Контрольні питання

1. Проаналізуйте зміст категорії „буття”.

2. Розкрийте еволюцію філософських поглядів на матерію.

3. Визначте основні форми існування матеріального світу.

4. Проаналізуйте особливості основних форм буття.

 

Тема 12. Принципи і закони розвитку буття у світі

 

План

1. Буття як загальний зв’язок та взаємодія. Ідея розвитку.

2. Філософські категорії як інструмент пізнання світу.

3. Категорії діалектики.

4. Закони діалектики.

 

Література

1. Ватин И.В., Кохановский В.П. Диалектический метод и социальная реальность. – Ростов н/Д.: Изд-во Ростовского ун-та, 1990. – 176 с.

2. Развитие как регулятивный принцип / В.П. Кохановский, Е.Я. Режабек, М.С. Орынбеков и др.; Отв. ред. В.П. Кохановский. – Ростов н/Д.: Изд-во Ростов. ун-та, 1991. – 104 с.

3. Энгельс Ф. Диалектика природы. – М.: Политиздат, 1987. – 349 с.

 

Основні поняття:

Детермінізм – вчення про первісну визначеність всіх явищ і процесів у світі з боку Бога (теологічний детермінізм); з боку людини (антропологічний детермінізм); з боку космосу (космологічний детермінізм). Центральною ідеєю детермінізму є положення про такий зв’язок явищ, коли одне явище з необхідністю породжує інше.

Індетермінізм – вчення про те, що у світі існують явища, для яких відсутня причина (онтологічний індетермінізм) або вона є, але її не можна визначити (методологічний індетермінізм).

Зміна – будь-яке набуття об’єктом нових ознак і властивостей або ж втрата тих, що є в наявності.

Якість – така визначеність об’єкта буття, завдяки якій він є саме цією, а не іншою реальністю.

Когерентність (лат. бути зв’язаним) – вчення про взаємозв’язок явищ буття у світі. Основна ідея когерентності полягає у ствердженні онтологічної укоріненості взаємозв’язку явищ буття у світі.

Кількість – характеристика однорідності об’єкта, співвідношення загального й одиничного в явищах світу при відносній байдужності до їхньої якості.

Причина (лат. causa) – те, без чого не було б наслідку. Це закономірний зв’язок між окремими станами структурно організованого буття у світі.

Розвиток – певний тип зміни, коли об’єкт буття знаходить нову якісну визначеність.

Революція – тип розвитку, при якому між якісними станами об’єкта існує різкий перехід. Тому революційний тип розвитку іноді називають стрибкоподібним.

Телеологія – вчення про доцільність не тільки поводження людини, але й розвитку природних явищ, історичних подій.

Еволюція – тип розвитку, що характеризується плавністю, поступовістю в зміні станів, відсутністю різких якісних стрибків.

 

1. Буття як загальний зв’язок та взаємодія. Ідея розвитку. Спостерігаючи за реальною дійсністю, ми відзначаємо, що в світі все знаходиться в процесі розвитку, взаємного зв’язку та взаємодії. В світі немає нічого, що було б самодостатнім. Тому невипадково у філософії розроблено принцип взаємозв’язку (когерентності), який і є підставою для висновку про те, що всі форми буття в світі проявляються через загальний зв’язок. Зміст принципу когерентності доповнюється поняттям взаємодії, що дозволяє фіксувати процеси впливу різних явищ світу одне на одного, досліджувати їх взаємну обумовленість. Для взаємодії, як і для взаємозв’язку, характерне ускладнення в залежності від рівня структурної організації світу. Так, на рівні неживої природи провідними формами взаємодії є гравітаційна та електромагнітна, на рівні живої природи – енергетична та інформаційна. Тільки через взаємодію об’єктів можна виявити їх сутність, їх якісну визначеність, їх розвиток. І принцип взаємозв’язку, і принцип взаємодії підтверджують, що жодне явище світу не можна пояснити із нього самого, воно розкриває свою сутність, джерело, механізм та спрямованість свого розвитку виключно через з’ясування зв’язків та основних форм взаємодії даного явища з іншими явищами світу. В процесі філософського аналізу взаємозв’язку та взаємодії різних явищ, процесів в світі необхідно зосередити свою увагу на категорії “розвиток”. Розвиток – це незворотні, спрямовані та закономірні зміни, які приводять до появи нової якості. Так, наприклад, політ стріли демонструє рух, а ріст злакового стебла – розвиток. Незворотність розвитку означає, що в процесі змін уже виключається можливість повернення до минулої якості. Через один і той же стан все проходить тільки один раз. В незворотності змін закладена і спрямованість розвитку. Це означає, що в процесі розвитку накопичуються зміни, які визначаються типом взаємодії даного явища з іншими явищами та вирішенням його внутрішніх суперечностей. Розвиток – це і закономірні зміни. Така характеристика свідчить, що основу розвитку складають не випадкові події, а процеси, котрі обумовлені самою суттю явища. Тому кожне явище закономірно проходить свої етапи розвитку, необхідність яких має свою основу в самому явищі, хоча і реалізуються через сукупність випадкових обставин. Зазначені характеристики розвитку орієнтовані на виникнення нової якості. Розвиток по висхідній лінії – це рух в напрямку досконалості, тобто прогрес, тоді як зворотній розвиток означає шлях розпаду – регрес. Важливою умовою здійснення розвитку являється час, на якому ґрунтується принцип історизму, котрий орієнтує дослідження на необхідність вивчати будь-яке явище, враховуючи, як воно виникає, які етапи пройшло в своєму розвитку, якого змісту набуло та яку прийняло форму. Принцип розвитку в часі акцентує увагу на необхідності розглядати явище через призму єдності його минулого, теперішнього та вірогідного майбутнього.

