчення, що розглядає почуття людини як єдине джерело знання. Світ сприймається як сукупність відчуттів, причиною яких є внутрішні або зовнішні подразнення.

Субстанція – щось незмінне; те, що існує завдяки самому собі й у самому собі; те, що виступає достатньою підставою реальності світу.

Емпіризм – філософський напрямок, орієнтований на одержання знання тільки з чуттєвого досвіду й ігноруючий можливості теоретичного (раціонального) пізнання.

 

1. Характерні риси епохи Нового часу. Філософія Нового часу історичними передумовами свого формування має утвердження буржуазного способу виробництва в Західній Європі, наукову революцію XVI–XVII ст., становлення експериментального природознаства. Вона утверджувала свої засадні принципи в боротьбі з феодальною ідеологію, середньовічною схоластикою, релігією та церквою, продовжуючи духовні надбання епохи Відродження. Найсуттєвішою особливістю філософії Нового часу була орієнтація на природознавство, тісний зв’язок з проблемами методології наукового пізнання, в якому вона вбачала головний засіб морального і соціального оновлення людства, утвердження людської гідності, свободи і щастя.

Головне своє завдання філософія Нового часу вбачає в розробці та обґрунтуванні методів наукового пізнання, концентруючи основну свою проблематику навколо методології наукового пізнання та гносеології. На цій основі формуються в філософії XVII ст. два протилежні напрямки: емпіризм та раціоналізм. Емпіризм проголошує, що основний зміст наукове пізнання отримує з чуттєвого досвіду, в знаннях немає нічого, чого б раніше не було в чуттєвому досвіді суб’єкта. Раціональне пізнання, розум не приносить ніякого нового змістовного знання, а лише систематизує дані чуттєво сенситивного досвіду. Раціоналізм наголошує, що основний зміст наукового знання досягається через діяльність розуму, розсудку та інтелектуальної інтуїції, а чуттєве пізнання лише підштовхує розум до діяльності. Ідеалом знання як емпіризм, так і раціоналізм вважали математику, а основними характерними рисами істинного знання визнавали всезагальність, необхідність, суттєвість.

У цілому, слід визначити основні риси, що притаманні філософії Нового часу:

1. Зв’язок з наукою. Критика схоластики.

2. Впровадження в науку експериментальних і математичних методів дослідження.

3. Розробка і застосування в процесі пізнання методів індукції і дедукції.

4. Раціоналізм і емпіризм як визначальні напрямки філософії Нового часу.

5. Розробка вчення про людину і її невід’ємні права.

6. Просвітництво.

7. Розробка договірної теорії держави, вчення про її сутність та природне походження.

Емпіризм філософії Нового часу.

Ф. Бекон послідовно піддає критиці філософію як форму споглядання і пропагує філософію як науку про реальний світ, яка базується на дослідному… Місце науки Ф. Бекон вбачав у вирішенні суспільних проблем і суперечностей… Згідно з теорією двоїстої істини Ф. Бекон здійснює розрізнення чуттєвої та розумної душі людини. Розумна душа входить…

Раціоналізм філософії Нового часу.

Р. Декарт – автор ряду досліджень, що стосуються різних сфер пізнання. Його наукові пошуки призводять до закладення основ геометричної оптики. Він… Р. Декарт підгримує антисхоластичну спрямованість філософії Ф. Бекона. Однак… Декартовий методологічний сумнів, або “критика усіх визначень”, будується не як абсолютний скепсис, заперечення…

Контрольні питання

1. Проаналізуйте соціокультурні та духовні процеси в Європі Нового часу, що обумовили особливості розвитку філософії.

2. Охарактеризуйте чинники, що визначили провідну роль гносеологічної проблематики в філософії Нового часу.

3. Співставте основні ідеї емпіризму і раціоналізму.

4. Порівняйте основні методологічні ідеї Ф. Бекона і Р. Декарта та їх роль в розробці ідейних засад новоєвропейської науки.

5. Проаналізувати, як раціоналістична позиція Б. Спінози відобразилась в його етичному вченні.

 

 

Тема 7. Німецька класична філософія та її панраціоналізм

 

План

1. Загальна характеристика німецької класичної філософії.

2. І. Кант родоначальник німецької класичної філософії. Його вчення про пізнання та етичні погляди.

3. Філософське вчення Гегеля. Протиріччя між методом і системою у його філософії.

4. Філософські погляди Й.Г. Фіхте та Ф.В. Шеллінга.

5. Антропологічний матеріалізм Л. Фейєрбаха.

 

Література

1. Гулыга А.В. Немецкая классическая философия. – М.: Мысль, 1986. – 332 с.

2. Кант И. Критика чистого разума. – Симферополь: Реноме, 1998. – 528 с.

3. Энгельс Ф. Людвиг Фейербах и конец немецкой классической философии. – М.: Политиздат, 1986. – 62 с.

 

Основні поняття:

Апріорі – знання, отримане до й незалежно від досвіду.

Антиномія – положення, теза й антитеза якого доказові в рівному ступені.

Апостеорі – знання, отримане в результаті досвіду.

Категоричний імператив – моральний закон практичного розуму з орієнтацією на обов’язок і доброчесність.

Ноумен – “річ у собі”, явище, дане нам через відчуття. Але ноумен це не реальний об’єкт, що викликає феномен, а об’єкт нашого розуму, відомий нам через уяву.

Трансцендентальне – апріорна здатність мислення, що забезпечує можливість досвідного знання.

Трансцендентне – те, що перебуває за межами можливостей свідомості й пізнання.

Феномен – явище світу, що осягається за допомогою відчуттів, “річ для нас”.

1. Загальна характеристика німецької класичної філософії.Німецька класична філософія є значним і вагомим етапом у розвитку світової філософії, що охоплює напружений, дуже яскравий за своїми результатами, важливий за впливом на духовну історію людства період духовно-інтелектуального розвитку. Boнa представлена сукупністю філософських концепцій Німеччини майже за сто років, зокрема, такими оригінальними мислителями, як Іммануїл Кант (1724–1804 рр.), Йоган Готліб Фіхте (1762–1814 рр.), Фрідріх Вільгельм Шеллінг (1775–1854 рр.), Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770–1831 рр.), Людвіг Андреас Фейербах (1804–1872 рр.). При всьому розмаїтті ідей та концепцій, німецьку класику відрізняє ряд суттєвих рис та принципів, що є спільними для всього цього етапу розвитку філософської думки. Саме вони і дають змогу говорити про німецьку класичну філософію як про цілісне духовне утворення.

По-перше, всіх представників німецької класичної філософії об’єднує розуміння ролі філософії в історії людства і в розвитку світової культури. Вони вважали, що філософія покликана критично самопізнати людську життєдіяльність, зробили предметом спеціального філософського дослідження людську історію і людську сутність. І. Кант, Й. Фіхте, Ф. Шеллінг, Г. Гегель бачать філософію чітко систематизованою наукою, але наукою специфічною. З їхньої точки зору, філософія, живлячись науками, орієнтуючись на науки, має будувати себе як науку гуманістичної спрямованості.

По-друге, представники німецької класичної думки надали філософії вигляду широко розробленої та диференційованої спеціальної системи дисциплін, ідей, понять та категорій. Німецька класична філософія є високо професійною, надзвичайно абстрактною та узагальненою системою філософського освоєння дійсності.

По-третє, німецька класична філософія розробила цілісну діалектичну концепцію розвитку.

По-четверте, німецька класика виробила певні загальні принципи підходу до проблеми історичного розвитку, запропонувавши досліджувати його науково-теоретичними засобами і виділивши деякі його загальні закономірності.

По-п’яте, розглядаючи проблеми людини, німецька класична філософія концентрує увагу навколо принципу свободи та інших гуманістичних цінностей.

Враховуючи ці основні риси німецької класичної філософії, можна виділити також і основні проблеми, дослідження яких перебуває в центрі уваги цього періоду розвитку світової філософії: проблема науковості філософії, онтології, гносеології, філософської антропології, філософії історії, філософії права, філософії релігії, етики, естетики і т. д. Для побудови своїх філософських систем мислителі німецької класики виходили з таких принципів: принципу розрізнення закономірностей розвитку природи і культури, принципу активності суб’єкта, принципу історизму.

2. І. Кант родоначальник німецької класичної філософії. Його вчення про пізнання та етичні погляди.Іммануїл Кант народився в 1724 p. у сім`ї ремісника в Кенігсберзі. Тут Кант вчився, вчителював, став професором, ректором університету. У Кенігсберзі він написав усі свої твори, тут він і помер у 1804р.

Філософію І. Канта поділяють на два періоди – докритичний (до початку 70-х років XVIII ст.) і критичний, коли Кант розпочав досліджувати обмеження розуму. Результати своїх досліджень він виклав у своїх відомих працях: “Критика чистого розуму”, “Критика практичного розуму”, “Критика спроможності судження” і багатьох інших.

Для першого періоду властиве захоплення природничими науками, натурфілософською проблематикою. А другий період, протягом якого власне і розвивається кантівська філософська система, присвячений вивченню походження пізнавальної діяльності, її закономірностей та меж.

І. Кант підносить гносеологію до рівня основного елемента теоретичної філософії, її предметом має бути, на думку І. Канта, дослідження пізнавальної діяльності суб’єкта, виявлення її меж та законів діяльності людського розуму. Кант наголошує, що головним фактором визначення способу пізнання та конструювання предмета знання є суб’єкт пізнання та його пізнавальні здібності. У критичний період І. Кант створює філософські праці, які стали подією в історії людської культури: “Критика чистого розуму”, “Критика практичного розуму”, “Критика здатності судження”, присвячені осмисленню філософії як науки, гносеології, проблем людської свободи та моральності і т.ін. І. Кант визначає філософію як науку про відношення будь-якого знання до суттєвих цілей людського розуму. Філософія, з його точки зору, має відповісти на такі питання: “Що я можу знати?”, “Що я маю робити?”, “Чого я можу сподіватись?” Відповідь на такі питання і гарантує філософії її високу місію законодавиці розуму. Таку місію, на думку І. Канта, може виконати лише трансцендентальна філософія, яка є системою усіх принципів чистого розуму. А оскільки розум, з його точки зору, має практичне і теоретичне застосування, то і філософія поділяється ним на практичну і теоретичну. Практична філософія, філософія моральності, філософія звичаїв містить принципи апріорі, які визначають і роблять необхідно обумовленою всю нашу поведінку. А теоретична філософія має бути теорією наукового пізнання, яка б містила в собі усі принципи чистого розуму, побудовані виключно на поняттях теоретичного знання всіх речей.

Перш ніж говорити власне про проблеми гносеології І. Канта, слід розглянути деякі аспекти його вчення про знання. Знання, з його точки зору, є судженнями, тобто поєднанням уявлень та понять у свідомості і через свідомість. Судження можуть бути аналітичними, коли предикат (логічний присудок) не дає нового значення, та синтетичними, коли предикат не виводиться із суб’єкта, а поєднується з ним. Синтетичні судження, в свою чергу, можуть бути апостеріорними, коли є мислимий зв’язок між суб’єктом та предикатом і виявляється він у досвіді і через досвід. Другим видом синтетичних суджень є судження апріорі, тобто такі, де зв’язок між суб’єктом та предикатом не засновується на досвіді. Аналітичні судження, на думку І. Канта, усі є апріорними. Вони не вимагають звернення до досвіду, а, отже, не дають насправді нового знання. Що ж до синтетичних суджень, слід відзначити, що вони можуть бути як емпіричними, так і апріорними. Вони завжди дають нове знання.

Отже, І. Кант виділяє два види знання: досвідне (апостеріорне) та незалежне від досвіду (апріорне). Джерелом останнього, вважає І. Кант, є сама структура людських пізнавальних здатностей. Апріорні знання – це знання, що передують досвіду, обумовлюють його і незалежні від нього. Апріорні знання існують у трьох видах пізнання: математиці, теоретичному природознавстві та в метафізиці як теоретичній філософії. І. Кант у даному випадку намагається поставити і спробувати вирішити важливу проблему гносеології – проблему діалектики взаємозв’язку та взаємопереходу чуттєвого та раціонального у пізнанні. Розробляючи проблеми гносеології, І. Кант відштовхувався від концепції “речей у собі”. Процес людського пізнання, на його думку, починається з досвіду. Існує дві чисті форми чуттєвого наочного уявлення (чуттєвого досвіду): простір та час. Вони упорядковують відчуття, розміщуючи їх у просторі та часі, і є принципами апріорного знання. Суб’єкту протистоїть незалежна від нього об’єктивна реальність (“річ у собі”). Речі у собі, діючи на наші органи чуття, викликають відчуття, які не дають ніякого знання про речі як такі. Світ людини, вважає І. Кант, це предмети та явища (“світ речей для нас”), які упорядковуються людською свідомістю. Таким чином, у І. Канта виникає два світи: перший – світ явищ, який існує в нашому досвіді, у просторі та часі; і другий – світ речей у собі, який не досліджений для пізнання і перебуває поза простором і часом, за межами людської свідомості. Цей останній І. Кант визначає як трансцендентний світ.

Далі І. Кант висуває концепцію трьох сходинок пізнання: чуттєвого споглядання, розсудку та розуму. Апріорні форми чуттєвості розміщують та упорядковують дані відчуттів у просторі та часі, в результаті чого виникають явища. Але самі по собі явища, на думку І. Канта, ще не дають знань, а являють собою лише необхідний підготовчий матеріал. Щоб з цього матеріалу отримати знання, його необхідно осмислити. Це можна зробити за допомогою понять, які дає розсудок.

Існує, вважає І. Кант, два основні стовбури людського пізнання, що виростають із спільного коріння: чуттєвість, через яку предмети даються, та розсудок, за допомогою якого вони мисляться. Щодо змісту знання, розсудок є цілком залежним від чуттєвості. І. Кант визначає розсудок як здатність мислити предмет чуттєвого споглядання і одночасно як здатність мислити його в певній незалежності від чуттєвих вражень. Поняття, які дає розсудок, можуть бути емпіричними, якщо в них містяться відчуття, викликані присутністю предмета, та чистими, якщо до них не приєднуються відчуття, що складають матерію знання. Чисте поняття, на думку І. Канта, містить у собі лише форму мислення про предмет взагалі. Ці поняття і є категоріями філософії.

І. Кант подає категорії за такою схемою: 1. Кількості: єдність, множина, сукупність. 2. Якості: реальність, заперечення, обмеження. 3. Відношення: присутність та самостійне існування, причинність та залежність, спілкування. 4. Модальності: можливість – неможливість, існування – неіснування, необхідність – випадковість. Вказаними категоріями, підкреслює І. Кант, володіє кожна людина, оскільки вони становлять структуру людського пізнання. Самі ж категорії не є знаннями, а лише формами мислення, які з наочних уявлень утворюють знання.

І. Кант наводить такий приклад: вранці ми вийшли в садок, доторкнулись до каменя, відчули, що він холодний і вологий, вкритий росою. Сформували емпіричне судження сприйняття: камінь холодний та мокрий від роси. Потім сонце нагріло камінь, він став сухим і теплим. Ми створили нове судження, застосувавши категорії розсудку: загальне, причина, необхідність – сонце є причиною теплоти. Тим самим ми чуттєве сприйняття підвели під категорії причини, загального та необхідного. І. Кант робить висновок, що в процесі пізнання на рівні розсудку ми упорядковуємо чуттєві дані категоріями розсудку, формулюючи закони науки. Отже, закони науки є не відображенням дійсності, а результатом конструктивної діяльності мислення, категорії розсудку. Мислення може знайти в природі лише те, робить висновок І. Кант, що дозволяють його апріорні категорії. Цей висновок І. Кант кваліфікує як “копернікіанський переворот у філософії”, оскільки не знання мають узгоджуватись з дійсністю, як вважалося раніше, а дійсність як предмет знання має узгоджуватись з тим апріорним категоріальним апаратом, що дається людині до будь-якого досвіду. Третьою здатністю людського пізнання є розум, який на відміну від чуттєвості та розсудку є здатністю опосередкованого пізнання, що прямо і безпосередньо не пов’язане з досвідом. Розум, наголошує І. Кант, ніколи не спрямований безпосередньо на предмети досвіду та на досвід взагалі, а завжди має своїм предметом лише результати діяльності розсудку, щоб надати їм всезагального та необхідного характеру. Подібно до того, як розсудок утворює категорії, розум утворює свої поняття – трансцендентальні ідеї. Ідеї розуму – це необхідні поняття, розширені до безумовного, що обслуговують концептуальне пізнання, на відміну від розсудкових понять, які слугують розумінню сприймання, чуттєвого досвіду.

Трансцендентальні ідеї І. Кант поділяє на три види. 1. Світ психологічних ідей, де досліджується абсолютна єдність мислячого суб’єкта; це мікросвіт людського “Я”. 2. Світ космологічних ідей, де вибудовується абсолютна єдність зовнішнього світу. Це макрокосмос: природа, космічна цілісність, “людина в природі”. 3. Світ теологічних ідей, де фіксуються абсолютна єдність усіх предметів взагалі: вони вводять людину у світ віри, в якому центральне місце відведене поняттям Бога та безсмертя душі. Далі І. Кант формулює досить складну концепцію суперечностей – антиномій, які з необхідністю виникають у людському розумі при спробі мислити світ як єдине ціле, беручи за передумову ідею безумовного чи абсолютного. На думку І. Канта, неминучі суперечності народжуються в нашому розумі внаслідок того, що поняття абсолютного, безкінечного, застосовані до світу речей у собі, переносяться і на світ досвіду, світ явищ.

І. Кант виділяє чотири антиномії: 1) світ є кінечним у просторі і в часі (теза) – світ є безкінечним у просторі і в часі (антитеза); 2) все у світі є простим і неподільним (теза) – все у світі є складним, і все можна розділити (антитеза); 3) в світі існує свобода (теза) – в світі немає свободи, все відбувається за законами природи, тобто з необхідності (антитеза); 4) існує Бог як першопричина світу (теза) – не існує ніякої першопричини світу (антитеза). Згідно з І. Кантом, і тезу, і антитезу можна довести однаково успішно.

У вченні про антиномії, можливості виникнення у розумі суперечностей без порушення законів логіки, І. Кант поставив і спробував осмислити проблеми діалектики. Проте, виділивши ці суперечності, І. Кант визнає їхнє існування лише в людському розумі, а не в об’єктивній дійсності і не бачить шляхів їхнього теоретичного вирішення.

Отже, І. Кант поставив надзвичайно важливі проблеми в дослідженні структури пізнавального процесу, багато з яких лишаються актуальними і в наші дні. Саме в полеміці з І. Кантом народились філософські концепції Й. Фіхте, Ф. Шеллінга, Г. Гегеля.

3. Філософське вчення Гегеля. Протиріччя між методом і системою у його філософії.Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770–1831 рр.) готувався до кар’єри пастора в Тюбінгенському теологічному інституті. Магістр філософії, кандидат теології під впливом французької революції приділив велику увагу соціальній філософії. З 1801 p. після захисту дисертації розпочинає в Йенському університеті викладацьку діяльність. З моменту видання “Науки логіки” Г. Гегель стає офіційним державним філософом Пруссії. У 1818 p. Г. Гегеля запрошують до Берлінського університету, де він працював професором, ректором до своєї смерті. За життя було видано “Феноменологію духа” (1807 р.), “Науку логіки” (1812–1816 рр.), “Філософію права” (1821 р.), “Енциклопедію філософських наук” (1817 р., 1827 р., 1830 р.).

Після смерті Г. Гегеля зусиллями його учнів і послідовників видаються інші його роботи: “Лекції з історії філософії”, “Філософія історії”, “Лекції з естетики”, “Лекції з філософії релігії”, що ввійшли до 18-титомного зібрання його творів.

Якщо в цілому характеризувати філософію Г. Гегеля, то потрібно сказати, що це найвідоміший філософ об’єктивного ідеалізму, який у рамках своєї об’єктивно-ідеалістичної системи глибоко і всебічно розробив теорію діалектики. У гегелівській діалектиці природи слід підкреслити два моменти: 1) діалектику філософського тлумачення природи; 2) діалектику самої природи. Він зробив спробу побудувати теоретичну систему, яка повинна була остаточно вирішити проблему тотожності мислення і буття.

В коло його інтересів входили всі сфери життя – природа, людина, її свобода, закономірності суспільного життя, логіка, право тощо. Заслуга Г. Гегеля полягала також у тому, що він весь природний, історичний і духовний світ вперше подав у вигляді процесу, тобто у вигляді руху, змін, у перетвореннях, у розвитку. Але цей універсальний процес він відобразив своєрідно – ідеалістично. Г. Гегель вважав, що об’єктивно, незалежно від нас існує абсолютний Дух, як самостійна, універсальна, духовна субстанція світу. Цей абсолютний Дух. абсолютна ідея чи розум, постійно розвиваючись, на певному його етапі породжує, “відпускає з себе своє інше” – природу, яка в свою чергу, розвиваючись, породжує “суб’єктивний” Дух – людину, мистецтво, релігію і найвищий прояв цього духу – філософію. Обґрунтовуючи ідею розвитку, Г. Гегель сформулював основні закони діалектики, показав діалектику процесу пізнання, довів, що істина є процесом.

Розробляючи філософію історії, Г. Гегель перший підкреслив, що основною проблемою вивчення соціального буття людини є вивчення діалектики суб’єктивності побажань кожної окремої людини і об’єктивності, закономірності створюваної людьми системи суспільних відносин. Г. Гегель критикував розуміння свободи як відсутність всіляких перепон. Таке розуміння свободи є “свободою порожнечі”, говорив він. Г. Гегель підходить до формули свободи як “пізнаної необхідності”.Основне протиріччя філософії Г. Гегеля – протиріччя між діалектичним методом і метафізичною системою.

У філософії Г. Гегеля слід чітко розрізняти діалектичний метод та систему, що суперечать одне одному, перебувають у суперечності, яка виявляється в таких моментах:

1. Метод виходить з визнання всезагальності розвитку. Система ж заперечує всезагальність розвитку, оскільки природа розвивається лише в просторі, а не в часі. Система вимагає обмеження розвитку.

2. Метод заснований на визнанні всезагальності суперечності. Система ж вимагає вирішення усіх суперечностей та встановлення несуперечливого стану.

3. Метод вимагає відповідності руху думки стану, характерному для реальних процесів. Система ж передбачає конструювання зв’язків з голови.

4. Метод вимагає постійного перетворення дійсності, а система – незмінності існуючого стану речей.

Непослідовність його діалектики полягає в тому, що вся вона була звернена в минуле і не поширювалась на пояснення сучасного і майбутнього. Г. Гегель скрізь установив абсолютні межі розвитку: в логіці такою межею є абсолютна істина; у природі – людський дух; у філософії права – конституційна монархія; в історії філософії – його власна філософська система.

В основі гегелівського розуміння історії лежить поняття світового духу. Г. Гегель визначав всесвітню історію так: “Всесвітня історія є прогрес в усвідомленні свободи, прогрес, який мають пізнати в його необхідності”. Прогрес свободи у Г. Гегеля здійснюється схематично: в основі історії лежить світовий дух як суб’єкт, який не усвідомлюється окремими індивідами. Вони виходять у своїй діяльності не з поняття (розуміння) світового духу, а із своїх приватних індивідуальних інтересів. Жоден індивід не керується світовим духом. Дух діє підсвідомо. Кожен індивід переслідує свої власні цілі, різні інтереси. Тому часто отримуються протилежні результати. Тобто, тут існує невідповідність між цілями і результатами. Із зіткнення виникає щось єдине, яке не переслідується жодним індивідом. Це історична подія, яка є проявом світового духу. Світовий дух у Г. Гегеля реалізує себе через діяльність окремих індивідів. Цю особливість світового духу Г. Гегель називав “хитрістю розуму” (люди не підозрюють того, що своєю діяльністю здійснюють світову історію). Г. Гегель вважав, що розвиток історії завершується, досягши рівня Прусської імперії, після чого історія вже не розвивається в просторі і часі. Відтак, філософія Г. Гегеля була консервативною, вона не давала перспектив для необхідності появи нових формацій, і через це класики марксизму назвали її “кінцем німецької класичної філософії”.

