рефераты конспекты курсовые дипломные лекции шпоры

Реферат Курсовая Конспект

Тема 18

Тема 18 - раздел Философия, Філософія Політична Система Суспільства Політика — Мистецтво Управлі...

ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА СУСПІЛЬСТВА

Політика мистецтво управління державою.

Арістотель

Політика — важливий компонент життєдіяльності суспільства. За своєю природою вона пронизує всі сфери суспільного життя. Як соціальне явище політика носить відносно самостійний характер, і її розвиток відбувається на основі своїх власних об'єктивних закономірностей. Але сутнісний аншгіз цього соціального явища не може бути повним і зрозумілим без виявлення його взаємодії з іншими явищами і процесами політичного простору суспільного життя. Пізнання політики як підсистеми суспільних відносин можливе лише як "момент" історії, еволюції та розвитку соціальної системи в цілому.

Отже, політична система як одна із частин або підсистем соціальної системи дає змогу виявити межі політики та політичних відносин, їхні елементи та взаємозв'язок між ними, функції та ін. Тобто поняття політичної системи дає можливість розкрити цілісність, динамізм і структуру політичного життя, його якісні характеристики, що визначаються насамперед місцем і роллю самої політики у суспільстві. На думку М.Вебера, коли мова йде про політику, то це поняття слід пов'язувати передовсім з владою і державою. Він підкреслював, що політика означає прагнення до участі у владі або до виявлення впливу на розподіл влади або між державами, або всередині держави між групами людей, наділених владою.

Сутність структура та функції політичної системи

Система — це певна сукупність взаємопов'язаниих елементів, що утворюють стійку цілісність, мають певні інтегративні особливості та внутрішні закономірності, властиві саме цій спільності. Будь-яка система характеризується також стійкими зв'язками елементів, які досягаються внаслідок структурного упорядкування її частин. Важливою рисою системи є її цілеспрямований функціональний стан.

Як складна, саморегульована система, суспільство має кілька підсистем: економічну, політичну, соціальну, духовну тощо. Кожна у своїй сфері виступає окремо і має свої підсистеми, відповідне місце та роль у суспільному житті.

Як одна з форм соціального руху матерії, політична система тісно пов'язана з особливою формою діяльності людей — політикою. На відміну від інших систем суспільного життя, політична система має ряд особливостей: вона бере участь у розв'язанні таких загальносоці-альних завдань, як інтеграція суспільства, розподіл у ньому матеріальних і духовних цінностей; монополія на державний примус у масштабах всього суспільства і використання для цього спеціального апарату; має досить складну внутрішню будову, що включає різноманітні політичні організації, принципи, норми, механізми комунікацій, які забезпечують прямий і зворотний зв'язок соціальних груп і членів суспільства з політичною владою. Політична система має монополію на здійснення влади.

Політична влада торкається інтересів великих мас людей, певних соціальних груп, що причетні до керівництва суспільством і займають панівні позиції в економічному житті. Це керівництво є загальнообов'язковим і здійснюється як при безпосередній участі домінуючих у суспільстві соціальних сил, так і через суспільно-політичні організації та рухи, політичні групи та 'їхніх лідерів. Ознакою політичної влади є наявність особливої групи, специфічного прошарку людей, які професійно зайняті управлінням.

Сучасне наукове знання про політичні системи поділяється на два підходи. В першому з них політична система подається як теоретичний, ідеальний конструкт, який дає змогу виявляти і описувати системні властивості різних політичних явищ. При такому підході політична система розглядається не як відображення політичної дійсності, а як засіб (інструмент) системного аналізу політики. В такому значенні поняття "політична система" може застосовуватися для аналізу будь-якого відносно цілісного і самостійного політичного утворення: держави, партії, профспілки, громадсько-політичного руху та ін., кожне з яких можна розглядати як специфічну політичну систему.

У другому більш конкретному тлумаченні поняття "політична система" визначає реальний складний механізм формування і функціонування владних відносин у суспільстві. Цей механізм включає: політичну діяльність і політичні відносини між різними політичними суб'єктами (групи та індивіди); політичну організацію, до якої входять держави, партії, політичні асоціації, політичні й правові норми, політична свідомість і політична культура та ін.

Спираючись на ці підходи, при аналізі політичних систем різних суспільств слід враховувати як системні властивості різних політичних явищ, так і сталі взаємозв'язки між ними. А саме: інвайромен-тальні (взаємозв'язок середовища і системи); інституціональні (орга-

нізаційні властивості елементів системи — держава, партії, громадські організації, масові об'єднання, які беруть участь у політичному житті); регулятивні (правові і політичні норми як нормативні основи діяльності інститутів системи); комунікативні (внутрішні системні властивості і зв'язки та відносини); функціональні (політичний режим і процес, що складаються в результаті діяльності з елементів системи); культурно-творчі й ідеологічні (політична культура і свідомість); рольові (призначення політичної системи як цілого у суспільному житті окремої країни і на міжнародній арені, а також роль окремих елементів політичної системи).

Отже, політична система становить складне і специфічне явище в життєдіяльності суспільства, з внутрішньо організованими зв'язками і властивостями елементів, її можна визначити як системну сукупність політичних відносин, правових і політичних норм, інститутів, ідей, пов'язаних із формуванням, здійсненням влади та управлінням суспільством.

Аналіз політичної системи дає змогу розкрити її структуру. Це — внутрішня організація цілісної системи як специфічного способу взаємозв'язку і взаємодії компонентів, що її утворюють; стійка впорядкованість елементів; закономірні зв'язки між елементами. Структура дає змогу зрозуміти, яким чином організоване системне ціле.

Першим фундаментальним елементом політичної системи суспільства є політичні відносини між індивідами, соціальними та етнічними групами, націями, державами, державою і громадянами, громадянами і їх організаціями щодо влади, виробленя і здійснення політики. Тут політична діяльність виступає формою функціонування політичних відносин. Вона є усвідомленою, цілеспрямованою діяльністю соціальних суб'єктів з реалізації своїх політичних інтересів в конкретній політичній діяльності людей, їх соцішІьних груп, громадсько-політичних об'єднань.

Політична діяльність розпочинається з виникнення того або іншого інтересу і завершується його реалізацією, тобто практичним результатом.

Одним з центральних елементів політичних відносин і політичної діяльності е політичні ролі. Аналіз показує, що якою б стабільною не була система, політичні ролі її суб'єктів завжди в динаміці.

Політичні відносини тим стабільніші, чим чіткіше будуть визначені і закріплені в законах та нормах (правових, політичних, моральних) ролі, тобто коло прав, обов'язків і відповідальності суб'єктів політичної системи. Тому найважливіше політичне діяння складається з утворення, зміцнення і виконання ролей, пов'язаних з поєднанням

елементів політичної системи з певними відносинами. Такі ролі — ролі формування політичної системи та її функціонування — відіграють "офіси", сукупність офісів, у даному разі мається на увазі система органів і посад державних, партійних і громадських організацій.

У зв'язку з цим стрижневим елементом політичної системи виступає політична органзація суспільства, що включає: державу та її установи, політичні партії, громадсько-політичні організації і рухи, трудові колективи з своїми органами самоврядування.

Важливим елементом політичної системи є політична свідомість як невід'ємний компонент політичної діяльності людей. Вона являє собою відображення політичного життя суспільства в ідеях, поглядах, уявленнях, традиціях, соціально-політичних почуттях людини, соціальної групи, нації, народу. Політична свідомість — це розуміння суспільством самого себе як політичної цілісності; в реальному житті вона виступає як сукупність відповідних знань і оцінок.