Загальною теорією розвитку усього сущого, яка адекватно відображає його еволюцію у своїх законах, категоріях та принципах є діалектика. Найважливішими вимогами, або принципами діалектичного підходу до аналізу дійсності є, по-перше, всебічність аналізу; по-друге, дослідження об’єктів у розвитку, саморусі; по-третє, включення у повне визначення об’єкту усіх моментів, що дає практика; по-четверте – конкретно-історичний підхід, тобто врахування умов місця і часу, зв’язків і відносин, в яких знаходиться предмет у даний час. Діалектика як загальна теорія розвитку дає ключ до розуміння його сутності, відображає реальні процеси в природі, суспільстві і мисленні такими, якими вони є в дійсності. Оскільки увесь навколишній світ перебуває у русі, зміні і розвитку, діалектика неминуче має виходити з цієї загальності. Вона і відтворює у мисленні всі процеси дійсності в узагальненій формі з урахуванням їхньої суперечливості, змін, плинності, взаємопереходів, становлення нового. Тому діалектика і має категоріальний апарат, закони і принципи, які адекватно відображають у мисленні зміни та взаємопереходи. У наш стрімкий час як ніколи необхідна нестандартність, гнучкість мислення, рухливість понять, що здатні відобразити рухливість самої об’єктивної дійсності. Діалектика як логіка мислення цілком відповідає цим вимогам сучасності.

2. Філософські категорії як інструмент пізнання світу. Категорії – це філософські поняття, які, на відміну від простого поняття, зорієнтовані не стільки на властивості, скільки на закономірності розвитку буття. Будучи формами та організуючими принципами процесу мислення, категорії відтворюють відношення буття та пізнання в загальному і найбільш концентрованому вигляді. Категорії є результатом практичного відношення людини до світу, інструментом його пізнання та пояснення.

Вперше вчення про категорії запропонував Арістотель у своїй “Метафізиці”, охарактеризувавши їх як найбільш загальні і в той же час найпростіші типи об’єктів дійсності, форми їх відношень та властивостей. Це своєрідний алфавіт світу, на основі якого можна будувати потім більш складні поняття про нього. Але як відшукати такий найпростішій алфавіт? Арістотель запропонував проаналізувати найпростіші форми висловлювань про речі і встановив, що все суще можна віднести до наступних категорій: сутність, кількість, якість, відношення, місце (простір), час, стан, володіння, дія. Він стверджував, що речі та явища, які відносяться до різних категорій, характеризуються різним типом буття – первісним та похідним, самостійним та залежним. Самостійна форма буття полягає в тому, що для свого існування об’єкт не потребує існування інших об’єктів. За Арістотелем, буття різноманітне, але самою важливою формою існування, від якої залежать усі інші, є існування сутностей, або субстанцій. Інші категорії позначають атрибути, тобто такі загальні властивості, які неможливі без існування самих сутностей. Арістотелівська концепція надовго визначила майбутній розвиток вчення про категорії.

Наступний принциповий крок в переосмисленні категорій був зроблений лише в ХVIII ст. І. Кантом. Сам по собі набір категорій у І. Канта принципово не відрізняється від арістотелівського, але зміст їх змінюється суттєво: із характеристик буття самого по собі вони стають формами нашого мислення. Цей суттєвий поворот у тлумаченні категорій мав великий вплив на подальший розвиток філософії. Саме від І. Канта і його послідовників йде уявлення про філософію як світогляд, що виражається у категоріях. За І. Кантом, за допомогою категорій людський розсудок здійснює синтез, тобто він об’єднує розрізнені чуттєві сприйняття в систематизовані цілісні комплекси. Упорядкований чуттєвий досвід стає предметом суджень, в яких категорії виступають як апріорні форми розсудку. І. Кант вибудовує свою систему категорій – кількості, якості, відношення, модальності. На його думку, ці категорії споконвічно присутні в людській свідомості як структурні схеми організації та упорядкування первісного досвіду. На відміну від арістотелівських, категорії І. Канта – це категорії розсудку, а не категорії буття. Це означає, що свідомість суб’єкта, який пізнає, сприймає інформацію про світ та упорядковує її за допомогою категорій.

Подальший розвиток вчення про категорії був пов’язаний з ім’ям Г. Гегеля, який поставив перед собою завдання створити таке вчення про категорії, яке б дозволило не лише вивести одні категорії з інших, але й уявити все суще як наслідок розвитку категорій. Втіленням такого замислу стала гегелівська система філософії. Нагадаємо, що Г. Гегель трактує весь світовий процес як розвиток Абсолютної ідеї, яка зароджується у формі руху від простих та абстрактних категорій до все більш складних та конкретних. В цій філософській системі природа та суспільство представлені в якості закономірних стадій, форм реалізації Абсолютної ідеї, її розвитку. Його філософія, як вчення про категорії, містить у собі все потенційне багатство світу, все, що в ньому може бути осмислене. Тому для вирішення цієї проблеми Г. Гегель суттєво збільшує число категорій. Гегелівська філософсько-діалектична система завершує собою епоху класичного новоєвропейського філософського раціоналізму.