Філософська теорія Г. Гегеля справила значний вплив на всю наступну філософську думку. Після смерті Г. Гегеля в Німеччині виникли напрямки, що випливали з його вчення і розвивали його ідеї. Наприклад, ортодоксальне гегельянство намагалось зберегти в чистості, недоторканою його філософську систему. А молоде гегельянство (серед якого був і К. Маркс), спираючись на гегелівський діалектичний метод, підкреслювало вирішальну роль особистісного, суб’єктивного фактора в історії.

4. Філософські погляди Й.Г. Фіхте та Ф.В. Шеллінга.Йоганн Готліб Фіхте народився 1762 р. З 1794р. працював професором Йенського університету. В 1799 p. був звинувачений в атеїзмі та звільнений з університету, після чого переїхав до Берліна і займався читанням публічних лекцій. Добровольцем брав участь у антинаполеонівській війні і в 1814 p. помер від хвороби у військовому госпіталі.

У своїх перших трактатах Й. Фіхте першочергову увагу приділяє філософсько-моральним проблемам. Так, у працях “Досвід критики усякого одкровення”, “Нотатки про правильність висновків громадськості по відношенню до французької революції” Й. Фіхте зводить поняття “практичної філософії” до діяльності лише моральної свідомості. Він виводить моральні принципи як вимоги абстрактного розуму. Основу своєї практичної філософії він вбачає в тому, що принципи моралі повинні опиратися на теоретичне обґрунтування, маючи зв’язок із чіткою науковою системою.

Головний твір Й. Фіхте – “Науковчення” (1794 р. ) – є трактатом про науку. Наукові положення, згідно з його поглядами, повинні спиратися на основоположення, які є достовірними самі собою. Таким достовірним фактом є визнання суб’єктом свого існування – “Я”. “Я” охоплює собою все, що може бути мислимим. Діяльність суб’єкта, який визнає своє існування, розглядається як діяльність “Я”, що відбувається у формі переходів від ствердження певної тези до протилежної, а від останньої – до третьої, яка має бути єдністю першої і другої. Крім тези про існування “Я”, ми можемо виділити протилежну тезу – “не–Я”.

Оскільки визнання суб’єктом факту свого існування – єдина достовірність, з якої може починатися мислення взагалі, “Я” не є індивідуальним Я, або субстанцією. “Я” – це абсолютна умова для послідовного, наукового мислення. Воно є основою морального мислення, яка діє як абсолютна надсвідомість. Індивідуальне “Я” є відображенням абсолютного “Я”, абсолютної моральності. Саме індивідуальному, емпіричному “Я” протистоїть емпірична природа “не–Я”.

Теоретична філософія, усвідомивши місце “Я” і “не–Я”, протиставляє їх одне одному в межах абсолютного “Я”, неначе результат обмеження, розділу абсолютного. Керуючись таким методом протиставлення і синтезу, Й. Фіхте розглядає систему теоретичних і практичних категорій буття і мислення. Такий метод називають “антитетичним”: антитези не виводять з першої тези шляхом переходу до протилежного, а ставлять поряд з тезою.

Мета діяльності людини полягає у виконанні закону моралі, обов’язку, якому протистоять природні властивості людини. Ці властивості походять з фізичної природи людини, пов’язаної з усім матеріальним світом, з “не–Я”, яке протистоїть “Я” і спонукає його до діяльності. Умовою виконання морального закону може бути лише перемога над чуттєвими схильностями. При цьому Й. Фіхте роз’яснює, що його “не–Я” не можна розуміти як кантівську “річ у собі”. “Річ у собі” лежить за межами свідомості, а у Й. Фіхте “не–Я” не здатне існувати як незалежна від свідомості реальність. Воно виникає як продукт діяльності свідомості. Ця діяльність така, що коли вона здійснюється, то в нас немає її усвідомлення. Тому повсякденне мислення взагалі її не фіксує, а сприймає її продукти, як такі що нібито існують самі собою, незалежно від свідомості та діють на свідомість.

Філософське мислення, досліджуючи достовірні самі собою основоположення, долає цю ілюзію повсякденного мислення. Насправді ця данність є лише необхідним уявленням, яке виникає з продуктивної діяльності “Я”. Щоб дійти усвідомлення діяльності “Я”, слід мати здатність розуму до цього. Таку властивість, для якої не існує звичного протиставлення між діянням та його результатом, між суб’єктом і об’єктом, Й. Фіхте називає “інтелектуальною інтуїцією”. Таким чином, не теоретичні положення роблять можливими практичні, а навпаки, практичність робить можливою теоретичність. Діяльність “Я” завжди веде до усвідомлення протилежного. Сама діяльність “Я” приводиться в рух чимось протилежним. Необумовлена діяльність “Я” з необхідністю відтворює протилежності: між діяльністю та її завданням, між предметом і методом, між знанням і незнанням.

Під час формулювання положень своєї філософії Й. Фіхте систематично виводить, фіксує логічні категорії. Керуючись “антитетичнім” методом, він рухається від теоретичних загальних положень – через розгляд відчуттів, споглядання, уяви, а також мислення (розсуду, здатності судження, розуму) – до положень практичного розуму з його властивостями та спрямуваннями. Викладаючи порядок розвитку категорій, Й. Фіхте показує, що суб’єкт послідовно підіймається від нижчих щаблів теоретичної діяльності до вищих. Такім чином, метод “науковчення” відтворює історичний розвиток людського духу, природний процес розвитку здатності мислення.

Головною проблемою етики Й. Фіхте вважав суперечність між необхідністю і свободою. Під впливом Б. Спінози він визнає, що воля людини і уся її духовна діяльність взагалі детерміновані таким же чином, як і фізична природа. Людина підкоряється законові причинної зумовленості не тільки як частина або явище природи, а й як суб’єкт громадянського історичного процесу. Згадана детермінованість визначається настільки жорсткою, що Й. Фіхте визнає усі поняття про випадковість лише удаваними, такими, що виникають з недостатнього розуміння суті справи, з необізнаності.

Як і Б. Спіноза, Й. Фіхте вбачає в свободі не безпричинний акт, а дію, що ґрунтується на пізнанні необхідності. Однак, на відміну від Б. Спінози, Й. Фіхте вводить поняття “ступеня” свободи, що фіксує доступність свободи людям залежно від рівня історичного розвитку суспільства, в якому індивід перебуває, а не від індивідуальної мудрості. Свобода складається не з вилученої природної чи суспільної необхідності, а з добровільного підкорення індивіда законам та цілям людського роду. Таке підкорення базується на суспільному пізнанні необхідності. Постановка проблеми в історичному контексті допомогає Й. Фіхте показати, що існують різні ступені свободи, зумовлені відмінностями історичних епох.

Фрідріх Вільгельм Шеллінг (1775–1854 рр.) отримав у Тюбінгені вищу духовну освіту, в Лейпцігу вивчав математику і природознавство. Викладав у Йенському, Ерлангенському, Мюнхенському та Берлінському університетах. У філософській еволюції Ф. Шеллінга відсутні чіткі межі між її етапами, які можна назвати як “філософія природи” (натурфілософія – 90-ті роки XVIII ст.), трансцендентального ідеалізму (1800 р. ), “філософія тотожності” (перше десятиліття XIX ст.) та “філософія одкровення”.

У філософській еволюції Ф. Шеллінга філософія природи – найважливіший етап. Якщо для Й. Фіхте значення природи полягало у тому, що вона протистоїть моральності, а остання перемагає природні властивості суб’єкта, то для Ф. Шеллінга, навпаки, природа – самостійний предмет філософського дослідження.

У своїх працях “Ідеї філософії природи” (1797 р.), “Про світову душу” (1798 р.), “Перший нарис системи філософії природи” (1799 р.), “Загальна дедукція динамічного процесу” (1800 р. ) Ф. Шеллінг спирається не тільки на І. Канта, а й на вчення Г. Лейбніца про монади.

Розглядаючи природу як силову динамічну єдність протилежностей, Ф. Шеллінг вважає, що через усю природу проходить протилежність об’єкта і суб’єкта. Прообразом такої протилежності він вважає полярність полюсів магніта: вони одночасно пов’язані між собою і взаємнопротилежні. Це – перше виявлення загального світового закону, який виявляє себе у протилежності позитивного і негативного зарядів у електродинаміці, у протилежному відношенні кислот і лугів. Принцип поділу на протилежності Ф. Шеллінг впроваджує для розгляду явищ органічного життя. Він за допомогою поляризації класифікує різновиди явищ живої природа. На думку Ф. Шеллінга, у природі є сила, яка має властивості живої сили. Роздвоєння цієї сили уможливлює природі утворювати нові форми природного існування. Уся природа – великий організм, у якому протилежності гармонійно поєднуються в єдності, взаємне заперечення гармонійно вирішується єднанням. Цілісність живого організму базується на гармоніях, а гармонії мають духовну природу. Тому не живе породжується з неживого, а навпаки: мертве тіло – продукт життєдіяльності, результат смерті живого. Таким чином, початок усіх речей має духовну основу, але ця духовна основа є несвідомою, животворною, немислячою.

Найважливішими досягненнями філософії природи Ф. Шеллінга було використання історичного погляду на природу. Саме Ф. Шеллінг проголошує, що природа історично давніша за свідомість. Виникнення свідомості є результатом ряду змін природи.

Філософія природа Ф. Шеллінга час від часу вступала в суперечність з досягненнями природничих наук. Тому ця філософія дуже швидко втратила свій авторитет у колах природодослідників. Однак історично вона відіграла визначну роль.

Після створення основоположних принципів “філософії природа” Ф. Шеллінг дійшов висновку, що його вчення відповідає на питання: яким чином несвідомо духовна природа породжує свідоме, як із об’єктивного виникає суб’єктивне. Однак для ідеалістичної філософії завжди стоїть проблема: як суб’єктивне стає об’єктивним? Спробу дати відповідь на це питання Ф. Шеллінг здійснив у “Системі трансцендентального ідеалізму” (1800 р.).

Трансцендентальний ідеалізм виходить з визнання первинності суб’єктивного “Я” стосовно об’єктивного. Безпосереднім предметом вивчення трансцендентальної філософії проголошується суб’єктивне, його внутрішні акти, засобом його розгляду – “інтелектуальна інтуїція”. На думку Ф. Шеллінга, традиційне повсякденне логічне мислення має форму лише розсуду, дає знання нижче порівняно з пізнанням, яке здійснює розум. Розсуд, логічне мислення стоять під владою закону суперечності. Розум же не підкоряється формальному закону суперечності (закон, згідно з яким у судженнях забороняється мати взаємозаперечні судження). Розум не підвладний забороні суперечності, він безпосередньо вбачає за суперечностями єдність протилежностей.

Форми пізнання розумом не збігаються з розсудливістю. Вони не є умовиводами та доказами. Ці форми є безпосереднім уявленням, сприйняттям інтелектуальної інтуїції. Суб’єктом такого пізнання може бути тільки філософський або художній розум, геній, а не повсякденна розсудливість. Тим більше, що мова, якою розсуд висловлює свої умовиводи, заважає інтелектуальному сприйняттю, бо складається зі сталих форм, відбитків розумових процесів.

Центральною ідеєю Ф. Шеллінга, яка уможливила йому побудувати систему “філософії природи” і систему “трансцендентального ідеалізму”, є ідея “абсолютного розуму, в якому суб’єктивне і об’єктивне – неподільні” (в чому і виявляється його філософія тотожності). Усе, що виявляє себе як протилежності, обов’язково повинно мати спільність, бути ототожнене у чомусь, інакше ми протилежність взагалі не помітимо. Однак якщо ми бачимо протилежності, то ми бачимо і їх тотожність. Чому тоді так складно вирішується проблема пізнання тотожностей протилежностей? Ф. Шеллінг вважає, що тотожності ми сприймаємо тільки інтуїтивно, хоча постійно використовуємо їх і в практичному, і в теоретичному житті.

Те, що в Абсолюті тотожне, вічне і бездоганне, у світі речей, навпаки, – поділене, множинне, неосяжне, змінюється у часі, уявляється як процес. Розвиток Абсолюту, за Ф. Шеллінгом, має цілепокладаючу форму. Крайні ступені його на одному полюсі дають матерію, а на протилежному – ідею, істину пізнання. Саморозподіл Абсолюту, єдиного тотожного самому собі початку, має своєю метою самопізнання єдиного, своє власне самоусвідомлення Абсолюту. Адже Абсолют не може вдовольнитися лише несвідомою інтуїцією самого себе. Самосвідомість абсолютного розуму (Бог) неможлива без існування людини як протилежності, яка має здатність до самозміни, саморозвитку, до поступового переходу від інтелектуальної інтуїції до самосвідомості.

Приблизно в 1815 р. Ф. Шеллінг почав розробку “філософії міфології та одкровення”, або “позитивної філософії”. У своїх працях “Філософія міфології”, “Філософія одкровення”, “Історія новітньої філософії” він виступив з критикою раціоналістичної філософії за те, що вона відповідає лише на питання “як?”, а не “що?”, звинувачує її у відсутності уваги до принципу, який уможливлює усвідомити суть “речей”. З його погляду, раціоналізм визнає виникнення одиничного із загальних сутностей, не вміючи пояснити відношення між собою цих сутностей, не вміючи пояснити, як з останніх виникають реальні одиничні речі.

Філософія одкровення та міфології, за Ф. Шеллінгом, розглядається у вигляді системи “теософії”, не обмеженої християнською доктриною. Адже одкровення існує у всіх формах релігійності, а дохристиянська міфологія мала своєрідне історичне місце, за змістом збігалася з істинними релігійними принципами. Міфи не потребують тлумачення, вони мають власний зміст, який прозріває існуючу тотожність Абсолюту. Тому “позитивна філософія”, поділена на “філософію міфу” та “філософію одкровення”, об’єднує знання та віру. Віра, за Ф. Шеллінгом, це єдиний шлях до усвідомлення Абсолютної тотожності буття. Таким чином, задум Ф. Шеллінга про чіткий раціоналістичний виклад філософії тотожності в останні роки його діяльності стає ірраціоналізм.

Бог, за Ф. Шеллінгом, це передусім особистість. Різниця між Богом і людиною у тому, що Бог як особистість абсолютно вільний і нескінченний, а людина обмежена. У лекціях “Про метод академічного вивчення” (1803 р.) Ф. Шеллінг обґрунтовує історико-критичний метод вивчення Біблії. В останні роки своєї наукової діяльності він заперечує даний метод як помилковий абсолютизм раціоналізму.

5. Антропологічний матеріалізм Л. Фейєрбаха.Людвіг Андреас Фейєрбах (1804–1872) – видатний німецький філософ, спочатку один з послідовників Г. Гегеля, пізніше – творець самобутньої філософської концепції матеріалістичного спрямування, яка отримала назву “антропологічний матеріалізм”. Упродовж деякого часу – професор Ерлангенського університету, з якого був звільнений після розкриття його авторства анонімної атеїстичної праці “Думки про смерть та безсмерття” (1830 р.). Основні праці: “До критики філософії Гегеля” (1839 р.), “Сутність християнства” (1841 р.), “Основні положення філософії майбутнього” (1843 р.), “Сутність релігії” (1845 р.), “Історія філософії Нового часу від Бекона Веруламського до Бенедикта Спінози” (1833 р.) та ін.

Л. Фейєрбах запропонував відмінне від традиційного розуміння філософії, її минулого та сучасності, ролі в суспільстві і ставлення до релігії. За Л. Фейєрбахом, у світі починається нова епоха – постхристиянська. Релігія відмирає, її місце в культурі звільняється, і зайняти це місце повинна філософія. Водночас і сама філософія повинна змінитися: вона не має стати простим чи негативним (в гегелівському розумінні) запереченням релігії. “Якщо філософія повинна замінити релігію, – стверджує Л. Фейєрбах, – то, залишаючись філософією, вона має стати релігією, вона повинна включити в себе – у відповідній формі – те, що становить сутність релігії, повинна включити переваги релігії”. Інакше кажучи, повинна бути якась нова (відмінна від попередньої) синтетична форма свідомості і знання. Нова філософія повинна стати несхожою і на стару християнську релігію, і на стару “шкільну” філософію, хоча й потрібно зберегти краще з них обидвох. Уточнюючи свої уявлення, Л. Фейєрбах називає нову філософію – “релігією” антропологією, “філософією майбутнього”. Водночас сам Л. Фейєрбах бачив сутнісні відмінності між філософією та релігією і вказував на них. У релігії сильний бік – її світоглядна ефективність, її близькість до “серця” людини, її емоцій, глибинних особистісних структур (при цьому релігію Л. Фейєрбах вважає родовою ознакою людини – адже в тварин релігії немає). З іншого боку, гегелівська філософія з її абсолютизацією мислення, раціонального пізнання виявляється, за Л. Фейєрбахом, раціоналізованою формою теології. Філософія – це неначе “сенс” у релігії. Вона також виростає з сутнісних аспектів людської свідомості. І те, й інше повинна об’єднати у собі “філософія майбутнього”, але у цьому об’єднанні мають зникнути, усунутися слабкі сторони і філософії, і релігії.

Слабкість філософії, за Л. Фейєрбахом, – в її відірваності від “серця”, манірній віддаленості від світу, теоретичному егоїзмі. Це й повинно бути усунене при злитті філософії та релігії, а тому філософія повинна перетворитись у практичну філософію.

Найсильнішою стороною християнства, яка уможливила цій релігії стати світовою, легко доходити до “серця” людини, Л. Фейєрбах вважає мораль. Тому природно, що “нова філософія” повинна знайти якусь нову форму морально-етичної свідомості. Л. Фейєрбах здійснив спробу її виробити. Замість християнства та філософії гегелівського типу він запропонував “філософію Людини”. Згідно з його гуманістичною концепцією Людина – це найвище у ціннісному відношенні, абсолютна цінність. При цьому слід говорити не про окремих людей, а про їх сутність, тобто про родовий початок. Окрема людина зовсім не є вмістилищем усіх людських чеснот, але Людина як така є нескінченно мудрою, доброю, всемогутньою. Її властивості – це вона сама, а без них (тобто без моральних якостей мудрості, доброти, могутності) Людини зовсім немає. В людині все є цінним: емоційне та психологічне життя є не менш важливим, аніж розум. Також досить важливо, що людина живе в прямому контакті з природою, бо зовнішня природа є близькою природі самої людини. За Л. Фейєрбахом, людська сутність цілком гармонійно виявляє себе в людському існуванні: життя природи та умови буття перебувають у глибокій єдності з людською сутністю.

Отже, людина, за Л. Фейєрбахом, перебуває та існує в гармонійній єдності з власною сутністю, власними якостями (“предикатами”), зовнішньою та внутрішньою природою. Вища ж єдність проявляється в моральному наповненні цієї гармонії, яка реалізується у імперативі, вищому законі для Людини. Цей закон полягає у вимозі ставитися до людини як до найвищої цінності, як до Бога. При цьому людина ставиться до себе як до Бога, коли вона бачить божественне у іншій людині. Запозичена в християнстві заповідь любові до Бога і ближнього перетворюється у Л. Фейєрбаха на основний моральний закон. Саме Любов (як домінуюче в людському ставленні до Бога) наділяється в Л. Фейєрбаха родовим смислом – це любов статева, родоутворююча, що включає в себе і любов до дітей, тобто до продовження самих себе, свого Я. За Л. Фейєрбахом, відносини між людьми повинні включити в себе закон Любові як деяку надцінність, дати йому увійти в “серце” людей, змінюючи вплив релігії.

Фейєрбахівські уявлення про Людину були отримані шляхом критичного перетлумачення християнських ідей. Л. Фейєрбах віддав чи приписав Людині лише ті якості (“предикати”), які релігія приписувала Богу. На його думку, Бог – це відчужена та об’єктивована сутність людини (або, інакше кажучи, Бог є деяким символічно закодованим зображенням суто людських властивостей та якостей). Саме в тому, що боги утворені за образом та подобою людей, і корениться, за Л. Фейєрбахом, сенс та цінність релігійної свідомості, основа її дійовості в історії. Але недостатньо лише розуміти природу релігії, вважає Л. Фейєрбах, – критикувати її означає зводити, або редукувати, релігійні образи та цінності до їх земних прообразів. Перетлумачений таким чином зміст релігії саме й веде, за Л. Фейєрбахом, до справжнього розуміння сутності людини.

Фейєрбахівська філософія виявила значний вплив на формування світової філософської думки, зокрема – на молодогегельянство та марксизм.

 

Контрольні питання

2. Прокоментуйте основні формулювання категоричного імперативу І. Канта. 3. Співставте філософські погляди Г. Гегеля і Л. Фейєрбаха. 4. Охарактеризуйте внесок Г. Гегеля в розвиток європейської філософської думки.

Контрольні питання

1. Соціальний волюнтаризм та песимізм А. Шопенгауера.

2. Культ Надлюдини Ф. Ніцше.

3. Охарактеризуйте відношення Ф. Ніцше до релігії.

 

 

Тема 9. Сучасна зарубіжна філософія (кін. ХІХ – поч. ХХІ ст.): специфіка, напрямки, тенденції

План

1. Основні риси сучасної світової філософії.

2. Психоаналіз і неофрейдизм.

3. Філософія екзистенціалізму.

4. Неопозитивізм: його сутність та принципи.

5. Сучасна релігійна філософія.

6. Діалектико-матеріалістична філософія.

 

Література

1. Заиченко Г.А. История западной философии. Классика против постмодернизма. – Днепропетровск: Наука и образование, 2000. – 200 с.

2. Великие мыслители о великих вопросах: Современная западная философия / Ред. Варгезе Р.А. – М.: ГРАНД, 2000. – 400 с.

3. Шліпченко С. Архітектурні принципи постмодернізму. – К.: Видавничий дім “Всесвіт”, 2000. – 240 с.

 

Основні поняття:

Екзистенціалізм – філософія існування людини.

Марксизм – філософія, орієнтована на створення “людського суспільства й суспільної людини”.

Неотомізм – теологічна доктрина католицизму із претензією примирення форматів віри й вимог розуму.

Неофрейдизм – філософія оздоровлення суспільства засобами психоаналізу.

Персоналізм – філософія пріоритету особистості та її ціннісних орієнтирів.

Позитивізм – філософія із претензією на статус науки.

Постмодернізм – загальна назва концепцій, що претендують на пояснення сутності й цінностей постсучасної культури.

Прагматизм – філософія успіху, тотожності істини й користі.

Римський клуб – громадська організація, що досліджує наслідки науково-технічної революції й глобальні проблеми сучасності.

Сциєнтизм – претензія на пріоритет науки в житті суспільства.

Феноменологія – наука про свідомість, що споглядає сутності світу.

Філософська антропологія – філософія пошуку онтологічних засад життєдіяльності людини.

 

1. Основні риси сучасної світової філософії.Сучасна епоха характеризується небаченим досі зростанням впливу науково-технічного прогресу на природу, на всі сторони життя суспільства, людину, на саме її існування – результаті інформатизації, комп’ютеризації, електронно-атомних технологій, новітніх засобів масової інформації, які тепер не мають меж. Під впливом цього формується нова картина світу, відбувається радикальна зміна ціннісних орієнтацій і пріоритетів людини. Загальнолюдські цінності набувають все більшого визнання. Навіть колишній Радянський Союз, який фактично не визнавав “Загальну декларацію прав людини”, прийняту ООН у 1948 році, через 41 рік врешті-решт у 1984 році ратифікував її.

Філософія як теоретична форма відображення дійсності (форма суспільної свідомості) не може цього не враховувати. У зв’язку з цим сучасна світова філософія набуває таких основних рис:

1. Осмислення глобальних проблем, котрі стоять нині перед людством, а саме: екологічних, ресурсозберігаючих, продовольчих, демографічних, енергетичних, технологічних і т. п.

2. Переосмислення в цьому контексті проблем самої людини, її виживання як виду.

3. Визнання пріоритету у філософії загальнолюдських цінностей, відображених у “Загальній декларації прав людини”.

4. Плюралізм (множинність) філософських вчень і напрямків, заперечення монополізму будь-якого з них.

5. Толерантність (терпимість) щодо ставлення до різних філософських концепцій.

6. Постановка проблеми формування планетарної свідомості.

2. Психоаналіз і неофрейдизм. Однією з найвпливовіших ідейних течій XX ст. став психоаналіз. Виникнувши в рамках психіатрії як своєрідний підхід до лікування неврозів, психоаналіз спочатку не претендував на роль філософського вчення, яке розкривало б та пояснювало поряд із механізмами функціонування людської психіки також і закономірності суспільного розвитку. Але з часом його теоретичні положення та установки почали застосовуватись у філософії для пояснення особистісних, культурних та соціальних феноменів. Досліджуючи психоаналіз як комплекс гіпотез та теорій, що пояснюють роль несвідомого в житті людини, слід виділяти три його аспекти: пізнавальний, соціально-культурний та лікувально-практичний. Розглянемо зміст першого та другого аспектів психоаналізу.