Значну роль у політичній системі відіграє політична культура, яка характеризує якісний стан політичних відносин і діяльності в суспільстві, а також розкриває ступінь соціально-культурного розвитку людини та міру її активності у перетворенні політичної дійсності.

Політичні і правові норми виступають важливим регулюючим елементом політичної системи. Якщо політичні норми діють і реалізуються у вигляді принципів і установ, що регулюють діяльність політичних інститутів і громадян, як суб'єктів політичного життя, то правові норми — це сукупність затверджених або санкціонованих державою загальнообов'язкових правил політичної поведінки (норм), дотримання котрих забезпечується певними заходами державного впливу (кримінальне, адміністративне, державне, громадянське право). На основі політичних і правових норм утворюються регулятори суспільних відносин щодо влади і закріплюються основні принципи діяльності суб'єктів політики.

Визнаним елементом політичної системи суспільства є засоби масової інформції як засоби духовного спілкування великих мас людей, духовно-політичного спілкування держави і суспільства, людини і держави, держави з іншими політичними інститутами та іншими державами і міжнародними організаціями. Засоби масової інформації використовуються насамперед для політичного і ідеологічного впливу на електорат з метою легітимізації влади або її захоплення, зміцнення і реалізації в інтересах певних соціальних сил. Отже, політична система — це жива, відкрита, динамічна система, що виконує свої функції.

У науковій літературі є різні точки зору щодо функцій політичної системи, але ж є і певні спільні наукові підходи. Погляди більшості

дослідників збігаються на тому, що кожна функція має відбивати певну системну якість. На цій підставі можна виокремити такі основні функції політичної системи суспільства:

1) визначення цілей і завдань суспільства;

2) мобілізація ресурсів;

3) владно-політична інтеграція суспільства;

4) регулювання режиму соціально-політичної діяльності;

5) легітимізація, під якою розуміється досягнення необхідного ступеня відповідності реального політичного життя офіційним політичним і правовим нормам.

Головні функції політичної системи — це визначення цілей і завдань даного суспільства, а також мобілізація всіх ресурсів для досягнення цих цілей і регулювання режиму політичної діяльності. Функції інтеграції, легітимізації є не лише функціями політичної системи, а й духовно-культурної, економічної та інших систем.

Виконуючи свої функції, політична система забезпечує цілісний керівний вплив на суспільство як єдиний організм, що ефективно управляється політичною владою.

Характерною ознакою політичного управління є те, що це управління свідоме, воно пов'язане з визначенням стратегічних, довгострокових пріоритетів, цілей, мети діяльності людей, їх угруповань і суспільства в цілому. Політичне управління має формувати і підтримувати певний соціальний порядок, забезпечувати його захист, виправдовувати його існування.

Сьогодні Україна тільки починає розбудову своєї нової політичної системи — системи демократичної діяльності й відносин, правових гарантій та культури політичної відповідальності всіх суб'єктів демократичного процесу.

Тому в реальному житті нашої країни, як і інших країнах, що формують свої нові політичні системи, відбувається постійне суперництво двох факторів, двох основних тенденцій. З одного боку, фактор випадковостей, тенденція до дезорганізації, до руйнування нової політичної системи. З другого — фактор управління і самоуправління, тенденція до організованості, упорядкування і стабілізації розвитку та прогресу політичної системи. Важливо, щоб усі ці процеси і явища були вузько детермінованими і мали можливість для різних ліній розвитку. Можливість управління визначається самим існуванням випадкостей, що дає змогу уникнути одноваріантного призначення. Тому одна з основних умов управління — це умова мати певний вибір; друга умова, — щоб управляти, треба мати зворотний зв'язок між усіма елементами політичної системи.

 

 

Держава — базовий інститут політичної системи

Держава посідає особливе місце в політичной системі, надаючи їй цілісності і стійкості, зорієнтованості на важливі суспільні справи. Вона виконує винятковий і необхідний

обсяг діяльності з управління, розпоряджається ресурсами суспільства і регулює його життєдіяльність. Держава — основне знаряддя влади, носій суверенітету, тобто необмеженої верховної, неподільної політичної влади. Саме в державі концентрується весь комплекс економічних, соціальних, політичних і культурно-духовних інтересів різних соціальних груп, суперечностей, що виникають між ними, та засобів їхнього подолання і узгодження.

Поняття "держава" виникло близько трьох тисячоліть тому (стародавня держава Урарту існувала в IX—VI ст. до н.е.). Грецький філософ Платон уявляв ідеальну державу як ієрархію трьох станів: правителів-мудреців, воїнів і чиновників, селян і ремісників. Основоположник утопічного соціалізму Т.Мор стверджував: держава — це змова багатих проти бідних. Г.Регель вважав, що держава — це образ і дійсність розуму, це життя Бога в світі. Для нього було зрозумілим, що держава, уряд виникають лише тоді, коли вже існують станові відмінності, коли багатство і бідність стають дуже великими і коли виникають такі відносини, за яких велика маса вже не може задовольнити свої потреби.

Держава виникла як результат процесів, що відбувалися в суспільстві, як реакція на розвиток його потреб. У різні епохи формувалися і різні погляди на походження держави. За теологічною теорією (ідеологи релігій Стародавнього Сходу, християнської церкви, середньовічних монархій, ісламської релігії) походження держави пояснюється Божою волею.

Патріархальна теорія (її представники — Арістотель та ін.) доводила, що держава походить від сім'ї; асболютна влада монарха є продовженням влади батька в сім'ї (патріарха).

Договірна теорія (Гроцій, Гоббс, Руссо) обґрунтовує положення, що держава виникла внаслідок угоди (договору) між людьми. Ця теорія виводить державу не з економічних відносин, а безпосередньо з волі і свідомості людей, їхнього розуму.

Психологічна теорія (Петражицький, Фрейзер, Тард) пояснює державу особливими властивостями психіки, зокрема психологічною потребою людей у підпорядкуванні. На думку прихильників цієї теорії, держава — це організація, яка створюється для керівництва суспільством з боку визначених осіб.

Теорія ненасшіьства (Гумплович, Дюрінг) обстоює виникнення держави актом насильства, завоюванням землеробів кочівниками. При

завоюванні має бути певний рівень продуктивних сил, має існувати власність.

Згідно з макрсизмом, держава виникає разом з поділом суспільства на класи, соціальні групи. Організація, яка виникла із родоплемінних форм, стає державою, коли її зміст і функція зводяться до захисту економічних, політичних та ідеологічних інтересів групи, що володіє основними засобами виробництва. В результаті держава як надбудова над економічним базисом суспільства визначається характером виробничих відносин, передусім відносинами власності на основні засоби виробництва. Зовнішніми ознаками утворення держави в древній Греції були: заміна суспільного поділу за ознакою кровних зв'язків територіальним поділом і організацією; виділення зовнішнього щодо суспільства апарату влади (армія, поліція, суд); утримання цього апарату за рахунок податків з громадян.

Своєрідно витлумачив суть держави німецький вчений М.Вебер, який розробив "політичну соціологію панування". Влада, за Вебером, означає можливість здійснення волі всередині певного соціального відношення, навіть всупереч опорові інших його учасників. Основною ознакою панування він вважав здатність апарату управління гарантувати "порядок" на даній території шляхом погроз або й застосування психічного й фізичного насильства. "Панування" розглядається в політичній соціології Вебера як особлива форма влади, як основний інститут у системі держави.

Конкретно-історичний характер держави виявляється не тільки в її відповідній формаційній прописці (йдеться про рабовласницьку, феодальну, буржуазну державу), айв її історичності як такої, у часі. Поняття "держава" і "влада" не тотожні, влада старіша за державу, бо не може бути суспільства безвладного (тобто анархічного), і протягом всієї первісної історії ця влада функціонувала як недержавне і дополі-тичне суспільне самоуправління.