В ХХ – на початку ХХІ ст. проблема змісту та сенсу категорій залишається дискусійною. Склались різні підходи до визначення природи та складу філософських категорій. Так, з одного боку, чітко позначився екзистенціальний та антропологічний поворот у філософії. Для його представників категорії – це фундаментальні поняття людського буття (екзистенція, абсурд, трансценденція тощо) або – основні культурні форми, які обумовлені розвитком людської історії. З іншого боку, актуалізувався аналітичний напрямок у філософії, котрий відводив науці центральне місце в людській культурі і відповідно основну увагу приділяв аналізу категорій наукового мислення (простір, час, матерія, рух, причинність, випадковість тощо).

3. Категорії діалектики. Категорії діалектики можна класифікувати на підставі визначеності, обумовленості та цілісності буття.

Категорії визначеності буття. В світі існує безкінечне розмаїття явищ, але усі вони одиничні у своєму бутті. Як казав Геракліт, усе у світі “одноразово та неповторно”. Буття предметів проявляється і в тому, що вони різні всередині себе та між собою. У світі немає нічого абсолютно тотожного ні іншому, ні навіть самому собі. Чиста тотожність може бути лише в думці, в абстракції, як формальне (нереальне). Реальне існування предметів передбачає тотожність конкретну, котра містить і різницю. А це означає, що речі, предмети, події можуть бути схожими, подібними, але не абсолютно тотожними. Одиничне – це категорія, яка виражає відмежованість об’єктів один від одного у часі та просторі, з притаманними їм властивостями, що складають їх неповторну кількісну та якісну визначеність.

Однак, розмаїття в світі – це лише одна сторона проблеми. Буття у світі представляє собою якраз таке розмаїття одиничних явищ, яким притаманні особливі та загальні характеристики. Вже елементарна практика свідчить, що у світі існують ознаки ряду об’єктів, які дозволяють об’єднувати їх в певні класи. Тому загальне – це те, що властиве явищам одного класу. В кожному одиничному міститься загальне як його сутність.

Одиничне та загальне існують у єдності. Така єдність може бути у різних формах. Саме те, що відрізняє одне явище від іншого в межах одного класу, характеризується категорією особливе. При цьому загальне по відношенню до одиничного виступає як загальне, а по відношенню до більшого ступеню загальності – як особливе. Визначаючи ті чи інші властивості, слід приймати до уваги, що немає загальних та особливих властивостей взагалі, а є завжди конкретні властивості, які проявляються у певних відношеннях. Процес пізнання не є простим дзеркальним відображенням одиничного. Це складний та тривалий процес розділення конкретного на його складові, встановлення кожної властивості окремо.

Одиничне, особливе та загальне – це співвідносні категорії, які виражають взаємний перехід процесів та явищ буття. Загальні риси, які властиві усім без виключення предметам, процесам певного класу, розглядаються як всезагальне.

Для розуміння діалектики розвитку буття слід мати на увазі, що будь-яке нове виступає спочатку у вигляді одиничного виключення із загального правила. Одиничне, будучи спочатку випадковим, поступово стає загальним, набуваючи силу закону.

Знання взаємозв’язку загального та одиничного є необхідною умовою для теоретичної та практичної діяльності. Так, наприклад, на основі співвідношення окремого, особливого та загального в економічній теорії будується вся система економічних категорій. Якщо окреме бере участь в створенні загального, то облік та аналіз одиничних економічних явищ може забезпечити поглиблене пізнання сутності економічних процесів, знайти нові та конкретизувати відомі закономірності їх розвитку. Якщо загальне є відображенням закономірності розвитку окремих економічних явищ, то, зрозуміло, економічна теорія повинна збільшувати багатство своїх ідей, вчень, теорій. Оскільки межі загального, особливого та окремого не являються абсолютними, то це примушує чітко визначати напрямок кожного дослідження в області економічної теорії, ретельно вивчати зв’язки та відношення економічних явищ з іншими явищами соціальної дійсності.

Якщо одиничне, як єдність загального та особливого, являється першим кроком до встановлення визначеності предмету, то категорії “зміст” та “форма” – наступний крок на цьому шляху.

Буття в світі проявляється в тому, що кожний об’єкт в ньому якимось чином оформлений, структурно організований, змістовний. Зміст та форма несуть інформацію про внутрішню та зовнішню характеристику об’єкту. Зміст – це насамперед сукупність елементів, зв’язків, відношень, що утворюють даний предмет, явище, процес. Під формою слід розуміти організацію змісту, спосіб зв’язку частин, елементів, які складають даний предмет, явище, а також спосіб їх існування.

Зміст та форма існують в єдності та в стані взаємної обумовленості. Це означає, що зміст потребує своєї форми, але форма – це не якийсь додаток до змісту, а, перш за все, спосіб його існування та прояву. Вище вже було зазначено, що ще в античності Арістотель розглядав взаємозв’язок форми та матерії: в цій єдності матерії та форми перша відповідає за потенційне буття, друга – за можливе буття, а разом вони забезпечують реальне буття. Арістотель визначає пріоритет форми над матерією, стверджує, що формою усіх форм є Бог як основа світу, його першодвигун. Пізніше Ф. Бекон висуває ідею про пріоритет змісту над формою, про їх взаємозв’язок. І. Кант обґрунтовує тезу про те, що форма є засобом упорядкування змісту, забезпечення його синтезу. Г. Гегель йде далі, розглядаючи зв’язок форми та змісту як взаємовідношення протилежностей, їх взаємоперетворення.

