Особистість діє відповідно до своїх потреб, інтересів, ціннісних орієнтацій, характеру і змісту своєї життєвої позиції та вимог соціальних норм. Основні характеристики діяльності: її цілі, умови, засоби, мотиви, стимули, процеси їхньої реалізації і використання, результат цієї діяльності. Цілеспрямована діяльність є суттєвою, невід’ємною рисою, характеристикою людини. Без неї неможливе існування людського роду. Вона являє собою основу культури, рушійну силу розвитку суспільства, людської спільності. Діяльності належить вирішальна роль у впливові предметів природного та соціального світу на особистість.
Основою буття людини постає діяльність як особливий, специфічний прояв людської активності. Особливість людської діяльності виявляється у тому, що вона переводить виміри, параметри, якості природно-космічних процесів у складники людської життєдіяльності і навпаки – людські потреби, наміри та виміри – у реальні, фізичні речі та процеси. Діяльність постає як універсальне середовище, що поєднує людину зі світом, із її особливим духовним універсамом.
Основні види людської діяльності:
- матеріальна (практична): 1) перетворення природи; 2) подолання опору матеріалу; 3) дія з об’єктами;
- духовна: 1) усвідомлення; 2) знання; 3) мислення; 4) створення понять, ідей;
- духовно-практична: 1) створення особливих символічних форм, що фіксують вищі цінності людини (філософія, релігія, мистецтво).
Відомо багато видів діяльності: практична та духовна, фізична та розумова, моральна та аморальна, законна та незаконна, корисна та безкорисна, прогресивна та реакційна, колективна та індивідуальна, активна та пасивна, творча та нетворча… Існують види діяльності також за сферами: трудова, освітня, споживча, громадська, політична, ігрова. Кожний з цих видів діяльності певним чином діє на особистість в цілому та формує ті чи інші її якості. В процесі своєї спільної діяльності люди вступають між собою в між особові або між групові відносини. Види відносин: трудові, виробничі, соціальні, політичні, правові, національні, моральні, естетичні, релігійні та ін.
Доки людина діє у відповідь на дію зовнішніх чинників, діяльність залишається значною мірою випадковою, несистематичною і тому – не власне людською. Лише тоді, коли людина усвідомлює свою специфічну діяльність як свою силу, перевагу, як основу змістової повноти свого життя і починає спеціально її розвивати та вдосконалювати, діяльність стає власне людською. Тварини роблять дещо штучне (будівництво гнізд), але одноманітно, і тому в них немає історії; а людина здатна свою діяльність змінювати, розвивати, вдосконалювати. Це є діяльність як самодіяльність, тобто спрямована на свій розвиток та вдосконалення. У цьому сенсі метою людини може бути вдосконалення у певних видах діяльності заради них самих, а не задля якогось прагматичного результату. Звідси випливає людська потреба в самовираженні через певні види діяльності.
Основні характеристики діяльності:
- людська діяльність має перетворювальний, а не пристосувальний характер; людина, створюючи культуру, змінює природу;
- людська діяльність спрямована до певної мети (цілеспрямована), а тому вона надає своїм результатам певних функцій та певного призначення;
- людська діяльність предметна, тобто вона вилучає з природно-космічної цілості властивості, якості, сили, характеристики речей та процесів, залучаючи їх до змісту діяльності та людського пізнання;
- людська діяльність антропомірна, тобто на її процесах, змісті, характеристиках лежить масштаб людини, її інтересів, потреб, знань; у цьому сенсі діяльність постає наче «візитною карткою» людства певного рівня розвитку;
- людська діяльність соціально організована, тобто передбачає людські об’єднання, спілкування, розподіл праці, обмін знаннями та навичками;
- людська діяльність свідома, тобто духовно зумовлена;
- людська діяльність лише тоді набуває розвиненого вигляду, коли вона переростає у самодіяльність.