Держава як політична організація — це такий суспільний механізм, який покликаний захищати інтереси людей певної території і регулювати за допомогою правових норм взаємовідносини між ними, використовуючи при необхідності спеціальні органи примусу.

Як особливий конституйований суб'єкт держава виражає суспільний (публічний) характер людської діяльності. В міру своєї еволюції вона виявляє, таким чином, відділення суспільної сутності від самого суспільства. Чим більше розвинута держава, тим більше вона відокремлена від суспільства, яке в Новий час набуває якостей "громадянського" на противагу "суспільству політичному", тобто власне державі.

Держава опосередковує рух основної суперечності людської діяльності між її суспільним характером та індивідуальною формою здійснення. Сутність держави розвивається в міру того, як розгортається опосередкована нею суперечність і виявляє себе зовнішньо як висхідний рух від державності до держави.

Сутність держави розкривається повільно. Розвиваючись, держава, як і кожен інший соціальний феномен, проходить стадію становлення, а потім послідовно виступає як явище "в собі", "для себе", "для інших".

Якості державності можна знайти вже у ранніх виявленнях соціальності. Але як самостійний феномен держава конституюється тільки тоді, коли суперечність між індивідом і суспільством уже може бути з'ясована як основна соціальна суперечність (для цього потрібен досить високий ступінь розвитку як суспільства, так і індивіда). Становлення державності закінчується відокремленням держави від суспільства (від індивіда також) в ролі самостійного суб'єкта.

На початку здійснюється відособлення держави від суспільства, накреслюється тільки її сутність. Держава ще залишається "річчю в собі" і відноситься до суспільства як частина до цілого.

Подальший розвиток державності пов'язаний з народженням бюрократії. У внутрішній структурі держави поступово утворюється особливий соціальний -прошарок (група), який безпосередньо здійснює державні функції, світську політику. Цей прошарок перебуває в особливих стосунках не тільки з суспільством як цілим, а й з усіма іншими соціальними групами. Таким чином, держава конституюється не тільки в певну частину суспільства, а й як провідна група суспільства. В такому разі держава вже не є "річ в собі", а виступає як "річ для себе". Сутність держави у цьому випадку виявляється вже досить виразно, але ще не розкривається як рух суперечності між індивідом і суспільством.

Пізніше розвиток державності пов'язаний із встановленням суспільного контролю над бюрократією. В ході боротьби з всевладдям бюрократії відбувається формування нації. Цей суперечливий процес здійснює подвійний вплив як на становище індивіда, так і на становище суспільства.

З одного боку, індивід тут утверджується як цілком самостійний і вільний суб'єкт. З іншого, встановлюючи контроль над бюрократією, він має визнати себе частиною певної цілісності, що складається з таких як він індивідів, та обмежити свою свободу на користь цієї цілісності. Відбувається своєрідне "подвоєння" функцій індивіда: він одночасно постає приватною особою і громадянином. Відповідні зміни

відбуваються і всередині суспільства. З одного боку, відбувається об'єднання зовсім самостійних індивідів-атомів, пов'язаних між собою лише відношенням до держави. З іншого — держава стимулює народження нації і сама "поширюється" від прошарку бюрократії до масштабів усього суспільства. Суспільство також начебто подвоюється, розпадаючись на громадянське суспільство і політичну державу.

Держава-нація — найвищий щабель розвитку державності, явище "для інших". Тільки держава-нація може виступати як повне і адекватне втілення сутності держави, оскільки вона максимально відокремлена від суспільства. Вона співвідноситься з суспільством до останнього не як частина з цілим і не як особлива частина з цілим, а як ціле з цілим.

Держава-нація — це відповідний рубіж, де держава заперечує сама себе, бо кінцеве відокремлення її від суспільства в цьому разі відбувається в тотожності з ним. Обриси держави як самостійного суб'єкта повільно розмиваються, і держава-нація набуває відповідної форми, при цьому відбувається рух суперечності між індивідом і суспільством.

Які ж властивості виділяють державу з-поміж інших організацій і об'єднань у суспільстві, роблять її основою всієї політичної системи? По-перше, суверенітет держави. Тільки держава виступає як універсальна, всеохоплююча організація, поширює свої дії на всю територію країни і всіх громадян, отже, вона "офіційно представляє суспільство" всередині і за межами країни. Тільки держава має право видавати закони, здійснювати правосуддя. По-друге, держава уособлює публічну владу і підпорядковує собі всі виявлення інших суспільних властей. Вона застосовує владні методи, а в разі необхідності і примус. По-третє, держава за допомогою права регулює суспільні відносини і своїм велінням надає їм загальнообов'язкового змісту. По-четверте, держава завдяки наявності спеціального професійного апарату виконує основний обсяг управління справами суспільства і розпоряджається його людськими, матеріачьними і природними ресурсами.

Відповідно до свого призначення держава виконує певні функції — внутрішні та зовнішні. Внутрішніми прийнято вважати господарсько-організаційну, управлінську, соціальну, національно-інтегративну, демографічну, освітянську, культурно-виховну, екологічну, правоохоронну функції. До основних зовнішніх функцій держави слід віднести дипломатичну (встаношіення широких сталих економічних, політичних, культурних та інших зв'язків з іншими державами) і оборонну.

Функціонування держави у внутрішньополітичному і зовнішньополітичному просторі набуває особливого значення, оскільки без цього політичного інституту неможливі національна ідентифікація і само-

визначення. В такому разі функції держави покликані "захистити" вільний розвиток нації як складової світового співтовариства.

Національна держава і громадянське суспільство

Саме поняття "суверенна національна держава" містить у собі чіткий взаємозв'язок складових елементів "суверенна" і "національна", що характеризують системну сукупність якостей даного державного устрою. Виходячи з досвіду світового національно-державного будівництва і актів міжнародного спів
товариства, що фіксують і закріплюють суверенність національних, державних і особистих прав, під суверенітетом слід розуміти сукупність повновладдя нації і прав, які гарантують незалежність особи.
Суверенітет нації відбивається насамперед у можливостях її вільного політичного самовизначення, в правах нації на територію, що історично склалася і яку вона займає споконвіку, її природні ресурси і
копалини, а також у верховенстві її законодавства та обраної держав ної влади, у національному громадянстві. Суверенітет людини відбивається в реальних правах на життя і незалежність світогляду, гарантіях проти насильства і голоду, захисті самостійності особи в цілому.
Як бачимо, суверенітет взагалі, що поділяється на суверенітет нації і суверенітет особи, — не просто родове поняття щодо цих двох окремих видів суверенітету, а неподільна синкретична сукупність сувере
нітету нації і особи, коли і нація вільно самовизначається, і особа не боїться за життя і незалежність світогляду.

У політико-правовому плані поняття "суверенітет" як норму державного життя правомірно уявляти у вигляді парадигм "суверенітету факту" і "суверенітету визнання" (або "суверенітет згоди") як двох панівних у різні епохи і у різних політичних системах типів реалізації базисної формули суверенітету. "Суверенітет факту" відповідає такому положенню, коли світове співтовариство держав своїм визнанням лише ратифікує сам факт самоутвердження і життєстійкості будь-якого режиму, який примушує рахуватися з собою як з реальною силою. Для "традиційних" міжнародних систем, де панує "суверенітет факту", характерне жорстке розмежування сфер зовнішньої і внутрішньої політики: остання є справою суверенних режимів, що не допускають втручання у свої домашні справи. "Суверенітет визнання" відбиває тенденції таких епох і систем, у рамках яких сила і стабільність кожної суверенної держави залежить від сили і стабільності світового співтовариства в цілому. За таких умов норми політичної поведінки, що демонструють прихильність духу згоди, превалюють над свавіллям і ціннісним сепаратизмом окре-

мих режимів, а межі між зовнішньою і внутрішньою політикою розмиваються.

