рефераты конспекты курсовые дипломные лекции шпоры

Реферат Курсовая Конспект

Енеза науки.

Енеза науки. - раздел Философия, Кредитно-модульний курс з філософії: філософія, логіка, релігієзнавство 2. Наукове Пізнання, Його Специфіка Й Побудова. ...

2. Наукове пізнання, його специфіка й побудова.

3. Методологія наукового пізнання.

1. Наука – складний багатогранний феномен, який можна розглядати з різних точок зору. З культурологічної точки зору – це компонент культури, форма передачі досвіду, який забезпечує прогрес суспільства, спадкоємність його розвитку. З логіко-гносеологічної точки зору – це система знання, особлива форма суспільної свідомості, яка різниться від інших форм метою, глибиною, раціональним способом відображення світу. З діяльнісної точки зору – це особлива діяльність, спрямована на одержання і застосування знань. З практичної – це безпосередня виробнича, практична сила суспільства, яка перетворює не лише матеріальне виробництво, але й духовну сферу. Наука – це велика духовна, моральна й інтелектуальна сила суспільства. Чим більше розвивається суспільство, тим більше його прогрес забезпечується розвитком і застосуванням науки. З інституціональної точки зору – це особливий соціальний інститут, що надає сталості й визначеності суспільним відносинам і, разом з тим, прискорює суспільний розвиток. Інституціональний характер діяльності означає, що в сучасну епоху наукова діяльність є ієрхізованою діяльністю, має складні організаційні форми, спирається на спеціальну матеріальну базу, систему спеціальних методів. З інформаційної точки зору – це система, створена для збирання, аналізу й переробки інформації. Таким чино, наука – це не просто система знань, але й процес їх одержання і застосування, це результат спеціалізованої діяльності, яка цільовим чином організована і має матеріальне й методичне забезпечення.

Як своєрідна форма пізнання – специфічний вид духовного виробництва – наука виникла в Європі, в Новий час, в ХVІ-ХVІІ ст., в епоху становлення капіталістичного способу виробництва й поділу єдиного раніш знання на філософію та науку.

Передумови науки створювались в стародавніх цивілізаціях – Єгипті, Вавілоні, Давній Греції - у формі емпіричних знань про природу й суспільство, у вигляді окремих елементів, “ зачатків” астрономії етики, логіки, математики й ін. Причина такого положення міститься у реальних суспільно-історичних факторах, які ще не утворювали об’єктивних умов для формування науки як особливої системи знання, своєрідного духовного феномену і соціального інституту. Справа в тім, що, в основному, стародавні суспільства були традиційними, тобто основну цінність в них складали традиції, неухильне слідування яким було гарантією стабільності суспільного життя. Знання, які виникали на той час, застосовувалися для обслуговування вже сформованих практичних структур і як самоцінні не розглядалися.

На відміну від традиційного знання наука Нового часу кардинально по-новому поставила питання про специфіку наукового знання і своєрідність його формування, про завдання пізнавальної діяльності та про її методи, про місце й роль науки у житті суспільства, про необхідність панування людини понад природою на основі знання її законів.

У суспільному житті почала формуватися світоглядна настанова, новий образ світу й стиль мислення, який по суті зруйнував попередню, багатьма століттями створену картину світобудови та привів до оформлення речево-натуралістичної концепції космосу з її орієнтацією на механістичні та кількісні методи. Об’явив природу механізмом, людина створила світ, в якому вона змогла щось розуміти, знати, і, відповідно, перетворювати за своєю волею та бажанням. Природа почала розглядатися з точки зору природного ладу, в якому мають місце тільки механічні події. У цьому зв’язку простір, час, матерія стали цікавити людину тільки з кількісного боку. Світ природи перестав бути заселений казковими істотами, духами тощо. І якщо, навіть, не заперечувалась ідея утвору природи Богом, то передбачалось, що він творив за законами математики. Божественна книга має шифр смислів, прихованих у її письменах.

Сприймати природу як сукупність природних подій і процесів, причино зумовлених, не залежних від людини, які відбуваються поза участю у них сил або істот – значить відноситися до неї як до об’єкта науки. Наука увійшла у світоглядний контекст епохи і виробила способи та методи спілкування людини зі світом і природою. Головною метою такого спілкування стало отримання знання.