Наступний розвиток філософії зробив подальший внесок у вирішення питання про співвідношення цих категорій. Передусім, відокремлюються внутрішня та зовнішня форми. Внутрішня форма змісту розглядається як спосіб зв’язку елементів цілого. Зовнішня форма – байдужа до змісту, але тільки до певної межі. В умовах нормальної єдності зміст зумовлює форму, а зміна змісту веде за собою й зміну форми. Існує відносна незалежність та самостійність форми по відношенню до змісту. Так, наприклад, зміна такої форми як виробничі відносини даного суспільства відбувається не автоматично, вслід за змінами окремих елементів виробничих сил, а внаслідок певного рівня розвитку виробничих сил в цілому. Внаслідок відносної самостійності форми, остання може сприяти розвитку змісту, а може і перешкоджати йому. В цьому випадку виникає протиріччя між новим змістом та старою формою. Умовою розв’язання такого протиріччя виступає необхідність заміни старої форми новою, що відповідає новому змісту. В теоретичному плані важливим є те, що не існує як “чистих” форм, так і “чистого” змісту. Це означає, що абсолютизація форми веде до формалізму, а ігнорування форми – до аморфності змісту.

Наступний крок в установленні визначеності тих чи інших явищ буття у світі пов’язаний з категоріями “елемент” та “структура”. Елемент – це така складова частина системи, яка забезпечує її цілісність. Що до структури, то під нею розуміють певний спосіб зв’язку елементів в єдину систему. Система – це особлива єдність структурно організованих елементів, які взаємодіють один з одним на основі принципу координації та субординації. Системи можуть бути і простими і складними. У складній системі її елементи самі виступають як системи: живий організм, суспільство, Всесвіт є складними системами. Кожне явище входить в ту чи іншу систему, але не всяка сукупність явищ представляє собою систему. Так, окрема людина може розглядатись як система, але ця ж людина є і елементом, наприклад, сім’ї, великої чи малої соціальної групи, які виступають в якості системи. З іншого боку, випадкова сукупність людей (в черзі, в театрі тощо) не є системою, бо ця сукупність не носить структурно організованого характеру, тобто тут відсутні відношення субординації та координації між елементами.

Методологічне значення цих категорій полягає в тому, що вони орієнтують дослідження на необхідність врахування специфіки кожного елементу системи, виявлення його функціональних можливостей, а також потребують пильної уваги до стану корелятивних зв’язків елементів системи в цілому; потребують аналізу усієї глибини відношень субординації та координації, які забезпечують структурну організованість та функціонування системи в цілому.

Ще один крок до встановлення визначеності предметів буття у світі тісно пов’язаний з філософськими категоріями “сутність” та “явище”. Сутність – філософська категорія, яка фіксує внутрішній зміст предмету, сталі, глибинні, необхідні зв’язки елементів предмету як системи. Через сутність виявляється основне, головне, визначальне в предметі – фундаментальні властивості, зв’язки, протиріччя та тенденції його розвитку. Явище – категорія, котра фіксує зовнішні сторони існування дійсності, виражає форму прояву сутності. Сутність та явище завжди нерозривно пов’язані між собою: немає сутності, яка ніяким чином не проявлялась би, не існує і явища, котре не було б пов’язане з сутністю. Сутність передбачає явище, а явище – сутність. Сутність являється, явище суттєве.

Явище відрізняється від сутності. Якби вони співпадали, то усілякі зусилля в пізнанні були б зайвими. Пізнання сутності – якісний стрибок від чуттєвого образу явища до раціонального пізнання його сутності, від емпіричного до теоретичного. Рух пізнання від явища до сутності і від сутності до явища доповнюють один одного і складають два нероздільних моменти єдиного процесу пізнання. Тому і теоретичне значення цих категорій полягає в тому, що ця пара категорій дозволяє встановити визначеність предмету, відсікаючи несуттєві зв’язки та випадкові відношення предмету, і фіксує тільки ті суттєві відношення, які є законом його розвитку. Знання сутності позбавляє нас від необхідності досконало аналізувати всі одиничні явища, в яких вона проявляється. Більш того, знання сутності дозволяє прогнозувати її можливі прояви.

Категорії обумовленості та цілісності. Розгляд категорій, які забезпечують можливість з’ясування механізму обумовленості явищ, процесів, предметів буття у світі, слід починати з категоріальної зв’язки “причина – наслідок”.

Все в світі взаємопов’язане та взаємообумовлене. Явища та процеси, різні події в природі, суспільстві обумовлені іншими подіями, процесами, тобто певними причинами. Явища обумовленості розглядали уже мислителі античності. Згадаємо, що атомісти вперше запропонували принцип причинності (Левкіпп-Демокрит), а Арістотель виділяв чотири види причин: формальну, матеріальну, рушійну та цільову, які обумовлюють існування світу. Вже тоді під причиною вони розуміли явище, дія якого викликає, породжує інше явище – наслідок. Тобто поняття причини традиційно відноситься до числа основних категорій науки та філософії. Воно широко використовується і в нашому буденному мисленні. Ми говоримо про причину, коли прагнемо пояснити, чому щось відбувається або починає існувати, в чому полягає джерело або мотив нашої дії тощо.

