рефераты конспекты курсовые дипломные лекции шпоры

Реферат Курсовая Конспект

Основи філософських знань

Основи філософських знань - раздел Философия, Хмельницький Кооперативний Коледж Хмельницького Кооперативного Торго...

Хмельницький кооперативний коледж

Хмельницького кооперативного торговельно-економічного інституту

 

 

Основи філософських знань

 

Комплекс методичного забезпечення для студентів кооперативних технікумів і коледжів

Спеціальності: 5.03050801 Фінанси та кредит

5. 03050901 Бухгалтерський облік

5.03050701 Маркетингова діяльність

 

Автор: викладач вищої

Категорії Г. В. Бабійчук

 

Хмельницький, 2011

Пояснювальна записка

Предметом вивчення "Філософії" є світ як цілісність, місце та роль людини у світі, природа світогляду як духовно-практичного феномену,… Міждисциплінарні зв'язки: передує вивченню дисцип­лін природничо-наукового та… Навчальна програма дисципліни "Основи філософських знань" складається з таких розділів: 1. Мета І завдання…

Зміст курсу

Розділ 1. Специфіка та структура філософського знання.

Тема 1.1. Людське усвідомлення об’єктивної і суб’єктивної реальності

Джерела філософії. Різноманітність уявлень про мудрість. Основні світоглядні проблеми філософії, їх сутність і специфіка. Співвідношення філософії… Філософія як теоретична основа світогляду. Світогляд як духовно-практичний… Свідомість як особлива здатність людини творити суб’єктивні образи об’єктивного світу. Знання як спосіб існування…

Самостійна робота

Теоретичні підсумки й практичні результати матеріалістичної та ідеалістичної розробки проблеми свідомості.

Студенти повинні:

знати особливості філософського знання в системі наук, структуру й основні функції філософії, історичні типи світогля­ду, походження, розвиток і сутність свідомості;

вміти вирізняти особливості філософського світогляду в системі наукового, релігійного, культурологічного знання; по­яснювати особливості буденної та теоретичної свідомості.

 

Тема 1.2. Моделювання філософських проблем

Перші уявлення про єдність речей, цілісність світу у стародавніх Індії, Китаї. Проблеми сенсу людського існування, позбавлення людини від страждань… Філософія стародавніх Греції і Риму. Мудрість як безпосереднє джерело щастя у… Стиль мислення й особливості середньовічної філософії. Релігійний характер філософських пошуків.

Семінарське заняття

Морально-етична проблематика у творчості Сократа, Демокрита, Платона, Аристотеля, Епікура. Вчення про буття (Мілетська школа), про рух (Елійська школа). Самопізнання та належне існування. Атомізм.

Самостійна робота

Основний зміст епохи Відродження та його відбиття у філософському антропоцентризмі. Гуманізм і натурфілософія доби Відродження.

Класична німецька філософія. Моральний сенс обмеження людського розуму й розширення меж віри у філософії Канта. Кантівське розуміння процесу пізнання.

Студенти повинні:

знати основні принципи періодизації історико-філософського процесу; основні ознаки кожного з етапів розвитку філо­софії;

вміти пояснювати історичні зміни предмета філософії; єдність і різноманітність історико-філософського процесу.

Тема 1.3. Типологія філософських систем

Проблема відчуження та його подолання у філософії марксизму. Неомарксизм. Західноєвропейська філософія кінця ХІХ – поч. ХХ ст. Ірраціоналістичний… Проблема сутності й існування, відчуження й свободи, життя й смерті у філософії екзистенціалізму (Хайдеггер, Камю,…

Семінарське заняття

Києво-Могилянська академія як осередок розвитку філософії в Україні. Проблема людини у філософських роздумах Г.Сковороди. Проблема звільнення людини та нації у творах мислителів Кирило-Мефодіївського братства. Філософські ідеї Т.Г.Шевченка. Розробка антропологічного принципу та ідеї суспільного прогресу у творчості І.Франка, М.Драгоманова, Лесі Українки, М.Грушевського.

Самостійна робота

Проблема сутності й існування, відчуження й свободи, життя й смерті у філософії екзистенціалізму (Хайдеггер, Камю, Сартр). Психоаналіз і неофрейдизм. Еволюція релігійної філософії (Веттер, Жільсон, Барт). Ірраціоналістичний гуманізм, настрої песимізму, концепція «волі до влади» як рушійної сили світу у «філософії життя» (Ніцше, Бергсон, Ділтей).

Студенти повинні:

знати основні тенденції некласичної філософії кінця ХГХ ст., особливості сучасної світової філософії, суть понять "екзистен­ція", "позитивізм";

вміти тлумачити особливості прийняття проблеми люди­ни та сенсу її буття у різних філософських концепціях.

 

Тема 1.4. Практичний спосіб людського буття

Філософський зміст проблеми буття. Світ як єдність об’єктивної дійсності і людських сутнісних сил.

Практика як спосіб існування людини. Загальна структура практичної діяльності: об’єкт, суб’єкт, спосіб, мета, засіб, передумови та умови. Діяльність, практика, праця. Види діяльності. Типологія видів практики: виробнича, політична, духовна, технічна, наукова, соціальна.

Практика і творчість. Види творчості і їх специфіка.

Вимушена, відчужена діяльність, самодіяльність.

 

Семінарське заняття

Загальна структура практичної діяльності: об’єкт, суб’єкт, спосіб, мета, засіб, передумови та умови. Діяльність, практика, праця. Види діяльності. Типологія видів практики: виробнича, політична, духовна, технічна, наукова, соціальна.

 

Самостійна робота

Практика і творчість. Види творчості і їх специфіка.

Вимушена, відчужена діяльність, самодіяльність.

 

Студенти повинні:

знати структуру, визначальні ознаки, специфіку, функції практики як способу існування людини й освоєння світу, співвідношення практики та праці;

вміти пояснювати відмінність між поняттями "практика" та "виробництво", категоріальний зміст поняття "практика", взаємозв'язок практичної та теоретичної діяльності.

 

Тема 1.5. Система філософських категорій

Світ як всеохоплююча реальність. Проблема єдності світу. Філософська категоризація світу, її зміст і форма. Єдність матерії, руху, простору й часу.

Відмінність між науковим і філософським визначенням матерії.

Категорії «рух» і «розвиток» у філософії. Різноманітність форм руху та проблема їх класифікації.

Рух і саморух. Людська діяльність як особливий спосіб саморуху об’єктивної та суб’єктивної реальності.

Простір і час як форми існування світу, як іманентні форми саморуху об’єктивної реальності. Сучасні філософські уявлення про простір і час.

 

Самостійна робота

Рух і саморух. Людська діяльність як особливий спосіб саморуху об’єктивної та суб’єктивної реальності. Категорії «рух» і «розвиток» у філософії. Різноманітність форм руху та проблема їх класифікації.

Студенти повинні:

знати філософську категоризацію світу, категорії "рух", "розвиток" у філософії;

вміти поясняти категорії, що характеризують теорію розвитку.

 

Тема 1.6. Філософське вчення про розвиток. Закони діалектики

Принципи, закони і категорії діалектики. Принципи діалектики: загального зв’язку, загального розвитку, детермінізму,… Категорії діалектики: одиничне і загальне, причина і наслідок необхідність і випадковість, сутність і явище, форма і…

Семінарське заняття

Відмінність між науковим і філософським визначенням матерії.

Простір і час як форми існування світу, як іманентні форми саморуху об’єктивної реальності. Сучасні філософські уявлення про простір і час.

Принципи, закони і категорії діалектики.

Самостійна робота

Сутність альтернативних концепцій діалектики (метафізика, «негативна» діалектика, софістика, еклектика, догматизм, релятивізм). Діалектичне вчення Гегеля. Діалектичне вчення в марксистській філософії.

Студенти повинні:

знати суть діалектики як загальної теорії розвитку; засоби і методи розв'язання наукових проблем; суть поняття "закон діалектики"; дію і особливості основних законів діалек­тики;

вміти поясняти суть основних принципів і категорій діалектики, доводити універсальність основних законів діалек­тики; поясняти співвідношення понять "закон" і "закономір­ність",

 

Тема 1.7. Основний зміст пізнавальної діяльності

Сутність і структура пізнавального процесу.

Проблема пізнання у філософії. Пізнання як теоретичне освоєння світу людиною, самопізнання. Основні принципи пізнавальної діяльності.

Свідомість як діалектична єдність знання та пізнання. Об’єктивна реальність і об’єкт пізнання. Неподільність об’єкта і суб’єкта у пізнавальному процесі.

Єдність чуттєвого та раціонального, логіка та інтуїція у процесі пізнавальної діяльності.

Проблема істини у філософії. Відносність, об’єктивність і абсолютність істини в процесі пізнавальної діяльності. Критерії істини. Практика як єдиний достовірний та універсальний критерій істини.

Омана як неадекватне відтворення дійсності.

Матеріалістичне та ідеалістичне розуміння об’єкта і суб’єкта пізнання. Сенсуалізм, раціоналізм і практицизм як альтернативні форми науково-філософського розуміння сутності пізнавального процесу. Догматизм і релятивізм як результат недіалектичного розуміння пізнання.

Самостійна робота

Проблема істини у філософії. Відносність, об’єктивність і абсолютність істини в процесі пізнавальної діяльності. Критерії істини. Практика як єдиний достовірний та універсальний критерій істини.

Омана як неадекватне відтворення дійсності.

Студенти повинні:

знати сутність і структуру пізнавального процесу; роль об'єкта і суб'єкта у пізнавальному процесі; суть понять "сенсуа­лізм", "раціоналізм", "догматизм";

вміти відтворювати суть традиційної концепції істини; аргументувати, чому саме практична діяльність людини є основ­ним критерієм істини.

 

Тема 1.8. Форми і методи наукового пізнання

Специфіка, рівні, основні принципи, форми і методи наукового пізнання. Емпіричний та теоретичний рівні пізнання та їх методи. Пізнання та розуміння. Специфіка пізнавальної діяльності в основних галузях науки.

Роль досвіду в науковому та позанауковому пізнанні. Теорія як форма наукового пізнання. Ідея як форма мислення.

Концепція і теорія як форми наукового пізнання. Факт, проблема, гіпотеза як гносеологічні поняття.

Знання, віра, досвід.

Семінарське заняття

Основні принципи пізнавальної діяльності. Єдність чуттєвого та раціонального, логіка та інтуїція у процесі пізнавальної діяльності.

Емпіричний та теоретичний рівні пізнання та їх методи.

Самостійна робота

Роль досвіду в науковому та позанауковому пізнанні. Теорія як форма наукового пізнання. Ідея як форма мислення. Концепція і теорія як форми наукового пізнання. Пізнання та розуміння. Специфіка пізнавальної діяльності в основних галузях науки.

Студенти повинні:

знати специфіку й основні принципи наукового пізнання, форми, методи і функції наукового пізнання, суть проблеми пізнання і розуміння в сучасній філософії;

вміти розрізняти основні форми і рівні наукового пізнан­ня, суть чуттєвого і раціонального, емпіричного і теоретичного пізнання.

 

Тема 1.9. Мета і цінність людської життєдіяльності

Основоположні принципи філософської антропології. Філософські концепції походження людини. Передумови виділення людиноподібної істоти з природно-тваринного світу і створення світу соціального. Поняття соціального у філософії.

Мова як феномен життєдіяльності і культури. Спілкування як необхідна всезагальна передумова формування й розвитку особи. Міжособистісне та суспільне спілкування.

Різноманітність поглядів на суспільство в історії філософії. Марксистська концепція суспільства.

Соціум як історія людської життєдіяльності. Свідомий характер людської життєдіяльності. Єдність сфер людської життєдіяльності (матеріальної, соціально-політичної, духовної, культурно-побутової).

Держава, політичні партії, інші установи й організації, їх роль у суспільно-історичній практиці. Волюнтаризм і фаталізм та їх прояви.

 

Самостійна робота

Соціум як історія людської життєдіяльності. Свідомий характер людської життєдіяльності. Єдність сфер людської життєдіяльності (матеріальної, соціально-політичної, духовної, культурно-побутової).

Індивідуальна робота

Держава, політичні партії, інші установи й організації, їх роль у суспільно-історичній практиці. Волюнтаризм і фаталізм та їх прояви.

Студенти повинні:

знати основні методологічні принципи розуміння соці­ального, суть і характер людської життєдіяльності, функції мови як феномену життєдіяльності Й культури;

вміти поясняти докорінну відмінність феномену соціаль­ного від природно-тваринного світу.

 

Тема 1.10. Практичний спосіб людського буття в природному та соціальному культурному просторі

Основні форми буття людини. Єдність предметно-діяльного формування і саморозвитку людини, матеріальне… Спосіб життя людини як синтетична характеристика типових видів життєдіяльності людей в єдності з умовами життя…

Семінарське заняття

Різноманітність поглядів на суспільство в історії філософії. Марксистська концепція суспільства.

Проблема антропосоціогенезу. Праця – як центральний фактор антропосоціогенезу. Біологічне і соціальне в людині. Якісна відмінність суспільних відносин від біологічних. Праця, свідомість, колективність – втілення родової сутності людини.

Поняття «людина», «індивід», «індивідуальність», «особистість». Особистість як суб’єкт і об’єкт суспільного життя. Соціальна типологія особистості. Свобода і відповідальність особистості.

Самостійна робота

Реалізація способу життя людини через діяльність (виробництво, розподіл, обмін, споживання). Діяльність людини як всезагальна умова існування соціального. Історія суспільства – розвиток діяльності людей, котрі переслідують свої цілі. Потреби та інтереси як спонукальні мотиви діяльності людей. Творення соціуму як культури.

Студенти повинні:

знати основні риси соціально-культурного простору як складного, багатоманітного предмета пізнання; значення соціокультурної творчої функції людської діяльності;

вміти пояснювати єдність природи, суспільства і люди­ни, визначати особливості матеріальної та духовної діяльності людей.

 

Тема 1.11. Глобальні проблеми сучасності. Соціально-екологічні наслідки глобалізації

Наявність суперечностей у системі «людина – природа» як джерело глобальних проблем. Глобальний характер інтерсоціальних проблем (проблеми війни і миру, подолання відсталості та ін.).

Порушення природної рівноваги, загострення екологічної ситуації у світі. Загострення сировинної, енергетичної, продовольчої, демографічної проблем як небезпечна тенденція, що становить загрозу всьому людству.

Статус людини у сучасному світі. Особливості взаємодії макросвіту (людства) і мікросвіту (індивіда) у загальнопланетарному масштабі. Формування реалістичного уявлення про сучасні тенденції суспільного розвитку та майбутнє людства. Загальносвітовий, планетарний характер глобальних проблем.

Науковий погляд на перспективи розвитку людства, можливий аналіз системи «людина – наука – технологія – суспільство».

Динамічний характер і складність глобальних проблем сучасності, можливі шляхи їх вирішення.

 

Семінарське заняття

Порушення природної рівноваги, загострення екологічної ситуації у світі. Загострення сировинної, енергетичної, продовольчої, демографічної проблем як небезпечна тенденція, що становить загрозу всьому людству.

Статус людини у сучасному світі. Особливості взаємодії макросвіту (людства) і мікросвіту (індивіда) у загальнопланетарному масштабі.

Самостійна робота

Наявність суперечностей у системі «людина – природа» як джерело глобальних проблем. Глобальний характер інтерсоціальних проблем (проблеми війни і миру, подолання відсталості та ін.).

Формування реалістичного уявлення про сучасні тенденції суспільного розвитку та майбутнє людства. Загальносвітовий, планетарний характер глобальних проблем.

Науковий погляд на перспективи розвитку людства, можливий аналіз системи «людина – наука – технологія – суспільство».

Динамічний характер і складність глобальних проблем сучасності, можливі шляхи їх вирішення.

Студенти повинні:

знати суть поняття "глобальні проблеми", їх походження і природу;•

вміти вирізняти характерні ознаки глобальних проблем як явища особливого, визначати причини загострення гло­бальних проблем у сучасному світі; аргументувати немож­ливість ізольованого вирішення окремої глобальної проблеми.

 

Розділ 2. Релігієзнавство

Тема 2.1. Еволюція і типи релігій

Предмет релігієзнавства. Структура. Основні категорії.

Релігія як предмет філософського осмислення. Основні елементи і структура релігії. Філософські концепції природи релігії.

Методи і принципи релігієзнавства. Суспільні функції релігії.

 

Самостійна робота

Методи і принципи релігієзнавства. Суспільні функції релігії.

 

Тема 2.2. Локальні релігії. Світові релігії

Первісні вірування: анімізм, фетишизм, тотемізм, магія. Генетичний зв'язок ранніх та етнонаціональних релігій зі світовими релігіями (буддизм, християнство, іслам).

Локальні релігії світу. Іудаїзм. Індуїзм. Зороастризм.

Релігії стародавньої Індії. Походження, ідейні джерела буддизму. Форми буддизму, його поширення. Релігія в Японії. Релігія в стародавньому Китаї.

Соціально-економічні, духовні джерела християнства. Основи християнського віровчення. Становлення християнства як державної релігії Римської імперії.

Виникнення та поширення ісламу. Основні віросповідні принципи ісламу як дуже впливової сили сучасного світу.

Теїстичні вірування праукраїнців часів Київської Русі.

 

Семінарське заняття

Локальні релігії світу. Іудаїзм. Індуїзм. Зороастризм.

Релігії стародавньої Індії. Походження, ідейні джерела буддизму. Форми буддизму, його поширення.

Релігія в Японії. Релігія в стародавньому Китаї.

Самостійна робота

Соціально-економічні, духовні джерела християнства. Основи християнського віровчення. Становлення християнства як державної релігії Римської імперії.

Теїстичні вірування праукраїнців часів Київської Русі.

Основні віросповідні принципи ісламу як дуже впливової сили сучасного світу.

 

Тема 2.3. Релігійні конфесії та напрями

Поділ християнської церкви на православну та католицьку. Церкви Вселенського православ’я.

Особливості віровчення, культу і структури релігійної організації православ’я та католицизму. Розбіжності між напрямами.

Поява протестантизму, розмаїття його форм (лютеранство, баптизм, адвентизм та ін.).

Напрями та релігійні течії ісламу. Особливості мусульманської традиції сприйняття світу і місця людини в ньому. Ісламські обряди.

Україна і мусульманські країни. Їхній зв'язок.

Релігія і церква в сучасній Україні. Найвпливовіші конфесії в Україні.

 

Семінарське заняття

Особливості віровчення, культу і структури релігійної організації православ’я та католицизму. Розбіжності між напрямами.

Напрями та релігійні течії ісламу. Особливості мусульманської традиції сприйняття світу і місця людини в ньому. Ісламські обряди.

Самостійна робота

Поява протестантизму, розмаїття його форм (лютеранство, баптизм, адвентизм та ін.). Україна і мусульманські країни. Їхній зв'язок. Релігія і церква в сучасній Україні. Найвпливовіші конфесії в Україні.

 

Тема 2.4. Соціальні інститути та спільності

Свобода віросповідання та її правове регулювання в Україні. Свобода совісті як результат розвитку суспільства та її сутність. Вільнодумство як вияв змін духовності. Атеїстичний екзистенціалізм.

Державно-церковні відносини в Україні та їх правове забезпечення.

 

Семінарське заняття

Свобода віросповідання та її правове регулювання в Україні. Свобода совісті як результат розвитку суспільства та її сутність. Вільнодумство як вияв змін духовності. Атеїстичний екзистенціалізм.


Самостійна робота

Свобода віросповідання та її правове регулювання в Україні. Свобода совісті як результат розвитку суспільства та її сутність. Державно-церковні відносини в Україні та їх правове забезпечення


ТЕМАТИЧНИЙ ПЛАН

Тема 1.1. Людське усвідомлення об’єктивної і суб’єктивної реальності

Джерела філософії. Різноманітність уявлень про муд­рість. Основні світоглядні проблеми філософії, їх сутність і специфіка. Співвідношення філософії… Філософія як теоретична основа світогляду. Світогляд як духовно-практичний… Свідомість як особлива здатність людини творити суб'єк­тивні образи об'єктивного світу. Знання як спосіб існування…

План

Предмет, структура та функції філософії.

Основне питання філософії

4. Свідомість як найвища форма відображення дійсності. Методичні рекомендації:Розкрити давньогрецьке походження терміну… Довести, що питання про співвідношення матерії і свідомості, суб'єктивної і об'єктивної реальності, мислення суб'єкта…

Самостійна робота: Теоритичні підсумки і практичні результати матеріалістичної та ідеалістичної розробки проблеми свідомості

Методичні рекомендації: розкрити суть поняття "свідомість", концепції походження свідомості, з'ясувати, які чинники впливають на… У світі довкола нас немає нічого дивовижного і загадковішого за людський… У історико-філософському процесі проблема свідомості набувала найрізноманітніших тлумачень. Ідеалізм вважає свідомість…

Суспільна природа свідомості.

Основними біологічними передумовами переходу до свідомості як вищої форми відображення є людський мозок, вільні передні кінцівки в поєднанні з… Людський мозок володіє далеко не вичерпаними можливостями переробки… Психіка тварин настільки відрізняється від свідомості у людей, що всі спроби, що неодноразово робилися, олюднити…

Структура свідомості.