Засновником психоаналізу в його класичній формі був австрійський психолог, невропатолог, психіатр Зігмунд Фрейд (1856–1939 рр.). Його теоретичні погляди сформувались під впливом традицій класичного природничо-наукового матеріалізму та еволюціонізму в той час, коли вже намітилась криза традиційних уявлень про психічне життя людини, коли з усією очевидністю виявилось, що неможливо розкрити таємницю буття людини, виходячи лише з її природних характеристик. Психоаналіз З.Фрейда був спробою синтезу двох напрямків дослідження природи людини: 1) розкриття психічних поривань внутрішнього світу, смислу людської поведінки; 2) аналізу впливу культурного та соціального середовища на формування психічного життя людини та її психічних реакцій. А це в свою чергу передбачало глибше вивчення структури особистості, оскільки, аналізуючи та оцінюючи людську діяльність, З. Фрейд повсякчас натикався на такі характеристики поведінки людини, які неможливо було пояснити особливостями її свідомого ставлення до дійсності та до самої себе. Головним у психоаналізі стало виявлення несвідомого, його філософське осмислення та тлумачення. З. Фрейд, висуваючи свою концепцію несвідомого, підкреслював, що воно не було предметом дослідження класичної філософії та психології, а причину цього вбачав у культі розуму та свідомості. Психіка ж людини, на його думку, роздвоюється на дві сфери: свідоме та несвідоме. Саме вони і визначають суттєві характеристики особистості. Поділ психіки на свідоме і несвідоме, писав З. Фрейд, є основною передумовою психоаналізу, і лише він дає змогу зрозуміти і піддати науковому дослідженню часто спостережувані і дуже важливі патологічні процеси душевного життя. Інакше кажучи, психоаналіз не може вважати свідоме сутністю психічного, а має розглядати свідомість як якість психічного, яка може приєднуватись чи не приєднуватись до інших його якостей. Спочатку психіка у З. Фрейда була представлена трьома інстанціями: несвідоме, передсвідоме і свідомість. Несвідоме – це та частина психіки, де концентруються несвідомі бажання та витіснені із свідомості ідеї. Передсвідоме – це зміст душевного життя, який у даний час не усвідомлюється, але легко може стати усвідомленим (пам’ять мислення та ін.). Свідомість З. Фрейд пов’язував в основному із сприйманням зовнішнього світу.

Джерелом психічної динаміки, за З. Фрейдом, є бажання сфери несвідомого, що прагнуть розрядки через дію. Але для цього необхідно, щоб вони включились у сферу свідомості, яка управляє реалізацією актів поведінки. Можливим же це стає лише за посередництва передсвідомого, яке здійснює цензуру бажань несвідомого. (Цензура, за З. Фрейдом, це образне уявлення тих сил, які прагнуть не пропустити до свідомості несвідомі думки та бажання). Пізніше З. Фрейд уточнює, що психічна діяльність несвідомого підкоряється принципу задоволення, а психічна діяльність передсвідомого – принципу реальності. Створивши теоретичну систему психіки, З. Фрейд мав довести її правомірність. З цією метою він виділяв певні приклади психічної діяльності, а саме: сновидіння, асоціативне мислення, гіпнотичне навіювання, дотепність, психопатологія буденного життя (забування імен, прізвищ, гублення речей тощо). Теорія З. Фрейда про свідоме та несвідоме і стала основою психоаналітичної системи. Важливим складовим елементом фрейдівського психоаналізу було уявлення про лібідо. Спираючись на дані природничих наук і дотримуючись біологічного стилю мислення, З. Фрейд головним рушієм поведінки людини вважав два інстинкти: самозбереження та сексуальний. Сексуальний інстинкт, лібідо, і став центральною ланкою психоаналізу. Лібідо, згідно з Фрейдом, – це психічна енергія, яка лежить в основі всіх сексуальних проявів індивіда, сила, що кількісно змінюється і якою можна вимірювати всі процеси та перетворення в сфері сексуального збудження. Вчення про лібідо є подальшим розвитком енергетичного підходу до психіки. Психічна енергія інтерпретується З. Фрейдом як енергія лібідо, а також субстанція, що кількісно змінюється. Інстинктивний імпульс може бути розрядженим у дію, витісненим (витіснення – це переведення психічного змісту із свідомості у несвідоме і збереження його у несвідомому стані) назад у несвідоме, або ж енергія сексуальних потягів відхиляється від прямої мети і спрямовується до несексуальних (соціальних) цілей. Цей останній процес З. Фрейд називає сублімацією. З точки зору вчення про лібідо процес психічного розвитку людини є за своєю суттю біологічно детермінованим процесом перетворень її сексуального інстинкту. Проте З. Фрейд з цілого ряду причин змушений був коригувати свою систему. Труднощі, пов’язані із зведенням усієї людської поведінки до проявів сексуальності, з одного боку, вплив подій Першої світової війни (страждання людей, пов’язані не з сексуальними переживаннями, а з травмуючими їх випробуваннями війни) – з іншого, критика опонентів – з третього, змусили З. Фрейда дещо переглянути структуру інстинктів (воля до влади, сексуально-еротичний, інстинкти марнославства, агресивності та ін.). Своєрідними і неоднозначними є уявлення З.Фрейда про суб’єктивну реальність людини. У праці “Я і Воно” (1923 р.) він розгортає структурну концепцію психіки, виділяючи в ній три сфери: “Воно” (id), “Я” (ego) та “Над-Я” (super-ego). Під “Воно” З. Фрейд розуміє найпримітивнішу субстанцію, яка охоплює усе природжене, генетично первинне, найглибший пласт несвідомих потягів, що підкоряється принципу задоволення і нічого не знає ні про реальність, ні про суспільство. Вимоги “Воно” мають задовільнятися “Я”. “Я”, як вважав З. Фрейд, – це сфера свідомого, це посередник між несвідомим та зовнішнім світом, що діє за принципом реальності. “Я” прагне зробити “Воно” прийнятним для світу і привести світ у відповідність до бажань “Воно”. Особливого значення З. Фрейд надавав “Над-Я”, яке є джерелом моральних та релігійних почуттів. Якщо “Воно” зумовлене генетич-но, “Я” – індивідуальним досвідом, то “Над-Я” є результатом впливу інших людей. “Над-Я” – це внутрішня особистісна совість, інстанція, що уособлює в собі установки суспільства. Ці теоретичні положення стали засадними для нового погляду на природу психічного.

Вчення З. Фрейда, не будучи філософським, містить у собі значний світоглядний потенціал, перш за все, завдяки специфічному осмисленню сутності людини і культури. Продовжуючи психоаналітичну практику, він від дослідження індивідуальної поведінки звертається до соціальної. Всю історію людства, соціальні події, суспільне життя З. Фрейд намагається тлумачити з позицій власної теорії психоаналізу та біогенетичного закону. За такого підходу індивідуальний розвиток людини відтворює основні стадії розвитку людського роду. Перехід дитини від одного віку до іншого повторює ті основні етапи, які в своєму розвитку пройшло людство. Психіка, на думку З. Фрейда, – це засіб взаємозв’язку всіх епох. А соціокультурні стереотипи поведінки визначаються сімейно-сексуальними відносинами. При цьому буття людини тлумачиться як постійна боротьба між “інстинктом життя” (Еросом) та “інстинктом смерті” (Танатосом). Зводячи людське життя до “інстинктивних нахилів”, З. Фрейд тим самим заперечує соціокультурні закономірності. Він вважає, що культура ґрунтується на відмові від задоволення бажань несвідомого і існує за рахунок сублімованої енергії лібідо. Процес культури, писав З. Фрейд, є справою Еросу, який прагне об’єднати окремих індивідів, потім сім’ї, потім племена, раси, нації в один великий союз – людство. Чому так має бути, ми не знаємо. Це просто результат роботи Ероса. Ці маси людей мають бути об’єднані за допомогою лібідо. Сама по собі необхідність та переваги спільної праці не можуть утримати людей разом. Пояснюючи походження та сутність культури, З. Фрейд виходив із переконання в подібності закономірностей, індивідуальних та колективних психологічних явищ, а також із однаковості механізмів формування нормальних та патологічних виявів психіки.

На цій підставі він зробив висновок, що релігію слід вважати загальнолюдським нав’язливим неврозом, аналогічним до відповідного дитячого неврозу укоріненого в комплексі Едіпа, це форма масового божевілля. (Комплекс Едіпа, за З. Фрейдом, – це сукупність неусвідомлюваних уявлень та почуттів, які концентруються навколо несвідомого потягу дітей до одного з батьків протилежної статі).

Вражений крахом культурних цінностей та насильницькою смертю десятків тисяч людей в роки Першої світової війни, З. Фрейд в останні роки свого життя піддає сумніву багато завоювань цивілізації. Підкреслюючи трагічність існування людини в суспільстві, попереджаючи про можливість катастрофічних ситуацій у розвитку людства, З. Фрейд проводить ідею культурної танатології, тобто приреченості людської цивілізації. Він вважає, що людство розвивається неправильно, і тому не буде великої трагедії, якщо цивілізація загине.

Психологічні та соціологічні погляди З. Фрейда вплинули на мистецтво, етнографію, психологію, на духовне життя західного суспільства в цілому. Цьому сприяли його безсумнівні досягнення. Після виходу праць З. Фрейда стало зрозуміло, що неусвідомлювані структури складають особливий онтологічний пласт психіки, цілком досяжний для наукового аналізу (раціональний аналіз ірраціональних потягів). Дослідивши складність та багатоплановість структури особи, він вперше побудував єдину, внутрішньо взаємопов’язану картину психіки. З. Фрейд увів до наукового обігу ряд ідей та проблем, які показали, що рівень свідомості є невіддільним від інших глибинних рівнів психічної активності, без вивчення природи яких неможливо зрозуміти природу людини; він запропонував не лише нові способи лікування хвороб, а й новий підхід до пізнання людини, її духовного світу. Але в психоаналізі З. Фрейда, як і в будь-якій іншій галузі знання, є невирішені питання: він не зміг до кінця розкрити роль соціального фактора у формуванні і розвитку свідомості та психіки людини в цілому; є в його концепції і такі положення, які з часом виявили свою обмеженість і практичну безперспективність.

Одним із перших із критикою теорії психоаналізу З.Фрейда виступив швейцарський психіатр, культуролог, засновник аналітичної психології Карл Юнг (1875–1961 рр.). Основні розходження К. Юнга із З. Фрейдом стосувались двох основних моментів: ролі сексуальних потягів у психічному житті індивіда та тлумачення природи несвідомого. К. Юнг показав, що неприпустимо аналізувати всі прояви несвідомого з огляду на витіснену сексуальність, що принципово неможливо пояснити походження людської культури з позицій комплексу Едіпа. Він якісно переосмислює концепцію несвідомого З. Фрейда. З його точки зору, несвідоме включає в себе не лише суб’єктивне та індивідуальне, витіснене за поріг свідомості, а й колективний і безособовий зміст психічного, що походить із глибокої давнини.

Особистісне несвідоме у З. Фрейда є результатом життя індивіда, а колективне несвідоме К. Юнга – результатом життя людського роду. Емпіричним підґрунтям для ідей “колективного несвідомого” стала подібність між міфологічними мотивами давнини, образами сновидінь у нормальних людей та фантазіями психічно хворих. Ці образи К. Юнг назвав архетипами і розумів їх, по-перше, як психічне співвідношення інстинктів; по-друге, як результат спонтанного породження нейродинамічними структурами мозку образів, незмінних для усіх часів і народів; по-третє, як чистий формоутворюючий елемент сприймання, що обумовлює саму його можливість. У різноманітних проявах архетипів К. Юнг виділяє також і спільне: усі фундаментальні образи-символи принципово протистоять свідомості, їх неможливо логічно осмислити та адекватно виразити в мові. Єдине, чого може досягти психологічна наука, – це описати архетипи і дати їм певне тлумачення. Вихідним пунктом духовного життя людини є досвід інтуїтивного бачення архетипів колективного несвідомого, яке суб’єктивується в образах міфології та релігії.

Аналізуючи форми взаємодії несвідомо-архетипових та свідомих компонентів психіки, К. Юнг виділяв дві крайності: 1) розчинення особистісного елемента в стихії колективного несвідомого, характерне для східних релігій; 2) науково-практична експансія європейського “Я”, де пригнічується колективно-несвідома сутність психічного життя.

Тенденції розвитку психоаналізу в сучасному світі суперечливі. Проте можна виділити деякі особливості сучасної психоаналітичної філософії. Це, по-перше, орієнтація на виявлення основ людського буття, структурних елементів психіки, мотивів поведінки особистості; по-друге, основним об’єктом дослідження є специфічна форма реальності – психічне, яке має свою власну природу і підкоряється особливим закономірностям розвитку. З якої б точки зору не піддавали критиці вчення З. Фрейда та його послідовників, воно знову й знову ставало предметом наукових дискусій, породжувало нові напрямки, тому що в ньому знайшли відображення реальності психічного життя людини.

Критичний перегляд різноманітних положень фрейдівської теорії став поштовхом до виникнення в 30-х роках нового напрямку в психоаналізі – неофрейдизму, представники якого основну увагу приділяли дослідженню соціально-філософських проблем. Неофрейдизм представлений багатьма течіями.

По-перше, це індивідуальна психологія А. Адлера (1870–1937 рр.). За цією концепцією, психічна хвороба є результатом неусвідомленого потягу до переваги, розпалюваного почуттям неповновартості, що пов’язано з яким-небудь тілесним недоліком. Не погоджуючись із З. Фрейдом щодо перебільшення ролі сексуальності і несвідомого у поведінці людей, А. Адлер акцентував увагу на ролі соціальних чинників. З його точки зору, характер людини виростає з її “життєвого стилю”, який є системою цілеспрямованих прагнень, що формується в дитинстві і реалізує потребу в перевазі, самоствердженні та компенсує почуття неповновартості.

По-друге, це сексуально-економічна теорія В. Райха (1897–1957 рр.). Вважаючи фрейдизм і марксизм взаємодоповнюючими, В. Райх намагався на основі психоаналізу інтерпретувати взаємовідносини між економічним базисом та ідеологією.

По-третє, теорія соціалізації і людської взаємодії Г. Саллівана (1892–1949 рр.). Згідно з концепцією міжособистісних відносин, яку розвивав Г. Салліван, у психіці людини нема нічого, крім відносин до інших осіб і об’єктів або зміни міжособистісних ситуацій. Без залишку розчиняючи індивіда в міжособистісному середовищі, Г. Салліван взагалі проголошував існування особистості чимось міфічним або ілюзорним, бо особистість постає у нього як сукупність певного ряду персоніфікацій, котрі сприймаються як викривлені образи, що виникають у процесі міжособистісного спілкування.

Ці течії, а також вчення К. Хорні, Р. Мея поєднує прагнення вийти за рамки біологічних характеристик людини і знайти відповіді на питання про природу особистості у сфері соціальних явищ.

І нарешті, основним представником неофрейдизму був Еріх Фромм (1900–1980 рр.). Він першим вказав на нездатність ортодоксального фрейдизму вирішити проблему взаємодії особи і суспільства. Е. Фромма не задовольняв біологізм та соціальний песимізм З. Фрейда, тому він сконцентрував увагу на перетворенні психоаналізу в соціальну філософію. З цією метою він звернувся до попередньої філософської думки, а саме до поглядів Л. Фейербаха і особливо до праць К. Маркса, що дало йому змогу критично переосмислити фрейдівську точку зору на природу несвідомих потягів та на роль соціальних факторів у становленні особистості. Проте, вважаючи, що соціальна теорія К. Маркса недостатньо враховує роль психологічного фактора, Е. Фромм поставив за мету доповнити марксизм психоаналізом. Протягом усієї своєї наукової діяльності Е. Фромм залишається вірним основним теоретичним положенням психоаналізу. Він був твердо переконаний, що критерієм соціального розвитку має бути самопочуття людини – психологічна вдоволеність чи невдоволеність загальною життєвою ситуацією.

Е. Фромм прагнув з’ясувати, яку роль відіграють психологічні фактори в соціальному, намагався розкрити психологічний механізм суспільного розвитку. Тому в центр своєї соціально-філософської теорії він поставив психологічну модель людини, аналіз розгортання потенціальних людських якостей у процесі пристосування людини до конкретної соціально-економічної дійсності. Е. Фромм сконцентрував увагу на суперечливості людського існування, розрізняючи при цьому такі дихотомії: патріархальний та матріархальний принципи організації життя людей; авторитарну та гуманістичну свідомість; протилежні типи характеру; володіння та буття як два способи життєдіяльності індивіда. Його вчення стало синтезом психоаналітичних, екзистенціальних і марксистських ідей, через які він прагнув знайти способи вирішення дихотомій людського існування. Із суперечності між людиною і природою Е. Фромм виводить фундаментальні психологічні потреби, які підносить до статусу вічних, незмінних, позаісторичних за своїм походженням спонукань. З огляду на це, він обґрунтовує тезу про те, що людська природа як сукупність універсальних потреб у своєму історичному розвитку реалізується різними способами залежно від конкретних соціальних умов. Вона і зберігається, і в той же час постійно модифікується під впливом соціуму.

Відкидаючи біологізм З. Фрейда в трактуванні несвідомого, зміщуючи акцент із сексуальності на конфліктні ситуації, зумовлені соціокультурними причинами, Е. Фромм вводить поняття “соціальний характер” як взаємозв’язок індивідуальної психічної сфери і соціоекономічної структури. З його точки зору, соціальний характер слід розглядати як активний психологічний фактор соціального процесу, що зміцнює функціонуюче суспільство. Таким чином, згідно з концепцією Е. Фромма, не соціальна структура суспільства формує потреби людини, а антропологічна природа потреб визначає способи існування людини. Соціальний характер є результатом динамічної адаптації людської природи до структури суспільства. Е. Фромм виділив такі типи соціальних характерів: рецептивний, експлуататорський, нагромаджувальний, ринковий.

В основі кожного соціального характеру лежить особливий психологічний механізм, через який індивіди вирішують проблеми людського існування: мазохістський, садистський, деструктивістський та конформістський. За умови дії мазохістського та садистського механізмів, вважає Е. Фромм, людина, добровільно підкоряючись кому-небудь або пануючи над ким-небудь, набуває ілюзії власної ідентичності. Людина змушена шукати шляхи вирішення проблем свого існування. Здебільшого ними стають: 1) деструктивізм як прагнення індивіда знищувати, руйнувати все те, що поза ним, як зовнішню причину свого тривожного внутрішнього стану; 2) конформізм як відмова людини від свого власного “Я” через розчинення себе в масі, в натовпі. Е. Фромм вважав їх універсальними, тому що соціальні умови, на його думку, завжди викликають панування того чи іншого типу соціальних характерів, властивих більшості членів даного суспільства. Але єдино правильним способом вирішення цих проблем, на думку Е. Фромма, є любов; саме вона служить критерієм буття як способу життєдіяльності. В процесі оволодіння мистецтвом любові відбувається зміна структури характеру людини, в результаті чого повага до життя, почуття ідентичності, зацікавленість у єднанні зі світом стають пріоритетними, сприяючи переходу до гуманістичного духу.

У книзі “Мати чи бути” Е. Фромм намагається показати дегуманізуючий вплив сучасного західного суспільства на людину. Він аналізує це суспільство крізь призму конфлікту двох орієнтацій характеру (ринкового і продуктивного), а також через суперечність двох способів існування людства – володіння та буття. Під володінням та буттям Е. Фромм розумів два різні види самоорієнтації та орієнтації у світі, дві різні структури характеру, перевага однієї з яких визначає все, що людина думає, відчуває та здійснює. Коли людина дотримується принципу володіння, ставлення її до світу виражається в прагненні зробити його об’єктом володіння, перетворити все і всіх на свою власність. Стосовно ж буття як способу існування, то, за Е. Фроммом, слід розрізняти дві його форми: перша характеризується життєлюбством, справжньою причетністю до світу; друга стосується істинної природи, істинної реальності особистості. Впевнений у тому, що багатство не робить людину щасливою, Е. Фромм закликає до створення нового ідеального суспільства, в якому орієнтація людини на володіння буде замінена орієнтацією на буття.

Функція нового суспільства – сприяти виникненню нової людини, структурі характеру якої будуть властиві такі якості: готовність відмовитись від усіх форм володіння заради того, щоб повною мірою бути; відчуття себе на своєму місці в сфері свого буття; визнання всебічного розвитку людини та її близьких вищою метою життя; відчутгя свого єднання з життям, відмова від підкорення будь-кому і будь-кого, від експлуатації, руйнування та виснаження природи, прагнення зрозуміти природу, жити в гармонії з нею.

Аналізуючи праці Е. Фромма, можна простежити зв’язок концепціїсоціального характеру” з теорією історичного розвитку. Розуміння історичного процесу у Е. Фромма ґрунтується, по-перше, на концепції людської природи, за допомогою якої він пояснює неперервність поступальних історичних змін; по-друге, на концепції “соціального характеру”, за допомогою якої він намагається розкрити функціонування того чи іншого суспільства. Історичні зміни, за Е. Фроммом, породжуються суперечностями між потребами людської природи та способом їх задоволення в конкретному суспільстві. Визнаючи позитивну роль соціального характеру в історичному процесі, Е. Фромм вважає, що соціальну перспективу відкривають люди з продуктивним характером, життєвими принципами яких є гуманістичні норми, орієнтація на буття. Їхня історична роль зводиться до завдань моральної просвіти людей, що є, на думку Е. Фромма, головною умовою істинної революції, яка приведе людину до утвердження справжнього буття. Постановка Е. Фроммом проблеми “соціального характеру” як певної психологічної структури особистості, спроба з’ясувати роль різних типів соціального характеру в суспільно-історичному розвитку, безумовно, слушні і заслуговують на увагу. Проте важко погодитись із ним у тому, що будь-яке конкретне суспільство формує переважно один соціальний характер, функція якого полягає в зміцненні та стабілізації існуючої соціальної системи.

3. Філософія екзистенціалізму. Екзистенціалізм (від лат. Ехіstеntia – існування) – течія в літературі Франції, що виникла напередодні Другої світової війни та представлена письменниками, які водночас належать до екзистенціалізму як течії філософської (Г. Марсель, Ж.-П. Сартр, С. де Бовуар, А. Камю). Екзистенціалізм розглядають також і в більш широкому значенні: як умонастрій з притаманними йому спільними світоглядними мотивами. Ним переймається значна частина філософів та письменників XX століття. Серед останніх – французи А. Жід, А. Мальро, Ж. Ануй, Б. Віан, англійці В. Голдінг, А. Мердок, Дж. Фаулз, німці Г. Е. Носсак, А. Дьоблін, іспанець М. де Унамуно, італієць Д. Буццаті, японець Кобо Абе. Характерні для екзистенціалізму умонастрої та мотиви спостерігаються також у творчості Ф, Достоєвського, Ф. Кафки, Р.-М. Рільке, Р. Музіля, Акутагави Рюноске.

Спочатку екзистенціалізм виник як філософська течія. В 1920–1930 роках німецькі філософи М. Гайдегер, К. Ясперс, О. Больнов намагаються створити закінчену філософську систему екзистенціалізму. Серед попередників екзистенціалізму як філософської системи – Б. Паскаль, датський філософ С. К’єркеґор, який вважається зачинателем екзистенціалізму, Ф. Ніцше. Але, виникнувши як філософська течія, екзистенціалізм поступово перетворюється на течію літературну. Такий перехід інспірували і здійснили Жан-Поль Сартр і Альберт Камю. В їхніх творах нелегко провести межу між філософським та суто літературним: герої художніх творів екзистенціалістів втілюють настанови свідомості, відкриті екзистенціалістами-філософами (Антуан Рокантен з “Нудоти” Сартра переказує у своєму щоденнику ідеї, які згодом сам Сартр розвиватиме у філософському трактаті “Буття і ніщо”; абсурдний світ філософського твору Камю “Міф про Сізіфа” є атмосферою, в якій існують персонажі його ж п’єси “Калігула” та повісті “Сторонній”). Сам екзистенціалізм тяжіє до такого “прикордонного” жанру, як есе, а його представники продовжують традиції французького моралізму – філософської есеїстки М. Монтеня, Б. Паскаля, Р. Декарта, Ф. Ларошфуко, просвітителів XVIII століття, які поєднували філософський зміст із літературною формою. Романи і драми екзистенціалістів насичені філософськими проблемами.