У розумінні ґенези, виникнення науки в історії та філософії науки склалися два протилежні підходи. З точки зору екстерналізму, поява науки обумовлена цілком і повністю зовнішніми для неї обставинами – соціальними, економічними і ін. Тому основною метою вивчення науки є реконструкція соціально-культурних умов і орієнтирів науково-пізнавальної діяльності. Вони й виступають як головний фактор, що безпосередньо визначає виникнення й розвиток науки, її структуру, особливості, напрямок еволюції.

Інтерналізм, навпаки, основною рушійною силою розвитку науки вважає фактори, які пов’язані з внутрішньою природою наукового знання: логіку вирішення його проблем, співвідношення традицій і новацій тощо. Тому головну увагу при вивченні науки прибічники інтерналізму спрямовують на опис власно пізнавальних процесів. Соціокультурним факторам надається другорядне значення: у залежності від ситуації вони можуть лише прискорювати або гальмувати внутрішній хід наукового пізнання.

Отже, наука – це форма духовної діяльності людей, яка спрямована на виробництво знань про природу, суспільство і само пізнання, яка має безпосередньою метою збагнення істини та відкриття об’єктивних законів на основі узагальнення реальних фактів у їх взаємозв’язку, для того щоб передбачувати тенденції розвитку дійсності та сприяти її зміні.

Наука – це й творча діяльність з отримання нового знання і результат цієї діяльності: сукупність знань (переважно у понятійній формі), зведених у цілісну систему на основі певних принципів, і процес їх відтворення. Сума розрізнених, хаотичних відомостей не є науковим знанням. Як і інші форми пізнання, наука є соціокультурною діяльністю, а не тільки чистим знанням.

Таким чином, основні сторони буття науки – це, по-перше, складний, суперечний процес отримання нового знання; по-друге, результат цього процесу, тобто поєднання отриманих знань у цілісну, таку, що розвивається органічну систему; по-третє, соціальний інститут зі своєю інфраструктурою: організацією науки, професіональними об’єднаннями учених, ресурсами, фінансами, обладнанням, системою наукової інформації тощо; в-четвертих, особлива галузь людської діяльності і важливий елемент культури.

Основним завданням наукового пізнання є знаходження об’єктивних законів дійсності – природних, соціальних (суспільних), законів самого пізнання, мислення тощо. Звідси орієнтація дослідження головним чином на загальні, суттєві властивості предмета, його необхідні характеристики й їх вираз у системі абстракції, у вигляді ідеалізованих об’єктів. Якщо цього немає, то немає і науки, оскільки само поняття науковості передбачає відкриття законів, поглиблення у сутність досліджуваних явищ. Це – основна ознака науки.

На основі знання законів функціонування й розвитку досліджуємих об’єктів наука здійснює передбачення майбутнього з метою подальшого практичного освоєння дійсності. Націленість науки на вивчення не тільки об’єктів, перетворюваних в практиці сьогодення, але й тих, які можуть стати предметом практичного освоєння у майбутньому, є важливою рисою наукового пізнання. Передбачення майбутнього – така категорія , яка поєднує будь-які способи отримання і використання інформації про майбутнє, в і яка конкретизується у поняттях “прогноз”, “план”, “проект” та ін. Передбачення майбутнього – третя ланка у ланцюгу логічних операцій, дві попередні ланки якого складають аналіз теперішнього і дослідження минулого. Наукове передбачення зводиться до того, щоб мислено, у загальному вигляді, у відповідності із виявленими законами, сконструювати модель майбутнього з тих його одиничних фрагментів, які існують сьогодні. Будь-яке наукове передбачення завжди неминуча має свої межі, за якими воно перетворюється в утопію. У науці також важливо знати те, чого принципово бути ніколи, ні за будь-яких умов, не може.

Істотною ознакою наукового пізнання є його системність, тобто сукупність знань, приведених до ладу на основі певних теоретичних принципів, які й поєднують окремі знання у цілісну органічну систему. Збори розрізнених знань, їх механічна сукупність, не поєднана у систему, ще не утворює науку. Знання перетворюються у наукові, коли цілеспрямоване збирання фактів, їх опис і узагальнення доводиться до рівня їх включення у систему понять, у склад теорії.

Для науки характерна постійна методологічна рефлексія. Це означає, що у ній вивчення об’єктів, виявлення їх специфіки, властивостей і зв’язків завжди супроводжується – у тому чи іншому ступеню – усвідомленням методів і засобів, за допомогою яких досліджуються дані об’єкти.