Структурне розчленування свідомості (в широкому значенні слова) може бути зроблене по двох основах. По-перше, по відношенню до міри усвідомленості і… На рівні усвідомлення формуються цілі і плани діяльності, а також результати… Усвідомлення може безвідмовно управляти стандартною діяльністю. При розв'язанні творчих проблем, де процес не може…

Ідеальність свідомості.

Свідомість як складний об'єкт вивчається цілим рядом наук: психологією, фізіологією вищої нервової діяльності, кібернетикою і т. д. В цьому… Питання про співвідношення матеріального і ідеального при розгляді свідомості… З точки зору вульгарного матеріалізму, свідомість є таким же продуктом мозку, як жовч продуктом печінки. Якби можна…

Запитання для самоперевірки

2.В чому особливості предмета філософії? 3.Яку структуру має філософське знання? 4.Які функції виконує філософія?

Тема 1.2. Моделювання філософських проблем

Перші уявлення про єдність речей, цілісність світу у стародавніх Індії, Китаї. Проблеми сенсу людського існування, позбавлення людини від страждань… Філософія стародавніх Греції і Риму. Мудрість як без­посереднє джерело щастя у… Стиль мислення й особливості середньовічної філософії. Релігійний характер філософських пошуків.

План

Канонічні джерела, світоглядні ідеї та філософські школи Стародавньої Індії.

2.Перші уявлення про єдність речей, цілісність світу у Стародавньому Китаї.

Особливості, умови виникнення та етапи розвитку античної філософії.

4. Патристика. Містика і схоластика у середньовічній філософії.

5. Гуманізм та натурфілософія доби Відродження.

Класична німецька філософія. . Філософія Г. Гегеля як найвище досягнення класичної німецької філософії.

Пояснити, чому історія філософії починаються зі Сходу, хоч староіндійська філософія виникла практично одночасно з філософією Стародавньої Греції.… Визначити особливості філософії Стародавнього Китаю, розкрити світоглядні ідеї… напрями філософської проблематики, визначила людське розуміння світу.

Запитання для самоперевірки

2.Які впливові духовні рухи передували виникненню філософії Стародавньої Індії? 3.Які староіндійські філософські ідеї про цілісність світу є найбільш… 4.Визначіть основні особливості філософії Стародавньої Індії.

Семінарське заняття 1.

Моделювання філософських проблем. Антична філософія.

 

План

1. Вчення про буття (мілетська школа)

2. Вчення про рух (школа елеатів)

3. Філософські ідеї Платона

4. Особливості філософії Аристотеля

Мілетська школа (VII-VI ст.до н.е.):Першим філософом Стародавньої Греції був Фалес із Мілета. Він є автором двох тез: «Усе з води» та «Усе має душу». Він першим почав обґрунтовувати «архе» - першопочаток світу, посилаючись на те, що без води немає життя, що агрегатні стани води вичерпують можливі стани природної речовини. Друга теза засвідчує, що Фалес замислювався і над причинами змін та рухів, що відбуваються в природі, і шукав такі причини у внутрішній природі речей. Головним здобутком Фалеса було те, що він розробив ідеї про світобудову: рух людської думки від конкретного через абстрактне до поглибленого усвідомлення реальності. Учень Фалеса – Анаксімандр стверджував, що «архе» - це «апейрон», невизначене та безмежне. Третій представник Анаксімен синтезував ідеї своїх учителів: початок буття має бути досить невизначеним, але доступний для життя і рухливий. На його думку, саме таким є повітря, яке він визначив як першопочаток усього.

Виділення конкретних речовин як втілення «першоречовини» світу невипадкове. Саме вода своїми наочними перетвореннями наштовхує думку на можливість нескінченої кількості метаморфоз, породження з єдиної вихідної форми цілої множини якісно відмінних форм. Повітря, в свою чергу, своїм «все проникненням» збуджує уявлення про речову «наповненість» буття, що має здатність «згущатись» і «розріджуватись», породжуючи у такий спосіб все розмаїття конкретних речей у світі. Отже, вода і повітря як «першоречовини» світу є одночасно видим «речово»-існуючим принципом, законом виникнення, існування і зникнення конкретно-чуттєвого розмаю речей навколишнього світу.

До того ж мілетці підготували ідейний грунт для появи дуже сміливої і продуктивної тези про те, що «все подібне до числа або пропорції».

Елейська школа (VI ст. до н.е.): Основний напрям міркувань елеатів було задано Ксенофаном, водночас спробував поставити питання про начало буття як про «єдине» буття, безвідносно до розмаїття його конкретно-чуттєвих форм. Це єдине він називав «богом», заперечуючи в той же час реальність множини «конкретних» богів. У систематичному вигляді егейська філософія була сформульована Парменідом і розвинута його учнем Зеноном. Пармені вважав, що до пізнання світу ведуть два шляхи – шлях мислення і шлях гадки, яким відповідають дві картини світу. Перший шлях (шлях істини) приводить до світу єдиного і вічного, непорушного буття. Другий шлях приводить до світу, яким він малюється гадками натовпу – видимий світ речей. Началами якого є вогонь і земля. Лише перший шлях веде до істини – розуміння світу як єдиного сущого, що є неподільним і непорушним буттям, що «заповнює» все. Саме тому воно і непорушне, оскільки саме воно і є «повнота» буття. Погляди егейських філософів свідчать про ідеалістичну орієнтацію: Парменід вважав, що суще може мислитись, а не-суще не може ані мислитись, ані говоритись. Тому тільки суще, буття є, не-сущого ж, небуття немає.

Вважаючи єдино істинно існуючим єдиний світ, який відкривається мисленням, Пармені в той же час не заперечував і проти «світу гадки», який «нав’язується» людям їх чуттями – світ множини різних речей, світ мінливий, світ постійного руху.

Учень Парменіда – Зенон Елейський висунув п’ять спростувань реальності руху, так звані «апорії»: 1) «рухоме не рухається ні в тому місці, де воно є, ані в тому, де його немає». 2) Рух не може закінчитися, оскільки перш ніж досягти кінцевого пункту, потрібно пройти половину шляху, але перш, ніж досягти цієї половини, необхідно пройти «половину половини», і так без кінця. 3) «Ахілл і черепаха»: Ахілл ніколи не наздожене черепахи, оскільки, коли він подолає відстань до черепахи, то вона проповзе нову відстань, і Ахіллу знову прийдеться доганяти черепаху. І так без кінця. 4) «Стріла, що летить»: випущена з лука стріла непорушна, оскільки у будь-який момент руху займає рівне собі місце. Йдеться про те, що вся траєкторія польоту стріли складається з непорушних положень стріли в різних місцях простору. 5) «Стадіон» - якщо два рівних тіла рухаються назустріч один одному й відносно одне одного, то одне з них пройде повз друге, витративши на це стільки ж часу, скільки необхідно для проходження повз половину того, що не рухається.

Своїми апоріями Зенон зафіксував об’єктивну суперечливість руху. Заперечення руху тут базується на прийнятті головної тези елейської філософії про єдність, сталість і несуперечливість сущого. Оскільки рух виявляється суперечливим, він оголошується неіснуючим.

Атомізм (VI-IV ст. до н.е.).

Оскільки атомісти допускають два начала у світобудові – буття і небуття, вони дуалісти. При цьому найважливішим є те, що атомісти, визначаючи… Оригінально пояснюють атомісти виникнення життя. Демокріт стверджує, що живе… Отже, єдине, що існує, – це нескінченна множина атомів, однакових за своєю «субстанцією», але відмінних за формою.…

Запитання для самоперевірки

1.Назвіть умови та основні чинники формування античної філософії.

2.Визначіть основні етапи розвитку античної філософії.

3.Які філософські ідеї розвинуті в античній натурфілософії?

4.Який вплив мала антична філософія на розвиток української філософської думки та культури?

 

Самостійна робота.

Гуманізм та натурфілософія доби Відродження. Класична німецька філософія. Новий соціальний ідеал у філософії Просвітництва XVIII ст.

Методичні рекомендації: Дати загальну характеристику епохи Просвітництва, визначити головні проблеми,…  

Класична німецька філософія.

Принципи німецької класичної філософії: 1. Всіх представників німецької класичної філософії об’єднує розуміння ролі… 2. Філософи надали філософії вигляду широко розробленої та диференційованої спеціальної системи дисциплін, ідей,…

Напрямки у філософії нового часу

Гнеосологія – наука про наукове пізнання. Вона формує відношення до світу як до чогось, що позбавлене людських вимірів Завдяки науці світ… - Емпіризм ( пізнання за допомогою органів чуття ) Бекон. - Раціоналізм ( пізнання за допомого розуму ) Декарт.

Сучасна світова філософія.

Ідеї позитивізму: - справжня наука не виходить за межі чуттєвих даних ( фактів ); - наука що вивчає факти – всемогутня;

Запитання для самоперевірки

1. Які принципові зміни у науковій і філософській картині світу відбулися в Новий час?

2. Розкрийте основні особливості розвитку філософії Нового часу.

3. Порівняйте методологічні ідеї Ф.Бекона і Р.Декарта.

4. В чому новизна пізнавальних ідей Дж. Локка, Т.Гоббса?

5. Поясніть роль філософії Нового часу у розробці ідейних засад науки.

6.Розкрийте оригінальність роздумів Б.Паскаля про людину.

7. Визначіть основні ідеї філософії просвітників.

8. Охарактеризуйте спрямованість філософських ідей просвітників-матеріалістів.

9. Розкрийте сучасне значення філософських ідей європейського Просвітництва.

 

Тема 1.3. Типологія філософських систем

Проблема відчуження та його подолання у філософії марксизму. Неомарксизм. Західноєвропейська філософія кінця XIX - поч. XX ст. Ірраціоналістичний… Проблема сутності й існування, відчуження й свободи, життя й смерті у філософії екзистенціалізму (Хайдеггер, Камю,…

План

1. Філософська думка в Україні в Х - ХYІІст.

2. Києво- Могилянська академія як осередок розвитку філософії в Україні.

3. Проблема людини у філософських поглядах Г.С. Сковороди

 

Методична мета: показати історичні та культурні особливості формування української філософської думки, розкрити етапи розвитку української філософії, дати загальну характеристику змісту та проблематики найвизначніших філософських пам'яток часів Стародавньої України, Київської Русі, періоду ХІІІ- ХYІІст. Показати роль І.Вишенського, Б.Хмельницького в розвитку професійної філософії в Україні. Розкрити роль Києво-Могилянської академії в розвитку загальнослов'янської вищої освіти, де вперше в Україні запроваджене розділене вивчення філософії та богослов'я. Дати характеристику філософських ідей І.Гізеля, І.Кониського, Ф.Прокоповича, П.Могили, С.Яворського, Я.Козельського, І.Галятовського та ін., Визначити філософські ідеї Сковороди, дати їм сучасну оцінку. Роз'яснити суть положення про нерозривність любові та віри, які Сковорода розглядає не тільки як підгрунтя душі, а й як органічний прояв духовності людини. Антиподами любові та віри у Сковороди є сум, туга, нудьга, страх. Зробити висновок про те, що заклик Сковороди "пізнай себе" є вказівкою основного шляху пізнання людиною світу.

 

Перші філософські школи в Україні виникли у княжу добу (9ст.). На їх появу впливали стародавні греки , які ще в 7ст. до н.е поширювали свою релігію і культуру на території Північного Причорномор’я. Підгрунтям духовної культури українського народу була Велесова книга – язичеські уявлення українців про створення світу, втілені у фольклорі. Світоспоглядання українців було міфічно-практичним. Початковими формами філософії були натурфілософія і космологія. На розвиток філософії княжої доби впливали такі фактори:

- рівень суспільного буття об’єктивно потребував нових світоглядних орієнтацій з пріоритетом розуму;

- демократичні традиції розширювали простір для вияву інтелектуальних сил;

- запровадження християнства, культура з широкою мережею храмів і монастирів задовольняли потреби вищого рівня пізнавального процесу;

- наявність писемних пам’яток: Ілларіон «Слово про закон і благодать», Нестор «Повесть временних лет», В.Мономах «Повчання дітям», «Слово о полку Ігоревім», Києво-Печерський патерик».

В філософії княжої доби розглядались такі питання:

- дається визначення понять: істина, благодать, воля, тінь, світло та ін..

- піднімається проблема про рівність народів;

- істина подібна до Сонця; вона універсальна, дорівнює благодаті;

- протиставляє дух і тіло, розкриває повноцінність життєвих чинників.

В княжу добу були твори енциклопедичного та філософського змісту, зокрема, «Ізборник» Святослава, «Діалектика» Дамаскіна, «Житіе» К.Філософа, перекладна література – «Біблія» В.Великого, Г.Богослова, І. Златоуста. В цих творах

- дається визначення філософії: - це пізнання речей видимих і невидимих;

- це уподібнення богу;

- це мистецтво мистецтв і наука наук;

- це любов до мудрості , а істина – мудрість

У К. Філософа є таке визначення філософії: це знання речей божих і людських. Мудрість – це житіє в істині, що свідчить по діяльнісну сутність філософії. Раціоналістичні ідеї знайшли відображення в творах Ілларіона, Мономаха, Смолятича, Ф.Печерського. Основою буття у філософії княжої доби вважалось 4 елементи - вода, земля, повітря, вогонь. Всесвіт тлумачився як одвічна боротьба бога і диявола, добра і зла. Філософи вважали, що з однієї сторони домінує лінійний час – від створення світу до кінця світу (ера Христа). З іншої сторони існує циклічне сприйняття часу, бо дні тижня перебувають у кругообороті. Щодо гносеологічної проблеми, то світ вважався результатом творчості бога . Посередником між богом і людьми є слово. Слово має 2 рівні: є земним знаком- конкретно-чуттєва реальність і трансцендентальним – божественна сутність. В пізнанні божественної сутності виділяється 2 шляхи: благодатний – властивий для святих і приточний – властивий для всіх смертних. Засобами пізнання є слідування релігійним заповідям, читання священних книг. Особлива роль у пізнанні відводилась серцю. Це центр почуттів, духовного світу людини. Людина, як носій серця, розглядалась як багатовимірна цілісність, що поєднує тіло, душу і дух. Тіло гріховне і другорядне. Завдяки душі і духу відбувається єднання людини з богом. Дуалізм душі і духу розглядається через призму індивідуальної свободи. Суть свободи – у виборі між шляхом спасіння через служіння богу і шляхом гріха. В ХІІІ – ХYІІ ст.. у філософії поширювалися ідеї західноєвропейського ренесансу Першими проповідниками гуманістичних ідей в Україні були Ю.Дрогобич, П Русин, С. Оріховський. В 1576р. відкрився культурно-просвітницький центр в Острозі, в якому діяла академія, друкарня та літературний гурток. Саме в Острозі надруковані «Азбука», «Буквар». Першим ректором Острозької Академії був Г. Смотрицький. Філософськими ідеями, які піднімали викладачі академії, були:

- моністична концепція буття;

- відмінність видимого і невидимого світу;

- свобода совісті

- раціоналізм.

Громадськими центрами оборони української філософії були братства. У 1586р. розпочало свою діяльність Львівське братство, з яким пов’язане ім’я Зизанія. З діяльністю Київського братства пов’язані імена І.Борецького, І. Козловського, К. Саковича. Представники братств вивчають співвідношення внутрішнього і зовнішнього світу людини на основі кореляції його з об’єктивним світом.

В 1632р. відкрилася Києво-Могилянська Академія. При академії існував філософськй клас. Першою формю бутя вважалася схоластика. Філософія є засобом інтелектуального пізнання істин віри, осмислення природи і людини. В академії викладачами філософії були Гізель, Баранович, Ф. Прокопович, які відстоювали позиції деїзму – бог створив матерію і дух. Внаслідок цього виникли тілесні субстанції. У гносеології вони були близькими до поширення теорії образів. Вважали, що пізнання починається з чуттєвого досвіду, що виникає внаслідок дії предметів зовнішнього світу на органи чуття, які стають закарбованими образами. Образ викликає відчуття. Утворюється відображення. В структурі чуття Гізель виокремлює такі підвиди:

- загальне чуття;

- фантазія;

- оцінювальна здатність;

- пам'ять;

- здатність до розмірковування.

Рух Гізель розглядає як різноманітні кількісні і якісні зміни, що відбуваються в природі як просторове переміщення. Природу змін Гізель вбачав у взаємному витісненні протилежностей.

Ф.Прокопович Бога розумів як самодостатню сутність. Визнавав роль чуттєвого досвіду в осягненні істини. Основну увагу звертав на споглядання як невід’ємну умову усього пізнавального процесу. Створив вчення про матерію Матерія – це не чиста потенція, що своїм існуванням завдячує формі. Вона мислиться як така, що характеризується протяжністю. Матерія ніколи не народжується, не знищується Рух Прокопович пов’язував з суперечністю речей, про що свідчить будова світу. Не залишав поза увагою проблему часу, а простір ототожнював з місцем, яке займає тіло.

Г.С. Сковорода створив філософію життя. Основною проблемою його філософії є етико-гуманістична проблематика – людина і духовне начало в ній. На перше місце у людині ставив її духовність. В цьому вбачав суть людського життя. Для філософії Сковороди характерний універсальний алегоризм, в якому предмети і явища осмислюються не в сукупності властивостей, не в цілісності, а в абстрактно-схематичному образі як символи. Перейшов від форм мислення в поняттях до форми мислення в образах. У Сковороди поняття стають символами, які філософ розглядає як іпостась істини. Символи постають як певна множинність значень, межі яких суперечливі. Сковорода вперше використав антитетику – метод зведення суперечливих тверджень, жодному з яких не можна віддати перевагу. Головним принципом філософії Сковороди є принцип двонатурності світу – світ видимий і невидимий. Видимий матеріальний світ – це бліде відображення невидимого світу. Вічність, дух, істину Сковорода розумів як бога, нематеріальну основу речей як вічну, незмінну першооснову. Невидима духовна натура існує поза простором і часом. Загинути нічого не може, воно лише втратить тінь. Сковорода створив вчення про три світи – великий (макрокосм), малий (мікрокосм) та світ символів (Біблія). Основою великого світу є вогонь, повітря, земля і вода. Він є старим і новим світом і відкривається лише тим, хто за видимим світом бачить невидиме. Старий світ мінливий, рухливий, а новий – вічний і незмінний. Суть малого світу (людини) Сковорода розкривє, виходячи з того, що в людині є видиме і невидиме, тілесне і духовне. Сковорода закликає «Пізнай себе». Самопізнання розглядав як богопізнання. Пізнати в собі бога людині допомагає Біблія. Це аптека для лікування душевного світу. Мудрість, виражену в Біблії, заперечити неможливо.

Щодо філософії щастя, то для Сковороди щастя можна досягти шляхом морального самовдосконалення. Центром є серце – джерело життєдіяльності людини. Передумовою на шляху до щастя є дотримання принципу спорідненої праці – її відповідності тому розумному і справедливому началу, що визначає сенс буття. Кожна людина має свою природу, нахил до певної справи, яку людина може пізнати, а пізнавши – обрати собі заняття і життєвий шлях. Праця дає людині впевненості, відчуття повноти буття, душевний спокій і приносить людині задоволення. Забезпечує людині матеріальне благополуччя і є засобом духовного самоутвердження (щастя).

В кінці ХYІІІ - на поч. ХІХ ст. національна ідея стає теоретично усвідомленою Український народ прагнув національно і політично визначитись.(М.Драгоманов, І.Франко, Л.Українка, М.Грушевський). Зокрема, М.Драгоманов - ідеолог українського соціалізму, символ духовної руїни. Мета: досягнення добровільної асоціації гармонійно розвинених людей з обмеженням елементів примусу. Вперше зрозумів роль і місце національного питання в реалізації принципів демократії та свободи. Драгоманов є автором першого політичного журналу «Громада». Прибічник позитивізму. Російський народ має визнати Україну як націю, цілком рівну з великоруською і польською. Шляхом освіти і культури необхідно формувати національну самосвідомість, починаючи від сім’янина і закінчуючи представниками верхніх прошарків суспільства. Драгоманов знав, що українці мають природні дані для самосійного вільного існування.

І. Франко актуалізував завдання загально-культурницького розвитку українського народу, що неможливо без власних шкіл, українських традицій. Йому властиве етико-антропологічне розуміння філософських проблем. В основі – раціоналізм. За спрямованістю – соціаліст. Соціалізм ґрунтувався на загальнолюдських цінностях, позбавлений держави. Дуже обережно підходив до способів реалізації соціалізму як суспільного ідеалу, виступав проти його штучного насадження. Не заперечував створення Союзу вільних спілок. Франко розвивав також ідею інтегрованого націоналізму – формування нового типу українців, що віддані справі незалежної державності.

Донцов вважав, що націоналізм – це внутрішнє прагнення народу зберегти свою індивідуальність і духовність. Основними положеннями інтегрованої нації є:

- зміцнювати волю нації до життя на основі засад національної ідеології;

- стремління до боротьби та видимість її конечності;

- піднесення загального над поодиноким;

- нетолерантність і фанатизм, максимум етичного напруження на шляху реалізації національної ідеї;

- самовизначитися може лише та нація, геній якої здатний це здійснити;

- нація, яка хоче панувати, повинна мати і панську психіку народовладдя;

- без активної меншості не повстане жодна нація, не впровадиться національна ідея;

- ідея українства має бути всеохоплюючою, тобто ґрунтуватися на повному запереченні чужих ідей.