Фундаментальною рисою екзистенціалізму, яка визначає його вклад в розвиток філософії, є усвідомлення людини як унікальної, неповторної істоти. Буття кожної людини, розглядається як абсолютне. Звідси одна з основних ідей філософії екзистенціалізму – ідея тотожності сутності й існування, що замінила ідею тотожності мислення і буття, характерну для німецької класичної філософії і всієї філософської культури Нового часу з її гносеологізмом. Іншими словами, магістральна ідея екзистенціалізму – це ідея знаходження сутності лише через існування.У французькому варіанті екзистенціалізму (Сартр) вона звучить ще більш категорично: існування людини передує його сутності і фактично замінює її.

Представники течії якраз і зосереджують свою увагу на існуванні людини, що є емпіричною особистістю, вилученою з будь-яких систем (релігійних, політичних, соціальних). Світ же вони розуміють як дещо вороже особистості, сприймають його як хаотичний, дисгармонійний, абсурдний. Процеси, що відбуваються в цьому світі, повному внутрішніх суперечностей, позбавлені закономірностей, логічного зв’язку, часової послідовності. До речі, в 1951 році екзистенціалізм був засуджений Ватиканом як песимістична течія, що є несумісною з християнством. Особистість має в екзистенціалістів протидіяти суспільству, державі, середовищу, ворожому “іншому”. Адже всі вони нав’язують особистості свою волю, мораль, свої інтереси й ідеали. Вищу життєву цінність представники екзистенціалістського напряму вбачають у свободі особистості. Існування людини тлумачиться ними як драма свободи, “бо на кожній фазі самотворення особистості воно залежить від кожного вибору, кожного рішення”.

Людина приречена на вигнання у Всесвіті, на відчуженість під інших людей, на абсурд як “метафізичний стан людини у світі”, за висловом А. Камю. Поняття відчуженості й абсурдності є взаємопов’язаними та взаємозумовленими в літературних творах екзистенціалістів (“Нудота” Ж.-П. Сартра, “Сторонній” А. Камю, “Чужа кров” С. де Бовуар). Екзистенціальний герой тісно єднається з людиною з філософського трактату С. К’єркегора “Або – або”, де йдеться про “самотню, на саму себе покинуту людину”, яка стоїть у “безмірному” ворожому світі, який іменується “нерозумінням”. У к’єркегорівської людини немає ані теперішнього, ані минулого (воно ще не прийшло), ані майбутнього (воно вже минуло). Хоч як це парадоксально, саме в художніх творах найбільш глибоко та переконливо втілюються екзистенціальні філософські принципи. “Тільки роман, – гадає Симона де Бовуар, – дає змогу відтворити в усій повній, специфічній, відзначеній своїм часом дійсності первісне бурління існування”.

“Екзистенціалізм – це гуманізм”, – проголошує Сартр. І дійсно, у захисті свободи та самостійності людської особистості, що існує в епоху тоталітаризму й дегуманізації, полягає справжній, не абстрактний гуманізм екзистенціалістів. Гімном гуманізму стає алегоричний роман А. Камю “Чума”, явний зміст якого, за авторським свідченням, – “боротьба європейського Опору проти фашизму”. Гуманізмом пронизані також твори Ж.-П. Сартра (“Шляхи свободи”, “Смерть без погребіння”), С. де Бовуар (“Чужа кров”, “Мандарини”), А. Камю (“Лист до німецького друга”), Г. Марселя (“Горизонт”, “Рим більше не в Римі”), Есеїстика Камю (“Бунтівна людина”) стає протестом проти комуністичного суспільства та ідеології більшовизму, що нищить людську свободу.

Як літературна течія екзистенціалізм припиняє своє існування наприкінці 50-х років. Значною мірою це зумовив розрив Сартра з Камю (останній навіть відхиляв свою належність до течії та запевняв, що його творчість є скоріше запереченням екзистенціалізму). Однак екзистенціалізм як умонастрій поширений і сьогодні як у літературі, так і у філософії. До того ж він вплинув па виникнення інших шкіл літератури модернізму. Так, ідеї та мотиви екзистенціалізму містяться у творах “театру абсурду” й “нового роману”.

Атеїстичний екзистенціалізм. Атеїстичний екзистенціалізм ґрунтується на твердженні, що людська сутність є розгортання людського існування в цьому світі. Трансцендентна природа людської сутності заперечується. Атеїстичний екзистенціалізм залишає людину наодинці з собою, без ідеї Бога й ідеї безсмертя особистісного начала.

Людина повинна жити, знаючи про свою конечність і самотність, у світі без Бога. Від цієї самотності не рятують ніякі форми соціальної реалізації. Вона очікує скрізь. Філософія атеїстичного екзистенціалізму – це філософія абсолютно самотньої людини. Це філософія людини, яка звалила на себе знання про ілюзорність всіх обіцянок релігії і несе його, подібно Сізіфу, на вершину свого життя. Образ Сізіфа глибинно архетипічний для атеїстичного екзистенціалізму. Адже знання про ілюзорність потойбічного призначення людини робить життя людини, яка прийняла таке знання, абсурдним.

Ці настанови близькі до філософії Ф. Ніцше, який ще більшою мірою, ніж М. Гайдеґґер, запліднив глибинні настрої атеїстичного екзистенціалізму, що розвився насамперед у Франції за часів Другої світової війни і наступних двох десятиліть.

Релігійний екзистенціалізм. На відміну від атеїстичного екзистенціалізму, релігійний екзистенціалізм виходить із того, що існування, яке визначає сутність людини, приводить людину до Бога. Для релігійного екзистенціалізму характерне також прийняття безмежності людського існування і його вічності.

Релігійний екзистенціалізм є результатом розвитку християнської культури. Тому він цілком може бути названий християнським екзистенціалізмом. Це добре розумів Сартр, розділяючи екзистенціалістів на дві принципово різні течії. “Існують два різновиди екзистенціалістів, – пише він, – по-перше, це християнські екзистенціалісти, до яких я зараховую Ясперса і сповідуючого католицизм Габріеля Марселя; і, по-друге, екзистенціалісти-атеїсти, серед яких Гайдегґер і французькі екзистенціалісти, у тому числі й я сам. Тих і інших об’єднує лише переконання в тому, що існування передує сутності...” .

Релігійний екзистенціалізм виходить з ідеї творення людини Богом. Проте Бог створює людину не завершеною, а відкритою до діалогу і розвитку. Бог не обмежує людину рамками якоїсь готової сутності, вона повинна стати собою через своє існування. На відміну від атеїстичного екзистенціаліста, релігійний екзистенціаліст переконаний, що сутність людини виходить за межі земного існування – вона знаходиться і у Бозі, і у вічному існуванні людського Я. Таким чином, загальна для екзистенціалізму ідея розвитку сутності людини через її існування для релігійного екзистенціалізму означає вихід існування людини за межі доступної нам емпіричної данності.

Екзистенція людини спрямована до осягнення трансценденції (Бога і власної Вічності) через індивідуально-інтимний прорив до неї. Саме це дає підставу релігійним екзистенціалістам твердити про вічність людського існування, що підносить людину над абсурдністю окремих ситуацій життя.

4. Неопозитивізм: його сутність та принципи. Неопозитивізм, як філософський напрямок, бере свій початок ще з першої половини ХІХ століття. Його родоначальником був французький філософ Огюст Конт (1798 – 1957 рр.).

О. Конт висунув ідею створення нової філософії, відмінної як від матеріалізму, так і від ідеалізму, оскільки, на його думку, останні нічого для науки не дають на зміну їм повинна прийти позитивна філософія або позитивізм (від лат. positivus – позитивний).

Сутність позитивізму відображають такі три основні його положення: 1) пізнання людини повинно бути вільним від будь-якої філософії; 2) вся попередня філософія як метафізична, так і діалектична повинна бути усунена і замінена: або спеціальними науками, або узагальненим оглядом системи знань, або загальною класифікацією наук, їх співвідношенням; 3) позитивна філософія повинна бути нейтральною, що сприятиме усуненню протилежності між матеріалізмом і ідеалізмом.

Позитивізм О. Конта заперечував, таким чином, роль будь-якої філософії у розвитку теоретичного мислення, виробленні понять, з’ясуванні світоглядних проблем науки; у дослідженні пограничних проблем, які виникають на межі наук, і які не піддаються інтерпретації жодної з них. О. Конт фактично відкинув основний предмет будь-якого філософського напрямку – відношення “людина – світ”, вважаючи таким предметом – класифікацію наук.

Кредо О. Конта: “наука повинна бути сама собі філософією”, тому всі проблеми традиційної філософії необхідно відкинути як псевдопроблеми.

Однак швидко виявилось безпідставність такої тези. Виникає нова форма позитивізму, котра повертається до проблем попередньої філософії: природи пізнання, досвіду, проблем співвідношення суб’єкта і об’єкта, фізичного і психічного, категорій “річ”, “субстанція”, елементів світу тощо. Це – друга історична форма позитивізму – емпіріокритицизм (від грец. empirie – досвід і критика) – дослівно: “критика досвіду”. Основоположниками цього напрямку були швейцарський філософ Ріхард Авенаріус (1843 – 1896 рр.) і австрійський філософ Ернст Мах (1838 – 1916 рр.). Філософія “другого позитивізму” була зведена махізмом до теорії пізнання, відірваної від реальної дійсності. Однак вона переконливо довела, що наука не може обійтись без філософії, її понять і методології, бо, як говорив Г. Гегель, “все, що в науках засновано на розумі, залежить від філософії”.

Виникнення і формування “третього позитивізму” – неопозитивізму зв’язано з діяльністю таких філософів, як М. Шлік (1882 – 1936 рр.), О. Нейрат (1882 – 1945 рр.), Р.Карнап (1891 – 1970 рр.), Г. Рейхенбах (1891 – 1953 рр), Л. Вітгенштейн (1889 – 1951 рр.), А. Айєр (1910 – 1989 рр.), Б. Рассел (1872 – 1970 рр.) і представників нової хвилі постпозитивізму таких, як К. Поппер (1902 – 1994 рр.), Т. Кун (1922 – 1996 рр.), П. Фейєрабенд (1924 – 1994 рр.), Ю. Хабермас (народ. 1929 р.) та інших.

Сутність неопозитивізму – у запереченні сучасної філософії як науки, в абсолютизації науково-природничого знання, в недооцінці суспільних наук. Статус науки мають, на думку філософів цього напрямку, лише природничі науки, котрі отримують свої знання з допомогою природничо-експериментальних методів. Філософія не може бути наукою, оскільки вона свої проблеми розв’язує іншими методами.

Дійсно, філософія не досліджує свої проблеми з допомогою науково-природничих, препаративних методів таких, як кристалізація, спектрографія, фільтрація, перегонка, рентгенографія і т. п. Однак з цього зовсім не випливає, що філософія не є наукою.

Філософія має справу з найбільш загальними проблемами буття. Тому ці проблеми можуть бути з’ясовані лише адекватними їм методами пізнання такими, як індукція і дедукція, аналіз і синтез, логічний і історичний методи, методом сходження від абстрактного до конкретного – з допомогою діалектики, її законів і принципів. Предметом неопозитивізму є аналіз мови науки, тлумачення текстів, їх пояснення.

Для неопозитивізму характерними є три науково-пізнавальних принципи: редукціоналізму, верифікації і конвенціоналізму.

Принцип редукції (від лат. reductio – повернення, відновлення) – зведення в процесі дослідження одного явища до іншого, однієї проблеми до іншої з метою спрощення їх. Це – логічний прийом, котрий застосовується у пізнанні. Однак не все складне можна звести до простого. Зведення, скажімо, вищих форм життя до нижчих – це нонсенс. Втрачається специфіка явища, тобто принцип редукції не можна абсолютизувати, як це допускається у філософії неопозитивізму.

Принцип верифікації – це перевірка результату дослідження на істинність. З точки зору неопозитивізму істинно лише те, що може бути безпосередньо емпірично перевірене на практиці. Перебільшення, абсолютизація цього принципу у неопозитивізмі призводить до відкидання такої важливої форми розвитку природничонаукових знань, як гіпотеза.

Принцип конвенціоналізму – принцип домовленості, “договору”. Дослідники домовляються стосовно того чи іншого об’єкту пізнання: як його тлумачити, що він собою являє, яка його особливість тощо. Але при цьому втрачається об’єкт пізнання як об’єктивна реальність, саме те, з приводу чого відбувається “домовленість”.

Сучасний неопозитивізм мав ряд різновидностей: логічний позитивізм, семантичний, постпозитивізм тощо. Але сутність їх одна – абсолютизація суб’єктивних моментів у пізнанні, ігнорування його об’єктивних моментів, перебільшення значення природничих наук, надзвичайна формалізація гносеологічних проблем.

Необхідно також відзначити здобутки філософів – неопозитивістів, а саме: їх значний вклад в розвиток логіки, математики, емпіричної соціології, семантики – аналізу смислу наукових термінів, положень, знаків, законів, їх адекватності тим об’єктам, для відображення яких вони створені.

5. Сучасна релігійна філософія. Сучасна релігійна філософія не є єдиним цілим. Під впливом різних віросповідань вона розподіляється на ряд філософських шкіл, концепцій, доктрин, типів мислення. Виходячи з цього можна говорити про християнську, іудаїстську, мусульманську, буддійську, ламаїстську та інші релігійні філософії.

В рамках християнства існують і розвиваються католицька, протестантська і православна філософії. Кожна з них має свої особливості.

Найбільш представницькою, широко розповсюдженою у наш час, є філософія неотомізму, заснованого на вченні італійського теолога Фоми (Томмазо) Аквінського (1225 –1274 рр.).

Представниками цього філософського напрямку є: Ж. Марітен, Е. Жільсон, Ю. Бохенський, Г. Веттер, К. Войтила (Папа Іван–Павло ІІ) та інші.

Теоретичним центром по розробці філософії неотомізму є: Академія святого Фоми у Римі, католицький університет у Фрейбурзі (Швейцарія), Католицькі університети у Вашингтоні, Парижі, Мадриді, Торонто, Оттаві і т. д.

Родоначальником томізму є Фома Аквінський, його теологічне вчення, яке Енциклікою Папи Льва ХІІІ (1879 р.) визнано єдино істинною філософією, що відповідає усім християнським догматам. Неотомізм (від нео... і томізм (від імені Томмазо) – об’єктивно-ідеалістичне вчення, офіційна філософська доктрина католицизму. Виник у середині ХІХ століття.

Неотомізм відродив і модернізував схоластичне теологічне вчення томізму, його основні принципи і постулати.

Основний томістський принцип, який взятий за основу і сучасним неотомізмом, це: “філософія – служниця богослів’я”. У “Католицькому словнику” про це мовиться таке: філософія є нею тому, що “по-перше, тому, що вона прокладає дорогу для віри, встановлюючи, наприклад, духовну природу душі, буття бога і т. д.; далі, тому, що, хоч вона і не може довести істини одкровення, вона може показати, що вони не є такими, що явно суперечать розуму; в-третіх, тому, що в усіх випадках, коли філософія і теологія стикаються, філософ зобов’язаний, коли з’являється необхідність, виправити свої висновки у відповідності з вищою і найбільш достовірною істиною віри. Це схоластична аксіома, що ніщо не може бути істинним у філософії, що визнається неправильним у теології”.

Схоластичними аксіомами були у вченні Фоми Аквінського і такі принципи як принцип гармонії віри і знання, примат віри над знанням (знання не повинно суперечити вірі, якщо це не так, то воно повинно бути відкинуто як неприйнятне); принцип ієрархії (принцип Піраміди: на вершині абсолютна божественна свідомість, все інше – у її підніжжя); принцип творіння всього існуючого богом. Всі ці принципи є основоположними у сучасному неотомізмі.

Авторитет Ф. Аквінського дуже високий у католицькому світі. Його називають “пророком”, “святим”, який передбачив і з’ясував багато сучасних філософських проблем. Вчення Фоми, заявляють неотомісти, дає істинні відповіді на всі світоглядні проблеми людини. “Усім тим, хто нині хоче істини, – писав Марітен, – ми кажемо: ідіть до Фоми”.

Чому ж сучасні католицькі філософи так підносять Фому і його схоластичне вчення, котре відповідало рівню розвитку суспільства у ХІІІ столітті?

Щоб дати відповідь на це запитання, необхідно розглянути дуже важливу особливість релігійної філософії, а саме: її доступність, зрозумілість, простоту викладу. Без цього не можна зрозуміти, чому філософське вчення схоласта ХІІІ століття стало необхідним, прийнятним у ХХ столітті.

Вчення Фоми Аквінського як раз і мало таку особливість, як відносна простота доведення релігійних постулатів, доступність, певна спрощеність в поясненні складних проблем розвитку природи, людина і суспільства.

Візьмемо, для прикладу, п’ять способів доведення буття бога. Скажімо так: Фома добре знав філософію, особливо античну, особливо філософію Платона і Арістотеля і використав їх вчення для обґрунтування теології.

У католицькій філософській доктрині є вісім способів доведення буття бога, п’ять з них обґрунтував Фома Аквінський. Ось вони, ці п’ять способів:

1) бог існує на основі загальної причини. Аргументація: все у світі має свою причину, а це означає, що є “причина причин”, нею є бог;

2) на основі наявності руху. Аргументація: все у світі рухається, рух – невід’ємний атрибут природи. Це означає, що хтось зробив “перший поштовх”, хтось дав “початок рухові”. Цей початок рухові дав бог;

3) на основі випадковості усіх конечних речей світу. Це означає, що за випадковістю стоїть необхідна істота. Цією необхідною істотою є бог;

4) на основі недосконалості творінь людини робиться висновок, що є щось найдосконаліше і цим найдосконалішим є бог;

5) на основі доцільності і того порядку, котрий існує у Всесвіті. Ця існуюча доцільність лише підтверджує, що її може створити лише бог.

Сучасні неотомісти доповнили розробку Фоми Аквінського ще трьома доведеннями буття бога, а саме:

6) психологічним (наявність бога у свідомості доводить те, що він є насправді. Бо якщо є бог у свідомості, то він є також і в дійсності);

7) моральним (чому всі люди мають ідентичні моральні принципи? Тому, що бог засновник світового морального порядку);

8) історико-юридичним (це доведення здійснюється на документально-історичній основі – діяння Ісуса Христа, як Сина Божого, його вчення, народження, розп’яття, воскресіння тощо).

Предметом філософії неотомізму є, звичайно, бог, його діяння як творця Всесвіту, вірування в нього.

В гносеології неотомізм всіляко обмежує раціональне пізнання, бо є, мовляв, істини, які недоступні йому. Це – божественні істини, які можуть бути предметом віри, а не науки. Межами пізнання є лише світ речей, які створені богом. Що ж торкається релігійних догм, то вони знаходяться за межами раціонального пізнання і не можуть бути її предметом. Буття бога повинно бути доведено лише на основі тих речей, котрі він створив. Теологія – це наука вищого рангу, вона вивчає абсолютне, божественне і сама не потребує ніякого обґрунтування.

Неотомістська філософія від початку і до кінця – у вченні про природу, людину, їх пізнання – теоцентрична, спрямована на абсолютне утвердження, обґрунтування і виправдання релігійного світорозуміння.

Слід відзначити сучасну суспільну концепцію католицької церкви, котра має ряд позитивних моментів.

Соціальна доктрина зорієнтована на загальнолюдські цінності такі, як право на життя, гідне людини, на свободу, на приватну власність, на громадянське суспільство, де панує право.

Соціальна філософія неотомізму зорієнтована на жорстоку критику як соціалізму (радянського зразка), так і капіталізму з його соціальними вадами. Особливо така орієнтація церкви стала можливою з приходом у Ватикан Карола Войтили – краківського кардинала, який був обраний Папою Іваном-Павлом ІІ.

Папа у свої вже немолоді роки відвідав понад 120 країн світу. Вів величезну пропагандистську діяльність, спрямовану не лише на зміцнення релігії, але й на захист обездолених, бідних, пригнічених.

Капіталістичну систему Папа називав антинародною. Однак критика капіталізму спрямована не проти його приватновласницьких основ, а проти його етичної і культурної сутності. Капіталізм, на думку Папи, робить ті ж самі помилки, що були і при соціалізмі – не дає розвиватися самій людині, принижує її гідність, порушуючи її права, розглядаючи її як “простий елемент, молекулу у соціальному організмі”. Американський образ життя – неприйнятний для людини, вважав Папа. Його можна назвати “культурою смерті” – на континенті процвітає торгівля наркотиками, злочинність, культ наживи, проституція, жорстокість, відчуженість між людьми.

Папа пропонував “евангелізувати капіталізм”, сподіваючись на те, що ця система вбере в себе християнські цінності, повагу до людини, до обездолених на всій планеті.

Саме такими є суть і особливості сучасної неотомістської філософії – офіційної доктрини католицької церкви.

6. Діалектико-матеріалістична філософія.Марксизм, котрий виник у 50-х роках ХІХ століття, є радикальною соціально-політичною, економічною і філософською концепцією, що увібрала в себе досягнення в розвитку економіки, політики, соціології, науки і філософії того часу. Її авторами сули німецькі філософи Карл Маркс (1818 – 1883 рр.) і Фрідріх Енгельс (1820 – 1895 рр.).

Марксизм виник на певному суспільному ґрунті. Його викликали до життя відповідні історичні умови, теоретичні джерела і наукові відкриття.

Конкретно-історичними умовами виникнення марксизму були: утвердження буржуазних суспільних відносин; формування пролетаріату як класу, вихід його на політичну арену; потреба робітничого класу у теоретичному усвідомленні своєї ролі.

Теоретичними джерелами марксизму стали і англійська політична економія (Д. Рікардо, А. Сміт); німецька класична філософія (Г. Гегель, Л. Фейербах); соціологічна концепція французьких і англійських соціалістів (А. Сен-Сімон, Ш. Фурьє, Р. Оден).

Наукові передумови виникнення марксизму визначаються досягненнями в галузі природничих наук. Ф. Енгельс виділяв в цьому відношенні три найбільш видатні відкриття того часу. Це – відкриття у 50-х роках ХІХ століття законів збереження енергії і речовини (Майер, Гельмгольц, Джоуль); відкриття клітинної будови живих організмів (Шлейден, Шван, Горянінов); відкриття Ч. Дарвіна щодо еволюційного походження живих організмів.

Після цих відкриттів стало ясно, що попередній метод усвідомлення дійсності – метафізика, стала поступатися новій концепції – діалектиці.

Оскільки суспільна свідомість завжди є відображенням суспільної дійсності, то джерела марксистської філософії як форми суспільної свідомості необхідно шукати у суспільному житті, точніше у суспільному бутті людей, їх матеріально-предметній діяльності.

Марксистська філософія є результатом усвідомлення непримиренних соціальних суперечностей, їх теоретичної інтерпретації, узагальнення революційної соціально-політичної практики. Мова йде про усвідомлення соціальних суперечностей не взагалі в історії суспільного розвитку, а в суспільстві конкретному – буржуазному. Чому?

Тому, що в буржуазному суспільстві соціальні суперечності найбільш розвинені, загострені. Їх легше усвідомлювати, вивчати, розкривати їхню сутність та причини виникнення.

Опоненти К. Маркса стверджували і стверджують, що він нібито був патріархом класової боротьби, оскільки багато своїх ідей він розвинув саме на цій основі.

Однак це не відповідає дійсності. Боротьба класів була відкрита і описана ще до Маркса. Її творцями були французькі історики ХІХ століття – Француа Гізо (1787 – 1874 рр.), Огюст Міньє (1796 – 1884 рр.) і Огюстен Тьєрі (1795 – 1856 рр.). Вони одними з перших прийшли до висновку, що боротьба класів ведеться із-за економічної, майнової нерівності. Особливо це стало помітним, коли по Європі пройшла лавина буржуазних революцій, в яких, як вирішальна сила, виступив робітничий клас (революційні виступи робітників в Манчестері (1819 р.), повстання ліонських ткачів у Франції (1831 р.), чартистський рух в Англії (1839 р.) і т. д.).