Федеративні та конфедеративні моделі поділеного суверенітету — типові представники парадигми "суверенітету визнання". У міжнародних справах така парадигма виявляється лідируючою дуже рідко. Загальновідомими її прикладами можуть бути нетривальний період Священного Союзу у Європі XIX ст., а також відносини між країнами Заходу, передусім членами ЄС у наш час.

Водночас необхідно зазначити, що кінець 80-х — початок 90-х років нашого століття ознаменувався спробами західних держав, спираючись на структури ООН і на нові політичні реалії, насамперед у Східній Європі, поширити "суверенітет визнання"! на інші регіони Землі. Процедуру "суверенітету визнання" з боку провідних суб'єктів світового співтовариства пройшла Україна та інші держави зі складу республік колишнього Союзу.

Звертаючи увагу на прагнення західних держав виробити придатні для себе і світу форми "суверенітету визнання", слід виділити й таке популярне поняття як "суверенітет особи". Найпоширеніше тлумачення смислу "суверенітет особи" полягає в тому, щоб пов'язати це поняття із зростаючим впливом міжнародних інстанцій, що захищають права людини від зазіхань з боку держави, та готовністю певних сил у світовому співтоваристві надати свій потенціал на підтримку зусиль цих організацій. Інакше кажучи, "суверенітет особи" — основа для утвердження в міжнародних відносинах "суверенітету визнання", практики всеосяжної парадигми з підпорядкуванням суверенітету окремих режимів авторитету інституцій, що представляють співтовариство в цілому, та проникливістю меж між зовнішньою і внутрішньою політикою. Конкретні режими можуть реалізувати свою волю під гаслом суверенітету народу або нації, але в ім'я суверенітету особи може демонструвати свою владу лише міжнародний порядок. У наші дні формула "суверенітет особи" набуває особливого значення в процесі формування, становлення і розвитку нових національних держав як суверенних суб'єктів світового співтовариства.

Як відомо, в історії політико-філософської думки, коли анаїізу-ється дихотомія "людина — держава", домінують три найбільш впливові традиції: універсальна, соціалістична і ліберально-демократична.

Перша обстоювала пріоритет цілого щодо частки. Людина сприй
мається в ній як істота, яка повністю інтегрована в державне ціле.
Наприклад, у Гегеля мета держави — не захист життя і власності лю
дини, індивіда, а, навпаки, захист держави людиною.

Друга виходить з ідеї, що людина є носієм інтересів певних соціальних груп і перебуває під патронажем держави, під захистом всієї могутності державного панування. Практично держава визначає всі сторони громадянської та особистісної життєдіяльності всіх верств населення.

Третя базується на ідеї правової держави, розглядаючи її як результат суспільного договору між самостійними, незалежними один від одного індивідами, які володіють рівними правами і свободами.

У політико-філософських теоріях ідея національної держави виникає як доповнення до ідеї правової держави. Якщо ліберально-демократична програма, обстоюючи рівність громадянських прав людини, не розв'язує питання про рівність прав кожного народу, зокрема про його право на державне самовизначення, то національна ідея тим і відрізняється від ліберальної, що намагається вирішити не лише проблему правової рівності людей різних національностей, а й проблему рівності націй у розумінні 'їхнього права на самостійний економічний, політичний і культурний розвиток. Інакше кажучи, національна держава, що захищає територіальну єдність і політичну цілісність нації й гарантує їй розвиток національного ринку та збереження національної культури, не може не бути водночас правовою, демократичною державою і не захищати інтереси приватної особи, її політичні й економічні свободи, тобто такою, що гарантує суверенітет особи.

Якщо подивитися з цієї точки зору на процес становлення і розвитку правових, демократичних гарантій з боку держави щодо людини, індивіда як необхідних умов для формування національної держави, то в історичному плані можна виділити кілька періодів.

Перший період (XVI—XVIII ст.) — загроза фізичній безпеці індивіда, тобто загроза індивідуального насильства. Мета держави визначається тим, що вона гарантує безпеку життя і власності. Для досягнення мети держава має відповідні засоби: поліцію, суди, "державну монополію" на владу.

Другий період (з кінця XVIII ст.) — загроза індивіду з боку держави, деспотизму, тоталітаризму. Мета держави — безпека індивіда від загрози самої держави, тобто свобода і рівність. Засоби досягнення мети: права людини, принцип розподілу влади, право громадян на спротив незаконній реалізації державної влади.

Третій період (XX ст.) — загроза індивіду, що виходить з економічної нерівності і вільного ринку. Мета держави — соціальна справедливість. Засобами її досягнення є система правового забезпечення соціальної справедливості, контроль, спрямований проти зловживань ринку.

У національній державі кінця XX ст. мають бути ознаки всіх цих трьох періодів. Адже часткове поєднання правових, демократичних і соціальних характеристик державного устрою відбувається саме в національно-державному утворенні. Саме нація дістає гарантовані можливості для свого розвитку як суверенного суб'єкта світового співтовариства тільки у правовій, демократичній і соціальній дерржаві. З одного боку, для того, щоб демократія виникла, утвердилась і набула стабільності, вже має існувати народ, який усвідомлює себе як певну єдність. З іншого боку, Для того, щоб виникло те, що ми називаємо нацією, а не просто етносом, необхідна поява демократичних інституцій, демократичної свідомості, а також громадянина, який усвідомлює себе і частиною цілого, і індивідуальністю.

Нарешті, можливість і факт національно-державного утворення набуває статусу "де-юре" в міжнародному співтоваристві, тобто проходить процедуру "суверенітету визнання" лише тоді, коли в тій чи іншій державі створені, не тільки можливості для правового, демократичного розвитку, а й реальні соціальні умови для суверенітету і автономії індивіда. Такими умовами є насамперед система державних гарантій для вільного самопізнання, самовиробництва і самоуправління особи, розуміння й закріплення того незаперечного факту, що кожна особа виступає безпосереднім суб'єктом будь-якого суспільного процесу і надає йому головну енергію. Загальними і головними гарантіями, що забезпечують суверенітет і автономію індивіда, є конституціоналізм як відкрита форма демократизації, соціалізації і раціоналізації держави. Саме конституціоналізмом, сутністю якого є самоуправління індивідів, завершується еволюція державності до держави. Передумова конституціоналізму — індивідуалізація суспільного життя, а ступінь його розвитку можна визначити відношенням до правових і соціальних умов життєдіяльності кожної людини. На цю обставину постійно звертали увагу видатні діячі української культури і науки, зокрема В.Винниченко, який підкреслював, що справа національного визволення неминуче пов'язується зі справою соціальною.

Саме тому слід констатувати, що в Україні тільки починається процес переходу від проголошеної національної державності до будівництва національної держави, оскільки всім нам належить пройти, пережити нелегкий період становлення і зміцнення конкретних та ефективних гарантій соціального забезпечення життєдіяльності людини, що пов'язується насамперед з розробкою і прийняттям своєї національної Конституції та формуванням громадянського суспільства і рішучими кроками у реформуванні економіки країни.

