І.Я.Франко.І.Я.Франко (1856 – 1916) – унікальна постать у вітчизняній культурі. Видатний поет, письменник, громадський діяч, публіцист, доктор філософії. Ще на зорі комуністичного руху зумів розгледіти в ньому симптоми можливих соціальних потрясінь. Мислитель геніально прозрівав тоталітарну сутність комуністичного руху: на його думку, «програма державного соціалізму», при всіх можливих її варіантах, «аж надто часто пахне державним деспотизмом та уніформізмом, що проведений справді в життя він міг би статися великим гальмом розвою або джерелом нових революцій».
І.Франко – людина енциклопедичних знань, виняткової працездатності, наділена тонкою інтуїцією вченого. Він полишив по собі неозору епістолярну спадщину, справив потужний вплив на національне самоусвідомлення українців. Він належить до когорти тих діячів, через творчість яких нація робить спробу осмислити себе і виявити свою сутність.
І.Я.Франко перший в європейській літературі розробляє тему праці, трудової моралі, яка розвивається пізніше в одну з провідних філософських тем. Вже в філософському трактаті «Поезія і її становисько в наших временах» Франко говорить, що духовне ледарство, то злочин проти гуманності. І.Франко формулює головний закон людяності, суть якого в тому, що неробство – зло, а праця – добро. Праця – єдине, що здатне творити і вдосконалювати людську душу, вселяти в неї почуття гідності й правди. В таку духовну силу може обертатися лише така праця, в якій живе громадянська свідомість, яка не тільки виправдовує, а й визначає мету й сенс людського покликання на землі. Але жити лише для праці неможливо. Крім праці існує внутрішнє благо людини, її творче натхнення, її пісня, здатна відривати душу від земного, брудного і переносити її до надії та віри у завтрашній день. У Франковій творчості постійно виступають дві взаємозалежні сили, які володіють істотою людини і природою суспільства. Це пісня і праця, дух і матерія, книжка і хліб.
Одна з основних філософських ідей – думка про те, що найбільшою цінністю на землі є не просто людина, а «правдивий живий чоловік, бо така людина – носій духу є «вічний революціонер». Отже, духовний світ людини – її найдорожче надбання. «Дух, що тіло рве до бою», дух любові й справедливості, знання й громадянської самопожертви, віри в щасливу майбутність – це дух істинно франківський, каменярський, молодий і переможний. В одному з філософських віршів «Веснянки», звертаючись до матері природи, поет звинувачує її в тому, що вона найдосконаліше своє творіння – людську душу – кидає «свиням під ноги». Франко говорить, що людина цілком природно підламує собі «крила духовності», втрачає потяг до ідеалу, стає жертвою громадського песимізму.
Отже, всі думки І.Я.Франка можна узагальнити в наступних суспільно-політичних поглядах і позиціях:
- був прихильником індуктивного методу в пізнанні і відкидав діалектичний метод;
- критично ставився до марксистської доктрини про матеріалістичне розуміння історії;
- народ, людський загал творить історію і вирішує свою долю;
- вважав розвиток особистості умовою буття народу;
- ставив у центр своїх міркувань людину і бачив в ній колосальну розмаїтість можливих проявів;
- в прогресі науки і техніки вбачав провідний чинник майбутніх історичних зрушень, у т.ч. виробничих та соціальних;
- в релігії загалом вбачав моральну опору людства, нічим не заміниму і в часи лихоліть, і в мирну добу;
- творчий процес може і повинен бути предметом наукового дослідження;
- «державний соціалізм» вважав великим гальмом історичного прогресу.
Філософія Франка – це яскраве втілення філософії українського духу початку ХХ ст., витоки якої йдуть від Г.Сковороди і Т.Шевченка.
М.Драгоманов (1841 – 1895). Найсуттєвішою рисою філософії М.Драгоманова є те, що він розглядав історичний процес у всій його різноманітності як результат дії багатьох факторів і різних комбінацій суспільних сил; визнавав велику роль філософії в історичному процесі, підкреслюючи, що без філософії, без глибоких теоретичних узагальнень неможливе не тільки з’ясування основних законів історичного розвитку, а й розумна організація всіх суспільних і державних порядків.
При розгляді соціальних питань М.Драгоманов користувався не суб’єктивним методом, а порівняльно-історичним, який вимагав конкретно-історичного розгляду всіх суспільних явищ у їхньому взаємозв’язку з іншими явищами та в історичному розвитку. Цей метод передбачав також врахування не тільки фактору часу, а й усіх тих суспільних умов, за яких відбувається розвиток того чи іншого явища. М.Драгоманов досить цікаво визначав суспільно-політичний ідеал, що ґрунтувався на філософському плюралізмі, а також суперечності між ідеєю самоуправління, автономії, федерації та ідеєю антидержавності, антицентризму. Драгоманов вважав, що втілення в життя першої ідеї сприятиме вирішенню багатьох суспільних проблем, зокрема проблеми національних та міжнаціональних відносин у майбутньому суспільстві.