К. Маркс дав свою, аргументовану концепцію класової боротьби. Свої думки він виклав у листі до свого друга Йосипа Вейдемейєра від 5 березня 1852 року. Ось її основні положення: 1) класи виникають на певному етапі розвитку суспільного виробництва; 2) класова боротьба неминуче веде до встановлення влади робітників – диктатури пролетаріату; 3) диктатура пролетаріату є лише етапом на шляху ліквідації класів взагалі.

К. Маркс виявив глибоку невідповідність між суспільним характером виробництва і приватно-капіталістичним способом присвоєння, між працею і капіталом. Саме це, на думку К. Маркса і лежить в основі класової боротьби.

К. Маркс показав, що лише робітничий клас, як самий революційний і організований, зацікавлений в поваленні буржуазного ладу, може стати могильником капіталізму. Шляхом встановлення своєї політичної влади і знищення приватної капіталістичної власності. Всесвітньо-історична роль пролетаріату саме полягає в цьому. Таке уявлення є найважливішою частиною марксистської теорії революційного перетворення суспільства, його філософії.

Основні ідеї нового філософського світогляду К. Маркс виклав у своїй праці “Тези про Фейербаха”, про яку Ф. Енгельс говорив, що у ній, у зародку, є всі елементи нової філософії. У чому сутність цих елементів?

1. Центральною ідеєю тез К. Маркса є з’ясування змісту практики як предметної діяльності, котра повинна лежати в основі оцінки предметності як самого мислення, так і пізнання. Саму практику К. Маркс визначав як збіг зміни обставин і людської діяльності, такий збіг він розглядав як “революційну практику”.

Все суспільне життя, за К. Марксом, є, по суті, практичним. К. Маркс висуває ідею практики як критерію істини на відміну від попередньої філософії, котра вбачала цей критерій у теоретичній діяльності.

2. Люди суть продукти обставин і виховання. Це – теза попередньої філософії. У дійсності ж, за К. Марксом, сутність людини визначається сукупністю усіх суспільних відносин.

3. Коріння релігії слід шукати у земній основі. Це вірно. Але ця земна основа може бути зрозумілою лише з її самої суперечливості.

Земна основа роздвоюється, відокремлює себе від самої себе і це відокремлене видається за релігійне, “самостійне царство”. Отже, земна основа релігії може бути зрозумілою лише через свою суперечливість та її подолання. Уявлення про бога, саме “релігійне почуття” формується на земній основі і є “суспільним продуктом”.

4. Найбільше, що могла досягти попередня філософія – це спостереження діяльності окремих індивідів у громадянському буржуазному суспільстві. Для неї характерна споглядальність як спосіб діяння.

5. Точка зору попередньої філософії – буржуазне суспільство. Точка зору нової філософії – людське суспільство або усуспільнене людство.

6. Попередня філософія лише намагалася пояснити світ, а справа полягає в тому, щоб змінити його.

Говорячи про нові елементи марксистської філософії марксистської філософії слід послатися на Ф. Енгельса, котрий в заслугу К. Марксу ставив дві речі: 1) відкриття матеріалістичного розуміння історії; 2) відкриття закону додаткової вартості.

Сутність матеріалістичного розуміння історії К. Маркс з’ясував у передмові до своєї праці “До критики політичної економії”. Ось її стислий виклад: У суспільному виробництві свого життя люди вступають в певні, необхідні, від їхньої волі не залежні відносини – виробничі відносини, котрі відповідають певному ступеню розвитку їх матеріальних продуктивних сил. Сукупність цих виробничих відносин складають економічну структуру суспільства, реальний базис, на якому здіймається юридична і політична надбудова, якій відповідають певні форми суспільної свідомості. Спосіб виробництва матеріального життя обумовлює соціальний, політичний і духовний процеси життя взагалі. Не свідомість людей визначає їхнє буття а навпаки, їх суспільне буття визначає їх свідомість. На певному ступені свого розвитку матеріальні продуктивні сили суспільства вступають у суперечність з існуючими виробничими відносинами, насамперед з відносинами власності, які є визначальним елементом виробничих відносин, внутрі яких вони до цього часу розвивались. Із форм розвитку продуктивних сил ці відносини перетворюються у їх кайдани. Тоді наступає соціальна революція, яка приводить виробничі відносини, насамперед, відносини власності, у відповідність з розвитком продуктивних сил. Зі зміною економічної основи більш-менш швидко відбувається переворот в усій величезній надбудові. При цьому необхідно розрізняти матеріальний переворот в економічних умовах виробництва від юридичних, політичних, філософських та інших ідеологічних форм, в яких люди усвідомлюють цей конфлікт між продуктивними силами і виробничими відносинами. Як про окрему людину не можна судити на основі того, що вона сама про себе думає, так само не можна судити про певну епоху перевороту за її свідомістю. Навпаки, цю свідомість необхідно пояснити з суперечностей матеріального життя, із існуючого конфлікту між суспільними продуктивними силами і виробничими відносинами. Жодна суспільна формація не загине до тих пір, поки розвиваються її продуктивні сили, для яких вона дає достатньо простору і нові більш розвинені виробничі відносини ніколи не з’являться раніше до тих пір поки визріють матеріальні умови їх існування в надрах старого суспільства (К. Маркс, Ф. Енгельс. Соч. Т.13, стор. 6–7).

Це коротке, стисле формулювання основних положень, законів і принципів марксистської соціальної філософії. Сутність матеріалістичного розуміння історії, отже, полягає в тому, що в основі життя суспільства лежать фундаментальні матеріальні чинники, а суспільна свідомість, її різноманітні форми в кінцевому рахунку визначаються цими матеріальними чинниками і залежать від них.

Що ж до відкриття К. Марксом закону додаткової вартості, про який говорив Ф. Енгельс, то тут необхідно зауважити наступне:

К. Маркс встановив, що додаткова вартість створюється працею робітників зверх вартості їх робочої сили і безвідплатно привласнюється роботодавцем (капіталістом). Тобто, закон додаткової вартості відображає необхідний, суттєвий зв’язок, відношення між робітником і роботодавцем, коли останній привласнює частину праці робітників без будь-якого еквіваленту. Іншими словами, закон додаткової вартості відображає відношення експлуатації робітників капіталістами. Він є основним об’єктивним законом капіталістичного способу виробництва. Додаткова вартість, яка створюється робітниками і привласнюється, – глибинна, критеріальна основа непримиренних соціально-класових суперечностей. Тому класова боротьба робітників проти буржуазії є закономірною, необхідною і неминучою.

К. Маркс і його вчення мали і мають багато послідовників. Це такі відомі діячі, як Йосип Вейдемейер (1818 – 1866 рр.), Фрідріх Енгельс (1820 – 1895 рр.), Поль Лафарг (1842 – 1911 рр.), Едуард Бернштейн (1850 – 1932 рр.), Карл Каутський (1854 – 1938 рр.), Г.В. Плєханов (1856 – 1918 рр.), В.І. Ленін (1870 – 1924 рр.), Карл Лібкнехт (1871 – 1919 рр.), Й.В. Сталін (1879 – 1953 рр.), Пальміро Тольятті (1893 – 1964 рр.), Мао Цзе дун (1893 – 1976 рр.), Дьордь Лукач (1885–1971 рр.) та багато інших.

Основні риси марксистської філософії. Марксистська філософія є результатом теоретичного усвідомлення суперечливої капіталістичної дійсності, непримиренних суперечностей між робітниками, з одного боку, і роботодавцем (буржуазією), з іншого. Марксистська філософія є радикальним оновленням світової філософії. В чому цей радикалізм виявляється?

1. В тому, що марксистська філософія вперше стала світоглядом пригніченого класу, відображала інтереси пролетаріату. Робітничий клас знайшов у марксистській філософії свою духовну зброю. Марксистська філософія знайшла в особі робітничого класу свого матеріального носія.

2. Радикалізм марксистської філософії виявляється у визначенні самого її предмету, яким є найбільш загальні закони розвитку природи, суспільства і мислення.

3. Радикалізм, далі, виявляється у розповсюдженні діалектики Г. Гегеля не лише на сферу духовного життя суспільства, але і на матеріальний світ, суспільство, що дало змогу визначити матеріальну основу суспільства – спосіб виробництва матеріальних благ, обґрунтувати тезу про первинність суспільного буття щодо вторинності суспільної свідомості.

4. Радикалізм філософії К. Маркса виявляється у відкритті матеріалістичного розуміння історії.

5. Для марксистської філософії є визначальним відкриття основних законів розвитку суспільства (основного соціологічного закону, закону відповідності виробничих відносин характеру і рівню розвитку продуктивних сил тощо); погляд на розвиток суспільства як на природно-історичний процес.

6. В марксистській філософії, вперше, практика, як людська предметна діяльність, включена в теорію пізнання як основа, джерело і критерій істини.

І, насамкінець, останнє міркування стосовно марксизму і марксистської філософії, їхньої трагедії.

Трагедія ця полягає в утопізмі, нездійсненності ряду положень марксизму і марксистської філософії, які не витримали перевірки суспільною практикою.

Марксистська філософія, марксисти, виходячи із своїх основоположних постулатів, ідеальну, уявлювану модель соціалістичного суспільства видавали за емпіричну реальність. На практиці ж ці постулати не знайшли свого підтвердження.

Контрольні питання

2. Охарактеризуйте структуру внутрішнього світу особистості за З. Фрейдом. 3. Основна мета, досягнення і невдачі неопозитивістської стадії філософії. 4. Які основні досягнення сучасного неотомізму.

Контрольні питання

1. Проаналізуйте основні етапи історико-філософського процесу в Україні.

2. Охарактеризуйте особливості розвитку філософії в Києво-Могилянській Академії.

3. Розкрийте сутність вчення Г. Сковороди.

4. Проаналізуйте, яке місце відводиться серцю в філософській концепції П. Юркевича.

5. Порівняйте погляди на оцінку ролі розуму в поведінці людини в західноєвропейській та українській філософській традиції. Якими чинниками, на Вашу думку, обумовлені ці розбіжності?


Тема 11. Онтологія. Філософський зміст проблеми буття

 

План

1. Категорія буття та її філософський зміст. Основні форми буття.

2. Поняття матерії в історії філософії.

3. Простір та час – форми існування матеріального світу.

4. Рух як спосіб існування матерії, форми руху матерії.

Література

1. Березовский П.И. Понятие материи в системе категорий диалектического материализма / Отв. ред. А.М. Гендин. – Красноярск: Изд-во ун-та, 1982. – 231 с.

2. Виноградский В.Г. Социальная организация пространства: философско-социологический анализ. – М.: Наука, 1988. – 187 с.

3. Дубровский В.Н. Концепции пространства и времени. Физический и философский аспекты. – М.: Наука, 1991. – 168 с.

Основні поняття:

Буття світу – чиста можливість, що має абсолютні характеристики руху, простору й часу і зберігає свою невизначеність.

Буття у світі – філософська категорія для позначення реальності, що існує в конкретному русі, і що перебуває в конкретному просторі й часі.

Час – форма здійснення буття, що характеризується тривалістю існування буття й послідовністю зміни його станів.

Рух – усяка зміна; у вузькому значенні – зміна положення тіла в просторі й у часі; у філософському значенні – спосіб існування буття.

Дух – філософське поняття для позначення формотворного початку. У філософії ідеалізму дух розглядається як першооснова, у філософії матеріалізму – синонім свідомості.

Закон – необхідний, суттєвий, стійкий, повторюваний зв’язок явищ буття у світі.

Закономірність – форма вираження Закону відносно розуміння й пояснення буття у світі.

Матерія – поняття, протилежне духу. У філософії античності – це субстрат, пасивний початок. У філософії Нового часу – різновид субстанції. У філософії марксизму – “…філософська категорія для позначення об’єктивної реальності, що дана людині у відчуттях, що... відображається нашими відчуттями, існуючи незалежно від них”.

Причинність (каузальність) – певна форма зв’язку між окремими становищами структурно організованого буття у світі.

Простір – форма прояву буття, що характеризується довжиною, структурністю, взаємозв’язком і взаємодією елементів конкретної системи.

Субстанція – сутність; щось незмінне; те, що існує завдяки самому собі й у самому собі; те, що виступає підґрунтям реального буття у світі.

1. Категорія буття та її філософський зміст. Основні форми буття.Буття належить до числа тих системотворчих понять, які покладені в основи філософії багатьма мислителями як минулого, так і сучасного.

Перший аспект проблеми буття: а) Що існує? – Світ. Всесвіт; б) Де існує? – Тут і скрізь, всюди; в) Як довго він існує (Коли)? – Тепер і завжди. Суть проблеми полягає в існуванні суперечливої єдності неминучого, вічного і минулого, змінного буття окремих речей, станів, людських та інших істот.

Внутрішня логіка проблеми буття веде філософів від питання про існування світу “тут” і “тепер” до питання про його існування “скрізь” і “завжди”. Звідси випливав другий аспект проб леми буття – питання про єдність світу. Загальна відповідь на це питання сутності буття в даному аспекті має бути така: існування всього, що є, було і буде, є об’єктивною передумовою єдності світу. Нарешті, третій аспект проблеми буття пов’язаний з тим, що світ у цілому і все, що в ньому існує, є сукупною реальністю, дійсністю, яка має внутрішню логіку свого існування, розвитку і реально представлена нашій свідомості діями окремих індивідів і поколінь людей.

Філософський смисл поняття буття тісно пов’язаний з поняттями небуття, існування, простору, часу, матерії, становлення, розвитку, якості, кількості, міри та іншими категоріями.

В категорії буття об’єднуються такі основні ідеї:

– світ є, існує як безмежна і неминуща цілісність;

– природне і духовне, індивіди і суспільство рівноправно існують, хоч і в різних формах, їх розрізненість фіксується тільки за формою, існування є передумовою єдності світу;

– за об’єктивної логіки існування і розвитку світу, наявності різних форм свого існування, утворюється сукупна об’єктивна реальність, дійсність, яка представляється свідомості і виражається у дії конкретних індивідів та поколінь людей.

Для розуміння сутності буття доцільно виділити такі якісно відмінні і в той же час взаємопов’язані його форми:

– буття речей, тіл, процесів, яке в свою чергу поділяється на буття речей, процесів, станів природи, буття природи як цілого і буття речей і процесів, створених людиною;

– буття людини, яке поділяється на буття людини в світі речей та на специфічно людське буття;

– буття духовного (ідеального), яке поділяється на індивідуалізоване духовне і об’єктивоване (позаіндивідуальне) духовне;

– буття соціального, яке поділяється на індивідуальне буття (буття окремої людини в суспільстві і в процесі історії) і буття суспільства.

2. Поняття матерії в історії філософії.В історії філософії спочатку поняття “матерія” ототожнювалось із конкретним матеріалом, з якого складаються тіла і предмети (камінь, вода, земля, дерево, глина тощо).

Узагальнюючи здобутки минулих часів, Арістотель у книзі “Метафізика” писав, що “більшість перших філософів вважали початком усього лише матеріальні начала, а саме, те, з чого складаються всі речі, із чого, як першого, вони виникають і на що як останнє, вони, гинучи, перетворюються, причому сутність хоч і залишається, але змінюється в своїх проявах, – це вони вважають елементом і початком речей”. Якщо для філософів стародавнього світу матерія – це матеріал, з якого складаються тіла, предмети, а кожний предмет (тіло) складається з матерії та форми як духовного першопочатку, то для Р. Декарта (XVII ст.) матерія – це складова частинка предмета (тіла), а саме: тіло разом з формою. Р. Декарт визначає матерію як субстанцію самоіснуючого буття, атрибутом якої є протяжність із її властивостями: займати певне місце, мати об’єм, бути тривимірною. І. Ньютон додає до Декартового визначення матерії як субстанції ще три атрибути: протяжність, непроникність (непорушна цілісність тіла), інертність (пасивність, нездатність самостійно змінювати швидкість згідно із законами динаміки); вага, зумовлена дією закону всесвітньої гравітації. Причому інертність та вага потім об’єднуються ним у поняття маси, яка виступає основним атрибутом матерії і одночасно мірою її кількості. П. Гольбах визначає матерію як все те, що пізнається чуттєво, при цьому джерелом чуттєвого знання є відчуття форми, кольору, смаку, звуку та ін. Він доводить розуміння матерії до гносеологічного узагальнення. На думку Г. Гельмгольца, матерія – це все, що існує об’єктивно (незалежно від свідомості людини). Матерія як філософська категорія визначає найбільш суттєві властивості реального буття світу – пізнаного і ще не пізнаного. До таких суттєвих ознак належать: цілісність, невичерпність, мінливість, системна упорядкованість та інше. Системність як фундаментальна властивість матерії визначає методологію сучасного наукового пізнання. Розрізняють такі структурні рівні матерії: неорганічний (мікро-, макро-, мегасвіти); органічний (організмений, підорганізмений, понадорганізмений); соціальний (особистість, родина, плем’я, народність, нація, клас, суспільство, людство).

Отже, в історії розвитку філософської думки поняття матерії проходить складний шлях розвитку, постійно уточнюється, поглиблюється, збагачується новими властивостями, відображає рівень розвитку пізнання людиною світу. Поширене визначення матерії як філософської категорії для означення об’єктивної реальності, що дана людині у її відчуттях, відображається нашими відчуттями та свідомістю й існує незалежно від них, певною мірою є обмеженим, оскільки зосереджується на гносеологічних аспектах матеріального, не враховуючи притаманний йому онтологічний зміст.

Узагальнене визначення категорії “матерія” має базуватися на тому, що це – об’єктивно реальне буття світу в часі, просторі, русі, детерміноване і пізнаванне людиною.

3. Простір та час – форми існування матеріального світу. Простір і час – це філософські категорії, за допомогою яких позначаються основні форми існування матерії. Філософію цікавить насамперед питання про відношення простору і часу до матерії, тобто чи є вони реальними, чи це тільки абстракції (феномени свідомості). Г. Лейбніц вважав простір і час лише іменами. Простір – це ім’я, яким позначається координація речей одної відносно іншої. Іменем час позначається тривалість і послідовність процесів. Реально ж простору і часу немає, їх неможливо виміряти.

Такі філософи як Дж. Берклі і Д. Юм розглядали простір і час як форми індивідуальної свідомості, І. Кант – як апріорні форми чуттєвого споглядання, Г. Гегель – як категорії абсолютного духа (це – ідеалістичні концепції), І. Ньютон – як вмістилища. Простір і час мисляться І. Ньютоном як реальності, але вони ніяким чином не “взаємодіють” із матерією, існують самі по собі. Це – метафізичне розуміння простору і часу.

Сучасна наука розглядає простір і час як форми існування матерії. Кожна частинка світу має власні просторово-часові характеристики. Розрізняють соціальний, історичний, астрономічний, біологічний, психологічний, художній і філософський зміст простору і часу.

Історична еволюція поглядів на простір і час пов’язана з практичною, суспільно-історичною діяльністю людини. Змінюється, розвивається суспільство, змінюються і розвиваються просторово-часові уявлення про буття світу. Якщо для міфологічного світогляду час циклічно відтворює пори року, то в межах релігійного світосприйняття час набуває стріловидної форми: відтворення світу через тимчасове теперішнє до райської або пекельної вічності.

Узагальнюючи історико-філософський досвід осягнення категорій простору і часу, слід вказати на велику кількість їхніх визначень, неосяжне багатство все нових і нових властивостей, їхню дискусійність та гіпотетичність. Значна частина дослідників простору і часу (темпоралістів) солідарна в тому, що простір – це така форма існування матерії, її атрибут, яка характеризується співіснуванням об’єктів, їхньою взаємодією, протяжністю, структурністю та іншими ознаками. Час – це внутрішньо пов’язана з простором і рухом об’єктивна форма існування матерії, яка характеризується послідовністю, тривалістю, ритмами і темпами, відокремленістю різних стадій розвитку матеріальних процесів.

Матеріалізм підкреслює об’єктивний характер простору і часу, невіддільність від руху матерії: матерія рухається у просторі і часі. Простір і час, матерія і рух невіддільні. Ця ідея отримала підтвердження у сучасній фізиці.

Природознавство XVIII–XIX ст., визначаючи об’єктивність простору і часу, розглядало їх, слідом за І. Ньютоном, як щось відірване одне від одного і від матерії і руху. Древні атомісти і природознавці аж до XX ст. ототожнювали простір із пустотою. Він вважався однаковим у всіх точках і нерухомим, а час – таким, що тече рівномірно. Сучасні науки (насамперед фізика, хімія, біологія, астрономія) відкинули старі уявлення про простір як пустоту, як пусте вмістилище тіл, і про час, як єдиний для всього безкінечного Всесвіту. Головний висновок теорії відносності А. Ейнштейна якраз і полягає в тому, що простір і час існують не самі по собі, відірвані від матерії, а перебувають в універсальному зв’язку з нею, є сторонами єдиного і багатоманітного цілого. Загальна теорія відносності доводить, що плин часу і протяжність тіл залежать від швидкості руху цих тіл і що структура чотиривимірного континууму (три просторові координати і одна часова координата) змінюються залежно від скупчення мас речовини і породжуваного ним поля тяжіння. Тепер відомо, що із наближенням швидкості руху тіла до швидкості світла її протяжність зменшується і плин часу теж уповільнюється: відбувається своєрідне стиснення простору і часу. Як бачимо, ці наукові відкриття, а також відкриття неевклідової геометрії (М. Лобачевський, Б. Ріман) спростовують як ідеалістичні, так і метафізичні уявлення про простір і час. Сьогодні у нас немає підстав суб’єктивізувати уявлення про простір і час.

Фантасти і науковці нерідко вживають вираз “багатовимірний або одно- чи двовимірний простір”. Реальний простір має три виміри (З координати), час – один (від минулого через сучасне до майбутнього). Сучасна наука визнає простір і час взаємозалежними і використовує поняття чотиривимірний просторово-часовий континуум. Поняття багатовимірний простір має сенс лише як позначення формально-логічних об’єктів (наприклад, залежність між різноманітними параметрами того чи іншого тіла тощо). Філософи і науковці XX ст. багато уваги приділяють дослідженню простору і часу, їхніх властивостей, зокрема структурованості, симетрії тощо.

4. Рух як спосіб існування матерії, форми руху матерії.Рух – це найважливіший атрибут матерії, спосіб її існування. Рух включає в себе всі процеси у природі і суспільстві. У загальному випадку рух – це будь-яка зміна, будь-яка взаємодія матеріальних об’єктів, зміна їх станів. У світі немає матерії без руху, як немає і руху без матерії. Тому рух вважається абсолютним, на той час як спокій – відносним: спокій – це лише один із моментів руху. Тіло, що перебуває у стані спокою відносно Землі, рухається відносно Сонця.

Рух виявляється у багатьох формах. Усім рівням організації матерії відповідають різні форми руху. У світі постійно присутній рух: рухаються усі речі, змінюються їх властивості і відносини, йде безперервний процес видозміни, перетворення, коливання між буттям і небуттям. Безмежна кількість зірок на небі, якими милуємося в ясну ніч, тільки здаються непорушними, у дійсності всі рухаються. Кожна зірка – це своєрідне сонце, навколо якого рухаються планети. Разом з іншими зірками і їх супутниками беруть участь в обертанні Галактики навколо її осі. Галактика, у свою чергу, рухається відносно інших галактик. За новою космогонічною гіпотезою Всесвіту, що розширюється, Всесвіт перебуває в безперервному русі до своїх нових станів. У кожній живій системі постійно проходять внутрішні процеси, пов’язані з пульсацією енергії, інформацією, споживанням, переробкою і засвоєнням їжі та ін.

Соціальні системи існують завдяки обміну інформацією, діяльності людей, взаємодії різних компонентів соціального організму. Існування будь-якого матеріального об’єкта можливе лише у взаємодії компонентів, що його утворюють. Атом існує за рахунок певної взаємодії між ядром і електронами. Організм існує завдяки взаємодії клітин і органів, з яких складається. Взаємодія проходить усередині об’єкта і з зовнішнім оточенням. Електрони, як відомо, входять до складу атома, але можуть стати складовими частинами молекул, із яких виникають макротіла. Існують внутрішні і зовнішні взаємодії. На певному етапі розвитку об’єкта вони приводять до зміни його властивостей і відносин. Зміни притаманні всім формам буття і складають його найголовнішу характеристику.