Безпосередньою метою і вищою цінністю наукового пізнання є об’єктивна істина, осягаємо переважно раціональними засобами і методами, але не без участи живого споглядання і позараціональних способів пізнання. Звідси виплаває характерна риса наукового пізнання – об’єктивність, усунення не притаманних предмету дослідження суб’єктивних моментів для реалізації чистоти його розгляду. Проте, активність суб’єкта – важлива умова і передпосилка наукового пізнання.

Отже,суттєвими ознаками науки є:

- наявність проаналізованого та систематизованого достовірного знання, узагальненого до ступеню виразу у ньому суттєвих зв”язків пізнавальної предметної галузі;

- єдність у цьому знанні описування, пояснення та передбачення;

- наявність методологічно-операційної складової частини, за допомогою якої можна перевіряти наявні знання і отримувати нові;

- наявність особливої мови з точним закріпленням змісту за кожним терміном, категоріальний зміст знання, тобто наявність орієнтовно – конструктивних понять, єдність яких дає певний зріз предметного змісту буття, що отримує назву фізичної, хімічної, біологічної та ін. реальності;

- наявність вихідних принципів та аксіом, загальнофілософських припущень, що лежать в основі кожної науки, надаючи її змісту та викладу характеру системної єдності.

Наукове пізнання є цілісна система, що розвивається та має досить складну структуру. Остання є єдністю стійких взаємозв’язків між елементами даної системи. Структура наукового пізнання може бути представлена у різних її зрізах. Як такі можуть виступати: об’єкт пізнання, суб’єкт пізнання, засоби і методи пізнання – його знаряддя (матеріальні й духовні).

У структурі будь-якого наукового знання існують елементи, які не вміщуються у традиційне розуміння науковості: філософські, релігійні, магічні уявлення, інтелектуальні й сенсорні навички, які не піддаються вербалізації та рефлексії, соціально-психологічні стереотипи, інтереси, потреби, наслідки особистих пристрастей і антипатій.

Варто розрізняти наступні елементи у структурі наукового пізнання: ідеали та норми наукового пізнання, наукову картину світу, філософські основи пізнання. Ідеали та норми наукового пізнання – сукупність певних концептуальних, ціннісних, методологічних й інших настанов, властивих науці на кожному конкретно-історичному етапі розвитку, тобто вони є тими критеріями, які дозволяють віднести дане знання до наукового. До них відносяться і способи побудови теорії, сам науковий дискурс, критерії істинності тощо. Їх основна функція – організація та регуляція процесу наукового дослідження, орієнтація на більш ефективні шляхи, засоби і форми досягнення істинних результатів. При переході на новий етап наукового дослідження (наприклад, при переході від класичної до некласичної науки) кардинально змінюються його ідеали та норми. Їх характер визначається в першу чергу предметом пізнання, специфікою досліджуваних об’єктів, а їх зміст завжди формується у конкретному соціокультурному контексті.

Наукова картина світу – цілісна система уявлень про загальні властивості та закономірності дійсності, побудована у результаті узагальнення та синтезу фундаментальних наукових понять і принципів. У залежності від основ поділу розрізняють загальнонаукову картину світу, яка включає уявлення про всю дійсність ( тобто про природу, суспільство і само пізнання) і природничо-наукову картину світу. Остання - у залежності від предмета пізнання – може бути фізичною, астрономічною, хімічною, біологічною тощо. В загальнонауковій картині світу визначальним елементом виступає картина світу тієї галузі наукового знання, яка займає лідируюче становище на конкретному етапі розвитку науки.

Кожна картина світу будується на основі певних фундаментальних наукових теорій і по мірі розвитку практики і пізнання одні наукові картини світу змінювалися іншими. Так, природничо-наукова (і, насамперед, фізична) картина будувалася спочатку на основі класичної механіки, потім – електродинаміки, потім – квантової механіки і теорії відносності, і, нарешті, - на основі синергетики.

Загальнонаукова класична картина світу при опису й теоретичному обґрунтуванні своїх об’єктів прагнула елімінувати все, що відноситься до суб’єкта, засобам, прийомам і операціям його діяльності. Тут панує об’єктний стиль мислення, прагнення пізнати предмет сам по собі, безвідносно до умов його вивчення. Для класичної картини світу характерно уявлення про час і простір як абсолютні об’єктивні координати, в межах яких відбуваються події. У цій картині панують незмінні закони і суворий детермінізм.