- боротьба за існування є законом життя.

Липинський піднімав проблему держави і влади. Розвиток держави залежить від форми її організації. Виділив три типи державного устрою.

- класократія;

- демократія;

-охлократія. Демократизм руйнує основи дисципліни і правопорядку. Охлократія означає панування завойовників з повним придушенням свободи. Основними джерелами влади є:

- сила мілітарна, економічна, інтелектуальна. Їм відповідають три соціальні типи – військові, продуценти (багаті), інтелігенти. Інтелегенція може виконувати допоміжну функцію, бо раціонально усвідомлює діючі в суспільстві процеси. Липинськй виробив конкретну політичну програму, суть якої полягає в переконані, що без власної держави не може бути української нації. Але її ніхто не побудує, її треба вибороти. Суспільство має визріти до самостійного існування. Липинський ставить знак дорівнює між державою і національною приналежністю. Українцем є кожний, хто живе на землі України і працює заради неї. Україна має стати спільною батьківщиною для всіх громадян, які живуть на її території.

Отже, консервативний аристократизм Липинський мислив як утвердження в суспільстві сил авторитету, дисципліни, правопорядку, що здатні бути носіями державної влади.

 

Запитання для самоперевірки

Охарактеризуйте вихідні ідеї та джерела філософської думки Київської Русі. Розкрийте вплив зв'язків Західної Європи ХY- ХYІст. на розвиток української… З'ясуйте суть вчення про світобудову та пізнання у філософських трактатах І.Вишенського, Б.Хмельницького.

Семінарське заняття №2

Типологія філософських систем

План

Філософські проблеми у творах мислителів Кирило-Мефодіївського товариства.

3. Ідея суспільного прогресу у творчості І.Франка, Л.Українки, М.Драгоманова, М.Грушевського.   Методичні рекомендації: Охарактеризувати фактори, які сприяли виникненню і поширенню української національної…

Проблема звільнення людини та нації у творах мислителів Кирило-Мефодіївського братства.

У програмі кирило-мефодіївців було записано: «І встане Україна з своєї могили, і знову отзоветься до всіх братів своїх слов’ян, і почують крик її, і… Така, хоч і утопічна, але сповнена справді загальнолюдським змістом програма,… Різницю між росіянами та українцями Костомаров вважає старою (десь з ХІІ в.). Основною рисою росіян є практицизм, який…

Розробка антропологічного принципу та ідея суспільного прогресу у творчості І.Франка, М.Драгоманова, Л.Українки, М.Грушевського.

І.Франко – людина енциклопедичних знань, виняткової працездатності, наділена тонкою інтуїцією вченого. Він полишив по собі неозору епістолярну… І.Я.Франко перший в європейській літературі розробляє тему праці, трудової… Одна з основних філософських ідей – думка про те, що найбільшою цінністю на землі є не просто людина, а «правдивий…

Запитання для самоперевірки

1. Які фактори започаткували українське національне відродження?

2. Назвіть основні філософські ідеї засновників Кирило-Мефодіївського товариства.

3. Що означає поняття "національна самосвідомість"?

4. Як впливають ідеї представників Кирило-Мефодіївського товариства на світогляд громадян незалежної України?

5. Чому Т.Г. Шевченка вважають засновником сучасної української філософії?

6. Назвіть основні філософські ідеї Т.Г. Шевченка.

7. Як впливають філософські ідеї Т. Шевченка на сучасні історико-філософські та соціальні процеси в Україні?

8. В чому суть філософії І.Франка?

9. Розкрийте оригінальність філософської лірики Л.Українки.

10. Покажіть особливості позитивістської орієнтації М.Драгоманова.

11. Що таке "філософія українського духу" М.Грушевського?

 

Самостійна робота

Марксизм. Неомарксизм.

3. Проблема сутності й існування, відчуження й свободи, життя й смерті у філософії ХХст. Методичні рекомендації: Розкрити передумови виникнення марксизму, його джерела та складові частини. Дати характеристику основним концепціям…

Проблема відчуження та його подолання у філософії марксизму. Неомарксизм.

Крім найзагальніших закономірностей розвитку природи, суспільства і пізнання, К.Маркс і Ф.Енгельс включають до предмета філософії також і людину,… Принципово по-новому вирішується комплекс питань,, пов’язаних з життям… Особливе місце у філософії марксизму посідає проблема людини. К.Маркс, Ф.Енгельс розглядають людину не лише як продукт…

Проблема сутності й існування у філософії екзистенціалізму.

Джерела екзистенціалізму у вченні С.К'єркергора (1813 – 1855), який першим сформулював поняття «екзистенція» – «внутрішнє» буття, що поступово… Представники екзистенціалізму – М.Хайдеггер (1889 – 1976), К.Ясперс (1883 –… Екзистенціалізм є філософськими вираженнями глибоких потрясінь, які спіткали західну цивілізацію ХХ ст. Самим…

Проблема життя і смерті у філософії екзистенціалізму (Хайдеггер, Камю, Сартр).

Філософи екзистенціалісти спрямували свою увагу на проблеми смерті. А.Камю заявив, що основним питанням філософії має бути питання самогубства. Він вбачав своє гуманістичне завдання в тому, щоб допомогти людині, яка перебуває у відчаї, зберегти життя. Однак його гуманізм спрямований не на те, щоб зробити людину щасливою, а на те, щоб зробити її свідомою, вільною від моральних і політичних забобонів та ілюзій, від різних догм та облудних, фальшивих ідеологій. Красота і свобода, вважає Камю, здатні вивести людей з ізоляції, зробити їх багатими духовно, морально, чуттєво, інтелектуально, допомогти встановити соціальну справедливість. Смерть Сартр оцінює негативно, як припинення вибору та свободи. Але він вважає її суттєвим чинником життя. Страх смерті змушує людину ховатися від свободи, живучи «як всі».

Проблема відчуження і свободи у філософії екзистенціалізму.

Екзистенціалізм здійснив спробу теоретично обґрунтувати свободу людини в усвідомленні та створенні історичних умов для подолання відчаю та страху в глобальній історичній ситуації, коли людство опиняється на межі двох можливостей – вижити чи загинути. Людина, стверджує Сартр, щодо своїх тілесних, соціально-рольових, класових, професійних характеристик подібна до інших людей. Специфічність її розкривається у неповторності, унікальності людської особи, що знаходить своє безпосереднє втілення в цілях, задумах, звернутих на майбутнє. Оскільки майбутнє завжди багатозначне, представлене множиною можливостей, людина постійно перебуває у ситуації вибору, яка і є єдиною справді людською ситуацією. Людина завжди вибирає. Звідси Сартр робить висновок про свободу як універсальну характеристику людського існування. Внаслідок своєї універсальності така свобода мислиться Сартром як «тотальна свобода». Проте вона не знімає, а, навпаки, посилює «чужість» людини і світу речей.


Запитання для самоперевірки

1. Назвіть теоретичні основи виникнення марксизму?

2. Визначіть вихідні принципи філософії марксизму.

3. З'ясуйте основні риси марксистської філософії.

4. Дайте порівняльну характеристику ідей марксизму і неомарксизму.

5. Які філософські ідеї марксизму втратили своє значення в сучасних умовах?

6. Дайте порівняльну характеристику вихідних ідей класичної та некласичної філософії.

7. В чому суть філософських ідей А.Шопенгауера?

8. Розкрийте суть концепції переоцінки цінностей у філософії Ф.Ніцше.

9 .Чому філософські ідеї Ф.Ніцше мають суперечливий вплив на громадську думку?

10 Дайте сучасну оцінку ідеям психоаналізу?

11 . Назвіть особливості сучасної світової філософії.

12. Що таке "екзистенція"?

13. Визначіть основні концепції філософської антропології.

14. В чому суть еволюції релігійної філософії ХХст.?

 

Тема 1.4. Практичний спосіб людського буття.

Тема 1.5. Система філософських категорій.

План

1.Філософський зміст проблеи буття. Світ як єдність об’єктивної дійсності та людських сутнісних сил.

2.Практика як спосіб існування людини. Структура практичної діяльності

3.Світ як всеохоплююча реальність. Проблема єдності світу Єдність матерії, руху, простору і часу.

 

Філософський зміст проблеми буття. Світ як єдність об'єктивної дійсності й людських сутнісних сил.

Практика як спосіб існування людини. Загальна струк­тура практичної діяльності: об'єкт, суб'єкт, спосіб, мета, засіб, передумови та умови. Діяльність, практика, праця. Види діяльності. Типологія видів практики: виробнича, політична, духовна, технічна, наукова, соціальна.

Практика і творчість. Види творчості і їх специфіка.

Вимушена, відчужена діяльність, самодіяльність.

Світ як всеохоплююча реальність. Проблема єдності світу. Філософська категоризація світу, її зміст і форма. Єдність матерії, руху, простору й часу.

Відмінність між науковим і філософським визначенням матерії.

Категорії "рух" і "розвиток" у філософії. Різноманітність форм руху та проблема їх класифікації.

Рух і саморух. Людська діяльність як особливий спосіб саморуху об' єктивної та суб' єктивної реальності.

Простір і час як форми існування світу, як іманентні форми саморуху об'єктивної реальності. Сучасні філософські уявлення про простір і час.

Методичні рекомендації:Дати визначення практики як специфічно людського способу освоєння світу, розкрити гуманістичний зміст практики, її функції, показати, що основою практики є праця. Охарактеризувати форми практики: 1) зовнішня діяльність людини, що збігається з її соціальною поведінкою; 2) предметно-перетворююча діяльність; 3) практика у поєднанні з науковим знанням; рівні практичної діяльності - перетворюючий, використовуючий; риси практики - всезагальність, безпосередність, революційність, універсальність, цілеспрямованість. Розкрити види практики, які визначаються видами людської діяльності ( матеріально-виробнича діяльність, соціальна діяльність, науково-пізнавальна діяльність та діяльність в сфері сімейного та побутового життя), показати роль практики в житті людини.

Показати, що практика є специфічно людським способом буття, який забезпечує зв'язок минулого, сучасного і майбутнього. Залучення предметних результатів практики до процесу наступної діяльності відтворює згаслу в них минулу діяльність, переводить її у діяльнісну форму, розпредметнює. В категоріях опредметнення і розпредметнення розкривається структура практики. Охарактеризувати складові практики - потребу, мету, мотив діяльності, предмет, на який вона направлена, засоби, спрямовані на досягнення мети як на результат діяльності. Довести, що практика універсальна, вона поєднує найхарактерніші властивості природи та людини. Розкрити значення "світу" як єдності об'єктивної дійсності і дійсності людських сутнісних сил, довести, що його виникнення і розвиток пов'язані з практичним виділенням людини з природи. Показати, що світ є матеріальним, тобто містить предмети і процеси, які перетворюються, виникають і зникають, відображаються в свідомості людини і існують незалежно від неї. Дати визначення матерії, визначити суть основних атрибутів матерії - руху, простору і часу, вказати на те, що простір і час відображають основні форми існування матерії.

Розкрити зміст понять "рух" і "розвиток", дати класифікацію типів і форм руху, навести конкретні приклади типів і форм руху, показати, що рух абсолютний, а спокій відносний. Визначити характеристики розвитку (характер, джерело, напрямок), показати джерела розвитку, розкрити філософські концепції розвитку. Пояснити, що будь-який розвиток передбачає наявність руху, але не всякий рух є розвитком. Розвиток - це вищий тип руху, для якого характерні зміни в природі, суспільстві, мисленні, перехід від одного якісного стану предмета чи явища до іншого, більш досконалого. Охарактеризувати групи процесів розвитку - матеріальні, ідеальні, природні, суспільні. Зробити висновок, що матеріальний світ є розвиваюче єдине ціле.

Розкрити суть понять "простір" і "час", з'ясувати, що означає існування матерії в просторі і часі. Охарактеризувати загальні особливості простору і часу, зокрема, об'єктивність, вічність, нескінченність. Показати, що специфічною особливістю простору є його трьохвимірність: будь-яке матеріальне тіло має три виміри - довжину, ширину, висоту. На відміну від простору час має лише один вимір: всі тіла розвиваються в часі тільки в одному напрямку - від минулого до майбутнього. Зробити висновок про органічний зв'язок простору і часу між собою та з матерією.

Світ як всеохоплююча реальність. Проблема єдності світу.

Світ – це єдність, цілісність, впорядкованість всього сущого. Наприклад, світ давніх людей - це певна сукупність знань, які утворилися на основі їх… -смисли, пов’язанні з регламентацією життя общини (норми, звичаї); - смисли, пов’язані з практичною діяльністю (навики полювання).

Запитання для самоперевірки

1. Що таке практика?

2. Назвіть ознаки практики.

3. Які функції виконує практика?

4. Як практика пов'язана з діяльністю?

5. Що є мотивом практики?

6.Як формуютьсяуявлення про світ?

7. Розкрийте філософський зміст понять "матерія", "рух", "простір", "час".

8. Назвіть проблеми створення цілісної картини світу.

9.Чи тотожні поняття "рух" і "розвиток"?

10.Назвіть типи і форми руху.

11.Що є джерелом розвитку?

12. На які групи поділяються процеси розвитку?

13.Що означає існування матерії в просторі і в часі?

14.Дайте характеристику загальних ознак простору і часу.

15.Назвіть специфічні ознаки простору і часу.

16.Покажіть зв'язок простору і часу з матерією.

 


Самостійна робота.

Вимушена, відчужена діяльність. Практика і творчість. Рух і саморух. Людська діяльність як особливий спосіб саморуху.

Основною, фундаментальною формою діяльності людини є її праця. Вільна, творча праця допомагає особистості набути великих цнот: істину, добро, красу.… Праця, що монотонно повторюється, позбавлена будь-якої перспективи, не може… Праця – в одних країнах більшою мірою, в інших меншою – є ще відчуженою, тобто виступає як самостійна суспільна сила,…

Запитання для самоперевірки

2.Охарактеризуйте основні ідеї творчості у філософії різних історичних періодів. 3.У чому полягає специфіка розв'язання проблеми творчості в українській… 4. Назвіть основні види творчого синтезу.

План

1. Діалектика як загальна теорія розвитку всього сущого.

2. Категорії і принципи діалектики

3. Закони діалектики

4. Сутність альтернативних концепцій діалектики.

Методичні рекомендації:

Розкрити суть поняття "діалектика", основні історичні віхи виникнення та розвитку діалектики, місце діалектики в системі філософського знання (є складовою філософії, теорією та методом пізнання), охарактеризувати принципові засади та складові діалектичного мислення, показати співвідношення діалектики з метафізикою, софістикою, догматизмом, еклектикою. Зробити висновок, що діалектика є теорією розвитку всього сущого. Розкрити зміст основних принципів діалектики, зокрема, принципу тотожності мислення і буття, тотожності протилежностей, єдності рефлексії та руху, всезагального зв'язку, діалектичного заперечення, співпадіння початку та сутнісної основи даного явища чи руху, співпадіння початку та кінця. З'ясувати суть поняття "діалектика", дати характеристику основних категорій діалектики ( одиничне, загальне, всезагальне; зміст і форма; можливість і дійсність; суть і явище; причина і наслідок; елемент і структура, тощо), навести конкретні приклади, які розкривають суть категорій діалектики. Розкрити зміст поняття "закон", з'ясувати суть основних законів діалектики - закону єдності і боротьби протилежностей, переходу кількісних змін в якісні, заперечення заперечення. Пояснити, що джерелом розвитку є боротьба протилежностей, а закон єдності і боротьби протилежностей є ядром діалектики; закон переходу кількісних змін в якісні відповідає на питання, яким чином проходить процес розвитку; закон заперечення заперечення розкриває принципи і тенденції розвитку. Навести конкретні приклади прояву законів діалектики в природі, суспільстві і людському мисленні.

Діалектика є загальною теорією розвитку,вона поширюється на всю навколишню дійсність.

Розвиток – це незворотна зміна матеріальних та ідеальних об’єктів. В результаті розвитку виникає нова якість. Розвиток – це зміна, рух, але не всяка заміна є розвитком.

В процесі руху як розвитку створюється нове, здатне до саморуху. Саморух і саморозвиток - основні елементи діалектики як теорії розвитку. Саморозвиток генетично виникає з саморуху, що відображає зміну явища під дією внутрішніх суперечностей. Рух – внутрішньо пов’язана єдність буття і небуття, тотожності і відмінності, стабільності і плинності. Його можна осягнути лише тоді, коли розглядати його суперечливі сторони у єдності і взаємодії. Якщо взяти до уваги лише одну його сторону, то рух буде незрозумілим. Бо рух – суперечність, свідчення того, що тіло може рухатись лише тоді, коли воно перебуває в даному місці і одночасно в ньому не перебуває. Це єдність протилежностей. Постійне виникнення і одночасне вирішення даної суперечності і є рухом. Розвиток – це є вища форма руху, сутністю руху. Діалектика опирається на такі поняття як зв’язок, взаємодія.

Зв’язок відображає взаємообумовленість речей. Зв’язки є механічні, фізичні, хімічні, суспільні (виробничі, класові, національні, родинні, групові і т.д.). Зв’язки є об’єктивні та суб’єктивні, прості і складні, необхідні і випадкові, причинні і наслідкові, постійні і тимчасові, прямі і опосередковані, одиничні, загальні і всезагальні.

Взаємодія відображає процеси взаємовпливу різних об’єктів один на одного, зміну їхнього стану, породження одних об’єктів іншими. Річ має здатність бути сама собою, залежно від її зв’язків із зовнішнім світом. Річ має властивість викликати те чи інше в іншому і проявлятися у співвідношенні з іншими речами. Річ виявляє свої властивості лише під час відповідного відношення до інших речей. Відношення – це категорія, яка характеризує взаємозалежність елементів певної системи.

Закон – це об’єктивність, те, що не залежить від волі і бажання людини та від її свідомості. Закони діалектики відображають об’єктивний стан речей, об’єктивні зв’язки між речами, предметами і явищами. Закони діалектики є необхідними, що неминуче проявляється в процесі розвитку всіх предметів і явищ. Зв’язки між явищами є необхідними і загальними, такими, що неминуче повторюються. Саме явище – нестабільне , а закон – це стійке відображення існуючого світу.

Отже : закон – це суттєве відношення, який є об’єктивним, необхідним, загальним, внутрішнім і суттєвим, повторювальним.

Існує 3 групи законів:

- окремі закони, що притаманні певним формам руху матерії (закони хімії, біології).

- закони, притаманні усім або багатьом формам руху матерії (закон збереження енергії).

- універсальні закони(закони діалектики).

У філософії розрізняють закони розвитку і закони функціонування суспільства.

Закони розвитку – це закони, що діють протягом всієї історії людства і характерні для соціальної форми руху матерії. Вони визначають зміну стану суспільної системи у часі. Законами розвитку є закони діалектики.

Закони функціонування – це закономірні об’єктивні зв’язки, які діють в даний момент часу (закон вартості). Є динамічні та статистичні закони. В динамічних законах передбачення мають однозначний характер, в статистичному – імовірний (зумовлений дією випадкових факторів). Статистичні закони виявляються в результаті взаємодії значної кількості елементів певної системи, вони не дають достовірних передбачень. Ширшим поняттям ніж закон є закономірність – це суперечна дія багатьох законів, що наповнюють певним змістом закономірність розвитку природи і суспільства.

Діалектика опирається на три основні (універсальні) закони:

- закон взаємного переходу кількісних змін у якісні;

- закон єдності і боротьби протилежностей;

- закон заперечення заперечення.

Основні, бо :

- притаманні всім сферам дійсності;

- розвивають глибинні основи руху та розвитку.

I закон відображає ту особливість об’єктивної дійсності, за якої всі предмети, процеси і явища набувають визначеності через взаємодію, взаємозалежність, суперечливість своїх зовнішніх та внутрішніх властивостей, кількісних та якісних характеристик, що існують об’єктивно.

Якість– це визначеність, сукупність суттєвих властивостей речі, що сприймаються опосередковано через мислення, абстрагування. Якість визначається через властивості. Якість – це властивість, яка робить даний предмет саме ним, а не іншим предметом.

Кількість – це філософська категорія, що відображає такі параметри речі як число, величина, обсяг, вага, розміри. Кількість завжди виражається числом. До певного часу кількість не змінює якості, але при досягненні міри зростання кількості веде до зміни якості.

Міра – це межа, в рамках якої предмет залишається тим, чим він є, не змінюючи своєї якості як сукупності корінних його властивостей. Кожен перехід кількісних змін в якісні означає одночасно перехід якісних змін в нові кількісні.

Взаємний перехід кількості в якість є адекватним відображенням у мисленні змін, що відбуваються в об’єктивному світі. Якщо світ рухається, то поняття про світ теж мають бути рухомими. Важливою категорією в розумінні закону є стрибок - це перехід від старої якості до нової.

Стрибок є переломом у розвитку. Він рівнозначний появі нового стану. Нове потребує нового простору для свого дальшого розвитку. Але вихід за старі межі в процесі становлення нового не є повним розривом з попереднім станом. Стрибок дає уявлення про момент. Момент – коли стара якість перетворюється на нову (відразу, раптово). Період – стара якість перетворюється на нову поступово. Отже, закон розриває внутрішній механізм переходу до нової якості в будь-якій сфері об’єктивної дійсності, відповідаючи на питання, яким чином відбувається розвиток.

