Методичні рекомендації:
Дати загальну характеристику епохи Просвітництва, визначити головні проблеми, яким приділяється значна увага у філософії доби Просвітництва, показати відмінності між деїстичним та матеріалістично-атеїстичним напрямками у просвітницькій філософії. Розкрити суть ідеї про місце і роль людини у світі та суспільні стосунки у філософії Б.Паскаля, про співвідношення законів суспільного розвитку та природнього середовища у філософії Ш. Монтеск'є. Довести, що представники матеріалістичного напрямку обстоюють ідею пізнання природи як головного засобу утвердження гуманізму в суспільному житті (Ж. Ламетрі, Д. Дідро, П.Гольбах, К.Гельвецій). Зробити висновок, що у філософії доби Просвітництва людина постає як особистість, і що злагода у природі, продовженням якої є людина, повинна існувати і в суспільстві.
У XIV-XV ст. міста стали центрами торгівлі, виробничої діяльності, освіти, науки, духовних пошуків. Вони стали осередками формування нового погляду на світ, на людину, її можливості. Посилювалась критика ортодоксальної релігійної догматики, особливо в аспекті її розходження з реальною практикою суспільства, життям і діяльністю кліру. Ці процеси в концентрованому вигляді проявились в Італії, де й виникло Відродження.
Багато дослідників вважають Відродження перехідною епохою між Середньовіччям та Новим часом за наступними рисами:
- Відродження не відкидає вихідних положень християнського світобачення, а лише змінює у ньому акценти;
- Тут розвиваються деякі явища суспільного життя, які повною мірою розгорнулися у наступну історичну епоху.
Світобачення в епоху Відродження:
- Природа і земне життя людини мають реальну цінність;
- Світ і природа являють собою єдине, до того ж розумне творіння Бога;
- Найвище творіння Бога – людина;
- Людина здатна осягати процес творіння, наслідуючи Творця, навіть змагатися з Богом у творчому генії.
Звідси випливає титанізм Відродження – піднесення людини до рівня Бога в деяких її можливостях і діях.
Підносячи людину, оспівуючи її, мислителі Відродження були приголомшені реаліями історії, адже насправді титанічна діяльність людини несла з собою не лише позитивні наслідки, а й інколи просто жахливі. Італію роздирали війни, процвітало політичне інтриганство. Діячі Відродження на практиці могли переконатися в тому, що зростання масштабів самовиявлення людини, піднесення її до рівня Бога тягнуло за собою збільшення не лише масштабів позитивного, а й негативного в ній самій. Тому в цю добу розгорнулась діяльність інквізиції, була створена легенда про доктора Фауста, що заради досягнення особливих знань і здібностей також проявив титанізм, але сатанинський. На деякий час фастівський дух – дух бажання знати будь-що і будь-якою ціною, знати безмежне – стає символом європейського духу.
У розвитку світоглядних і філософських ідей європейського Відродження простежується тенденція переходу від ідей раннього гуманізму (XIV ст.) до ідей натурфілософії (кін. XVI – поч. XVII ст.). В цій тенденції існує три періоди розвитку:
- гуманістичний (антропоцентричний) період: середина XIV – середина XV ст.;
- платонічний (онтологічний та пантеїстичний) період: середина XV – перша третина XVІ ст.;
- натурфілософський період: друга половина XVІ – поч. XVІІ ст.
У формування гуманістичного антропоцентризму зробив свій внесок Данте Аліг'єрі (1265 – 1321). Поет визнає подвійну природу людини – тілесну і духовну – він прагне довести, що корінь людського буття полягає у свободі, волі, а останню можна реалізувати лише через реальне діяння.
Звеличення людини продовжував інший поет Італії – Франческо Петрарка (1304 – 1374). Він виставляє на перший план комплекс учень і роздумів про людину. І хоча для духу першим предметом міркувань є Бог, головне для людини – уславити себе земними вчинками. Звідси і протест проти дотримання якоїсь однієї лінії життя, або традиції, а також захоплення античністю, яка, на думку Петрарки, давала людині можливість бути щирою у своїх виявленнях.