Некласична картина світу, яка побудована на основі релятивістської і квантової теорії, відкидає об’єктивізм класичної картини, відхиляє уявлення про реальність як щось, незалежне від засобів її пізнання, суб’єктивного фактору. У ній зображений зв’язок між знаннями об’єкта і характером засобів і операцій діяльності. Експлікація цих зв’язків розглядається як умова об’єктивно-істинного опису та пояснення світу.

Істотною ознакою постнекласичної картини світу є включеність суб’єктивної діяльності в “тіло знання”. У ній врахована співвіднесеність характеру знань про об’єкт, які отримуються, не тільки з особливістю засобів і операцій діяльності суб’єкта, але з її ціннісно-цільовими структурами. Характерною рисою постнекласичної картини світу є універсальний еволюціонізм, який поєднує ідеї еволюції з ідеями системного підходу й поширюючий розвиток на усі сфери буття, установлюючи універсальний зв’язок між неживою, живою і соціальною матерією.

Поняття “філософські основи науки” виражає філософські ідеї та принципи, які утримуються в даній науці й надають найбільш загальні орієнтири для пізнавальної діяльності. Філософські основи науки поряд із функцією обґрунтування вже отриманого знання виконують також евристичну (беруть участь у побудові нових теорій) і методологічну функції. Будучи засобом (знаряддям) приросту нового знання, вони сприяють формуванню нових методів наукового дослідження. Філософські основи науки різнорідні й історичні: при переході від одного етапу розвитку науки до іншого протягом наукових революцій один їх набір змінюється іншим, проте певна наступність при цьому зберігається.

3. Методологія наукового пізнання.

Метод у самому широкому смислі слова – шлях до будь-чого, спосіб соціальної діяльності у будь-якій формі, а не тільки пізнавальній. Метод зводиться до сукупності певних правил, прийомів, способів, норм пізнання і дії. Він є системою принципів, вимог, які орієнтують суб’єкта у вирішенні конкретної задачі, досягнення певного результату у даній сфері діяльності. Він дисциплінує пошук істини, дозволяє зекономити сили та час, рухатися до мети найближчим шляхом. Основна функція методу – регулювання пізнавальної та інших форм діяльності.

Поняття “методологія” має два основні значення: 1) система певних способів, прийомів і операцій, які застосовуються у тій чи іншій сфері діяльності (в науці, політиці, мистецтві тощо); вчення про цю систему, теорія методу. Так, методологія науки досліджує структуру і розвиток наукового знання, засоби і методи наукового дослідження, способи обґрунтування його результатів, механізми і форми реалізації знання у практиці.

Існують дві основні методологічні помилки: 1) недооцінка або відкидання ролі методу і методологічних проблем (“методологічний негативізм”); перебільшення, абсолютизація ролі методу, перетворення його в універсальну відмичку до всього, у звичайний інструмент наукового відкриття (“методологічна ейфорія”)

Будь-який метод виробляється на основі певної теорії, яка тим самим виступає його необхідною передумовою. Ефективність, сила кожного методу обумовлена змістовністю, глибиною, фундаментальністю теорії, яка “стискується у метод”. У свою чергу, метод розширюється у систему, тобто використовується для подальшого поглиблення і розгортання знання, його матеріалізації на практиці.

У сучасній науці достатньо успішно працює багаторівнева концепція методологічного знання. В цьому плані усі методи наукового пізнання за ступенем загальності можуть бути поділені таким чином:

Філософські методи, серед яких найбільш давніми є діалектичний і метафізичний методи. Діалектика – учення про найбільш загальні закони розвитку природи, суспільства та пізнання і заснований на цьому вченні універсальний метод мислення і дії. Діалектику як особливий спосіб осмислення дійсності запровадив у традиціях європейської філософії Геракліт Ефеський, хоча її прояви та елементи були присутні в міркуваннях багатьох грецьких філософів, рівно як і філософів стародавнього Сходу. На рівень теоретичної розробленості діалектику вивів Г.Гегель. Діалектичний метод виходить із того, що якщо в об’єктивній дійсності відбувається постійний розвиток, виникнення та знищення всього, взаємоперехіди явищ, то поняття, категорії та інші форми мислення повинні бити гнучкими, рухомими, взаємопов’язаними, єдиними у протилежностях, щоб вірно відобразити реальну дійсність, яка розвивається. Тому найважливішим принципом діалектики є історизм, – розгляд предмета у його розвитку, саморусі, зміни та всебічність розгляду.