Втім, в історії філософії ставлення до цієї категорії було різним. Представники суб’єктивно-ідеалістичного напрямку (Д. Юм, Е. Мах) прийшли до висновку, що поняття причини має чисто суб’єктивний характер і відображає звичку людини мислити сприйняття в певному порядку та послідовності. В ХVІІІ ст. французький вчений Лаплас запропонував класичну форму механістичного детермінізму – такого бачення світу, де немає місця випадковості. Всі речі та події в такому світі складаються з причинних зв’язків. Лаплас вважав, що, якби всезнаючий спостерігач знав положення всіх часток в певний момент часу, а також всі закони, які керують їх рухом, він міг би точно передбачити усі майбутні події у Всесвіті, а також відтворити всю його минулу історію. Тобто він вважав, що причина породжує наслідок, який можна передбачити однозначно (таку причину ще називають динамічною). Ставка на однозначність породила цілу низку детерміністських вчень. Так, теологічний детермінізм виступає як вчення про зумовленість розвитку світу Богом, космологічний – стверджує однозначність розвитку природи, антропологічний – виключає свободу людини, стверджуючи фатальність долі.

Зрозуміло, що ніхто не може дати детального описання світу, який повністю пронизаний причинними зв’язками. Строгий детермінізм пов’язаний з механіцизмом, згідно з яким світ – це величезний механізм, який містить безліч малих механізмів. Вплив такого підходу присутній і нині. Однак, сучасна наука свідчить, що реально в природі не так вже і багато механізмів. Лише деякі природні системи схожі на механізми. Наприклад, наша Сонячна система. Планети, дійсно, рухаються “подібно годиннику”, повторюючи одні і ті ж цикли рухів. Але урагани або виверження вулканів, які також підкоряються фізичним законам, мало нагадують роботу механізмів.

Розглядаючи проблему детермінізму, К. Поппер запропонував цікавий образ таких різних об’єктів як хмара та годинник. Годинник символізує собою фізичні системи, поведінка яких регулярно та точно передбачувана. Але хіба можна настільки точно передбачити появу та зникнення хмар або інших “примх природи”. Строгий лапласівський детермінізм стверджує, що всі “хмари” насправді “годинники”. Сучасна ж наука не підтверджує таку точку зору. Світ природи керується не лише строгими законами механіки, але й закономірностями випадку, становленням порядку із хаосу. Ми можемо сказати, що буття у світі являється взаємопов’язаною сукупністю “хмар” та “годинників”.

Засилля детермінізму породило його протилежність – індетермінізм. Ця методологічна позиція заперечує як об’єктивність, так і цінність причинних пояснень в науці. Нагадаємо, що з точки зору німецького філософа Г. Ріккерта, причинне пояснення доцільне в науках про природу, але виключається в науках про суспільство, де домінує випадковість. Людська воля, як рушійна сила людської діяльності, а значить – і суспільного розвитку, не залежить у своїх проявах ні від якої необхідності і тим більше – від причинності. Індетермінізм, таким чином, стверджує, що існують такі стани та події, для яких причина або не існує, або її не можна визначити.

Отже, детермінізм і індетермінізм – це крайнощі. У світі мають місце і динамічні (однозначні), і вірогідні причинно-наслідкові зв’язки та відношення. Категоріям “причина” та “наслідок”, як і всім іншим категоріям філософії, притаманний об’єктивний зміст; ланцюг причинно-наслідкових зв’язків об’єктивно необхідний та універсальний. Він не має ні початку, ні кінця, не переривається ні в просторі, ні в часі. Таке положення фіксується законом (або принципом) причинності. Хто визнає об’єктивність причинності, вимушений визнати і її загальність. Якщо ми припускаємо явища, які позбавлені своєї причини, то ми вимушені допускати для них існування надприродної сили. Закон причинності не знає виключень.

Причинно-наслідкові зв’язки існують у всіх формах буття у світі. Між причиною та наслідком існує досить складний механізм взаємодії. Існує положення про те, що причина передує наслідку. Але його не слід розуміти буквально, тому що причина може в окремих випадках виступати як причина лише одночасно зі своїм наслідком. Взаємодія причини та наслідку може також характеризуватися принципом зворотного зв’язку, який діє в усіх самоорганізуючих системах. Зворотній зв’язок несе в собі можливість того, що причина та наслідок міняються місцями. Причина стає наслідком, а наслідок – причиною. Але при цьому зберігається часова спрямованість процесу розвитку.

Причини можна характеризувати як об’єктивні – існують поза волею людини; суб’єктивні – проявляються в цілеспрямованих діях людини; зовнішні – характеризують взаємодію систем; внутрішні – діють в межах даної системи; повні – являють собою сукупність всіх подій, при наявності яких народжується наслідок; головні – ті, що відіграють вирішальну роль; специфічні – сукупність обставин, взаємодія яких викликає певний наслідок. Можна виділити ще прості та складні, прямі та опосередковані причини тощо.

