Філософія марксизму.До складу марксизму входять марксистська філософія, політична економія та «науковий комунізм». Ці складові взаємопов’язані та доповнюють одна одну. Батьківщиною марксизму є Німеччина. Його творці – Карл Маркс (1818 – 1883 рр.), Фрідріх Енгельс (1820 – 1895 рр.), час створення – 40-ві роки ХІХ ст. Марксистська філософія успадкувала від класичної раціоналізм як спосіб пояснення і осягнення дійсності. Віра в силу розуму, наукове знання, соціальний прогрес представлені тут максимально повно, що забезпечило широку підтримку цього вчення з боку багатьох послідовників.
Крім найзагальніших закономірностей розвитку природи, суспільства і пізнання, К.Маркс і Ф.Енгельс включають до предмета філософії також і людину, практику, відношення «людина – світ». У роботі «Людвіг Фейєрбах і кінець класичній німецькій філософії» (1866 р.) Енгельс висуває ідею, що філософія в цілому як форма суспільної свідомості й кожна окрема філософська концепція зокрема, незалежно від часу її створення та проблем, що аналізуються, завжди ставлять одне питання, яке він називає основним питанням філософії. Його суть – відношення мислення до буття. Це відношення може розглядатись як єдність двох сторін: 1) що існувало раніше – свідомість, дух чи матерія; 2) чи спроможна людина за допомогою власної свідомості пізнати світ, отримати об’єктивно істинне знання про нього.
Принципово по-новому вирішується комплекс питань,, пов’язаних з життям суспільства. Філософія марксизму переносить акцент на економічне життя суспільства, насамперед на сферу матеріального виробництва. Послідовно проводить думку, що в основі суспільного розвитку лежить спосіб виробництва матеріальних благ. Саме спосіб виробництва є тим стержнем, навколо якого об’єднуються всі інші складові суспільного життя. Серед багатьох видів стосунків між людьми як базові марксизм виділяє відносини у сфері виробництва матеріальних благ. Матеріальне буття, економічний базис визначають суспільну свідомість (мораль, право, ідеї, теорії…). Отже, тут вперше за всю історії філософії розвиток суспільства розглядається з матеріалістичних позицій.
Особливе місце у філософії марксизму посідає проблема людини. К.Маркс, Ф.Енгельс розглядають людину не лише як продукт природи, а й як соціальний феномен. Причому акцент робиться на її соціальних характеристиках. Ідеї з цього питання викладено в працях Ф.Енгельса «Роль праці в процесі перетворення мавпи в людину» (1876 р.), «Походження сім'ї, приватної власності та держави» (1884 р.), «Тези про Фейєрбаха» К.Маркса (1845 р.). В їх працях людина постає як носій соціальної активності, суб’єкт діяльності, творець матеріальних та духовних цінностей. Це вже не абстрактна, безособова істота, а конкретно-історична і реальна.
Проблема людини органічно пов’язана з теоретичним осмисленням такого суспільного феномена як відчуження– це складне явище, змістом якого є перетворення самого процесу людської діяльності і її результатів (творів, соціальних інститутів, грошей, духовних цінностей…) в силу, що панує над людиною, тисне на неї, диктує певні вимоги, силу, протилежну її бажанням та прагненням. Марксисти прийшли до висновку, що причиною відчуження є експлуатація людини людиною, в основі якої лежить приватна власність на засоби виробництва. Вони запропонували і конкретний шлях виходу з ситуації, що склалася, – знищення приватної власності на засоби виробництва. Це можна здійснити через утвердження нового типу власності – власності всіх і кожного водночас на ті засоби, якими створюються матеріальні цінності, власності, суспільної за своїм характером.
Ідея нищення приватної власності і подолання відчуження проходить червоною ниткою через весь марксизм. Суспільством вільної праці, соціальної рівності, справедливості та гуманізму проголошується комунізм, який виступає у двох аспектах: як світле суспільство майбутнього, мета пригноблених і як дійсний реальний дух, що послаблює стан відчуження. Вказується і соціальна сила, здатна кардинально змінити суспільні відносини, забезпечити перехід від приватної до суспільної власності. Такою силою виступає робітничий клас, пролетаріат.
Однією з характерних рис марксистської філософії є її безпосередня спрямованість на захист потреб та інтересів пролетаріату. К.Маркс у 1844 р. писав: «Подібно до того, як філософія знаходить у пролетаріаті свою матеріальну зброю, так і пролетаріат знаходить у філософії свою духовну зброю…». Також в рамках філософії марксизму розроблялась проблема практики, яка трактується як матеріальна предметно-чуттєва, цілеспрямована діяльність людини, завдяки якій змінюється природний і суспільний світ, у тому числі і сама людина. Революційна практика пролетаріату і широких народних мас вважалась тим важелем, за допомогою якого філософія марксизму могла реалізуватись.