Суспільство – складне ціле, яке складається з багатьох явищ і процесів, зв’язків і відносин. Сучасні наукові знання дозволяють виділити у цьому складному організмі чотири основні групи явищ, процесів і відносин. Суспільство як цілісна система має свою внутрішню структуру, складається з певних підсистем, які взаємодіють одна з одною: 1) економічна; 3) соціальна; 4) політична; 5) духовна. Кожна з підсистем складається з власних блоків і елементів, які виконують свої функції цілісного соціального організму.
Економічна сфера – це галузь матеріального виробництва необхідних для життя окремої людини і суспільства в цілому матеріалів і продуктів. Це також відносини і зв’язки, що складаються між індивідами, групами людей відносно засобів виробництва, обміну, розподілу і споживання благ; це і господарство певної країни, регіону, світу, яке включає певні галузі та види виробництва.
Соціальна сфера– історично усталена відносно стійка система зв’язків між різними елементами суспільства як цілого: окремими індивідами і спільностями людей (сім'я, плем’я, народність нація, народ, клас, жителі міста і села, працівники фізичної і розумової праці, пенсіонери, молодь). Основне значення для розуміння соціальної сфери суспільства мають поняття суспільно-економічної формації, цивілізації.
Політична сферасуспільного життя охоплює відносини і взаємодії між класами, націями, іншими соціальними групами, партіями, державами, окремими особами, ядром яких є проблема досягнення, утримання і використання державної влади.
Духовна сферажиття суспільства включає в себе інтелект і почуття людей, процес і результати їх пізнавальної діяльності, моральні норми, традиції, звички. Складовою частиною духовного життя є різні ідеї, теорії і образи, зафіксовані в досягненні науки, літератури, мистецтва. Це також і атмосфера між особистих відносин між великими і малими групами людей (любов – ненависть, колективізм – індивідуалізм, співробітництво – протиборство).
Всі сфери суспільного життя дуже тісно пов’язані між собою в реальному житті, повсякчасно діють одна на одну. Різні суспільні процеси і явища не мають між собою жорстких розмежувальних ліній. Багато з них настільки переплетені, що можна говорити про соціально-економічні, соціально політичні процеси і явища. В новій КУ зафіксовано, що «суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності».
Однак основоположною виступає економічна сфера, що охоплює матеріальне виробництво. Вона виступає основним детермінантом всіх інших суспільних процесів. Безпосереднім результатом функціонування економіки є соціальна сфера. Зміни в техніці і технології виробництва, різноманітні форми власності і зв’язані з ними форми обміну, розподілу і споживання ведуть до створення відповідних професійних груп працівників(ремісники, торгівці, вчителі), формують різні класові групи (поміщик, кріпак) і способи розселення (місто, село…).
Основною, фундаментальною формою діяльності людини є труд, праця. В умовах сучасного виробництва трудовий процес у більшості випадків поділений на велику кількість нескладних, рутинних, монотонних, безкінечно повторюваних робочих операцій. Завдяки цьому удосконалюються різні економічні, організаційні, психологічні та інші науково-обгрунтовані системи інтенсифікації виробництва. Однак праця поки що не стала найвищою соціальною цінністю для особистості. Низьким залишається її соціальний престиж. Суспільство, намагаючись підвищити соціальний статус праці, спрямовує певним чином психологію робітників, звертається до їхньої професійної честі, гордості.
По-різному впливає на розвиток особистості фізично важка і порівняно легка, монотонна та різноманітна, кваліфікована та некваліфікована праця. Особистість може найбільш повно самоствердитись, реалізувати свої позитивні потенції саме у творчій праці. Одним з важливих видів праці є громадсько-політична активність. Вона виражає ставлення громадянина до політичної влади, системи, структури суспільства, політичних інститутів, установ, організацій. Громадсько-політична активність людей виявляється у різних формах: боротьба за зміцнення та зміну політичної влади, політичні демонстрації, маніфестації, мітинги, марші, збори, політичні страйки, складання закликів, петицій, збір підписів під документами з політичними вимогами, участь у референдумах, у виборах до органів влади чи бойкотування їх, використання парламентських трибун, державного апарату, муніципальних органів.