Громадянське суспільство. Вище ми з'ясували, що національна держава завжди — більшою чи меншою мірою — є виразником загальної волі своїх громадян. Якщо ця "загальна воля" торкається тільки кола питань, які мають справді загальногромадянський інтерес (захист країни від зовнішньої загрози, підтримка стабільного економічного розвитку тощо), і в той же час забезпечує вільне вирішення громадянами їхніх приватних проблем, то перед нами, з одного боку, демократична держава, а з іншого — громадянське суспільство. Якщо ж держава поширює свою волю на всі сфери життєдіяльності людини І різко обмежує громадянське суспільство, — перед нам тоталітарний устрій, який робить спробу поставити у "рамки" не тільки суспільне, а й приватне життя, дозволяючи одне, караючи інше, забороняючи третє.

Зміст поняття громадянського суспільства включає всю сукупність неполітичних (недержавних) відносин у суспільстві, тобто економічні, моральні, культурно-духовні, релігійні, національні. Громадянське суспільство — це сфера спонтанного самовиявлення вільних індивідів і асоціацій та організацій громадян, які добровільно сформувалися і захищені законом від прямого втручання та довільної регламентації з боку органів державної влади.

Економічною основою громадянського суспільства є власність в усій багатоманітності її форм, насамперед приватна, кооперативна, асоційована, колективна тощо. Вона забезпечує реальну економічну свободу, без якої не може бути ні політичної, ні соціальної свободи. І чим розвинутіше громадянське суспільство, тим ефективніша соціальна забезпеченість індивіда, тим ширші його можливості для само-реалізації в різних сферах суспільного життя.

Громадянське суспільство — це постійно функціонуюча організація людей, об'єднаних навколо самостійно обраних моральних і політичних цілей, на яку держава, незважаючи на її владні орієнтації, не може справляти свого підпорядковуючого впливу. Воно гарантує законом кожній людині вільний вибір свого економічного буття, утверджує пріоритет прав людини, виключає монополію однієї ідеології, одного світогляду, гарантує свободу совісті. В політичному житті таке суспільство надає всім громадянам реальні можливості для участі в державних і суспільних справах. Тут держава і громадянин пов'язані взаємною відповідальністю за верховенство демократично прийнятих законів, за долю своєї Батьківщини.

Які ж перспективи громадянського суспільства в Україні? Як відомо, в Конституції Української держави є певні положення, що стосуються теми громадянського суспільства і держави. Головними заса-

дами, на яких має грунтуватися громадянське суспільство, е свобода, рівноправність, самоорганізація і саморегулювання. Держава ж підпорядковується служінню громадянському суспільству і спрямовує свою діяльність на гарантування рівних можливостей для всіх як основи соціальної справедливості.

Реально в Україні вже є громадянське суспільство: за кількістю політичних партій І громадських організацій ми, певне, не поступаємося найдемократичнішим країнам світу: у нас є порівняно розвинута публічна сфера, продекларована свобода приватної власності і ринок "втягує" все нові й нові прошарки населення. Складніше справа виглядає, на нашу думку, з головним — етносом громадянського суспільства, громадянином, орієнтованим на високі моральні цінності та зразки поведінки. На жаль, у суспільстві, з одного боку, ще панує право сильного і жадоба до зиску за будь-яку ціну, з іншого — політична апатія, утриманська свідомість, прагнення до повернення під владу "сильної руки". Отже, створення громадянського суспільства в Україні потребує насамперед морального відродження, реконструкції почуття солідарності і відновлення людської гідності. Іншого шляху, мабуть, немає.

Одним із головних інститутів політичної системи є політичні партії. Як суб'єкти владних відносин, вони великою мірою визначають динаміку і спрямованість політичного життя суспільства, надають політичним відносинам і процесам інтегрованого і стабільного характеру розвитку. Проте в структурі самого суспільства політичні партії посідають специфічне місце на стику між громадянським суспільством і державою, звідси і їхня роль як з'єднучої ланки між ними. З одного боку, вони привносять у громадянське суспільство значний елемент політизації, тобто того, що характерне для сфери держави. З іншого боку, партії у зв'язку з своєю політичністю мають тенденцію (особливо у разі приходу до влади) до одержавлення, що негативно впливає на громадянське суспільство. Прикладом такої долі громадянського суспільства при монопольному одержавленні влади партією є після-жовтневий досвід колишнього СРСР.

Поняття "партія" латинського походження. Воно означає частину більшої спільності або цілісності. Сьогодні досить важко визначити, коли саме виникла перша в історії людства партія, однак відомо, шо політичні партії були вже у стародавньому світі. Так, Арістотель писав про боротьбу партій жителів морського узбережжя, рівнин і гір. Пізніше в Афінах точилася боротьба між партією знаті і партією народу. В стародавньому Римі в кризовий період республіки (II—І ст. до н.е.) змагалися між собою партія популярів. яка виражала інтереси

плебсу, і партія оптиматів, що представляла патриціанство й заможні плебейські сім'ї.

Формування політичних партій у сучасному розумінні відбувалося наприкінці XVIII—XIX ст., з виникненням у результаті буржуазних революцій парламентів і парламентаризму як форми й принципу організації та здійснення державної влади.

Створення парламенту вимагало організації механізму виборів, обумовлювало групування депутатів з метою ефективної реаліації на парламентському форумі своїх спільних цілей. Власне, ці потреби й викликали появу партій як необхідного елемента організації політичного життя перших парламентських держав.

Передісторією партій вважається етап аристократичного угрупу-вання, а зріла її форма виступає вже як масова організація. Паралельно з виникненням масових партій відбувається формування основних ідеологічних доктрин, характерних і для сучасних партійних систем. Це ідеології консерватизму, лібералізму, соціал-демократизму та комунізму.

Сучасні суспільні науки по-різному трактують поняття політичної партії: як своєрідний інститут, визначальною рисою якого є особлива структура і організація; як об'єднання людей, що визнають одну і ту ж партійну програму; як громадські організації, що ставлять за мету завоювання влади для свого керівництва; як засіб активізації участі громадян у формуванні політики держави. Багато дослідників вважають, що визначальним фактором діяльності політичних партій є їхня виборча функція — проведення виборів, вплив на електорат з метою завоювання державної влади.

Найважливіші риси, що характеризують суть партії, виділив американський вчений ДжЛа Паламбара. Будь-яка партія, вважає він, по-перше, є носієм ідеології або принаймні відбиває конкретну орієнтацію, бачення світу й людини. Історичний досвід свідчить, що ідеологічного вакууму в політизованому суспільстві бути не може. Про це свідчить, наприклад, крах рабовласництва, а потім буржуазні революції, що відбувалися вже під знаменами буржуазно-демократичної і революційно-демократичної ідеології. І кожного разу ідеологія породжується не самим рухом, не самою партією, що виходить із свого "здорового глузду", а вноситься в партію інтелектуалами-ідеологами, що поділяють її кінцеву мету.

По-друге, будь-яка партія ставить за мету завоювання влади в ім'я здійснення своїх програмних завдань, котрі можуть передбачити в окремих випадках навіть кардинальну зміну соціально-економічного ладу, а в інших — його коригування в інтересах певних верств су-

спільства. Такі повороти, наприклад, відбувалися в країнах Західної Європи, коли влада переходила від соціалістів (соціал-демократів, лейбористів) до неоконсерваторів і навпаки.

По-третє, будь-яка партія є організацією, тобто відносно тривалим у часі об'єднанням людей. Так, уже перейшли через двохсотлітній рубіж партії торі й вігів у Англії, з 1828 р. існує демократична, а з 1854 р. — республіканська партія у СІЛА.

По-четверте, будь-яка партія ставить за мету забезпечити собі підтримку народу. Для цього використовуються відомі і впливові у виборчих акціях особи — нотаблі. Того, чого одні партії досягають чисельністю, інші домагаються вмілим добором нотаблів. У таких партіях немає поняття членства як зобов'язання перед партією і сплати членських внесків.