У філософії зміна позначається поняттям рух. Під рухом розуміють усяку зміну матеріальних речей, властивостей, відносин, систем. Це і переміщення тіл у просторі, народження або смерть організму, обмін речовин у клітині, реформування суспільства, розширення метагалактики та ін. Усе, що існує у світі, перебуває у русі. Конкретні речі, властивості і відносини існують лише завдяки руху. При їх знищенні відбувається перехід в інші предмети, яким притаманні специфічні типи і форми руху. Матерія і рух нерозривно пов’язані одне з одним. Рух внутрішньо притаманний матерії і невідривний від неї. Рух – це не одномірний складний і суперечливий процес. Рух є єдністю змінності і стійкості, динаміки і статики. У безкінечному потоці змін, станів, форм, положень, речей, їх властивостей і відносин присутні моменти дискретної стійкості, що дозволяють при всіх змінах зберігати стійкість речі, її якісну визначеність. На протязі дня може багато разів змінюватися настрій, відчуття радості змінитися гнівом, мінятися думки і переживання, відбуваються безперервні зміни тіла.

Фізика елементарних частинок стверджує, що існування їх можливо лише як взаємоперетворення елементів системи. Вони існують і мисляться лише в русі, але разом з тим фізика наполягає і на тому, що в процесі цих перетворень зберігається певна своєрідність, незмінність елементарних частинок специфічної об’єктивної реальності. Обидва приклади приводять до висновку про існування спокою.

Спокій характеризує рух з боку сталості, незмінності, відносності. Гірська річка не перестає бути річкою через те, що на її шляху зустрічається разом з порогами полога місцевість. Поняття спокою висувається для характеристики станів руху, що забезпечують стійкість предмета і його якісну специфічність. Рух і спокій перебувають у тісному взаємозв’язку.

Перший тип руху здійснюється при збереженні якості речі. Але виникає питання: чи можна міркувати про сталість речі і робити висновок про її постійну зміну, тобто рух? Античний філософ Кратіл вважав, що мінливість речей не дозволяє робити про них якісь висновки, навіть назвати річ, можна тільки вказати на неї пальцем. І все ж є достатньо підстав вважати, що в процесі руху речі можуть зберігати специфічні властивості і характер відносин. Так, здатність магніту притягувати метали – внутрішня здатність даного предмета, хоч і залишається прихованою, поки нема таких речей, які могли б бути притягненими. У процесі взаємодії з іншими предметами магніт тривалий період зберігає свої властивості. Феодальне суспільство зберігало головну якість у сфері матеріального виробництва, духовного життя і культури.

Проблемі руху і його формам приділяв увагу Георг Гегель, послідовно проводячи думку, що речі мають сталі, власні означеності, що не знімаються відносинами з іншим речами: “Річ у собі – є річ, що володіє властивостями, і тому є багато речей, що відрізняються одна від одної не внаслідок якихось чужих їм відносин, а завдяки самим собі”. І далі “Річ... зберігає себе у відносинах з іншими”.

Другий тип руху пов’язанийз переходом з одного якісного стану речі або системи до другого якісного рівня організації матерії. Наприклад, розвиток суспільства від ранніх часів до сучасності, перехід у виготовленні знарядь праці від примітивних до комп’ютерного виробництва, перехід від неорганічної природи до біологічних рівнів організації.

Під формою руху матерії розуміється рух, зв’язаний з певним матеріальним носієм, що має достатньо широку сферу розповсюдження і охоплює явища, які мають певну якісну єдність, підпорядковуються одним і тим же основним закономірностям. Форми руху тісно пов’язані з конкретними структурними рівнями матерії. Кожний з них має свої закономірності і матеріальних носіїв. У сучасній філософії можна зустріти різні класифікації форм руху матерії. Виділяються принципи класифікації форм руху матерії: субстратний, в основі якого лежить специфіка матеріального носія; функціональний, де форма руху співвідноситься із закономірностями конкретного рівня організації матерії; генетичний, що вказує на спадковість і послідовність появи форм руху в еволюції матерії.

Таким принципам відповідають певні форми руху матерії: Субмікроелементарна форма руху матерії включає рух елементарних частинок і полів (електромагнітні, гравітаційні, сильні і слабкі взаємодії, процеси перетворення елементарних частинок), рух і перетворення атомів, молекул, в тому числі, хімічна форма руху, зміна космічних систем різних розмірів (зірок, планет, зоряних систем, Галактики, Метагалактики).

Органічна форма руху – результат поступового ускладнення молекул вуглецевих з’єднань, що привело до утворення органічних з’єднань. Життя стало закономірним підсумком розвитку сукупності хімічних і геологічних змін на Землі. Органічний рух складається із процесів, що проходять в організмах і в понадорганізмових системах і включає обмін речовин, процеси саморегуляції, управління і відтворення, біоценозні відносини, зміни, що відбуваються у біосфері.

Соціальна форма руху – вся різноманітність практично-предметної діяльності людини, вся система суб’єктивно-об’єктивних відносин, тобто відносин людини, соціальних груп, суспільства до навколишнього світу. Носій соціальної форми руху – людина – розумна суспільна істота, дії якої носять цілеспрямований, усвідомлений характер.

Взаємовідносини між формами руху матерії характеризуються складністю і суперечливістю. Важливо підкреслити якісну своєрідність трьох форм руху матерії. Своєрідність виявляється в якісній специфічності кожної вищої форми руху по відношенню до нижчої. Це положення формулюється як принцип незведення вищих форм руху матерії до нижчих.

Принцип незведення означає визнання того, що в кожній вищій формі діють специфічні закономірності, які неможливо виразити закономірностями, притаманними нижчим формам руху. Наприклад, сутність життя не можна зрозуміти шляхом вивчення хімічних і фізичних закономірностей. Організму притаманні закономірності, які діють лише на рівні живого. Поняття пристосувальна діяльність відсутнє у фізиці і хімії, і його природа розкривається тільки у системі біологічних законів. На основі фізико-хімічних законів не можна зрозуміти і те, чому мавпа може пожертвувати життям заради врятування мавпеняти.

Між формами руху і різними структурними рівнями організації матерії існує зв’язок. У чому же виявляється органічний зв’язок?

По-перше, форми руху матерії, що розглядаються історично – це послідовні етапи еволюції матеріальних систем, а всі класифікації відображають найважливіші якісні зміни еволюції. Тому субординація форм руху співпадає з реальним процесом еволюції матеріальних систем від нижчого до вищого. По-друге, кожна вища форма руху породжується простішою: вище включає нижче як одну із генетичних передумов, як свій власний момент. Біологи, наприклад, встановили, що рішення одного із найінтимніших питань біологічної науки (проблеми спадковості) залежить від хімії і що життя є хімія не тільки білкових тіл, але й хімічних компонентів, у тому числі нуклеїнових кислот.

По-третє, матерія – це субстанціональна основа руху. У кожному конкретному випадку специфічність тієї чи іншої форми взаємодії матеріальних носіїв значно визначається природою взаємодіючих елементів, що розкривається тільки через систему зовнішніх взаємодій з навколишніми тілами.

Контрольні питання

2. Розкрийте еволюцію філософських поглядів на матерію. 3. Визначте основні форми існування матеріального світу. 4. Проаналізуйте особливості основних форм буття.

Контрольні питання

1. Дайте характеристику основних принципів процесу розвитку.

2. Проаналізуйте, як співвідносяться поняття „рух” та „розвиток”.

3. Розкрийте зміст принципів діалектики.

4. Охарактеризуйте зміст основних законів діалектичного розвитку буття.

5. Охарактеризуйте категорії, що розкривають зміст закону переходу кількісних змін в якісні.

6. Охарактеризуйте категорії, що розкривають зміст закону єдності і боротьби протилежностей.

7. Охарактеризуйте категорії, що розкривають зміст закону заперечення заперечення.

8. Визначте, які сторони процесу розвитку розкриває кожний із законів діалектики.

 

 

Тема 13. Природа і сутність свідомості

1. Філософські вчення про дух, душу, свідомість. 2. Структура свідомості, самосвідомість та рефлексія. 3. Свідомість та мозок. Проблема ідеального.

Контрольні питання

1. Охарактеризуйте зв’язок між поняттями: “свідомість”, “дух”, “душа”.

2. Проаналізуйте різні підходи до розуміння проблеми свідомості.

3. Дайте характеристику основних структурних елементів свідомості.

4. Викладіть Ваше розуміння проблеми ідеального.

5. Охарактеризуйте зв’язок свідомості з мовою.

6. Проаналізуйте суспільно-історичну зумовленість людської свідомості.

7. Дайте характеристику суспільної свідомості, її форм та рівнів.

8. Проаналізуйте, в чому полягає відмінність між індивідуальною і суспільною свідомістю.

Тема 14. Гносеологія. Пізнання й пояснення буття у світі

План

1.Сутність пізнавального процесу та проблема пізнаваності світу.

2. Єдність чуттєвого та раціонального моментів пізнання.

3. Філософська теорія істини. Діалектика абсолютної та відносної істини.

4. Наукове пізнання: рівні, форми, методи.

 

Література

1. Аверьянов А.Н. Системное познание мира: Методологические проблемы. – М.: Политиздат, 1985. – 263 с.

2. Терия познания (В 4 Т) АН СССР, Ин-т философии; Под ред. В.А. Лекторского, Т.И. Ойзермана. – М.: Мысль, 1991. – Т.1. (Домарксистская теория познания). – 303 с.

3. Терия познания (В 4 Т) АНС ССР, Ин-т философии; Под ред. В.А. Лекторского, Т.И. Ойзермана. – М.: Мысль, 1991. – Т.2. (Социально-культурная природа познания). – 479 с.

 

Основні поняття:

Адекватний – відповідність образа об’єкту.

Апріорі – знання, що передує досвіду, але застосоване до досвіду.

Віра (у гносеології) – позиція, що визнає судження, істинність яких не доведена, але здається очевидною.

Можливість і дійсність – філософські категорії, що характеризують два щаблі становлення й розвитку об’єкта, де дійсність представлена реальністю буття, а можливість приховує у собі цю реальність.

Гносеологія – вчення про пізнання явищ, процесів буття у світі.

Знання – результат процесу пізнання, що відбиває дійсність у формі факту, уявлення, поняття, судження, гіпотези, концепції, теорії.

Одиничне (окреме) – філософська категорія, що виражає відносну відособленість об’єкта дослідження на основі його унікальної якісної й кількісної визначеності.

Інтерес – форма вираження потреби.

Істина – адекватне відображення об’єкта суб’єктом, що пізнає; процес руху знання від приблизного до повного.

Категорії – гранично загальні поняття, що відображають найбільш істотні закономірні зв’язки й відносини буття у світі; форма й організуючий принцип мислення.

Логічне – відбиття дійсності в абстрактній, але теоретично послідовній формі.

Метод – шлях дослідження з орієнтиром на істину.

Медитація – особлива форма духовної зосередженості й ізоляції людини від зовнішнього світу.

Необхідність і випадковість – філософські категорії, що виражають різні рівні зв’язків досліджуваного об’єкта. Необхідність обумовлена внутрішньою причиною, а випадковість – зовнішньою причиною.

Загальне (всезагальне) – філософська категорія, що виражає закономірний взаємозв’язок одиничного в складі цілого.

Окультне пізнання – претензія на пізнання “аномальних” сил космосу, людини.

Паранормальне пізнання – претензія на можливість одержання інформації про явища, які зараз є непоясненими за допомогою можливостей науки.

Парадигма – сукупність принципів, що забезпечують постановку й вирішення проблемних ситуацій в сучасний момент.

Поняття – образ реальності, що її заміщає.

Потреби людини – внутрішній збудник активності людини, умова її життєдіяльності.

Принцип – основне положення, що забезпечує успішне вирішення поставленого завдання.

Причина і наслідок – філософські категорії, що позначають характер обумовленості досліджуваного об’єкта. Під причиною розуміється явище, дія якого викликає наслідок.

Система – філософська категорія, що виражає особливу єдність структурно організованих елементів, взаємодіючих на основі їхнього взаємозв’язку.

Сутність і явище – філософські категорії, що характеризують визначеність буття у світі й можливість його пізнання. Сутність – внутрішній зміст досліджуваного об’єкта, його субстанція. Явище – вираження об’єкта через зовнішні форми його здійснення.

Елементи і структура – філософські категорії, що відображають єдність досліджуваного об’єкта, де елементи – це ті складові, які забезпечують ціле, вступаючи один з одним у певні відносини, а структура – це певний спосіб зв’язку елементів у єдину систему.

Епістемологія – теорія наукового знання, на відміну від гносеології як загальної теорії пізнання.

 

1. Сутність пізнавального процесу та проблема пізнаваності світу. Проблема пізнання є однією із найважливіших в історії філософії, її вирішення знаходиться в тісному зв’язку з проблемою свідомості, духовного світу людини. Однією з основних функцій свідомості є пізнання людиною навколишнього світу і самої себе. Пізнання є природною потребою людини, одним з головних вимірів людського буття. Людина не може жити, не пізнаючи світ і саму себе. Пізнання – це процес цілеспрямованого, активного відображення дійсності у свідомості людини, обумовлений суспільно-історичною практикою людства.

Пошуки способів обґрунтування знання, критеріїв його достовірності, істинності здавна були основним напрямком філософських досліджень, тому теорія пізнання розвивалась разом з усією філософією на протязі її всесвітньої історії. Людині завжди було важливо знати, якими є її пізнавальні можливості: чи здатна вона виробити адекватне знання, яке дозволяє їй жити і діяти в реальному світі? Чи існують межі пізнавальної діяльності? Що є істина, як відокремити істинне від хибного? Умови, механізми, принципи і форми пізнавальної діяльності людини досліджує гносеологія. Цей розділ філософії, маючи на увазі дослідження лише наукового знання, також іменують “епістемологія” (давньогрец. “епістема” – знання, наука; “логос” – вчення).

Корінне питання гносеології: чи пізнаваний світ в принципі і, якщо так, то як можливе таке пізнання? Такі питання були поставлені ще за часів античних філософів. Для мислителів того часу основною проблемою було співвідношення істини та хибності. Так, як вже відомо, софісти, поставили під сумнів можливість пізнання істини, заклавши ідею скептицизму. Будь-яка думка, вважали вони, відносна і завжди залежить від людини та обставин, тобто носить суб’єктивний характер. Значно пізніше, в епоху Нового часу, одним з найбільш відомих прихильників скептичної ідеї став Р. Декарт, який запропонував процес пізнання починати з радикального сумніву. Він вважав, що поки ми не доведемо, що можемо хоча б щось знати з повною достовірністю, ми не можемо стверджувати, що в світі щось дійсно існує, а не є лише ілюзією чи продуктом нашої фантазії. Звісно, сам Р. Декарт не був скептиком і вважав, що він знайшов такі абсолютно достовірні елементи знання, спираючись на які можна йти шляхом пізнання. Пізніше Д. Юм стверджував, що ми не тільки не знаємо, які речі сам по собі, а навіть не знаємо, існують вони реально чи ні, тобто він не тільки сумнівався в можливості пізнання світу, але й мав сумніви відносно об’єктивної реальності світу. Таким чином, за Д. Юмом, ми маємо справу не з реально існуючим світом, а тільки з нашими відчуттями; все наукове пізнання, усі закони природи є порядок, до якого звикають люди.

Універсальний скептицизм називають агностицизмом, найвідомішим представником якого був І. Кант. Він вважав, що люди володіють певними знаннями, але останні переплетені з тим, що тільки здається знанням. І. Кант називає ці помилкові претензії на істинність “сновидінням розуму” та “сновидіння почуттів”, або судженнями про те, що виходить за межі можливостей людського знання. Основна проблема, яка підводить до агностицизму, зводиться до того, що предмет в процесі його пізнання неминуче переломлюється крізь призму наших відчуттів та мислення. Тобто ми отримуємо про світ знання лише в тому вигляді, в якому світ являється нам в результаті такого переломлювання; а те, які ж предмети насправді, самі по собі – ми не знаємо і знати не можемо.

Поруч з пізнавальним песимізмом, в історії філософії більш поширеним є оптимістичний підхід до проблеми пізнаваності світу. Всупереч скептикам та агностикам, оптимісти вважають, що з того, що світ безконечний та безначальний і з того, що ми підходимо до нього з нашими формулами, схемами, поняттями та категоріями, прагнучи пізнати реальність, зовсім не випливає, що його неможливо пізнати. Навпаки, досвід людства підтверджує, що наші знання про світ не такі вже і безнадійні.

Однак, хоча людство багато знає, його ж пізнання виявляє прірву невігластва. В світі існує так багато таємного, що змушує нас бути обережними в своїх судженнях. Таким чином, в гносеології найбільш доречною і плідною є критична позиція, що дозволяє уникнути як догматичних припущень, так і надмірної підозрілості скептиків та агностиків, які заперечують саму можливість для людини володіти знаннями. За словами Рабіндраната Тагора, розум людини подібний лампі: чим яскравіше світить, тим густіше тінь сумніву.

В ході пізнання має місце взаємодія об’єкту і суб’єкту, кінцева мета якого – отримання істинного знання про світ. Суб’єктом пізнання виступає людина, яка наділена свідомістю і є джерелом цілеспрямованої активності. Людина стає суб’єктом пізнання в тій мірі, в якій вона включена в соціальну діяльність по перетворенню світу. А це значить, щопізнання ніколи не здійснюється окремим ізольованим індивідом, а лише таким, котрий включений в колективну практичну діяльність. В якості суб’єкта можуть виступати як окремий індивід, так і колектив, наукове співтовариство, людство в цілому як універсальний суб’єкт пізнання.. Але завжди – і окремий індивід, і людство в цілому бачать світ “очима суспільства”, своєї епохи, культури. Таким чином, суб’єкт пізнання історично розвивається, носить конкретно-історичний характер. Індивід стає суб’єктом пізнання не просто як біологічний організм, а тією мірою, в якій він оволодіває світом культури, перетворює досягнення людства у свої сили і здібності, тобто оволодіває мовою, логічними категоріями, накопиченим знанням.

Об’єкт – це фрагмент об’єктивної реальності, на який спрямована людська пізнавальна діяльність. При цьому поняття “об’єкт” і “об’єктивна реальність” не співпадають; так, електрон аж до кінця XIX ст. не був об’єктом пізнання, хоча, безперечно, він був фрагментом об’єктивної реальності. Результатом взаємодії суб’єкта й об’єкта є пізнавальний образ того, що пізнається. Образ цей суб’єктивний за формою та об’єктивний за змістом, джерелом. Об’єкт і суб’єкт пізнання співвідносні: чим більш розвинений суб’єкт, тим більша сфера об’єктивної реальності опиняється в його полі зору. Взаємодію суб’єкта і об’єкта слід розуміти як єдиний процес, де разом із зростанням меж та горизонтів людської активності зростає, стає складнішим і пред­метно насиченішим об’єктний обсяг її життєдіяльності.

Таким чином, в цілому пізнання постає в якості складової людського способу утвердження в світі, в якості найважливішого засобу розширення сфери людської свободи та її реалізації. Орієнтація в оточуючому світі може бути успішною лише за умови, що люди виробляють у собі здатність адекватно відтворювати образ цього світу.

В основі сучасної гносеології лежать такі фундаментальні принципи: об’єктивної реальності світу; відображення його у свідомості людини; пізнаваності об’єктивної реальності; практики як основи пізнання і критерію істини; розуміння пізнання як діалектичного процесу наближення суб’єкта до об’єкта, руху від незнання до знання, від неповного, неточного знання до знання повнішого і точнішого; конкретності істини та історизму.

2. Єдність чуттєвого та раціонального в пізнанні. Відображення світу у свідомості людини на основі практики відбувається у двох формах: чуттєвій та раціональній. Процес пізнання завжди починається з безпосереднього живого споглядання, тобто з безпосередньої взаємодії людини в практичній діяльності з предметам і явищами. Основними формами чуттєвого пізнання виступають: відчуття, сприйняття, уявлення.

Але процес пізнання не може обмежитись тільки чуттєвим рівнем, який не у змозі розкрити внутрішні, суттєві зв’язки між предметами і явищами. Це можливо тільки на якісно новому і вищому етапі пізнання – на рівні абстрактного мислення. Він реалізується у трьох основних формах: поняттях, судженнях, умовиводах.

Чуттєве і логічне пізнання утворюють нерозривну єдність, хоча в історії філософії існували два напрямки, котрі абсолютизували або чуттєве пізнання – емпіризм, або логічне мислення – раціоналізм. З історії філософії нам відомо, що саме в епоху Нового часу гносеологічна проблематика стає основною. Обидва крайніх підходи до тлумачення співвідношення чуттєвого та раціонального в пізнанні знайшли вираз в найбільш чіткому вигляді у Ф. Бекона і Р. Декарта.

Представники емпіризму, найбільш відомими з яких, окрім Ф. Бекона, були Дж. Локк і Т. Гоббс вважали що все людське знання випливає з досвіду. Існує спочатку зовнішній досвід, обумовлений відчуттями, і внутрішній досвід, де в результаті здійснення людиною операцій мислення – таких як поєднання, співставлення, абстрагування – з простих ідей утворюються більш складні ідеальні конструкції. Природжених ідей не існує. Душа людини – чиста дошка. Пізнання формується на основі чуттєвого сприйняття за допомогою принципів, тобто загальних правил. Тільки судження, які виражають безпосередню фіксацію фактів за допомогою органів почуттів, є самодостатніми та непогрішними. Навпаки, всі інші судження потребують підтримки від результатів чуттєвого досвіду.

Представниками раціоналізму, окрім Р. Декарта, були також Б. Спіноза, Г. Лейбніц, Г. Гегель та інші. Р. Декарт вважав, що з допомогою інтуїції можна знайти настільки ясні, виразні та самоочевидні ідеї – такі як “існування Я”, “ціле більше од частини” тощо – в достовірності яких неможливо засумніватися. На основі цих базисних природжених ідей за допомогою дедукції можна будувати всю подальшу систему знань, подібно до того, як в геометрії Евкліда із небагатьох аксіом виводяться всі наші знання про геометричні фігури.

Отже, емпіризм та раціоналізм являють собою крайні точки зору і не можуть пояснити усієї складності процесу пізнання. Вже І. Кант відзначав обмеженість цих підходів. В “Критиці чистого розуму” він пише: ”Без чуттєвості жодного предмету не було б нам дано, а без розсудку жоден предмет не можна було б мислити. Думки без змісту пусті, споглядання без понять сліпі… Розсудок нічого не може споглядати, а відчуття нічого не можуть мислити. Тільки з поєднанням їх може виникнути знання”.

Таким чином, акт пізнання – це завжди єдність, взаємодія чуттєвої і раціональної його форм. Раціональні форми пізнання неможливі без чуттєвого, з якого вони отримують вихідний матеріал, логічне мислення завжди використовує чуттєві наглядні схеми, моделі, символи. В свою чергу, на рівні свідомості чуттєве сприйняття знаходиться під впливом раціонального, не є бездумним, воно завжди осмислене – людина дивиться на світ осмисленими очима. Розуміння діалектичної єдності чуттєвого і раціонального долає метафізичну обмеженість емпіризму та раціоналізму.

3. Філософська теорія істини. Діалектика абсолютної та відносної істини.Питання про характер відповідності знань дійсності було предметом розбіжностей між різними філософськими напрямками з давніх часів і до наших днів. Розуміння істини як відповідності знань речам сягає античності. Засновник формальної логіки Арістотель заклав традицію визначати істину як відповідність знання про світ самому світу. Це класичне визначення істини, здавалось, повинно було б задовольнити усіх; невипадково багато відомих філософів погоджуються з таким визначенням – Ф. Бекон, Б. Спіноза, Д. Дідро, П. Гольбах, Л. Фейєрбах, К. Маркс та ін. Але проблема відповідності нашого знання дійсності, тобто істинності знання, вимагає пошуку критеріїв, або підстав для відокремлення істини від хибності.