Закон єдності і боротьби протилежностей

Всі предмети і явища мають суперечливі тенденції, що взаємодіють між собою. Протилежності – це протистоячі одна одній сторони, сили, тенденції. Діалектика розглядає кожну річ як суму і єдність протилежностей. Єдність протилежностей – відношення нерозривного зв’язку сторін предмета або явища. Протилежності не тільки виключають, але і обов’язково замінюють одна одну. Вони співіснують в одному предметі, і одна без одної не існують. Але протилежності довгий час мирно існувати не можуть, між ними відбувається боротьба. Боротьба протилежностей складає основне джерело розвитку. Боротьба має місце там і тоді, де і коли протилежні сторони існують в одному предметі.

Діалектика розрізняє такі види протилежностей:

- за видами: - внутрішні і зовнішні;

- за значенням: - основні і неосновні;

- за типами: -антагоністичні і неантагоністичні;

- за сферами, де вони виникають: - економічні, соціальні, духовні

Закон конкретизується поняттям тотожності – це рівність предмета самому собі.

Є два види тотожностей :

- тотожність одного предмета;

- тотожність багатьох предметів.

Відмінність визначає нерівність предмета самому собі.

Тотожність - рівність, відмінність – нерівність перебувають у взаємодії. Нерівним у предметі є те, що здатне вийти за межі тотожності. В дійсності предмет завжди виступає як єдність тотожності і відмінності, які взаємодіють, що дає поштовх рухові. Взаємодія протилежностей є суперечністю. Будь-який предмет містить в собі таке, що є для нього іншим, ніж те, що виступає в них одночасно як єдність буття і небуття, в силу чого вони внутрішньо не стабільні. Взаємодія протилежностей є вираженням самої суперечності, а суперечність є внутрішнім збуджувачем, джерелом будь-якого руху і розвитку. Розрізняють поняття “джерело розвитку” і “рушійна сила розвитку”. Джерелом розвитку є безпосередні внутрішні причини, а рушійною силою – опосередковані, зовнішні. Є такі форми суперечностей :

- тотожність – відмінність;

- відмінність;

- суттєва відмінність;

- відмінність як суперечність.

В суспільстві загострюються такі суперечності як антагонізми (соціальний конфлікт) – це взаємодія різних соціальних груп, інтереси яких взаємно протилежні і не знаходять розв’язання на спільній основі.

Антагонізм – це непримиренна боротьба протилежностей. Це вища форма розвитку суперечностей в системі людських стосунків.

Закон заперечення заперечення.

Заперечення – це заміна старого новим. Відмирання старого проходить на основі внутрішніх протиріч. Боротьба протилежностей зав’язується на новій основі і в результаті приводить до необхідності нового заперечення. Відбувається заперечення заперечення. Діалектика заперечення є єдністю відмирання і творення.

Етапи заперечення:

- деструкція – розпад попереднього;

- кумуляція – часткове збереження, наступність;

- деструкція – формування, створення нового.

Закон заперечення заперечення відображає об’єктивний, закономірний зв’язок між тим, що заперечується і тим, що заперечує. Цей процес відбувається як діалектичне заперечення елементів старого і утворення елементів нового. Основою заперечень є суперечність. Це єдність протилежностей, момент зв’язку старого і нового, відмова від першого із збереженням того, що необхідне для розвитку другого. Заперечити – не просто сказати “ні”. Воно має бути таким, щоб була змога розвиватись далі, щоб була спадкоємність старого і нового. Необхідно не лише щось піддати запереченню, а й знову зняти це заперечення. Це означає, що перше заперечення має бути таким, щоб друге заперечення стало можливим.

Розвиток суспільства – це підтвердження спадкоємності, поступальності між тим, що було, тим що є і що ще буде. Заперечення здійснюється в різних сферах дійсності по-різному. Це залежить від природи самого явища і умов його розвитку. В природі процес заперечення здійснюється стихійно як самозаперечення, в суспільстві – в процесі свідомої діяльності людей. Люди самі визначають, які елементи старого знищувати, а що залишати.

Форми діалектичного заперечення :

- зближення;

- злиття;

- обмеження;

- скасування;

- удосконалення;

- конвергенція;

- критика;

- реформа;

- революція і т.д.

Наприклад : реформа – не порушує основ існуючого, здійснює перетворення за допомогою законодавчих актів.

критика – розкриває помилки і недоліки.

Є і метаморфічне заперечення – це знищення, без збереження корисного, без зв’язку того, що було з тим, що буде, але створити щось на голому місці, без спадкоємності – не можливо.

Форми : нігілізм, критиканство.

Як відбувається заперечення ? Поняття це єдність буття і сутності. Сутність – перше заперечення буття. Поняття – II заперечення (заперечення заперечення). Буття – це те, що є, сутність – це розкрите буття, і заперечення. Поняття – синтез буття і сутності, воно є заперечення заперечення.

Особливістю заперечення є те, що в новому зберігається старе, воно повторюється на новій основі. Розвиток відбувається по спіралі. Заперечення відбувається лише тоді, коли здійснюється повний цикл розвитку (теза – антитеза – синтез). Закон дає теоретичне уявлення про поступальний характер розвитку.

Принципи діалектики – це начало, основа, внутрішнє переконання. Це практичні засади, якими керується людина в житті. (принциповий – непідкупний, цілеспрямований, непоступливий, твердий).

Основними принципами діалектики є :

- принципи загального зв’язку;

- розвитку;

- суперечності;

- стрибкоподібності;

- заперечення.

Закони діалектики і є основоположними, фундаментальними принципами усвідомлення об’єктивної дійсності.

Категорії – це діалектичні поняття, в яких знаходять відображення найбільш загальні суттєві ознаки, зв’язки властивості відношення речей. Категорії потрібні для того щоб :

- розвивати мислення і мову;

- збагачувати мову новими поняттями.

Поняття потрібні тоді, коли треба виділити загальне і дати йому назву, коли це загальне не дане у відчуттях.

Наприклад : метал, пшениця – це одиничні явища; загальним для них є термін «вартість». Категорії – це універсальні форми мислення, форми узагальнення реального світу, в котрих знаходять своє відображення загальні властивості, риси і відношення предметів об’єктивної дійсності. Категоріями діалектики є:

Одиничне – це окремий предмет, явище, подія, факт, які характеризуються відповідними просторовими і часовими межами. Одиничне – це сукупність індивідуальних, неповторних рис, що належать окремим речам і відрізняють даний предмет від інших, робить його саме ним, а не іншим. Немає однакових речей, але є подібні речі. Подібні, однакові, повторюючі риси, що належать цілому ряду предметів і явищ, називається загальним. Риси і властивості, які присутні всім без винятку предметам і явищам, називається всезагальним. Всі предмети і явища є матеріальними, існують об’єктивно, тобто незалежно від свідомості людини.

Одиничне і загальне є єдністю протилежностей.

Зміст і форма.Сукупність елементів, з яких складається предмет або явище, називається змістом. Стійкі зв’язки між елементами змісту називається формою. Зміст і форма взаємодіють між собою. Форма відповідає змісту, а зміст – формі. Але інколи бувають відхилення змісту від форми і форми від змісту.

Можливість і дійсність. Наявність передумов, причин і умов виникнення нового називається можливістю, а реалізована здійснена можливість – дійсністю.

Необхідність і випадковістьЯвище або подія, яка при наявності певних умов виникає обов’язково, називається необхідністю. Випадковість - це об’єктивне явище, яке має причину не в суті даного предмета, а в інших предметах і явищах. Вона нестійка, тимчасова. Випадковість – форма прояву необхідності.

Суть і явище. Суть – це внутрішня, відносно стійка сторона предмета, яка розкриває його, робить цей предмет саме ним.. Явище – зовнішня, поверхова, нестійка сторона предмета чи явища. Це протилежні ознаки предмета.

Причина і наслідок. Явище або група явищ, які випереджають інші явища або викликають їх, називається причиною. Явище, викликане діями причини, називається наслідком. Причина завжди випереджає наслідок. Причину не слід змішувати з приводом. Привід – безпосередньо випереджаюча наслідок подія, яка дає поштовх до дії. Умова – це категорія, яка виражає відношення предмета до оточуючих його предметів, без яких даний предмет існувати не може.

Отже, філософські категорії – це всезагальні форми розумової діяльності людей, які виражають властивості і зв’язки, характерні для всіх явищ.

Семінарське заняття 3.

Філософське вчення про розвиток Закони діалектики.

План

1.Діалектика як загальна теорія розвитку всього сущого.

2.Принципи діалектики

3.Категорія діалектики

4.Закони діалектики.

Категорії – це найбільш загальні та важливі поняття будь-якої науки (сфери знання); категорії фіксують якісні характеристики предмету пізнання, а тому в певній сфері знання не можна правильно міркувати, не вживаючи категорії.

У філософії внаслідок її особливостей категорії постають гранично широкими поняттями. Але тому, що найширшим є поняття буття, то філософські категорії постають визначеннями саме буття. Тому в діалектичній логіці Гегеля буття є першою вихідною категорією. Усі подальші категорії конкретизують буття та водночас постають характеристиками всього того, що має відношення до буття. Наприклад, буття може виявлятись через якість, кількість, властивість, міру, стрибок. Тотожна із буттям безпосередня визначеність дечого є якість. Якість є проявом речі такою, якою вона безпосередньо є у відокремленні від інших речей.

В звичайному слововживанні ми розуміємо якість як надійність певної речі, проте, згідно філософії, цю надійність ми не змогли би визначити, якби не знали, що це за річ та яке місце належить їй з-поміж інших речей. А це і є тотожність речі із своїм визначенням. Якість переходить у кількість тому, що межі, що виникли в бутті в процесі завершення процесу становлення, є межами різних речей; ці межі і відокремлюють, і сполучають речі. А це значить, що різні речі постають єдиними, такими, що можуть переходити одне в одне і цим засвідчувати свою однорідність.

Відмінності в межах однорідної сукупності є вже не якісними, а кількісними. Кількість – це відмінність та множинність якісно однорідних речей. Кількість, у свою чергу, також переходить у якість тому, що кількісне відношення вказує на відмінності між різними речами, певним чином характеризує та окреслює речі, що притаманні якості. Отже, якість переходить у кількість, а кількість – у якість; за суттю це є той же самий перехід. Кількість та якість зливаються, утворюючи багатоманітність різних дещо, але в кожному дещо їх єдність буде своєю.

Закон діалектичного переходу кількості у якість звучить так: кожна річ має певне співвідношення кількісних та якісних характеристик в межах певної міри. Якісні характеристики співпадають із її буттєвою визначеністю, а кількісні постають зовнішніми (через співвідношення із іншими) характеристиками. До певної міри кількісні зміни не міняють якості речі, але при досягненні такої міри найменші кількісні зміни приводять до зміни якості.

Взаємозв’язок кількісних і якісних змін здійснюється і в процесі пізнання, мислення. Кількісні зміни не є одноманітними. Існують кількісні зміни, що відбуваються шляхом нагромадження; є кількісні зміни, які раптово спричинюють появу нової якості; є кількісні зміни, що свідчать про поступове нагромадження елементів нової якості; існують кількісні зміни, що є показником переходу якості у нову кількість.

Міра. Єдність, взаємозв’язок і взаємозалежність якості і кількості виражаються в понятті міра. За Гегелем, «міра є сутньою єдністю кількісного і якісного», «в мірі якісне кількісно», «міра є у своїй безпосередності звичайною якістю, що має визначену, належну їй величину» і найбільш лаконічно: міра – «якісно виражена кількість». Будь-який предмет, явище, процес мають свою міру, тобто якісно-кількісну визначеність.

Міра – це межа, в рамках якої предмет залишається тим, чим він є, не змінюючи своєї якості як сукупності корінних його властивостей. Цією категорією предмет охоплюється в єдності, синтезі його кількості та якості. Порушення міри предмета веде до порушення його буття і переходу в інше. Однак це закономірний процес. Стара якість зникає, а нова виникає. Разом з тим виникає і нова міра, яка згодом теж буде порушена новими змінами. Так відбувається розвиток всього сутнього.

Стрибок. Дуже важливою категорією в розумінні закону взаємного переходу кількісних змін у якісні є стрибок. У діалектиці стрибок означає перехід від старої якості до нової. Виникнення нової якості, хоч би як вона об’єктивно не народжувалась, завжди пов’язане зі стрибком, переривом кількісної поступовості, незалежно від того, в якій формі відбувається якісне перетворення. Перехід від старої якості до нової є переломом у розвитку, переривом неперервності. Стрибок у розвитку рівнозначний появі нового стану існуючого внаслідок суперечливого взаємозв’язку кількості і якості, який підноситься до рівня необхідного і загального зв’язку. Цей зв'язок з неминучістю, повторюється в процесах становлення різних предметів і явищ об’єктивної дійсності.

Категорія стрибка дає уявлення про момент або період переходу до нової якості. Існує дві найбільш узагальнені форми стрибків: а) у формі разових, одноактних змін (наприклад, політичний переворот, різні катаклізми в природі; б) стрибки у формі поступових якісних перетворень (наприклад, виникнення нових видів рослин і тварин, становлення людини, перехід до ринкових відносин).

Самостійна робота.

Метафізика : а) Нове повністю відкидає старе, чи якось його затримує для свого подальшого… б) Метафізика не досліджує джерела розвитку.

Запитання для самоперевірки

1. Що таке діалектика?

2. Назвіть вихідні складові теорії діалектики.

3. Охарактеризуйте діалектику як метод пізнання.

4. Порівняйте діалектику з іншими типами світоосмислення і зробіть висновки про роль діалектики в сучасній філософії.

5. Назвіть основні принципи діалектики.

6. Поясніть своє розуміння категорій діалектики.

7.В чому полягають основні змістові елементи діалектичного світобачення?

8.Розкрийте зміст основних законів діалектики ( на конкретних прикладах).

9.Чи можна вважати, що діалектика панує всюди, чи вона поширюється лише на сферу проявів людської життєдіяльності?

Тема 1.7. Основний зміст пізнавальної діяльності.

Проблема пізнання у філософії. Пізнання як теоретичне освоєння світу людиною, самопізнання. Основні принципи пізнавальної діяльності.

Свідомість як діалектична єдність знання та пізнання. Об'єктивна реальність і об'єкт пізнання. Неподільність об'єкта і суб'єкта у пізнавальному процесі.

Єдність чуттєвого та раціонального, логіка та інтуїція у процесі пізнавальної діяльності.

Проблема істини у філософії. Відносність, об'єктивність і абсолютність істини в процесі пізнавальної діяльності. Критерії істини. Практика як єдиний достовірний та універсальний критерій істини.

Омана як неадекватне відтворення дійсності.

Матеріалістичне та ідеалістичне розуміння об'єкта і суб'єкта пізнання. Сенсуалізм, раціоналізм і практицизм як альтернативні форми науково-філософського розуміння сутності пізнавального процесу. Догматизм і релятивізм як результат недіалектичного розуміння пізнання.

План

1. Проблема пізнання у філософії. Основні принципи пізнавальної діяльності.

2. Єдність чуттєвого і раціонального, логіка та інтуїція у процесі пізнавальної діяльності.

3. Матеріалістичне та ідеалістичне розуміння об'єкта і суб'єкта пізнання. Альтернативні форми розуміння сутності пізнавального процесу.

Методичні рекомендації: Розкрити зміст поняття "пізнання", основні смислові наголоси поняття пізнання. Показати, що це багаторівневий процес побудови знання, але вирішальну роль у ньому відіграє розумова діяльність людини, що виявляється у створенні образів, моделей, понять, теорій, за допомогою яких людина оптимізує свої взаємини зі світом і збільшує ступені своєї свободи. Охарактеризувати принципи пізнання, зокрема, об'єктивності, пізнаванності, відображення, визначальної ролі практики, творчої активності суб'єкта в пізнанні, діалектичного заперечення, принципу від абстрактного до конкретного, єдності історичного і логічного, єдності аналізу і синтезу. Визначити основні види пізнання, показати взаємозв'язок між ними. Розкрити суть вихідних понять гносеології - об'єкта та суб'єкта пізнання. Дати матеріалістичне та ідеалістичне визначення об'єкта та суб'єкта, показати відмінності у розумінні цих понять. Охарактеризувати філософські позиції, що виникають на грунті тлумачення можливостей людського пізнання. Розкрити основні рівні пізнання - чуттєвий, раціональний, синтезувальний, охарактеризувати особливості форм пізнання (відчуття, сприймання, уявлення; поняття, судження, умовивід; експеримент, досвід, практика), показати переваги та недоліки чуттєвого та раціонального пізнання, необхідність та обов'язковість синтезувального рівня пізнання, їх взаємозв'язок. Пояснити характер пізнання в його основних формах та рівнях як неперервного еволюційного процесу, навести конкретні приклади результатів пізнання. Розкрити суть істини і хиби (заблудження), дати характеристику істини (об'єктивність, абсолютність і відносність, конкретність, обов'язковість перевірки істини практикою), показати причини виникнення заблудження. Довести, що основним критерієм істини завжди є практика. Визначити функції практики у процесі пізнання:

1) практика - вихідний пункт пізнання;

2) практика - основа пізнання;

3) практика - рушійна сила пізнаня;

4) практика - критерій (міра оцінки) пізнання.

Пізнання – це процес цілеспрямованого, активного відображення дійсності в свідомості людини, зумовлений практикою. Розділ філософії, що вивчає природу пізнання, закономірності пізнавальної діяльності, її пізнавальні можливості та здібності, називається теорією пізнання (гносеологія).

Головним у гносеології є питання: чи спроможна людська свідомість давати адекватне відображення дійсності. Вчення, що заперечує можливість пізнання, називається агностицизмом. Головною ознакою агностицизму є заперечення можливості пізнання суті дійсності, яка прихована видимістю.

Гносеологія джерелом пізнання вважає існуючу незалежно відомості об'єктивну реальність. Її пізнання – це процес творчого відображення в свідомості людини . Знання є результатом відображення суб'єктивним образом об'єктивного світу. Для сучасної гносеології процес пізнання має суспільно - історичний характер, що виявляється :

1. всі людські пізнавальні можливості формуються на основі практики;

2. окрема людина вчиться пізнавати разом з засвоєнням форм і способів людської діяльності, набутих знань, мови;.

3. процес оволодіння досвідом передбачає життя в суспільстві.

4. те, що людина може пізнати, визначається рівнем суспільно - історичного розвитку людства;

Принципи пізнання:

1. об'єктивності (визначається об'єктивністю існування дійсності).

2. пізнавальності ( визнання факту, що людські знання здатні давати адекватне відображення дійсності);

3. активного творчого відображення (визнання того, що процес пізнання – це цілеспрямоване творче відображення дійсності в свідомості людини.)

4. діалектики (визнання необхідності застосування до процесу пізнання принципів, законів і категорій діалектики.);

5. практики ( визнання суспільно – історичної предметно-чуттєвої діяльності людини щодо перетворення природи, суспільства та самої себе метою пізнання та критерієм істини);.

6. історизму ( вимагає розглядати всі предмети в історичному виникненні, а також серед призму історичних перспектив їхнього розвитку);

7. конкретності істини (абстрактної істини не може бути, вона завжди конкретна)

Процес пізнання можливий при взаємодії людини і природи. Процес пізнання осмислюється через категорії "суб'єкт ", " об'єкт ".

Суб'єкт – це реальна людина, наділена свідомістю, в таких її проявах, як мислення, чуття, розум, воля, яка засвоїла вироблені людством форми і методи пізнавальної діяльності і розвинула свої пізнавальні здібності.

Суб'єктом пізнання може бути і суспільство, яке має певний спосіб матеріального і духовного виробництва, певний рівень розвитку культури. Але суспільство не має надлюдських органів пізнання. Воно виступає суб'єктом лише опосередковано, через пізнавальну діяльність окремих людей.

Отже, суб'єктом пізнання є людина не як біологічна істота, а як продукт суспільно - історичної практики.

Об'єкт – це те, на що спрямована пізнавальна діяльність суб'єкта. Об'єктом є навколишня дійсність, але лише в тій мірі, в якій вона ввійшла в сферу діяльності суб'єкта. Об'єктом є не лише та частина реальності, яка вже введена в практику людства і становить коло його інтересів. Об'єктом є не лише природа, а й суспільство, людина , відносини між людьми, свідомість, пам'ять,воля, почуття. Пізнання спрямоване не лише на об'єктивний світ, а й не ідеальні об'єкти (числа, величини). Ідеальні об'єкти – це ідеальні образи об'єктивно існуючих ­­­ предметів та явищ, що одержуються суб'єктом в результаті абстрагування і виступають замінниками реальних предметно – чуттєвих об'єктів.

Отже, об'єкт – це частина об'єктивної і суб'єктивної реальності, на яку спрямована пізнавальна діяльність суб'єктів. Об'єкт постійно змінюється під впливом практики та пізнання, бо змінюється світ, що включається в сферу діяльності суспільства.

Взаємодія об'єкта і суб'єкта фіксує єдність матерії і свідомості, буття і мислення, природи і духу. І об'єкт і суб'єкт формується в процесі практичної діяльності. Без взаємодії об'єкта і суб'єкта неможливий процес пізнання.

