рефераты конспекты курсовые дипломные лекции шпоры

Реферат Курсовая Конспект

Формування середньовічної філософської парадигми.

Формування середньовічної філософської парадигми. - раздел Философия, Конспект лекцій філософія Філософська Думка Середніх Віків Формувалась В Період Зародження І Розвитку Ф...

Філософська думка середніх віків формувалась в період зародження і розвитку феодальних відносин (V–XIV ст.), якщо антична філософія за своєю суттю була комсоцентрична (визначною реальністю для неї була природа, Космос), то середньовічне мислення характеризується теоцентричністю (від грец. “теос” – Бог).

Утвердження християнства в якості панівної релігії привело до такого бачення реальності, яка створена за образом і подобою духу. На цьому підґрунті і починається формуватися середньовічна філософія, ідейно-світоглядним змістом якої є духовно-ідеальне тлумачення реальності. Оскільки ж найдосконалішим духом є Бог, то теологія підноситься за цих умов до найголовнішого знання, якому підпорядковані всі інші види знання. В умовах релігійного диктату філософія була оголошена “служницею богослов’я”, і за допомогою свого раціонального апарату повинна була утверджувати основні положення християнства.

Характерними рисами світогляду цього часу є: по-перше, теоцентризм. Це означає, що активне творче начало якби щезає з природи і передається Богу, який стоїть над природою. Істинними буттям володіє тільки Бог: він вічний, незмінний, ні від кого не залежить і є джерелом всього існуючого. Ключем до істинного пізнання є віра. Віра не може бути готовим знанням, яке можна передати іншому, воно потребує власних духовних зусиль.

По-друге, в середньовічному світосприйнятті ідея духовності, яка пов’язана не тільки з богом. Вперше в історії людства середньовіччя відкриває людину, як особистість, як насамперед духовну, а не природну істоту.

На перший план релігійного світогляду виходять протиріччя в морально-етичній сфері. Людина сприймається як зосередження протиріч, що існують в світі – між земним і небесним, між тілом і душею, між гріхом і святістю. З однієї сторони – людина вінець Божого творіння, з іншої – зло в світі йде від людини, людина – створіння в якому сидить диявол.

Одним з найбільших надбань релігійного світогляду була ідея індивідуального безсмертя, одноразовості, і тому, самоцінності людської особистості. Вперше в людській історії ставиться питання про сенс життя.

По-третє, для середньовічної свідомості світ сприймається як двоїсте буття, справжній і несправжній світ. Цей поділ проходить через всю середньовічну філософію.

У цілому, філософії середньовіччя притаманні такі риси:

1. Засилля в усіх сферах життя релігії;

2. Схоластика як спосіб філософствування;

3. Теоцентризм;

4. Переважання ідеалістичних напрямків у філософії;

5. Слабкі паростки матеріалізму.

2. Християнсько-середньовічна патристика.Починається середньовічна філософія періодом так званої “апологетики” (від грец. “апологія” – захист), представники якої виступали з обґрунтуванням і захистом християнства проти античної філософії. Затверджується ж період становлення і утвердження середньовічно-християнської філософії так званою “патристикою” (від лат. “патер” – отець), періодом формування найавторитетнішими християнськими мислителями – “отцями церкви” – вихідних принципів середньовічної християнської філософської думки.

В цей період треба було систематизувати християнське віровчення, обґрунтувати і роз’яснити його догми. В першу чергу, це торкалося найскладнішої догми про Трійцю, про триєдність божественної сутності. Найвидатніші з цих ідеологів віри пізніше були названі “отцями християнської церкви”. Серед них виділяються Григорій Богослов (Григорій Назіанзін) (330 – 390 рр.), Василій Великий (330 – 379 рр.), Григорій Нісський (325 – 394 рр.), Аврелій Августин Блаженний (354 – 430 рр.).

Найвідоміший серед “отців” західної церкви був Августин Блаженний, який систематизував християнський світогляд, спираючись на принципи платонізму. Протиріччя людської історії – ось ті проблеми, які цікавили його понад усе. Етична проблема займає головне місце. Це споріднює вчення Августина, з одного боку, з філософською традицією елліністичного періоду, а з другого – з майбутньою екзистенціонально – гуманістичною філософією.