Якщо враховувати зміст механізму причинності, тобто перенесення речовини, енергії або інформації, то слід виділити матеріальні і ідеальні, енергетичні та інформаційні причини. Чітке фіксування механізму причинності забезпечує можливість розрізняти причину та умови її здійснення. Якщо причина – це те, що несе у собі реальний потенціал у вигляді речовини, енергії або інформації, то її умовою є сукупність обставин, за яких можливий наслідок стає реальністю. Для настання даної події необхідні умови, які самі по собі не можуть викликати наслідок, але грають визначальну роль в його виникненні. Змінюючи умови, можна змінити дію причини та характер наслідку.

Подія може здійснитися і під впливом приводу – зовнішнього поштовху, який сприяє прояву причини. Наприклад, конфліктна ситуація може дозрівати в результаті причин різного характеру, а приводом для зіткнення конфліктуючих сторін можуть бути малозначущі події.

Прояв причини може бути пов’язаним з наявністю випадкових факторів, але з цього не випливає, що при цьому “бал править” випадок, а тому і не треба шукати причину. Слід пам’ятати, що причина реалізує себе прямо чи опосередковано через сукупну дію випадковостей. Розуміння цього лежить в основі сучасного наукового прогнозування в процесі вивчення складних закономірностей у поведінці, наприклад, елементарних часток, біологічних явищ, психічної діяльності та суспільному житті.

Щоб з’ясувати механізм взаємодії та виявити незворотний характер розвитку буття у світі у ланцюзі “причина-наслідок-причина”, слід розглянути цей процес крізь призму категорій “необхідність” та “випадковість”.

У своєму буденному житті люди давно вже помітили, що в існуючому світі ті чи інші події відбуваються з якоюсь невблаганною силою. Тому і не дивно, що ми постійно замислюємося над питаннями необхідного та випадкового. Без сумніву, врахування необхідності та випадковості є важливою умовою успішної теоретичної та практичної діяльності. Як і попередні, вони є співвідносними категоріями, котрі конкретизують уявлення про характер залежності даного явища, виражають різні типи зв’язку та різну ступінь їх обумовленості. Якщо необхідність демонструє закономірний тип зв’язку явищ, які визначаються їх внутрішнім змістом, то випадковість – це такий тип зв’язку тих чи інших явищ з оточуючим світом, котрий обумовлений зовнішніми причинами.

Було б помилкою думати, що існує тільки необхідність або тільки випадковість. З одного боку, явища виникають під впливом якоїсь причини, з необхідністю, тобто закономірно, а з іншого – їх поява залежить від багатьох умов, котрі породжують, обумовлюють випадковість. Необхідне прокладає собі дорогу і може реалізуватися через випадкове. Випадковість об’єктивна, вона існує в лоні необхідності і є формою її прояву та її доповненням. Випадковість може прискорити процес здійснення необхідного, а може його і гальмувати. Випадковість в ході розвитку може перетворитися на необхідність. Так, випадковий вплив на організм викликає мутацію, коли нові спадкоємні ознаки, один раз виникнувши, закріплюються, посилюються і приводять до зміни виду. Для одиничних організмів, що складають вид, ця випадковість стає необхідністю.

Зазначимо, що демаркаційна лінія між необхідністю та випадковістю не є абсолютною. Логіка суспільного розвитку виступає як результат діяльності людей, їх життєдіяльності. І цю логіку Г. Гегель назвав “хитрістю історичного розуму”, маючи на увазі його непередбачуваність, випадкові форми його прояву. Якби історія розвитку людей була позбавлена цієї випадковості, то від неї б віяло містичною, фатальною зумовленістю. Останнє не означає, що в історії править випадок та свавілля необмеженої свободи. Правильне розуміння співвідношення необхідності та випадковості допомагає уникнути фаталізму – уявлення про панування в світі тільки необхідності.

Для повного виявлення співвідношення необхідності та випадковості, закономірності та свободи слід скористатися ще однією парою філософських категорій: “можливість” та “дійсність”. Категорія дійсності вживається у широкому та вузькому сенсі. В самому широкому сенсі дійсність – це реальність буття світу, в менш широкому – реальність структурно організованого буття в світі; у вузькому сенсі – це реальність одиничного буття, на відміну від тих можливостей, котрі воно містить в собі потенційно. Категорія можливості відображає процес розвитку явища із небуття в буття; це те, чого немає в конкретній якісній визначеності, але те, що може виникнути і стати дійсністю за певних умов. Дійсність має свій процес становлення. Спочатку вона заявляє про себе як можливість, як тенденція у розвитку явища, із якого вона з’являється. Щоб можливість стала дійсністю, потрібні два фактори: дія певного закону як прояв необхідності та наявність певних умов.

Можливість перебуває в стані потенційного буття, перехід можливості в дійсність заснований на причинному зв’язку явищ об’єктивного світу. При цьому слід розрізняти реальну та абстрактну (формальну) можливість. Реальна можливість означає наявність низки необхідних умов перетворення даного явища в дійсність. Абстрактна можливість передбачає відсутність умов, котрі породжують явище, а також одночасну відсутність умов, котрі перешкоджають його виникненню. Абстрактна можливість за певних умов може стати реальною і навпаки. Кількісна міра реалізації можливості називається імовірністю. Якщо неможливість позначити як нуль, а дійсність як одиницю, то всі проміжні значення від нуля до одиниці будуть характеризувати ступінь імовірності.