Протилежною політичній активності є політична пасивність. Вона виявляється в нігілізмі індивідів, у їхній нездатності або небажанні прилучитися до політичної культури та її цінностей, у формальному виконанні вимог та накреслень такої державної влади, яка не виражає інтереси народу. В сучасному українському суспільстві спостерігається духовне та політичне розкріпачення народу, впровадження гласності, плюралізму думок, залучення громадян до активної участі в управлінні справами держави. Активна участь у громадсько-політичній діяльності дає змогу особистості узгоджувати свої інтереси з інтересами держави, соціальної спільноти, до якої вона належить. Вона дає можливість учасникові виявити свої творчі нахили, розкрити і вдосконалити свої особисті якості, сприяє зростанню його самосвідомості.
За умов загрози екологічної катастрофи особливо важливого значення набуває екологічна активність населення– це форма діяльності суб’єкта, відмінною ознакою якої є міра, ступінь інтенсивності цієї діяльності, спрямованої на гармонізацію взаємодії людини і природи. Суб’єктами екологічної активності виступають особистість, соціальна група, держава, суспільство, людство в цілому. Екологічна активність є соціальною умовою і засобом здійснення глобальних «суперзавдань» гармонізації взаємодії людини і навколишньої природи. Однак, реально, вплив суспільства на природу має здебільшого зростаючий руйнівний характер. Хижацьке втручання людини у природні процеси підриває, досить часто, здоров’я населення, об’єктивно знищує ресурси життєдіяльності людей, загрожує фізичною ліквідацією людства. Тому суспільство під тиском негативних факторів змушене розвивати, крім виробничої, ще й екологічну активність. Екологічна активність держави і особистості соціально зумовлені. Суспільні умови або сприяють розвиткові екологічної активності особистості, або гальмують його, накладаючи певні історичні обмеження. Серед різноманітних умов розвитку цієї форми прояву людської діяльності домінантне місце посідає загальна культура особистості, і зокрема, її соціально-екологічна культура. Формування екологічної культури ґрунтується на поєднанні освіти, виховання, знань і переконань. Екологічна культура включає в себе ціннісне ставлення особистості до природи, формування таких її моральних якостей, які стали б необхідними для розв’язання екологічних проблем в інтересах кожного індивіда.
Об’єктами формування екологічної свідомості мають стати всі верстви населення, кожний індивід. Екологічна культура покликана спонукати особистість до збереження і поліпшення стану навколишнього середовища. Екологічна активність покликана здійснюватись у тісному зв’язку з іншими видами суспільної активності, зокрема трудової.
Зі всіх сфер суспільного життя найскладнішою і найважливішою для існування соціальних явищ і процесів виявляється духовне життя суспільства, оскільки саме тут виробляються, закріплюються, вдосконалюються та передаються від покоління до покоління, від людини до людини ті предметні, смислові та ціннісні орієнтири, які необхідні і для життя суспільства, і для життя окремої людини. Духовне життя суспільства функціонує як складна саморегульована система із її внутрішніми тенденціями та чинниками. Основними елементами духовного життя є сукупність норм, думок, ідей та принципів, які пов’язані із функціонуванням найважливіших сфер суспільного життя. Орієнтування в змісті та функціях даних елементів духовного життя суспільства є необхідним для суспільства та окремої людини, оскільки, з одного боку, лише при цьому можна свідомо впливати на різні сфери суспільного життя, а з іншого боку, це дозволяє людині орієнтуватися в перспективах свого духовного розвитку.
Головне завдання, яке стоїть перед суспільством у сфері духовного життя, полягає в тому, щоб створити умови для найповнішого освоєння людиною багатогранного потенціалу світової духовності й культури. Важливо також створення умов для всебічної самореалізації духовно-культурного потенціалу, сутнісних сил людини.
Духовне життя суспільства включає в себе багатогранні процеси, явища, пов’язані з духовною сферою життєдіяльності людей. Основу духовного життя становить духовний світ людини, духовне життя – це діалектична єдність індивідуального і суспільного. Багатогранність духовного життя суспільства включає в себе такі складові: духовне виробництво, суспільна свідомість і духовна культура.