Результатом процесу пізнання є гносеологічний образ (ідеальний), який є діалектичною єдністю суб'єктивного і об'єктивного. Пізнавальний образ не може вийти за межі суб'єктивності в тому плані, що :

1. завжди належить суб'єкту;

2. є лише ідеальним образом суб'єкта, а не самим об'єктом;

3. об'єкт у пізнавальному образі відображається з різною мірою глибини проникнення в суть;

4. дійсність відображається в образі, тому образ не є копією дійсності;

5. пізнавальний образ є об'єктивним за змістом, бо цей зміст опосередкований практикою та пізнавальною діяльністю;

6. пізнавальний образ та відображений в ньому об'єкт становлять єдність протилежностей. Пізнання створює в результаті відображення лише ідеальні образи предметів.

Пізнання - це процес постійної взаємодії суб'єкта і об'єкта, це опосередкована активна діяльність суб'єкта. Аналіз пізнання через призму активної пізнавальної діяльності дає змогу пізнати істину.

Проблема істини є серцевиною теорії пізнання. Істина – це адекватне відображення об'єкта суб'єктом, яке відтворює образ таким, яким він існує незалежно від свідомості суб'єкта.

Об'єктивна істина – це зміст людських знань про дійсність, який не залежить від суб'єкта. Будучи результатом суб'єктивної діяльності, істина відтворює дійсність і тим самим не залежить від суб'єкта. Але, існуючи в суб'єктивній формі, вона характеризує знання з точки зору об'єктивного світу.

Істина - це історично зумовлений процес. Істина відносна –це таке знання, яке правильно, але не повно відображає дійсність, не дає всебічного вичерпного образу. Відносна істина включає і такі моменти, які в процесі розвитку пізнання будуть змінюватись. Абсолютна істина – це такий зміст знань, який тотожний своєму предмету і не може бути спростований подальшим розвитком пізнання та практики. Оскільки істина об'єктивна, вона одночасно і абсолютна, але тільки в певних межах. Істина абсолютна лише в певних межах по відношенню до них. Самі межі визначаються рівнем розвитку пізнавальної діяльності. Не має і бути не може окремо абсолютної і окремо відносної істини.

Існує одна істина - об'єктивна за змістом, яка є діалектичною єдністю абсолютного та відносного, тобто є абсолютною, але відносно певних меж. Відносна істина містить в собі момент абсолютної, абсолютна – дається людині через відносні істини, що перебувають в постійному розвитку. Істина конкретна, тобто точно виявляє межі, в яких знання характеризується об'єктивного істинністю.

Конкретність означає, що об'єкт треба розглядати в тих умовах місця і часу, в тих зв'язках в яких він виник. Незнання цих меж перетворює знання в заблудження. Заблудження – це такий зміст знання, в якому дійсність відтворюється неадекватно і який зумовлений історичним рівнем розвитку суб'єкта. Це спотворення дійсності в уявленнях суб'єкта. В реальному процесі пізнання заблудження як і істина є закономірним результатом. Пізнання здійснюється через єдність та боротьбу протилежностей – істина і заблудження. Взаємодія їх джерелом має практику, бо вона є основою пізнання, критерієм істини.

Етапи пізнання:

Пізнання починається з чуттєвого контакту з світом, з життєвого споглядання – це чуттєве відображення дійсності в таких формах як відчуття, сприймання, уявлення.

Відчуття – це відображення окремих властивостей предмета чи явища внаслідок їхнього безпосереднього впливу на органи чуття. Це канали, які зв'язують суб'єкт з зовнішнім світом . Відчуття не дає цілісну характеристику дійсності.

Сприймання – це чуттєве відображення предметів в сукупності притаманних їм властивостей при безпосередній дії їх на органи чуття. Це цілісний багатоаспектний чуттєвий образ, що виникає на основі відчуттів. Це якісно нова форма чуттєвого відображення дійсності.

Уявлення - це чуттєвий образ, форма чуттєвого відображення, яка відтворює властивості дійсності за відбитими в пам'яті слідами предметів, що раніше сприймалися суб'єктом. Це чуттєвий образ, який вже не діє на органи чуття, це узагальнений образ дійсності. Чуттєве відображення є джерелом будь-якого знання про дійсність. Чуттєве відображення є необхідною стороною пізнання.

Якісно новим рівнем відображення дійсності є раціональне пізнання – за допомогою мислення. Мислення – це процес активного, цілеспрямованого, опосередкованого, суттєвого та систематичного відтворення дійсності і вирішення проблем її творчого перетворення в таких формах, як поняття, судження, умовиводи.

Поняття – це форма раціонального пізнання, в якій відображається сутність об'єкта і дається його всебічне пояснення. Поняття формується на основі практики, бо саме в процесі практики суб'єкт може визначити суттєві і несуттєві сторони дійсності. В поняттях відображається суть явищ . Якщо нові знання не вкладаються в рамки старих понять, то відбувається зміна понять.

Судження – це форма вираження змісту поняття, така форма мислення, в якій стверджується або заперечується щось відносно об'єкту пізнання. В судженнях виражається зв'язок між поняттями, розкривається їх зміст.

Умовивід – це такий процес, в ході якого з кількох суджень на основі закономірних, суттєвих і необхідних зв'язків виводиться нове судження, яке своїм змістом має нове знання про дійсність. Перехід до нового знання здійснюється опосередковано, на основі логіки розвитку самого знання.

Умовиводи є:

- індуктивні - рух думки від суджень менш загального характеру до більш загального;

- дедуктивні - рух думки від суджень більш загального характеру до менш загального;

- умовиводи за аналогією, в ході яких на підставі подібності чи відмінності деяких виявлених властивостей ряду об'єктів доходять висновку про подібність чи відмінність інших властивостей цих об'єктів.

Чуттєве і раціональне пізнання дають змогу осягнути дійсність. Специфіка раціонального пізнання в тому, що через нього можна пізнати ті властивості об'єктів, які не можуть бути зафіксовані чуттєвим відображенням.

Раціональне і чуттєве пізнання – це діалектично взаємопов'язані сторони єдиного пізнавального процесу, що в єдності дають адекватну картину дійсності. Раціональне пізнання одержує свій зміст з чуттєвих даних. Єдність обумовлена і практикою, але безпосередньо втілюється через уяву.

Уява – це вид пізнання, що формує нові конкретно-чуттєві образи та поняття і здійснює перехід від чуттєвого до раціонального, узагальнюючи чуттєві образи, надаючи конкретно-наочного характеру формам мислення, синтезуючи чуттєве відображення та мислення в єдину систему. Пізнання є творчим процесом. Специфіка творчості в тому, що це процес діалектичної єдності найбільш сильно вираженої активності суб'єкта і максимальної об’єктивності змісту результатів пізнавальної діяльності. Творчість проявляється і в тому, що пізнання творить і самі форми відображення, розробляючи логіку, засоби та методи. Важливу роль в творчому процесі відіграє інтуїція - це такий спосіб одержання нового знання, коли за неусвідомленими в даний момент часу ознаками суб'єкт робить наукове відкриття, одержує нове істинне знання про дійсність. Інтуїція – це момент творчого процесу, коли всі елементи проблеми об’єднуються в єдину систему. Інтуїція – це здатність суб'єкта робити висновки. Шляхом інтуїції здійснюється перехід від поступових кількісних змін у з’ясуванні і осмисленні пізнавальної проблеми до результативного її вирішення через одночасне врахування усієї множини факторів пізнавальної ситуації. Інтуїтивні відкриття стають можливими лише тоді, коли опрацьований фактичний матеріал.

Отже, пізнання залежить від рівня розвитку практики, яка історично змінюється.

Альтернативні форми розуміння сутності пізнавального процесу:

1. сенсуалізм ( гр.. відчуття) - напрям у гносеології, згідно з яким відчуття є єдиним джерелом пізнання.

2. емпіризм (гр.- .досвід) - філософський напрям, представники якого основою пізнання вважають чуттєвий досвід.

3. раціоналізм (гр.- розум)- напрям, представники якого визнають центральну роль розуму у пізнанні.

4. практицизм – ( гр.- активність)- визнають основну роль практики у пізнанні.

5. агностицизм ( гр…непізнаний) - напрям, представники якого заперечують пізнавальність суті речей. Знання, на їх думку, не дають відображення суті дійсності, а в кращому разі обслуговують утилітарні потреби людей.

Догматизм і релятивізм - результат недіалектичного розуміння пізнання.

Релятивізм ( гр. - відносний) - абсолютизує суб'єктивність істини.

Самостійна робота.

Проблема істини у філософії. Відносність, абсолютність, об’єктивність істини у процесі пізнавальної діяльності.

Мета пізнання - досягнення істини. Але пізнання - складний, суперечливий процес, не вільний від помилок. Що таке істина і що така помилка? Які критерії, що дозволяють пересвідчитися в істинності досягнутих знань, як відрізнити істину від помилок?

Концепція, що розглядає істину як відповідність знань дійсності, склалася в Стародавній Греції. «.. Не. тому ти блідий, що ми правильно вважаємо тебе блідим, - писав Арістотель в «Метафізиці», - а, навпаки, саме тому, що ти блідий, ми, що затверджуємо це, говоримо правду».

Ця концепція, визнана класичною, приймається більшістю філософів. Відмінність між ними складається в розумінні дійсності. Для Берклі і Маха дійсність - це комбінація (комплекси) відчуттів, для Платона - незмінні надлюдські ідеї, для Гегеля - світовий розум, що розвивається. У матеріалістичних вченнях дійсність розглядається як об'єктивна реальність, існуюча поза людиною і незалежно від нього. При такому розумінні істина - це адекватне відображення об'єктивної реальності суб'єктом, що пізнає.

Для правильного розуміння істини важливо підкреслити наступне. Істина не існує сама по собі, незалежно від знання. Це характеристика знання, яке може бути істинним або неістинним, відповідати об'єкту або не відповідати йому. Тому, вживаючи поняття «істина», потрібно мати на увазі істинне знання, виражене в поняттях, думках, теоріях і інших його формах.

Пізнання не вільне від помилок, під якими потрібно розуміти невідповідність знань дійсності, неадекватне відображення об'єкта в свідомості суб'єкта. Помилки виникають внаслідок різних суб'єктивних і об'єктивних причин: поспішних узагальнень, одностороннього сприйняття об'єкта, тлумачення вірогідних знань як достовірних, упереджень, недосконалості пізнавальних засобів і т.п.

Об'єктивне і суб'єктивне в істині. Класичне визначення істини не розкриває її змісту, що являє собою єдність об'єктивного і суб'єктивного, абсолютного і відносного, абстрактного і конкретного.

Істина - гносеологічна категорія, вона характеризує не предмет, а знання про предмет. Реальний предмет розглядається як істинний або неістинний лише в об'єктивному ідеалізмі: щось істинне, якщо воно відповідає своїй ідеї. Якщо ж істину розуміти як відповідність знання про об'єкт реальному об'єкту, то вважати предмет істинним або неістинним немає підстав. Об'єкт існує сам по собі, він байдужий до істини.

Істина формується внаслідок взаємодії суб'єкта і об'єкта пізнання і тому являє собою єдність суб'єктивного і об'єктивного. Об'єктивність істини зумовлена реально існуючим об'єктом, адекватне відображення якого визначає об'єктивне знання про нього. Об'єктивність знання (об'єктивна істина) - це зміст знань, який визначається об'єктом і не залежить від суб'єкта пізнання. Наприклад, думка «Земля - планета Сонячної системи» за своїм змістом об'єктивно істинно, вона виражає явище, існуюче незалежне від суб'єкта. Визнавати об'єктивну реальність,- значить визнавати об'єктивну істину.

Разом з тим за формою, за способом існування істина суб'єктивна. Як характеристика знання вона поза людською свідомістю не існує. Приведена думка містить об'єктивне знання, але сама думка - форма мислення, існуюча в свідомості суб'єкта. Крім того, в зміст знання неминуче привноситься суб'єктивний момент, зумовлений особливостями суб'єкта, що пізнає, а також рівнем досягнутого знання, застосуванням пізнавальних процедур і т.д.

Таким чином, істина містить в собі обидва моменти - і об'єктивне і суб'єктивне, представляє їх єдність.

Абсолютне і відносне в істині. Оскільки знання безперервно змінюються, розвиваються, абсолютних істин немає, будь-яка істина відносна. Така позиція релятивізму. Догматично мислячі філософи, навпаки, заперечують існування відносних істин на тій основі, що відносне знання не можна вважати істинним. Істинним може бути тільки абсолютне знання. Очевидно і ту, і іншу позицію потрібно визнати односторонньою, заснованою на зіставленні абсолютного і відносного знання. Проблема абсолютного і відносного в істині заснована на розумінні істини як процесу. Істина не є карбована монета, яка може бути дана в готовому вигляді і в такому ж вигляді схована в кишеню, помічає Гегель. Пізнання розвивається, уточнюючи і поповнюючи знання, долаючи помилки, воно рухається від істин відносних до істин абсолютних. Відносна істина, або точніше відносне в істинному знанні - це правильне в своїй основі положення, яке є неповним, неточним і яке заглиблюється і уточнюється в ході розвитку пізнання. Так розвивалося, наприклад, знання про будову матерії. Античні атомисти Левкипп, Демокріт, Епікур висунули вчення про атоми - найдрібніші неподільні частинки матерії, з яких утворюються всі тіла. Це була відносна істина, яка заглиблювалася і уточнювалася в ході подальшого розвитку філософії і природознавства. У кінці XIX століття був відкритий електрон, що входить до складу атома, в сьогоднішній час відомі більше ста елементарних часток, але і ці відкриття не є межею розвитку знання про будову матерії. Очевидно, сумніватися в існуванні відносних істин немає підстав. Але чи не є всі знання відносними? Чи Існує істина абсолютна?

Абсолютна істина (абсолютне в істинному знанні) - це знання, тотожне своєму об'єкту і тому не може бути спростовано в ході подальшого розвитку пізнання.

Абсолютними можна вважати істини, що містять знання певних сторін, властивостей, закономірностей дійсності, що виражають вічне, нескороминуще. Такі, наприклад, світові фізичні константи: гравітаційна постійна, постійна Планка, швидкість поширення електромагнітних хвиль. Ці і ним подібні істини (їх називають «вічними») є абсолютними. Але вони не вирішують проблему. При діалектичному підході абсолютна і відносна істина (абсолютне і відносне в істині) - це дві сторони істини об'єктивної. Відносне знання містить в собі момент знання абсолютного, абсолютне складається з суми відносних істин. Відносні знання про будову матерії включають разом з тим абсолютні знання про існування елементарних часток, про їх заряд і т.д.

Цей приклад показує, що пізнання розвивається до все більш глибоких і повних знань, наближаючись до абсолютної істини. Але чи досяжна вона? Чи Може людське пізнання дати абсолютну істину, тобто повне, вичерпне знання?

Обмеженість існування людини у часі, невичерпність світу, його нескінченність і мінливість, та обставина, що на кожному етапі свого розвитку пізнання здійснюється при обмежених можливостях даної епохи, означає постійну незавершеність процесу пізнання. Природа людини і природа світу, суб'єкта і об'єкта пізнання, унеможливлюють вичерпне пізнання світу загалом. Разом з тим не існує принципового кордону, що відділяє пізнане від ще не пізнаного. Розширюючи кордони пізнання, заглиблюючи знання про світ, людство, поки воно існує, буде наближатися до абсолютної істини, осягаючи її в істинах відносних.

Суперечлива єдність відносного і абсолютного в істині характеризують пізнання як процес, направлений на збагнення об'єктивної істини.

Критерії істини. Проблема істини нерозривно пов'язана з пошуками її критерію - способу, за допомогою якого встановлюється істинність знання, відмінність істини від помилки.

Філософи-емпірики вважали таким критерієм дані відчуттів і сприйнять, відповідність знань чуттєвому досвіду. У сучасній західній філософії цей критерій висунули неопозитивісти (принцип верифікації). Філософи раціоналістичного напряму (Декарт, Спіноза, Лейбніц) бачили критерій істини в ясності і виразності розуму, у виведенні знань із загальних очевидних положень.

Було б неправильно заперечувати певну роль цих критеріїв в пізнанні. Чуттєвий досвід є достатнім критерієм істинності. Стверджуючи, наприклад, що йде дощ, гримить грім, ми довіряємо нашим органам почуттів, не вдаючись до інших способів перевірки. Однак чуттєвий досвід обмежений. За допомогою відчуттів і сприйнять неможливо пізнати суть явищ, розкрити закони природи і суспільства. Виведення знань з деяких загальних істинних положень відповідно до законів логіки (логічний критерій) застосовується в умовах, коли неможливо використати інші критерії, наприклад відносно минулих подій. Цей критерій є досить надійним в багатьох науках, особливо в математиці. Загальний формальний критерій істини, відповідність пізнання загальним і формальним законам розуму і розуму Кант вважав єдино можливим. Однак і цей критерій обмежений. Загальні положення, з яких виводяться інші положення, не завжди виявляються істинними. Знання розвивається, і багато які положення, визнані очевидними істинами, переглядаються, замінюються іншими положеннями. Таких прикладів в науці немало. Певне значення для встановлення істинності має вимогу внутрішньої узгодженості, несуперечності знання. Загальний недолік цих і деяких інших концепцій полягає в тому, що критерій істинності знання знаходиться в самому знанні. Але чи може знання бути власним критерієм? Таким критерієм повинна бути не духовна, пізнавальна діяльність, а діяльність практична.

Гегель вивів критерій істини за межі пізнання, в сферу практичної діяльності. Однак практика трактувалася ним як активність абсолютної ідеї, що перетворює предмет по його поняттю. У діалектичному матеріалізмі під практикою розуміється цілеспрямована предметно-чуттєва діяльність суб'єкта по перетворенню матеріальних систем. Це діяльність не окремого індивіда, ізольованого від суспільства, а соціального суб'єкта, озброєного знаннями, навичками, прийомами, які має в своєму розпорядженні суспільство на даному етапі свого розвитку. Практика має соціально-історичну природу, вона спирається на результати практичної діяльності і досвід попередніх поколінь. Критерій практики висуває не тільки діалектичний матеріалізм, центральне місце він займає в філософії прагматизму. Практика, що трактується як користь, успіх, має суб'єктивну природу; істинність знання визначає сам суб'єкт незалежно від її об'єктивного змісту. Тому прагматичний критерій істини по суті не вийде за межі пізнання: знання співвідносяться не з об'єктивною реальністю, а з діяльністю суб'єкта. Зрозуміло, знання можуть і повинні розглядатися і з точки зору їх практичної корисності, але вони приносять користь, якщо містять об'єктивну істину, в іншому випадку те, що корисно одному (людині, соціальній групі, суспільному класу), може виявитися некорисним або навіть шкідливим для іншого. Таким чином, практика не є єдиним критерієм істини, існують і інші критерії: почуттєвий, логічний, естетичний. Але всі вони зрештою опосередковані практикою. Тому суспільна практика є вирішальним і загальним критерієм істини.

Запитання для самоперевірки

2. Назвіть принципи пізнання. 3. Дайте характеристику основних видів пізнання. 4. Розкрийте суть взаємних впливів різних видів пізнання

Тема 1.8. Форми і методи наукового пізнання

Специфіка, рівні, основні принципи, форми і методи наукового пізнання. Емпіричний та теоретичний рівні пізнання та їх методи. Пізнання та розуміння. Специфіка пізнавальної діяльності в основних галузях науки.

Роль досвіду в науковому та позанауковому пізнанні. Теорія як форма наукового знання. Ідея як форма мислення.

Концепція і теорія як форми наукового пізнання. Факт, проблема, гіпотеза як гносеологічні поняття. Знання, віра, досвід.

План

1. Специфіка, рівні, основні принципи, форми і методи наукового пізнання.

2. Концепція і теорія як форми наукового пізнання.

3. Знання, віра, досвід

Методичні рекомендації:Дати характеристику донаукового стихійно-емпіричного та наукового пізнання, показати відмінності між ними. Розкрити суть основних принципів, рівнів наукового пізнання, визначити відмінності між емпіричним та теоретичним рівнями пізнання. Показати у науковому пізнанні роль наукового дослідження. Охарактеризувати методи наукового пізнання ( для емпіричного рівня - специфічні та загальнонаукові, для теоретичного рівня - аксіоматичний, гіпотетико-дедуктивний, історичний, логічний ). Привести приклади практичного застосування методів наукового пізнання. Дати характеристику основних форм та засобів наукового пізнання ( ідея, проблема, гіпотеза, концепція, теорія), показати особливі ознаки теорії як вищої і найбільш адекватної форми наукового пізнання, порівнюючи її з гіпотезою, концепцією та іншими формами наукового пізнання,визначити значення теорії у пізнанні, розкрити її функції. Розкрити суть ідеї як форми мислення, з'ясувати роль знань, досвіду у формуванні ідей та у пізнанні.

Зв'язок пізнання з практикою визначає стихійно-емпіричне, буденне пізнання, яке виникає разом з формуванням людського суспільства і здійснюється людьми в процесі всіх видів їхньої життєдіяльності. Його називають стихійним, оскільки воно не передбачає постановки будь-яких пізнавальних завдань.

Це пізнання, разом з тим, є емпіричним, оскільки воно не йде далі окремих тверджень про різні властивості та окремі відношення предметів, повсякденного досвіду. Безпосередня мета його - не пізнання світу, а саме виробництво предметів, яке, зрештою, неможливе без певного знання про предмети та знаряддя праці, способи їхньої зміни, застосування і т.д.