Значний внесок в розробку та пропаганду марксизму зробили наступні вчені: у Німеччині – Й.Діцген (1828 – 1888 рр.), К.Шорлеммер (1834 – 1892 рр.), А.Бебель (1840 – 1913 рр.), Ф.Мерінг (1846 – 1919 рр.); у Франції – П.Лафарг (1842 – 1911 рр.); в Італії – А.Лабріола (1843 – 1904 рр.); у Болгарії – Д.Благоєв (1855 – 1924 рр.); у Росії – Г.В.Плеханов (1856 – 1918 рр.).
Неомарксизм.Серед послідовників вчення К.Маркса і Ф.Енгельса особливе місце належить В.Леніну (1870 – 1924 рр.). Ленін намагається максимально використати філософію марксизму для створення теорії боротьби робітничого класу. Діалектика марксизму його цікавить у двох аспектах: як філософський метод, що відповідає матеріалістичній філософії, і як метод, що може і повинен використовуватися в політичній діяльності, практиці боротьби з царизмом, при здійсненні соціалістичної революції і вирішенні завдань соціалістичного будівництва. Роздуми з приводу діалектики знайшли втілення у праці В.Леніна «Філософські зошити». Змістом діалектики для В.І.Леніна є розвиток, який виявляє себе через взаємозв’язки, взаємопереходи явищ і процесів дійсності. Згідно з його вченням, діалектика виявляється у двох формах: об’єктивній, під якою розуміється розвиток дійсності, навколишнього світу в тому вигляді, як він відбувається сам по собі, незалежно від впливу людей, тобто об’єктивно, і в суб’єктивній – це відображення, відтворення реального процесу розвитку в свідомості людей, це, по суті, знання про цей розвиток. Фіксуються вони і функціонують у людському мисленні у вигляді системи принципів, законів і категорій. Розвиток виступає предметом суб’єктивної діалектики.
Чільне місце у ленінських поглядах посідають питання теорії пізнання. В своїй основній філософській праці «Матеріалізм і емпіріокритицизм» (1908 р.) він обґрунтовує ідею, що в основі матерії лежить така властивість як відображення – це атрибут матерії, одна з її найзагальніших і суттєвих характеристик. У найзагальнішому випадку можна розрізняти відображення на рівні неживої, живої природи і на рівні свідомості, суспільства. Пізнання світу – це теж процес відображення, відтворення властивостей об’єкта пізнання у свідомості людини. Тому відображення – це фундаментальний принцип теорії пізнання. З іншого боку. В.І.Ленін трактує пізнання як складний, суперечливий процес, що функціонує за законами діалектики. Результатом процесу пізнання – є знання, як з певною мірою істинності чи хибності відображає реальну дійсність. Ленін формулює принцип єдності діалектики, теорії пізнання та логіки.
Специфічне місце належить проблемі матерії, визначальними характеристиками якої, на думку В.І.Леніна, є її об’єктивність та здатність відображатись. У ленінських роботах надзвичайно велика увага приділяється питанням функціонування суспільства і практики революційних перетворень. Підкреслюючи вирішальну роль трудящих мас в історії, В.І.Ленін рушійну силу суспільного розвитку бачить у класовій боротьбі. Шлях практичного подолання експлуатації пролетаріату – соціалістична революція і диктатура пролетаріату. Здійснює її передусім робітничий клас при підтримці широких трудящих мас. У роботі «Великий почин» (1919 р.) В.І.Ленін підкреслює, що відношення великих груп людей до засобів виробництва є визначальною ознакою класів. Серед широкого кола питань суспільного розвитку особливе місце належить теорії соціалістичної революції. Революція трактується Леніним як якісний стрибок, що забезпечує перехід суспільства на принципово новий ступінь свого розвитку і передбачає кардинальну зміну форм та характеру власності на засоби виробництва, соціального, політичного і духовного життя суспільства.
Нового трактування в ленінських роботах набуває держава. Вона розглядається як спеціальний орган, машина, за допомогою якої здійснюється управління суспільством в умовах пануючого класу. В праці «Держава і революція» (1917 р.) він робить висновок про необхідність заміни після перемоги соціалістичної революції старої державної машини новою, яка буде відповідати потребам класів і соціальних сил, що здійснюватимуть революцію, обґрунтовує необхідність такої конкретної форми державного управління, як диктатура пролетаріату.
У своїх теоретичних дослідженнях Ленін послідовно відстоював принцип партійності. Він дотримувався думки, що марксистська філософія виступає як форма самоусвідомлення робітниками та тими, хто її підтримує, свого місця і ролі у суспільстві і несе велике ідеологічне навантаження. З часом така філософія отримала назву – марксистсько-ленінська. Філософські погляди В.І.Леніна – це продовження раціоналістичної традиції в історії філософії.