Надзвичайно важливим елементом духовного життя суспільства є духовна культура. Культуру розглядають як сукупність результатів людської діяльності, як сукупність матеріальних і духовних цінностей, вироблених людством. Культура є органічною єдністю матеріального та духовного. Матеріальна культура охоплює всю сферу матеріальної діяльності людини та її результати. Духовна культура – це сукупність форм суспільної свідомості, способів створення і використання духовних цінностей, форм комунікації людей.
Духовна культура створюється діяльністю соціальних суб’єктів і спрямована на перетворення суспільного буття, розвиток сутнісних сил людини, їх всебічну самореалізацію. Цінності духовної культури є діалектичною єдністю національного та загальнолюдського.
В літературі виділяють певні соціальні функції духовної культури: пізнавальна, комунікативна, регулятивна, прогностична, ціннісно-орієнтаційна, які взаємопов’язані між собою. Існують певні типи культур: національна, регіональна (африканська, слов’янська, американська), культура певних соціальних суб’єктів, культура певної історичної епохи. У духовному житті також розрізняють такі його рівні: рівень масової свідомості та рівень суспільної ідеології. Рівень масової свідомості – це рівень переважно стихійного формування та функціонування у суспільстві певних поглядів, уподобань, стереотипів поведінки, типових прийомів розуміння та осмислення дійсності. Інколи цей рівень називають суспільною психологією. Велику роль у масовій свідомості відіграють масові уявлення про соціальний престиж, моду, життєвий успіх. Важливим регулятором процесів масової свідомості постає явище «соціальних ролей», яке передбачає існування сталих образів типового виконання людиною певних соціальних функцій («Якщо я батько, то я повинен…»).
Суспільна ідеологія являє собою рівень продукування соціальних ідей, принципів, теорій та концепцій. Цей рівень формується і функціонує із значно більшим, ніж суспільна психологія, елементом свідомих, цілеспрямованих дій. Суспільні дії виробляються мислителями, інтелектуалами або ж спеціальними соціальними відомствами. Суспільна ідеологія не може бути вільною від впливів масової свідомості, однак є більш дієвою. Ідеологія не буває об’єктивною; вона нав’язує людям частковий інтерес як загальний.
Суспільна ідеологія є засобом цілеспрямованих впливів певних соціальних сил на масову свідомість та стан суспільств в цілому; це є певна програма соціальної діяльності. Тому ідеологія, зазвичай, подається у вигляді закликів, програм, гасел, стереотипів та ін. Реальні суперечності між наукою та ідеологією постають одним із стимулів розвитку духовного життя суспільства. Окрім цього виділяють і досліджують стани духовного життя суспільства:
1.) активний (зумовлений, наприклад, бажанням більшості суспільства включитися у виконання якихось соціальних програм);
2.) акцентований (наприклад, масового патріотизму або військової агресивності);
3.) пасивний стан (суспільної апатії або скепсису);
4.) збалансований стан (передбачає наявність моментів усіх можливих станів без очевидного переважання якогось окремого).
Між всіма названими структурними одиницями духовного життя спостерігаються взаємні впливи та взаємні кореляції. При розгляді процесів духовного життя в науці фігурує поняття духовної (або інтелектуальної) атмосфери суспільства. Така атмосфера передбачає, що певні події, гасла, ідеї можуть мати цілком визначені результати.
Досвід суспільної історії показує: найбільш сприятливими для духовного життя постають демократичний лад суспільного життя постають демократичний лад суспільного життя та політика лібералізму (сприяння розвитку людської активності у різних сферах життя), поєднані із постійною увагою з боку управлінських суспільних інститутів до процесів духовного життя. Найважливішою умовою таких заходів постає визнання та дотримання демократичних прав та свобод; виконання такої умови дозволяє характеризувати суспільство як «відкрите».
Отже, духовне життя суспільства є надзвичайно важливим елементом його життєдіяльності, від оптимального процесу розвитку якого залежить його загальний прогрес. Кожен з елементів духовного життя суспільства має свою структуру, зміст, форми розвитку. Основним безпосереднім суб’єктом духовного життя суспільства є людина, особистість.