Щодо проблеми стосунків людини і Бога, то Августина найбільше цікавило питання про гріховність людини перед Богом, причини і наслідки первородного гріха Адама і Єви. Гріх набуває в нього всесвітнього значення. Зло у світі, за Августином, – не помилка творця. Бог не відповідає на нього. Зло – це вільний вибір людини і вона несе за нього відповідальність. Джерело зла від свавілля людини, вона протиставила волі Бога свою людську волю. Зло виявляється у повстанні людини проти Бога, створіння проти творця. Оскільки Бог не творив зла, то воно не має справжньої реакції, тобто воно не існує само по собі. Зло – це лише відсутність, нестача (спотворення) добра.

Бог як вихідний і кінцевий пункт людських суджень і дій становить основу вчення Августина. Філософ систематизував християнське віровчення, подаючи його як цілісне і єдино правильне, виступаючи за обов’язкову єдність віри і церковної організації, богослов проголошує прагнення до щастя основним змістом людського життя. Однак щастя на його думку – це пізнання людиною Бога і любов до нього. У праці “Про місто господнє” Августин наголошує, що християнський Бог створив світ і людину. Він всемогутній і безконечний. Пізнати Його – означає стати щасливим.

Однією з центральних у вченні Августина є проблема свободи волі як основи людської особистості. Осягнути розумом людина може лише те, у що вірить, до чого прагне. Єднання з Богом відбувається не при допомозі розуму, а завдяки волі. Воля, об’єктом якої є Бог – це віра. Августин Блаженний стверджує: Бог – найвище буття, нематеріальна форма найвищого блага. На відміну від Бога, світ не має постійності і самостійності, оскільки є похідним від Творця. Все, що ми зустрічаємо у цьому світі, має перехідний характер, змінюється, минає.

Дуалізм надприродного Бога і світу природи, виступає в Августина як протилежність між вічним буттям і плинним світом. Констатація цієї протилежності привела Августина до філософської проблеми часу. Час – це міра руху і зміни всіх конкретних речей. Створивши світ, Бог створив міру його зміни. Реально існує сьогодення, а минуле і майбутнє лише завдяки пам’яті і надії.

У своїх працях “Про місто Боже” і “Сповідь” він поділяє всю історію людства на шість історичний епох: від дітей Адама і Єви і до народження Христа, людство проходить перші п’ять епох, з народження Христа починається шоста, остання епоха, яка триватиме до кінця існування людства. Отже людська історія має певну спрямованість: вона йде від виникнення до кінця. Час не вічний, бо до створення світу часу теж не існувало. Час є плинним, історичним.

Наголошуючи на лінійних, а не на циклічних часових режимах, де все існуюче є повторенням чогось такого, що вже було, Августин підкреслює принципову можливість виникнення нового.

Індивідуальна духовна неповторність кожної людини має свій початок, однак не має кінця, будучи безсмертною, на відміну від неоплатонівського панпсихізму (душа у всьому), що виходив із вічності душі та їх космічного перевороту. Християнський філософ визначає їх вічність тільки після того, як вони створені Богом. Таким чином, з точки зору християнства, критикувалася ідея про перевтілення душі в нові тіла. Августин визначає душу, як розумну субстанцію, призначення котрої управляти тілом. Сутність людини визначається саме в її душі, а не в тілі. У пошуках божественної істини філософ закликає вірити, щоб розуміти. Він вважає доцільним використання людського розуму для підкріплення істини божественної мудрості, оскільки навчає тільки вмінню користуватися речами, а мудрість орієнтує на пізнання бога і його діянь.

Людська історія за Августином визначається боротьбою двох божественно-людських інститутів – Божого і земного царства. Боже царство складають праведники, земне – себелюбці, грішники. Після приходу Христа Боже царство розширилось (зміцнило людей, що належать до нього, визначає смиренність, як перед Богом, так і перед Церквою). У земній історії ці два царства переплетені між собою.

Погляди Августина справили значний вплив на всю середньовічну філософію та ідеологію. Автор трактату “Про град Божий” став першим мислителем (принаймні в Європі), який зробив предметом філософських роздумів долю людства.

3. Середньовічна схоластика. Реалізм і номіналізм.Схоластика (від грецького слова “схола” – школа) – це специфічна система середньовікової філософсько-теологічної думки, яка зародилась в монастирських школах. Пізніше так стали іменувати всю середньовічну філософію. Схоластика була спрямована на раціоналізацію обґрунтування основ християнського віровчення, насамперед для осмислення і доведення буття Бога. Вважалося що істина вже дана в Біблії, її тільки необхідно вивести звідти. Природа перестає бути найважливішим об’єктом людського пізнання. Основна увага зосереджується на пізнанні Бога в людській душі. Схоластика в основному опирається на формальну логіку Арістотеля. З виникненням середньовічних університетів схоластика досягає вершин свого розвитку (XII–XIV ст.).