Характерними для всіх політчиних партій є те, що вони являють собою об'єднання людей, пов'язаних спільними інтересами, прагненням досягти реалізації своїх ідей. Прийнято вважати, шо громадсько-політична організація стає партією, коли вона для виконання своєї програми висуває за мету прихід до влади або вплив на владу, участь у справах держави, визначення форм і напрямів її діяльності.

Звідси випливають і основні функції політичних партій:

виявлення, формування та обгрунтування інтересів великих суспільних груп, визначення цілей і завдань, принципів, засобів їх досягнення;

формування громадської думки, вплив на неї з метою залучення на свій бік якомога більше прихильників;

боротьба за державну владу на всіх рівнях, за можливість впливати на неї;

участь в усіх формах державної влади, в розробці та здійсненні внутрішнього й зовнішнього політичного курсу;

політичне виховання частини або всього суспільства;

підготовка й висування кадрів для державного, партійного, профспілкового апарату.

Отже, партії здійснюють визначальний вплив на прийняття органами державної влади й управління політичних рішень, які згодом можуть перетворюватись у відповідні нормативні акти і набувати сили закону.

Розглянуті основні функції в цілому здійснюють усі політичні партії залежно від місця і ролі, яке посідає та чи інша з них у політичній системі сучасного світу. Водночас ці ж партії можуть виконувати і ряд інших функцій, що випливають з їхніх статутів та програмних цілей, національних традицій тощо. Таким чином, партії стають динамічни-

ми і багатофункціональними структурами у політичній системі суспільства.

У науці і серед політиків-практиків багатьох країн відбувається обговорення питання про майбутнє політичних партій. І це зрозуміло. В громадянському суспільстві Старого й Нового світу поширюється апатія щодо політичних партій і політичної сфери життя взагалі, а функції партій значною мірою перебирають на себе засоби масової інформації (пропагандиська функція) та незалежні кандидати (представницька функція). Разом з тим, партії залишаються значною політичною силою і роблять все можливе для підвищення свого авторитету і впливу на виборців. Наприклад, з метою набуття статусу загальнонародних деякі партії свідомо йдуть до розмивання своєї ідеологічної і соціальної визначеності, приймаючи за зразок модель американських партій — республіканської і демократичної. Отже, все, що було сказано вище щодо політичних партій, відноситься переважно до партій класичного типу і має в кожному конкретному випадку коригуватися з урахуванням сучасної ситуації.

Зараз в Україні почався якісно новий етап формування багатопартійності. Життєздатність кожної партії, її масовість і стосунки в політичній системі залежатимуть від того, наскільки її ідейно-програмні настанови і практична діяльність сприятимуть здійсненню радикальних політичних і соціально-економічних реформ щодо утвердження незалежної, демократичної України, у формуванні громадянського суспільства, наскільки враховані економічний, соціальний та ідейний плюралізм суспільства.

Зрештою багатопартійність не зводиться до набору партій, який існує в країнах з демократичним режимом. Україна, мабуть, не зможе обминути загальної тенденції поступового "угрупування" партій, доки не сформується зріле громадянське суспільство, в якому домінуватимуть дві основні партії або два блоки партій. Іншими словами, поки не сформуються інші компоненти демократичної політичної системи, насамперед могутній середній клас, а місце нинішньої конфронтаційної свідомості не займе толерантна консенсусна свідомість, партійні пристрасті, інтереси і суперечності ще довгий час не зможуть об'єднатися в ім'я демократичного, стабільного і прогресивного розвитку української держави, заможного, спокійного і впевненого життя її громадян.

 

Політична свідомість і політична культура як елементи політичної

Політична свідомість і політична культура виступають необхідними елементами будьякої політичної системи суспільства.. Будучи відповідними різновидами суспільної свідомості й культури, що мають власний предмет і механізм формування, вони характеризують духовну здатність людини до спеціалізованої політичної діяльності. За допомогою політичної свідомості та політичної культури індивід спроможний адаптуватися у політичному просторі і здійснювати у ньому специфічні функції соціальної взаємодії, політичної участі й управління.

Політична свідомість як макрохарактеристика духовних явищ політичного життя втілює єдність їхніх гносеологічних, онтологічних і функціональних характеристик. Тим самим вона немов позначає нижчу межу здатностей суб'єкта відображати політичні об'єкти і орієнтуватися у відносинах влади. Адже на практиці відомо, що конкретні індивіди (групи) часто далеко не зразу набувають здатності керуватися поглядами, що відповідають природі їхніх інтересів. Тільки поступово розширюючи і поглиблюючи знання, люди набувають можливості розкривати внутрішні зв'язки і відносини настільки, щоб можна було сформувати їхні смислозначущі образи, цілі політичної поведінки, установки реалізації інтересів.

Поступове набуття суб'єктами нової для себе системи координат, що розкриває їм специфіку соціальної взаємодії у сфері державної влади, перешкоджає розгляду політичної свідомості як процесу пристосування логіки мислення до політичних об'єктів. Значно більше підстав розглядати сукупність цих духовних явищ як відповідних рівнів соціального мислення людини, що дає йому змогу набути властивості та якості для здійснення владних функцій і різних ролей щодо держави. Ці погляди лише частково можуть спиратися на запозичені оцінки і судження, до того ж не тільки раціональні, які людина набуває у взаємодії з економічними, моральними, правовими та іншими об'єктами. У всякому разі пріоритет власне політичних, а не тільки світоглядних, раціональних або інших загальносоціальних поглядів у цьому різновиді людських уявлень незаперечний.

Спираючись на таке розуміння політичної свідомості, і саму політику вже неможливо інтерпретувати як результат перенесення раціональних, загальноколективних та інших неспеціалізованих поглядів із сфери свідомості у сферу буття.

Якісна визначеність політичних поглядів припускає трактовку політики як сфери переважно цілеспрямованих зв'язків і відносин

суб'єктів, що усвідомлюють і прагнуть реалізувати свої значущі інтереси за допомогою інститутів державної (публічної) влади.

Розуміння політичної свідомості як сукупності духовних явищ, що відображають внутрішні і зовнішні процеси функціонування держави та інших політичних інститутів і структур суспільства, дає змогу так охарактеризувати її структуру:

1) політична психологія і політична ідеологія;

2) політична самосвідомість, політичні знання й оцінки суб'єктом політичної діяльності потреб та інтересів різних суспільних груп і об'єднань;

3) спеціалізована свідомість (передусім партій) і масова політична свідомість, політична свідомість окремих верств;

4) політичні теорії, ідеї, стереотипи мислення, психологічні установки, традиції, переконання і політичні емоції, настрої, почуття, думки.

Слід відзначити можливість, а в деяких випадках і необхідність побудови інших структурних моделей політичної свідомості. Проте для з'ясування взаємозв'язку політичної свідомості і політичної системи саме вказана структура, на наш погляд, більш доцільна.

Діалектика взаємозв'язку політичної свідомості й політичної системи складна і своєрідна. Політична система як відображення економічних відносин та соціальної структури формується водночас з політичною свідомістю і на її основі, справляючи на неї зворотний вплив, який виявляється у трьох основних аспектах. По-перше, політична система культивує ту політичну свідомість, котра забезпечує її функціонування. По-друге, політична система прагне не допустити політичних поглядів, ідей і уявлень, що суперечать їй або розкладають її цільові, структурні і ціннісні елементи. По-третє, вона "задає" саме ту спрямованість розвитку свідомості, яка відповідає її природі і цілям.