Риси донаукового стихійно-емпіричного пізнання:

1. Даний рівень пізнання спирається не на будь-які теоретично-пізнавальні концепції, а на багаторазове повторення поколіннями людей однакових операцій з речами та їхніми властивостями, що і дає змогу відібрати такі способи практичної діяльності, які враховують певні об'єктивні властивості цих речей і є достатньо ефективними для одержання необхідних практичних результатів.

2. Стихійно-емпіричне пізнання не має своїх специфічних методів і спеціальних засобів. Засобами цього рівня пізнання є знаряддя праці, які одночасно виконують як виробничі, так і пізнавальні функції.

3. Результати цього рівня пізнання виражаються та закріплюються у виробничому досвіді, в певних рецептурних правилах, які фіксують дії, необхідні для одержання корисного ефекту, забезпечення людської діяльності.

4. Донаукове пізнання не пов'язане з певним конкретним об'єктом пізнання. Об'єктом тут є ті різноманітні явища, з якими пов'язані люди в процесі своєї життєдіяльності. Зміни в характері життєдіяльності призводять до того, що люди стикаються з новими явищами дійсності, тому об'єкт цього рівня пізнання є дуже широким і невизначеним.

На відміну від донаукового, стихійно-емпіричного пізнання наукове пізнання виникає лише на певному етапі історичного розвитку людства. Виникнення його пов'язане з суспільним розподілом праці, з відділенням розумової праці від фізичної і перетворенням розумової праці, духовної діяльності у відносно самостійну сферу.

Наукове пізнання являє собою відносно самостійну, цілеспрямовану пізнавальну діяльність, яка складається із взаємодії таких компонентів:

1. пізнавальної діяльності спеціально підготовлених груп людей, які досягай певного рівня знань, навичок, розуміння, виробили відповідні світоглядні та методологічні установки з приводу своєї професійної діяльності;

2. об'єктів пізнання, які не можуть збігатися безпосередньо з об'єктами виробничої діяльності, а також практики в цілому;

3. предмета пізнання, який детермінується об’єктом пізнання і проявляється в певних логічних формах;

4. особливих методів та засобів пізнання;

5. уже сформованих логічних форм пізнання та мовних засобів;

6. результатів пізнання, що виражаються головним чином у законах, теоріях, наукових гіпотезах;

7. цілей, що спрямовані на досягнення істинного та достовірного, систематизованого знання, здатного пояснити явища, передбачити їхні можливі зміни і бути застосованим практично.

Наукове пізнання - це цілеспрямований процес, який вирішує чітко визначені пізнавальні завдання, що визначаються цілями пізнання. Цілі пізнання детермінуються, з одного боку, практичними потребами суспільства, а з іншого - потребами розвитку самого наукового пізнання.

У науковому пізнанні в діалектичній єдності чуттєво-сенситивного та раціонального головна роль належить раціональному мисленню. Однак основні його форми (поняття, судження, умовиводи) не відображають повною мірою його специфіку, оскільки вони функціонують як на донауковому, так і на науковому рівні пізнання. В науковому пізнанні формуються і набувають відносної самостійності такі форми і засоби, як ідея, проблема, гіпотеза, концепція, теорія.

В сучасному науковому пізнанні, залежно від характеру об'єктів пізнання, методів та засобів їх вивчення, від особливостей вирішуваних проблем, виділяють такі види наукових досліджень.

Види наукових досліджень:

1. Фундаментальні теоретичні дослідження. Спрямовані на пошук принципово нових ідей, шляхів і методів пізнання та пояснення. Розв'язання їх потребує глибокого аналізу розроблюваних систем на)>кового знання - теорій, гіпотез, критичного вивчення пізнавальних можливостей, методів та. засобів наукового пізнання, якими користується дослідник. (Наприклад, відкриття періодичного закону Д.І.Менделєєвим, створення спеціальної та загальної теорії відносності А.Енштейном, вивчення законів суспільного розвитку).

2. Цілеспрямовані теоретичні дослідження. Вчені тут мають справу з уже сформульованими теоретичними проблемами, йому належить критично вивчити раніше запропоновані рішення, емпірично перевірити визнані наукою закони, теорії, гіпотези. Важливою метою цього виду дослідження є розмежування перевірених та гіпотетичних знань.

3. Прикладні наукові дослідження. Спрямовані на практичне використання сформульованих законів і теорій, пошуки методів практичного застосування нових і вже відомих джерел енергії, способів створення нових засобів праці, матеріальних засобів пізнання. Часто прикладні дослідження ведуть до нових наукових відкриттів.

У науковому пізнанні розрізняють два рівні: емпіричний та теоретичний. Вони відрізняються: глибиною, повнотою, всебічністю осягнення об'єкта; цілями, методами досягнення та способами вираження знань; ступенем значимості в них чуттєвого та раціонального моментів.

На емпіричному рівні здійснюється спостереження об'єктів, фіксуються факти, проводяться експерименти, встановлюються співвідношення та закономірні зв'язки між окремими явищами. На теоретичному - створюються системи знань, теорій, у яких розкриваються загальні та необхідні зв'язки, формулюються закони в їх системній єдності та цілісності. Ці рівні розрізняються також тим, з якого боку вони досліджують об'єкт, яким чином одержано основний зміст знання, що є логічною формою його вираження, науковою та практичною значимістю одержаного знання.

На емпіричному рівні наукового пізнання об'єкт відображається з боку його зовнішніх зв'язків і проявів, які доступні живому спогляданню. Логічною формою вираження знання емпіричного рівня є система суджень та умовиводів, за допомогою яких формулюються закони, що відображають взаємозв'язки та взаємодії явищ дійсності в їхній безпосередній даності. Розвиток наукового знання в цілому є початковим, вихідним для побудови теоретичного знання. Основний зміст знання одержується з досвіду, з наукового експерименту. Раціональними тут є форма знання та поняття, що становлять мову науки.

На теоретичному рівні об'єкт відображається з боку його внутрішніх зв'язків та закономірностей, які осягаються шляхом раціональної обробки даних емпіричного пізнання. Абстрактне мислення є тут не лише формою вираження результатів пізнавальної діяльності, а й засобом одержання нового знання. Теоретичний рівень здійснюється на ширшому, багатоманітнішому та складнішому емпіричному фундаменті, ніж звичайне емпіричне дослідження, засновується на перегляді, переосмисленні та розвитку попередніх теорій.

Відмінності між емпіричним та теоретичним рівнями пізнання

Емпіричний рівень Теоретичний рівень
1. Пізнання орієнтується на вивчення явищ та поверхових, «видимих» зв'язків між ними, без заглиблення в суттєві зв'язки та відношення. 1 .Головним завданням пізнання є розкриття сутнісних причин та зв'язків між явищами.
2. Головною пізнавальною функцією є описова характеристика явищ. 2. Головною пізнавальною функцією є пояснення явищ.
3. Результатами є наукові факти, певна сума знань, сукупність емпіричних узагальнень, закономірні зв'язки між окремими явищами. 3. Знання фіксуються у формі сутнісних законів, теорій, теоретичних систем та системних законів.
4. Основними методами є спостереження, опис, вимірювання, експеримент, індуктивне узагальнення. 4. Аксіоматичний, гшотетико- дедуктивний, ідеалізація, єдність логічного та історичного, сходження від абстрактного до конкретного.
5. Домінує чуттєво-сенситивний компонент. 5. Домінує раціональний компонент.
     

Поняття «чуттєве» та «раціональне» характеризують пізнавальні здібності людини, а «емпіричне» та «теоретичне» - відносно самостійні етапи та рівні наукового пізнання. Однак ці два рівні взаємопов'язані і взаємо обумовлюють один одного в цілісній структурі наукового пізнання. Емпіричне дослідження, виявляючи нові факти, стимулює розвиток теоретичного рівня, ставить перед ним нові проблеми і завдання. Теоретичне дослідження, розглядаючи та конкретизуючи теоретичний зміст науки, відкриває нові перспективи пояснення та передбачення фактів і, тим самим, орієнтує і спрямовує емпіричне пізнання.

Емпіричне переходить у теоретичне, а те, що колись було теоретичним, на іншому, більш високому етапі розвитку стає емпірично доступним.

Специфічні методи емпіричного пізнання: спостереження, вимірювання, експеримент.

Спостереження - це певна система фіксування та реєстрації властивостей і зв'язків досліджуваного об'єкта в природних умовах або в умовах експерименту. Спостереження полягає у цілеспрямованому сприйманні предметів дійсності для одержання безпосередніх чуттєвих даних про об'єкт пізнання, вивчення предметів, що спираються на такі здібності як відчуття, сприймання, уявлення. Структурні компоненти спостереження: спостерігач, об'єкт дослідження, умови та засоби спостереження - прилади, установки, вимірювальні знаряддя. У спостереженні реалізується активний характер пізнання: 1) цілеспрямований характер спостереження, наявність вихідної установки спостерігача - що спостерігати, на які явища звертати особливу увагу; 2) вибірковий характер матеріалу; 3) вибір та конструювання засобів спостереження та опис. За допомогою цього методу можна лише зафіксувати лише певні властивості і зв'язки об'єкта, але не можна розкрити їхньої природи, сутності, тенденцій розвитку. Функції спостереження:

1. фіксація та реєстрація фактів;

2. попередня класифікація фіксованих фактів на засадах певних принципів, сформульованих на основі існуючих теорій;

3. порівняння зафіксованих фактів.

Вимірювання - це певна система фіксації та реєстрації кількісних характеристик досліджуваного об'єкта за допомогою різноманітних вимірювальних приладів та апаратів. Це процес визначення відношення однієї кількісної характеристики об'єкта до іншої однорідної з нею, прийнятої за одиницю виміру. Функції вимірювання:

- фіксація кількісних характеристик об'єкта;

- класифікація та порівняння результатів вимірювання.

Експеримент- це метод емпіричного рівня наукового пізнання, спосіб

чуттєво-предметної діяльності, коли явища вивчають за допомогою доцільно обраних чи штучно, створених умов, що забезпечують перебіг у чистому вигляді тих процесів, спостереження за якими необхідне для встановлення закономірних зв'язків між явищами. • Операції, необхідні при проведенні експерцменту: 1) визначення цілей експерименту на основі існуючих теоретичних концепцій з врахуванням потреб практики та розвитку самої науки; 2) теоретичне обгрунтування умов експерименту: 3) розробка основних принципів, створення технічних засобів для проведення експерименту; 4) спостереження, вимірювання та фіксація виявлених у ході експерименту властивостей, зв'язків, тенденцій розвитку досліджуваного об'єкта; 5) статистична обробка результатів експерименту; 6) попередня класифікація та порівняння статистичних даних. Експеримент дає також можливість досліджувати об'єкти в так званому чистому вигляді, в екстремальних умовах, що сприяє більш глибокому проникненню в їх сутність, повторюваність експерименту.

Окрім зазначених специфічних методів застосовуються також загальнонаукові методи, які. є всезагальними методами і засобами пізнання та мислення: аналіз і синтез, індукція і дедукція, абстрагування, узагальнення, моделювання, ідеалізація.

Аналіз- це розчленування предмета на його складові частини (сторони, ознаки, властивості, відношення) з метою їхнього всебічного вивчення.

Синтез- це об'єднання раніше виділених частин предмета в єдине ціле.

Процес розчленування тільки тоді стане засобом осягнення предмета, коли буде виділятися суттєве, що становить основу зв'язку всіх сторін досліджуваного об'єкта. Однак аналіз не дає знання конкретного, знання об'єкта як єдності численних визначень. Це завдання виконує синтез. Аналіз і синтез органічно взаємопов'язані.

Абстрагування - це метод відволікання від деяких властивостей та відношень об'єкта і одночасно зосередження основної уваги на тих властивостях та відношеннях, які є безпосереднім предметом наукового дослідження. Абстрагування сприяє проникненню пізнання у сутність явищ, руху пізнання від явища до сутності, розчленовує, схематизує цілісну рухому дійсність. Саме це забезпечує більш глибоке вивчення окремих сторін предмета в «чистому вигляді» і тим самим проникнення в їхню сутність.

Узагальнення - це метод наукового пізнання, за допомогою якого фіксуються загальні ознаки та властивості певного класу об'єктів та. здійснюється перехід від одиничного до особливого та загального, від менш загального до більш загального.

Індукція- це метод, коли на підставі знання про окреме робиться висновок про загальне, це спосіб міркування, за допомогою якого встановлюється обґрунтованість висунутого припущення чи гіпотези.

Дедукція - це метод, за допомогою якого на основі загального принципів логічним шляхом з одних положень як істинних з необхідністю виводиться нове істинне знання про окреме. Окреме пізнається на основі знання загальних закономірностей.

Моделювання - це вивчення об'єкта (оригіналу) шляхом створення та дослідження його копії (моделі), яка замінює оригінал, ті його сторони та властивості, які є предметом наукового інтересу. Це опосередкований метод наукового дослідження об'єктів шляхом вивчення їхніх копій, моделей, коли безпосереднє їх вивчення неможливе з певних причин, ускладнене, чи недоцільне. Дві групи моделей: матеріальні (природні об'єкти, що підпорядковуються природним закономірностям) та ідеальні (фіксуються у відповідній знаковій формі і функціонують за законами логіки, які є відображенням матеріального світу - це результати логіко-математичного та інформаційного моделювання). Велика роль належить комп'ютерному моделюванню. (Моделювання орбіти космічних кораблів, зростання народонаселення, кількісні параметри розвитку природи, суспільства). .

Ідеалізація - це спосіб логічного моделювання, завдяки якому створюються Ідеалізовані об'єкти. Результати ідеалізації у граничному разі відповідають окремим реальним властивостям об'єктів або допускають інтерпретації їх на підставі даних емпіричного рівня наукового пізнання. Межі ефективності ідеалізації визначаються практикою.

До методів теоретичного рівня належать аксіоматичний, гіпотетико- дедуктивний, ідеалізація, єдність логічного та історичного, сходження від абстрактного до конкретного.

Аксіоматичний метод - це метод теоретичного дослідження та побудови наукової теорії, за яким деякі її твердження приймаються як вихідні аксіоми, а всі інші положення виводяться з них шляхом міркування за певними логічними правилами. Прикладом аксіоматичного підходу до побудови теоретичного знання може бути теорія відносності А.Енштейна. До системи знання, яка будується на основі аксіоматичного методу, ставляться такі вимоги: 1) вимога несуперечливості, згідно з якою у системі аксіом не може бути однозначно виведене будь-яке положення разом з його запереченням; 2) вимога повноти, за якою будь-яке положення, яке можливо формулювати в даній системі аксіом, можна і довести або заперечити в даній системі; 3) вимога незалежності аксіом, за якою будь-яка аксіома не має виводитися з інших аксіом системи.

Аксіоматичний метод сприяє: 1) точному визначенню наукових понять та відповідному вживанню їх; 2) точному та чіткому міркуванню; 3) упорядкуванню знання, виключенню з нього зайвих елементів, усуненню двозначностей та суперечностей.

Гіпотетико-дедуктивний метод - це метод наукового дослідження, який полягає у висуванні гіпотез про причини досліджуваних явищ і у виведенні з цих гіпотез висновків шляхом дедукції. Якщо одержані результати відповідають усім фактам, даним у гіпотезі, то ця гіпотеза визнається достовірним знанням. Першим його етапом є знайомство з емпіричним матеріалом, який необхідно пояснити за допомогою вже діючих у науці законів і теорій. Якщо таких законів немає, вчений переходить до другого етапу, висування різних пояснювальних припущень про причини та закономірності досліджуваних явищ. Третій етап - визначення ступеня серйозності припущення та., відбору із множини припущень найбільш ймовірного. Гіпотеза перевіряється на логічну несуперечливість. На четвертому етапі відбувається розгортання висунутого припущення та дедуктивне виведення з нього положень, які підлягають емпіричній перевірці, На п 'ятому етапі проводиться експериментальна перевірка виведених з гіпотези наслідків. Гіпотеза підтверджується або заперечується в результаті експериментальної перевірки.

Історичний метод передбачає розгляд об'єктивного процесу розвитку об'єкта, реальної його історії з усіма її поворотами, особливостями: це певний спосіб відтворення в мисленні історичного процесу в його хронологічній послідовності та конкретності.

Логічний метод - це спосіб, за допомогою якого мислення відтворює реальний історичний процес у його теоретичній формі, в системі понять. Відображаються основні етапи історичного розвитку об'єкта, його якісні зміни, акцентується увага на основній тенденції процесу історичного розвитку. Логічна форма не здійснюється ніде і ніколи, але , вона відображає суттєві моменти історичного процесу, і тому необхідна для вивчення і розуміння об'єкта пізнання. Теорія предмета є джерелом розуміння його історії.

Завданням історичного дослідження є розкриття конкретних умов розвитку тих чи інших явищ. Завданням логічного дослідження є розкриття ролі, яку окремі елементи системи відіграють у складі розвитку цілого. Проблема взаємозв'язку логічного та історичного методів пояснюється тим, що логічне відображає не лише історію самого предмета, а й історію його пізнання.

Сучасна гносеологія на основі єдності логічного та історичного, абстрактного та конкретного визначає початок пізнання та подальший шлях його розвитку. Таким початком виступає чуттєво-конкретне, характерною рисою якого є відображення предмета в усій його безпосередності. Чуттєво-конкретне містить в собі і одиничне, і загальне, і явище, і випадкове, і необхідне. Для того, щоб досягти справжньої конкретності, пізнання тимчасово втрачає конкретність взагалі, вона переходить у свою протилежність - в абстрактне. Не можна відкрити жодного наукового закону без абстрагуючої діяльності людського мислення ні в сфері природничих, ні в сфері суспільних наук.

Дійсність в абстракції спрощується, схематизується, обрублюється. Діалектико-матерїалїстична теорія пізнання не зупиняється на абстрагуванні, а застосовуючи принципи, закони та категорії діалектики, переходить до конкретного в мисленні, в теорії. Конкретне в мисленні і теорії своїм змістом має відображення не зовнішніх визначень предмета, а всебічних суттєвих зв'язків, сторін, відношень в їхніх внутрішніх та необхідних визначенностях. Саме конкретне, в теорії науково втілює єдність логічного та історичного.

Методи обумовлюються особливостями об'єкта та предмета пізнання, законами їх розвитку, зафіксованими в свідомості суб'єкта пізнання. Метод пізнання має спрямовувати наукову думку відповідно до природи досліджуваного об'єкта, бути адекватною йому. Метод формується та розвивається в процесі активного впливу суб'єкта на об'єкт, твориться суб'єктом, але визначається об'єктом пізнання.

 

Концепція і теорія як форми наукового пізнання.

Функції ідеї: 1. підсумовування досвіду попереднього розвитку знання; 2. синтезування знання в цілісну систему;

Самостійна робота.

Роль досвіду у науковому та поза науковому пізнанні.

Досвідний характер часто мають і наукові уявлення, як наприклад, уявлення М. Планка про кванти. Спочатку це були знання про способи подолання… При вивченні нового об'єкта потрібний певний період «зживання» дослідника з… Безпосереднім джерелом нового знання не є логічне міркування у відповідності з гегелівською формулою «звідки» і «куди»…

Запитання для самоперевірки

1.У чому полягає специфіка донаукового пізнання?

2.Назвіть характерні ознаки наукового пізнання.

3.Визначіть основні форми і рівні наукового пізнання.

4.Які загальнонаукові методи застосовуються як на емпіричному, так і на теоретичному рівнях наукового пізнання?

Назвіть основні форми та засоби наукового пізнання.

6.Дайте визначення теорії.

7.Чим теорія відрізняється від концепції?

8.В чому особливості ідеї?

Тема 1. 9. Мета і цінність людської життєдіяльності

Тема 1.10. Практичний спосіб людського буття в природному та соціальному культурному просторі

Мова як феномен життєдіяльності і культури. Спілкуван­ня як необхідна всезагальпа передумова формування й розвитку особи. Міжособистісне та… Соціум як історія людської життєдіяльності. Свідомий характер людської… Єдність предметно-діяльного формування і саморозвитку людини, матеріальне буття і небуття.

Основоположні принципи філософської антропології. Філософські концепції людини.

3. Соціум як історія людської життєдіяльності 4. Людина як суб'єкт і головна дійова особа соціально-культурного простору.… 5. Спосіб життя людини як синтетична характеристика типових видів життєдіяльності людини в єдності з умовами життя…

Єдність сфер людської життєдіяльності (матеріальної, соціально-політичної, духовної, культурно-побутової).

Основою буття людини постає діяльність як особливий, специфічний прояв людської активності. Особливість людської діяльності виявляється у тому, що… Основні види людської діяльності: - матеріальна (практична): 1) перетворення природи; 2) подолання опору матеріалу; 3) дія з об’єктами;

Самостійна робота.

Реалізація способу життя людини як синтетична характеристика типових видів життєдіяльності людей в єдності з умовами життя суспільства.

При вивченні проблеми сутності людини одразу ж виникає питання, що таке особистість, і чи всі люди є особистостями. Особистість – це людина, яка… Розвинена особистість має багато соціальних, культурних, моральних,… Людські потреби визначаються даним історичним типом суспільних відносин, соціальним середовищем, системою виховання…

Запитання для самоперевірки

3. Назвіть основні філософські концепції походження людини. 4. Як Ви розумієте поняття "соціум" і "соціальне"? . 5. Що Ви розумієте під терміном "спілкування"?

