Ідея - це форма наукового пізнання, яка відображає зв'язки, закономірності дійсності і спрямована на її перетворення, а також поєднує істинне знання про дійсність і суб'єктивну мету її перетворення.
Функції ідеї:
1. підсумовування досвіду попереднього розвитку знання;
2. синтезування знання в цілісну систему;
3. виконання ролі активних евристичних принципів пояснення явищ;
4. спрямування пошуку нових шляхів вирішення проблем. '
Ідея є особливою формою наукового пізнання. Вона не просто відображає дійсність такою, як вона існує тут і тепер, але і її розвиток в можливості, в тенденції, вона фіксує не лише суще, але і належне, спрямовує пізнавальну діяльність людини на практичне перетворення дійсності згідно зі змістом наявного знання.
"Проблема - це форма і засіб наукового пізнання, що є єдністю двох змістовних елементів: знання про незнання і передбачення можливості наукового відкриття. Проблема є відображенням проблемної ситуації, яка об'єктивно виникає в процесі розвитку суспільства як протиріччя між знанням про потреби людей у яких-небудь результативних практичних та теоретичних діях і незнанням шляхів, засобів, знарядь їх реалізації. Проблема - це суб'єктивна форма вираження необхідності розвитку знання, яка відображає суперечність між знанням і дійсністю або протиріччя в самому пізнанні; вона є одночасно засобом і методом пошуку нових знань. Постановка проблеми - це вихід зі сфери уже вивченого в сферу того, що ще належить вивчити. Як пошуковий метод проблема включає в себе нове знання, але воно має характер припущення і поряд з істинними положеннями містить також і заблудження. Проблема - це етап зародження нових знань, що має активний пошуковий характер, і в якому істинне переплітається з неісгинним. Це також початковий етап становлення наукової теорії. В такому разі проблема є джерелом розвитку теорії, пошуком. шляхів її використання для вирішення практичних завдань, а також визначення меж її застосування і, тим самим, виявлення її обмеженості. Розвиток пізнання можна уявити як перехід від постановки одних проблем до їхнього вирішення, а потім до постановки нових проблем та подальшого вирішення їх.
Гіпотеза - це форма та засіб наукового пізнання, за допомогою яких формується один з можливих варіантів вирішення проблеми, істинність якої ще не встановлена і не доведена. Гіпотеза є формою розвитку наукового пізнання, засобом переходу від невідомого до відомого, від незнання до знання, неточного знання до більш повного, точного. Гіпотези висуваються в контексті розвитку науки для вирішення якої-небудь конкретної проблеми з метою пояснення нових експериментальних даних або ж для усунення суперечностей між теорією та негативними даними експериментів шляхом проведення перевірки, доведення. Після цього гіпотеза перетворюється в наукову теорію або замінюється новою гіпотезою. Висунення нової гіпотези, як правило, спирається на результати перевірки попередньої, навіть тоді, коли результати були негативними. Тому стара гіпотеза стає необхідним історичним і логічним етапом становлення нової.
В діалектичній єдності ідеї, проблеми, гіпотези формується наукова концепція, яка обґрунтовує основну ідею теорії.
Концепція - це форма та засіб наукового пізнання, яка є способом розуміння, пояснення, тлумачення основної ідеї теорії, це науково обґрунтований та в основному доведений вираз основного змісту теорії, але на відміну від теорії він ще не може бути втілений у струнку логічну систему точних наукових понять.
Теорія - це найбільш адекватна форма наукового пізнання, система достовірних, глибоких та конкретних знань про дійсність, яка має струнку логічну структуру і дає цілісне, синтетичне уявлення про закономірності та суттєві характеристики об'єкта. Теорія на відміну від гіпотези є знанням достовірним, істинність якого доведена і перевірена практикою. Вона дає істинне знання та пояснення певної сфери об'єктивної дійсності. Від інших видів достовірного знання теорія відрізняється своєю точною логічною організацією і своїм об'єктивним змістом, а відповідно і своїми пізнавальними функціями. Теорія дає змогу зрозуміти об'єкт пізнання в його внутрішніх зв'язках і цілісності, може передбачити нові., поки що невідомі факти, прогнозуючи поведінку систем у майбутньому. Функції теорії: пояснення та передбачення. Істина - це якісна характеристика людських інтелектуальних побудов, а не реальності. Істина - це не картина реальності в людському розумінні, а складне процесуальне розумове утворення, яке дає змогу констатувати наявне, виявляти суттєве та пересвідчуватись у можливостях знання. Істина постає суттєвим поглибленням нашого сприйняття дійсності і усвідомленням самого нашого пізнавального досвіду. Це, по суті, гносеологічний ідеал пізнання. Підходи до дійсності, які вилились у таких позиціях:
1. у позицію догматизму - перебільшення значення еталонного, незмінного елемента в пізнанні, прагнення вважати здобуті знання абсолютною істиною;
2. у позицію релятивізму - перебільшення значення мінливості знань, проголошення усіх знань відносними;
3. у позицію утилітаризму - зведення до рангу істини тих знань, які на даний момент виявились виправданими і корисними;
4. у позицію нормативного ставлення до істини - істина недосяжна, проте важливим є не її отримання а лише рух до неї.
Усі ці реальні ознаки істини (сталий елемент пізнання, його мінливість, практична виправданість, нормативна спрямованість до ідеальної по вноти)входять у зміст наших знань. Залежно від конкретних складників, особливостей побудови та обґрунтування знання якісно характеризуються як очевидні, вірогідні, достовірні, правдиві, правильні та істинні. В останньому випадку йдеться про наукові знання.
Очевидність характеризує максимально повне співпадіння ментальних засобів та утворень з тим, що входить в людське сприйняття або розуміння. Очевидність супроводжується відсутністю сумнівів щодо точності знання. Достовірність засвідчує наявність у певних знаннях тих чи інших (чуттєвих, логічних, смислових) ознак істинності. Вірогідність стосується оцінки знань на міру їх виправданості, коли немає точних свідчень про їх помилковість або правилам їх вибудовування та використання. Правдивість характеризує знання і пізнання як людську, цілісну, особистісну позицію щодо світу і буття. Правдивість характеризує щирість відношення до знань, відомостей, інформації.
В негативному плані якість знання оцінюється через поняття: заблудження - коли знання сприймаються як достовірні, достатньо повні, хоча мають такий ступінь неповноти, який реально виводить їх за межі неповноти; помилки - коли порушується правильність у змісті, формі або функціонуванні знання; хиби (хибності) - коли знання свідомо перекручуються, але подаються як істинні чи достовірні.
У науці істинність знань визначають максимальним ступенем їх відповідності критеріям та нормам науковості.
Критерії істинності наукових знань:
1. підтвердження фактами;
2. підтвердження експериментальними перевірками;
3. узгодженість із принципами наукової теорії;
4. коректність і точність застосування термінології;
5. логічна та концептуальна несуперечливість.