Категорії діалектики – це такі поняття (форми мислення), які відображають найбільш загальні та суттєві властивості, зв’язки і відносини реальної дійсності та пізнання. Філософські категорії - це результат історичного розвитку пізнання на основі чуттєво-матеріальної діяльності людей, суспільної практики. Основні категорії діалектики: сутність і явище, можливість і дійсність, необхідність і випадковість, форма і зміст, причина і наслідок, загальне і одиничне, кількість і якість, розвиток, протиріччя тощо.

Зв’язок і взаємодія певних філософських категорій виступають як закони діалектики, першим із яких є закон єдності та боротьби протилежностей, що розкриває саме основне у розвитку – його джерело, яким є протиріччя (взаємозв’язок протилежностей).

Протилежності – це такі сторони, моменти, предмети, які одночасно: а) нерозривно пов’язані; б) взаємно виключають одне одного, причому не тільки у різних, але у одному і тому ж відношенні.; в) взаємопроникають і – при певних умовах – переходять один в одного. До них можна віднести, наприклад, такі явища і процеси як позитивне і негативне, інтегрування і диференціювання, асиміляція і дисиміляція, прогрес і регрес, матеріальне й ідеальне і ін. Тим самим розвиток постає як процес виникнення, зростання, загострення і вирішення різноманітних протиріч, серед яких визначальну роль грають внутрішні протиріччя даного предмету чи процесу. Саме вони і виступають як вирішальне джерело їх розвитку.

Закон взаємного переходу кількісних і якісних змін розкриває механізм розвитку: поступове накопичення кількісний найменувань у певний момент приводить до корінних якісним перетворенням (стрибкам), до виникнення нової якості, яка в свою чергу надає зворотного впливу на характер і темпи кількісних змін. Такі, наприклад, перехід води із одного агрегатного стану в інший у залежності від температури, тиску й ін. Факторів, перетворення одних хімічних елементів у інші у залежності від зміни розміру заряду ядра атома.

Закон заперечення виражає поступальний, циклічний, спадкоємний характер розвитку і його формулу: спіраль, а не коло або пряма лінія, повторення на вищій стадії деяких властивостей нижчої, повернення як би до старого. При цьому розвиток постає як процес, який начебто повторює пройдені щабелі, але повторює інакше, на більш високому рівні, наприклад, теза (ствердження) – антитеза (діалектичне заперечення) – синтез (єдність тези й антитези); за цією схемою розвиток мислення відбувається наступним чином: догматизм ( мислення рухається в межах уже заданих схем) – нігілізм (заперечення будь-якої визначеності) – діалектиктичний спосіб мислення (урахування процесуальності становлення буття).

Іншим розумінням діалектики є розуміння її як діалогу.

Антиподом діалектики є метафізика. Термін “метафізика” був впроваджений у І ст до н.д. коментатором Аристотеля Андроніком Родосським. Систематизуючи твори давньогрецького мислителя, він розташував “після фізик” ті з них, у яких йшлося про загальні питання буття та пізнання. Сучасне поняття “метафізика” має три основні значення: метафізика як:

- наука про загальне, рід пізнання, який має предметом розгляду усе суще;

- онтологія, вчення про буття як таке, незалежно від його окремих різновидів;

- філософський спосіб мислення, протилежний діалектиці, якій заперечує загальний зв’язок і розвиток. Його об”єктивна основа – необхідність пояснення подробиць, окремих елементів (сторін) цілого, для чого ці сторони мають були мислено вилученими із цього цілого та досліджені окремо. До метафізичних відносять наступні методологічні позиції: релятивізм (все відносно), софістика (свідоме перекручення думки на засадах того, що протилежності тяжіють одна до одної), еклектика (довільне поєднання різнородних елементів), парадоксалізм (накопичення несумісних тверджень).

Загальнонаукові підходи та методи дослідженнявиступають як своєрідна проміжна методологія між філософією та фундаментальними теоретико-методологічними положеннями спеціальних наук. Науковими методами емпіричного дослідження є спостереження – цілеспрямоване сприйняття явищ дійсності (пов’язане з описом і вимірюванням), порівняння та експеримент, де відбувається активне втручання у перебіг досліджуваних процесів.