Тема 1.11. Глобальні проблеми сучасності. Соціально-екологічні наслідки глобалізації

Наявність суперечностей у системі "людина - природа" як джерело глобальних проблем. Глобальний характер інтерсоціальних проблем (проблеми війни і миру, подолання відсталості та ін.).

Порушення природної рівноваги, загострення екологічної ситуації у світі. Загострення енергетичної, сировинної, продо­вольчої, демографічної проблем як небезпечна тенденція, що становить загрозу всьому людству.

Статус людини у сучасному світі. Особливості взаємодії макросвіту (людства) і мікросвіту (індивіда) у загальнопланетарному масштабі. Формування реалістичного уявлення про сучасні тенденції суспільного розвитку та майбутнє людства. Загальносвітовий, планетарний характер глобальних проблем.

Науковий погляд на перспективи розвитку людства, можливий аналіз системи "людина - наука - технологія - сус­пільство".

Динамічний характер і складність глобальних проблем сучасності, можливі шляхи вирішення.

План

Наявність суперечностей у системі "людина - природа" як джерело глобальних проблем.

Динамічний характер і складність глобальних проблем сучасності, можливі шляхи їх вирішення.

Розкрити суть антропогенного фактора, що впливає на стійкість системи "суспільство - природа", довести, що суперечності між суспільством і… Глобальні проблеми – це всеземні, всепланетарні проблеми, які стосуються не… Види глобальних проблем:

Проблема війни і миру

В світі нагромаджено 50 тис. ядерних боєзарядів загальною потужністю 50 тис. мегатонн, що в один мільйон разів перевищує силу атомного вибуху 1945р. в Хіросімі. Основний шлях вирішення проблеми – демілітаризація економіки тобто політика роззброєння.

Екологічна проблема

- виникнення парникового ефекту; - Зростання руйнівної сили ураганів, тропічних циклонів. Щорічно на Землі… - знищення озонового шару;

Паливно-енергетична та сировинна проблема

- зростання енергоозброєності виробників: на кожного жителя планети припадає 2 кВт енергії, тоді як для забезпечення загальновизнаних норм якості… - нераціональне використання енергоресурсів спричиняє політика… Шляхи розв’язання проблеми:

Продовольча проблема

- використання в їжу модифікованих продуктів та фатстфудів, які смертельно небезпечні для життя людини;

- низька калорійність продуктів, наявність шкідливих організму людини елементів призводить до появи ракових та інших смертельно небезпечних захворювань;

- висока смертність населення, яке недоїдає: щорічно від голоду помирає 40 млн. чол., серед яких значна частина – діти.

Шляхи розв’язання проблеми:

- використання в їжу висококалорійних натуральних продуктів харчування;

- дотримання норм гігієни та санітарії при використання заморських тепличних овочів та фруктів;

- раціональне використання придатних для землеробства земель з метою культивування екологічно чистих безпечних для організму людини овочів, фруктів та інших сільськогосподарських культур;

Про шкідливість модифікованих продуктів харчування розповідає відеоролік «Смертельна їжа».

Демографічна проблема

- перевищення смертності над народжуваністю веде до скорочення кількості працездатного населення;

- демографічний вибух в слаборозвинутих країнах загострює інші глобальні проблеми;

- погіршення стану здоров'я населення під дією наркотиків, алкоголю.

Шляхи розв’язання проблеми:

- вирішення житлової проблеми молодих сімей на державному рівні;

- поліпшення умов праці на шкідливих для здоров'я людей виробництва;

- соціальний захист найвразливіших верст населення;

- проведення державної політики зайнятості з метою створення нових робочих місць;

- надання безоплатної кваліфікованої медичної допомоги населенню;

- пільгове молодіжне кредитування на потреби освіти, придбання житла;

 

Самостійна робота.

Передбачення майбутнього - це результат пізнавальної діяльності людини. Основою наукового передбачення с пізнання об'єктивних внутрішніх зв'язків… Прогнозування є окремим видом передбачення. Саме со­ціальне передбачення має… Концепції західних соціологів і футурологів щодо аналі­зу системи "людина - наука - технологія -…

Запитання для самоперевірки

1.Що є основним джерелом глобальних проблем сучасності?

2.Поясніть, що таке глобальні проблеми сучасної цивілізації?

3.Наведіть перелік глобальних проблем сучасності.

4.Визначіть можливі шляхи вирішення глобальних проблем.

Тема 2.1. Еволюція і типи релігій

Тема 2.2. Локальні релігії. Світові релігії

Генетичний зв'язок ранніх та етнонаціональних релігій зі світовими релігіями (буддизм, християнство, іслам). Локальні релігії світу. Іудаїзм. Індуїзм. Походження, ідейні джерела буддизму. Форми буддизму, його поширення.

План

1.Релігія як предмет філософського осмислення. Елементи та структура релігії,її функції.

2.Предмет релігієзнавства. Методи і принципи.

3.Первісні вірування. Зв’язок ранніх релігій зі світовими релігіями.

4.Локальні релігії. Світові релігії.

Релігія(лат. – благочестя, святиня, предмет культу). Релігія - це віра, особливий погляд на світ, сукупність обрядово-культових дій, що випливають з переконаності в існуванні певного різновиду надпредметного. Віра – це особливий психічний стан повного визнання якогось твердження або установки без достатніх обґрунтувань.

Віровчення – це виклад змісту віри в догматах, істинах.

Виявити своє ставлення до того, в що вірить людина можна через культ. Культ (англ. –догляд, поклін ) – це система визначених, установлених в деталях індивідуальних і колективних обрядів, за допомогою яких людина спілкується з надприродним. Молитва – це словесне звернення людини до предмета віри. Релігійна організація - це об’єднання віруючих однієї релігії. Первинне територіальне об’єднання віруючих називається релігійною громадою.

Церква (господній дім) – це централізоване численне самоврядне об’єднання віруючих, що склалося на основі спільності релігійних уявлень та культової діяльності. Секта– об’єднання із самобутнім віровченням, яке відкололося від великої організації та характеризується малочисельністю, замкнутістю, ізольованістю.

Структура релігії:

ü сповідання Богу

ü переконання

ü віра

ü релігійні уявлення

ü релігійні дії

ü релігійні настрої

ü релігійні організації.

Крім того у структурі релігії розрізняють:

ü релігійну свідомість

ü релігійну діяльність

ü релігійні стосунки

Функції релігії:

- Світоглядна: релігія надає сенс і ціль людському життю (ідея спасіння)

- Компенсаційна: релігія допомагає подолати життєво важливі суперечності та проблеми людського життя.

- Регулятивна: за допомогою цінностей, установок, традицій будуються стосунки людей в історично визначеному типі суспільства.

- Легітимізуюча: релігія надає законного характеру визначеному типу суспільного порядку і держави. Суспільство звертається до авторитету релігії, щоб зробити свої вимоги значущими для своїх членів.

- Комунікативна;

- Інтегративна;

Культуро-транспортуюча: розвиток близьких до релігії галузей культури.

Релігії є:

- мертві і живі;

- природні і релігії одкровенні (пов’язані з особою засновника);

- політеїстичні ( великий пантеон богів) і монотеїстичні;

- родоплемінні – релігії, що функціонують в межах одного роду чи племені;

- етнічні та регіональні – пов’язані з існуванням нації або держави;

- світові – це релігії, які охоплюють будь-яку територію, існують в різних системах;

- нетрадиційні - релігії, що з’явилися останнім часом, теоретично походять від одної національно-державної або світової релігії, але не пов’язують себе з нею, претендуючи на власну унікальність.

Класифікація:

1. Ранні (родоплемінні, первісні);

2. Етнічні та релігійні (іудаїзм,індуїзм)

3. Світові

4. Нетрадиційні

Релігієзнавство – комплексна сфера людських знань про релігію.

Предметом вивчення є:

- шляхи утворення релігії;

- особливості релігійних уявлень про світ і людину;

- риси релігійної етики і моралі;

- функції релігії;

- форми релігії.

Методи:

- Історизму

- Об’єктивізму

1.Генетичний метод. Завдання його полягає у відтворенні розвитку релігії на всіх етапах від її зародження.

2. Історичний метод. Пін налаштовує на вивчення релігійних систем у процесі їх виникнення, становлення та розвитку, а також взаємодії при цьому закономірностей історії та конкретних обставин.

3.Порівняльно-історичний метод. Передбачає порівняння різноманітних ступенів розвитку однієї релігії на різноманітних її історичних етапах, багатьох релігій, що існують одночасно, але перебувають на різних стадіях розвитку.

4.Структурно-функціональний.Він спрямований на розкриття структури і функціонування релігій, релігійних організацій, культів тощо.

5.Соціологічний метод. Передусім він надає широкі можливості пізнання релігії як певної соціальної системи (підсистеми), яка є об’єктом зовнішніх впливів і водночас суб’єктом впливу на різні соціальні інститути.

6. Типологічний метод. Використання його дає змогу охарактеризувати історичні типи релігій, а також типи вільнодумства.

7.Казуальний(лат. Causalis - причина)метод.Сприяє пізнанню причинно-наслідкових зв’язків виникнення й еволюції різних релігійних явищ.

8.Філософсько-логічний метод. Розглядаючи релігію як об’єкт філософських знань, соціально-духовний феномен суспільства, він досліджує процес відображення релігії у свідомості людини, формування духовних цінностей, релігійних символів і понять.

Принципи релігієзнавства.

- принцип об’єктивності;

- принцип історизму;

- принцип толерантності й терпимості;

- принцип правового забезпечення свободи совісті.

- культурологічний процес;

- антропологічний принцип.

3. Первісні форми релігії :

Особливості:

- відсутність абстрактних уявлень про Бога як безлику силу, що знаходиться над світом.

- поклоніння матеріальним предметам, явищам природи, рослинам і тваринам.

- змішування життя і культу.

- родоплемінний характер релігійних культів;

Первісні вірування відрізняються від релігії тим що:

- не існувало окремої релігійної общини;

- релігійний культ носив демократичний характер;

- не було духовенства, як окремої соціальної групи;

- вірування започатковувалися на анімістичних уявленнях про нематеріальні, духовні сутності;

- уявлення про надприродне викладалися в міфах, предметом яких були практичні дії людей в реальному світі.

Фетишизм- поклоніння матеріальним предметам найближчого оточення людини, як наділення надприродними властивостями.

Фетишами були ті предмети, які мали для людини життєво важливе значення

(камінь з святої гори, шматок дерева).

Поклоніння фетишу полягало в догляді за ним як за людиною. Фетишу відводилось спеціальне місце. Пізніше фетиші виготовляли штучно. Фетишизм зберігся у формі поклоніння ідолам – наділеним силою впливу матеріальним зображенням божеств з рисами людини чи тварини (нині талісмани і амулети).

Тотемізм – це комплекс вірувань, пов'язаний з уявленням про надприродний зв'язок людини і окремих соціальних колективів з рослинами і тваринами. Наріжним каменем тотемізму є вірування в тотемних першопредків. Вважалося, що тварина є прабатьком роду чи племені. Об’єктом ушанування в тотемізмі виступало безіменне колективне начало. Вибір тотема збігався з особливостями тваринного світу тієї місцевості, в якій жив колектив. Тотемний культ спрямований на те, щоб отримати заступництво тотема. Існувала система тотемних табу – заборон не вживання в їжу тотемної тварини або заподіяння їй шкоди. Тотема доглядали як члена родини, якщо він був некорисним в господарському відношенні.

Анімізм (душа) – віра в самостійне надприродне існування душі і духів як своєрідних двійників людей, тварин, рослин, предметів та явищ (в основі – віра у потойбічне життя і переселення душі).

Поховальний культ : поряд з тілом померлого лежать знаряддя праці (віра в життя мерця). Загробне життя вважалося простим продовженням звичайного земного життя.

Культ предків : ґрунтувався на вірі в те, що померлі предки допомагають своїм живим родичам у земному світі, а натомість вимагають здійснення для них обрядів задобрювання у вигляді регулярних принесень жертовної їжі і життя.

Магія(чаклунство) – ритуальні обряди і дії, які можуть спричиняти надприродній вплив на навколишній світ з певною практичною метою. Магія виникає в результаті перекручування повсякденної практичної діяльності людей. Магічними засобами є закликання, особливі пісні і танці, жертвоприношення. Магія не існувала без заборон і обмежень – табу. З первісних табу виникли культові обмеження (пости, дієти).

Учасниками магічних церемоній були фетиші (матеріальні предмети, наділені надприродними властивостями.

Види магії :

1. за типом впливу на предмет:

- контактна – заснована на ідеї безпосередньо перенесення магічної сили на об’єкт шляхом прямого контакту з ним або з його частинкою (клаптик волосся, одяг, фотографія);

- імітативна – впливу піддається копія або замінник об’єкта.

- магія безпосередньої дії: - магія, що відганяє прагнення відігнати злі сили;

- очищувальна – заснована на використанні таких засобів як обмивання, окурювання;

2. за призначенням:

- шкідлива: використання обрядів, що ставлять за мету надприродним способом заподіяти шкоду окремій особі (порча через їжу, одяг, сміття, вроки);

- військова - магія, яка має на меті необхідність подолати активний опір жертви.

- любовна: викликати або знищити потяг (причарувати )

- лікувальна – (обтирання, компреси).

Магія супроводжується такими ритуальними формами:

- молитва;

- піст;

- очищення;

- жертвоприношення.

Різновид магії – табу (система заборон і проклять)

3) Етнічні релігії (локальні):

- давньоєгипетська;

- давньогрецька;

- давньоримська;

- давньовавілонська;

регіональнірелігії

- індуїзм (Індія)

- конфуціанство(Китай):

- синтоїзм (Японія);

- зороастризм (Іран)

- іудаїзм (релігія єврейського народу);

Ознаки етнічних і регіональних релігій:

- приналежність до релігії визначається приналежністю до народу або держави.

- виникнення стійкої ідеї Бога;

- політеїзм – багатобожжя;

На відміну від демона Бог всемогутній, недоступний для спілкування людей, персоніфікований, має ім’я.

- формування уявлень про потойбічний світ і загробну віддяку. Якщо в первісних вірувань потойбічне життя є продовженням земного, то в регіональних релігіях встановлюється пряма залежність між поведінкою людини в земному житті та її посмертної долі. Визнається винагорода для одних (праведників і покарання для інших;

- спеціалізація культової діяльності, що виявляється у :

- появі постійних культових споруд;

- встановлені релігійного ритуалу (жертвоприношення);

- виділення виконавців і організаторів релігійних дій в окрему соціальну групу жерців.

Культова практика в цих релігіях поділяється на публічну і домашню. Домашній культ відправляється в родинному колі, включає численні обряди життєвого циклу, якими супроводжується життя людини від породження до смерті. Публічний культ – представлений богослужіннями у храмах, урочистими церемоніями, святами, іграми.

Прикладом ранніх етнічних релігій є релігія Стародавньої Греції. Вона політеїстична. Гора Олімп вважалася оселею дванадцяти верховних богів на чолі з Зевсом. Гера - дружина Зевса - була покровителькою шлюбу і сім'ї, одна сестра Зевса - Деметра - богинею родючості, інша - Гестія - покровителькою вогнища. Улюблена дочка Зевса Афіна шанувалася як богиня військової мудрості і мудрості взагалі, вона протегувала знанням і ремеслам. Згідно з міфом Афіна з'явилася з голови Зевса в повному бойовому обладунку - в шоломі і панцирі. Богом війни був син Зевса і Гери Арес. Гермес - спочатку бог скотарства і пастухів, пізніше шанувався як вісник олімпійських богів, заступник мандрівників, купців, бог торгівлі, винахідник міри і пастушої флейти. Артеміда спочатку була богинею родючості і покровителькою тварин і полювання, богинею Місяця, пізніше вона стала покровителькою жіночої цнотливості і охоронницею породіль. Аполлон - брат Артеміди, божество сонячного світла, освіти, медицини, мистецтва, яке втілюється його супутницями - дев'ятьма музами. Ще одна дочка Зевса - Афродіта, яка народилася з піни морської біля острова Кіпр, богиня кохання і краси. Чоловіком Афродіти був бог-коваль Гефест. Діоніс - найвеселіший з богів, покровитель виноградарів і виноробів, йому присвячувалися бучні свята в кінці сільськогосподарського року. Крім олімпійських, існувала безліч інших (переважно - місцевих, локальних) богів, які мали свої функції.

Боги в уявленні греків виглядали як люди, мали людські бажання, думки, почуття, навіть людські вади і недоліки. Вони суворо карали тих, хто намагався наблизитися до них за красою, розумом і могутністю. Особливе місце займає міф про титана Прометея - захисника людей від свавілля богів. Прометей викрав з Олімпу вогонь і передав його людям, за що Зевс прикував його до скелі і прирік на вічні муки.

У стародавніх слов’ян основними богами були Перун – Бог грози і блискавки, Стрибог – покровитель небесних стихій, батько Перуна, Сварог – Бог ясного спокійного неба, Дажбог – бог сонячного світла і достатку, Макош – богиня землі і родючості, Велес – Бог скотарства, худоби, торгівлі, Коляда – вираження зимового сонцестояння, Купайло - виразник літнього сонцестояння, Ярило являв собою весняну іпостась Дажбога, близький до бога Ладо.

Прикладом пізніх регіональних релігій є іудаїзм.

Іудаїзм – релігійна система єврейського народу, що виникла на межі ІІ - І тис. до н е у Палестині. Термін походить від назви найчисленнішого з 12 єврейських племен – 12 колін Ізраїлевих. Вихідці з цього племені заснували царську династію. Сьогодні чисельність іудеїв в світі = 17млн. чол., у 80 державах, найбільше євреїв у США (6 млн.), Ізраїлі (5млн.).

В історії іудаїзму можна виділити 5 періодів:

дохрамовий період (поч. ІІІ тис.до н.е – заселення племенами семітської групи Ханаану (Палестини). Бог обіцяв Авраму та його помічникам землю обітованну. Виникла власна держава – Ізраїльсько – Іудейське царство.

- період першого храму ( кінець VІІст. до н.е – 621.) Цар Соломон збудував Єрусалимський храм 945 року до н.е.

- Період Вавилонського полону - VІ ст. до н.е. Тоді іудаїзм став ідейною основою боротьби євреїв за відновлення власної державності.

- період ІІ храму - з кінця VІ ст. до н.е - до 70 р. н. е Євреї повернулися на батьківщину. Створена іудейська храмова громада, яка забороняла своїм членам спілкуватися з представниками не з коліна Авраама. Палестина в цей період входила в склад Перської імперії, а потім була завойована Римом. В 66-70 р. Ізраїль втратив незалежність – Велика Катастрофа.

- Період діаспори ( І-ІІ ст.. н. е до 1948р). Євреї розселилися по всьому світу, зберігаючи почуття духовної єдності.

Основи культу іудаїзму викладено в Священному Писанні - Танах.

- Пятикнижжя Мойсея (Тора). Мойсей вивів іудеїв з Єгипту в Землю обітованну – Палестину.

- Пророки ( Невіїм) –пророчі книги;

- Писання (найбільш відомим є Псалтир)

Читання Танаха - основа богослужіння в синагогах. Танах покдадено в основу Старого Завіту – перша частина Біблії.

В ІІІ-V ст. до н.е. створено Талмуд - багатотомний релігійно-філософський, моральний, побутовий, законодавчий, судовий кодекс (священне передання).

Віровчення іудаїзму: Бог Ягве побачив страждання євреїв в єгипетському полоні, допоміг Мойсею вивести їх в землю Обітовану. Він запропонував євреям укласти Заповіт –

1.Бог Ягве – єдиний бог (монотеїзм)

2. Єврейський народ є богообранним народом – месією. Мета бога – встановлення на землі царства спокою, справедливості, благоденства, що утвердиться на землі з приходом Спасителя – Сина Божого.

Основний зміст законнів складає Декалог (10 божих заповідей)

- Шанування єдиного Бога;

- Не створювати собі кумира;

- Не згадувати імені бога без необхідності;

- Шанувати день суботній;

- Поважати батьків;

- Не вбивати;

- Не чинити перелюбу;

- Не красти;

- Не лжесвідчити;

- Не бажати нічого від ближнього свого;

Релігійні обряди:

Обрізання – відрізування крайньої плоті в хлопчиків особливим інструментом спеціальним фахівцем.

Воно є символом священного союзу.

Повноліття: В віці 13 років хлопчик стає сином заповіді: в першу суботу після народження його викликають у синагогу під час служби читати Тору . З цього часу він несе повну відповідальність за свої вчинки.

Єврейські свята:

Шабат – субота: починається з трапези в п’ятницю. На столі – 2 хліби, переплетені особливим чином - згадка про подвійну порцію мани, що впала євреям під час блукань в пустині. До хліба – кубок для вина. Зранку в суботу у синагозі читається Тора. Духівник у євреїв – рабин. Привітання «Шабат шолом». Мета: відректися від буденних справ і цілий день провести наодинці зі своєю душею і з богом.

Песах – пасха (минати) – відзначається в І новий місяць після дня весняного рівнодення (в 14 день І місяця). Виняткова їжа – прісні коржі, спечені без дріжджів і солі.