Однією з центральних проблем схоластичної філософії є дискусія про універсалії (загальні поняття). У відповідності з тим, як тлумачилося питання про існування універсалій, середньовічна філософія репрезентована двома основними напрямами – номіналізмом і реалізмом.

Найбільш відомими представниками середньовічної схоластичної філософії були Іоан Скот Ерігуена (бл. 810–877 рр.), Алкуін (бл. 735–804 рр.), П. Даміані (1007–1072 рр.), Ансельм Кентерберійський (1033–1109 рр.), Росцелін (бл. 1050–1120 рр.), П’єр Абеляр (1079–1142 рр.), Роджер Бекон (1214–1292 рр.), Фома Аквінський (1225–1274 рр.), Дунс Скот (6л. 1270–1308 pp.) та ін.

Стосовно дискусій номіналістів і реалістів приведемо погляди А. Кентерберійського і Росцеліна. Ансельм Кентерберійський формує своє знамените “онтологічне доведення” буття Бога. Бог, за Ансеьмом, існує, оскільки існує поняття найвищої, максимально досконалої істоти. Подібне “доведення” могло набути рис переконливості лише в рамках тієї мислительської традиції, що бере свій початок від Платона і Августина – уявлення про об’єктивне існування загальних понять (“універсалій”, як їх називали у середні віки). Така позиція в конкретній формі, що її знаходимо в Ансельма Кентерберійського, дістала назву реалізму, оскільки вона визнавали реальним існування “універсалій”.

На противагу реалізму компьєнський кононік Росцелін висунув позицію номіналізму, згідно з якою “універсалії” є лише “імена” (лат. nomena, звідки й назва “номіналізм”). Справді реальним є лише одиничні, індивідуальні речі. Полеміка між “реалістами” і “номіналістами” розтяглася на всю подальшу історію середньовічної філософії. Ця полеміка почалася, здавалося б, із суто теологічного питання про сутність “реальності” Святої Трійці та її “іпостасей”. Реалізм настоював на реальності саме “єдності” Триєдиного Бога. Номіналізм справді реальними вважав “лики” (іпостасі) Трійці (Отця, Сина, Святого Духа). Згодом полеміка набула суто філософського характеру – про статус реальності категорій загального й одиничного.

Реалісти, говорячи про єдність “Божественної Трійці”, обстоювали, по суті, ідеалістичну тезу про незалежність від матеріально-чуттєвого світу існування ідеального (загальних понять “універсалій”), тим самим даючи останньому статусу єдино справжньої реальності. Що ж до номіналістів, то вони, твердячи про реальність саме іпостасей Трійці, по суті, відстоювали реальне існування одиничного, індивідуальних окремих речей і явищ, пов’язуючи тим самим справді реальне існування з чуттєво-конкретним існуванням конкретних речей.

Полеміка між реалістами і номіналістами впродовж подальшої історії середньовічної філософії приводила то до різкого розмежування її учасників, то набувала таких більш прихованих (“стертих”) форм, як наприклад “концептуалізм”. Позиції останнього поділяв П’єр Абеляр (1079–1142 рр.) – видатний мислитель середньовіччя. Найвідомішою рисою Абелярової позиції було звернення до розуму, як провідного інструменту і критерію в пошуках істини. Один із провідних принципів середньовічної філософії – підпорядкування розуму вірі – починаючи з VI – VII ст.

Проте звернення до розуму в Абеляра мало принципово інший характер. Звичайно ж Абеляр, який був глибоко віруючою людиною, не ставив свідомої мети боротися проти християнського світогляду. У зверненні до розуму та логічній обґрунтованості своїх ідей він вбачав засоби більшого звеличення авторитету християнського вчителя. Абеляр настоює на раціонально-доказовому прийнятті істини, оскільки її необхідно не лише сприймати, але й уміти захищати.

Офіційні ідеологи церкви вороже зустріли “новації” Абеляра. Рано чи пізно, і це опоненти Абеляра чудово розуміли, застосування до обґрунтування теологічних “істин” змістовно-раціоналістичної аргументації мусило привести раціоналізм Абеляра до конфлікту з самим змістом християнського вчення.