Цю лінію піднесення гідності людини продовжували і розвивали учень Петрарки Калюччо Салютаті (1331–1406) (1. За допомогою розуму людина завершує процес божественного творіння; 2. Призначення людини – пізнавати і діяти), Поджо Браччоліні (1370–1459) (1. Що притаманно природі, те не можна засуджувати; 2. У земному житті людина керується корисністю і бажанням досягти насолоди), Лоренцо Валла (1406–1457) (1. Високе і піднесене знання повинно бути водночас і корисним; 2. Реальне буття належить лише окремим реальним речам).
Отже, гуманізм Відродження мав яскраво виражений антропоцентричний характер. Гуманістична антропологія була спрямована на:
- обґрунтування особливого, центрального місця людини в ієрархії світових сутностей;
- піднесення гідності людини;
- при рівняння її чомусь до Бога;
- з іншого боку, гуманісти виправдовували земну природу людини, дбали про гармонію людських якостей і характеристик.
Іншим напрямком ренесансної філософії була натурфілософія, тобто філософствування, спрямоване на розуміння сутності природи і Всесвіту. Одним із перших натурфілософів був Леонардо да Вінчі (1452 – 1519 рр.) – архітектор, фортифікатор, математик, механік, інженер, живописець, мислитель.
Філософські міркування Леонардо да Вінчі:
- Світ є витвором Бога як великого майстра та винахідника;
- Завдання людини полягає у пізнанні природи;
- Основа пізнання – досвід, а початок – відчуття, серед яких першим є зір;
- На базі досвіду розгортаються міркування, які можна перевірити експериментами;
- Найбільшу достовірність знанню надає математичне обчислення.
Да Вінчі у своїх творах оспівував людину. У нього з’являється розуміння неоднозначності людини; вона може сягати Бога, а може стати нижчою від худоби. Ми помічаємо тут появу мотиву драматизму і неоднозначності в підході до людини.
Значний слід у натурфілософії залишив М.Коперник (1473 – 1543). Його твір «Про кругообіг небесних сфер» започаткував революційні зміни в науковій картині світу. Філософія шукає істину в міру досяжності її людським розумом. Світ природи є першим об’єктом пізнання, тому слід займатися пізнаванням світу. Приблизно ж в такому напрямку розвивалися думки Джіроламо Кардано, Андреа Везалія, Андреа Чезальпіно.
В XV – XVІ ст. процеси, характерні для Відродження, поширюються по всій Європі. Центр активності гуманістичного руху пересунувся на північ Європи. Тут виділяються Еразм Роттердамський (1469 – 1536), Томас Мор (1478 – 1535), П’єр де ля Рамус (1518 – 1572). В Ісусі Христі Роттердамський підкреслював його людську природу і вважав, що треба дотримуватись справжньої «філософії Христа». Тут, насамперед, етика, розв’язання проблем земного життя. Бо подвиг Христа виправдовує цінність та благо природи. Отже, природа – мати людини, а не мачуха.
В цей період розгорталась також діяльність Ніколо Макіавеллі (1469 – 1527), якого вважають, з одного боку, теоретиком політичного аморалізму, з іншого – фундатором революційної етики. На його думку, християнські моральні норми добрі, але неможливі для виконання за реальних умов життя. Тому слід розуміти, що обставини й умови життя є невблаганні; їм можна протиставити лише відважність, могутність, натиск. Як і в природі, у суспільстві треба діяти, випереджуючи хід подій, треба вміти бути недобрим. Тут головне – кінцева мета. Якщо вона спрямована на загальне благо, то всі засоби для її здійснення справедливі. Виходячи з таких міркувань, Н.Макіавеллі радив правителям не зупинятись у справі державного зміцнення перед використанням будь-яких засобів: цілком прийнятні шпигунства, доноси, політичні вбивства, оскільки кінцева мета дій все ж благородна.
Отже, ідеї Відродження концентрувалися навколо проблеми співвідношення людини і світу, тобто навколо проблеми співвідношення макрокосму і мікрокосму. Водночас людину було органічно вписано у світоустрій, і вона поставала значною мірою внутрішньою сутністю, концентрацією буття. Внаслідок того світогляд набував пантеїстичних і панпсихічних форм. В добу Відродження домінували антропоцентризм, пантеїзм. Тобто світ розуміли в його зосередженні на живих, активних діях людини, у його одухотворенні, динамізмі, внутрішній єдності.