Проблема звільнення людини та нації у творах мислителів Кирило-Мефодіївського братства.

Соціально-гуманістичне звучання матеріалістичні тенденції отримали в ідеях, розроблених і запропонованих Кирило-Мефодіївським товариством. Основою програми товариства була ідея федеративного об’єднання всіх слов’янських народів на принципах рівноправності та державного суверенітету. Кирило-Мефодіївське товариство об’єднало близько ста представників різночинної інтелігенції і проіснувало з грудня 1845 р. до березня 1847 р. Найвідомішими членами товариства були Т.Шевченко (1814 – 1861), М.Костомаров (1817 – 1885), П.Куліш (1819 – 1897), М.Гулак та інші. Основні ідеї, які об’єднували всіх членів цього товариства, полягали у створенні вільної федерації слов’янських народів, ліквідації самодержавства, кріпосництва, релігійної дискримінації, національного гноблення, формування умов для розвитку національної культури, освіти, мови.

У програмі кирило-мефодіївців було записано: «І встане Україна з своєї могили, і знову отзоветься до всіх братів своїх слов’ян, і почують крик її, і встане слов’янщина, і не залишиться ні царя, ні царевича, ні князя, ні графа, ні герцога, ні сіятельства, ні превосходительства, ні пана, ні боярина, ні кріпака, ні хлопа – ні в Московщині, ні в Польщі, ні в Україні, ні в Чехії, ні у хорватів, ні у сербів ні в болгар. І Україна буде незалежною Державою Народною у спілці слов’ян».

Така, хоч і утопічна, але сповнена справді загальнолюдським змістом програма, цілком закономірно викликала найжорстокішу реакцію з боку російського самодержавства. Однак саме з формулюванням цієї програми у свідомості народу України проникає ідея власної самоцінності. М.Костомаров намагався вперше дати «модель» українського народного характеру в статті «Дві руські народності (росіяни та українці)». Модель він виводить з глибин духу, з його минувшини.

Різницю між росіянами та українцями Костомаров вважає старою (десь з ХІІ в.). Основною рисою росіян є практицизм, який лише ззовні іноді перекидається на містицизм. Основні риси розбіжностей такі: 1) у росіян панує загальність (Бог та цар) над особистістю, окремою людиною. Українець вище цінує окрему людину, аніж загал; 2) росіяни «нетерпимі» до чужих вір, до чужих народів, до яких вони ставляться з презирством, до чужих звичаїв, до чужих мов тощо. На Україні люди «звикли з незапам’ятних часів чути у себе чужу мову і не цуратися людей з іншим обличчям та іншими звичаями», ворожнеча до чужих народів вибухала лише, якщо чужинці «ображали власні святощі» українського народу; 3) росіяни народ матеріальний, українці прагнуть «одухотворити весь світ»; 4) росіянин мало любить природу, не плекає квітів, «має якусь ненависть до рослин», українець любить природу, тому-то й «українська поезія нерозривна від природи, вона оживлює її, робить учасницею радості і горя людської душі; трави, дерева, птиці, тварини, небесні світила, ранок і вечір, весна і сніг – усе дихає, мислить, почуває разом з людиною, усе озивається до неї чарівним голосом то участі, то надії, то осуду; 5) так саме і любов до жінки – матеріальна в росіян, духовна – в українців; 6) в релігії – увага росіян спрямована на зовнішність, на форму, на літературу, в українців «неможливо», щоб повстав якийсь розкол з-за обряду, з-за букви, їх релігійність є внутрішня; 7) в суспільному житті у росіян панує ціле над одиницею, загальне над окремою людиною, що є цілком придавлена, пригнічена, для українців такий порядок цілком неможливий, вони цінять «особисту свободу», у росіян панує насильство (монархія), в українців – добровільна спілка (федерація)».

Потужний вплив на сучасників справив соратник М.Костомарова та Т.Шевченка П.Куліш. Особливе місце у його творчості посідає нарис «Зазивний лист до української інтелігенції (1883), у якому у полум’яній, закличній формі окреслено соціальне покликання освічених верств суспільства, зобов’язаних виконати функцію національної еліти. Твір П.Куліша сповнений оптимізму й віри у відродження українського етнічного організму. П.Куліш проголошує специфічно українською так звану «хуторянську філософію», яка спирається на «серце», відкидаючи міську культуру, як чужу українському народу. Всі ці концепції були близькі до ідей романтизму західноєвропейських філософів, у першу чергу німецьких.

За вихідними світоглядними спрямуваннями П.Куліш був: 1) людиною глибоко релігійною; 2) дещо абсолютизував фатальний хід процесів дійсності; 3) у поглядах на Україну він романтизував її минуле; 4) звинувачував урбанізацію у руйнуванні первинної моральності народу.

Т.Шевченко, як ніхто інший, влучно та переконливо репрезентував ідею соборності України, єдності усіх її земель всупереч історичній недолі, що роз’єднала різні частини колись єдиного краю, розкидавши їх по різних державах.

Серед світоглядних ідей Т.Шевченка варто виділити такі:

· Ідея глибинної спорідненості людини з природою: у творах поета людина і природа живуть єдиним диханням та єдиними почуттями; людина вкорінена в природу, а природа, своєю чергою, є не мертвою, а одухотвореною.

· Ідея народу як єдиного суверенна своєї історії та своєї життєвої долі: ніхто не може вирішувати його долі, він є єдина животворча сила історії.

· Ідея віри у справедливого Бога; інколи здається, що Шевченко чи то атеїст, чи то єретик, проте в його творах чітко проводиться розрізняння того Бога, що його малюють у церквах та ім’ям якого чиняться насильства, та справжнього Бога, як гаранта здійснення вищої справедливості.

· Ідея насильницької народної революції; вона інколи постає основою для звинувачення поета у оспівуванні насильства; проте слід сказати, що ця ідея була дуже поширеною у ХІХ ст.; тут Шевченко не був ні новатором, ні оригінальним; якщо ж ми поставимо питання про те, чи прийнятна ця ідея зараз, то відповідь, звичайно, буде негативною.

· У творах Шевченка досить виразно проведена думка про важливу роль у суспільному житті та історії прогресу знань, науки, освіти.

· Нарешті, через усю творчість Шевченка проходить своєрідний культ жінки-матері: для поета вона постає уособленням і сили життя, і його чарівної краси.

Діяльність кирило-мефодіївців була кваліфікована владою як небезпечна для існуючого державного ладу. Усі учасники товариства постали перед судом і отримали сурові вироки. Найважче покарання припало на долю Т.Шевченка – заслання в солдати на двадцять років у казахські степи із суворою забороною писати вірші і малювати картини.