М.Драгоманов мав такі світоглядні позитивістські орієнтації:
- проголошував ідею безупинного людського поступу, мета якого – досягнення добровільної асоціації гармонійно розвинених осіб;
- ратував за обмеження до мінімуму елементів примусу, усунення авторитарних рис у суспільному житті;
- відстоював пріоритет громадянських прав і вільних політичних установ над соціально-класовими інтересами та універсальних людських цінностей осіб;
- національність розглядав як необхідний будівельний матеріал демократії і свободи;
- шляхом національної освіти і культури закликав до піднесення національної самосвідомості;
- вбачав, що істина лежить в площині раціонального розуму; всяка істина повинна визначатись в межах логічного Закону тотожності;
- був рішучим противником як ідеалістичного, так і матеріалістичного монізму.
Л.Українка (1871 – 1913).Вона належала до відомої в Україні інтелігентної родини. Племінниця М.Драгоманова, донька письменниці О.Пчілки, товаришувала з І.Франком, М.Павликом, М.Лисенком. Під їх впливом, а також завдяки наполегливій самоосвіті сформувався її світогляд. Під впливом позитивізму вона зміцнілась у довірі до науки, людського розуму, раціональному осмисленні дійсності: перш за все – соціальної. В творах Л.Українки національна проблематика органічно пов’язана із загальнолюдською.
Оригінальність філософії Л.Українки полягає насамперед в оспівуванні ліризму української душі і драми її реалізації. Ґрунтуючись на Біблії, філософських ідеях Г.Сковороди і Т.Шевченка, Л.Українка будує філософію пошуку синтезу вічних проблем і сучасних запитів. Письменниця закликала українську громадськість збудитись від інертності, малюючи в разючих образах жахливі картини поразки, що є наслідком байдужості до голосу правди.
Світогляд Л.Українки можна узагальнити в наступних позиціях:
·закликала до усвідомлення суперечливості та безмірної складності людського ставлення до світу;
·проблему людини окреслювала як проблему вибору одного з декількох можливих варіантів життєвих дій;
·засуджувала песимістично-безнадійні настрої;
·вважала, що людина лише тоді живе справжнім життям, коли прислухається до голосу свого серця, залишається вірною собі;
·вірила, що наука і художня інтелігенція спроможні і зобов’язані «просвічувати шляхи в прийдешнє».
М.С.Грушевський (1866 – 1934). Наприкінці ХІХ ст. – першої пол. ХХ ст. в розробці проблем державності і демократії чільне місце займає М.Грушевський – видатний учений, політичний діяч, історик. Концепція Грушевського висловлюється в трьох поняттях: народ, держава, герой в історії. Висунув ідею «національної самооборони», «національної смерті». Історія українського народу – розсудлива енергія національного самозбереження. На такому історичному ґрунті виростають ідеали українського народу – свобода, рівність і народний ідеал справедливості чи автономії. Грушевському належить ідея національного почуття. Україна вийшла з Київської русі, а Київська Русь стала першою і древньою формою українського життя. В історії відзначились дві народності – великоросійська і українська, дві найбільш крупні різновидності серед слов’янських племен. Історія не раз зводила їх разом. Дві народності – дві історії. Межею історичних часів для українського народу є четверте століття, коли з’явилися перші відомості про українців. Розселення українських племен на теперішній їх території співпадає з початком їх історичного життя. Однак самостійним державним життям український народ жив недовго. Починаючи з шістнадцятого століття, він входить в склад інших чужих держав (Австрія, Польща…). Український народ завжди прагнув до соціального і національного визволення, до створення української державності. Він піднімав питання автономії України, яка буде основуватись на чесній, справедливій федерації з Росією. Дещо пізніше Грушевський стоїть за проголошення суверенітету України.
Найпослідовніше він поглибив свої історичні досліди своїми студіями. Грушевський вперше почав застосовувати в українській історіографії історико-соціологічний метод, розроблений на межі ХІХ і ХХ ст. європейським позитивізмом. Перебування М.Грушевського у Парижі в 1903 р. на студіях мало переломне значення для його творчості. Вчений обґрунтував неможливість моністичного розуміння історії, а також неправомірність застосування природничого розуміння закону для пізнання соціальної реальності. У суспільстві можуть діяти лише емпіричні закони, які виключають автоматичність і механічність соціального процесу, оскільки слід рахуватись з психологією, елементами доцільності і моральної регуляції людської спільноти. Крім того, наведені закони діють лише в окремих сферах соціального життя.
Соціальний процес у цілому характеризується певним ритмом, тенденціями, формами. Завдання науки саме в тому полягає, щоб, відкидаючи мінливе, випадкове, вибирати типове, постійне, те, що становить властиву основу соціального ритму. Український вчений обґрунтував думку про те, що характерними тенденціями соціального розвитку є диференціація та інтеграція. Чергування цих тенденцій відбувається під впливом комбінування факторів, проте у визначеному соціальному просторі і часі можуть переважати то економічні, то релігійно-психологічні фактори та ін. Отже, М.Грушевський, по суті, відстоював розуміння коливальної динаміки суспільної еволюції, яке є близьким сучасним посткласичним теоріям. У праці «Початки громадянства» (1921р.) він критикував суперечливі теорії про початкову суспільну еволюцію, застосовуючи для порівняння й українські матеріали.