Найяскравіша подія пасхи - седер - трапеза в ніч з п’ятниці на суботу. В цей день приноситься в жертву ягня, м'ясо якого треба було з’їсти без залишку з мацою і гіркою травою.

Сукот – свято купців. В цей день починаються жнива.

Ханука – (освячення). Відзначається в грудні в ознаменування повторного освячення єрусалимського храму після його осквернення ворогами іудейської віри.

Судний день – день очищення через 10 днів після початку нового року за місячним календарем. Бог визначає долю кожної людини на наступний рік. За годину до свята починається піст, що триває 25 годин. Під час посту Судного дня забороняється пити рідину, купатися і навіть носити шкіряне взуття. Піст демонструє каяття людини.

Основний обряд – жертвоприношення – частина урожаю зернових, винограду, маслин.

Види жертвоприношень:

- жертва всеспалення – в жертву приноситься тварина цілком, без шкіри;

- мирна жертва: на жертовнику спалюється жир жертви, що у євреїв вважалося кращою частиною тварини;

- жертва за гріх.

Синагога - молитовний будинок, релігійний центр самостійної єврейської громади. Рабин – керівник єврейської релігійної громади.

Іудейське богослужіння складається з індивідуальної та спільної молитви, читання Тори, виконання релігійних піснеспівів.

Під час молитви голова покривається шапочкою – кипою, що символізує присутність того, хто вище. При читанні Тори її поділяють на 54 уривки, що містить від 30 до 150 віршів. Тору зберігають в особливому футлярі і при читанні витягують з спеціальної шафи.

Серед євреїв немає єдності:

- хасиди: спілкування з богом доступне не кожній людині, а лише праведникам;

- караїмство: визнають звертання до закону Мойсея без посередників;

Індуізм (релігія Індії)

Сповідує населення Індії і індійські громади в 160 країнах – 1 млрд. З’явилася релігія в ІІ-І тис. до н.е. Індуїзм опирається на 4 веди – збірки на честь численних богів. Пояснення до вед - Брахмани.

Особливістю індуїзму є тісний зв’язок з традиційною соціальною структурою суспільства – його розподілом на варни і касти. Варни – це основні прошарки суспільства, що утворилися після завоювання Індії і зберігають свій соціальний вплив донині. Приналежність до варни визначається народженням. Касти – це професійні об’єднання. Приналежність до варни і касти обумовлює спосіб сповідання релігії. Основні елементи релігійної організації індуїзму - громада, секта, родина. Пантеон індуїзму – 3 божества - Брахма, Вішну та Шива.

Брахма – це людиноподібне вираження абстрактної першооснови, що створив світ і підтримує його існування (червонопика людина з 4 обличчями та 8 руками).

Шива – підтримує всесвіт, зображується у вигляді тризуба.

Вішну - відповідає за нормальне функціонування сонця, виступає уособленням світлого начала.

Віровчення індуїзму зведено до положення про циклічний устрій буття.

Кожний світовий цикл за тривалістю = одній добі в житті Брахми (2 млрд. 160 млн. років). За цей час світ встигає пройти шлях від золотого віку до стану, коли в ньому зберігається не більше четвертої частини чеснот. Після цього все живе гине у вогні, а потім Брахма знову створює світ. Душа людини перебуває в колі тілесних переживань – сансарі. Порядок перероджень визначається законом Карма. За цим законом, перевтілення людини залежить від суми хороших або поганих дій, зроблених нею. Завдяки Кармі людина сама визначає свою долю. Завдання людини визначається поняттям Дхарми. Дхарма – це універсальний порядок речей у всесвіті, внаслідок якого людина народжується в певному соціальному прошарку і належить до конкретної релігійної системи, а тому має дотримуватись звичаїв, принципів та обрядів. Життя людини поділяється на 4 періоди:

Учнівство - людина дізнається про сутність буття і своє призначення у світі. Увага людини прикута до ками – чуттєвих насолод.

- домохазяїна – період сімейних радощів і турбот. Людина орієнтується на артху – придбання і множення пізнань, землі, золота, худоби, зерна.

Мета життя – досягти мокші – утечі від земного світу.

5 чеснот:

- не заподіяння шкоди всьому живому.

- правдивість;

- нестяжання;

- утримання від негативних почуттів;

- не перелюбство;

Ритуальний компонент зводиться до кривавого жертвоприношення. Воно відбувалося в дні повного і молодого місяця на спеціально обладнаному майданчику. Бездуховні жертви - пуджі:

- богам - жертва в вогонь,

- духам – їжу і життя;

- предкам – їжу, людям – гостинність;

- Брахмі – читання Вед.

Домашнє богослужіння здійснюється на домашньому вівтарі (стіл з зображенням богів). Під час служби у вогонь лиють пряжене молоко, приміщення обкурюють ароматними речовинами. Мантра – коротка молитва до бога.

Найпоширеніший образ надягання священного шнура. Шнур складається з трьох бавовняних ниток, що символізують верховну трійцю. Він носиться через ліве плече, зав’язаним на правому боці, до смерті.

Поховальний обряд: спалювання тіл померлих на вогнищі поблизу річки. Перепалені рештки кидають у воду.

Саті - ритуальне самогубство вдови мерця з наступною кремацією чоловіка і жінки.

Паломництво у священні місця. Обов’язок – повернення з металевим посудом, наповненим водою з священного джерела ( м.Амахабад ).

Храмові церемонії полягають у піклуванні служителів культу про зображення божеств, що символізують самих богів і принесення їм жертв. Ритуал виглядає так: жрець обливає скульптурні зображення богів соками, кашами, посипає попелом, обсипає золотими монетами, поливає водою, окурює пахощами. Після обряду статуї миють, чистять, витирають, вдягають і вони знову готові приймати дари.

Духовним радником є гуру.

Основний сезон свят припадає на осінні місяці ( на честь богині Дурги і Лакшмі). На свято Дурги кожна родина виставляє на показ статуї Дурги, зроблені з глини річки Гангу. Через 3 дні всі статуї спускають у річку. Свято Холі присвячене богу кохання Камі: посипають один одного червоним порошком і поливають підфарбованою водою.

Індуїзм – це релігійна основа буддизму.

Ознаки світових релігій:

- в повному вигляді присутній монотеїзм – уявлення про єдиного Бога як творця Світу.

- остаточно складається цілісна система догматів віровчення;

- автономна релігійна громада змінюється більш централізованою організацією – церквою, що складається з мирян і священиків;

- наднаціональний характер: люди об’єднуються в релігійну організацію незалежно в ід державної, національної, мовної приналежності.

Християнство:

Найпоширеніша релігія. Віруючих - приблизно 2 млрд. чол. Виникла у Палестині в І ст. н.е. ( 7нині- Ізраїль, Ліван, Сирія, Йорданія)

Іудея (ст.. Єрусалим) була центром іудаїзму, єдиної релігії, що досягла монотеїзму. Християнство виникло тоді, коли воно було затребуване суспільством, (як опора Римської імперії). Рим міг зберегти свою єдність тільки єдністю віри різних народів. Витоком християнства є іудейське сектантство ( опозиційний іудаїзму рух).

Ідеології сектанства властиві такі ознаки:

- есхатологізм (кінець) – вчення про кінець світу і його наступне відновлення разом з останнім судом.

- месіанізм ( посланець Бога, Спаситель) - це віра в спасителя, що здійснить переворот.

Образ Христа – образ Божества.

З іншої сторони – це реально існуюча людина, проповідник нової релігії. Іісус Христос створив християнські громади зі своїх учнів (апостолів), в кінцевому підсумку став жертвою підступу своїх ворогів.

Христос народився в Галілеї (Віфлеєм) в кількох кілометрах від Єрусалима. Нова ера бере початок у часу народження Христа. В 30 років Христос прийняв Хрещення в водах Іордана в Іоанна Хрестителя. Він оголосив себе пророком нової віри. Христос в своїх проповідях говорив про необхідність морального самовдосконалення. Царство Небесне означає утворення, до якого відкрито доступ усім людям залежно від ступеня їхньої праведності. Центральне місце в проповіді Христа належить вислову «Покайтеся» – означає: докладіть зусиль для морального самовдосконалення – виконувати 10 божих заповідей. Головне – слідувати заповіді любові.

Організаційне оформлення християнства пройшло такі етапи:

- Заснування Церкви ( початок активної проповіді нового вчення);

- 30 – 313р. н. е – етап створення Єпископальної Церкви.(офіційне визнання християнства римською владою);

- етап Вселенських соборів (325- 1054рр.) – зібрань представників від усіх християнських церков. Рішення 7 вселенських соборів визнають усі християни. Основна мета соборів – надання єдності християнському вченню і обряду.

- Найвизначнішими рішеннями соборів є:

- Прийняття у 325 р. Символу Віри;

- Укладання канону Нового Заповіту: 27 книг - 4 Євангелії, . Діяння святих апостолів, Послання апостолів до різних громад (всіх 21), 14 – Павла

Апокаліпсис ( одкровення).

 

Самостійна робота. Походження, ідейні джерела буддизму.

Першою світовою релігією є буддизм (країни Південної і Південно-Східної Азії) – 360 млн. чол. (кожен 18 житель Землі )- Китай, Таїланд, Японія,… Засновник релігії – Будда. Він перероджувався 550 разів – від царя до Матері… 1. Сутність життя є страждання. Воно заподіює людині все: народження – страждання; старість – страждання; хвороба –…

Запитання для самоперевірки

1.Як Ви розумієте термін "локальні релігії"? 2.Які соціальні процеси вплинули на формування етнічних і регіональних… 3.У чому полягали найпринциповіші особливості ранніх і пізніх національних релігій?

Семінарське заняття 4.

Локальні релігії. Світові релігії.

План.

1. Іудаїзм.

2. Індуїзм.

3. Основні віросповідні принципи ісламу як дуже впливової сили сучасного світу.

 

І. Іудаїзм.

Основні принципи іудейського віровчення викладені у «13 засадах іудаїзму», які були сформульовані в ХІІ ст.: перші чотири засади містять іудейське… Іудаїзм також високо цінує людську особу, оскільки людина – копія Бога, вона… Отже, монотеїстичний культ Ягве в іудаїзмі доповнюється вченням про союз Ягве з іудеями та історичну винятковість…

ІІ. Індуїзм.

Головним мотивом віровчення в індуїзмі залишається концепція переселення, перевтілення людської душі. Вона ускладнюється міркуваннями про те, що… Подальший розвиток здобуло вчення про перевтілення (переселення) душ, яке… В індуїзмі на перший план висувається бог-творець. Особливу роль почали відігравати культи богів Брахми, Вішну і Шиви.…

ІІІ. Основні віросповідні принципи ісламу як дуже впливової сили сучасного світу.

Мухаммад народився в Мецці (Аравія) близько 570 року. Він займався караванною торгівлею. З 610 р. йому почали з’являтись видіння, які пізніше були… Після смерті Мухаммада (632) територія впливу мусульманської общини, що… Святим письмом мусульман є Коран, за їх уявленням це слова Аллаха, що напряму або через ангелів були звернені до…

Тема 2.3. Релігійні конфесії та напрями

Поділ християнської церкви на православну і католицьку.

Особливості віровчення, культу і структури релігійної організації православ'я та католицизму. Розбіжності між напря­мами.

Поява протестантизму, розмаїття його форм (лютеран­ство, баптизм, адвентизм та ін.).

Напрями та релігійні течії ісламу.

Особливості мусульманської традиції сприйняття світу і місця людини в ньому.

Релігія і церква в сучасній Україні. Найвпливовіші кон­фесії в Україні.

 

Поділ християнства на католицизм і православ'я.

Виникнення протестантизму.

4.Релігія і церква в сучасній Україні. Найвпливовіші конфесії в Україні.   Методичні рекомендації : Довести, що християнство ніколи не було єдиним за своїм віровченням: ще в ІY- YІІст.…

Католицизм

Розбіжності між католиками і православними: 1. Догмат про філіокве – про джерело походження духа Святого (католики - дух… 2. Вчення про чистилище – це проміжне місце між раєм і пеклом. Там знаходяться необтяжені смертними гріхами душі…

Напрямки: Шиїзм і Сунізм

 

Протестантизм

Особливості культу: 1.Принцип загального священства: всі християни однаково належать до духовного… - вселенська;

Семінарське заняття. Релігійні конфесії та напрями

План

1. Поділ християнської церкви на православ’я і католицизм.

2. Особливості віровчення, культу і структури релігійної організації православ’я та католицизму

3. Розбіжності між напрямами.

 

Основні характеристики християнського світогляду:

1. монотеїзм;

2. Бог є духовною сутністю, яка перебуває за межами світу (трансцендентність);

3. вихідна якість Бога – любов до людини;

4. Бог творить світ з нічого;

5. природа не має власної сутності і не може існувати без припливу божественної енергії;

6. людина в усьому покладається на віру в Бога;

7. головне життєве завдання людини – спасіння душі;

8. у сприйнятті дійсності акцент падає на внутрішнє, зовнішнє радше заважає правильно зрозуміти внутрішнє;

9. всі люди є рівними перед Богом;

10.панування символічного світосприйняття.

Особливості віровчення, культу і структури релігійної організації православ’я.

У сучасному світі православні віруючі становлять понад 308 млн. чол. Вселенське православ’я включає 15 помісних автокефальних церков. Як і… Перші православні церкви поставали самостійно як церковні утворення. В основі православного віровчення – Святе Письмо (Біблія), Святий переказ (рішення вселенських і помісних соборів,…

ІІ. Особливості віровчення, культу і структури релігійної організації католицизму.

В добу Середньовіччя католицька церква практикувала продаж індульгенцій, опираючись на догмат «про запас добрих справ»: віруючий за особливі заслуги… Католицькому культу властива піднесена урочистість і театральність. Головним… У діяльності католицької церкви важливу роль відіграють різні ордени, а особливо чернечі (домініканці, францисканці,…

Запитання для самоперевірки

2. Визначіть особливості віровчення, культу і церковної організації православ'я, католицизму, протестантизму. 3. У що вірить православний християнин? 4. У якому з напрямів християнства існує віра в чистилище?35. У чому виявляються основні відмінності між католиками і…

Тема 2.4. Соціальні інститути та спільності

Тема 2.5. Спрямованість особистості

 

Свобода віросповідання та її правове регулювання в Україні. Свобода совісті як результат розвитку суспільства та її сутність.

Державно-церковні відносини в Україні та їх правове забезпечення. Релігійне самоствердження особи у вічності буття. Релігія як форма онтологічного самовизначення людини. Суспільні функції релігії.

Вільнодумство стародавнього світу, середніх віків, доби Відродження. Атеїстичний екзистенціалізм. Гуманістичні рухи вільнодумства.

Вільнодумство як вияв змін духовності. Розвиток укра­їнського вільнодумства.

 

План

1.Свобода совісті як результат розвитку суспільства та її сутність.

2.Державно-церковні відносини в Україні, їх правове забезпечення

Вільнодумство як вияв змін духовності.

Методичні рекомендації: Розкрити філософсько-релігієзнавчий зміст поняття "свобода совісті". Показати , що у філософському значенні… - ні совість, ні духовна свобода не підвладні будь-яким зовнішнім чинникам; … - умовою свободи совісті є високий рівень духовного суверенітету людини;

Свобода віросповідання та її правове регулювання в Україні.

Конституція України, прийнята 28 червня 1996 р., регламентує свободу віросповідання в Україні в ст. 35.: «Кожен має право на свободу світогляду та… Жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова. Ніхто не може бути увільнений від своїх обов’язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами…

ІІ. Свобода совісті як результат розвитку суспільства та її сутність.

Кожна людина має сама визначити форми, способи, шляхи пізнання істини Бога та форми свого єднання з ним. Вона від народження має право бути вільною,… Релігія завжди відігравала важливу роль у житті українського народу. Потреба… Після підписання Переяславського договору 1654 р. про входження України до складу Російської держави зрушення на краще…

Самостійна робота.

Державно-церковні відносини в Україні та їх правове забезпечення.

На сьогодні для врегулювання державно-церковних відносин розроблена законодавча база. Найбільше значення у цьому плані має Закон України «Про… - гарантує право на свободу совісті всім, хто живе в Україні, а також… - забезпечує принципи соціальної справедливості, рівності, захисту прав і законних інтересів громадян незалежно від…

Запитання для самоперевірки

2. Чи тотожні поняття "свобода совісті" та "свобода релігії"? 3. Як Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації"… 4. Назвіть моделі державно-церковних відносин.

Глосарій термінів.

2. Архе(з давньогрецької – початок; перший, вихідний, головний пункт; засада) – у давньогрецькій філософії – універсальний початок усього сущого. … 3. Атом– дослівно: неподільний, неруйнівний; найменша частинка речовини, яка… 4. Космос(з давньогрецької – порядок, краса, влаштування, оздоблення) – розуміння Всесвіту як розумно та закономірно…

Список рекомендованої літератури

2. Алексеев А.П. Краткий философский словарь. Москва, 2002. 3. Алексюк І.А. Логіка: Практичні завдання і контрольні запи­тання. — К.:… 4. А.М. Чорній. Релігієзнавство.Київ. 2003.

– Конец работы –

Используемые теги: основи, філософських, знань0.055

Если Вам нужно дополнительный материал на эту тему, или Вы не нашли то, что искали, рекомендуем воспользоваться поиском по нашей базе работ: Основи філософських знань

Что будем делать с полученным материалом:

Если этот материал оказался полезным для Вас, Вы можете сохранить его на свою страничку в социальных сетях:

Еще рефераты, курсовые, дипломные работы на эту тему:

Основы планирования. Теоретические основы управления проектами. Основы планирования. Планирование проекта в MS Project 7
Использованная литература В В Богданов Управление проектами в Microsoft Project Учебный курс Санкт Петербург Питер г...

З дисципліни Основи філософських знань Бухгалтерський облік
Мелітопольський державний... Промислово економічний технікум... МЕТОДИЧНИЙ ПОСІБНИК...

ТЕМАТИЧНИЙ ПЛАН з навчальної дисципліни Основи філософських знань 4. Гуманістичний характер філософії епохи Відродження
В С Т У П Динамічні процеси сучасного суперечливого світу ставлять кожну людину в складні умови соціального життя Зростаюча напруга пов язана зі зміною...

Экономические основы технологического развития тема “ Основы технологического и экономического развития”
Особенностью современного развития технологий является переход к целостным технолого-экономическим системам высокой эффективности, охватывающим… В практической деятельности экономиста и финансиста технология является… Именно за счет прибыли, полученной от своевременно и разумно вложенных в технологию средств, и достигается…

Логические основы работы ЭВМ. Основы понятия и операции алгебры логики
Введение... Логические основы работы ЭВМ Основы понятия и операции алгебры логики Прикладное программное обеспечение...

Модуль 1. ЕСТЕСТВЕННОНАУЧНЫЕ ОСНОВЫ ПРЕДСТАВЛЕНИЙ ОБ ОКРУЖАЮЩЕЙ ДЕЙСТВИТЕЛЬНОСТИ Тема 1. Основы концепций представления детерминированной физической картины мира
Модуль ЕСТЕСТВЕННОНАУЧНЫЕ ОСНОВЫ ПРЕДСТАВЛЕНИЙ ОБ ОКРУЖАЮЩЕЙ ДЕЙСТВИТЕЛЬНОСТИ... Тема Основы концепций представления детерминированной физической картины... Из наблюдений установлять теорию через теорию исправлять наблюдения есть лучший способ к изысканию правды...

Функциональные основы проектирования: антропометрия, эргономика и технология процессов, как основа назначения основных габаритов здания
Семестр... специальности Промышленное и гражданское строительство... Городское строительство и хозяйство Лекция Функциональные основы...

Ведение в курс "Основы экономической теории" (Введення в курс "Основи економiчної теорiї)
В працях Ксенофонта 430 355 рр. до н. е Платона 427 347 рр. .о н. Аристотеля 384 322 рр. до н. е а також мислителв стародавнього Риму, нд, Китаю… Але не кожна економчна думка розвиваться у систему поглядв ста економчним… Н в рабовласницькому, н у феодальному суспльств ще не снувало струнко системи економчних поглядв на економчн процеси.…

Деление клеток - основа размножения и роста организмов Деление клеток - процесс, лежащий в основе размножения и индивидуального развития всех живых организмов. Основную роль в делении клеток играет ядро. На окрашенных препаратах клетки содержимое ядра в
В процессе деления ядра нуклеопротеины спирализуются, укорачиваются и становятся видны а световой микроскоп в виде компактных палочковидных… Она в десятки раз продолжительнее митоза. В эту фазу происходит синтез молекул… В анафазе центромеры делятся, сестринские хроматиды отделяются друг от друга и за счет сокращения нитей веретена…

ОСНОВИ ТЕОРIЇ КIЛ, ОСНОВИ РАДІОЕЛЕКТРОНІКИ
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ... ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ РАДІОЕЛЕКТРОНІКИ...

0.041
Хотите получать на электронную почту самые свежие новости?
Education Insider Sample
Подпишитесь на Нашу рассылку
Наша политика приватности обеспечивает 100% безопасность и анонимность Ваших E-Mail
Реклама
Соответствующий теме материал
  • Похожее
  • По категориям
  • По работам