Спроби раціоналістичного захисту християнського вчення цілком закономірно приводили до критичного аналізу останнього, а це об’єктивно відкривало шлях до звільнення філософії від духовної диктатури церкви. Адже тлумачачи Христа, як втілення Божественного розуму, Абеляр, по суті, прагне ототожнити поняття “християнин” і “філософ”, урівняти теологію з філософією, що об’єктивно означало виведення філософії з-під контролю теології. Власне, Абеляр тлумачить самого засновника християнства (Христа) як своєрідного філософа-раціоналіста, який вербує собі прихильників невблаганною силою логічних аргументів. Така інтерпретація, зрозуміло, аж ніяк не в’язалася з традиційним тлумаченням Христа і тому, природно, викликала звинувачення в єресі.

У 1140 р. в Сансі збирається собор для розгляду Абелярових ідей. І тут Абеляр зрозумів, що його засудження на соборі – це заздалегідь вирішена справа. Відмовившись виступати на соборі, Абеляр подається до Риму шукаючи справедливості в самого папи. Але собор засудив Абеляра заочно, а папа Інокентій ІІ своїм рескриптом затвердив цей вирок. Дізнавшись про це по дорозі до Риму, Абеляр впав у розпач і тяжко захворів. Помер через два роки в монастирі Клюні.

4. Філософія Фоми Аквінського.Відомим систематизатором середньовічної схоластики був Фома Аквінський (1225–1274 рр.), який пристосовував вчення Арістотеля до католицизму. Найвідомішим його твором є “Сума теології”.

За часів Фоми Аквінського значно зросла роль наукового і філософського пізнання. Тому було вже неможливо ігнорувати і не помічати досягнення розуму і науки. Аквінський намагався створити таку доктрину, яка дала б можливість контролювати філософське і наукове пізнання церквою.

Ще у попередні століття західноєвропейськими схоластами біла висунута теорія “двох істин”.

Згідно з даною теорією, наука і філософія здобувають знання спираючись на досвід і розум. На відміну від них теологія здобуває істину в божественному одкровенні. Таким чином теорія двоїстої істини поділила так би мовити сфери впливу між теологією і наукою. Божественне одкровення, вважали представники цієї теорії недоступне розуму.

Фома Аквінський чітко визначає сферу науки і віри. Завдання науки полягає у поясненні закономірностей світу. Але хоч наукове знання об’єктивне та істинне, воно не може бути всеосяжним. Є така сфера діяльності, яка недоступна розумовому пізнанню, а тільки вірі. Отже, предметом філософії є “істини розуму”, предметом теології – “істини одкровення”.

Але між наукою і вірою, філософією і теологією немає суперечності. Християнська істина стоїть вище розуму, але вона не суперечить йому. Істина може бути одна, бо походить від Бога. Оскільки кінцевим об’єктом теології та філософії і джерелом всякої істини є Бог, то не може бути принципової суперечності між теорією і вірою. Водночас не всі “істини одкровення” можна довести раціонально. Та це не ознака, що вони не правдиві чи суперечать розуму. Богословські істини “надрозумні”, але не “протирозумні”.

Роль філософії як “служниці релігії” полягає у тому, що вона повинна за допомогою логічних аргументів обґрунтувати християнські догми. Логічні доведення допомагають краще розуміти ці догми і зміцнити віру в людині.

Ф. Аквінський вважав, що можна довести буття Бога і запропонував п’ять доведень, які стали класичними в західноєвропейській теології:

1. Оскільки все на світі рухається то повинен бути “першодвигун” або “першопоштовх” руху – Бог.

2. Всі явища і предмети мають причину свого виникнення та існування. Першопричина усього – Бог.

3. Все в світі існує не випадково, а з необхідністю, ця необхідність – Бог.

4. Всі речі мають різні ступені досконалості. Тому повинно існувати абсолютне мірило досконалості – Бог.

5. У природі все має певний сенс, доцільність свого існування. А значить, повинна існувати “остання” і головна мета – Бог.

Проте деякі інші догми християнства не піддаються раціоналістичному обґрунтуванню (догма про Трійцю, про втілення Христа, про воскресіння з мертвих). Це неможливо зробити, не тому, що вони ірраціональні, а саме тому, що вони “надрозумові”, їх доведення не в змозі здійснити обмежений людський розум. Більшість догм християнства є предметом теології, а не філософії.

 

– Конец работы –

Эта тема принадлежит разделу:

Конспект лекцій філософія

Запорізький національний університет.. Міністерства освіти і науки.. Молоді та спорту України..

Если Вам нужно дополнительный материал на эту тему, или Вы не нашли то, что искали, рекомендуем воспользоваться поиском по нашей базе работ: Формування середньовічної філософської парадигми.