Сьогодні в Україні процес формування нової політичної системи відбувається за умов, коли складаються різнорідні політичні організації, партії, течії і рухи, коли неясні чи розмиті соціально-економічні та політичні орієнтири майбутнього суспільного ладу, типу держави, характеру взаємовідносин суспільства та держави, громадянина і влади, параметри системи світоглядних, ціннісних координат регуляторів людських взаємин та поведінки, її перехідний характер і "різноякісність" політичної свідомості визначають характер їхньої взаємодії: поглиблюється тенденція послаблення єдності елементів політичної системи. Разом з тим диференціація і поляризація політичної свідомості веде до інституціонального плюралізму, поширює можливість участі трудящих в управлінні справами держави. Тому можи а'виділ йти три

основних функціональних рівні політичної свідомості в політичній системі: державний, теоретичний і буденний (масово-політичний).

Взаємовідносини політичної системи і політичної свідомості залежать від рівня політичної свідомості. Розробка і обгрунтування офіційної політики здійснюється передусім на державному рівні політичної свідомості, головною рисою якої є відображення загального інтересу правлячих політичних сил і водночас пристосування інтересів мас, суспільної думки до політики. Державна свідомість регулює політичні відносини шляхом вироблення різних законопроектів, програм, рішень, конституцій, поправок до їхніх статей і т.д. Найбільш повно й послідовно вона виявляється у захисті існуючих політичних порядків і принципів управління.

Теоретична свідомість, що не завжди знаходить практичне застосування, постійно формує ідеали і цінності, потреби й інтереси. За часів колишнього СРСР її сутність полягала в ідеологічному забезпеченні ефективності функціонування і розвитку політичної системи з метою зміцнення політичної влади партійно-державних структур та вироблення відповідної спрямованості масової політичної свідомості.

В умовах державної незалежності і демократизації українського суспільства теоретична політична свідомість зазнала значних позитивних змін: вона перестає обслуговувати (підтримувати) офіційно-державну лінію в політиці. Разом з тим поки шо не вистачає серйозної теоретичної проробки багатьох сучасних політичних проблем. Звідси — відсутність виразних і чітких державних програм.

Масова політична свідомість виражає опосередковано рівень і зміст потреб людей, а також характер їхніх знань про політичну систему — як тих, котрі вироблені різними ідеологіями, так і тих, що здобуті практикою масових соціальних груп.

На масову політичну свідомість впливає багато чинників політичної системи. Фактором тієї або іншої її еволюції є політичний курс партій; їхня тактико-стратегічна діяльність; різні соціальні зрушення; зміст конкретно-політичної ситуації й т.п.

У житті можливі різні варіанти взаємозв'язку спеціалізованої й масової політичної свідомості. Іноді те, що теоретично й практично в діяльності тієї або іншої партії віджило, може бути довго актуальним для політичної свідомості мас. Інколи трапляється й навпаки: політична свідомість мас вимагає тієї чи іншої дії, прийняття відповідного рішення, а спеціалізована свідомість не готова до вироблення та прийняття рішень, шо відповідали б політичним обставинам.

Сьогодні в масовій політичній свідомості українського суспільства виявляється нестійка рівновага двох протилежних систем цін-

ностей, які умовно можна визначити як демократичну і авторитарну. З одного боку, є підтримка тим змінам, що відбуваються в суспільному житті і які вселяють надію чи навіть впевненість у майбутньому. З іншого — наявність інертності й песимізму, стійке прагнення зберегти хоча б те, що є, і "захистити" себе у невідомому майбутньому.

Наростання тієї чи іншої тенденції в масовій свідомості значною мірою пов'язане з економічною ситуацією у державі. Наша країна, як вважають багато експертів, ще не подолала граничної позначки системної кризи. Тому у найближчі часи можна буде спостерігати прояви спалахів авторитарної тенденції в масовій політичній свідомості, що визрівають на грунті економічного хаосу й анархії.

У сучасних умовах, коли правлячі сили не знайшли, по суті справи, ефективних засобів розв'язання економічних, політичних і соціальних конфліктів, не можна повністю виключати вірогідність установлення (хоча і тимчасової) авторитарної системи влади.. До того ж, якщо раніше партійно-етатиська політична система породжувала досить одноманітний тип сильної влади, то зараз можливі варіанти. На думку багатьох дослідників, можна назвати щонайменше три таких типи: популістський авторитаризм, що спирається на зрівняльне зорієнтовані маси; ліберальний авторитаризм, що прагне до створення ринку; на-ціонал-патріотичний авторитаризм, що використовує національну ідею для створення чи егалітариського, чи квазіринкового суспільства.

Масова політична свідомість сучасного українського суспільства має в собі "підстави" для реалізації цих трьох варіантів. В існуючих соціально-економічних і політичних умовах бажання змін у людей поєднується із настороженим ставленням до реформ. Тому не тільки рішуче реформування економіки, не тільки активна перебудова старої політичної системи, а й соціальний захист і соціальне забезпечення народу можуть запобігти встановленню у державі авторитарної форми правління.

Понад тридцять років тому американські дослідники Г.Алмонд і С.Верба в книзі "Громадянська культура" зазначали, що державні діячі, які прагнуть створити політичну демократію, часто концентрують свої зусилля на заснуванні формального набору демократичних урядових Інститутів і написанні конституції. Вони також можуть зосередити зусилля на формуванні політичної партії, щоб стимулювати активність мас. Але для розвитку стабільного та ефективного демократичного правління вимагається щось більше, ніж визначені політичні й управлінські структури. Цей розвиток запежить від політичної культури. Якщо вона не здатна підтримувати демократичну систему, то її шанси на успіх незначні.

Політична культура — це система знань, уявлень, цінностей і відносин, що функціонують у суспільстві і відтворюються в процесі зміни поколінь, її можна визначити як обумовлений історичними, соціально-економічними й політичними умовами якісний стан політичного життя суспільства, що відбиває рівень освоєння суб'єктом (суспільством, групою, особою) політичних відносин, цінностей і норм, ступінь соціокультурного розвитку людини та міру її активності у перетворенні політичної дійсності.

Політична культура включає ті елементи і феномени суспільної свідомості, а в більш широкому розумінні духовної культури тієї чи іншої країни, котрі пов'язані з суспільно-політичними інститутами та процесами і впливають на формування, функціонування й розвиток державних та політичних інститутів, визначають напрямок політичного процесу в цілому та політичної поведінки широких мас населення зокрема.

Подібно до того, як культура визначає і пропонує ті чи інші норми й правила поведінки в різних сферах життя, політична культура визначає і пропонує норми поведінки в політичній сфері. Вона формує керівні принципи політичної поведінки, політичні норми й ідеали, що забезпечують єдність і взаємодію інститутів та організацій, надає цілісності й інтегрованості політичній сфері так само, як загальнонаціональна культура надає цілісності й інтегрованості суспільному життю в цілому.

Політична система і політична культура перебувають у постійній взаємодії, взаємопереплітаються і не можуть існувати одна без одної. Наприклад, у ліберально-демократичній політичній системі партійному плюралізму відповідає плюралізм ідейно-політичних орієнтацій і установок, плюралізм ідеології та ідейно-політичних позицій, толерантність у відносинах між прихильниками різних партій; системі розподілу влад відповідає прихильність до принципів компромісу, діалогу, прагматизму.

Таким чином, якщо на індивідуальному й груповому рівнях політична культура виступає як єдність культури політичного мислення, свідомості й поведінки, то на рівні суспільному (соцієнтальному) вона має бути доповнена таким інтегральним елементом, як культура функціонування політичної системи і складових її інституціональних структур. Іншими словами, політична культура — це свого роду матриця політичного життя, що відбиває діапазон, динамізм і суперечливість його розвитку.