Розглянувши категорії визначеності та обумовленості буття у світі, коротко зупинимося на категоріях, що характеризують цілісність буття. Йдеться про філософські категорії “ціле” та “частина”.

У загальному плані проблема співвідношення цілого та його частин традиційно передбачає аналіз взаємодії цих категорій. Ціле складається з частин, але це така єдність частин, котрій притаманна нова якість, яка не випливає із її складових. Наприклад, сам по собі водень горить, а кисень посилює цей процес. Але два атоми водню і один атом кисню створюють систему протилежної якості. Ціле демонструє відносну самостійність та усталеність порівняно з частинами, воно виступає своєрідним каркасом для частин. Зміни якихось окремих частин автоматично не викликають змін цілого. Ціле виникає, розвивається та набуває нової якості, де окремо взята частина поводиться у відповідності до сутності цілого. Частини цілого структурно організовані. Частини не існують до та поза цілим, як і ціле не існує до та поза частинами. Тобто категорії цілого та частини співвідносні, і така співвідносність носить характер одночасності. Звідси слідує, що пізнання частин здійснюється не в їх відокремленості, а в їх співвідношенні з цілим. Тільки в рамках цілого частини можуть реалізувати свій потенціал.

4. Закони діалектики. Принципи взаємозв’язку, взаємодії та розвитку складають предмет дослідження діалектики – філософського вчення про найбільш загальні принципи та закони розвитку буття в світі. Вперше діалектичні ідеї були висловлені ще за часів античної філософії (Геракліт, Зенон). Значно пізніше ідеї розвитку були розроблені в філософському вченні Г. Гегеля, який і визначив діалектику як “рушійну душу всякого наукового розгортання думки і …єдиний принцип, котрий вносить в зміст науки іманентний зв’язок та необхідність”. Згодом К. Маркс і Ф. Енгельс розробили основні принципи матеріалістичної діалектики.

Отже, діалектика досліджує загальні закони розвитку світу. Закон – це необхідний, суттєвий, стійкий та повторюваний зв’язок буття. В природі закони діють як стихійні сили, а в суспільстві проявляються в процесі усвідомленої людської діяльності. Але суспільні закони, як і закони природи, носять об’єктивний характер. Знання законів розвитку, пізнання форм їх прояву забезпечують можливість керувати процесами, які протікають як в природі, так і в суспільстві. Хоча за своєю формою закони є продуктом людського знання, але за своїм змістом вони виражають об’єктивну реальність світу. Доцільно підкреслити, що, з точки зору об’єктивного ідеалізму, закон є проявом світового розуму, втіленого в природі та суспільстві. З позицій суб’єктивного ідеалізму, закон – це ті досягнення, які привнесені в реальний світ природи та суспільства розумом мислячого суб’єкту.

Багатогранність буття виражається різними типами законів, тому їх і класифікують за різними підставами:

– за сферою дії закони поділяють на універсальні (закони розвитку, закон гравітації, збереження енергії) та спеціальні (закон статевого добору, закони суспільного життя);

– за змістом виділяють закони будови, функціонування та розвитку;

– за формою прояву існують динамічні та імовірнісні закони. Перші виражають сталі тенденції, а другі – вірогідність, статистичну закономірність. Закономірність – це форма прояву закону.

Г. Гегель в рамках об’єктивного ідеалізму, спираючись на принцип тотожності мислення та буття, вперше розробив діалектичний метод, який дозволяв розглядати будь-яке явище в процесі розвитку.

Зараз слід зосередити свою увагу на розкритті сутності законів діалектики.

Одним із основних законів діалектики є закон переходу кількісних змін в якісні. Він демонструє зміни якості об’єкту, процесу, явища, коли накопичення кількісних змін досягає певної межі. Закон переходу кількісних змін в якісні є об’єктивним за змістом і носить загальний характер. Зміст цього закону розкривається за допомогою відповідних категорій: якість, кількість, міра та стрибок.

Якість – це цілісна характеристика єдності суттєвих властивостей об’єкту, його внутрішньої та зовнішньої визначеності, відносної стійкості, його відмінності, а також подібності з іншими об’єктами. Г. Гегель характеризував якість як “тотожну з буттям визначеність”. Це означає, що якість невід’ємна від предмету. Вона виявляється у сукупності властивостей предмету.

Кількість – це характеристика однорідності об’єкту, котрий має свою величину. На відміну від якісної визначеності, кількість характеризується зовнішніми відношеннями. Не випадково Г. Гегель визначив кількість як “бездушну якість”.

Кількість знаходиться в єдності з якісною визначеністю об’єкту. Ця єдність являє собою міру – рамки, інтервал, в межах яких кількісні зміни не порушують якісну визначеність предмету. Порушення міри веде за собою зміну якості, а по суті – і зміну об’єкту.

Перехід одного явища в друге є взаємодією кількісних та якісних змін. В плані кількісних змін цей перехід здійснюється у часі, і проходить відносно повільно. В плані якісних змін цей процес переходу проявляється як стрибок, перерва поступовості. Сам процес розвитку являє собою єдність безперервного, котре виражає відносну стійкість системи, її якісну визначеність, та перервного, що означає перехід в нову якість. Таким чином, стрибок – це процес корінної зміни даної якості, перетворення її в нову в результаті кількісних змін. За часом стрибок може тривати від частки секунди в процесах мікросвіту до мільярдів років – в космічних процесах. На кожному рівні “буття в світі” стрибок має свій інтервал.