Что будем делать с полученным материалом:

Если этот материал оказался полезным ля Вас, Вы можете сохранить его на свою страничку в социальных сетях:

Все темы данного раздела:

ТЕМИ ЛЕКЦІЙ
  Тема 1. Сенс та призначення філософії   План 1. Світогляд як духовно-практичний феномен. 2. Історичні типи світогляду. 3. Філософія

Контрольні питання
1. Визначте сутність міфу та специфіку міфологічного світогляду. 2. Особливості релігії як світогляду. 3. Походження, проблематика та особливості філософії як світогляду.

Контрольні питання
1. Які принципи класифікації систем індійської і китайської філософії? 2. У чому полягає специфіка світогляду Упанішад? 3. Які ідеї філософської доктрини буддизму сприяли її перет

Докласична антична філософія.
Натурфілософія Мілетської школи. Виникла в VI ст. до н. е. в м. Мілеті, була одним з осередків іонійської філософської традиції. Основними представниками були Фалес (625–547 pp. до н. е.), А

Класична антична філософія.
Філософія Сократа. Остаточне усвідомлення місця філософії у суспільстві було здійснене Сократом (469–399 pp. до н. е.). Він першим прийшов до висновку, що філософія – це діяльність щодо усві

Посткласична антична філософія.
Давньогрецький скептицизм. У розвитку філософії після Арістотеля відбулися досить глибокі зміни, пов’язані з кризою демократичного суспільства, розповсюдженням диктаторських режимів у всьому

Емпіризм філософії Нового часу.
2.1. Френсіс Бекон.Філософія Френсіса Бекона (1561–1626 рр.) підкорена свідомій спробі формування науки та наукового пізнання. Трактат у вигляді проекту (який не був завершений пов

Раціоналізм філософії Нового часу.
3.1. Рене Декарт.Рене Декарт (1596–1650 р.) знаменує сформованість філософії Нового часу. Найбільш відомими його творами є: “Правила для керування розуму”, “Міркування про метод”,

Контрольні питання
1. Проаналізуйте основні поняття кантівської теорії пізнання. 2. Прокоментуйте основні формулювання категоричного імперативу І. Канта. 3. Співставте філософські погляди Г. Гегеля

Контрольні питання
1. Прокоментуйте тлумачення поняття “свобода” у філософії екзистенціалізму. 2. Охарактеризуйте структуру внутрішнього світу особистості за З. Фрейдом. 3. Основна мета, досягнення

Контрольні питання
1. Проаналізуйте зміст категорії „буття”. 2. Розкрийте еволюцію філософських поглядів на матерію. 3. Визначте основні форми існування матеріального світу. 4. Проаналізуйт

Тема 13. Природа і сутність свідомості
План 1. Філософські вчення про дух, душу, свідомість. 2. Структура свідомості, самосвідомість та рефлексія. 3. Свідомість та мозок. Проблема ідеального. 4. Суспі

Контрольні питання
1. Проаналізуйте, як в ході історичного розвитку різними філософами вирішувалась проблема пізнаваності світу. 2. Співставте аргументи представників емпіризму та раціоналізму. 3. С

Образ людини в історії філософії. Душа та тіло, біологічне та соціальне в людині.
Проблема людини являється відправною точкою та кінцевим пунктом всякої філософії. Це добре усвідомлювали ще античні філософи, які в гаслі “пізнай самого себе” виразили своє ставлення до проблеми лю

Контрольні питання
1. Якими чинниками, на Вашу думку, обумовлено розмаїття моделей людини в історії філософії? Аргументуйте свою відповідь. 2. Охарактеризуйте образ людини в античній філософії. 3. Д

Контрольні питання
1. Визначте основні концепції філософії історії. 2. В чому виявляється відмінність між історією, історіософією і філософією історії. 3. В чому, на Вашу думку, полягає смисл і спря

Контрольні питання
1. Розкрийте зміст поняття “глобальні проблеми сучасності”. 2. Чому глобальні проблеми виникли тільки в XX ст.? 3. Охарактеризуйте сучасні підходи до класифікації глобальних пробл

Хотите получать на электронную почту самые свежие новости?
Education Insider Sample
Подпишитесь на Нашу рассылку
Наша политика приватности обеспечивает 100% безопасность и анонимность Ваших E-Mail
Реклама
Соответствующий теме материал
  • Похожее
  • Популярное
  • Облако тегов
  • Здесь
  • Временно
  • Пусто
Теги