При такому підході слід мати на увазі, шо, по-перше, рівень розвитку політичної дійсності як особливої системної якості і є політич-

ною культурою. Співвідношення політичної свідомості, діяльності, відносин, політичної влади, системи, політичного життя і культури полягає в тому, що остання характеризує рівень розвитку перших. Можна сказати, що політична культура у кожний даний момент часу функціонує в кожній даній точці багатомірного соціального простору політичної дійсності, не збігається з нею повністю, але існує як складова, шо здатна виступати у вигляді показника чи характеристики рівня розвитку цієї дійсності.

По-друге, характеристика політичної культури як рівня розвитку політичного життя суспільства імпліцитно містить у собі орієнтацію, з одного боку, на усвідомлення необхідності досягнення суспільною системою належного стану (максимально високого при даних соціальних умовах рівня розвитку), з другого — на оцінку наявного рівня культури в політичному житті суспільства крізь призму її цільового стану. Отже, у самому понятті "політична культура" закладено оціночний момент, який внутрішньо притаманний культурі і без якого не можна говорити про рівень розвитку політичного об'єкта.

По-третє, політична культура являє собою таку системну якість (якісний стан), котра "знімає" як наявний рівень розвитку політичного життя суспільства, так і той критерій, на підставі якого оцінюється цей рівень. Для того, щоб розкрити цей якісний стан, необхідно показати дві суперечливі у своїй єдності грані політичної культури: наявний і потенційно можливий рівні політичної дійсності, якої вимагає базис; необхідно показати наявний стан останньої у порівнянні з її цільовим станом, тобто у порівнянні з тим, до чого йде політичний розвиток. Ця суперечлива єдність рівневих станів політичної культури й становить специфіку її глибинних підвалин.

По-четверте, до змісту політичної культури належить включати рівень розвитку як позитивних, так і негативних політичних явищ. Політичну культуру не можна зводити тільки до культурності, вона властива кожній державно-організованій людській спільності. Питання тільки у її змісті, рівні, ступені розвинутості. Політична культура може бути низькою, пасивною, демократичною, ліберальною, тоталітарною, авторитарною і т.п. У протилежному випадку вона позбувається аналітичних ознак.

Політико-культурний підхід до аналізу різних політичних систем, інститутів, процесів дає можливість подолати формально юридичне розуміння політики, вийти за межі нормативного уявлення владних відносин у суспільстві. Він дає змогу віднайти глибоко приховане коріння національної самосвшомості, традицій, уявлень, мифів, які супроводжують суспільно-політичну діяльність усіх громадян тієї чи іншої країни.

Труднощі становлення національної державності і демократії в Україні багато у чому зумовлені складністю формування національно-демократичного типу політичної культури. Саме тому наші політики і рядові громадяни, самі того не помічаючи, мислять і діють за імперативами та стереотипами політичної культури, що склалася у радянському суспільстві багато десятиріч тому. І хоч ця культура як цілісна парадигма більше не існує, процес її розпаду і трансформування може тривати довго. Який час він займе, залежитиме насамперед від чотирьох факторів: здатності суспільства до консолідації і єдності у розбудові своєї Української держави; темпів становлення нових економічних і політичних відносин; динаміки зміни поколінь; характеру політичної соціалізації молодіжних груп.

Контрольні запитання

1. У чому суть політики як соціального явища? Яка роль політики в житті українського суспільства?

2. Дайте визначення політичної системи суспільства, розкрийте її структурні й функціональні особливості.

3. Чому влада і владні відносини визначають характер політичної системи суспільства?

4. Проаналізуйте різноманітні теорії походження держави. Виберіть, на ваш погляд, найбільш вдалу.

5. Чому держава вважається базовим інститутом політичної системи?

6. Дайте визначення національної держави. Розкрийте якісні характеристики Української суверенної національної держави.

7. Які, на ваш погляд, реальні умови створення громадянського суспільства в Україні?

8. Дайте визначення політичної партії і розкрийте її функції у політичній системі.

9. Яке місце і роль політичної свідомості та політичної культури у політичній системі?

Теми рефератів

1. Політика як соціальне явище, її специфіка та роль у суспільному житті.

2. Політична сфера суспільства та особливості політичного життя.

3. Легітимність влади як соціальна проблема.

4. Політична система як об'єкт соціально-філософського аналізу.

5. Особа в політичній системі суспільства.

6. Походження і сутність держави.

7. Правова держава і її форми.

8. Взаємозв'язок та співвідношення громадянського суспільства і національної держави.

9. Форми державного устрою і процедура утворення інститутів верховної державної влади.

10. Походження та функції політичних партій у суспільному житті.

11. Місце і роль політичної культури в політичному житті суспільства.

Рекомендована література

1. Андреев С.С. Политические системы и политическая организация общества // Социально-политические науки. — 1992. — № 1.

2. Аристотель. Политика // Аристотель. Соч.: В 4 т. — М., 1983. — Т. 4. - Кн. 4, 5, 6.

3. Вебер М. Политика как призвание й професия // Вебер М. Избран-ньіе произведения. — М., 1990. — С. 644—707.

4. Лузан НА. Политическая жизнь общества: вопросы теории. — К., 1989. - С. 47-96.

5. Лузан О.О. Політика і суспільство // Політологічні читання. — 1993. -№ 1.

6. Пойченко A.M. Політика: теорія і технології. — К., 1996. — С. 5— 36.

7. Політичні структури та процеси в сучасній Україні. — К., 1995. — С. 7-321.

8. Рябов С.Г. Політологічна теорія держави. — К., 1996. — С. 11—21; 45-69.

Тема 19

ДУХОВНЕ ЖИТТЯ СУСПІЛЬСТВА. СУСПІЛЬНА СВІДОМІСТЬ І КУЛЬТУРА

Будь-яка істинна філософія є духовною квінтесенцією свого часу.

К.Маркс

Сутність духовного життя суспільства

Суперечливий процес розвитку суспільних відносин, зростання ролі суб'єктів цих відносин, людини, особистості зумовлює необхідність пошуку оптимальних шляхів функціонування, збагачення духовного життя суспільства. Особливо важливого значення теоретико-філо-софське дослідження цієї проблеми набуває у наш час. Об'є

– Конец работы –

Эта тема принадлежит разделу:

Філософія

За редакцією доктора філософських наук професора І Ф Надольного.. Київ Вікар..

Если Вам нужно дополнительный материал на эту тему, или Вы не нашли то, что искали, рекомендуем воспользоваться поиском по нашей базе работ: Тема 18

Что будем делать с полученным материалом:

Если этот материал оказался полезным ля Вас, Вы можете сохранить его на свою страничку в социальных сетях:

Все темы данного раздела:

Частина перша. Філософія буття і пізнання
РОЗДІЛ І. Вступ до філософії і основні етапи її історичного розвитку   Тема 1. Філософія, її людські виміри і смисл Світогляд як духовно-практичний феномен

Суспільство: сутність і специфіка пізнання
  Тема 12. Філософський аналіз суспільства Поняття соціального в філософії. Соціум як історичний процес Суспільство як система і життєдіяльність людини Діял

Передмова
Динамічні процеси сучасного суперечливого світу ставлять кожну людину в складні умови соціального життя. Зростаюча напруга, пов'язана із зміною ціннісних орієнтацій, необхідність пошуку і швидкого

Хотите получать на электронную почту самые свежие новости?
Education Insider Sample
Подпишитесь на Нашу рассылку
Наша политика приватности обеспечивает 100% безопасность и анонимность Ваших E-Mail
Реклама
Соответствующий теме материал
  • Похожее
  • Популярное
  • Облако тегов
  • Здесь
  • Временно
  • Пусто
Теги