Однією з провідних течій суспільної думки ХХ ст. є екзистенціальна філософія, що на перший план висунула ідею абсолютної унікальності людського буття, зосередившись навколо проблеми людини та її місця в світі, проблеми духовної витримки людини, яка потрапила в потік подій і втратила контроль. Вона зосереджувала увагу на кризових ситуаціях у житті людини і людства, пробувала розглянути людину в умовах складних історичних випробувань.
Джерела екзистенціалізму у вченні С.К'єркергора (1813 – 1855), який першим сформулював поняття «екзистенція» – «внутрішнє» буття, що поступово переходить у зовнішнє. Значно вплинули на формування та розвиток екзистенціалізму також «філософія життя» і особливо феноменологія німецького філософа Е.Гуссерля (1859 – 1938). Основна ідея феноменології – неможливість взаємного зведення і в той же час нерозривність свідомості і людського буття, особистості і предметного світу, психофізичної природи, соціуму, духовної культури – згодом трансформувались у теорію екзистенціалізму.
Представники екзистенціалізму – М.Хайдеггер (1889 – 1976), К.Ясперс (1883 – 1969), Ж-П.Сартр (1905 – 1980), А.Камю (1913 – 1960), Г.Марсель (1889 – 1973), Л.Сенгор (1906).
Екзистенціалізм є філософськими вираженнями глибоких потрясінь, які спіткали західну цивілізацію ХХ ст. Самим глибинним знанням про природу людини екзистенціалізм визнає усвідомленість нею власної смертності та недосконалості. В центрі їхньої уваги були питання провини та відповідальності, рішення та вибору, ставлення людини до смерті. Основними проблемами екзистенціалізму стали: людина як унікальна істота, філософія буття, гуманізм, історія західноєвропейської цивілізації, проблема свободи та відповідальності, смерті як найпотаємнішої суті людського існування, проблема часу як характеристики людського буття.
Екзистенціалізм прагне осягнути буття як повну нерозчленовану цілісність суб’єкта і об’єкта. Він стверджує буття як безпосередню даність людського існування, як екзистенцію, яку неможливо пізнати раціональними філософськими засобами. Екзистенція, вважали Хайдеггер і Сартр, є буттям, яке спрямоване до «ніщо» і яке усвідомлює свою кінцевість. Три форми часу (минуле, сучасне, майбутнє) є трьома структурними елементами існування. Людині притаманне дійсне існування лише в тому випадку, коли панівною формою є майбутнє, а перевага сучасного призводить до розчинення у світі. Специфічність екзистенції розкривається через неповторність, унікальність людської особи, що знаходить своє безпосереднє втілення у цілях, задумах, проектах, звернутих у майбутнє.
Ще одним важливим визначенням екзистенції є трансцендування, тобто вихід за свої межі. К.Ясперс визначає екзистенціалізм як філософію буття людини, яка виходить за межі людини. З точки зору Сартра і Камю, трансцендеція є «ніщо», яке виступає як найглибша таємниця екзистенції. А Яспер і Марсель визнають реальність трансцендентного, пов’язуючи з ним життя і долю людини. Екзистенціальна онтологія багато в чому відрізняється від класичного філософського вчення про буття. Якщо філософи-класики розглядали буття як гранично широке поняття, то першоосновою онтології екзистенціалізму є буття. Якщо суспільство і природа, світ в цілому мають істоію, то людина сама є історією.
Ще однією специфічною рисою онтології екзистенціалізму є виділення поняття буття-у-світі. Буття-у-світі розкривається через невід’ємне від людини «діяння», яке пояснюється через «турботу». (Турбота характеризує людське існування в цілому).
Людина в екзистенціалізмі трактується як істота, якій судилося перебувати в історії і не може прожити поза нею, поза суспільством, але яка в той же час здатна з усією стійкістю витерпіти перспективу занепаду і кінця історії.