Так, прихильники суб’єктивно–ідеалістичного емпіризму істину розуміють або як відповідність мислення відчуттям суб’єкта (Д. Юм, Б. Рассел), або як відповідність ідей прагненням особистості до успіху (прагматизм), або як форму психологічного стану особистості (екзистенціалізм). Можна було б навести й інші приклади, але і з наведених ясно, що у визначенні істини, насамперед, постає питання: чи можемо ми відокремити в наших знаннях зміст, який не залежав би від нас, тобто від суб’єкту? Невипадково виявлення об’єктивного змісту істинності знання І. Кант вважав центральним завданням філософії. Вперше у філософії цю проблему усвідомив Сократ, саме він побачив в абстрагованості та ясності наших думок основну ознаку їх істинності. Пізніше Р. Декарт, Б. Спіноза, Г. Лейбніц пропонували в якості критерію істини ясність та виразність того, що мислиться. В ХІХ ст. в неокантіанстві критерієм істини вважалась внутрішня несуперечність самого мислення. А в неопозитивізмі критерій істини зводили до формально-логічної узгодженості суджень науки з вихідними угодами (конвенціями). В марксизмі таким критерієм визнавалась практика як чуттєво-предметна діяльність людини по перетворенню матеріальних систем.

В сучасній філософії особливо виразно виділяються три концепції істини: концепція відповідності, когеренції та прагматичності. Перша концепція істини встановлює відповідність між суб’єктивною формою знань та певним об’єктивним змістом. Когерентна концепція істини базується на встановленні несуперечності висловлювань. Концепція, в якій критерієм істинності виступає практика, називається прагматичною концепцією істини. Американський прагматизм (У. Джемс, Дж. Дьюі ) розуміє істину як корисність думок, ідей в процесі досягнення бажаної мети. Марксистський прагматизм використовує критерій практики для подальшого розвитку концепції відповідності. Практика по відношенню до пізнання виконує трояку роль: являється джерелом пізнання, його метою та критерієм істинності.

В теорії істини виділяють також проблему співвідношення абсолютної та відносної істини. Суть цієї проблеми полягає в тому, що кожна ступінь пізнання обмежена рівнем розвитку науки; істина, яка відкривається наукою на тому чи іншому історичному етапі, не може вважатися остаточною, і тому вона, як образно зазначив Ф. Бекон, є донькою часу. Дійсно, процес наукового пізнання передбачає перехід від попередньої теорії до нової, які між собою пов’язані таким чином, що відносно правильна колишня теорія може тлумачитися в складі нової теорії як відносна істина і як окремий випадок більш повної та точної теорії (наприклад, класична механіка І. Ньютона – частковий випадок релятивістської механіки А. Ейнштейна). Таким чином, зміст наукового знання в цьому процесі характеризується вірогідністю та неповнотою.

Коли йдеться про абсолютну істину, то під нею розуміють повне, точне, всебічне, вичерпне знання про будь-яке явище. Зрозуміло, що досягти такого знання неможливо. Скоріше за все, абсолютна істина означає межу, край, мету, до якої прагне пізнання. А відношення між абсолютною та відносною істиною фіксують лише різні рівні, форми знання, які залежать від розвитку науки, суспільства. Чим вище рівень пізнання, тим ближче ми наближаємося до абсолютної істини. Цей процес триватиме безкінечно довго, тому що рух знання від одного рівня до іншого, більш глибокого, точного не може мати завершення; звідси стає і зрозумілою теза Г. Гегеля, що істина – це процес розвитку знання.

Варто зазначити, що в процесі наукового пізнання визнається наявність абсолютно достовірних фактів, які залишаються істинними незалежно від того, хто і коли їх стверджує (наприклад, послідовність зміни пори року тощо); такі знання не спростовуються наступним розвитком науки. Безперечно, що наука має справу з абсолютними фактами, але враховуючи те, що непізнане безмежне, ми констатуємо, що і абсолютне в процесі пізнання – це лише момент змісту відносної істини. Реальний процес наукового пізнання передбачає зміну однієї теорії іншою, більш глибокою та досконалою. І після кожної появи нової теорії ми вимушені визнати, що абсолютна істина, яка, здавалось, була досягнута в межах старої теорії, в черговий раз виявилась неосяжною. Карл Поппер, маючи на увазі складнощі процесу пізнання, вважав, що теоретичні концепції є правдоподібними, тобто неможливо довести – істинні вони чи хибні. За К. Поппером, зростання знання не дозволяє зафіксувати істину, однак, багато філософів не погоджуються з ним, стверджуючи, що К. Поппер абсолютизує момент відносності знання і на цій підставі неправомірно відкидає істину.

Абстрактної істини немає, істина завжди конкретна. Це положення означає, що істинність знань залежить від зв’язків, властивих тим чи іншим явищам, а також від умов, місця та часу, в яких вони розвиваються. Тобто знання, які стверджуються як істинні, можуть бути вірними лише за конкретних умов. Наприклад, положення, що вода кипить при температурі 100 градусів за Цельсієм, вірно з урахуванням умов, а саме – атмосферного тиску.

Діалектика відносної та абсолютної істини демонструє, що наше пізнання, прагнучи до точного і всебічного охоплення оточуючого нас світу, все повніше і глибше відображає об’єктивну дійсність.

4. Наукове пізнання: рівні, форми, методи.Вищою формою пізнання є наука – форма духовної діяльності людей, спрямована на виробництво об’єктивних знань про природу, суспільство і про саме пізнання, безпосередня мета якої – осягнення істини і відкриття об’єктивних законів на основі узагальнення реальних фактів, щоб передбачати тенденції розвитку дійсності і сприяти її перетворенню. Наука, як важливий елемент культури – явище багатогранне за своїми основними характеристиками. Вона являє собою і творчу діяльність по отриманню нового знання, і результат цієї діяльності – сукупність знань про істотні зв’язки дійсності. Наука утворює також особливий соціальний інститут. На сучасному етапі наука перетворюється в безпосередню продуктивну силу суспільства. Важливими особливостями наукового знання є наявність особливої мови – кола понять для опису об’єктів, що виходять за межі буденного досвіду; наявність специфічних способів і процедур обґрунтування істинності знання; постійна методологічна рефлексія – усвідомлення методів і прийомів, за допомогою яких вивчаються об’єкти; застосування спеціальних матеріальних засобів дослідження (приладів, інструментів); строга обґрунтованість і доказовість отриманих результатів.

Наукове пізнання досліджується спеціальним розділом філософії – “філософією науки”. У філософії розрізняють два рівні наукового пізнання – емпіричний та теоретичний, що відповідає руху мислення від знання явищ до знання сутності. На емпіричному рівні має місце відображення зовнішнього буття предметів; на теоретичному – відображення сутнісних зв’язків об’єкту, вираження їх у законах.

На кожному рівні застосовуються свої особливі методи пізнання. Під методом розуміють певний спосіб, прийом, шлях вирішення якоїсь проблеми чи задачі. Філософське вчення, що досліджує методи пізнання, називають методологією.

На емпіричному рівні пізнання основними методами виступають: спостереження та реальний експеримент.Спостереження – цілеспрямоване вивчення предметів, що спирається на дані органів чуття з метою обґрунтування певних теоретичних висновків. Спостереження може бути безпосереднім і опосередкованим різними приладами та технічними пристроями. При усій своїй значимості і необхідності спостереження має істотні недоліки: обмеженість можливостей самих органів чуття та пасивність суб’єкта в ході пізнання. Як зазначав відомий французький фізіолог Клод Бернар, спостереження відбувається в природних умовах, котрими ми не можемо розпоряджатися.

Цей суттєвий недолік значною мірою долається в експерименті, де людина активно втручається в природний стан і розвиток об’єктів, створюючи для них штучні умови. Крім того, тут існує можливість багаторазового відтворення ходу процесу в умовах, що строго фіксуються та піддаються контролю. Всякий науковий експеримент завжди спрямовується якоюсь ідеєю, концепцією, гіпотезою. Без ідеї в голові, зазначав І.П. Павлов, не побачиш факту. Дані експерименту завжди так чи інакше “теоретично навантажені” – від його постановки до інтерпретації його результатів. Головне завдання емпіричного рівня наукового пізнання – накопичення фактів.

Як вже згадувалось, емпіричне пізнання само по собі не є достатнім для проникнення в сутність об’єктів. На певному етапі, коли накопичена значна кількість фактів, постає завдання їх класифікації та систематизації. Тим самим позначається перехід до теоретичного рівня пізнання. На теоретичному рівні застосовуються такі особливі методи: ідеалізація – побудова ідеалізованого об’єкта, мисленний експеримент з ідеалізованими об’єктами; формалізація – тимчасове абстрагування від змісту предмету і зосередження уваги на його формі; моделювання – метод, що ґрунтується на перенесенні знань, отриманих при аналізі певного об’єкта (моделі), на інший об’єкт, менш вивчений, тобто – на перенесенні знань, отриманих при вивченні штучної (фізичної чи знакової) моделі об’єкту – на сам об’єкт (оригінал); метод побудови гіпотез – формування припущень для пояснення певних фактів.

Важливим методом побудови теорії, особливо для наук, які вивчають системи, що розвиваються, є поєднання історичного та логічного. Історичний метод дослідження, котрий відображає реальну історію об’єкта у його конкретному розмаїтті, виявляє найбільш значимі факти і стадії розвитку, що дозволяє в підсумку створити теорію об’єкта, розкрити логіку і закономірності його еволюції. В самому принципі історизму закладена потреба і можливість переходу до логічного осмислення процесу, що вивчається. Тому логічний метод можна розглядати як той же історичний, лише звільнений від історичної форми і від випадковостей, тобто логічний метод є відображенням історичного процесу в абстрактній і теоретичній формі. Логічний метод розкриває історичне не в усій його багатоманітності, а з’ясовує напрямки, тенденції розвитку і функціонування історичного; в логічному дослідженні думка концентрується на суттєвому, необхідному, не відображаючи усіх флуктуацій, котрі неминучі для реального історичного процесу.

Завдання теоретичного пізнання полягає в тому, щоб дати цілісний образ досліджуваного явища. Будь-яке явище дійсності можна представити як конкретне переплетення всіляких зв’язків. Теоретичне дослідження виділяє ці зв’язки і відображає їх за допомогою певних наукових абстракцій. Але простий набір таких абстракцій не дає ще уявлення про природу явища, про процеси його функціонування і розвитку. Так, коли домарксівські економісти зафіксували окремі сторони і зв’язки, що характеризують капіталістичне виробництво, виділивши такі абстракції, як “товар”, “вартість”, “гроші” тощо, то тут ще не було цілісного уявлення про сутність капіталістичного виробництва і тенденції його розвитку. Для того щоб створити таке уявлення, необхідно було мисленно відтворити об’єкт в усій повноті і складності його зв’язків і відносин. Ця робота була здійснена К. Марксом, який виділив основні абстракції, що характеризують досліджуваний об’єкт, а потім, поступово розгортаючи їхній зміст, побудував цілісну систему понять, що розкриває не лише окремі зв’язки і сторони капіталістичного виробництва, але і конкретну взаємодію цих зв’язків.

Такий прийом дослідження називається методом сходження від абстрактного до конкретного. Застосовуючи його, дослідник спочатку знаходить головний зв’язок (відношення) досліджуваного об’єкта, а потім, крок за кроком прослідковуючи, як він видозмінюється в різних умовах, відкриває нові зв’язки, встановлює їхню взаємодію і таким шляхом відображає в усій повноті сутність досліджуваного об’єкта. Метод сходження від абстрактного до конкретного застосовується при побудові різних наукових теорій і може використовуватися як в суспільних, так і в природничих науках.

Формами становлення і розвитку наукового знання виступають факт, проблема, гіпотеза, теорія.

Факт (від лат. factum – зроблене, те, що відбулося) являє собою такий фрагмент дійсності, який встановлюється людиною і тому в науковій фіксації факту має місце сплав об’єктивного та суб’єктивного. Факт – результат раціональної обробки даних спостереження, їх витлумачення з позицій певних теоретичних положень. Факти відіграють велику роль у перевірці, підтвердженні чи спростуванні теорій. Відповідність фактам – одна з суттєвих вимог до наукової теорії. В розумінні природи факту в сучасній філософії науки виділяються дві основні тенденції: фактуалізм і теоретизм. Фактуалізм виходить з положення про незалежність і автономність фактів стосовно різних теорій. Теоретизм стверджує, що факти цілком залежать від теорії і при зміні теорій відбувається зміна всього фактуального базису науки. Необхідно підкреслити, що абсолютне протиставлення факту і теорії, з одного боку, а також цілковите розчинення фактів в теорії є крайнощами в рішенні проблеми співвідношення факту та теорії.

Проблема (у перекладі з грецьк. – перешкода, задача) – певне питання, що об’єктивно виникає в ході розвитку пізнання, відповідь на яке можна досягти за допомогою емпіричного та теоретичного дослідження. Весь прогрес людського пізнання полягає в постановці, уточненні та вирішенні проблем, переході від постановки певних проблем до їх вирішення, а потім до постановки нових проблем. Виявлення та постановка проблеми розкриває неповноту попередніх знань і тим самим є необхідним моментом переходу до нового знання.

Гіпотеза (грець. припущення) – науково обґрунтоване припущення щодо причини певного явища. Наукова гіпотеза завжди висувається в контексті розвитку науки для рішення якоїсь конкретної проблеми з метою пояснення нових експериментальних даних або усунення протиріч теорії з негативними наслідками експериментів. В процесі перевірки гіпотези та практичного підтвердження її наслідків, які описують та пояснюють раніше невідомі факти дійсності, виявляється зв’язок гіпотези з науковою теорією. Розвиток наукових теорій завжди відбувається за допомогою гіпотез, оскільки усяке нове знання носить спочатку гіпотетичний характер. Гіпотези виникають в процесі розвитку науки і перетворюються в достовірні положення наукових теорій, коли практика виявляє та підтверджує такі результати.

Теорія представляє собою форму системного знання, яке відноситься до певної області дійсності або до деяких її аспектів. Вона являє собою найбільш строгу і перевірену частину наукових знань. Мета наукової теорії – осмислити вже відомі результати і визначити шляхи досягнення нового знання, прогнозувати нові явища. Вона досягає цього інтелектуальними інструментами: поняттями, гіпотезами, математичним апаратом тощо. Теорія тісно пов’язана з фактами і гіпотезами. Від наукових фактів вона відрізняється строгою логічною організацією і об’єктивним змістом. Розвинута наукова теорія являє собою систему взаємомопов’язаних законів, дає можливість зрозуміти об’єкт пізнання в його внутрішньому зв’язку і цілісності як систему, виконує такі найважливіші функції як пояснення і передбачення.

Контрольні питання

2. Співставте аргументи представників емпіризму та раціоналізму. 3. Співставте основні концепції істини в сучасній філософії. 4. Проаналізуйте, чим обумовлена вимога конкретності істини і в чому полягає її суть.

Образ людини в історії філософії. Душа та тіло, біологічне та соціальне в людині.

Безперечно, що будь-які питання, які вирішувала і вирішує філософія, мають сенс не самі по собі, а лише в зв’язку з людиною; безпосередньо чи… Дійсно, з давніх часів існує велика кількість поглядів, концепцій, теорій,… Втім, в історико–філософському дослідженні цієї вічної теми вимальовуються проблеми, які пов’язані з визначенням, перш…

Контрольні питання

2. Охарактеризуйте образ людини в античній філософії. 3. Дайте характеристику моделі людини в середньовічній філософії. 4. Співставте образ людини в античній та середньовічній філософії.

Контрольні питання

1. Проаналізуйте основні форми суспільного життя.

2. Охарактеризуйте найбільш впливові школи соціопсихології.

3. Дайте характеристику співвідношення суб’єктивних і об’єктивних факторів суспільного життя.

4. Співставте позиції фаталізму та волюнтаризму щодо розуміння історичного процесу.

5. Проаналізуйте специфіку дії суспільних законів.

6. Дайте характеристику матеріалістичного розуміння суспільного життя (за К. Марксом).

7. Дайте характеристику основних форм суспільної свідомості, розкрийте механізми їх взаємовпливу та взаємообумовленості.

8. Співставте поняття “свобода людини” та “економічна свобода”.

 

 

Тема 17. Філософія історії. Культура та цивілізація

 

План

1. Історія та філософія історії.

2. Поняття історизму.

3. Еволюція та плюралізм філософії історії.

4. Проблема прогресу.

Література

1. Шпенглер Освальд. Закат Европы. Очерки морфологии мировой истории. 1. Гештальт и действительность: Пер. с нем. – М.: Мысль, 1998. – 663 с.

2. Шпенглер Освальд. Закат Европы. Очерки морфологии мировой истории. 2. Всемирно-исторические перспективы: Пер. с нем. – М.: Мысль, 1998. – 606 с.

3. Ясперс К. Смысл и назначение истории: Пер. с нем. – М.: Политиздат, 1991. – 527 с.

Основні поняття:

Історія – закономірний і цілеспрямований розвиток суспільства, змістом якого є становлення й розвиток сутнісних сил людини.

Культура (лат. cultura – оброблення, землеробство, виховання, шанування) – сфера людської діяльності пов’язана із самовираженням (культ, наслідування) людини, проявом її суб’єктності (суб’єктивності, характеру, навичок, умінь і знань). Саме тому всяка культура має додаткові характеристики, тому що пов’язана із творчістю людини, її повсякденною практикою, комунікацією, відображенням, узагальненням та її повсякденним життям. Культура є маркером і основою цивілізацій.

Цивілізація (від лат. civilis – громадянський, державний) – 1) загальфілософське значення – соціальна форма руху матерії, що забезпечує її стабільність і здатність до саморозвитку шляхом саморегуляції обміну з навколишнім середовищем (людська цивілізація в масштабі космічного устрою); 2) історіософське значення – єдність історичного процесу й сукупність матеріально-технічних і духовних досягнень людства в ході цього процесу (людська цивілізація в історії Землі); 3) стадія всесвітньо історичного процесу, пов’язана з досягненням певного рівня соціальності (стадія саморегуляції й самовиробництва при відносній незалежності від природи диференційованості суспільної свідомості); 4) локалізоване в часі і просторі суспільство. Локальні цивілізації є цілісними системами, які представляють собою комплекс економічної, політичної, соціальної і духовної підсистем, що розвиваються по законах вітальних циклів.

Прогрес (лат. progressus – рух уперед, успіх) – напрямок розвитку від нижчого до вищого, поступальний рух уперед, до кращого.

Соціальний прогрес – глобальний, всесвітньо-історичний процес сходження людських суспільств від примітивних станів (дикості) до вершин цивілізованого стану, заснованого на вищих науково-технічних, політико-правових, морально-етичних досягненнях.

Регрес (лат. regressus – повернення, рух назад) – перехід від більше високих форм розвитку до нижчих, рух назад, зміни до гіршого; протилежність прогресу.

1. Історія та філософія історії.Термін філософія історії вперше застосував французький філософ XVIII ст. Франсуа Вольтер. Але спроби визначити суть та напрямок розвитку суспільства виникали ще в стародавній період. Усі видатні філософи – водночас видатні історики, а видатні історики – водночас видатні філософи. І все ж між історією та філософією історії – є суттєві відмінності. Історія, як наука, вивчає минуле суспільства у всій його повноті, конкретності та багатоманітності. Філософія ж історії, охоплюючи суспільний розвиток у цілому, відокремлює основні тенденції та особливості його, характерні для всієї історичної цілісності і для важливіших її етапів, ставить питання про сенс історії, її єдність та багатоманітність. Перше історичне знання синкретичне, історико-філософське, а першими історіософами є Геродот і Платон, Фукидид і Арістотель, Плутарх і Тацит, Цицерон і Августин Блаженний. Основними проблемами філософії історії виступають проблеми життя та ролі дійових осіб в історії. Досліджувалось історичне буття людей в соціумі, його істинна суть. Визначались основні сюжетні пошукові лінії: вивчення класової будови соціального, конфліктної природи суспільних відносин, економічного та соціально-політичного розмежування (Огюстен Т’єррі, Франсуа Гізо, Огюст Мін’є); визначення закономірного і прогресивного характеру історичного процесу (Франсуа Гізо, Фрідріх Шлоссер); дослідження ролі економічних та соціально-політичних факторів історії (Франсуа Гізо, Георг Маурер); розробка методів аналізу історичних досліджень (Леопольд Ранке, Микола Грот); створення цілісних моделей всесвітньої історії, визначення закономірностей її розвитку, особливостей прояву в певних культурах, регіонах та державах (Іммануїл Кант, Георг Гегель, Карл Маркс, Макс Вебер, Вільгельм Дільтей, Арнольд Тойнбі, Освальд Шпенглер).

XX ст. збагатило історіософію творами визначних мислителів – Карл Ясперс, Питирим Сорокін, Михайло Грушевський, Бенедетто Кроче, Бертран Рассел, Карл Поппер, Моріс Корнфорт. Історичне мислення – важливіша складова соціально-філософського освоєння суспільства, розкриває джерела етнонаціональних конфліктів, прогнозує нововведення, економічні та соціально-політичні реформи, є теоретичною основою організації і ефективності державної системи управління.

2. Поняття історизму.Поняття історизму у філософії і історії є центральним, оскільки є важливішим методологічним принципом, що створює можливості виявлення джерел історичних явищ, закономірності суспільного розвитку. Спираючись на поняття історизму, філософія історії вивчає історію суспільства як свій предмет. Оскільки ж реальна історія безкінечно багатоманітна складовими та їх еволюцією, предметом філософії історії є не безпосередня життєдіяльність індивідів, а певна ідеальна модель, в якій відбивається ця життєдіяльність. І розуміється ідеальна модель по-різному. Спочатку під соціальною історією розуміли історію політики –взаємовідносин соціальних класів, держав. Пізніше її ототожнювали з історією повсякденності – виробництва, побуту, звичаїв, способу життя, традицій. Згодом предметом філософії історії стали розглядати глибинні процеси суспільного життя, в тому числі еволюцію духовності людини, що не менш, ніж об’єктивні фактори, зумовлюють життєдіяльність людей в соціумі та їх історію. І справді, у будь-яку історичну епоху поведінка людей у суспільстві зумовлена, зрештою, тією картиною світу, системою цінностей, культури, що утвердилася в їх свідомості. Починаючи з Макса Вебера, соціальну історію розуміють як історію культури, релігії, традицій, звичаїв. Невипадково більшість істориків перекваліфікувалися на культурологів.

Отже, предметом філософії історії є історія єдності відносно самостійних явищ: історія подій, повсякденності та людського духу. Проте не всі вчені поділяють ідеї історичного мислення, його евристичні можливості. Теоретики позитивізму – Рудольф Карнап (1891–1970 pp.), Отто Нейрат (1882–1945 pp.), Бертран Рассел (1872–1970 pp.), Карл Поппер (1902–1993 pp.) заперечують принцип історизму. Так, Карл Поппер обмежує історизм дослідженням конкретних історичних фактів і відкидає історизм як визнання універсальних законів історії. А тому наукова теорія історії, на думку Карла Поппера, неможлива.

3. Еволюція та плюралізм філософії історії.Історичні знання давно зафіксували ритм та “повторення” історичних подій через 4, 12, 36, 100, 144 роки. Так сформувалася ідея циклів – маятникоподібних, колових, спіралеподібних, хвильових, а разом з тим і загальна траєкторія суспільного розвитку. Що є фундаментом історичного розвитку? Одні вважають – культура (Питирим Сорокін), інші – цивілізація (Жан-Жак Руссо), треті – суспільна формація (Карл Маркс).

Карл Маркс розглядав історію людства як закономірний природничо-історичний процес прогресивної зміни суспільних формацій – первіснообщинної, азіатської, рабовласницької, феодальної, капіталістичної, комуністичної, основу яких становить спосіб виробництва засобів життя. Зміна формацій – лінійний, спрямований революційний процес. Це – об’єктивний підхід до історії, що не повно враховує суб’єктивність. Марксистський погляд на майбутнє заслуговує на критичний перегляд. Але концепція історизму міцно ввійшла в соціальну філософію – від Августіна Блаженного до сучасності. Августін Блаженний зв’язував історичний характер соціуму з Богом, Георг Гегель – з абсолютною ідеєю, Карл Маркс – з внутрішніми факторами історичного процесу суспільства.

Простежуючи історію розвитку суспільства, Карл Маркс вводить поняття суспільна формація, що стає одним з наріжних в контексті концепції. Поняття суспільно-економічна формація досить вдале, охоплює відразу два зрізи людського суспільства – суспільство як процес і як стан, структуру системи відносин, стосунків між людьми. Коли ж розглядати формації Землі, то визначається певний її стан, пласт, процес формування. І якщо суспільство – найвища, найрозвинутіша соціальна форма руху матерії, то соціальна форма руху суспільства є найвищим ступенем розвитку природи, а сама історія є частиною історії природи, становлення природи людиною. Отже, суспільство – найзагальніше поняття для характеристики світу людини і відмежування його від світу природи.