Серед наукових методів теоретичного дослідженні виділяють формалізацію, ідеалізацію, індукцію, дедукцію, аналіз, синтез тощо.Формалізація– це відображення змістовного знання у знаковому формалізмі, символічних позначеннях;ідеалізацієює доведення параметрів певних фактів або явищ до гранично можливих меж для виявлення певної якості в найповнішому варіанті;індукцієюявляється рух думки від загальних ідей до фактів (індивідуальних тверджень);індукція– це рух думки від окремих (часткових) фактів до ідей (узагальнень); аналізомє розкладання фактів на їх елементарні складники; синтез– передбачає поєднання елементарних складників у складніше цілісне явище. Зазначені методи часто застосовуються людьми у повсякденному досвіді. У науці вони мають чітке процедурне розроблення. Використання ідеалізації та формалізації підводить до математичного опрацювання фактів. Усі ці методи приводять до виникнення наукових теорій – системи раціонально-логічних тверджень, понять, принципів, законів, що співвіднесені із певними сферами реальності.

Необхідність та виправданість уваги до питань методу у сучасній філософії зумовлена тим, що людська діяльність не детермінована генетично, а тому й не видобудовується природно-стихійним шляхом; в цілому людська діяльність розвивається від рецептурного типу внутрішньої організації до методологічного. Метод постає складним утворенням, що включає описову, процедурну і концептуальну складові. Обґрунтування способів використання методів відбувається у межах відповідної методології, зумовленої соціокультурно.

– Конец работы –

Эта тема принадлежит разделу:

Кредитно-модульний курс з філософії: філософія, логіка, релігієзнавство

Університет сучасних знань.. Слов янський державний педагогічний університет.. Кредитно модульний курс з філософії філософія логіка релігієзнавство..

Если Вам нужно дополнительный материал на эту тему, или Вы не нашли то, что искали, рекомендуем воспользоваться поиском по нашей базе работ: Енеза науки.

Что будем делать с полученным материалом:

Если этот материал оказался полезным ля Вас, Вы можете сохранить его на свою страничку в социальных сетях:

Все темы данного раздела:

Гриф надано
Міністерством освіти і науки України (лист №1.4/18-Г-1445 від 18.06.08. Авторський колектив: Мозговий Л.І., Бичко І.В.,

ПЕРЕДМОВА
Духовна культура України на зламі тисячоліть переживає значні зміни, які відображають фундаментальні зрушення в суспільному житті. Навчальний посібник «Кредитно-модульний курс з філософії: філософі

Даосизм
Даосизм — філософське вчення, згідно з яким природа і життя людей підпорядковані загальному божественному законові дао. Засновником даосизму — другої за значенням течії у філ

Тести до теми
І РІВЕНЬ 1. «Слово про Закон і Благодать» Іларіона Київського. Автор розуміє «благодать» як: а)засадниче поняття християнського віровчення, яке було покладене в о

Мал. 3.
Некласична наука кінця ХІХ – ХХ століття революційно змінила уявлення про час. Теорія відносності, теорія термодинаміки спростували класичну картину світу, побачивши час нелінійним, дискретним, зал

Загальна характеристика понять.
За давньою усталеною традицією людство виділяє два основні джерела знання та пізнавального процесу: відчуття (або чуття) та мислення. Але їхня взаємодія у процесі пізнання вияв

Визначення понять
Визначенням,або дефініцією,називається логічна операція, що розкриває зміст поняття. Наприклад: «Студент – людина, яка навчається уВНЗ або технікумі». Поняття, змі

Загальна характеристика судження.
Судження — це форма мислення, у якій щось стверджується чи заперечується в існуванні предметів або виражається зв'язок між предметом та його властивостями чи відношення між предмет

Загальна характеристика умовиводу.
Умовивід — це форма мислення, у якій з одного чи кількох іс­тинних суджень на основі певних правил виводу виводять нове судження. Структура кожного

Римо- католицька церква (РКЦ)
Римо-католицька церква- друга за чисельністю парафій Католицька Церква в Україні; до неї належать католики латинського обряду. Україна від початків своєї християнізації зазнала впливу і Візантійськ

Хотите получать на электронную почту самые свежие новости?
Education Insider Sample
Подпишитесь на Нашу рассылку
Наша политика приватности обеспечивает 100% безопасность и анонимность Ваших E-Mail
Реклама
Соответствующий теме материал
  • Похожее
  • Популярное
  • Облако тегов
  • Здесь
  • Временно
  • Пусто
Теги