Другий закон діалектики, котрий розкриває джерело розвитку – закон єдності та боротьби протилежностей. Ще Геракліт підмітив абсолютну плинність світу, де все є минуще та має свою протилежність, де всім править боротьба протилежностей (світу та пітьми, нового та старого тощо). Ідеї Геракліта знайшли свій подальший розвиток в історії філософії і особливо – в діалектиці Г. Гегеля, який представив увесь природний, історичний та духовний світ у вигляді процесу безперервного руху та змін. За Г. Гегелем, розвиток здійснюється завдяки тому, що внутрішній зміст світового розуму втілюється в неадекватну форму матеріальної природи, що викликає актуальну суперечність, яка і потребує свого вирішення. У “Енциклопедії філософських наук” великий німецький філософ підкреслює: ”Протиріччя – ось що насправді рухає світом, і смішно говорити, що протиріччя не можна мислити”.

Діалектика як філософське вчення передбачає вивчення протиріччя самої сутності предметів, явищ, процесів, які обумовлені їх буттям. У філософії діалектика протиріччя представлена законом єдності та боротьби протилежностей. Щоб з’ясувати суть цього закону, слід розкрити зміст категорій, за допомогою яких він виражається: тотожність та відмінність; протилежність; єдність протилежностей; протиріччя.

Тотожність – граничний випадок ідентичності, відношення речі до самої себе. Але оскільки будь-який об’єкт, в силу постійної тенденції до зміни, кожну мить вже інший, то дослідник завжди має справу з єдністю тотожності та відмінності, де тотожність завжди забезпечує сталість буття, а відмінність ініціює тенденцію до його зміни. Відмінність може бути суттєвою та несуттєвою; тільки суттєва відмінність має можливість розвитку до своєї протилежності як межі, сторони якої не стільки взаємно передбачають, скільки взаємно виключають одна одну. Таким чином, тотожність виражає стійкість, відмінність – мінливість. Єдність тотожності та відмінності забезпечує стан, коли явище, перебуваючи в постійних змінах, зберігає себе в певних параметрах простору та часу.

Відмінність може розвиватися до протилежності, до взаємного виключення сил та тенденцій. Виникнення протилежностей свідчить про те, що відмінність поступається місцем протиріччю. Однак, діалектичне протиріччя характеризується єдністю, взаємною обумовленістю протилежностей. Єдність протилежностей означає, що вони є різними сторонами одного і того ж процесу, невіддільні одна від одної, переплітаються. Боротьба протилежностей, які знаходяться в єдиному зв’язку і, разом з тим, виключають одна одну – це і є протиріччя. Розвиток неминуче породжує зіткнення протилежностей, їх боротьбу, а вирішення цієї боротьби протилежностей з необхідністю породжує нові протиріччя.

Таким чином, спостерігаючи дію закону єдності та боротьби протилежностей, можна виявити певну динаміку, а саме: тотожність – відмінність – протилежність – протиріччя – діалектичний стрибок, тобто появу іншої якості. В протиріччі, як в єдності та протистоянні протилежностей, Г. Гегель вбачав “джерело всякого руху”.

Якщо закон переходу кількісних змін у якісні розкриває механізм розвитку, а закон єдності і боротьби протилежностей – його джерело, то закон заперечення заперечення характеризує спрямованість процесу розвитку, демонструє єдність поступальності та наступності в розвитку. Цей закон, як і попередні два, був сформульований Г. Гегелем в контексті його системи об’єктивного ідеалізму. Дія закону заперечення заперечення виявляється лише у відносно завершеному процесі розвитку. Зміст цього закону розкривається через категорії: заперечення, наступність, розвиток.

Розвиток відбувається як руйнування старої єдності елементів системи і виникнення нового предмету, що і є запереченням старого предмету. Але заперечення не є лише руйнуванням тієї чи іншої якісної визначеності: діалектичне заперечення передбачає момент народження нового, або момент розвитку. Інакше кажучи, заперечення старого є втрата предметом своєї якісної визначеності і перехід до нової якості. Але цей процес носить не деструктивний, а конструктивний характер, бо в межах дії закону має місце не просте, а подвійне заперечення. Суть гегелівської ідеї про подвійне заперечення зводиться до так званого принципу тріади : теза – антитеза – синтез. Зв’язок старого та нового знаходить свій вираз в наступності, ”як безперервність в перервному”, як збереження окремих аспектів старого в новому. Повтор на більш високій стадії розвитку означає не тільки повернення “нібито до старого”, але й перехід до нового циклу з суттєво іншими внутрішніми протиріччями, які потребують свого вирішення. Послідовність циклів, які складають ланцюг розвитку, можна образно уявити у вигляді спіралі, де кожний цикл виступає як виток у розвитку, а сама спіраль розкручується як ланцюг циклів. Образ спіралі вдало схоплює загальний напрямок розвитку: повернення в минуле не є повним, розвиток не повторює старого шляху, а знаходить новий, відповідно до змін як внутрішнього змісту, так і зовнішніх обставин, які є умовою нового витку розвитку.

Таким чином, розглянуті діалектичні закони дозволяють осмислити процеси розвитку конкретних форм буття.