Суспільно-економічна формація характеризує уже не світ людини в усьому його структурному розгалуженні й на всьому протязі, а лише те чи інше формоутворення всередині певного світу людини. Карл Маркс відзначаючи, що суспільні відносини, при яких виробляють індивіди продукти, змінюються, перетворюючись із зміною і розвитком матеріальних засобів виробництва, продуктивних сил, доходить висновку, що виробничі відносини у своїй сукупності утворюють те, що називають суспільними відносинами, суспільством, і при тому утворюють суспільство, що перебуває на певному ступені історичного розвитку. Античне суспільство, феодальне суспільство, буржуазне суспільство – такі сукупності виробничих відносин, кожна з яких разом з тим знаменує особливий ступінь історичного розвитку людства.

Термін суспільно-економічна формація, точніше економічна суспільна формація, використовується Карлом Марксом для визначення первісного суспільства. Для визначення первісного суспільства Карл Маркс користувався терміном суспільна формація. Рабовласницьке, феодальне і комуністичне суспільства Карл Маркс називає суспільно-економічною формацією, порівнюючи з буржуазним суспільством. Суспільно-економічна формація частіше трактувалася як сукупність виробничих відносин, суспільна формація – як сукупність суспільних відносин. Використовуються і терміни історична формація, економічна формація, формації суспільного виробництва.

Отже, основними значеннями формації у Карла Маркса є: по-перше, історично визначена сукупність суспільних відносин; по-друге, економічна структура суспільства взагалі; по-третє, ступінь історичного розвитку суспільства: первинний – докласове суспільство; вторинний – класове; третинний – безкласове суспільство, історичний тип суспільства і його різновиди (формації).

Основні ж значення формації дещо інакше подаються Володимиром Леніним, який вказував, що суспільно-економічна формація є сукупність виробничих відносин, що суспільна формація історично визначена сукупність суспільних відносин і що суспільно-економічна формація жива, стержнем її є система виробництва. Пізніше формаційний підхід до історії вульгаризується, поступово трансформується у формаційний редукціонизм. В сучасних умовах відбувається наукове переосмислення марксистської концепції суспільства, визначається її обмеженість та надбання.

Заслуговує уваги теорія соціальної еволюції, що запропонована Юргеном Хабермасом, який вважає головними людськими формами життєдіяльності не працю, а спілкування і мову. Мова, мовна комунікація і мовне розуміння є тим надприродним явищем, що забезпечує рівень соціокультурного розвитку, формування людини як носія загальних комунікативних ролей. Все залежить від характеру комунікації. Ось чому історію форм праці Юрген Хабермас намагається замінити історією комунікативних процесів у трьох основних сферах людської діяльності: праці, мові та владі. І тут визначальну роль відіграє розуміння людиною суті соціального, тобто знання. Тому історичний процес є соціокультурним процесом навчання, освітою, а фундаментальна основа соціальності – навчання кожного індивіда. Рівнем навчання визначається еволюція суспільства, що пройшла чотири суспільні формації – передвисококультурну, традиційну, капіталістичну і посткапіталістичну (державно-соціалістичну). Перехід від однієї до наступної формації відбувається шляхом політичної дискусії, свідомої заміни принципів суспільної організації, а не шляхом революції.

Теорія соціальної еволюції укорінена в історицизм Вільгельма Дільтея. Відомий німецький мислитель Вільгельм Дільтей в основу концепції історії поклав людську свідомість та її структуру. Вважаючи основним у свідомості емоції, Вільгельм Дільтей вважає, що емоційність виходить за межі раціональності, втілюється у волі і формує історичну реальність як переживання. Ось чому вивчення історії людства є співпереживанням з дієвими особами історії і не може стати наукою. Мета історичного пізнання – розкрити внутрішню активність людського духу. А так як історик мусить витлумачити історію з позицій сучасності, то у кожного історика свій присуд; ось чому історія полімірна, а не одномірна, а її методом є співпереживання.

Італійський неогегельянець Бенедетто Кроче вважає, що люди у творенні історії керуються об’єктивним духом, який і належить вивчати історикам. Історія людей є історією ідей. Головними силами історії є п ‘ять світоглядів: католицизм, авторитаризм, демократизм, комунізм і лібералізм.

Близьким до неогегельянства є неотомізм, що в основу історії суспільства покладено ідею Бога. Так, французький філософ Жак Марітен вбачав у історичному процесі підпорядкування Божому провидінню і його гуманістичний зміст. Така єдність Божого та земного – умова забезпечення інтегрального гуманізму суспільства. Його пріоритетами є: солідарність підприємців і трудящих в межах корпорацій, “персоналістська демократія”, християнізація духовної культури; екуменічне зближення релігій. Причиною людських страждань є втрата сенсу життя через відхід від Бога. А тому прилучення до слова Божого є єдиною стежиною людей до гуманізму та сенсу історії.

Особливе місце в еволюції філософії історії посідає Франкфуртська школа – Макс Хоркхаймер, Теодор Адорно, Герберт Маркузе. Проголосивши аутентичними спадкоємцями марксизму, франкфуртці фактично відкидають матеріалістичну теорію історичного процесу, заперечують її евристичні можливості, зв’язують з нею історичні помилки (соціалістична революція, диктатура пролетаріату), нищення гуманних ідей людства – істини, свободи, справедливості.

Цікаву концепцію сформулював французький філософ Раймон Арон на основі поняття розуміння. Розуміння “вмонтовує” в теорію історії поняття про причинність, випадковість, свободу тощо. Історичне пізнання – це пошук в минулому себе та інших. Варіантів пошуку безліч. Тому історія не може стати об’єктивною, а є інтерпретацією істориків, а тому завжди релятивістська. Історія людства – це ірраціональний перебіг подій, де немає фундаментальних законів, єдності світової історії, суспільного прогресу. Модель майбутнього суспільства, за Раймоном Ароном, індустріальне суспільство без соціалізму, міжнародних робітничих рухів, марксизму-ленінізму.

Німецький філософ-екзистенціаліст Мартін Хайдеггер створив концепцію всесвітньої історії не на суб’єкт-об’єктному її розумінні, а на понятті існування людини в пануванні свободи, як істинному бутті. Світова історія – це буття народу в світі: у своєрідній системі символів, цінностей, принципів, міфів. Зміст зафіксовано в мові і передається від покоління до покоління у традиційних звичаях. Завдання традиції – залучити молодь до розуміння міфу. Так формується цілісність народу, зберігається історичність як буття у світі. Суть історизму – ідейно-моральна та духовно-світоглядна єдність поколінь, що через віки несуть і втілюють у предметно-практичні форми культури свою однаковість – ментальність, що відрізняє їх від інших народів світу, забезпечує їм рівноправне співбуття в лоні всесвітньої історії. Сенс світової історії народу – зберегти задану міфом єдність землі, неба, смертних і богів. Історіософія Мартіна Хайдеггера співзвучна з українською ментальністю і сучасними реаліями України.

Близько до хайдеггерівської є концепція історичного процесу німецького філософа Карла Ясперса. Суспільна історія розпочинається з людини, її духовності, заснованої на вірі. Дух забезпечує цілісність цивілізації, єднає народи у прагненні до свободи, застерігає від раціональних утопій. Ця концепція протистоїть і теорії циклів Освальда Шпенглера і матеріалістичній теорії Карла Маркса: теорія циклів, за Ясперсом, роз’єднує народи, а матеріалістична теорія недооцінює духовність.

Дещо в іншому цивілізаційному ракурсі розглядає історичний процес англійський соціолог Арнольд Тойнбі: циклічність – це послідовна генеза локальних цивілізацій, з однаковими циклами: народження, зростання, катастрофи, розлад, загибель. Врятувати західні цивілізації можна лише шляхом посилення релігійно-духовних засад та моральних факторів суспільного життя.

Історія суспільства – це відповідь на виклик Логоса Божественного закону. Осягнення історії і є розуміння суті божественного виклику, а розуміння у кожної людини своє. Історію рухає творча еліта. Цивілізація прийде до загибелі, бо її руйнують економічні та політичні суперечності наддержав. Люди повинні милосердно об’єднатися на засадах вселюдських пріоритетів та моральних цінностей. Таку ж орієнтацію пропонує американський філософ Френсіс Фукуяма на основі лібералізму. В сучасних умовах лібералізму загрожують релігія і націоналізм. Майбутнє історії сумне: наступає кінець історії.

Цивілізаційна теорія в основному розроблялася немарксистськими мислителями. Формаційне членування історії людства, попри свої недоліки – однолінійної спрямованості, абсолютизації матеріальних факторів, соціалізації особистості тощо, сприяло глибокому аналізу важливіших факторів суспільного розвитку: суть соціального, праця, мова, суспільне буття, суспільна свідомість, основні сфери суспільного життя, суспільні відносини тощо. Проте за межами формаційності залишилися явища духовного порядку, властивості особистості, індивідність життя, що знекровлювало цю концепцію. Обмеженості формаційності переборює цивілізаційнип підхід до історії.

Історія людської цивілізації демонструє єдність долі народів та світових культур. Повернення України та інших країн соціалістичної співдружності в загальноцивілізаційне русло – безальтернативне. Теоретична і практична проблема – в іншому: на яких засадах соціального життя здійснювати поворот.

Світова історіософія від Конфуція до сучасності цивілізаційним вважає те життя народу, нації, країни, яке ґрунтується на загальноісторичному досвіді, вираженому фундаментальними поняттями: праця і власність, соціальна справедливість і влада, громадянська культура і особиста свобода. Ці поняття є головними цивілізаційними засадами теорії і цивілізаційного суспільства.

Однією з головних засад є праця. Цивілізованим вважається суспільство, де власний добробут і соціальний статус людина набуває завдяки своїй праці; друга засада – власність як основа людського Я. Цивілізаційним є суспільство, що забезпечує плюралізм форм власності за домінуючої ролі приватної власності. Третє соціальне явище цивілізації – влада: лише правова державна влада сприяє налагодженню соціального управління, дозволяє взаємоузгодити волю та дії людей і спрямувати їх на вирішення суспільних завдань; четверта – соціальна справедливість як визначальний принцип і норма суспільного життя, міра соціального добра для кожної людини – за її заслугами; п’ята – загальнолюдські пріоритети в організації життя суспільства; забезпечення культурного прогресу людства і пріоритету особистості та її духовних свобод – шоста важливіша цивілізаційна основа суспільства.

Повернення до магістральних шляхів розвитку цивілізації є поворотом до світової культури як людського способу самозабезпечення особистості та народу. Мова йде про спрямованість суспільно-історичного процесу на зламі другого – третього тисячоліття нашої ери: прямує вперед до вищих щаблів життя, по шляху прогресу, чи – назад до первісних його форм. В сучасних умовах це питання таке ж актуальне, як і двадцять п’ять століть раніше.

4. Проблема прогресу.Прогрес від латинського progressus – є такий напрямок у розвитку, що характеризується переходом від нижчого до вищого, від менш досконалого до більш досконалого, це самопородження і самовідновлення суспільства. Саме поняття прогресу нерозривно зв’язане з тим чи іншим уявленням про характер розвитку і його спрямованість і є опозицією поняттю регрес. Поняття регрес означає перехід від вищого до нижчого, від більш досконалого до менш досконалого. Джерелом суспільного регресу можуть бути різні ілюзорні ідеали, яким не судилося здійснитися, відсутність теоретичного обґрунтування варіантів досягнення майбутнього, нехтування історичним досвідом, брак компетентності в організаторів процесу, брак культурної підготовки учасників процесу. Регрес можуть спричинити зовнішні сили – природні і суспільні. В період занепаду суспільства у дію вступають нові сили. Після розв’язання конфлікту суспільство починає нове сходження щаблями прогресу. Отже, історичний процес – надто суперечливий.

Ідея соціального прогресу виникає в історіософії античності, зв’язувалася з розвитком освіти, знань, техніки та виробництва. Чіткіш орієнтири суспільного прогресу виявлені в епоху становлення буржуазного способу виробництва. Англійський філософ Френсіс Бекон зосередив увагу па прогресі науки і техніки. Багато цікавих ідей висунули соціалісти-утопісти –Томас Мор, Томмазо Кампанелла. Але вперше теоретично обґрунтував концепцію прогресу французький філософ і економіст Анн Тюрго. Вчений визначив прогрес як загальний закон історії, що функціонує на основі людського розуму. Звідси – заклик до боротьби з невіглаством, за розширення кругозору і зростання знань. Клод Гельвецій закликає знищити невігластво і створити умови для здійснення великих реформ. Жан Кондорсе визначає теоретичні та методологічні засади розуміння суспільного прогресу. Рух історії є результатом безкінечної здатності людства до розуму, що розшифровується як прогрес конкретного людського знання. Науковий прогрес забезпечує прогрес промисловості, а прогрес промисловості прискорює наукові успіхи, і такий взаємовплив повинен бути зарахованим до наймогутніших причин удосконалення людського роду. Всю історію Жан Кондорсе поділяє на ряд етапів розвитку людського розвитку: об’єднання племен у боротьбі з природою; відокремлення землеробства від скотарства, поява писемності; людський розум Греції; розвиток наук до Середньовіччя, культурне піднесення епохи хрестових походів; відродження наук на Заході до винаходу книгодрукування; від книгодрукування до секуляризації наук; від Декарта до Французької республіки; відкрита епоха сучасності па шляху до цивілізації. Головна проблема – знищення нерівності між націями; друга – встановлення соціальної рівності; третя – вдосконалення людини. Жан Кондорсе вперше розробив теорію прогресу людства, головним джерелом якого є розум, а не матеріальне виробництво.

Ідею прогресу, його суперечності з позицій матеріалізму розглянули Карл Маркс та його послідовники. Головне – доведення того, що прогресивна хода людства є природно-історичним процесом зміни суспільних формацій. Проте не всі історіософи вірили в суспільний прогрес.

У філософській думці окреслено три відносно самостійних лінії заперечення прогресу: перша – заснована на думці про неповторюваність, унікальність культури народу (Вільгельм Дільтей, Броніслав Малиновський, Клод Леві-Стросс); друга – на суперечності прогресу, наявності регресу (Жан-Жак Руссо та Іммануїл Кант, Бертран Рассел та Арнольд Тойнбі, Питирим Сорокін та Раймон Арон); третя допускає прогрес тільки в окремих галузях життєдіяльності людей (Освальд Шпенглер – у циклах цивілізацій, Карл Ясперс – у галузі науки і техніки). Сучасна філософія ставить питання про виважене переосмислення проблеми суперечливого характеру прогресу в аспекті свободи людини.

Прогрес здійснюється, як правило, за рахунок інтересів тих чи інших соціальних верств. Другі відстоюють ненасильницький характер змін життя шляхом морального самовдосконалення особистості (Махандас Ганді) та благоговіння перед життям (Альберт Швейцер). Треті вбачають суть прогресу в природничо-історичному, закономірному процесі розвитку суті суспільного індивіда та суспільства, як процес сходження до більш високих і досконалих форм суспільної організації. Тут суть процесу постає як взаємозв’язок потреби та діяльності, або точніше – як діалектика закону підвищення потреб і закону підвищення діяльності, що певно ґрунтується на діалектиці суспільного виробництва.

Концепції прогресу не позбавлені позитивів. Але життєві реалії складніші ніж уявлення про них. Насильство і ненасильство, жорстокість і гуманізм, руйнування творення так тісно переплетені, що марно сподіватись на якийсь “чистий” суспільний прогрес. Тому здійснення прогресу потребує постійних теоретичних пошуків, які б узагальнювали соціальний досвід і нові теоретичні реалії для уникнення соціальних катастроф.

Визначити суть та механізм суспільного прогресу допомагає поняття його критерію.

Проблема критерію прогресу. Просвітники XVII ст. критерієм прогресу вважали людський розум. Пізніше Георг Гегель – рівень свободи світового духу. Марксисти – рівень розвитку продуктивних сил і виробничих відносин, компонентом яких є людина – головна продуктивна сила. Таке розуміння критерію суспільного прогресу надто загальне, не враховує реальних фактів – ефективності виробництва, рівня споживання матеріальних і духовних благ, розвитку науки та культури тощо. Крім того, цивілізоване суспільство вважає людину мірою всіх речей, а об’єктивний критерій – її компонентом (а не навпаки).

Людський вимір історичних подій містить в собі ментальність народу, що і є своєрідним ситом, що відсіює усіх покидьків історії.

Сучасна філософія історії вважає інтегративним критерієм суспільного прогресу рівень гуманізації суспільства, становище в ньому особи – рівень її економічної, політичної, соціальної та духовної свободи; рівень задоволення її матеріальних та духовних потреб; стан її психофізичного та соціального здоров’я. Синтезуючим покажчиком усіх таких якостей є тривалість життя людини. Цей критерій показує, в якій мірі людина може самореалізуватися і забезпечити життєдіяльність суспільства як системи, що саморозвивається. З точки зору інтегративного критерію, кожна суспільна формація чи цивілізація настільки прогресивніша, наскільки розширює коло прав і свобод особистості, створює умови для її самореалізації, розвитку її потреб і удосконалення її здібностей. Тобто, змістом суспільного процесу є олюднення людини.

З аналізу критерію суспільного прогресу можна зробити висновки: абсолютного критерію суспільного прогресу немає; кожна історична епоха вимагає своїх відносних критеріїв; в сучасну епоху людині необхідно переключатися на розвиток духовності; економічна криза, особливості комп’ютерно-інформаційного прогресу вимагають утвердження самоцінності життя як вирішального критерію суспільного прогресу.

Світ вступає у нову історичну епоху розвитку, де співвідносини історичної необхідності та свободи інші, ніж у попередній історії. І знову актуалізується питання: куди йти? Пошуки відповіді на таке питання привертають увагу історіософії до проблеми членування історичного процесу. Суспільство кінця XX ст. філософи розцінюють по-різному: науково-технічною революцією, соціотехнічною революцією, технологічною революцією, інформаційно-комп’ютерною революцією, інформаційно-екологічною революцією тощо. За всіх відмінностей спільним є: визнання революційного характеру суспільства, а стрижнем революції є електронно-комп’ютерна та біотехнологічна технології, інформатизації усіх сфер суспільного життя. Не випадково, все більш філософів визначають суспільство як інформаційне суспільство, що започатковує нову цивілізацію. її називають по-різному – постіндустріальною, інформаційною, інформаційно-екологічною. Філософію історії непокоїть те, що всі ці зміни не зробили життя людства щасливішим, безпечнішим. Наростають почуття невпевненості, розгубленості, страху перед можливим поневоленням роботами. А це – поживний ґрунт для відродження ідей фундаменталізму, що фанатично прагне кардинальних змін особистості та суспільства. Знову експлуатується ідея примусового шляху в демократію, в капіталізм, комунізм. До того ж пробують це здійснити за допомогою комп’ютерної техніки і технології. Насильницький характер фундаменталізму робить його найбільшою загрозою в суспільстві. Отже, суперечливий хід історії зумовлює філософію історії шукати шляхи запобігання руйнівних процесів.

Роздуми про майбутнє спричинили в західній соціальній філософії формування відносно самостійного напряму – футурології з трьома розгалуженнями: апологетична футурологія, що виправдовує існуюче західне суспільство на інформаційній основі (Збігнєв Бжезинський) і ліворадикальна футурологія – прогнозує крах західної цивілізації через нарощення науково-технічної революції (Анрі Ускоу); реформістська футурологія – обґрунтовує необхідність конвергенції капіталізму з соціалізмом (Деніел Белл). Який з напрямів підтвердиться історичним розвитком – покаже майбутнє, в яке пильно вдивляється філософія історії. Безсумнівним є те, що суспільство – найскладніша система, що входить до суперсистеми Землі та Космосу. Джерелом суспільства є вектор різних сил: природних, соціальних та духовних, співвідношення яких змінюється з ходом історії. В останньому реалізуються далеко не всі потенційні можливості, а загальною закономірністю є непередбаченість багатьох подій. Людство спроможне вижити і розвиватися, якщо виключить насильство у вирішенні всіх проблем суспільства і забезпечить права кожної людини і біосфери на існування відповідно з їх суттю.

 

Контрольні питання

2. В чому виявляється відмінність між історією, історіософією і філософією історії. 3. В чому, на Вашу думку, полягає смисл і спрямованість історії. 4. Розкрийте проблему прогресу в історії філософії.

Контрольні питання

2. Чому глобальні проблеми виникли тільки в XX ст.? 3. Охарактеризуйте сучасні підходи до класифікації глобальних проблем… 4. Які ви знаєте глобальні проблеми сучасності?

___________________________________________________________

ТОВ “Шанс”

вул. Комарова, буд. 25-А, оф. 116, м. Запоріжжя, 69104

 

– Конец работы –

Используемые теги: Конспект, лекцій, Філософія0.07

Если Вам нужно дополнительный материал на эту тему, или Вы не нашли то, что искали, рекомендуем воспользоваться поиском по нашей базе работ: КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ ФілософіЯ

Что будем делать с полученным материалом:

Если этот материал оказался полезным для Вас, Вы можете сохранить его на свою страничку в социальных сетях:

Еще рефераты, курсовые, дипломные работы на эту тему:

Опорний конспект лекцій Опорний конспект лекцій Філософія
Дніпропетровський державний фінансово економічний інститут... Л М Табінська...

Лекція 1. Сенс визначення філософія Сходу у контексті протиставлення європейській історії філософії. Лекція 2. Витоки філософії Індії. Лекція 3. Санкх’я та йога Патанджалі. Лекція 4. Вайшешика і ньяя
Стародавність та Середньовіччя... ЗМІСТ... ВСТУП Лекція Сенс визначення філософія Сходу у контексті протиставлення європейській історії філософії...

З курсу Моделювання та прогнозування як конспект лекцій з дисципліни Конспект лекцій
Сумський державний університет... Конспект лекцій з курсу Моделювання та прогнозування...

Конспект лекцій з курсу Управлінський облік Конспект лекцій дає змогу ознайомитися з основами сучасного обліку й навчитися їх практичному застосуванню
ХАРКІВСЬКА НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ... МІСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА... Конспект лекцій з курсу Управлінський облік...

КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ з дисципліни Економічна і соціальна географія світу Конспект лекцій з дисципліни Економічна і соціальна географія світу розроблений викладачем 1 категорії Рибаченко І.М. Затверджений на засіданні циклової комісії загальноосвітніх дисциплін
МІНІСТЕРСТВО НАУКИ І ОСВІТИ УКРАЇНИ Верстатоінструментальний технікум... НАЦІОНАЛЬНОГО ТЕХНІЧНОГО УНІВЕРСИТЕТУ... ХПІ...

Конспект лекцій як конспект лекцій з курсу Експлуатація та обслуговування машин
СУМСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ... ЕКСПЛУАТАЦІЯ ТА ОБСЛУГОВУВАННЯ МАШИН...

Конспект лекцій Змістовий модуль 1. Психологія і педагогіка як наука про людину, її світ і діяльність. Лекція 1 Тема І. Теоретичні основи психології та педагогіки
Змістовий модуль Психологія і педагогіка як наука про людину її світ і діяльність... Лекція...

Конспект лекционного курса по дисциплине Философия Конспект лекцій
Українська інженерно педагогічна академія... ФІЛОСОФІЯ Конспект лекцій...

Лекція №1. Моніторинг та розвиток виникнення надзвичайних ситуацій. Лекція №2. Характеристика вогнищ ураження та методи розрахунку зон ураження від техногенних вибухі. Лекція №3. Оцінка обстановки надзвичайної ситуації
Житомирський державний університет імені Івана Франка... Фiзико математичний факультет Кафедра охорони... ЗМІСТ Вступ Лекція Моніторинг та розвиток виникнення надзвичайних ситуацій...

Психодиагностика. Конспект лекций ЛЕКЦИЯ № 1. Истоки психодиагностики Психодиагностика: конспект лекций
Психодиагностика конспект лекций... А С Лучинин...

0.034
Хотите получать на электронную почту самые свежие новости?
Education Insider Sample
Подпишитесь на Нашу рассылку
Наша политика приватности обеспечивает 100% безопасность и анонимность Ваших E-Mail
Реклама
Соответствующий теме материал
  • Похожее
  • По категориям
  • По работам